- •Питання дек з педагогіки спеціальності 6.010100 пмсо. Біологія. Практична психологія
- •1. Методологія та методи науково-педагогічних досліджень. Роль цих методів в діяльності педагога.
- •2. Вікові етапи в розвитку особистості. Видатні педагоги про вікову періодизацію. Акселерація.
- •3. Українська народна педагогіка (етнопедагогіка) – основа наукової вітчизняної педагогіки. Основні етапи становлення і розвитку етнопедагогіки.
- •4. Проблема мети виховання в історії педагогіки. Ідея всебічного гармонійного розвитку особистості як мета виховання.
- •5. Сутність та особливості національної системи виховання в Україні. Концепції національного виховання.
- •6. Становлення і розвиток ідей гуманізму в педагогічний науці. Гуманістична педагогіка в.О. Сухомлинського.
- •7. Особистісно орієнтоване виховання, його психолого-педагогічні засади та шляхи впровадження в освіті України.
- •8. Дидактика. Характеристика основних категорій дидактики. Основні проблеми сучасної дидактики.
- •9. Процес навчання як взаємодія вчителя і учня. Функції процесу навчання.
- •10. Психолого-педагогічні основи навчально-пізнавальної діяльності учнів. Мотиви навчання учнів.
- •11. Закони, закономірності, принципи, правила навчання. Характеристика найважливіших дидактичних закономірностей.
- •12. Система дидактичних принципів. Вклад й. Песталоцці, а. Дістервега, в. Сухомлинського в теорію і практику навчання.
- •13. Загальні поняття про методи, прийоми та засоби навчання. Класифікація методів навчання. Умови вибору методів навчання.
- •14. Характеристика дидактичних методів організації та здійснення навчально-пізнавальної діяльності. Інтерактивні методи навчання.
- •15. Характеристика дидактичних методів стимулювання навчально-пізнавальної діяльності.
- •16. Характеристика методів контролю та самоконтролю в навчанні.
- •17. Суть поняття «зміст освіти», його класових та історичний характер. Основні критерії вдосконалення змісту шкільної освіти.
- •18. Навчальні плани, програми, підручники сучасної загальноосвітньої школи України, тенденції їх вдосконалення.
- •19. Характеристика різних систем навчання, їх розвиток в історії дидактики. Визначні вітчизняні і зарубіжні дидакти.
- •20.Сутність класно-урочної системи навчання. «Велика дидактика» я.А. Коменського як теоретична основа цієї системи.
- •21. Урок, як основна форма організації навчального процесу в школі. Типологія та структура уроку.
- •22. Сучасні вимоги до уроку, шляхи підвищення його ефективності. Досвід вчителів-новаторів.
- •23.Характеристик нетрадиційних форм навчання (екскурсії, семінари, заліки, конференції, факультативи, та ін.).
- •24. Сучасні організаційні форми і технології навчання (модульно-розвиваюча система, розвиваюче навчання, диференційоване і індивідуалізоване навчання, та ін.).
- •25. Функції і методи перевірки знань учнів. Різні системи оцінювання знань учнів в історії педагогіки.
- •26. Виховуюче навчання. Погляди к.Д.Ушинського, й.Гербарта, в.О. Сухомлинського на цю проблему.
- •27. Стратегія розвитку освіти в Україні. Національна доктрина розвитку освіти в Україні у ххі столітті.
- •28. Становлення та розвиток національної освіти в Україні. Закон України «Про освіту». Освіта України в контексті Болонського процесу.
- •29.Характеристика основних етапів становлення і розвитку вищої освіти в Україні. Сучасна освіта в Україні. Закон України «Про вищу освіту», програма «Вчитель».
- •30.Виховання як наукова проблема. Основні етапи процесу виховання, його рушійні сили. Сучасні підходи до виховання.
- •32. Характеристика принципів виховання: опори на позитивне; індивідуально-особистісного підходу; єдності виховних впливів школи, сім’ї та громадськості, культуровідповідності, демократизму.
- •33. Суть понять: «метод», «прийом», «засіб» виховання. Класифікація методів виховання, умови їх вибору.
- •34. Характеристика методів формування свідомості особистості.
- •35. Характеристика методів організації діяльності та формування досвіду суспільної поведінки.
- •36. Методи контролю та аналізу ефективності виховання. Педагогічні вимоги до їх застосування.
- •37. Дитячий колектив, його ознаки, структура, вимоги. Розробка теорії коллективу в працях а.С. Макаренка та в.О. Сухомлинського.
- •38. Колектив і особистість. Особливості діяльності та спілкування в колективі. Сучасні підходи до виховання особистості в колективі.
- •39. Проблема виховання дітей з особливими потребами у вітчизняній та зарубіжній педагогіці.
- •40. Самовиховання і перевиховання: сутність, принципи, функції, етапи.
- •41. Сутність та функції праці, завдання трудового виховання учнів на сучасному етапі. Система профорієнтаційної роботи в школі.
- •42. Інновації в освіті. Критерії педагогічних інновацій.
- •43. Виховання особистості в системі учнівського самоврядування, дитячого та юнацького молодіжного руху.
- •44. Позакласна та позашкільна робота в системі виховання особистості учня. Національні підходи у вирішенні завдань позакласної та позашкільної роботи.
- •45. Класний керівник як вихователь особистості учня. Професійно-педагогічні вимоги до класного керівника. Державна програма «Вчитель».
- •46. Мета, зміст, форми методичної роботи в школі. Підвищення кваліфікації та атестація вчителів.
- •47. Основи управління сучасною школою. Типи шкіл. Функції керівних осіб.
- •48. Проблема фізичного виховання у вітчизняній і зарубіжній педагогіці.
5. Сутність та особливості національної системи виховання в Україні. Концепції національного виховання.
Сьогодні в умовах величезних змін у соціальному, економічному і політичному житті України постала проблема радикальної перебудови у сфері виховання. Державна національна доктрина визначила головну мету національного виховання на сучасному етапі — це передача молодому поколінню соціального досвіду, багатства духовної культури народу, його національної ментальності, своєрідності світогляду і на цій основі формування особи стіс них рис громадянина України: національної свідомості, розвинутої духовності, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, фізичної, екологічної культури, розвиток індивідуальних здібностей, таланту. До провідних завдань національного виховання школярів належать:
о формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати задля держави, готовність її захищати;
о забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії свого народу;
о формування високої мовної культури, оволодіння українською мовою;
о прищеплення шанобливого ставлення до культури, звичаїв, традицій українців та представників інших націй, які живуть в Україні;
о виховання духовної культури особистості, створення умов для вибору нею своєї світоглядницької позиції;
о утвердження принципів вселюдської моралі, правди, справедливості, патріотизму, доброти, працелюбності та моралі;
о формування творчої особистості, виховання цивілізованого господаря;
о забезпечення повноцінного фізичного розвитку дітей і молоді, охорони та зміцнення їхнього здоров'я;
о виховання поваги до Конституції, законодавства України, державної символіки;
о формування глибокого усвідомлення взаємозв'язку між ідеями свободи, правами людини та її громадянською відповідальністю;
о формування екологічної культури людини, гармонії її відносин з природою;
о розвиток індивідуальних здібностей і талантів молоді, забезпечення умов їх самореалізації;
о формування у дітей і молоді уміння міжособистісного спілкування та підготовки до життя в умовах ринкових відносин.
Сучасне виховання базується на системі цінностей, які через культуру, традиції, філософію, релігію вказують на вектор виховних зусиль, формують виховний ідеал. Вище йшлося про громадянські й національні цінності. Існують цінності сімейного життя: вірність, довір'я, піклування про дітей, піклування про батьків і старших у сім'ї, взаємоповага і любов до батьків, злагода в сім'ї, здоровий спосіб життя, культура праці, дотримання народних звичаїв і традицій, пам'ять про предків, гостинність, гігієна сімейного життя.
Педагоги повинні орієнтувати дітей і на загальнолюдські цінності: гуманізм, працелюбство, захист прав людини, критичне мислення, повага до культури різних народів, високий рівень знань, толерантність, розуміння, що земля — наш спільний дім, а світовий спокій і злагода між людьми і державами — головна умова існування землі і людства.
У процесі реалізації напрямів національного виховання потрібно враховувати таку систему компонентів духовного світу особистості українця:
о національну психологію — психологію працьовитого господаря, вмілого хлібороба, захисника прав особистості і державної незалежності, духовної спадщини народу;
о національний характер і темперамент — вічне правдо-шукання, гостинність і щедрість, ласкавість і талановитість, ніжність і глибокий ліризм, свободолюбивість і душевне багатство;
о національний спосіб мислення — своєрідна істотність, завдяки чому зі століття в століття відтворюються і розвиваються самобутня українська культура і духовність;
о народна мораль, етика — людяність, доброта, милосердя, співпереживання як найбільші духовні надбання;
о народна естетика — краса поведінки, привабливий стиль життя, доброзичливе ставлення до людей, уміння вживати, готувати смачну їжу;
о народна правосвідомість — життя за законами добра і краси, правди і справедливості, гідності і милосердя;
о національна філософія — самобутня система ідей, поглядів народу на суспільство, всесвіт, на духовний світ людини, проблему її долі; національний світогляд — система поглядів, переконань, ідеалів, які складають основу національної духовності;
о національна ідеологія — ідейне багатство нації, система філософських, політичних, правових, економічних, моральних, естетичних та релігійних поглядів, ідей, переконань;
о національна свідомість та самосвідомість — відчуття усвідомлення гордості за приналежність до української нації.
Головна мета, основні напрями, шляхи реформування української системи національного виховання розкриваються в програмі "Освіта", у "Концепції середньої загальноосвітньої школи України", "Концепції школи нової генерації — української національної школи-родини", "Концепції безперервної системи національного виховання", Законах України "Про загальну середню освіту", "Про освіту", Національній доктрині розвитку освіти України.
Упродовж століть на основі розуміння закономірностей виховання залежно від особливостей соціально-економічного розвитку певної етнічної спільноти складалися різні концепції (лат. conceptio — сукупність, система) виховання.
Термін "концепція" вживається також для позначення провідного задуму, конструктивного принципу в науці, мистецтві, політиці та інших видах діяльності. У педагогіці концепція — це система поглядів на те чи інше педагогічне явище, процес, спосіб розуміння, тлумачення педагогічних явищ, подій; провідна ідея педагогічної теорії.
Зупинимося лише на окремих концепціях, які отримали більш-менш чітке окреслення у XX ст. і які так чи інакше впливали і впливають на процес виховання в різних країнах світу.
1. Прагматизм, неопрагматизм (грец. prahma — дія, діяння) — суб'єктивно-ідеалістичне вчення, за яким цінність понять, суджень, інших знань про об'єкти навколишньої дійсності визначаються практичними для людини наслідками дій, що базуються на цих знаннях. Прагматисти абсолютизують практичне призначення людського пізнання. У сучасних умовах під впливом нових економічних відносин тенденції вияву прагматизму охоплюють усе ширше коло людей. Прихильники прагматизму на перше місце висувають практичну матеріальну вигоду, залишаючи поза увагою морально-духовні цінності, культивують цинізм, зневажливе ставлення до досягнень людської культури, духовних і моральних надбань людства. В умовах розвитку в нашій країні ринкових відносин, коли збагачення стає своєрідним ідолом для окремих членів суспільства ("Бізнес не має моралі"), концепція прагматизму сприяє руйнуванню морально-духовних начал у людині.
2. Неопозитивізм (лат. positivus — умовний, позитивний) ігнорує світоглядні аспекти наукових знань, підносить до принципу плоский емпіризм (грец. emperia — досвід) — напрям у теорії пізнання, який на противагу раціоналізмові вважає єдиним джерелом і критерієм пізнання життєвий досвід, применшує роль логічного аналізу і теоретичних узагальнень. Прихильники цієї концепції недооцінюють роль теоретичних знань, заперечують об'єктивні закони моралі, зумовленість їх особливостями національного розвитку, соціальними потребами.
3. Екзистенціалізм (лат. existentia — існування) — суб'єктивно-ідеалістична філософська течія. Апологети цієї концепції протиставляють людині суспільство як щось вороже, що руйнує внутрішній світ індивіда, його свободу. Колектив як компонент суспільства оголошується ворогом людини, бо прагне нібито перетворити його в "стадну тварину", нівелювати членів суспільства. Моральні норми розглядаються екзистенціалістами як продукт "аморефлексії", як вираження абсолютної "свободи волі поза будь-якими вимогами суспільної доцільності". Прихильники екзистенціалізму у своїх "філософствуваннях" виступають проти природи людини, її соціальної сутності.
4. Неотомізм є філософською доктриною католицизму, яку започаткував у XIX ст. італійський релігійний діяч ФомаАквінський (1226—1274). Звідси назва — томізм (Фома — Тотаз). Зусиллями Ватикану з середини XIX ст. томізм відроджено у формі неотомізму. Неотомізм як католицька філософія претендує на теоретичне осмислення проблем освіти і виховання від імені всього християнства. Неотомісти вбачають кризу сучасної цивілізації (особливо в царині духовності) у тому, що люди відійшли від релігійної моралі, порушили своє буття з Богом, дбають лише про особисті земні потреби. Прихильники неотомізму переконані, що поза вірою в Бога, поза релігією немає повноцінної моральності. Морально-духовне виховання ґрунтується на релігійній етиці. Тому й вихід людства, й окремої людини з "духовної кризи" прихильники неотомізму вбачають у поверненні в лоно релігії. Теоретики сучасної християнської педагогіки передовсім з позиції неотомізму трактують сутність сучасного виховання людини: "Виховання визначається як процес оцерковлення особистості. Оцерковити — значить освятити світлом віри все коло понять і практичного життя людини, покласти в основу життя не мету розвитку особистості, а мету спасіння людської душі. Спасіння не заперечує розвитку, але позбавляє його стихійної самоцінності <...>.
Оцерковити — навчити не лише жити по-християнськи, але й мислити по-християнськи, тобто звертатися за порадою передусім до вчення Церкви, а не до науки. Оцерковити — означає подолати розлад між думкою і почуттями, плоттю і духом, знаннями і вірою; знаходити повноту буття у світі матеріальному і світі духовному; не виправляти і формувати, а освячувати і переформовувати особистість у Дусі Істини й Любові".
На перший погляд у концепції неотомізму проглядається деяка крайність, спроба обмежити особистість рамками релігійних постулатів. Але в той же час, проаналізувавши історію розвитку і становлення релігії, релігійних вірувань, можна стверджувати, що релігія, по-перше, була і є певним оберегом морально-духовних цінностей людства. І, по-друге, релігія виявилася доволі життєздатним і дієвим соціальним інститутом широкого загалу людей. Наприклад, більшовики, прийшовши до влади в Росії, виходячи з марксистського твердження, що релігія — це опіум для народу, повели рішучу боротьбу проти всіх релігійних вірувань, знищували священнослужителів, руйнували храми, церкви, мечеті, синагоги та ін. Вождь російського пролетаріату Ленін категорично вимагав поголовно знищувати священнослужителів. У директиві від 9 серпня 1918 р., адресованій Пензенському губвиконкому, він писав: "Необходимо произвести беспощадный массовый террор против кулаков, попов и белогвардейцев. Сомнительных запереть в концентрационный лагерь вне города. Телеграфируйте об исполнении"1.
Послідовник Леніна Сталін продовжував руйнувати, знищувати релігію в СРСР. Тим самим руйнувалися духовні сили народів, які населяли країну. Але в роки Великої Вітчизняної війни (1941 —1945), у найбільш критичний період (1942 р.) а волі "вождя всіх народів" громадяни Радянського Союзу отримують дозвіл на відновлення діяльності релігійних громад. Навіть повернули з концентраційних таборів священнослужителів, які ще залишилися живими. Та це було лише невелике тимчасове послаблення. У другій половині XX ст. антирелігійний тиск в СРСР було відновлено. При цьому можновладці, знищуючи соціальні інституції, які опікувалися збереженням і примноженням духовних багатств громадян, проігнорували відому аксіому: якщо духовні сили нації вичерпаються, ніякий найбільш досконалий державний устрій не врятує її від краху. Нація має поповнювати свої духовні сили, черпаючи їх у культурі та релігії. Одним із чинників, який сприяв розвалу могутньої держави СРСР, було збіднення духовних сил громадян країни. Тому повернення людини за її бажанням у лоно церкви — важливий аспект духовного оздоровлення нації.
5. Монархічно-релігійна концепція була провідною у царській Росії та й інших державах з монархічним устроєм. У її основі лежать три постулати: служіння Церкві, Монархові і Вітчизні. Тому вся система виховання спрямовується на формування у громадян морально-духовних якостей, які б відповідали таким вимогам: слухняність, покора, сумирність, готовність принести себе в жертву Богові, Царю і Вітчизні.
Монархічно-релігійна концепція не сприяла розвитку демократизму, гальмувала формування вільної особистості, насаджувала тоталітаризм.
6. Тоталітирно-класово-партійна концепція лежить в основі організації суспільного життя громадян у тоталітарних державах (колишні Радянський Союз, фашистська Німеччина, Іспанія доби франкізму, сучасна Північна Корея та ін.). На її основі утверджувалася класово-партійна мораль без опори на загальнолюдські морально-духовні цінності, без урахування національних особливостей, природи людини.
У рамках класово-партійної концепції загрозливого розповсюдження набув тоталітаризм, так зване "казармене виховання", яке зумовлювало морально-духовне знищення особистості. Цілеспрямована робота з соціальної селекції з метою "вирощення" нового виду людей — homo sovetikus зі психологією манкуртів, людей без власного "Я", слухняних гвинтиків гігантської машини, в якій цілеспрямовано і систематично здійснювався духовний геноцид.
Невимовний душевний біль з приводу "діянь" у дусі комуністичної тоталітарної моралі виразив відомий український поет Борис Олійник у вірші "Пагорб скорботи". (Під Лубнами на Полтавщині споруджено оригінальний пам'ятник жертвам голодомору 1932—1933 pp.)
7. Концепція національно-демократичного виховання. Ця концепція якнайповніше відповідає природі людини, її прагненню до вільного розвитку і повноцінного життя. В її основі лежать такі постулати: оволодіння загальнолюдськими морально-духовними цінностями, збереження і розвиток духовних надбань свого народу, поважне ставлення до інших народів, визнання влади законів, демократизм суспільно-громадських відносин, створення оптимальних умов для всебічного гармонійного розвитку особистості з урахуванням її можливостей, інтересів і потреб.
У контексті національно-демократичного виховання в Україні прийнята Національна доктрина розвитку освіти, в' якій визначені програмні завдання в царині освіти і виховання. Зокрема в цьому документі зазначено, що освіта має гуманістичний характер і ґрунтується на культурно-історичних цінностях українського народу, його традиціях і духовності.