- •Педагогіка
- •1. Наука педагогіка, її предмет, основні категорії. Вклад я.А.Коменського, г.К.Сковороди, о.В.Духновича, к.Д.Ушинського та ін. В педагогічну науку.
- •5. Зміст понять: людина, особистість, розвиток, формування особистості. Аналіз сучасних теорій розвитку особистості.
- •7. Роль біологічних та соціальних факторів у розвитку особистості.
- •8. Роль діяльності та спілкування у розвитку і вихованні особистості.
- •21. Основні критерії удосконалення змісту шкільної освіти.
- •27. Дидактичні засади підготовки вчителя до уроку.
- •29. Домашня навчальна робота школярів як дидактична проблема. Шляхи оптимізації домашніх завдань.
- •33. Поняття виховання, основні його категорії: виховання, самовиховання та перевиховання.
- •40. Методи стимулювання виховання. Педагогічні вимоги щодо їх застосування.
- •44. А.С.Макаренко про етапи розвитку колективу та шляхи його створення.
- •45. Сімейне виховання − перша і найголовніша ланка національного виховання.
- •46. Основи козацької педагогіки як культурного феномена української духовності.
- •47. Форми взаємозвʼязку школи та сімʼї. А.С.Макаренко та в.О.Сухомлинський про сімейне виховання.
- •48. Зміст, форми, методи морального виховання учнів. Етнопедагогіка про моральне виховання.
- •49. Основи статевого виховання учнівської молоді. Установка українського народознавства з питань кохання, шлюбу, міцної сімʼї, виховання дітей.
- •52. Естетичне виховання учнів, його завдання та зміст. Роль національного мистецтва, народних традицій в естетичному вихованні.
- •53. Фізичне виховання учнів, його роль, завдання, зміст і форми організації.
- •57. Професійно-педагогічні та особисті якості вчителя.
- •58. Зміст, завдання, форми і методи розумового виховання учнів.
46. Основи козацької педагогіки як культурного феномена української духовності.
Козацька педагогіка — феноменальне явище і складова української етнопедагогіки: в усній формі вона зберегла, передаючи з покоління до покоління найкращі духовні цінності народу, досвід виховання, формування і навчання особистості, не зафіксовані письмово прогресивні й результативні форми допологового виховання, батьківського опікування немовлят і дітей дошкільного віку, роботи з отроками, підлітками і юнаками та побудови взаємин між дорослими. Так виникли неписані закони кодексу лицарської честі, що передбачали:
— любов до батьків, рідної мови, вірність у коханні, дружбі, побратимстві, ставленні до Батьківщини-України;
— готовність захищати слабших, молодших, зокрема дітей;
— шляхетне ставлення до дівчини, Жінки, бабусі;
— непохитна відданість ідеям, принципам народної моралі, духовності (правдивість і справедливість, скромність і працьовитість тощо);
— відстоювання повної свободи і незалежності особистості, народу, держави;
— турбота про розвиток національних традицій, звичаїв і обрядів, бережливе ставлення до рідної природи, землі;
— прагнення робити пожертви на будівництво храмів, навчально-виховних і культурних закладів;
— цілеспрямований розвиток власних фізичних і духовних сил, волі, можливостей свого організму;
— уміння скрізь і всюди чинити шляхетно, виявляти інші чесноти.
Козацька педагогіка як невід'ємна складова української етнопедагогіки акумулювала в собі вироблені віками та апробовані часом традиції тіловиховання молоді.
Система освіти і виховання у школах Запорозької Січі (козацькі, січові, полкові, паланкові, парафіяльні та інші школи) передбачала формування у молоді, крім якостей лицарської честі, певної системи доблесті та звитяги, а саме:
— готовності боротися до загину за волю, честь і славу України;
— нехтування небезпекою, коли справа стосується нещастя рідних, друзів, побратимів;
— ненависть до ворогів, прагнення визволити рідний край від чужих зайд-завойовників;
— здатність відстоювати рідну мову, культуру, право бути господарем на власній землі;
героїзм, подвижництво у праці та в бою в ім'я свободи і незалежності України.
Яскравою сторінкою в розвитку українського шкільництва і педагогіки є період козаччини. Головне завдання козацької педагогіки полягало в підготовці фізично загартованих, здорових, мужніх воїнів - захисників рідного краю від чужоземного поневолення; виховання українського національного характеру і світогляду, національних і загальнолюдських моральних цінностей; формування високих лицарських якостей, пошани до старших людей, милосердя. Ідеалом козацької педагогіки була вільна й незламна у своїх прагненнях людина, яка, спираючись на традиції народу, повинна розвивати його культуру, будувати незалежну державу. В усній народній творчості втілено ідеал хлібороба, дбайливого господаря, а в часи лихоліть - козака-воїна, захисника вітчизни. Система козацького виховання передбачала такі етапи: дошкільне родинне виховання, родинно-шкільне виховання та підвищена освіта. Дошкільне родинне виховання ґрунтувалося на культі матері і батька, бабусі та дідуся, роду і народу. Сімейні виховні традиції знаходили своє продовження у шкільній практиці.
До козацького шкільництва належали січові, монастирські та церковнопарафіяльні школи. До січових шкіл віддавали хлопчиків заможних батьків з 9 років. Ієромонах, як головний учитель, крім наставництва, піклувався про здоров'я дітей. Школа складалася з двох відділів: у першому навчали на паламарів та дияконів; у другому (відділі молодиків) навчалися сироти, хрещеники козацької старшини та інші діти. Тут вивчали грамоту, спів і військове ремесло. Учнів утримували на кошти Січі. Хто хотів стати козаком, той служив у старого козака за джуру (слугу) - носив за ним рушницю, опановував козацьку майстерність, виконував для нього всіляку роботу. Джури жили в куренях з дорослими і відвідували січову школу.
Певну роль у розвитку освіти відіграли полкові школи, їх відкривали переважно у приміщеннях, які належали церкві. Учні жили в будинку дяка і виконували різні господарські роботи, вчилися писати і читати. Виховання мало релігійний характер. Школи утримували на кошти батьків.
На Січі існували також школи музики і співу. У1652 р. Богдан Хмельницький видав універсал про організацію при кобзарських цехах шкіл кобзарів і лірників і взяв їх під свою опіку. Це були перші музичні школи в Україні. До них приймали дітей, які мали добрий слух і голос, і навчали церковного співу, готували читців і співаків для нових церков.
Навчальними посібниками в запорозьких школах були Часослов і Псалтир, "Козацька читанка", яка відповідала духові української національної школи.
Українські козацькі школи.
Насамперед до них відносять полкові, січові, та музичні школи.
Полкові школи розташовувалися у полкових та сотенних містах і містечках. Як відомо, до другої половини XVII ст. на території лівобережної України діяв полковий адміністративно-територіальний устрій на чолі з генеральним старшиною (гетьманом). Ці школи існували на кошти батьків. Найчастіше працювали вони у приміщеннях, які належали церквам. Даючи грамоту, деякі з цих шкіл навчали й військової справи. її викладали досвідчені козаки, яких називали "військовими служителями".
Січові школи працювали на території Запорізької Січі. Перша із них була відкрита у 1576 році. Вона стала зразком для інших. У ній заборонялося перебування жінок, як і у межах самої Січі. У першому відділі цієї школи навчалися ті, хто готувався бути паламарем чи дияконом. У другому відділі навчалися грамоті, співу та військовому ремеслу.
У козацьких школах склалася особлива система козацького виховання, яка, окрім прилучення до грамоти, релігійного виховання, передбачала психофізичне вдосконалення. Учнів учили зміцнювати свої дух і тіло. Вони брали участь у народних забавах, іграх, вчилися їздити верхи, орудували шаблею, володіти списом, стріляти з рушниці, плавати, веслувати та керувати човном.
У відділах школи діяло учнівське самоврядування, яке нагадувало козацьке. Кожний із відділів обирав свого отамана, який у випадку втрати довір'я після закінчення навчального року міг бути переобраний. Виховним ідеалом учнів-підлітків та юнаків був лицар-козак - людина чесна, звитяжна і благородна.
Музичні школи започаткував універсал Богдана Хмельницького від 1652 р. про організацію при кобзарських цехах шкіл для підготовки кобзарів та лірників. Учителями в них ставали козаки-кобзарі. Навчання у такій школі було індивідуальним. Свідченням готовності до кобзарської діяльності ставало самостійне створення юнаком власного музичного твору, що вимагало як композиторських здібностей, так і віршувальних.