29. Диференційні й інтегральні ознаки фонем.

Саму фонему розщепити на елементи, які б ішли один за одним (див.: речення можна розбити на слова, морфеми на фонеми), неможливо. Однак фонема є не простим, а складним явищем. Вона складається з низки ознак, які являють собою узагальнені артикуляційні й акустичні властивості звуків. Фонемі властиві диференційні (розрізнювальні) і не-диференційні (нерозрізнювальні, інтегральні) ознаки. Так, наприклад, фонема <д> характеризується передньо-язиковістю, проривністю, дзвінкістю і твердістю. Диференційні ознаки - ознаки фонеми, за якими розрізняють значення слів чи морфем. Недиференційні, або інтегральні, ознаки - ознаки фонем, які не розрізняють значень слів чи морфем. Без інтегральних ознак фонема може обійтися, але без них не може існувати звук, у якому ця фонема втілюється. Однакові звуки різних мов можуть бути різними фонемами. Якщо в українській мові окремими фонемами є <р> і <р'> (рад і ряд [р'ад]), то в білоруській мові є тільки одна фонема <р>, оскільки там протиставлення <р> і <р'> немає. для того щоб встановити, належать певні звуки якоїсь мови до різних фонем чи є різновидами однієї фонеми, треба поставити їх в однакові умови вимови і з'ясувати, чи розрізняють вони смисл. Якщо розрізняють (за наявності навіть однієї пари слів), то це різні фонеми, якщо ні, то це представники однієї фонеми. Диференційними ознаками фонем можуть бути: 1) ознаки за участю голосу і шуму (дзвінкість/глухість; 2) ознаки за місцем творення (губність, передньоязиковість, задньоязиковість, гортанність тощо; 8) ознаки за способом творення (проривність, фрикативність, африкативність, зімкнено-прохідність, вібрантність, плавність тощо; 4) твердість/м'якість. У західноєвропейських (німецькій, англійській, французькій та ін.) мовах такої диференційної ознаки немає. В них твердість чи м'якість звуків є інтегральною ознакою; 5) короткість/довгота. Із слов'янських мов розрізнення довгих і коротких голосних має чеська мова; в) назальність/неназальність; 7) відкритість/закритість голосних.

30. Алофони фонем.

Алофон — реалізація фонеми, її варіант, обумовлений конкретним фонетичним оточенням. На відміну від фонеми є не абстрактним поняттям, а конкретним мовним звуком. Незважаючи на широкий діапазон алофонів однієї фонеми, носій мови завжди спроможний їх розпізнати. Основний алофон — такий алофон, властивості якого мінімально залежать від позиції і фонетичного оточення. Основні алофони: для голосних — ізольоване вимовлення; для твердих приголосних — перед наголошеним «а»; для м'яких приголосних — перед наголошеним «і». Поряд з основним алофоном існує сильна позиція звуку. Сильна позиція — це позиція, в якій можлива максимальна кількість фонем даного типу. Для голосних сильною позицією є положення під наголосом, для приголосних — перед голосним непереднього ряду, а в деяких мовах на окремі сонорні може падати наголос. Розрізняються комбінаторні і позиційні алофони. Комбінаторні алофони — реалізації фонем, пов'язані з певним фонетичним оточенням звуків. Прикладами можуть служити: назалізація (носова вимова); лабіалізація (огубленість або неогубленіснь). Комбінаторні ознаки можуть поширюватися на декілька складів. Позиційні алофони — реалізації фонем, пов'язані з їх фонетичною позицією. Під фонетичною позицією прийнято розуміти: чи знаходиться звук на абсолютному початку слова (після паузи); чи знаходиться звук в абсолютному кінці слова (перед паузою); положення звука по відношенню до наголосу. Є і інше розділення алофонів: 1. Обов'язкові (реалізуються відповідно до норм мови). 2. Факультативні варіанти (наприклад, щілинний /ґ/). 3. Індивідуальні алофони (наприклад, помилки у вимові). Дистрибуція фонеми — це сукупність всіх можливих алофонів даної фонеми. Алофони однієї фонеми знаходяться в стосунках додаткової дистрибуції. Два різних алофони однієї фонеми не можуть існувати в одній позиції.