4. Взаємодія психолога зі спеціалістами суміжних професій

Не зупиняючись на всіх аспектах психосоматичної проблеми, що існує як предмет вивчення в медичних науках і в психологічних дисциплінах, виділимо лише ті з них, які безпосередньо пов'язані з впливом лікаря і психолога на учасників їх професійної діяльності - клієнтів і їх оточення. По-перше, і лікар і психолог мають справу з симптомами і синдромами прояви різних властивостей психічної реальності, наприклад, симптом емоційної нестійкості може бути включений в найрізноманітніші синдроми - інфантилізму, неврозу нав'язливих станів, функціональної незрілості ЦНС і т. п. По-друге, спосіб професійного мислення лікаря і психолога передбачає вироблення власної гіпотези, її обгрунтування, перевірку і прийняття рішення, тобто і лікар і психолог з необхідністю рефлексують на матеріал, який є предметом їх професійної діяльності і таким чином працюють з власним мисленням в ситуації професійної діяльності. По-третє, і лікар, і психолог відчувають на собі вплив іншої людини, вступаючи з ним в міжособистісні стосунки, опосередковані властивостями психічної реальності (до яких повною мірою відноситься феномен болю). По-четверте, лікар і психолог бачать результат своєї діяльності в зміні параметрів активності людини, які опосередковуються якостями психічної реальності (наприклад, поява інших - нових, бажань, виникнення інших - нових, почуттів, зміна енергетичних можливостей людини і т. п.). Нарешті, по-п'яте, і лікар, і психолог працюють з категорією заходи впливу як у власному професійному мисленні, так і в професійних умовах - діях, пов'язаних з орієнтацією на конкретні параметри цієї міри.

Таким чином, лікар і психолог здійснюють в безпосередньому контакті з іншою людиною персоніфікацію узагальненого уявлення про цінність людини, яким вони володіють.

Персоніфікація конкретизується в тих властивостях психічної реальності людини, які існують як феномени внутрішньої картини хвороби - внутрішньої картини здоров'я. Саме вони будуть входити в предмет взаємодії лікаря і пацієнта, саме вони будуть існувати в якості «субстрату» завдання клієнта психолога.

Феномени внутрішньої картини хвороби - внутрішньої картини здоров'я є, на мою думку, тим предметом взаємодії, який безпосередньо об'єднує професійну діяльність лікаря і психолога. Істотне розходження, як здається, полягає в тому, що зусилля лікаря можуть бути огра-нічени симптомом локального болю, тоді як психолог має справу з синдромом душевного болю. Звідси завданням лікаря буде усунення болю, а завданням психолога буде перебудова структури симптому.

Спільна робота лікаря і психолога начінаетс $ з формулювання загальних цілей, які будуть віднесена до одного феномену і способам впливу на нього.

З точки зору лікаря, з позицій його професійної діяльності, це будуть цілі уточнення синдрому, пов'язані з побудовою гіпотез про нього. Невро патолог, нарколог, психіатр, ендокринолог, сексолог i сексопатолог, лікар-психотерапевт та інші фахівці можуть і, здається, повинні користуватися даними! психолога про феномен внутрішньої картини болезш для побудови адекватних моделей синдромів, з ко-| торимі вони працюють. Питання про рівень порушення! психічних функцій, систем цінностей, параметрі! Я-переживань людини та інших модальностей t психічної реальності можуть бути вирішені лікарем до психологом як для задач більш точної діагностики, для побудови адекватної системи впливу, для дослідження і використання ресурсів розвитку людини (пацієнта, клієнта).

Етапи взаємодії вчителя і шкільного психолога

На думку відомого вітчизняного психолога А.К. Маркової, для успішного вирішення завдання психологічного розвитку дітей співпраця вчителя і шкільного психолога має включати такі етапи: 1) мотиваційно-цільовий; 2) операціонально-технологічний;

3) рефлексивно-регулятивний.

На першому етапі визначаються загальні цілі, завдання, мотиви, смисли співпраці. Наприклад, які особистісні характеристики були б важливі для учня до закінчення школи. Учитель і психолог стають однодумцями, включаються в одну спільну справу, реалізуючи разом з тим кожен свої специфічні завдання, виконуючи свої функції. У цих спільних зусиллях постійно має зберігатися прагнення психолога і вчителя зрозуміти особливості дитини як особистості, що формується з урахуванням умов його життя, історії виховання, вікових, статевих та індивідуальних особливостей, специфічних особливостей спілкування в різних системах взаємовідносин (з однолітками, батьками, вчителями).

На другому етапі - операціонально-технологічному - відбувається узгодження між вчителем і шкільним психологом того, якими засобами (стратегічного і практичного характеру) буде здійснюватися взаємодія з класом, дитиною, підлітком, юнаком (дівчиною), а також один з одним (вчитель і психолог) . На даному етапі уточнюються і по ходу роботи коригуються функції вчителя і психолога, реальні можливості кожного з них для успішного досягнення результатів.

На третьому - рефлексивно-регулятивному (або оціночний) етапі співпраці вчителя і психолога відбувається взаємне оцінювання роботи один одного, ефективності спільної праці. Для психолога головним показником в аналізі та оцінюванні праці вчителя є якісні зміни у психічному розвитку школярів, можливий професійний ріст учителя і самозбереження. Для вчителя значущим буде професійний внесок психолога у забезпечення навчального процесу в школі, тобто у створення тих основних психологічних умов, які сприяють розвитку учнів.

Одна з форм взаємодії шкільного практичного психолога і вчителя здійснюється через підготовку та проведення педагогічного консиліуму як колективного методу вивчення учнів з метою їх всебічного дослідження та вибору адекватного шляхи подальшої роботи з ним. Для підвищення ефективності педконсіліумов треба виробити єдину позицію всіх учасників його здійснення і конкретне завдання кожного в його реалізації.

Завдання психолога в педагогічному консиліумі полягає в наданні допомоги вчителям при оцінюванні інтелектуальних і особистісних якостей учня, демонстрації складності й неоднозначності проявів у її поведінці, відносинах, адекватності самооцінки, мотивації, особливостей пізнавальних інтересів, емоційного настрою. Психолог повинен прагнути привертати увагу вчителя до психічного розвитку учня і пробитися крізь «стіну» установки вчителя по відношенню до даного учня, класу. Важливо пробудити у педагога сумніви в доцільності категоричній оцінки учня і класу та у виборі однозначних педагогічних впливів.