Прозивалки[ред. • ред. Код]

Найбільш імпровізованим жанром дитячої творчості є прозивалки – невеликі римовані твори, що є дитячою реакцією в момент сварки чи суперечки на якусь образу чи дію. Вони можуть супроводжуватись різними жестами, гримасами або й діями і є проявом безпосередності дитячого самовираження, її ставлення до іншої людини: гніву, незадоволення, ворожості, розпачу і т. ін.^[26].

Подібні до прозивалок дражнилки – ритмізовані словесні формули, якими діти виражають негативне ставлення до іншої дитини, пробуючи викликати в неї певну реакцію. Вони коротші, ніж прозивалки і не називають імені висміюваного, мають більш узагальнений характер^[27].

Прозивалки виникали під час суперечки між дітьми як відповідь на образу, недоброзичливе ставлення, недооцінку чеснот, певні жести та гримаси, бажання самоствердитися через дошкульне слово, встановити справедливість, покарати кривдника, стати на захист справедливості чи зупинити хвалька-зазнайку.

На формування прозивалки як дитячого фольклорного жанру мали вирішальний вплив такі чинники:

• загальна культура соціуму, в якому розвивається та росте дитина;

• рівень сформованості моральних засад суспільства;

• рівень сміхової культури, її природа;

• інтелектуальний та духовний рівень дитини;

• уміння дитини спостерігати та імпровізувати за конкретних умов;

• наявність у лексиконі дитини стереотипних словесних формул, за допомогою яких можна скомпонувати прозивалку;

• етнічні традиції послуговування прозивалками у конкретних ситуаціях^[28].

Мирилки[ред. • ред. Код]

Докладніше у статті Мирилки

Мирилки – це короткі віршовані твори, які говорять діти на знак примирення, за призначенням вони протилежні до прозивалок і використовуються з метою відновлення товариських стосунків.

За гіпотезою, витоки цього жанру треба шукати також у фольклорі та обрядовості дорослих, оскільки вони нагадують обряд так званого «кумування»… коли дівчата й хлопці парами або тільки дівчата завивали гілки на березі у вигляді кола, обнімаючись крізь нього…

Також в основі мирилок може бути християнська традиція просити прощення перед сповіддю у рідних та близьких чи тих, кого раніше образив, обдурив чи просто скривив душею» (Наталія Сивачук).

35. Творчість В.Симоненка.

асиль Андрійович Симоненко народився в селі Біївці на Полтавщині 8 січня 1935 року.  Там у невеликій старенькій хаті на березі Удаю минуло дитинство майбутнього поета: Хлопчик спочатку вчився у Біївській початковій школі, а десятирічку закінчував у сусідньому селі Тарандинцях. Середня школа знаходились від Біївців за дев'ять кілометрів, долати які щодня доводилось пішки. Учився добре — десятирічку закінчив із золотою медаллю.  Великою трагедією для хлопця була смерть діда Федора, який був хлопчикові першим учителем життя. аме тоді — у 1962 році — виходить у світ перша поетична книжка В. Симоненка «Тиша і грім», з'являється перша казка «Цар Плаксій та Лоскотон».  Ця весела, дотепна казка одразу сподобалась юним читачам. Окрилений успіхом, поет створює нову, дивовижну казку «Подорож у країну Навпаки». А його третя казка — «Казка про Дурила» - це лебедина пісня Симоненка, бо вона була закінчена за кілька місяців до смерті поета, коли він вже знав свою долю. Але ця страшна казка написана не тільки для дитячої уяви, а й для дорослої пам'яті про пережиті, криваві дні. Адже тут головний герой твору бреде через море людської крові, шукаючи Рідний край. Поема «Казка про Дурила» -— вершина сатиричної поезії Симоненка.  У смішному і трагічному образі Дурила тут постає одурений, темний і безпорадний народ. Ось тому остання Симоненкова казка — це унікальне явище всієї світової літератури. Це твір надзвичайної гостроти і виняткової сміливості, спрямований проти «окремих незначних недоліків».  Твір складається з трьох частин. Поезія Симоненка характеризується актуальністю. Ліричний герой його поезій хвилюється за долю нащадків, за відносини між народами планети. На його творчості відчутний вплив кращих зразків української класичної літератури: щирість інтонацій, задушевна синівська розмова, любов до матері, до України, зображення простих людей, які прагнуть змінити життя на краще.  Поет любить свою землю, свою Батьківщину, свій народ. ' Поезія « Лебеді материнства «нагадує мелодію казкової колискової, в якій від імені матері проголошуються вічні істини, без яких не може існувати ні окрема людина, ні народ:  Можеш вибирати друзів і дружину,  Вибрати не можна тільки Батьківщину.  Можна вибрать друга і по духу брата,  Та не можна матір рідну вибирати.  Композиційно вірш складається з трьох частин:  — чарівна казка дитинства, в якій мати прагне все зробити для щастя своєї дитини;  — мрії матері про майбутнє дитини;  — роздуми матері про змужніння сина як людини і громадянина.  У творі звучать материнські переконання про те, що такі поняття як «мати» і «батьківщина» нерозривно знаходяться поряд з людиною. Це закладено в нашій ментальності та в традиціях нашого народу.  1963 року виходять друком окремі вірші поета: «Монархи», «Дума про діда», «Вино з троянд», «Кукурікали півні на рушниках», «Чорна підкова», «Він заважав їй спати», «Весілля Опанаса Крокви», «Головешка», «Мечі».  1963 року В. Симоненка прийнято до Спілки письменників України.  У багатьох поезіях Василь Симоненко звертається до образу України, бо вона для нього — найдорожча у світі.  Україно! Ти — моя молитва,  Ти моя розпука вікова...  Гримотить над світом люта битва  За твоє життя, твої права.  («Україно, п'ю твої зіниці...»)  Філософська спрямованість, гуіибина гуманізму, оптимізм властиві патріотичній поезії Симоненка. Органічна єдність поета і України простежується в поезії «Україні»:  Коли мечами злоби небо крає  І крушить твою вроду вікову,  Я тоді з твоїм ім'ям вмираю  І в твоєму імені живу!  Надзвичайною єдністю з українським народом сповнено більшість поезій Василя Симоненка. Від наших далеких предків дійшла до нас традиція дбати про збереження роду і народу. Волелюбність — основна риса, яка вирізняла наших предків козаків. Свою звитягу, щирість, гуманність передали вони нащадкам. А народ, який має такі традиції, — непереможний. Це один з найкращих творів поета, де Симоненко і справді досягає високого Кобзаревого звучання:  Народ мій є! Народ мій завжди буде!  Ніхто не перекреслить мій народ! '  Пощезнуть всі перевертні, й приблуди,  І орди завойовників-заброд!  Ви, байстрюки катів осатанілих,  Не забувайте, виродки, ніде:  Народ мій є! В його волячих жилах  Козацька кров пульсує і гуде!  («Де зараз ви, кати мого народу?»)  Пізнього вечора 14 грудня 1963 року навіки зупинилося серце ВаЙШія Симоненка. Поховано поета у Черкасах, але остання Симоненкова дорога не зупинилася, вона ніколи не зупиниться. Ця дорога — у людське безсмертя, де і досі звучить Симоненків заповіт:  Можна все на світі вибирати, сину,  Вибрати не можна тільки Батьківщину.  Окремою сторінкою короткої творчої біографії Василя Симоненка є інтимна лірика. Проживши таке коротке життя (28 років) поет зазнав не лише радості кохання, а й батьківської любові до маленького сина., підніс інтимну лірику до глибоких філософських узагальнень:  Мені здається, — може, я не знаю, —  Було і буде так у всі часи:  Любов, як сонце, світу відкриває  Безмежну велич людської краси.  Усі твори Василя Симоненка розкривають його як людину. Тонкий і ніжний лірик, він своєю натхненою і щирою лірикою примушував замислюватись кожну людину над загальнолюдськими проблемами добра і зла, сенсу життя, значущості людини.  1964 року вийшла друга, посмертна збірка творів поета — «Земне тяжіння», до якої увійшли його найкращі твори, які несли в собі упевненість у майбутньому, віру в перемогу добра й справедливості.

67. Тематика та художні особливості народної казки.

Ка́зка — це вид художньої прози, що походить від народних переказів, порівняно коротка розповідь про фантастичні події та персонажів, такі, як феї, гноми, велетні тощо. Слід відрізняти казку від байки.

Один з основних жанрів народної творчості, епічний, переважно прозаїчний твір чарівного, авантюрного чи побутового характеру усного походження з настановою на вигадку.