4. Здобуття незалежності народами країн Африканського континенту.

По закінченню Другої світової війни на континенті розпочинається рух за звільнення від колоніальної залежності. Спочатку він охопив більш розвинуті країни Північної Африки більш розвинуті країни Північної Африки. У 1951 р. було про­голошено утворення незалежного королівства Лівія. Виснаж­ливою була боротьба за незалежність країн Магрибу - Тунісу, Алжиру і Марокко. Боротьба за незалежність Тунісу тривала десять років, поки він у 1956 р. не здобув цілковиту неза­лежність. Марокко після Другої світової війни спочатку пере­бувало під протекторатом Франції та Іспанії, а у 1956 р. стало незалежним королівством.

Тривалий і тяжкий шлях до незалежності пройшов Алжир. Перше збройне повстання за незалежність в Алжирі в 1945 р. зазнало поразки. Не принесли успіху і переговори з французь­ким урядом. Тим часом у країні поглиблювалася економічна криза, зростало безробіття. Особливе обурення викликало вико­ристання алжирців у війні, що її Франція вела в Індокитаї. Оскільки шлях переговорів із Францією виявився безперспек­тивним, в алжирському суспільстві визрівала думка про збройну боротьбу. 1 листопада 1954 р. Фронт національного визволення (ФНВ) і створена ним армія розпочали ще одне збройне повстання. У 1958 р. в Каїрі лідерами визвольного руху було проголошено незалежність Алжиру і створено Тимчасовий уряд. Його визнали десятки країн. Право алжирців на неза­лежність визнала Генеральна асамблея ООН. У 1962 р. Алжир остаточно став вільною суверенною країною і був проголошений народно-демократичною республікою.

У тропічній Африці на кінець Другої світової війни лише дві країни були формально незалежними державами - Ефіопія та Ліберія. Перші успіхи у боротьбі за незалежність були здобуті тут лише у другій половині 50-х років. У 1957 р. незалежним став британський Золотий Берег. Нова держава стала називатися Га­на. Приклад Золотого Берега надихнув і інші народи. У 1958 р. народ Французької Гвінеї утворив власну державу Гвінею.

Здобуття незалежності Ганою та Гвінеєю було лише почат­ком руйнування колоніальної системи. «Роком Африки» став 1960-й рік. Тоді було проголошено незалежність 17-ти нових держав, серед них такі великі за територією і людськими ресурсами, як Нігерія, Конго (нині Заїр). У 1961-1970 рр. утво­рилося ще 14 нових держав. Майже всі молоді африканські держави проголосили себе республіками. Монархія зберігалася лише в Лесото і Свазіленді.

На початку 70-х років деякі африканські території зали­шалися під колоніальним правлінням: Ангола та Мозамбік –під португальським, Південна Родезія — під англійським, Намібія - під південноафриканським.

У Мозамбіку розгорнулася партизанська війна проти колонізаторів, яку очолив Фронт визволення Мозамбіку (ФРЕЛІМО). Після ліквідації диктаторського режиму в Португалії вся влада у колонії перейшла до рук Фронту. У 1975 р. відбулося проголошення Народної Республіки Мозамбік.

Падіння диктатури в Португалії полегшило здобуття незалежності також Анголою. Серед національно-визвольних сил найвпливовішим був Народний рух за визволення Анголи (МПЛА) на чолі з Агостіньйо Нетто. У 1975 р. у столиці країни Луанді, яка була під контролем МПЛА, відбулося проголошення незалежної Народної Республіки Ангола.

Складним був шлях до незалежності Південної Родезії (тепер Зімбабве). У 1965 р. білі колонізатори, щоб зберегти своє панування проголосили відокремлення країни від Великої Британії. Тим самим африканська більшість усу­валася від вирішення своєї долі. Враховуючи це, Рада Безпеки ООН визнала проголошення незалежності нечинним і оголосила про право африканського народу застосовувати будь-які форми боротьби. Під час партизанської війни більшість національно-патріотичних сил утворила Патріотичний фронт Зімбабве, який домігся від Лондона проведення у 1980 р. загальних парламентських виборів. Того ж року відбулося проголошення незалежності Республіки Зімбабве.

До 90-х років нашого століття зберігалася колоніальна залежність Намібії, яка була підмандатною територією під контролем Південно-Африканської Республіки (ПАР). Почина­ючи з 1966 р. протягом майже чверті століття африканське населення Намібії вело збройну боротьбу за незалежність, яку очолила СВАПО - Народна організація Південно-Західної Африки. Під тиском національно-визвольного руху намібійського народу та світового співтовариства ПАР погодилася надати незалежність своїй колонії. У 1990 р. відбулося проголошення Республіки Намібія.

Ганебним пережитком колоніальних часів була система апартеїду у Південно-Африканській Республіці (до 1961 р. Південно-Африканський Союз). У цій високорозвинутій країні плодами прогресу користувалося лише біле населення. Корінне чорне населення було приречене на малокваліфіковану низькооплачувану працю, не мало права проживати поруч з білими.

Щоб забезпечити білому населенню неподільне панування, на більшості території країни з 60-х років почали утворюватися так звані бантустани. Це були території, виділені для прожи­вання чорного населення, де воно користувалося автономією, дістало право створювати органи місцевого самоврядування. Однак натомість африканці були позбавлені права обирати своїх представників до національного парламенту.

Проти незгодних з расовою політикою уряд розпочав терор. На довічне ув'язнення були засуджені лідери африканського руху Нелсон Мандела, Уолтер Сісулу та інші. Та це не зменшило активності організацій антирасистського руху - Африканського національного конгресу (АНК), Інката, Об'єднаного демократичного фронту (ОДФ).

Поступово ідея ліквідації апартеїду знаходила дедалі біль­ше прихильників і серед білого населення, особливо в лавах Націоналістичної партії, лідер якої Фредерік де Клер у вересні 1989 р. став президентом країни.

Серед перших кроків де Клера були - скасування надзви­чайного стану, легалізація раніше заборонених партій - АНК, Інката, ОДФ та інших, що виступали проти апартеїду. Після 27 років ув'язнення в січні 1990 р. на свободу вийшов лідер АНК Нелсон Мандела. Була скасована сегрегація у громад­ських місцях, у транспорті. Чорні здобули право оселятися поруч з білими. У 1994 р. відбулися перші демократичні президентські вибори, на яких перемогу здобув лідер АНК Нелсон Мандела. Під час президентства Нелсона Мандели було досягнуто національного примирення, розв'язувалася житлова проблема, поліпшувалися побутові умови корінних мешканців країни.

У 1999 р. президентом країни став Табо Мбекі. Головною внутрішньою проблемою, що дісталася йому у спадок, зали­шається прірва між рівнем життя білого та чорного населення.

Північна Африка

Провідною країною регіону є Єгипет. У 1952 р. в результаті військового перевороту на чолі з ГамальАбдель Насером країна з королівства була перетворена на республіку. За президентства Насера відбулася зовнішньополітична орієнтація Єгипту у бік Радянського Союзу. Було націоналізовано Суецький канал, що загострило відносини із західними державами. У 1956 р. Британія та Франція з допомогою Ізраїлю здійснили спробу агресії проти Єгипту, але підтримка СРСР допомогла йому вистояти.

У 60-ті роки у Єгипті здійснювалася побудова арабського соціалізму. У 1961 р. були націоналізовані банки, страхові компанії, великі підприємства. У сільському господарстві відбувалося обмеження крупного поміщицького землево­лодіння, почалося створення кооперативів. Робочий тиждень було обмежено 42 годинами, робітники одержали право на щорічну оплачувану відпустку. Радянський Союз, щоб підтримати курс Єгипту на соціалізм, усіляко допомагав йому у спорудженні промислових підприємств, електростанцій. Найвідомішою була гребля Асуанської ГЕС.

Соціалістичні перетворення не дали того економічного ефекту, на який розраховував Насер. У 1966-1970 рр. темпи зростання національного прибутку не перевищували 1 %. Після поразки у «шестиденній війні» активізувалися прихиль­ники приватновласницької економіки, але ідеї Насера ще широко підтримувало населення.

Після смерті Насера (1970) розпочався новий період єгипетської історії. Президентом став Анвар Садаш. Він усунув прихильників Насера з ключових посад, відмовився від послуг радянських військових фахівців.

У 1973 р. Єгипет разом із Сирією розпочав воєнні дії проти Ізраїлю, але зазнав поразки.

Усвідомивши, що конфронтація з Ізраїлем заважатиме зв'язкам із Заходом, Садат змінив політичний курс і проголо­сив політику «інфітаху» («відкритих дверей»): були надані пільги іноземному капіталу, заохочувався приватний бізнес, розпочалося деяке скорочення державного сектору, капіталі­зація сільського господарства. Єгипет активно йшов на зближення із США. За порадою з Вашингтона він у вересні 1978 р. підписав Кемп-Девідський договір, а в 1979 р. - мирний договір з Ізраїлем.

Вихід Єгипту з антиізраїльського загальноарабського фронту обурив арабські держави, а також ісламістів у середині країни. У 1981 р. одна з мусульманських екстремістських груп учинила замах на Садата, і він загинув.

Новий президент Хосні Мубарак лібералізував політичне життя, налагодив діалог з опозицією, провів кампанію бороть­би з корупцією, замінив чиновництво у вищих державних установах. У Єгипті розпочалося згортання соціалістичного експерименту, створювалася ринкова економіка. Зміцніли його відносини з Заходом, особливо зі США. Ділові зв'язки з розвинутими країнами, підтримка приватної ініціативи до­помогли Єгипту значно збільшити свій економічний потенціал і підняти авторитет на Близькому Сході.

Арабські країни почали відновлювати дипломатичні відно­сини з Каїром. До того ж і західні країни, вбачаючи в Єгипті нового перспективного партнера, погодилися відкласти виплату ним зовнішніх боргів. Водночас в країні зростає безробіття, інфляція, що робить позицію Націонал-демократичної партії, якою керує Мубарак, нестабільною. Ситуацією намагаються скористатися ісламські екстремісти, які сподіваються теро­ром проти іноземців припинити їхній приїзд до країни. За їхніми розрахунками, скорочення валютних надходжень спричине крах економіки і відкриє шлях до влади ісламським фундаменталістам. Уряд змушений докладати великих зусиль на боротьбу з терористами.

Лівія до кінця 60-х років XX ст. йшла прозахідним курсом, перетворилася на гігантську військову базу НАТО, нафтові родовища перебували під контролем західних монополій. У 1969 р. стався військовий переворот, яким було скасовано монархію та проголошено республіку. Головою Ради револю­ційного командування, що взяла на себе владу, став Муаммар Каддафі. Курс на незалежність відразу набув антизахідного характеру: були ліквідовані іноземні бази на території країни, до середини 70-х років завершено націоналізацію майна всіх іноземних компаній, насамперед американських. У руках нового режиму опинилися величезні кошти у вигляді нафто-доларів.

На другу половину 70-х років припадає оформлення ідеології Муаммара Каддафі, яка дістала назву «третя теорія» і була викладена ним у «Зеленій книзі» (зелений колір -колір ісламу). За теорією Каддафі, основою державного устрою мусить бути пряме народовладдя («джамахірія»). Воно означає, що народ має керувати всіма справами сам, без посередництва політичних партій і парламентів. Каддафі відкидає як капіталізм, який дозволяє експлуатацію людини людиною, так і комунізм, який придушує людську особис­тість. Соціальної справедливості можна досягти, вважає він, лише на основі Корану, а також участю всіх робітників в управлінні виробництвом і в розподілі продукції.

У 1977 р. країна почала називатися Соціалістичною Народною Лівійською Арабською Джамахірією. Одержані нафтодолари керівники країни вирішили використати на побудову «справедливого суспільства» за схемою Каддафі. У результаті добробут народу став залежати головним чином від продажу нафти. При скороченні попиту на неї відразу розкриваються всі недоліки лівійського соціалізму.

За розмовами Каддафі про «народовладдя» криється його режим особистої влади. Тривалий час він підтримував міжна­родний тероризм.

Протягом 80-х - 90-х років XX ст. ставало дедалі очевидні­шим, що Каддафі привів Лівію до ізоляції від передових країн. Зростало число критиків «специфічного лівійського шляху». Каддафі тактикою лавірування між різними соціальними верствами країни прагне зберегти свій авторитет, пропагуючи «особливий курс» Лівії у світовому розвитку.

Туніс після здобуття незалежності взяв курс на соціалізм, але у 1970 р. розпочалося його згортання. У 1980 р. правляча Соціалістична достурівська партія оголосила перехід до демократизації країни. Була легалізована ліберальна опозиція всередині партії, розпочався діалог з профспілками, підвище­но заробітну плату промисловим і сільськогосподарським працівникам, службовцям. Одночасно були встановлені тверді ціни на основні види продовольства. З кінця 80-х років відбулося поглиблення ринкових відносин, подальша демократизація країни, обмеження ролі духовенства. За декілька років еко­номіка пожвавилася, зріс випуск продукції. У 1994 р. в Тунісі були проведені демократичні вибори, за підсумками яких опозиційні партії вперше здобули ряд місць у парламенті.

У Тунісі також спостерігається спалах ісламського фундаменталізму. Заборонена партія «Ан-Пахда» («Відродження») із підпілля організовує заворушення, що мають на меті повалення світської влади і встановлення теократії.

Алжир після здобуття незалежності очолив Бен Бела. Країна поступово відродилася після воєнних руйнувань. Разом з тим, зростало невдоволення корупцією чиновників, їхньою некомпетентністю, нездатністю ефективно використовувати націоналізоване майно. У червні 1965 р. у результаті державного перевороту до влади прийшла Революційна рада на чолі з Хуарі Бумедьєном. Розпочалася аграрна реформа. Були націоналізовані гірничодобувні підприємства, залізниці, електро­станції, засоби зв'язку, частина нафтодобувної галузі.

У 1976 р. на референдумі була схвалена Національна хартія. Вона визначила дальший рух Алжиру в напрямі побудови соціалізму. Після смерті Бумедьєна (1978) новим президентом країни став Шандлі Бенджедід. Велику роль у його приз­наченні відіграла армія. Незабаром в Національну хартію було внесено зміни: ідейно-політичною основою побудови соціа­лізму визнано іслам, а за армією закріплено функцію «гаранта революції».

Економічні успіхи Алжиру у 80-ті роки XX ст. супроводжу­валися негативними явищами. Надмірним став зовнішній борг, спричинений не тільки переобладнанням промисловості, а й соціальними програмами. Зросла інфляція. Бюрократія загрузла у корупції. Будь-яка критика режиму жорстоко придушувалася. Найзапеклішими опозиціонерами були ісламські фундамен-талісти, які здобули симпатії найбіднішого населення.

Щоб послабити критику на свою адресу, Фронт національного визволення призначив на 20 грудня 1991 р. перші в історії країни вільні демократичні вибори на багатопартійній основі. Уже у першому турі фундаменталістська партія - Ісламський фронт порятунку здобув цілковиту перемогу.

Щоб не допустити приходу фундаменталістів до влади, пре­зидент Бенджедід подав у відставку, одночасно розпустивши парламент і відмінивши другий тур виборів. Таким кроком він надав армії можливість продемонструвати її функцію «гаранта революції». Фундаменталісти не визнають законності влади і намагаються повалити її терором, який триває й досі, зокрема проти мирних громадян, які відмовляються підтримати екстремістів.

У Марокко у 1961-1999 рр. королівський трон посідав Хасан II. Своє правління він почав зі згортання модернізації економіки, припинення аграрної реформи, розпочатої у попереднє десятиліття, переслідування опозиції. Починаючи з 70-х років почалася деяка лібералізація життя.

Новий курс Хасана II ґрунтувався на концепції «ісламсько­го соціалізму». Була здійснена «марокконізація» економіки, тобто передавання марокканцям більшої частини акцій інозем­них підприємств. Постійно зміцнювався державний сектор, але водночас заохочувалося створення спільних підприємств за участю іноземного капіталу.

Демократичний процес, свобода діяльності політичних партій, курс короля на досягнення «соціальної рівності» допо­могли протягом 80-х років стабілізувати ситуацію в країні. Але економічні перетворення вимагали великих жертв від населення: зросли безробіття та інфляція, «соціальна рівність» залишилася гаслом, життєвий рівень багатьох марокканців падав. Після смерті Хасана II (1999) новим королем став його син МухамедVI.

Тропічна та Південна Африка

Після здобуття незалежності багато африканських країн обрали соціалістичний напрям розвитку. Жодній країні цей курс не приніс успіху.

За керівництва поборника соціалізму Кваме Нкруми була зруйнована економіка Гани. До катастрофічного фіналу призвів Гвінею ініціатор соціалістичного вибору Секу Туре, якого титулували «великим слоном» і «великим стратегом». Керована ним Демократична партія Гвінеї стала називати себе Партією-державою. Інакомислення жорстоко каралося. Вироб­ництво було розвалене. Країна виявилася нездатною забезпе­чити себе продовольством. З неї емігрувало більше третини населення.

Соціалістичні експерименти Кеннета Каунди у Замбії призвели економіку до стагнації. При населенні країни в 7 млн. чоловік її зовнішній борг досяг 7,8 млрд. доларів, а безробіття -1 млн. чоловік. Так тривало поки у 1991 р. Каунда не програв президентські вибори.

У 1974 р. в Ефіопії було повалено імператора Хайле Селассіє І. Керівник перевороту Менгісту Хайле Маріам спрямовував країну на шлях побудови соціалізму. Основним методом його політичного правління був терор. Режим спирався передусім на армію, яка стала найчисельнішою в Африці й щорічно погли­нала 60 % державного бюджету, а також на допомогу Москви. Розпад СРСР позбавив його цієї допомоги, і у 1991 р., усвідом­люючи економічне і політичне банкрутство свого режиму, Маріам утік з країни.

Варіант «ісламського соціалізму» спробував запровадити в Сомалі Мохаммед Сіад Барре, який прийшов до влади у результаті військового перевороту в 1969 р. За нього країна опинилася в економічній прірві. У 1990 р. на столичному стадіоні глядачі почали вигукувати антипрезидентські гасла. Сіад Барре віддав наказ охороні відкрити по них вогонь. Ця подія спричинила збройне повстання. Сіад Барре зрікся президентства і залишив країну.

Внутрішньополітична боротьба нерідко переростала у криваві конфлікти і громадянські війни. Так, невдовзі після проголошення незалежності Конго одна з її провінцій Катанга, яку очолив Моїз Чомбе, вирішила не визнавати центральний уряд Патріса Лумумби, одного з національних лідерів. Допомогу Чомбе надавали бельгійські монополії, заінтересовані у багатствах провінції. Проти Лумумби було вчинено військовий заколот. У 1961 р. він потрапив до рук Чомбе і був страчений. Згодом і сам Чомбе був усунутий від владиЖозефом Мобуту.

Іноді збройні конфлікти спричинювалися розбіжностями щодо вибору суспільної моделі. У Мозамбіку проти соціалістич­ного курсу ФРЕЛІМО на початку 80-х років розпочав боротьбу «Мозамбіцький національний опір». У 1990 р. відбулися пере­говори між урядом і повстанцями. За підсумками переговорів на початку 1995 р. в країні були проведені перші в історії президентські і парламентські вибори.

16 років тривала кривава боротьба в Анголі між правлячим МПЛА та опозиційним йому Національним союзом за цілкови­ту незалежність Анголи (УНІТА). Просоціалістичний МПЛА отримав допомогу з боку СРСР, а УНІТА - з боку СІНА. На до­помогу МПЛА у 1975 р. прибули війська соціалістичної Куби (операція «Карлотта»).

УНІТА вдалося встановити свій контроль на значній частині території Анголи, але у другій половині 80-х років радянські та американські керівники домовилися припинити поставки зброї в Анголу, а Куба вивела свої війська. На виборах 1992 р. МПЛА здобув перемогу. У 1994 р. представники УНІТА отри­мали портфелі в уряді, однак його загони відмовилися роззброїтися, що відновило протистояння двох політичних сил. Після загибелі Савімбі на початку 2002 р. гострота боротьби зменшилася, відкрилися можливості для відновлення громадянського миру.

У 1989 р. у Ліберії встановилася диктатура Чарлза Тейлора. Проти нього виступила демократична опозиція. Громадянська війна тривала 14 років, забрала життя 300 тис. людей, а 1,2 млн. зробила біженцями. Створений Радою Безпеки ООН спеціальний трибунал по військових злочинах у 2003 р. визнав Тейлора винним у геноциді власного народу і прийняв рішення про його арешт. Тейлор подав у відставку і залишив країну.

Характерна риса більшості африканських країн - відсутність демократичного досвіду, звичка до традиційних форм правління, владарювання вождів. Усе це сприяє появі диктаторських режимів.

Найбільш одіозним і скандальним можна вважати режим, що його у 1965 р. встановив у Центрально-Африканській Республіці (ЦАР) Жан-Бедель Бокасса. У 1965 р. він усунув з посади президента, свого дядька, Давида Дако і прийшов до влади. В 1977 році Бокасса перейменував ЦАР на імперію, а себе проголосив імператором. Він безсоромно грабував казну і без того бідної держави. Проявилися його психічні відхилення. З'ясувалося, що Бокасса - канібал і їв убитих за його наказом людей. У 1979 р. колишній президент Давид Дако з допомогою французьких десантників повалив владу Бокасси, який втік з країни, але в 1986 р. повернувся, був заарештований і засуджений до страти, яку замінили довічним ув'язненням.

У Нігерії протягом 1993-1998 рр. правив генерал СаніАбача, який встановив режим особистої диктатури. Прокотилася хвиля репресій проти опозиції, проти демократичної преси, військових, яких підозрювали у змовах. У 1998 р. Абача раптово помер.

Після усунення в 60-ті роки основних політичних конкурентів президент Конго Жозеф Мобуту перетворився на типового дик­татора. Країну він перейменував на Заїр, а себе став називати традиційним африканським ім'ям - Мобуту Сесе Секо. У країні встановилася однопартійна система. Партією-державою був Народний рух революції. Опора режиму - армія - перетвори­лася на зграю грабіжників і мародерів'. У 1997 р. опозиція розпочала збройне повстання. Деморалізована армія Мобуту зазнала поразки. Диктатор утік з країни. Влада опинилася в руках лідера повстанців Лорана Кабіли. Заїр був перейменований па Демократичну Республіку Конго. У 1997 р. новий глава держави загинув унаслідок замаху. Влада перейшла до його сина - Жозефа Кабіли.

Проблеми «чорного» континенту

Ключовим питанням сьогоднішньої Африки є пошук шляхів подолання відсталості. Виборюючи свободу, народи колоній сподівалися на поліпшення свого життя, однак реальна ситуація в новоутворених країнах виявилася дуже складною.

В Африці зосереджена майже п'ята частина загальносвітових запасів залізних руд, понад половину - марганцевих, майже дев'ять десятих - хромітів, чотири десятих - бокситів і кобальтових, десята частина мідних і дві десятих титанових руд. На континенті є значні запаси нафти та природного газу, кам'яного вугілля. Але цим багатством африканці не скористалися. У колоніальні часи тут не було створено виробництва кінцевого продукту. Ставши незалежними, вони залишились джерелом сировини.

За роки незалежності африканські країни не зуміли подолати економічну і культурну відсталість. Лише в 60-ті роки на хвилі національного піднесення їхня економіка дещо пожвавилася. 70-ті роки були позначені економічною стагнацією більшості країн, а 80-ті - падінням виробництва.

Титанічними зусиллями африканським країнам вдалося досягти щорічного приросту сільськогосподарської продукції на 1,5 %, проте населення щороку зростає на 3 %. Як наслідок, африканці харчуються гірше, ніж за колоніальних часів. Із 42 найбідніших країн світу близько 30-ти є африканськими.

Тропічна Африка є хронічним вогнищем епідемій багатьох небезпечних хвороб. Причини полягають у вкрай примітивній системі охорони здоров'я, а часто і у відсутності її, у антисанітарії, до якої призвичаїлося населення.

Головною причиною економічної відсталості континенту є низький рівень освіченості населення та кваліфікації робочої сили. Ще одна причина відсталості - неоколоніальна політика розвинутих держав, які всіма засобами утримують низькі ціни на африканську сировину і водночас збільшують їх на готову продукцію, яку вони імпортують в Африку. Для придбання цієї продукції африканські країни змушені брати великі кредити на Заході під високі проценти. Погасити борги за рахунок збільшення експорту вони не можуть через не конкурентоспроможність своєї продукції. Так вони опинилися у замкненому колі.

Сподівання африканських країн на встановлення нового міжнародного економічного порядку не виправдалися. Через низьку продуктивність праці африканських робітників розвинуті країни роблять дедалі менше інвестицій в економіку континенту.

Починаючи з 80-х років Організація африканської єдності (ОАЄ) проголосила гасло «Опора на власні сили!», розуміючи під цим не самоізоляцію континенту, а об'єднання зусиль роз­ташованих на ньому країн.

Болісною проблемою африканського континенту залишаються криваві етнічні та етнорелігійні конфлікти. Нові незалежні держави утворилися як багатоетнічні, об'єднавши різні, часто традиційно ворожі один одному племена і народи. Керівники нових держав також походили з різних етнічних груп і у процесі боротьби за владу спиралися на своїх одноплемінників, обіцяючи їм натомість привілейоване становище (так званий «трайбалізм»).

Переростання міжетнічних суперечностей у громадянську війну сталося у 1967 р. у Нігерії. Найрозвинутіший народ країни - ігбо, який населяв східну провінцію, вирішив перетворити її на окрему державу Біафру, розраховуючи на виявлені там великі поклади нафти. Рух за незалежність очолив військовий губернатор провінції Чукву Ємека Оджукву. Спалахнула громадянська війна, яка тривала до початку 1970 р. і в якій загинули, за різними підрахунками, від 1 до 2 млн. людей. Лише шляхом терору режим генерала Якубу Говона зумів відновити єдність країни.

Близько 30-ти років тривала збройна боротьба в ефіопській провінції Еритреї за відокремлення від Ефіопії. Навесні 1991 р. національно-визвольні сили взяли під контроль всю територію провінції. Після проведення в ній під наглядом ООН референдуму в 1993 р. Еритрею було проголошено незалежною державою.

Майже десятиліття від кінця 70-х років XX ст. точилася боротьба за владу у Чаді, у якій взяли участь 11 військово-політичних угруповань, кожне з яких спиралося на якусь окрему народність. У 1987 р. лідер народу горан Хісен Хабре встановив свій контроль над територією країни. У внутрішній по­літиці він спирався на своїх одноплемінників. Усі, хто належали до інших народів, були під підозрою. У 1989 р. Хабре звинуватив у змові трьох офіцерів з народу загава. Одному з них - Ідрису Ібі - вдалося втекти до Судану, звідки він, при допомозі одно­племінників, розпочав успішний наступ на Нджамену. Хабре опинився у безвихідному становищі та втік із країни.

Один з найкривавіших конфліктів спалахнув у 1994 р. в Руанді між правлячим режимом, що спирався на народ хуту, і опозиційним Руандійським патріотичним фронтом (РПФ), якого підтримував народ тутсі. У ході конфлікту було вбито близько 800 тис. тутсі.

Головними передумовами конфліктів залишаються зли­денність життя населення, його культурна відсталість, брак демократичних традицій, етнічний та релігійний фанатизм, нетерпимість. У 2002 р. ісламісти в Нігерії на знак протесту проти проведення у країні конкурсу «Міс світу - 2002» вчинили кривавий погром тих, хто дотримується європейської моди і європейського способу життя.