2. Туреччина.

Завершення існування І Республіки (1924—1960 рр.)

Перші повоєнні роки в політичному житті Туреччини характеризувалися переглядом спадщини Ататюрка: відбувався відхід від етатизації еконо­міки та однопартійності. Поворот у політиці Туреччини був здійснений у період правління президентів І. Іненю (1938—1950 рр.) та Д. Баяра (1950—1958 рр.). В економічному житті було дозволено більшу свободу підприємницької діяльності, а в політичному — багатопартійність (від­разу виникло близько ЗО політичних партій). Найбільш впливові з них були Народно-республіканська та Демократична партії. Важливий вплив на розвиток Туреччини мало отримання допомоги за планом Маршалла і вступ до НАТО (1952 р.). Туреччині довелося утримувати величезну армію (60 % бюджету країни витрачалося на її утримання), у внутрішній політиці проводилась кампанії антикомунізму. Боротьба з комунізмом призвела до обмеження конституційних прав і свобод громадян. Ще одним явищем у житті країни є те, що правляча Демократична пар­тія (ДП) почала використовувати іслам як засіб мобілізації населення на свій бік. Це стало ще одним проявом відходу від курсу Ататюрка. Кінець 1950-х рр. був відзначений серйозними виступами населення проти уряду, для придушення яких уряд почав використовувати антиконституційні методи. Зрештою у події втрутилися військові. 27 травня 1960 р. в країні відбувся військовий переворот. Створений військовими Комітет національної єдності (КНЄ) скасував конституцію 1924 р., роз­пустив парламент, заборонив діяльність політичних партій. І Республіка припинила своє існування.

II Республіка (1961—1980 рр.).

Військові, здійснивши переворот, не збирались брати управління країною на себе. їхні дії були продиктовані прагненням зупинити політичну кризу і зберегти курс розвитку Туреччини, започаткований Ататюрком. Надалі військові ще не раз ставали гарантом незмінного розвитку Туреччини як світської національної держави.

КНЄ доручив провідним юристам країни укласти нову конституцію, яку було прийнято на референдумі в 1961 р. Прийняття конституції стало початком існування II Республіки. Згідно з конституцією Туреччина ви­значалась як «соціально-правова держава». Вона закріпила плановий роз­виток економіки, декларувала необхідність проведення аграрної реформи і можливість здійснення націоналізації приватної власності. Конституція містила статті, які попереджали антиконституційні дії як з боку населення, так і з боку уряду.

Важливою особливістю II Республіки стала багатопартійність (12 партій). Після відновлення цивільного правління країна не отримала стабільного розвитку: міжпартійні чвари давалися взнаки. Економічний розвиток у 1960—1970-х рр. був досить стабільним: у 4 рази зросла кількість під­приємств, у 7 разів — виробництво. Значну роль в економіці відігравав державний сектор. За рахунок держави та іноземних інвестицій будувалися підприємства важкої промисловості. Туреччина намагалась реалізувати «стратегію доганяючого розвитку», здійснивши широкомасштабну імпортозамінну індустріалізацію, започатковану ще наприкінці 1930-х рр.

Проте економічна і політична модель II Республіки виявилася неефек­тивною. Наприкінці 1970-х рр. її охопила глибока криза. Державний сектор економіки виявився малоефективним, процвітала корупція. Жодна з політичних партій не користувалася загальною підтримкою населення. Зрештою у події знову втрутились військові. У вересні 1980 р. стався во­єнний переворот. Уряд С. Деміреля було повалено, парламент розпущено, діяльність партій і профспілок призупинено. Влада в країні перейшла до рук Ради національної безпеки (РНБ), сформованої військовими на чолі з начальником генерального штабу К. Евреном.

ІІІ Республіка (з 1982 р.).

Військові здійснювали правління країною упродовж трьох років. У 1982 р. вони ввели у дію нову конституцію, яка фактично утвердила курс на «спря­мовуючу демократію». Конституція зміцнювала вертикаль виконавчої влади, засоби масової інформації переходили під контроль держави, обмежувалась діяльність профспілок. Військові, передаючи владу цивільним, дозволили діяльність лише тих політичних партій, які не були наступниками попере­дніх. На виборах 1983 р. перемогу здобула Партія вітчизни на чолі з Т. Озалом, який до 1990 р. був прем'єр-міністром, а до 1993 р. (до своєї смерті) — президентом. Десятиліття правління Т. Озала стало періодом широких ліберальних реформ. В основу концепції «батька турецьких реформ» була покладена ідея необхідності лібералізації економіки і зміцнення ринкових відносин за рахунок відмови від державного регулювання. Як кінцева мета передбачалося перетворення Туреччини на повноправного члена ЄС.

Здійснення програми Т. Озала дозволило Туреччині досягти високих темпів зростання ВВП (до 8 % на рік), значно збільшити випуск електроенергії, ста­лі, машин, будівельних матеріалів, побутової техніки, одягу, взуття. Країна перетворилась з імпортера сільгосппродукції на її експортера. Турецька про­дукція стала більш конкурентоспроможною. Важливим фактором розвитку Туреччини став експорт товарів до країн Східної Європи та СНД. На початок 1990-х рр. Туреччина перетворилась на сучасну індустріальну країну.

Проте курс на лібералізацію не досяг кінцевої мети. Туреччина не до­сягла європейських стандартів. У той же час у країні накопичилась низка проблем, найболючішими з яких було безробіття (5 млн. осіб), інфляція, курдська проблема. Усі ці негаразди посилювалися відсутністю дієвої сис­теми соціального захисту, значним соціальним розшаруванням, низьким освітнім рівнем населення.

Негативні прояви реформ привели до зростання популярності опозицій­них сил. На дострокових виборах 1995 р. перемогла партія, що стояла на ісламських позиціях — Партія благоденствія (ПБ) на чолі з Н. Ербаканом. Прийшовши до влади на антизахідних гаслах, Н. Ербакан почав зміцнювати відносини з ісламськими державами. На противагу країнам «великої сімки» він став виступати за створення «великої ісламської вісімки». У внутрішній політиці Н. Ербакан розпочав «ісламізацію» економіки (30 % промисловості країни контролював «ісламський» капітал). Значного поширення почала на­бувати ісламська освіта (у 1982 р. згідно з конституцією запроваджувалося викладання ісламу в школах).

Але поворот у політиці не сприяв економічному оздоровленню. Продов­жувала зростати інфляція (протягом 1995—1997 рр. — на 80%), не була проведена обіцяна реформа податкової системи, припинена прива­тизація підприємств державного сектору, скоротились обсяги іноземних інвестицій.

У ситуацію в країні знову втрутилися військові. Вони в ультимативній формі зажадали припинити проведення проісламського курсу, Н. Ербакан був змушений піти у відставку. Країна знову повернулась на шлях світського розвитку. Проте ісламісти та націоналісти («Сірі вовки») зберегли досить значний вплив у суспільстві.

Курдська проблема.

Найбільш гострою проблемою останніх десятиліть для Туреччини є курд­ська проблема. З моменту створення національної турецької держави не передбачалося визнання прав національних меншин. Курдів (6,5 млн. осіб), як й інші меншини, почали піддавати насильницькій асиміляції (отуречен­ню). На курдську мову було накладено заборону, а курдів офіційно стали називати «гірські турки».

Із кінця 1960-х рр. у Туреччині виник організований курдський націо­нальний рух; почали створюватися політичні партії, найбільш впливовою серед них стала Робітнича партія Курдистану (РПК), заснована в 1979 р. А. Оджаланом. РПК створила Армію визволення Курдистану (близько 20 тис. осіб), яка розгорнула партизанську війну (у 1984 р. вона оголосила війну Туреччині). На дії партизан турецька влада відповіла масовими ре­пресіями і військовими акціями. Але швидкої перемоги здобути не вдалося. З кожним роком зростала кількість жертв, а проблема не вирішувалась. У 1999 р. турецьким спецслужбам вдалося захопити А. Оджалана. Він був засуджений до страти. Під тиском світової громадськості виконання вироку було відкладено. В обмін на життя свого провідника курди погодились на припинення війни. Але ці кроки не змінили офіційної позиції Анкари. Курди і надалі зазнають утисків. Питання про права курдів є одним з головних, яке перешкоджає Туреччині вступити до ЄС.

Зовнішньополітичний курс Туреччини.

У повоєнні роки Туреччина в зовнішній політиці дотримувалася стійких прозахідних позицій. Увійшовши до НАТО, Туреччина стала передовим рубежем «холодної війни». До 1962 р. на її території розміщувалася амери­канська ядерна зброя. Турецькі війська брали участь у війні в Кореї. Проте стратегічна прозахідна лінія не заважала Туреччині підтримувати націо­нально-визвольну боротьбу ісламських країн у 1940—1960-ті рр. (Алжир, Ємен тощо). У 1974 р. між Туреччиною та Грецію (країни — члени НАТО) спалахнув збройний конфлікт через острів Кіпр. На острові висадились ту­рецькі війська і окупували частину острова, заселену переважно турками. Тут було проголошено Турецьку Республіку. У результаті цього Кіпр був розколотий на дві країни. Щоправда, турецьку державу, крім Туреччини, ніхто не визнав. Зараз між двома громадами острова (грецькою і турецькою) тривають переговори про об'єднання. Від їх результату залежить, чи стане Кіпр членом ЄС.

Розпад СРСР дав новий імпульс у розвитку зовнішньої політики Туреч­чини. У 1990-ті рр. вона намагалась реалізувати ідею об'єднання під своєю зверхністю всіх тюркських народів і країн (створення «Великого Турану» або «Великого Туркестану від Середземномор'я до Великої китайської сті­ни»). Туреччина стала надавати фінансову, воєнну, економічну допомогу Азербайджану, Узбекистану, Киргизії та іншим країнам, формувати єдиний інформаційний простір, зміцнювати культурні зв'язки. Але для реалізації таких широкомасштабних планів потенціал Туреччини замалий.

Отже, після Другої світової війни було завершено процес деколоніза­ції арабського Сходу. Самостійний шлях розвитку країн регіону виявився непростим. Економічні й політичні експерименти з по­будовою «арабського соціалізму», кровопролитні війни, політична нестабільність, тероризм перетворили регіон у найболючішу точку планети. У той же час деякі країни регіону, спираючись на величезні прибутки від експорту нафти, зуміли досягти рівня життя провід­них країн світу, проте це супроводжувалося консервацією відносин у політичній сфері, культурі, моралі.

Найвагоміших успіхів у модернізації країн Близького Сходу до­сягла Туреччина, яка сьогодні є кандидатом на вступ до ЄС.

3.

«Біла революція» та ісламська революція в Ірані.

Іран після відновлення свого суверенітету в 1946 р. тривалий час знаходився в стані політичної нестабільності. У 1953 р. внаслідок військового перевороту до влади прийшов шах Мохаммед Реза Пехлеві, і який зумів стабілізувати становище в країні. 1962 рік він проголосив у країні роком початку «білої революції» — проведення реформ, І спрямованих на модернізацію країни і викорінення феодалізму. Програма реформ змінювалась і уточнювалась. За роки «білої революції» і в Ірані було проведено аграрну реформу (обмежувалось поміщицьке і землеволодіння і володіння релігійних мусульманських общин), індустріалізацію, реформу освіти й охорони здоров'я. У 1963 р. жінкам було і надано виборче право. У країні був обмежений традиційний інституті багатоженства, активно насаджувалися західний стиль життя, мода.

Реформи мали значний вплив на розвиток Ірану. Аграрна реформа порушила традиційну структуру суспільних відносин на селі. Сотні тисяч людей переселилися у міста. Ліквідація поміщицького товарного господарства призвела до зменшення сільськогосподарського! виробництва. Іран став імпортером продовольства. Зростання промислового виробництва не встигало за зростанням міського населення, що викликало масове безробіття і невдоволення, яке посилювалось відвертою розкішшю шахського палацу і збагаченням міністрів за рахунок прибутків від експорту нафти. У зовнішній політиці шах орієнтувався на США та західні країни. Іран був членом блоку СЕНТО (Багдадський пакт).

Така політика шаха викликала масові невдоволення населення, виразником якого стало мусульманське духовенство. Виступи народних мас під релігійними гаслами відбувались в Ірані неодноразово, починаючи з XIX ст. Поразка революції 1951р. супроводжувалась знищенням ле­гальної політичної опозиції. Єдиною впливовою силою залишилось духовенство, яке займало в Ірані привілейоване становище. Усього в країні нараховувалось 200 тис. службовців культу, 80 тис. мече­тей, 300 духовних навчальних закладів, у яких навчалося 60 тис. осіб. До цього слід додати 60 тис. прямих нащадків Мохаммеда по чоловічій лінії і 1 млн. по жіночій. Усі ці особи незалежно від роду занять вважалися поважними людьми і заможними правовірними мусульманами.

Лідером релігійної опозиції став аятола Рухолла Хомейні. Він роз­робив теорію ісламської революції і створення Ісламської держави. Згідно з теорією суспільство було поділено на три групи: знедолені, благочестиві, слуги сатани. Слугами сатани вважалися шах, його оточення, інтелігенція, імперіалісти, комуністи. Кінцевою метою боротьби Р. Хомейні проголосив створення Всесвітньої ісламської держави. У його уяві іслам виступав не тільки засобом морального вдосконалення людини, а й знаряддям соціальної зміни суспільства. Р. Хомейні негативно ставився як до західної цивілізації, так і до ідей соціалізму: «Не Захід, не Схід, а іслам».

Протистояння між шахом і духовенством набирало все більш непримиримого характеру. Репресії шаха підвищували авторитет релігійної опозиції. Крім неї, проти шаха виступали Народна партія Ірану (Туде), ліворадикальні організації федаїнів і моджахедів, На­ціональний фронт, Демократичний союз народів Ірану.

Криза шахського режиму наростала з кожним роком. За таких умов шах застосовував різні засоби, аби зберегти владу. Заборона урядом проведення в траурні дні традиційних походів віруючих призвела до стихійного вибуху незадоволень населення. Остаточно авторитет шаха був підірваний розстрілом солдатами релігійно-по­літичного мітингу 8 вересня 1978 р. на площі Жале (1,5 тис. осіб). У відповідь 26 листопада 1978 р. опозиція оголосила в країні траур. Демонстрації у містах супроводжувалися зіткненнями з військовими і поліцією. Федаїни і моджахеди здійснювали напади на поліцейські установи, іноземців, які масово від'їжджали з країни. Спроба шаха піти на поступки опозиції, призначивши прем'єр-міністром одного з лідерів опозиції Шахпура Бахтіяра, не мала успіху. Ш.Бахтіяр одразу позбувся підтримки з боку опозиції. З кожним днем революційні події наростали, і 16 січня 1979 р. шах залишив країну. Ш. Бахтіяр усе більше втрачав контроль над становищем у країні.; Повсюди створювались революційні ісламські комітети.

У лютому 1979 р. в Іран повернувся Р. Хомейні. Тоді ж був створе­ний Тимчасовий комітет ісламської революції, який очолив Базарган. Духовенство намагалося утримати революцію в мирному руслі, але цього не вдалося досягти. Після спровокованих боїв у районі бази Військово-повітряних сил під Тегераном між загонами повсталих і шахською гвардією у столиці розгорілося повстання, у результаті якого в Ірані було повалено монархію, і 12 лютого 1979 р. сутички поступово вщухли.

Нове іранське керівництво оголосило про вихід країни із СЕНТО, про розрив військових і цивільних контрактів зі СІЛА та західними^; країнами, анулювало угоду з Міжнародним нафтовим консорціумом; та ліквідувало американські бази (50 тис. службовців) й розірвало дипломатичні відносини з Ізраїлем. У країні закривались іноземні фірми і банки. У березні 1979 р. Іран був проголошений Ісламською республікою і в країні було прийнято нову конституцію. У відповідь на надання США притулку іранському шаху в Ірані розпочалась антиамериканська кампанія, кульмінацією якої стало захоплення; в заручники 52 американських громадян.

Захоплення заручників поставило американську адміністрацію перед необхідністю відповідних дій. США розірвали дипломатичні відносини з Іраном, заморозили іранські кошти в американських бан­ках, розробили операцію «Кіготь орла» по визволенню заручників. Проте операція провалилась. Загибель шаха в липні 1980 р. зняла напругу, і в 1981 р. заручники повернулися на батьківщину.

Незабаром після перемоги революції в Ірані посилились розбіжнос­ті між її учасниками, поглибилось розмежування між політичними; силами. Основна боротьба розгорілась між світськими партіями і духовенством. Поступово від влади усувались ліберальна і ліва опозиції, проходила ісламізація всіх сторін суспільно-політичного життя. Протягом кількох років Р. Хомейні шляхом репресій ліквідував опозицію й очолив як релігійну, так і світську владу.

Спроби «експорту» ісламської революції і війна з Іраком дестабі­лізували становище в деяких регіонах ісламського світу, особливо в зоні Перської затоки.

Ісламська революція в Ірані стала кульмінаційною крапкою процесу політизації ісламу. Піднята іранською революцією хвиля ісламського фундаменталізму досі не втратила своєї сили. Нинішнє іракське керівництво проводить більш зважену політику, не йдучи," як раніше, на пряму конфронтацію з іншими країнами. З кожним роком фундаменталісти все серйозніше заявляють про себе. Най більшого розмаху їхні дії набули в Алжирі, де вони розгорнули те­рористичну діяльність проти іноземців і державних установ.

Мовою документа

З інтерв'ю аятоли Р. Хомейні

(березень 1979 р.)

Революція здійснена в інтересах обездолених, в ім'я утвердження в Ірані священних принципів ісламу. Шиїтське духовенство стало ви­рішальною силою у перемозі антишахського руху. На завершальному етапі революції півмільйонна армія, де верх взяли патріотичні сили командного складу, перейшла на бік повсталого народу.

Чи знаєте ви про ту особливу роль, яку відіграли в цих подіях мечеті? Ці храми були не тільки центрами морального і. духовного життя, а й вогнищами збройного опору режиму. Вам слід знати, що в ісламському світі мечеть, користується неписаним правом недоторкан­ності. Влада, звичайно, могла заарештувати будь-якого святенника, але лише за межами храму.

...Головне полягає в тому, що разом із шахським режимом ми покін­чили з нав'язаними іранському народові хибними і чужими західними уявленнями. Покінчили з порнографією на кіноекранах і книжкових полицях, з пригонами для наркоманів, борделями і казино. А тих, хто намагається відродити всю цю злочинну непристойність, карає­мо — аж до розстрілу.

Ми не жорстокі, а справедливі. Із жорстокістю діяв шах, коли розправлявся з усіма, хто загрожував трону. За декілька місяців, що передували повстанню, карателі замучили в застінках або розстріляли понад 3 тис. шиїтських і сунітських священиків. Спецслужби натравлювали етнічні угруповання і національні меншини, покладаючи відповідальність за провокації на шиїтське духовенство. Тепер зі зло­чинним злодійським режимом покінчено., Знайте: головним злодієм був, звичайно, сам шах. До моменту падіння монархії на його закор­донних рахунках у банках нараховувалося більше 3 млрд. доларів. Це не рахуючи вивезених за кордон дорогоцінностей, полотен відомих європейських художників, безцінних перських мініатюр. Не відставала від нього і чиновнича еліта. І в цих панів немалі рахунки в закордон­них банках, земельні угіддя у країнах Західної Європи та Америки. Багато з них втекли. Нічого, доберемося і до них... .

Постарайтесь оцінити нову ситуацію,, яку ісламська революція створила в Азії: завдано серйозний удар по американській стратегії встановлення повного контролю над багатими на нафту країнами Близького і Середнього Сходу. Багато років Іран був стратегічною опо­рою воєнщини США в цій частині земної кулі. Усьому цьому прийшов кінець. Ми анулювали всі американо-іранські воєнні угоди, звільнили землю від пентагонівської присутності, вийшли з агресивного блоку СЕНТО, розірвали дипломатичні відносини з расистською державою ПАР та з Ізраїлем. Відтепер ВПС США не зможуть використати наші , аеродроми, щоб загрожувати сусідам. Ми закрили полігони, на яких розміщувалися американські ракетні установки, націлені головним чином на радянську територію. Ліквідовані станції електронного шпіонажу і прослуховування ефіру СРСР.

...Мріємо створити атомну енергетику...

30 березня повинен відбутися референдум з питання про держав­ний устрій Ірану. Майже двадцяти мільйонам виборців, незалежно від статі, національності та віросповідання, потрібно відповісти лише на одне питання: «Ти за те, щоб Іран був проголошений Ісламською республікою?» І вже потім відбудеться референдум з основного закону країни.

На Заході нас хочуть представити середньовічними мракобісами... Між тим зверніться до основних положень проекту нашої конститу­ції. Усі громадяни — чоловіки і жінки — наділяються однаковими соціальними, економічними і політичними правами. Жінки можуть бути обраними на будь-яку державну посаду. Громадяни мають право створювати профспілки, суспільні й політичні об'єднання. Передба­чається свобода друку, проведення мітингів, зібрань і демонстрацій. Іран заявляє, що він відмовляється від участі в агресивних блоках, і не буде надавати свою територію для іноземних воєнних баз. В основу зовнішньої політики покладено принцип нейтралітету і невтручання у внутрішні справи інших держав.

Аятола Хомейні так оцінив події 1978—1979 рр. в Ірані: «Наша ве­лика ісламська революція є перш за все моральною і духовною, аніж політичною і суспільною революцією».