3) Соціалістична Республіка в'єтнам.

У грудні 1976 р. відбувся IV з'їзд Партії трудящих В'єтнаму, який за­твердив програму соціалістичного будівництва в масштабах усієї країни. Партія трудящих В'єтнаму була перейменована в Комуністичну партію В'єтнаму (КПВ). У грудні 1980 р. була прийнята конституція СРВ.

Поразка США суттєво змінила співвідношення сил у Південно-Східній Азії. Об'єднаний В'єтнам, маючи численну, добре озброєну і навчену армію і спираючись на слухняні уряди в Лаосі й Камбоджі, став своєрідною регіональною наддержавою. До того ж, у 1975 р. розпався блок СЕАТО. Порушену рівновагу Китай поспішив відновити, розпочавши в 1979 р. воєнні дії проти В'єтнаму. Разом зі США Китай практично ізолював В'єтнам на міжнародній арені. До того ж виявилась нездатність В'єтнаму нести економічну ношу наддержави: країна була зруйнована, їй загрожував голод, а головний по­кровитель — СРСР уже не був здатний прийти на допомогу.

Наприкінці 1980-х рр. В'єтнам вивів війська з Камбоджі й Лаосу, нормалізував відносини з Китаєм. З 1986 р. В'єтнам, наслідуючи приклад Китаю, провів ринкові реформи при збереженні монополії компартії на владу.

Нині перед країною стоїть низка проблем: необхідність структурної пере­будови економіки (пріоритетний розвиток легкої та харчової промисловості); переведення економіки на ринкові рейки; розв'язання проблеми зайнятості населення; скорочення армії; розв'язання продовольчої проблеми.

У серпні 1995 р. між США і В'єтнамом відновлено дипломатичні відносини.

3. «Червоні кхмери» та їх модель розвитку.

Після Другої світової війни Камбоджа отримала обмежений суверенітет у складі Французського Союзу, а в 1947 р. була проголошена конституційною монархією. (25 квітня 1945 р. Рада корони затвердила королем Нородома Сіанука.)

У 1940-х рр. в Камбоджі розгорнувся національно-визвольний рух проти французьких колонізаторів. Н. Сіанук, аби уникнути потрясінь і досягти визволення країни мирним шляхом, робить спроби очолити антиколоніальний рух. (На початку 1953 р, Н. Сіанук вирушає в закор­донне турне з метою заручитися підтримкою з боку інших держав, але невдало.) Поразка французьких військ у В'єтнамі, підписання Женевських домовленостей у 1954 р. надали незалежність країнам Індокитаю.

Завоювання країною незалежності призвело до розпаду єдиного анти-французького фронту політичних партій і до початку боротьби різних партій проти монархії.

Щоб зберегти свій вплив, Н. Сіанук 2 березня 1955 р. зрікся престолу на користь свого батька і створив Народно-соціалістичне співтовариство Сангкум, аби покінчити з багатопартійністю і зміцнити монархію. Н. Сіанук розробив ідею «кхмерського, буддійського, королівського соціалізму», яка приваблювала різні прошарки суспільства. На виборах 1955 р. його партія здобула перемогу й отримала всі місця в парламенті. Н. Сіанук стає прем'єр-міністром і встановлює режим особистої влади.

У сфері зовнішньої політики Н. Сіанук дотримувався політики нейтра­літету. Підтримував добросусідські відносини з СРСР, В'єтнамом, Китаєм, СІЛА, Францією.

Незважаючи на успіхи політичного курсу Н. Сіанука на початку 1960-х рр. у країні розгортається партизанський рух, організований комуністичними групами. Але розкол у комуністичному русі давав змогу Н. Сіануку міцно триматися при владі.

На початку 1960-х рр. лідируючі позиції у комуністичному русі Камбоджі займає група, яку очолив Пол Пот. У 1963 р. він став секретарем комуністичної партії і розгорнув боротьбу проти режиму Н. Сіанука. Погляди Пол Пота носили яскраво виражений національно-шовіністичний, антив'єтнамський характер. Основні ідеологічні установки запозичувалися з маоїзму.

На початку 1970-х рр. Н. Сіанук вирушає у закордонну поїздку з метою знайти необхідну підтримку своєму політичному курсу. Цим скористалися праві політичні сили, які були незадоволені політикою «буддійського соціалізму», і в березні 1970 р. здійснили воєнний переворот під керівництвом генерала Лон Нола. Новий режим зробив ставку на США і Південний В'єтнам.

Така орієнтація нового режиму дала поштовх до розгортання могутнього партизанського руху під керівництвом «червоних кхмерів» (лідер — Пол Пот). На початку 1970-х рр., після укладення угоди між прихильниками Н. Сіанука і «червоними кхмерами» про спільну бороть­бу проти режиму Лон Нола, був утворений Національний єдиний фронт Камбоджі (НЄФК).

Після тривалої партизанської боротьби з військами Лон Нола і південно в’єтнамськими військами «червоні кхмери» у квітні 1975 р. приходять до влади і проголошують створення Демократичної Республіки Кампучія. Формально влада в державі належала Н. Сіануку, але фактично знаходилась у руках Пол Пота. 2 квітня 1976 р. Н. Сіанук подає у відставку і потрапив у домашнє ув'язнення.

Прийшовши до влади, «червоні кхмери» розпочали будувати «комуніс­тичне суспільство». Однією з перших акцій, які здійснювала нова влада, стала ліквідація міст і переселення їх мешканців у сільську місцевість, де створювались комуни. Урожай, що вирощувався у комунах, конфісковувався, а їжа видавалася згідно з встановленими нормами. Водночас із переселеннями проводилися чистки, репресії, знищення інтелігенції. Жертвами режиму стали 3 млн осіб із 7 млн населення країни. Такі дії «червоних кхмерів» викликали незадоволення з боку населення.

Щоб підняти авторитет свого режиму, Пол Пот розпалює конфлікт з В'єтнамом. У січні 1977 р. виникають сутички на в'єтнамо-кампучій-ському кордоні. Задум Пол Пота був таким: спровокувати В'єтнам пе­рейти в наступ, потім нанести контрудар, захопити Південний В'єтнам і знищити його населення. Але цей примарний план невдався, у січні 1979 р. в'єтнамські війська за підтримки повсталого населення скину­ли режим Пол Пота. Сам диктатор зник. У відповідь Китай здійснив агресію проти В'єтнаму, щоб «дати урок», але позиція СРСР і поразка китайських військ зупинили агресію. У Кампучії був встановлений пров'єтнамський режим.

Полпотівці не склали зброю і, спираючись на підтримку Китаю, діючи з баз у Тайланді, розгорнули партизанську війну. На початку 1980-х рр. вони об'єдналися з націоналістами Сон Сана і прихильниками Н. Сіанука, що забезпечило їм підтримку з боку США та інших західних країн.

Наприкінці 1987 р. почались переговори між Н. Сіануком і пномпенським лідером Хун Сеном за посередництвом ООН, які закінчилися підписанням у жовтні 1991 р. Паризьких домовленостей щодо загального врегулювання у Камбоджі. Згідно з домовленостями з країни виводились в'єтнамські війська і припинялась громадянська війна.

У 1994 р. у Камбоджі було відновлено монархію. Н. Сіанук знову став королем. Але «червоні кхмери» не припинили збройної боротьби. Вона тривала до самої смерті Пол Пота — до кінця 1990-х рр.

Країни арабського Сходу.

Більшу частину регіону Близького Сходу складають арабські країни. Арабський світ включає близько 20 держав, що розташовані на тери­торії Північної Африки, Аравійського півострова, Близького Сходу. Ці країни об'єднані спільністю етнічного складу, мови, культури, тради­цій. У 1945 р. було утворено Лігу арабських держав (ЛАД). Основне багатство арабських країн — нафта (90 % світових запасів). Більшість арабських держав є членами Організації країн — експортерів нафти (ОПЕК), яка покликана захищати інтереси експортерів нафти. Арабські країни розрізняються за рівнем розвитку і державним устроєм. Кувейт, Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати, Катар мають найвищі у світі показники доходу на душу населення. У цих країнах розвинені передові технології, безкоштовна освіта, розвинена система соціально­го забезпечення поєднуються із сильними ісламськими традиціями, монархічною формою правління (абсолютна теократична монархія), патріархальними пережитками. Демократичні традиції тут відсутні.

Країни арабського Сходу

Назва	Економічний розвиток	Політичний розвиток
Алжир (не­залежний з 1962 р., Алжирська народно-де­мократична республіка)	У 1960-ті рр. було проведено аграрну реформу (земля була передана селя­нам), встановлено контроль над при­ватним капіталом, націоналізовано іноземну власність і добування нафти. Але спроба запрова­дити планову соціа­лістичну економіку в 1970—1980-ті рр. не мала успіху. Із 1980-х рр. про­водяться реформи, спрямовані на роз­виток приватного підприємництва, ринкової економіки	Під час збройної національно-ви­звольної боротьби перемогу здобули сили, що обстоювали незалежність держави. Під впливом СРСР в країн] встановилась однопартійна система. У 1976 р. було прийнято конститу­цію, яка проголосила курс на побу­дову ісламського соціалізму. Демо­кратичні процеси в соціалістичному таборі привели до запровадження у 1989 р. в Алжирі багатопартійнос­ті. Але цим скористалися ісламські фундаменталісти, які проголосили ісламську республіку. Щоб перешко­дити приходу ісламістів до влади, у країні було встановлено воєнну диктатуру. Легальна діяльність фундаменталістів була заборонена, вони перейшли до терористичної діяль­ності. До сьогодні в країні зберіга­ється напруга, хоча правляча еліта погодилася на деякі поступки
Лівія (не­залежна з 1951 р. До 1969 р. — монархія. Із 1977 р. Лівійська Арабська Джамахі-рія)	Економіка країні базується на видо­буванні та експорті нафти. Проведена націоналізація. У промисловості зайнята значна частина іноземних робітників. Із кінця 1990-х рр. розпочав­ся процес залучення високих технологій для створення бага­тогалузевої еконо­міки	У 1969 р. в результаті перевороту до влади прийшли офіцері на чолі з М. Каддафі. У 1970-ті рр. форму­ється авторитарний режим. У 1977 р. країна була проголошена Джамахірією (загальнонародна самоврядна держава). Після низки невдалих кроків об'єднатися з сусідніми дер­жавами Лівія зробила спробу стати регіональним лідером. Була створена могутня армія, взято курс на конф­ронтацію зі СІЛА, країнами Заходу, Ізраїлем, фінансово підтримувала різ­ні терористичні організації. Це при­звело до запровадження міжнародно­го ембарго. У 1986 р. СІЛА зробили спробу силою усунути М. Каддафі від влади. У 2003 р. Лівія визнала свою причетність до ряду терорис­тичних актів, сплатила компенсації постраждалим
Лівія	■	У результаті цих дій з неї було знято міжнародні санк­ції. Лівії належить ініціатива зі створення Африканського Союзу (спільного ринку афри­канських держав)
Єгипет (1953— 1958 рр. — Республіка Єгипет; 1958— 1974 рр. — Об'єднана Арабська Респу­бліка; із 1974 р. — Арабська Республіка Єгипет)	Із 1952 р. в країні за­початковано аграрну реформу, у 1956 р. було націоналізовано Суецький канал. У 1956—1961 рр. проводиться політика «єгиптизації» — робить­ся ставка на національ­ний капітал. Із 1961 р. почалося будівництво «арабського соціалізму»: була проведена націона­лізація. Державний сек­тор складав 70 %. Тісна економічна співпраця з СРСР, за сприяння яко­го було збудовано низку важливих промислових об'єктів (Асуанська ГЕС, Хелуанський металургій­ний комбінат та ін.). Із 1974 р. запроваджується приватизація, розвиток ринкової економіки, на­лагоджуються відносини із Заходом, заохочуються інвестиції	Після перевороту 1953 р., здійсненого організацією «молодих офіцерів», Єгипет було проголошено республі­кою. У 1963—1974 рр. — іс­нувала однопартійна система, правлячою партією якої був Арабський Соціалістичний Союз. Президент Г. Насер був головним ідеологом «арабського соціалізму». Із 1974 р. А. Садат запровадив багатопартійну систему, від­мовившись від соціалістичних експериментів. Після вбивства ісламськими екстремістами А. Садата президентом краї­ни став X. Мубарак. Із кінця 1980-х рр. у країні розгорну­ли терористичну діяльність ісламські екстремістські організації, які виступають за проголошення ісламської республіки. Правлячий режим веде з ними запеклу боротьбу
Сирія (1943— 1958 рр. — Сирійська Республіка; 1958— 1963 рр. — входила до складу ОАР)	Проведення аграрної ре­форми. Націоналізація великої промисловості, але було збережено і про­довжено розвиток приват­ного сектору. Фінансова допомога від інших араб­ських та ісламських дер­жав. У 1950—1980-ті рр. відбувалося тісне співро­бітництво з СРСР	У 1946 р. країна остаточ­но здобула незалежність. У 1949—1954 рр. при владі в країні знаходились різні офі­церські угруповання. У 1963 р. в результаті перево­роту до влади прийшла партія БААС. У 1966 р. до влади в країні прийшов Хафез Асад, який встановив у країні одно­партійну систему
Сирія (із 1963 р. — Сирійська Арабська Республіка)	3 2000 р. економічно­му життю країни було надано нового імпульсу	Після його смерті президентом країни став його син Башар Асад (2000 р.)
Ліван (1943 р. — Ліванська Республіка)	У 1940—1950-ті рр. в країні панувало за­силля іноземного капіталу, особливо американського. Про­тягом 1958—1967 рр. Ліван став фінансовим і туристичним центром Близького Сходу. Із 90-х рр. XX ет. почалось поступове відновлення економіки країни після тривалої громадянської війни	Політична структура країни базується на джентльменській угоді основних релігійних кон­фесій (християни-католики і християни-православні, шиї­ти, суніти, друзи), за якої місця в парламенті й основні посади розподілено в процентному спів­відношенні. У 1958 р. країна пережила громадянську війну й американську інтервенцію. Протягом 1975—1991 рр. кра­їна знаходилась у вирі гро­мадянської війни. Основним каталізатором війни стало втру­чання у внутрішні справи палестинців та Ізраїлю. Таїфська угода 1989 р. поклала початок мирному врегулюванню в краї­ні. Ключову роль у цьому про­цесі відіграла Сирія. У 2000 р. з території країни було остаточ­но виведено ізраїльські війська
Ірак (з 1958 р. — Іракська Республіка)	Здійснено аграрну ре­форму, націоналізовано нафтодобувну і пере­робну промисловість. Із 1979 р. частково відновлено приват­ний сектор. У 1970— 1980-ті рр. відбувалося тісне економічне спів­робітництво з СРСР	У результаті революції 1958 р. в країні було повалено монар­хію. Із 1963 р. при владі утвер­дилась партія БААС, президен­том став Ахмед Бакр. Після його смерті в 1979 р. країну очолив Саддам Хусейн. Його політику вирізняв екстремізм у зовнішній політиці та крайній авторита­ризм у внутрішній. У 2003 р. в результаті агресії СІЛА та Ве­ликої Британії режим Саддама Хусейна було повалено, у країні відбувається процес становлення нових органів влади