§ 2. Виникнення і припинення посідання

Посідання набувалося поєднанням двох елементів — cor­pus і animus. Проте, як уже зазначалося, одного фактичного володіння або наміру вважати певну річ своєю для виникнен­

ня посідання було недостатньо. Лише в поєднанні ці елемен­ти давали посідання. Такому встановленню юридично значи­мого посідання завжди передувало фактичне заволодіння річчю.

Волевиявлення володіти річчю для себе (від власного імені) встановлювалося зовнішнім, об'єктивним проявом цієї волі. Спеціального акта не вимагалося. Володілець повинен стави­тися до речі як власник. Вважалося, якщо володілець фак­тично володіє річчю, то в нього є намір володіти нею від сво­го власного імені, вважати її своєю. Якщо наявність у воло­дільця такої волі викликала сумнів у будь-кого, той, хто ва­гався, мав довести відсутність підстав для посідання.

Однак змінити свою володільницьку волю не можна було — «nemo sibi causam possessionis mutare potest» (Д. 41. 2.3.19) — ніхто не може змінити сам собі володільницьку волю і стати володільцем речі, не змінивши підставу посідання. Це не озна­чало, що на підставі договору найму особа не може стати по­сесором речі. Наприклад, купивши річ, якою вона володіла на підставі договору найму, і змінивши в такий спосіб підставу володіння, особа набувала володільницьку волю і ставала по­сесором речі.

Спосіб набуття посідання залежав також від характеру во­лодіння — добросовісне володіння набувалось одним спосо­бом, недобросовісне — іншим (те саме у разі законного і не­законного володіння).

Законне володіння, що базувалося на правовому титулі, набувалося тим самим способом, що і право власності, або на підставі відповідного договору. Отже, володіння, основане на праві власності, могло набуватися тими самими способами, що й право власності: а) первісним (захват нічийних речей, переробка речей, набуття за давністю, змішування і злиття, прирощення тощо); б) похідним (купівля-продаж, позика, да­рування, перехід за спадкуванням тощо). У першому випадку первісне володіння набувалося разом з правом власності на певну річ і було елементом права власності, правомоясністю власника; в другому (похідне) — засобом відповідного дого­вору: володіння заставодерясателя засобом договору застави, прекариста — засобом передачі власником свого майна в йо­го тимчасове і безоплатне користування, нарешті, володіння секвестрарія — за волею сторін, між якими виник спір, що передали йому на зберігання спірну річ.

20*

Незаконне володіння набувалося тими самими способами,

307

що і право власності, але з однією істотною різницею: право власності до набувача не переходило. Мала місце ніби іміта­ція — ставилася мета придбати право власності, яке через певні чинники до набувача не переходило і володілець речі не ставав її власником. Він міг про це знати — тоді його воло­діння було незаконним і недобросовісним, а міг і не знати — тоді його володіння було незаконним, але добросовісним.

Незаконним, але добросовісним володіння ставало, на­приклад, через купівлю-продаж res mancipi без додержання обряду манципації. Покупець, що став фактичним володіль­цем такої речі, вважав її своєю власністю, однак права на неї у нього не виникало. Тому такий покупець вважався добро­совісним, але незаконним володільцем.

Подібні наслідки наставали також у разі продажу речі особи, яка не була її власником. Внаслідок правила nemo ad alterum plus juris transferre potest quam ipse habet (ніхто не може передати іншому більше прав, ніж сам має) продавець, що не мав права власності на продану ним річ, не міг пере­нести цього права і на покупця. Покупець, прийнявши у фактичне володіння передану йому річ, мав на неї володіль­ницьку волю, проте власником цієї речі він не ставав. У нього було фактичне володіння річчю, володільницька воля на неї, але він не мав права власності, бо його не мав про­давець.

Подібні наслідки матимуть місце в усіх випадках уявного переходу права власності на річ, якщо відчужувач не є влас­ником речі і не був уповноважений на це власником.

Незаконне і недобросовісне набуття посідання можливе також через неправомірні дії: насильний захват чужої речі, крадіяску, привласнення знахідки та ін. У цих випадках фак­тичне заволодіння річчю здійснювалося саме з метою набуття власності на цю річ, але з огляду на юридичні правила право власності в таких випадках не виникає. Проте римські юрис­ти вважали таку особу посесором, оскільки вона мала корпус володіння і володільницьку волю.

Посідання припинялося:

а) фізичною загибеллю речі;

б) юридичною загибеллю речі (вилученням її з цивільного обігу);

в) втратою посесором одного з правових елементів посі­дання (фактичного володіння річчю або наміру вважати її своєю).

Крім того, посідання припинялося зі смертю посесора. Йо­го спадкоємці повинні були знову відтворити й обґрунтувати весь склад посідання для себе.