Глава з захист цивільних прав

§ 1. Позовний захист: поняття і види позову

Захист цивільних прав у римському приватному праві міг здійснюватися як у позовному, так і в спеціальному (за допо­могою інтердиктів претора) порядку. Головним з них, як і взагалі типовим для приватного права, був позовний захист. Оскільки про динаміку і види судового процесу йшлося при розгляді загальних положень римського права, тут відразу почнемо з характеристики цивільноправового позову.

У класичному римському праві позов (actio) — це право домагатися через суд того, що тобі належить. Іншими слова­ми, позов — це звернення до суду за захистом своїх поруше­них прав.

За часів формулярного процесу претор мав право подава­ти позов, виходячи з принципу добра і справедливості, а не з наявності норми права. Було розроблено розгалужену систе­му позовів. У преторських едиктах наводилися формули ок­ремих позовів, розроблених щодо відносин, які одержували правовий захист з боку претора. Розглянемо найтиповіші з них.

1. Actio in rem (позов «до речі») та actio in personam (по­зов до певної особи).

Якщо предметом спору було право на річ, то це був речо­вий позов (actio in rem), наприклад, спір про право власності, сервітутне право тощо. Порушником цього права потенційно могла бути будь-яка третя особа, оскільки в кожної з них могла виявитися спірна річ, право на яку оспорював позивач. Хто буде відповідачем за речевим позовом — невідомо, бо невідомо, хто може виявитися порушником речевого права. Захист засобом речевого позову називався абсолютним за­хистом.

Якщо ж предметом спору була певна дія, право вимагати виконання якої належить позивачеві, то це — персональний, або ж особистий позов (actio in personam). Він випливав з особистих правовідносин, що складалися між; двома або кіль­кома певними особами, найчастіше з договору або іншого зо­бов'язання. Правовідносини тут встановлювалися між кон­кретними особами. При цьому заздалегідь було відомо, хто з них може виявитися порушником. Отже, відомо, хто міг бути відповідачем за даним позовом. Захист за допомогою особис­того позову дістав назву відносного захисту.

2. Actio stricti juris (позов «суворого права») та actio bonae fidei (позов «доброї совісті»).

Основна відмінність між ними полягала в тому, що при розгляді actio stricti juris суддя був пов'язаний буквою дого­вору або закону і не міг від неї відступити, навіть якщо вва­жав, що допустить помилку. При розгляді actio bonae fidei суддя з'ясовував справжню волю сторін, тобто насамперед те, до чого сторони прагнули , при укладенні договору, а не що було виражено у букві договору чи закону. Позови суво­рого права були відгомоном давніших часів, коли панував формалізм. Позови доброї совісті — породження часу пом'якшення формалізму. Наприклад, якщо при відчуженні особливо важливих речей не додержувались спеціального ри­туалу (так званої манципації), право власності до набувача не переходило, що давало формальне право відчужувачеві вима­гати повернення проданої речі. Відповідно до позовів суворо­го права вимоги позивача підлягали задоволенню. Пізніше за позовом доброї совісті вимоги того самого позивача відхиля­лись, оскільки продаж все ж мав місце.

2. Actio directa («прямий позов»), що містить головну ви­могу в даних відносинах, та actio contraria («зворотний по­зов»), призначений для захисту прав, похідних від головних. Наприклад, при веденні чужих справ без доручення за допо­могою прямого позову захищалися права господаря справи, в яку втручалася стороння особа. Це було пов'язано з таким принципом римського приватного права, як неприпустимість втручання у сферу чужих майнових прав. Разом з тим, мали бути захищені й права гестора, який добровільно зробив ко­рисні витрати на чужу користь. Для цього йому і надавався «зворотний позов» про відшкодування доцільних витрат на користь господаря.

3. Actio utilis — позов за аналогією. Дозволяв претору по­ширити захист на відносини нові, застосовуючи норми jus ci­vile, що регулювали подібні ситуації. Сутність його в тому, що відомий позов застосовується до подібної ситуації. На­приклад, відповідно до вже згадуваного закону Аквілія від­повідач зобов'язаний був відшкодувати заподіяну ним чужій речі шкоду за умови, що їй заподіяна шкода іншою річчю — corpore corpori. Наприклад, чужу тварину вбили палицею.

Якщо ж її заморили голодом, то відповідальність не настава­ла. Проте, оскільки результат в обох випадках був однако­вим, то претор поширив застосування зазначеного позову і на ситуацію, коли тварина вмирала з голоду від дії чи безді­яльності винної особи, за аналогією.

2. Кондикції — особливі зобов'язальні позови, передбаче­ні jus civile, у яких не згадуються підстави їхнього виник­нення.

Ще у легісакційному процесі у формі вимоги виконання зобов'язання з перенесення права власності з'явився цей тер­мін, один з найдавніших у римському праві. Широке застосу­вання кондикції дістали у формулярному процесі. Це персо­нальний позов суворого права, спрямований на витребування певної грошової суми чи певної речі. Спочатку цей позов випливав з конкретних контрактів. Проте його значення зросло при вирішенні спорів, що виникали з безпідставного збагачення, однією із спеціальних форм якого була кондик- ція про повернення викраденого. Післякласичне право спеціалізувало кондикції як специфічний вид цивільного по­зову саме в зобов'язаннях, що виникали з такого збагачення. Це були кондикції: про повернення незаборгованого, сплаче­ного помилково; кондикція проти того, хто прийняв виконан­ня, яке його ганьбило, або проти того, хто прийняв виконан­ня, заборонене законом. Однією з найпоширеніших була кон­дикція про повернення майнового надання, мету якого не бу­ло досягнуто, а також кондикція про повернення збагачення, що сталося з інших неправомірних підстав.

Римська юриспруденція розробила фундаментальне вчення про кондикції, що стало основою для сучасних позовів з без­підставного збагачення.

2. Actio fictia — позови з фікцією. Претор пропонував суд­ді припустити існування якоїсь обставини і з урахуванням цього вирішити справу.

Причиною появи цього виду позовів було те, що з розвит­ком господарського обігу виникали нові майнові відносини, для яких jus civile не передбачало захисту. В таких випадках претор надавав судовий захист таким відносинам, пропоную­чи у формулі судді допустити існування фактів, яких на­справді не було, тобто допустити фікцію і підвести під неї нові відносини. Наприклад, коли в практику почала впро­ваджуватися така форма уступки прав, як передача вимо­ги, претор вказував у формулі судді: «Ти, суддя Октавій, допусти, що Сульпіцій є спадкоємцем Гая і за спадщиною одержав від нього право вимоги». Завдяки фікції особа, якій було передано право вимоги до іншої, одержувала позовний захист.

2. Позови з переміщенням суб'єктів в інтенції та кондем- нації. Застосовувались, наприклад, для судового представ­ництва — в інтенції вказувалось ім'я того, кого представляли, а в кондемнації — ім'я представника.

3. Позови штрафні та реіперсекуторні. За першими мож­на було стягнути штраф. За другими можна було вимагати відновлення порушеного становища, передані прав тощо. Іно­ді ці функції поєднувалися в одному позові. Наприклад, за законом Аквілія за пошкодження речі стягувалась не її вар­тість, а вища ціна, що склалася протягом останнього року чи місяця. Отже, потерпілий не лише отримував відшкодування збитків, а й порушник додатково карався майновим обтяжен­ням.

4. Actio popularis — позов, що його міг подати кожний римський громадянин в «інтересах римського народу». Такий позов можна було, зокрема, подати щодо «поставленого чи підвішеного», «вилитого чи викинутого». Штрафи за такими позовами стягувались на користь держави.

Іноді виникала ситуація, коли для захисту одних і тих са­мих правовідносин право могло запропонувати кілька позо­вів. Наприклад, furtum у римському праві була цивільно-пра­вовим порушенням. Проти цього делікту приватне право Ри­му могло запропонувати віндикаційний позов, позов про по­вернення присвоєного і кондикцію з безпідставно придбано­го. Ось у таких випадках йшлося про конкуренцію позовів, тобто одна або декілька осіб наділялися кількома позовами для захисту одного і того самого права, наприклад власності. Право вибору належало позивачеві. Проте задоволення ви­моги за одним позовом з конкуруючих знесилювало вимоги за іншими, оскільки заборонялося двічі задовольняти одну й ту саму вимогу. Але якщо за одним позовом вимога задо­вольнялася лише частково (не повністю), то в такому разі дозволялося заявляти другий позов.

Проте в окремих випадках для захисту одних і тих самих відносин, які захищалися кількома позовами, допускалося одночасне подання двох позовів. У такому разі мала місце кумулятивна конкуренція. Якщо ж позивачеві дозволялося заявляти лише один з кількох позовів за вибором, то мала місце альтернативна конкуренція. Прикладом кумулятивної конкуренції може бути furtum, коли потерпілий мав право позову на витребування викраденої речі (нештрафний позов) і штрафний позов з furtum. Залежно від виду останньої ви­значався розмір штрафу, тобто заявлялися обидва позови. Проте для витребування викраденої речі міг бути заявлений також лише один нештрафний позов.