§ 5. Види покарань

Конкретний вид і спосіб застосування покарання встанов­лювалися або законом, що передбачав той чи інший конкрет­ний вид злочину, або правовою традицією, або суддівським розсудом. При цьому враховувалися характер злочину, особа злочинця і загальні засади покарання, вироблені римською правовою практикою. Головне місце відводилося покаран­ням, якими злочинець тим чи іншим способом піддавався гро­мадському осуду з боку рівних йому громадян: позбавлення привілеїв, пов'язаних з належністю до римської громади; по­збавлення можливості надалі зазіхати на публічні інтереси і публічний правопорядок.

Перелік конкретних видів покарань виглядав таким чином:

1) страта (poena capitis). Цей вид покарань призначався або при особливій небезпеці для римської громади через над­звичайну зухвалість злочину, або при зазіханні на священні підвалини римського суспільства. Звичайним способом стра­ти в епоху класичного Риму було відсічення голови сокирою. Для військових чи у військових умовах знаряддям страти слугував меч, що вважалося більш шляхетним способом.

Спеціальними видами страти були:

а) розпинання на хресті (у дохристиянські часи — для віль­них громадян, що порушували релігійні приписи і були за­суджені понтифіками; у християнську добу — для рабів. З цього загального правила були винятки — наприклад, хресна страта повсталих рабів тощо);

б) утоплення у мішку, кинутому у воду (за вбивство своїх родичів);

в) віддання на розтерзання диким звірам під час циркових вистав (це покарання вважалося рівнозначним розпинанню на хресті);

г) замуровування у стіні (щодо жінок — жриць богині Вес­ти або пізніше черниць за порушення релігійних приписів чи норм суспільної моралі);

д) спалення;

є) скидання зі скелі.

Крім того, застосовувалися і так звані домашні види стра­ти, що полягали у зобов'язанні злочинця до самогубства (примушування випити отруту, заколотися мечем тощо).

Сама процедура страти зазнавала змін. Спочатку винесен­ня смертного вироку тягло його негайне виконання. У період імперії традицією стало надавати відстрочку виконання виро­ку — від ЗО днів до 1 року. Змінювалося і місце страти: спо­чатку вона відбувалася під відкритим небом, пізніше виконан­ня смертного вироку проходило, як правило, у місцях ув'яз­нення. Тіло злочинця у поганські часи обов'язково видавали родичам для поховання, але з часом ця практика припи­нилася;

2) позбавлення римського громадянства. Таке покарання застосовувалося за посадові злочини, порушення моральних підвалин співжиття у суспільстві тощо. Позбавлення рим­ського громадянина status civitatis могло бути максимальним (злочинець повністю й остаточно позбавлявся статусу рим­ського громадянина шляхом вигнання з громади назавжди, продажу в рабство «за Тибр» — поза римську територію) або частковим. Часткове позбавлення римського громадян­ства наставало або після засудження до позбавлення прав у римській родині (злочин проти родичів, безчесні вчинки), або після спеціального позбавлення прав громадянства через за­судження до вигнання (deportatio). Депортація не позбавляла колишнього римського громадянина статусу вільної людини і пов'язаного з цим права на захист. Депортація звичайно по­лягала у примусовому переселенні на який-небудь острів. Іноді траплялися випадки примусового переселення засудже­ного у віддалені римські селища на нових територіях (свого часу на таке був засуджений поет Публій Овідій Назон). Ре­жим депортації міг бути різним і передбачати різні наслідки. Зокрема, засуджений міг бути висланий взагалі з Риму без зазначення конкретного місця його проживання. Тоді він міг жити будь-де, крім Риму, звісно, якщо не було заперечень органів місцевої влади. Разом з тим, засудженого могли зас­лати у певне місце. У цьому випадку представники місцевої влади стежили, щоб він не залишав визначеного йому місця поселення.

Вирок міг передбачати можливість повернення у Рим після закінчення певного терміну. Але якщо такого застереження у вироку не було, то засланий не міг повернутися без спеціаль­ного дозволу під загрозою нового карного вироку. Єдиною можливою підставою самовільного повернення із заслання визнавалося обґрунтоване бажання бачити імператора чи клопотатися перед ним у своїй справі (звісно, якщо раніше не було негативної реакції імператора на клопотання даної особи)

3. ;примусові роботи. До цього виду покарання засуджува­ли, як правило* неримських громадян. Римські громадяни могли бути засуджені до примусових робіт за умови попе­реднього позбавлення їх громадянства. Лише після цього во­ни каралися цим, ніби рабським, ганебним заняттям — робо­тою не для власного задоволення, а з примусу.

Існувало два основних види примусових робіт: а) праця на копальнях (за злочини проти римського народу, за військові злочини тощо). Вона вваясалася за ступенем суворості насту­пним покаранням після страти; б) використання в школі гла­діаторів як інструктора, бійця, «ляльки» для тренувань тощо. Цей вид примусових робіт був сприятливішим для засудже­ного, оскільки давав потенційну можливість при «професій­ному успіху» одержати звільнення від покарання;

3. ув'язнення. Вміщення до в'язниці як покарання за зло­чин практикувалося тільки щодо рабів — за дрібні делікти: непослух, відмову від свідчень тощо. В'язницями слугували, в основному, колишні храмові приміщення або підземні примі­щення при цирках, школах гладіаторів тощо, які могли вико­ристовувати і не за прямим призначенням. Конкретні терміни ув'язнення нормами права не передбачалися. Можна припус­тити, що визначення таких строків залежало у коленому ви­падку від адміністративної практики, що склалася;

4. тілесні покарання. Тілесні покарання, що тягли каліцт­во (відрубування рук, ніг, таврування тощо), у римському карному праві не застосовувалися (лише у ранню добу пока­лічення допускалося як засіб припинення найтяжчих делік­тів). Тілесні покарання з метою завдання болю засудженому також зустрічалися нечасто та й то, головним чином, як до­даткове покарання. Слід зазначити, що взагалі тілесні пока­рання як самостійна й єдина санкція за злочин застосовува­лися тільки за крадіжки дітей. Взагалі тілесне покарання (би­чування) вважалося ганебним і застосовувалося до рабів: їх били спеціальним бичем, що було не стільки боляче, скільки ганебно.

Варто звернути окремо увагу на одну ситуацію, коли мог­ли застосовуватися засоби тілесного впливу «меншого ступе­ня ганебності». Наприклад, вільних римських громадян мог­ли бити ціпками чи різками, але не у вигляді карного пока­рання, а як стягнення поліцейсько-адміністративне або вій­ськове. Таке стягнення накладалося магістратом. При цьому мав значення той етично-правовий нюанс, що пучок різок

(ГаБСІБ), у який за межами Риму ще й вкладали сокиру, вва­жався ознакою влади посадової особи — магістрата, який за ним носили спеціальні слуги-ліктори. Цим ніби пом'якшува­лися суспільно-моральні наслідки биття різками за вказівкою магістрата, оскільки той виступав як втілення частки величі римського народу;

6) штрафи. За дрібні злочини, що були дуже близькими до приватних деліктів, могло застосовуватися також стягнення певної кількості майна — штрафів. Штраф міг бути вираже­ний у матеріальній формі (наприклад худобою) та у грошо­вій. Застосовували штрафи в основному магістрати. їх можна було накладати тільки у разі, якщо в законі точно вказаний розмір штрафної санкції за публічний делікт.

Главо 4

КАРНА ЮСТИЦІЯ