Глава з карне право як засіб охорони публічних інтересів

§ 1. Формування поняття публічного делікту (злочину)

Як зазначалося, спочатку поняття публічного та приватно­го правопорушення, злочину в римському праві не існувало. Всяке порушення охоплювалося поняттям delictum (правопо­рушення) незалежно від того, які блага при цьому порушува­лися, чиї інтереси воно зачіпало і в якому порядку пересліду­валося. Спробу уніфікувати норми, що передбачають пока­рання за основні правопорушення, зробив Аквілій, прийняв­ши у III ст. до н. е. закон, однак і він не передбачав розріз­нення публічних і приватних деліктів.

Загострення класових та суспільних протиріч, падіння тра­диційної моральності наприкінці доби республіки змушують державу вжити низку заходів для жорсткішого захисту пуб­лічних і приватних інтересів. Певна річ, це вимагає створення більш чіткої системи норм, що регулюють дані відносини та забезпечують виконання охоронної функції. Поступово кон­ституюються інститути, які пізніше дістали назву карно-пра- вових. При цьому слід звернути увагу на те, що поняття кар­ного права як галузі римська юриспруденція не виробляє, хоч засади карного права формуються та вдосконалюються до­сить активно. Йдеться про сукупність принципів та норм, що визначають покарання за правопорушення. Покарання бере на себе держава, визначаючи для цього коло найбільш небез­печних (з її погляду) правопорушень. Такі правопорушення можуть стосуватися не тільки сукупного (державного) інте­ресу, а й окремих (приватних) інтересів. Однак за ознакою серйозності правопорушення вони об'єднуються в одну гру­пу, оскільки у кінцевому підсумку посягають на публічний правопорядок. Вони дістають назву — delictum publicum (публічних деліктів), на відміну від правопорушень приватно­го права — delictum privatum.

іб*

Правопорушення, що стосувалися сфери публічних інтере­сів, називалися також crimen (злочин), чим підкреслювалася суспільна небезпечність таких деліктів.

24

3

Поступово формується система норм, що передбачають покарання за публічні делікти, визначаються умови застосу­вання та критерії тяжкості покарання. Злочини класифіку­ються за різними ознаками. Зокрема, вони поділяються на ординарні (crimen ordinaria) і екстраординарні, або ж над­звичайні (crimen extraordinaria).

Відмінності між ними полягали у такому. По-перше, роз­різняли їх не за змістовними (характер злочинних дій, їх спрямованість тощо), а за формальними ознаками — час та спосіб регламентації наслідків нормами права. Ординарними вваясалися злочини, які були передбачені нормами jus vêtus («старим» правом), що містили точно визначений перелік найменувань правопорушень з суворо формалізованим ви­значенням змісту противоправних дій. Усі подальші зміни у розумінні сутності та змісту того чи іншого злочину повинні були не виходити за рамки первісних визначень. Екстраорди­нарні злочини передбачалися нормами, що були створені едиктами імператорів. Видаючи едикти, імператори не були обмежені суворими формальними вимогами і тому встанов­лювали перелік обставин, що тягли пом'якшення або обтя- ясення відповідальності порушника, на свій розсуд. По-друге, за ординарні злочини могли застосовуватися лише заходи покарання, які були передбачені тим давнім законом, де вперше було встановлено покарання за вчинення зазначеної дії. За злочини екстраординарні застосовувалися різні заходи покарання залежно від розсуду судді згідно із загальним по­ложенням: «...тому, хто розглядає crimen extraordinaria, доз­воляється виносити такий вирок, який він хоче — тяжчий або легший — але такий, щоб не виходив за меясі помірності». Тим самим визначення покарання за екстраординарні злочи­ни вимагало більш складної оцінки правопорушення: треба було не лише встановити факт злочину, а й оцінити сукуп­ність суб'єктивних та об'єктивних обставин його вчинення.

При кваліфікації правопорушення з'ясовували сукупність обставин, однаково важливих для визнання дії злочином: causa (мета), persona (суб'єкт, особа), loco (місце), tempore (час), qualitate (властивість), quantitate (обсяг вчиненого), evenni (наслідок).

При цьому «суб'єкт злочину» в загальному розумінні був поняттям дуже широким — ним не могли бути тільки боги. Отже, злочинцем не обов'язково мала бути людина: злочин міг бути здійснений тваринами, а у християнську епоху — дияволом, що діє через посередництво тварини або іншої ма­теріальної субстанції. Натомість оцінка суб'єкту злочину (особи злочинця) у вузькому розумінні вимагала з'ясування того, «чи міг він вчинити злочин, чи не вчиняв злочинів у ми­нулому, чи діяв свідомо і при здоровому глузді». Головна увага приділялася визначенню того, що фактично вчинено, і ставленню злочинця до вчиненого, а також тому, чи є злочи­нець суспільно небезпечним взагалі. Іноді висувалися також; спеціальні вимоги до суб'єкта. Наприклад, жінка або дитина не були суб'єктами «замаху на величність», негромадянин Риму не міг бути суб'єктом посадових злочинів. Серед інших обставин оцінки злочину важливе значення мали характер і суспільна небезпечність дії.

Злочин у римському праві вважався суворо індивідуалізо­ваною дією: не визнавалися злочинами правопорушення, вчи­нені групою. Якщо ж злочин був вчинений колективом осіб, кожному співучаснику ставили у провину лише його власні дії. Злочином визнавалася тільки активна дія: не можна бу­ло вчинити злочин бездіяльністю.