Глава 1 загальні положення про рецепцію римського права

§ 1. Поняття рецепції римського права

Розпочинаючи вивчення питань рецепції римського права, насамперед необхідно з'ясувати, що таке «рецепція» та в чо­му полягають характерні ознаки цього явища.

Термін «рецепція» має кілька значень. У мистецтві, культу­рі, суспільних науках його трактують як запозичення даним суспільством соціологічних і культурних форм, що виникли в іншій країні або в іншу епоху або як сприйняття одного куль­турного явища, однієї культури очима іншої.

Щодо права рецепцію визначають по-різному, підкрес­люючи ті чи інші характерні, на думку авторів, риси.

Після ознайомлення зі спеціальною літературою, на пер­ший погляд може здатися, що рецепція є запозиченням біль­шою чи меншою мірою положень іноземного права. Але тоді виникає питання про доцільність вживання терміну «рецеп­ція» за наявності таких категорій, як «аккультурація», «рес­таврація», «запозичення», що, як здається, так само чи навіть більш конкретно відображають процес переймання положень чужого права. Це зумовлює необхідність чіткого визначення і розмежування зазначених понять.

За основу може бути взяте визначення рецепції як віднов­лення дії (відбір, запозичення, переробка та засвоєння) того нормативного, ідейно-теоретичного змісту римського права, що виявилось придатним для регулювання нових відносин більш високого ступеня суспільного розвитку¹.

Таке визначення більшою мірою враховує сутність та зміст рецепції. Але, крім того, слід зазначити, що, коли говорять про рецепцію, то йдеться про право, яке є елементом культу­ри, що вже не існує й не має прямих, безпосередніх наступ­ників.

Отже, насамперед, рецепція — це відродження системи права, яка існувала раніше. Саме це є ключовим моментом у визначенні цього поняття.

Визначення рецепції права як складового елементу загаль­ного процесу відродження має принципове значення для її розуміння та характеристики. Адже у такому разі на неї по­ширюється теза про повторюваність ренесансів, які є прикла­дом історичного феномена, що постійно повторюється. Як слушно зазначав А. Тойнбі, «евокація мертвої або застарілої фази живої культури представниками якої-небудь цивіліза­ції — це не унікальна подія історії, а історичний процес, що повторюється. Тому варто вести мову не про «ренесанс», а «ренесанси», як явище культури, що періодично повторю­ються у процесі розвитку і самовдосконалення людства.

Отже, й рецепція (римського чи іншого) права є явищем повторюваним, і слід говорити про «рецепції», а не про одне лише унікальне явище.

Таким чином, рецепцію римського права можна визначити як його відродження, сприйняття духу, ідей і головних засад та основних положень тією чи іншою цивілізацією на певно­му етапі її розвитку в контексті загального процесу цикліч­них ренесансів.

Слід мати на увазі, що поняття «рецепція» досить близьке до категорії «правова аккультурація», під якою розуміють щеплення однієї правової системи до іншої. Однак на відмі­ну від аккультурації, яка могла обмежуватися якимось од­ним інститутом або навіть нормою, рецепція є глобальним явищем. У разі рецепції в певну культуру інтегрується право­ва система в цілому, як елемент іншої, більш давньої куль­тури.

Рецепцію також слід відрізняти від реставрації. Останнє поняття, яке означає відновлення чогось у первісному вигля­ді, зокрема, творів мистецтва, пам'яток культури тощо, зовні дуже близьке до категорії «рецепція», однак має істотні від­мінності

.Мета і кінцевий результат рецепції — створення на існу­ючій базі чогось нового у сфері культури, права тощо. Навіть якщо вона відбувається у формі, наприклад, прямого запози­чення тих чи інших ідей, рішень, правових норм, то ми маємо продукт нової якості, дещо нове, що виникає на новому вит­ку спіралі суспільного розвитку.

Що ж стосується реставрації, то вона має на меті віднов­лення чогось у первісному вигляді саме без змін та допов­нень, або, принаймні, без таких доповнень, що могли б зміни­ти первісний стан, вигляд вихідного матеріалу.

Розглядаючи питання про чинники рецепції римського права, слід зазначити таке. Головним чинником рецепції пра­ва є закономірності загального історичного розвитку. Згідно з ними історія людства є зміною низки цивілізацій, кожна з яких являє собою кластер (жмут) локальних цивілізацій, що відображають історичний ритм рухів народів, етносів з близьким генетичним корінням та долями.

Загалом суспільство розвивається синхронно, що забезпе­чує рух суперциклів по висхідній. Тому людство просуваєть­ся вперед у часі, у цілому, як єдина система, послідовно ми­наючи такі світові цивілізації, як неоліт, рання рабовласниць­ка, антична, рання феодальна, індустріальна, постіндустрі- альна. Оскільки йдеться про розвиток цивілізацій-культур, то кожний новий етап вбирає в себе вищі досягнення попередніх цивілізацій (або відродження останніх, якщо цивілізація за­гинула або відійшла в минуле котрась з її гілок).

Однак треба мати на увазі, що хоча світові цивілізації в ці­лому розвиваються як єдина система локальних цивілізацій, склад цього кластеру для різних світових цивілізацій неодна­ковий, позаяк кожна цивілізація має свою тривалість і почерк циклічної динаміки, виникають і гинуть вони неодночасно. Крім того, швидкість розвитку в епіцентрі та окремої локаль­ної цивілізації можуть істотно не збігатися. Наприклад, за розрахунками фахівців відставання феодальної Росії від епіцентру відповідної світової цивілізації становило 200—300 років.

Якщо поглянемо на історію людства під таким кутом зору, то цілком логічним виглядає і повторюваність відродясень, і неодночасність (незбіг у ритмах) цього явища. Повторюва­ність відроджень обумовлюється спіралеподібним розвитком цивілізацій, їхня неодночасність — неоднаковим ритмом роз­витку локальних цивілізацій у межах цивілізації світової.

Тепер залишається відповісти на запитання: чому частіше йдеться про рецепцію саме римського і саме приватного пра­ва? У пошуках відповіді на нього треба врахувати такі чин­ники

.

По-перше, рецепція, як елемент загального процесу від­родження минулої високої цивілізації, полягає у впливі пра­ва, як її елементу, на менш розвинену правову систему, гцо формується у новій культурі. При цьому право минувшини пристосовують до сучасних розумінь права. Такі процеси не поодинокі, найбільш відома рецепція римського права у контексті світової історії цивілізацій не є чимось унікаль­ним — досить хоча б пригадати рецепцію грецького права Стародавнім Римом і створення за допомогою її відомих Законів XII таблиць (Д. 1.2.2.4). Однак саме римське приват­не право виявилось вперше вищою фазою розвитку право­вої системи, що регулює відносини на підґрунті приват­ної власності. Встановлення суверенітету особи-власника як однієї з головних засад стало одним з визначальних мо­ментів для подальшої долі приватного права Стародавнього Риму.

Саме тому римське приватне право стало предметом не­одноразових рецепцій у наступних цивілізаціях. І саме тому реципували насамперед приватне право, а публічне право — лише тоді й тією мірою, якщо цього вимагали потреби то­го чи іншого державницького устрою, форми правління то­що. При цьому слід зазначити, що, на відміну від рецепції приватного права, коли нова цивілізація сприймала дух та засади останнього, з публічного права звичайно запози­чували якісь зовнішні форми, процедури, окремі рішення тощо.

Слід також взяти до уваги, що крім головних чинників ре­цепції, згаданих вище, на її перебіг та характер в окремих кра­їнах можуть впливати різні обставини (геополітичне поло­ження, ступінь економічного розвитку, світогляд, менталь­ність тощо), що прискорюють або уповільнюють процес ре­цепції.