Глава з перехід прав і обов'язків до спадкоємців

§ 1. Прийняття спадщини

У момент відкриття спадщини спадкоємці ще не стають її власниками. Для цього слід здійснити такі юридичні дії:

а) вжити заходів щодо повного виявлення спадкового май­на та його охорони. З цією метою провадився інвентаризацій­ний опис виявленого спадкового майна, що слугувало право­вою підставою визначення його складу (активу й пасиву);

б) виявити і визначити кредиторів і борясників, місце їх знаходясення, розміри вимог і боргів тощо;

в) виявити потенційних спадкоємців. Вони могли перебу­вати як у місці відкриття спадщини, так і далеко від нього — в провінціях, походах тощо. Треба було підготувати спадщи­ну до прийняття спадкоємцями, для чого необхідно було іно­ді багато часу. Проте спеціальних строків jus civile не вста­новлювало. Кредитори спадкодавця, зацікавлені у задоволен­ні своїх вимог у найкоротший строк, могли просити спадко­ємців дати відповідь — чи приймають вони спадщину, чи від­мовляються від неї. Відповідно до цього спадкоємці звергали­ся до суду з проханням призначити їм строк для роздумів. У «праві Юстиніана» цей строк міг бути визначений до 9 міся­ців, а імператором — подовжений до одного року.

Для прийняття спадщини вимагалися такі умови: а) здат­ність закликаних спадкоємців до прийняття спадщини; б) висловлена певним чином воля на прийняття спадщини. Якщо закликані до спадкування спадкоємці не здатні самі прийняти спадщину через свою недієздатність, замість них спадщину приймали їх законні представники (батьки, опіку­ни, піклувальники).

Воля на прийняття спадщини могла бути висловлена одним із двох способів: а) заявою про намір прийняти спадщину; б) фактичним вступом в управління спадковим майном. У «праві Юстиніана» заяву про намір прийняти спадщину мож­на було зробити в будь-якій формі, так само і вступити у фактичне управління спадщиною можна було будь-яким спо­собом, який засвідчував про вступ до спадщини, її прийняття. Наприклад, спадкоємець продовжує проживати в будинку, який має перейти йому в спадок, здійснює його ремонт, ви­магає від боржників спадкодавця сплати боргів. Всі ці та інші дії засвідчують про вступ в управління спадщиною.

Вступ в управління спадщиною свідчить про те, що спад­коємець став наступником небіжчика у його правах і обов'яз­ках, тобто не лише власником активної частини спадщини, він ще зобов'язаний сплатити борги спадкодавця. Іноді борги перевищували активну частину спадщини, тоді поставало пи­тання, в якому обсязі має відповідати спадкоємець за борги спадкодавця. У класичному римському праві спадкоємець, що прийняв спадщину, зобов'язаний був відповідати своїм влас­ним майном за всі борги спадкодавця, навіть якщо спадщина складалася з одних боргів. Ухилятися від відповідальності можна було, лише відмовившись від спадщини. Така необме­жена відповідальність за борги спадкодавця не відповідала інтересам торгового обігу. Тому Юстиніан встановив нове правило, відповідно до якого спадкодавець був зобов'язаний здійснити за участю нотаріуса, оцінювача, кредиторів спад­кодавця та інших зацікавлених осіб опис і оцінку спадкового майна. Відповідальність спадкоємця за борги спадкодавця в такому разі обмежувалася лише обсягом активної частини прийнятої спадщини. Наприклад, спадщина за здійсненим описом містила в собі майна на 2 тисячі і боргів на 3 тисячі. Спадкоємець ніс відповідальність лише в меясах 2 тисяч ак­тивного майна.

Якщо спадкоємець за заповітом або за законом помирав після відкриття спадщини, не встигши прийняти її, спадщину приймав субститут (підпризначений спадкоємець). В іншому разі відповідно до давнього jus civile спадщина залишилася без господаря.

Преторська практика винайшла інший шлях. В разі смерті спадкоємця за заповітом відкривалося спадкування за зако­ном. Частка померлого спадкоємця за законом пропонува­лась наступним спадкоємцям. Поступово преторська практи­ка виробила загальне правило: якщо спадкоємець помирав після відкриття спадщини, але до її прийняття, право прий­няти належну йому частку переходило до його спадкоємців (іспадкова трансмісія).

Спадкову трансмісію слід відрізняти від спадкування за правом представлення. Якщо спадкування за правом пред­ставлення має місце лише в разі спадкуванні за законом, то спадкова трансмісія могла мати місце як при спадкуванні за законом, так і при спадкуванні за заповітом. Крім того, спад­кування за правом представлення настає, якщо спадкоємець помер до відкриття спадщини, а спадкова трансмісія буде то­ді, коли закликаний спадкоємець помирає після відкриття спадщини, але до її прийняття. Спадкова частка померлого спадкоємця при спадкуванні за правом представлення пере­дається конкретно зазначеним у законі особам — онукам, ді­дусям, бабусям тощо. При спадковій трансмісії право на прийняття частки, що мав одерясати померлий, переходить до будь-яких його спадкоємців.

Якщо спадкоємець помирав до прийняття спадщини і не було спадкової трансмісії чи він відмовлявся від прийняття спадщини, його частка порівну приростала до часток інших спадкоємців. Наприклад, якщо помирав один з двох спадко­ємців за заповітом до прийняття спадщини, не залишивши спадкоємців, його частка не переходила до спадкоємців за законом. На підставі правила, що не може бути одночасного закликання до спадкування за заповітом і за законом, частка померлого спадкоємця приростала до частки спадкоємця за заповітом, що залишився живим.

Спадкоємці були зобов'язані виконати також інші обов'яз­ки, що були зазначені в заповіті. Для захисту своїх спадкових прав вони мали спеціальний позов.