4. Боротьба українців у складі Червоної армії в роки Великої Вітчизняної війни(1941-1945 рр.)

22 червня 1941 р. нападом нацистської Німеччини на СРСР розпочався новий етап Другої світової війни. Народ назвав її Великою Вітчизняною війною, бо в ній він боронив свою Вітчизну - Україну, від її наслідків залежала доля народу - існувати

йому чи ні. В Україні радянські війська за чисельністю, кількістю танків, літаків, гармат не посту палися противникові. Але ця сила не була належним чином використана.

Гітлерівська група армій "Південь" швидко просувалася вперед. 25 червня вони захопили Луцьк, 28-го - Рівне, 30-го - Львів і Тернопіль 2 липня - Станіслав, 9-го - Житомир.

З 23 по 29 червня 1941 р. в районі Луцьк -Броди - Рівне - Дубно тривала найбільша танкова битва початкового етапу війни, в якій з обох боків взяло участь близько 2 тис. танків. Через брак пального, боєприпасів, прорахунки командування радянські війська програли цю битву і зазнали значних втрат, але затримали просування німців майже на тиждень, порушили їхні плани "блискавичної" війни.

Причинами вражаючих невдач радянських військ були, як зазначалося вище, серйозні прорахунки вищого керівництва СРСР на чолі з Й. Сталіним, низька ступінь готовності військ до ведення воєнних дій, некомпетентність багатьох командирів, загибель основної частини підготовлених військових кадрів під час репресій 30-х - початку 40-х pp., фактор несподіванки нападу. Нерозуміння Сталіним ситуації було настільки великим, що у перші години "війни він заборонив відкривати вогонь по наступаючих гітлерівцях, вважаючи, що це лише провокація. Невдале розташування значної кількості радянських військ у прикордонних зонах дало змогу противникові обхідними танковими маневрами оточити й ліквідувати їх. Уже в перші дні війни німці знищили 1200 радянських літаків, з них 800 на землі. Легкою здобиччю ворога стали склади

зброї, матеріально-технічного постачання, паливно-мастильних матеріалів та провіанту. Тільки в районі Умані в липні-серпні були оточені й знищені дві радянські армії.

З районів, яким загрожувала окупація, почали перебазовуватися на схід державні установи України, промислові підприємства та інші важливі об'єкти. Евакуація (не кажучи вже про пуск на новому місці) великих заводів (лише на перевезення металургійного комбінату "Запоріжсталь" до Магнітогорська пішло 8 тис. вагонів) виявилася надзвичайно складним, але посильним завданням.

В Україні розпочалася підготовка до оборони Києва. 6 липня було створено штаб оборони Києва Києва. Контрудари радянських військ не дали змоги ворогові відразу оволодіти містом. Особливо жорстокі бої на підступах до Києва точилися з 1 до 10 серпня, 12 вересня перейшли у наступ танкові дивізії фашистських генералів Клейста і Г. Гудеріана, 15 вересня вони зустрілися в районі Лохвиці Виникла загроза оточення військ Південно-Західного фронту (командуючий генерал-полковник М. Кирпонос). Однак, незважаючи на це, Й. Сталін до останньої хвилини не дозволяв вивести їх з-під Києва. Тут в оточення потрапило 665 тис. солдатів і командирів, які або загинули, або потрапили до полону, У боях загинули М. Кирпонос, член Військової ради Ж. Бурмистенко і начальник штабу флоту В. Тупиков.

Здобувши Київ, німецькі армії розгорнули наступ на Донбас і Крим. 30 жовтня вони підійшли до Севастополя. Героїчна оборона Києва, Одеси (5 серпня -16 жовтня 1941 p.), Керчі (30 грудня 1941 - 19 травня 1942 рр.), Севастополя (30 жовтня 1941 - 4 липня 1942 p.), за що вони отримали звання "місто-герой", увійшла золотими сторінками в літопис Великої Вітчизняної війни.

Навесні 1942 р. радянське командування припустилося нової помилки в оцінці становища на фронтах. У квітні було видано наказ готуватися до наступу в районі Харкова, в Криму та інших місцях. Розрахунки на швидке виснаження німецьких військ не виправдалися, а тактика "оборона-наступ" одночасно на кількох напрямках призвела до катастрофічних наслідків.

12 травня 1942 р. розпочався наступ в районі Харкова силами Південно-Західного фронту з метою визволення міста й розгрому німців на південному фланзі. Проте вже 17 травня стало ясно, що наступ треба припинити, бо гітлерівці прорвали фронт у районі Краматорська. Наприкінці травня німецькі війська, які наступали з півночі і півдня, замкнули кільце оточення. В полон потрапило 240 тис. бійців і командирів Червоної Армії.

Перехопивши стратегічну ініціативу, гітлерівці 28 червня розгорнули генеральний наступ на Воронезькому напрямі, наслідком якого був прорив оборони радянських військ. До кінця літа ворог вийшов до Головного Кавказького хребта і Сталінграда. Із залишенням Червоною Армією 22 липня 1942 р. м. Свердловська Ворошиловградської обл. всю Україну було загарбано фашистами.

Захоплюючи українські землі, німецькі агресори та їхні румунські й угорські поплічники відразу ж встановили жорстокий окупаційний режим. Він був людиноненависницький, визначався винятковими звірствами - масовими репресіями, знищенням або депортацією мільйонів громадян України, безпрецедентним руйнуванням, розграбуванням народного господарства, особистого майна, тисячолітніх культурних надбань нашого народу, розшматуванням української території.

В основі окупаційної політики, яка здійснювалась в Україні, лежала расова теорія про зверхність "арійців" щодо їх народів. Згідно з нею німці як арійці мають природні інстинкти й здібності до панування, управління, повинні завойовувати інші землі. Віднесений до расово неповноцінних український народ був приречений нацистами більшою частиною на винищення, меншою - на перетворення на слуг німецьких панів. Відповідно до цього стратегією свого ставлення до українців та інших народів нацисти проголосили підкорення та їх жорстоку експлуатацію, винищення непокірних та "зайвих" (з точки зору окупантів) людей ненімецької національності.

Окупаційний режим в Україні переслідував, таким чином, дві головні мети: політичну та економічну. Політична передбачала знищення українського народу, як й інших слов'ян, та його державності, в тому числі і радянської її форми. Економічна - пограбування природних багатств, народного господарства, майна громадян безмрну експлуатацію українців. Розпочавши воєнні дії, німці відразу ж підступили до територіального розчленування України, ліквідації державності, хай і в обмеженій формі УРСР. Своє негативне ставлення до української державності нацисти та їхні союзники практично продемонстрували ще на початку 1939 р., за декілька місяців до початку Другої світової війни. Ігноруючи волю закарпатських українців, які проголосили автономну, а згодом - самостійну державу Карпато-Україну, Гітлер таємним пактом віддав цю територію на поталу угорським фашистам. Угорські війська вдерлись сюди в березні 1939 p., жорстоко придушили відчайдушний опір нечисленного війська - Карпатської Січі, і оголосили Закарпаття, де серед населення переважали українці, складовою частиною Угорщини. Загарбники здійснювали всеохоплюючий терор проти українства. На жаль, ця подія не насторожила ті сили, які ще сподівалися на допомогу нацистської Німеччини у відновленні самостійності України.

Про відсутність у нацистів зацікавленості у соборній українській державі свідчило й те, що при укладанні 1930 р. з тактичних міркувань пакту про ненапад з СРСР (договір Ріббентропа - Молотова) вони аж ніяк не передбачали об'єднання з Україною всіх її прадавніх земель. Погодившись на входження (як гадав Гітлер, тимчасове) до УРСР Західної України, нацисти й гадки не мали про об'єднання з нею Холмщини, Лемківщини, Закарпаття, де українці становили більшість населення. Холмщину І і Лемківщину було включено до так званого Польського генерал-губернаторства (центр м. Краків), яке було німецькою колонією. До останнього 1 серпня 1941 р. були приєднані чотири західні області УРСР - Львівська, Дрогобицька, Станіславська (нині Івано-Франківська), і Тернопільська (без північних районів) - під назвою "дистрикт Галичина" з центром у м. Лембєрг (Львів).

За попередньою домовленістю з Гітлером частина окупованих районів в Україні була загарбана румунськими агресорами. Для управління ними було створено три губернаторства: "Бессарабія" (центр - м. Кишинів, входили 6 повітів Молдовської РСР та Ізмаїльська область УРСР), "Буковина" (центр - м. Чернівці, входили Чернівецька область, деякі північні райони МРСР) і "Трансністрія" (центри - з 19 серпня до 17 жовтня 1941 р. м. Тираспіль, а потім - м. Одеса, входили лівобережні райони МРСР, Одеська, південна частина Вінницької і західні райони Миколаївської областей УРСР).

20 серпня 1941 р. Гітлер підписав декрет, за яким "частина захопленої території Сходу, яка заселена українським населенням і не підпорядкована управлінню генерал-губернаторства, утворює рейхскомісаріат". Рейхскомісаріату було присвоєно назву "Україна" із центром у м. Рівне (Ровно). Київ - столиця України, як притягальний політичний, економічний і духовний центр, мав бути обезлюднений і зруйнований.

Рейхскомісаріат "Україна" охоплював найбільшу частину українських земель. До нього входили Рівненська, Волинська, Кам'янець-Подільська (нині - Хмельницька), Житомирська, Вінницька (крім південних районів), Київська (у тодішніх межах), Полтавська, Миколаївська (крім західних районів), Кіровоградська, Херсонська, Запорізька, Дніпропетровська області УРСР, Крим, південні райони Брестської, Мінської, Поліської (з м. Мозир) областей Білорусії. Східні прифронтові області (Харківська, Сумська, Чернігівська, Луганська, Донецька) були підпорядковані безпосередньо нацистському

воєнному командуванню.

Не здійснилися та й не могли здійснитись сподівання ОУН на допомогу гітлерівської Німеччини у відновленні української державності. Нацизм нікому не дав свободи, в тому числі і німцям, не міг він принести волю й Україні.

Спроба українських патріотів проголосити 30 червня 1941 p. у Львові нову державу через кілька днів була рішуче придані окупантами. Нововстановлений уряд розігнано, його членів заарештовано. На невдачу була приречена і спроба ОУН здобути впливові окупаційні адміністрації на місцях. Восени 1941 р. у різні регіони України було направлено так звані похідні групи ОУН під проводом С. Бендери (ОУН-Б), які мали згуртовувати свідомих

українців, сформувати з них органи управління, контролювати їх. У жовтні 1941 р. члени ОУН, які діяли під керівництвом А. Мельника (ОУН - М), виступили з ініціативою утворення у Києві Української Національної Ради як зародка майбутнього уряду України. Всі ці дії аж ніяк не відповідали планам гітлерівців. Окупанти заарештували і стратили як багатьох членів похідних груп ОУН-Б, так і прибічників ОУН-М, які плекали держав ницькі ідеї.

Таким чином, не визнаючи за Україною та народом права на існування, загарбники розглядали її територію лише як "німецький простір" та сферу інтересів румунів та угорців. Гітлерівці та їхні поплічники розітнули на частини, порушили територіальну цілісність країни, економічну, політичну і духовну єдність українців, заборонили їм навіть переходити межі встановлених адміністративних одиниць. З перших днів війни окупанти чинили масовий геноцид народу України - організоване і планомірне знищення мирних громадян, включаючи дітей, жінок і людей похилого віку.

Армія, вся система окупаційної адміністрації, накази, директиви, інструкції з перших же днів перебування загарбників на нашій землі санкціонували, насаджували, заохочували насилля, свавілля, масове знищення мирних громадян. З цією метою використовувалися і концтабори, і фізичне знищення мільйонів, і система заручників, і організований голод, і відсутність медичної допомоги, і дітовбивство, і масова депортація для примусової праці до Німеччини тощо. Справжніми "фабриками смерті мільйонів українців, росіян, євреїв, інших громадян України стали 180 великих концтаборів.

250 українських сіл з усіма їх жителями були повністю спалені окупантами за непокору. Було зруйновано 714 міст та селищ, 28 тис. сіл. За неповними даними, фашисти за час окупації знищили понад 4 млн мирних громадян, майже 1,3 млн військовополонених. Понад 2,4 млн українців було вивезено на примусові роботи до Німеччини. Понад 3 млн громадян України загинуло в лавах діючих частин на фронтах. Чимало жителів України пропали безвісти, їхня доля лишилася невідомою до цього часу. Всього за роки війни Україна втратила понад 10 млн. чол., або кожного четвертого свого громадянина. Людські втрати України в роки Другої світової війни перевищують втрати будь-якої іншої країни.

Тільки за період з червня 1941-го по червень 1943 р. з України, яка була, за словами Герінга, "зерновим складом" Німеччини, було вивезено 11 млн тонн сільськогосподарських продуктів, 3,5 млн голів худоби, 16 млн штук птиці, 680 млн яєць та ін. А в період масового вигнання фашистів з української землі вони вантажили у вагони взагалі все, що потрапляло під руку. Цілими ешелонами вивозився полтавський чорнозем. Викопавши із землі, гітлерівські мародери вивезли до Німеччини більше 1 млн фруктових дерев. Вже на перших порах окупації, тільки до вересня 1941 р. зі Східного фронту від солдатів і офіцерів у різні міста Німеччини надійшло 11 млн 600 тис. продовольчих посилок. Зрозуміло, що заповнювалися ці посилки продуктами, награбованими в українських селян.

Окупанти зруйнували майже всі підприємства вугільної, гірничорудної, металургійної, хімічної машинобудівної та інших галузей промисловості. Вони вивели з ладу 9 залізничних магістралей, потопили і пошкодили сотні пасажирських, вантажних і спеціальних суден Чорноморського і Азовського пароплавств.

Нацисти за час окупації викрали і вивезли з України не менш як 330 тис. музейних експонатів. Було зруйновано і спалено 568 будинків вузів і технікумів, 20 тис. шкільних приміщень (67% їх загальної кількості), майже 700 театрів і стаціонарних кінотеатрів на 198 тис. місць, 12,5 тис. приміщень клубів, 18 тис. будівель лікувальних установ, 11 радіостанцій магістрального, 25 широкомовних і 127 радіостанцій внутрішньообласного зв'язку. Пограбувавши музеї, бібліотеки, архіви, школи, вузи, окупанти перетворювали їх на стійлища солдат, смітники, склади, нищили ті безцінні скарби українського народу, які, на думку гітлерівців, не могли знадобитись "арійській расі". Для рабів третього рейху, на яких перетворили українців, окупанти допускали чотирикласну освіту. Та й її гауляйтер Е. Кох вважав "надто широкою для українців, оскільки рівень їх знань необхідно знижувати". І система освіти була фактично зруйнована, вузи взагалі не працювали, як було відсутнє і медичне обслуговування населення. Багатьох працівників освіти, науки, мистецтва України окупанти просто винищували.

Таким чином, окупаційний режим в Україні був одним з найстрашенніших явищ в її історії.

Незважаючи на нещадний терор окупантів, в Україні розгорнулася антифашистська боротьба. Найефективнішою її формою був партизанський рух, в якому брали участь понад 60 з'єднань, близько 2 тис. загонів, багато підпільних організацій, патріотичних груп, що об'єднували понад 600 тис. чоловік.

30 травня 1942 р. у Москві було створено Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі з Т. Строкачем. Він займався постачанням загонів зброєю, боєприпасами, продовольством, засобами зв'язку, добирав досвідчені військові кадриі, головне, здійснював військово-оперативне керіві ництво формуваннями народних месників України. Партизанський рух набув найбільшого розмаху в 1943-1944 pp. Його учасники влаштовували диверсії на комунікаціях ворога, громили гарнізони, штаби, сіючи острах і непевність серед окупантів. На чолі великих і найактивніших формувань стояли С. Ковпак, О. Сабуров, О. Федоров, М. Наумов, П. Вершигора, Я. Мельник та інші.

Крім радянських партизанів, на методи "малої війни" перейшли й загони націоналістів, що діяли переважно на західноукраїнських землях. Перші з них, не пов'язані з ОУН, створив на Поліссі та Волині Т. Боровець (Бульба), який свого часу був близьким до уряду УНР. Він 1941 р. сформував загін "Поліська січ" (пізніше перейменований на Українську повстанську армію). Коли німці спробували розпустити цей загін, Т. Боровець обернув проти них зброю. 1942 р. на Волині виникли й інші загони, невдовзі вся українська повстанська армія (УПА) перебувала під впливом ОУН(б). УПА здійснювала воєнні операції проти окупантів, зокрема їх тилових об'єктів.

На жаль, в роки воєнного лихоліття різні політичні сили в Україні не досягли порозуміння, а нерідко боролися між собою. До цього додавалося протистояння українським силам підпільної польської Армії Крайової (АК). Це ускладнювало обстановку, чим намагалися скористатися окупанти. Зокрема, нацистами було створено так звані "східні легіони" - місцева допоміжна поліція, яка виконувала певні функції в складі вермахту, в структурі окупаційної влади. В цих частинах на території СРСР налічувалось до 800 тис. чол.

Внаслідок переможних Сталінградської та Курської битв було створено сприятливі умови для початку визволення України. Ці завдання здійснювали війська Центрального, Воронезького, Степового, Південно-Західного і Південного фронтів, які з 20 жовтня 1943 р. було перейменовано на відповідно 1-й Білоруський, 1, 2, 3-й і 4-й Українські фронти. 18 грудня 1942 р. зі вступом радянських військ в с. Півнівка Міловського району Ворошиловоградської (нині Луганської) області розпочалося звільнення України від німецько-фашистських загарбників. До лютого 1943 р. було звільнено низку інших районів Донбасу. Воєнні дії мали запеклий характер, але врешті-решт радянські війська переломили ситуацію на свою користь.

13 серпня силами правого крила Південно-Західного фронту розпочалося повне визволення Донбасу.

18 серпня перейшли у наступ війська Південного фронту, які прорвали міцний захисний рубіж на р. Міус. Війська Центрального фронту перебували 26 серпня на Конотопському напрямі. Війська Воронезького фронту на кінець серпня визволили Суми й успішно просувалися на Ромни. 23 серпня в результаті запеклих боїв гітлерівці вдруге і востаннє залишили Харків. 15 вересня німецьке командування віддало наказ групі армій "Південь" відступити за лінію Мелітополь - Дніпро на "Східний вал".

Під час серпнево-вересневого наступу на Південно-Західному напрямі радянські війська п'яти фронтів вийшли до Дніпра в 700-кілометровій смузі від Лоєва до Запоріжжя. Здобуття згодом 23 плацдармів на західному березі Дніпра і двох плацдармів на Прип'яті змінило становище на користь Червоної Армії. Дніпро як стратегічний рубіж оборони значною мірою втратив для вермахта своє значення.

Форсування Дніпра розпочалося у багатьох місцях майже одночасно. Однією з найважливіших операцій була Київська (12 жовтня - 23 грудня). Втрата Києва створювала загрозу південному угрупованню противника і відкривала радянським військам шлях у західні і південно-західні райони України, а потім в Карпати і Польщу. Тому гітлерівське командування робило все можливе для відбиття захоплених на правому березі Дніпра плацдармів, одночасно вживаючи заходів для зміцнення своєї оборони. На Київському напрямі розгорілися жорстокі бої. Наступ на місто розпочався з двох плацдармів - Лютізького і Букринського Однак успіху арміям, які наступали з Букринського плацдарму, довгий час досягти не вдавалося. Більшого досягла 38-а армія, що діяла в районі Лютіж - Вишгород. Цей напрям згодом і став головним. 1 листопада війська фронту під командуванням М. Ватутіна розпочали штурм Києва. Мужньо билися з ворогом бійці і командири з'єднань на чолі з К. Москаленком, О. Кравченком, П. Рибалко, І. Черняховським та ін. У визволенні Києва брала участь 1-а Чехословацька окрема бригада полковника Л о Свободи. В ніч на 6 листопада радянські війська увійшли до Києва. Червоний прапор у різних кінцях міста підняли розвідники штабу фронта, очолювані Пікасовим, бійці батальйону капітана О. Козуто, 180-ї стрілецької дивізії М. Бобров і О. Бугаєнко. Таким чином, наступ військ 1-го Українського фронту на Київському напрямі, який розпочався 12 жовтня, завершився 6 листопада визволенням столиці України.

Після цього війська 1-го Українського фронту, продовжуючи наступ на Коростень, Житомир і Фастів, створили на Правобережній Україні Київський стратегічний плацдарм. Спроби німців у другій половині листопада - в грудні 1943 р. перейти в контрнаступ і знову оволодіти Києвом не мали успіху.

В цей час війська 2-го і 3-го Українських фронтів вели запеклі бої на півдні України. Вони визволили Запоріжжя й Дніпропетровськ і створили на Дніпрі другий великий стратегічний плацдарм.

У січні 1944 р. після короткої перерви Червона Армія розпочала звільняти від ворога Правобережжя й Крим. Цьому сприяла важлива перемога під Корсунем-Шевченківським. Внаслідок наступальної операції, проведеної військами 1-го й 2-го Українських фронтів (24 січня - 17 лютого 1944 p.), було оточено й знищено німецьке угруповання. Гітлерівське командування втратило 73 тис. солдатів і офіцерів, у тому числі 18,2 тис. потрапили в полон.

Важливою ланкою в ланцюгу зимового наступу на Правобережній Україні була Нікопольсько Криворізька операція, що проводилася силами 3-го й ... фронтів. (30 січня - 29 лютого під час проведення було розгромлено 1.. дивізій противника, в тому числі три танкових і одну моторизовану.

Весняний наступ розпочався на величезному просторі - від Прип'яті до Чорного моря. 26 березня війська 2-го Українського фронту вийшли на кордон з Румунією поблизу Чернівців. 10 квітня було визволено Одесу.

Кримська наступальна операція проводилася окремо військами 4-го Українського фронту. Вона розпочалася 8 квітня й завершилася 12 травня повним розгромом 17-ї німецької армії. Фашисти втратили 100 тис. солдатів і офіцерів; 61,5 тис. з них потрапили в полон.

Третій етап у визволенні України розпочався в липні 1944 р. Радянські війська оточили й розгромили під Бродами 8 німецьких дивізій чисельністю близько 60 тис. чоловік. Після цієї перемоги вони пройшли через Галичину, здобувши Львів, Перемишль і 27 липня Станіслав, У вересні досягли Карпат, і до 28 жовтня 1944 р. всі українські землі було визволено від загарбників.

З листопада 1944 по травень 1945 р. українці брали активну участь у воєнних операціях Радянської Армії по звільненню Східної Європи від гітлеризму та його поплічників. 9 травня 1945 р. капітуляцією Німеччини завершився розгром третього рейху на його власній території. В середині серпня - на початку вересня 1945 р. було завдано поразки мілітаристській Японії. 2 вересня 1945 р. Акт її капітуляції від імені СРСР підписав українець генерал К. Дерев'янко. Друга світова війна закінчилась перемогою країн антигітлерівської коаліції над фашизмом.

Український народ зробив значний вклад у цю перемогу. В радянських збройних силах, що воювали з фашизмом, 6 млн чоловік, або кожен п'ятий воїн були з України. З мли з них загинули, кожен другий, що залишився живим, повернувся інвалі" дом. За мужність і відвагу в боях на фронтах Другої світової війни 2,5 млн воїнів - жителів України нагороджені орденами і медалями СРСР (Із 7 млн загальної кількості відзначених у Радянській Армії). 2072 українці удостоєні звання Героя Радянського Союзу, із них 32 - двічі, а один тричі (льотчик Іван Кожедуб), Повітряні тарани здійснили 55, закрили своїми тілами амбразури дотів 25, спрямували свої палаючі літаки на скупчення ворожої живої сили і техніки 32 воїни - громадяни України. Радянські партизани і підпільники України за самовіддану боротьбу з ворогом одержали майже 63,5 тис. урядових нагород (із 152 тис. нагород партизан і підпільників по всьому СРСР). Більше половини радянських фронтів, Що діяли проти гітлерівців та їхніх сателітів, очолювали українці - маршали та генерали СРСР. Багато українців боролося в лавах армій західних союзників та європейського руху Опору, відзначені нагородами Польщі, Чехословаччини, Румунії, Італії, Франції, Норвегії, Великобританії, СІЛА, Канади та інших країн.

З перших днів війни промисловість та сільське господарство України постачало у радянські війська величезну кількість зброї, боєприпасів, амуніції, продовольства. Під час тимчасової окупації українських земель гітлерівцями та їхніми сателітами 550 найбільших підприємств, багато колгоспів, радгоспів, державних установ, закладів науки, освіти і культури, 3,5 млн робітників, селян і службовців були евакуйовані з України в 43 області та автономні республіки Російської Федерації, Казахстану, Узбекистану, Киргизії, Таджикистану, Туркменії. Місцеві власті та жителі, не дивлячись на власні скрутні умови, з розумінням і співчуттям ставились до евакуйованих, намагалися допомог їм усім, чим могли. Частина евакуйованого населення України самовіддано працювала на заводах, фабриках, у колгоспах, радгоспах, налагоджували виробництво на привезених маши нах і устаткуванні. Так, Харківський танковий завод, прибувши на нове місце, вже в грудні 1941 р виготовив першу партію танків. А всього за роки війни він дав фронту 35 тис. бойових машин. Криворізькі гірники О. Семиволос, І. Завертайло, С. Єременко, які працювали на рудниках Уралу, досягли небачених результатів - понад 10 денних норм за зміну. Свій вклад у воєнну економіку, зокрема у розвиток видобувної промисловості та капітальне будівництво, внесли мільйони українців, в'язнів ГУЛАГу.

Одразу ж із початком визволення українських земель розпочалася відбудова зруйнованого господарства і культури. За 1943-1945 pp. УРСР дала країні понад 4,7 млн тонн залізної руди, 47,4 млн тонн вугілля, майже 1,9 млн тонн сталі, багато іншої продукції, українські селяни дали державі 825 мли пудів хліба. Громадяни України внесли у фонд оборони 859 млн крб.