Лекція 7. Діяльність громадських, культурних та політичних організацій в українському суспільстві (2 год.)

План:

1. Витоки політичного руху в Україні.

2. Діяльність суспільно-політичних та культурницьких організацій України у ХІХ ст.

3. Діяльність українських політичних партій наприкінці ХІХ – у першій половині ХХ ст.

4. Формуваня національного дисидентства в Україні.

5. Становлення і розвиток суспільно-політичного руху в Україні в 80-90-х рр. XX ст.

1. Витоки політичного руху в Україні

Громадські, культурні, політичні організації України є важливими елементами в структурі суспільної самоорганізації. Вони мають безпосередній вплив на духовний та культурний розвиток нації, відіграючи значну роль у процесі формування нового покоління.

Україна як одна з найбільш економічно та суспільне розвинутих частин Російської імперії являла собою політизований регіон. Політичний рух в Україні підкорювався загальноросійським тенденціям. Загальноросійський рух, в якому брали участь організації, що діяли по всій Російській імперії, набув значного розвитку в організаційному, ідеологічно-теоретичному, інтелектуальному відношеннях рух.

Найбільшим виявом загальноросійського політичного руху на початку XIX ст. був декабристський рух, в межах якого діяли таємні дворянські товариства «Союз благоденства» (1818-1821 рр.) в Тульчині та Полтаві, «Залізні перстні» (1814-1816 рр.) в Кам’янець-Подільському, «Товариство об’єднаних слов’ян» (1823-1825 рр.) у Новоград-Волинському. Ці організації об’єднували, в основному, офіцерів-дворян, які під впливом французької революції, переможної антинаполеонівської війни, знайомства з суспільно-економічним устроєм Західної Європи розуміли необхідність реформування суспільно-економічного розвитку Росії.

Найбільш відомим стало «Південне товариство», що оформилося після самоліквідації «Союзу благоденства». Товариство об’єднувало діяльність місцевих організацій-управ, що діяли у Тульчині, Василькові, Кам’янці. Очолили організацію П. Пестель, С. Волконський, С. Муравйов-Апостол, М. Бестужев-Рюмін.

Керівником товариства – П. Пестелем – був складений програмний документ «Руська Правда», в якій проголошувався намір знищити самодержавство і кріпосництво, надати населенню громадянські свободи (слова, друку, зборів, віросповідань), розв’язати аграрне питання. Проголошувалося розв’язання національного питання, але лише стосовно Польщі та Фінляндії. Україна, на думку П. Пестеля, мала увійти в єдину, унітарну демократичну республіку. На відміну від П. Пестеля, М.Муравйов, член «Північного товариства», створюючи власну программу, проголосив у ній федеративний принцип устрою майбутньої Росії. В цьому проекті імперія поділялася на окремі федеральні одиниці – держави із своїми столицями. Всього держав мало бути 15. На території України створювались дві: Чорноморська (столиця м. Київ) та Українська (столиця м. Харків).

Після поразки повстання в Санкт-Петербурзі 14 грудня 1825 р. керівники «Південного товариства» 29 грудня 1825 р. очолили виступ Чернігівського полку, що розміщувався у Василькові. Однак цей виступ було швидко придушено. Царат жорстко розправився з учасниками таємних дворянських організацій: п’ятеро були засуджені до смертної кари через повішання, інших вислано до Сибіру чи розжалувано в рядові, в діячу армію на Кавказ. Після розгрому дворянського руху політична діяльність в Російській Імперії фактично припинилася.

Набуло в Україні поширення й масонство, яке за походженням було польським чи російським. У діяльності масонських лож брали участь й українці. Масонські ложі виникали переважно в містах, та містечках, оскільки до їхнього складу входили головним чином елітні верстви населення. Наприкінці XVIII – початку XIX ст. масонські «майстерні» існували в Києві, Одесі, Житомирі, Харкові, Кременчуку, Полтаві, Дубно, Львові, Самборі. Особливо масонський рух посилився після війни 1812 р. Вже 1817 р. у Харкові з'являється майстерня «Вмираючий сфінкс», а наступного року в Одесі починає діяти масонська ложа «Понт Євксинський», у Києві – «З'єднані слов'яни», у Полтаві – «Любов до істини». Членами цих об'єднань були військові, чиновники, поміщики, діячі культури. Зокрема до полтавської ложі належали великі поміщики С. Кочубей, В. Тарнавський, переяславський предводитель дворянства В. Лукашевич, письменник І. Котляревський.

За характером діяльності масонські майстерні не були однорідними. Так, харківська ложа не займалася політикою і діяла головним чином у межах релігійно-етичного русла. Її члени піклувалися переважно про самовдосконалення та вдосконалення ближніх, при цьому вони активно допомагали один одному в просуванні щаблями службової кар'єри.

Типовою рисою українського масонства було переважання в їхній діяльності інтернаціонального над національним. І це не випадково, адже основною метою масонства було  створення всесвітнього, наднаціонального братства. Царський уряд відчуваючи з боку масонів потенційну загрозу, 1822 р. видав указ про заборону всіх таємних організацій та гуртків, насамперед масонських лож. Проте це рішення не припинило діяльності масонського руху. Тому вже 1826 р. Микола I підтвердив чинність «височайшого» указу, а 1849 р. по всій Російській імперії від чиновників, священників, викладачів було взято підписку про те, що вони не належать і не належатимуть до таємних організацій. Такі дії самодержавства пояснюються тим, що масонство було виявом зародження громадянського суспільства, яке виходило за межі існуючого в Росії самодостатнього самодержавного режиму. Загалом масонський рух в Україні був значно слабшим, ніж у Європі. «Вільні каменярі» на українському грунті діяли досить пасивно, неузгоджено, концентруючи свої зусилля в межах лож, без чіткої ідейної основи, приділяючи недостатню увагу національним проблемам.

Новий, народницький етап, політичного руху в Російській імперії пов’язаний з діяльністю різночинців – молоді, переважно вихідців із дрібно-буржуазних верств населення, в тому числі з селянства, духовенства, чиновництва, дрібнопомістного дворянства, міської буржуазії. Завдяки своїй освіті молодь прилучалася до політичного життя. Поштовхом до активізації суспільної діяльності стала поразка російської імперії в Кримській війні та реформи Олександра II.

Головними теоретичними постулатами народників стала боротьба за соціалізм, залучення селянства до цієї боротьби, боротьба проти капіталізації Росії, збереження селянської общини. Частина народників обмежувалася пропагандою серед селянства, інша – здійснювала спроби підняти селянство на збройну боротьбу, бунти. Найбільш відомими народниками, що діяли в Україні, були брати Жебуньови, В. Дебогорі-Мокрієвич, Я. Стефанович, Л. Дейч.

Найбільшим виявом народницької діяльності стала «Чигиринська змова». Групою народників в селах Чигиринського та Черкаського повітів була створена підпільна селянська організація «Таємна дружина», до складу якої входило більше тисячі осіб. Жандарми розгромили цю організацію ще до її активного виступу.

Втративши віру в селянство, яке не розуміло, чому воно має виступити проти «царя-батюшки», народники переглянули тактику боротьби і звернулися до терору. Ця тактика не виправдала себе, але мала великий вплив на подальший розвиток політичного руху в Російській імперії.

Поряд із різночинським, революційно-демократичним рухом, поступово розгортається ліберальний рух, який знаходить свою основу в діяльності земств. У цих органах місцевого самоврядування зосереджувалася ліберальна інтелігенція, що прагнула мирних перетворень, поступового й поміркованого реформування існуючого ладу.