5. Становлення і розвиток суспільно-політичного руху в 80-90-х рр. XX ст.

У другій половині 80-х рр. керівництво СРСР, не розуміючий усіх наслідків ситуації, поступово привело суспільство до таких масштабних перетворення, які призвели до змін усього укладу суспільно-економічного життя. В умовах цих перетворень, що отримали назву «перебудови» відновився суспільно-політичний рух в Україні. Протягом 1985-1996 рр. він пройшов кілька фаз перетворень і трансформацій.

На першому етапі – 1987-1989 рр. – громадська активність українців розвивалась в межах «неформального» суспільного руху. Головним завданням цього періоду було пробудження громадсько-політичної свідомості, формування початкових програмових засад майбутніх політичних сил.

Другий етап – 1990-1995 рр. – період формування формальної багатопартійності. В цей час створюється велика кількість політичних організацій, що іменують себе партіями Але за невеликим винятком вони нагадують політичні клуби, в основу яких покладено амбіції певної особи чи регіонально-кланові інтереси. В цей час в Україні був наявний весь ідеологічний спектр: від ультра-націоналістів (Українська Національна Асамблея – Українська Національна самооборона) до українофобів (Гражданский конгресс Украины), та екзотичної Партії любителів пива. Звичайно, що і мету своєї боротьби вони формували по різному: від боротьби за проголошення незалежності України (1990 р. – Українська Республіканська Партія) до боротьби за створення нового Радянського Союзу (комуністи після 1991 р.).

Третій етап починається з 1996 р., коли відбулося об’єднання кількох партій демократичного напрямку. Це призвело до створення нових політичних структур, які більш-менш відповідають класичним уявленням про партії.

Відсутність в українському суспільстві чітко виявлених за економічними, соціальними, політичними ознаками станів і груп, привела до надмірного політичного різнобарв’я, подібності програм і цілей, нечисленності і загальної слабкості політичних структур.

Першими «неформальними» (назва некомуністичних, некомсомольських організацій) організаціями стали осередки «зелених», або екологічні природоохоронні організації, діяльність яких активізувалася після Чорнобильської катастрофи у квітні 1986 року. Поряд з ними з’явилися політичні дискусійні клуби, історико-просвітницькі, культурологічні об’єднання. Сенсом їхнього існування стала можливість вільно збиратися й обговорювати до того заборонені теми з історії України. Серед відомих осередків були: Український Культурологічний Клуб (м. Київ), «Товариство Лева» (м. Львів), «Просвіта», «Меморіал», Товариство Української Мови. З'являється величезна кулькість профспілкових, жіночих, молодіжних, дитячих, економічних, освітніх, наукових і науково-технічних, творчих, оборонних, спортивних, туристських та ін. громадських організацій. З початку 1990-х рр. кількість громадських об’єднань в Україні неухильно і стрімко зростає. В 1991 р. в країні діяло близько 300 організацій, у 1996 р. – понад 12 тис., а в 2000 р. – близько 27 тис. Українські громадські організації виявляють значну активність, надають такі соціальні послуги як допомога бідним, інвалідам, дітям, репрезентують інтереси суспільства перед владою та надають можливість представникам суспільства брати участь у громадському та політичному житті. 

У 1987 р. відновлює свою діяльність Українська Хельсінкська Група, яка згодом перетворюється в спілку (УХС). В декларації принципів УХС зазначалися наступні: необхідність відновлення української держави; проголошення Конфедерації замість Союзу республік; визнання української мови як державної, захист національних меншин; заохочення приватної ініціативи.

Чи не головною подією того часу стало створення масової народної організації на підтримку перебудови – РУХ. У своїх засадах РУХ трансформувався від підтримки «перебудови» і «гласності» до боротьби за незалежність України. Звичайно, партійна та радянська влада одразу засудила РУХ як націоналістичну організацію, а слово «рухівець» лунало як брутальна лайка, але повністю заборонити РУХ вже було неможливо. Це стало першою політичною поразкою влади.

1990 р. став роком початку створення формальної багатопартійної системи в Україні. В квітні створено, а згодом і першою зареєстровано Українську Республіканську Партію, в яку увійшли колишні дисиденти, лідери УХС. Очолив нову партію Л. Лук’яненко. Загалом за 1990 р.було створено такі партії як Українська Християнсько-демократична Партія (УХДП), «Державна Самостійність України» (ДСУ), Демократична Партія України (ДПУ), Українська Селянська Партія (УСП), Соціал-Демократична Партія України (СДПУ).

На основі забороненої в серпні 1991 р. Комуністичної партії почали діяти Соціалістична партія України (СПУ) та Комуністична партія (КПУ). В 1991-1995 рр. проходили процеси виникнення нових, розколу та об’єднання існуючих партій. Це свідчило про слабкість і нестабільність багатопартійної системи. В середині 90-х рр. було зареєстровано 40 партій. Переважна більшість з них, були дрібні і маловпливові. Виняток становили КПУ, СПУ, РУХ. Через те, що програми партій майже подібні (за винятком поділу «лівих» – «правих») принципові ідеологічні засади розрізнялись по таким напрямкам: ставлення до державності України; ставлення до економічного устрою та економічних перетворень; ставлення до політичного устрою держави.

У другій половині 90-х рр. тривав процес становлення багатопартійності. Характерними рисами цього процесу є: велика кількість партій (так, у 1993 р. зареєстровано 27 партій, в 1998 р. – 52 партії, у 2000 р. – більше 100); незначна кількість членів партії; відсутність соціальної підтримки; утворення партій не на основі об’єднання навколо головної ідеї, а навколо конкретного лідера чи окремої групи осіб; активна діяльність партійних структур лише в порівняно великих містах і промислових центрах.

Таким чином процес формування багатопартійної системи продовжується й на сьогоднішній день.