Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Історія та культ України частина 1.doc
Скачиваний:
59
Добавлен:
23.02.2016
Размер:
1.36 Mб
Скачать

Література:

  1. Андрущенко В. Л., Федосов В. М. Запорозька Січ як український феномен.- К., 1995.

  1. Багалій Д. Нарис історії України. - К., 1994.

  1. Баран В. Україна після Сталіна: нарис історії 1953-1985 pp. - Львів, 1992.

  1. Баран В. Україна 1950-1960 pp.: еволюція тоталітарної системи. - К.,1996.

  1. Баран В., Козак Д., Терпиловський Р. Походження слов'ян. - К., 1991.

  2. Бойко О. Історія України у XX столітті (20-90-ті роки). - Ніжин, 1994.

  3. Борисенко В. Курс української історії. - К., 1997.

  4. Винокур О., Трубчанінов С. Давня і середньовічна історія України, - К., 1996.

  5. Голод 1921-1923 років в Україні: Зб. докум. і матеріалів. - К., 1993.

  6. Голод в Україні 1946-1947: Документи і матеріали. - К., Нью-Йорк, 1996.

  7. Рибалка І. Історія України. Ч. 1-2. - Харків, 1995,1997.

  8. Українська державність у XX столітті. - К., 1996.

  9. Українська Центральна Рада: Документи і матеріали. Т. 1-2. К., 1996, 1997.

  10. Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). - К., 1994.

  11. Царенко О.М., Захарчук А.С.Економічна історія України і світу - Навчальний посібник. Суми, „Університетська книга”, 2000. -310 с.

  12. Кожен десятий українець став безробітним. – KURS, 30 грудня 2014р., http://kurs.if.ua.

  13. Цена войны: экономические и социальные последствия конфликта на Донбассе. – Информационно-аналитический центр СНБО, 17 сентября 2014г., http://mediarnbo.org/2014/09/17

18. http://www.razumkov.org.ua/

Лекція 6. Народні рухи та збройні конфлікти на території Україні

План

1. Селянсько-козацькі повстання кінця XVI – поч. XVII ст.

2. Визвольна війна українського народу (1648–1676 рр.).

3. Гайдамаччина. Коліївщина. Рух опришків на західноукраїнських землях.

4. Селянські рухи та виступи робітників в Україні в ХІХ ст.

5. Піднесення національно-визвольного руху в Україні на поч. ХХ ст.

6. Україна в Першій світовій війні (1914 – 1918 рр.)

7. Україна в роки Другої світової війни (1939-1945 рр.).

8. Народні рухи та збройні конфлікти за часів незалежності України:

А) Революція Гідності

Б) Загарбання Криму Росією

В)Агресія Росії проти України

Селянсько-козацькі повстання кінця XVI – поч. XVII ст

Посилення феодального, національного, релігійного гніту на Україні призвело до цілої низки козацько-селянських повстань починаючи з кінця XVI ст. Першим таким повстанням було повстання під керівництвом Криштофа Косинського (1591—1593 pp.). Загони повсталих захопили Білу Церкву та Переяслав. Полякам не вдалося в бою розбити Косинського, і вони спочатку підписали з ним перемир'я. Після цього Косинський пішов на Запоріжжя і у травні 1593 р. організував новий похід на Черкаси. Магнат Вишневецький зумів заманити Косинського нібито для переговорів і по зрадницьки вбив його (замурував у стіну монастиря).

У 1594-1596 pp. спалахнуло нове повстання під керівництвом Северина Наливайка, який був сотником надвірних козаків у князя Острозького. Він ходив у похід на Молдавію та Угорщину, де набув військового досвіду. Наливайко взяв Вінницю, Луцьк, Бар, Кременець, захопив білоруські міста Пінськ, Бобруйськ, Могилів. Але у травні 1596 р. через неузгодженість між військами Наливайка і запорожцями повстанці були розбиті, а їх керівники разом з Наливайком були захоплені в полон і страчені.

До цього ж часу належить і діяльність одного з найвизначніших політичних та військових діячів в історії України Петра Кононовича Сагайдачного (Конашевича-Сагайдачного). Він був родом з Галичини, з м. Самбора, навчався в найкращій тоді на Україні православній школі в м. Острозі. На початку XVII ст. він діяв на Запорізькій Січі, де його обрали обозним, кошовим отаманом, а у 1615-1622 pp. (з невеликими перервами) він — гетьман Війська Запорізького. Швидко Сагайдачний проявив себе як талановитий полководець, прославився походами на турків і татар. У 1615 р. він узяв турецьку фортецю Варну, у 1616 р. — Кафу (Феодосію), де звільнив більше 15 тис. невільників, що зробило його ім'я знаменитим. Йому вдалося також успішно здійснити напади на турецькі порти Сіноп і Трапезунд, підійти до самої столиці Туреччини — Стамбулу і підпалити під самими вікнами султанського палацу дві пристані.

У 1618 р. Сагайдачний на прохання польського королевича Владислава разом з 20 тис. козаків ходив походом на Москву. Ними було завойовано Путивль, Лівни, Єлець, розбито московське військо князя Волконського і взято в облогу Москву. Але остаточно Москви їм узяти не вдалося через великі морози, до того ж Польща замирилась з московським царем.

Сагайдачний боровся за зміцнення православної церкви, допоміг відновити її керівництво на Україні (митрополита у Києві та 5 єпископів). Саме під час урядування Сагайдачного Речі Посполитій уперше довелося укладати з козацтвом як суб'єктом права і політичним інститутом договори (1617 р. — Вільшанський, 1619 р. — Роставицький). Це мало істотне значення для піднесення ролі козацтва в політичному житті, створювало передумови для становлення національної державності України.

П. Сагайдачний з козацьким військом у 40 тис. чол. брав участь у турецько-польській війні, зокрема козаки відіграли вирішальну роль у битві під Хотином у 1621 p., де турецька армія зазнала поразки. Тут Сагайдачний був поранений отруєною стрілою і помер 10 квітня 1622 р.

Польський уряд намагався обмежити зростаючий вплив козацтва, що призвело до нової хвилі повстань:

1625 р. — повстання під керівництвом М. Жмайла. Битва під Крюковим закінчилася внічию. Була підписана Куруківська угода, де реєстр встановлювався в 6 тис. чол., а їх платня — у 60 тис. злотих на рік. Козакам заборонялося нападати на турецькі володіння;

1630 р. — повстання під керівництвом Тараса Федоровича Трясила. 15 травня 1630 р. під Переяславом повсталі розгроми лидобірний загін поляків — Золоту роту («Тарасова ніч»). Нова угода з поляками передбачала реєстр у 8 тис. чол.;

1635 р. — повстання під керівництвом Івана Сулими. Козаки зруйнували фортецю Кодак, яка контролювала підходи до Запоріжжя. Повстання зазнало поразки, Сулиму стратили;

1637 р. — повстання під керівництвом Павлюка (Павла Бута), Повстанці зазнали двох поразок — під Кумейками і Боровицею. Павлюка схопили і стратили. У 1638 р. було проведено так звану Ординацію Війська Запорізького реєстрового, що дуже урізала права реєстровців, зменшила їх кількість до 6 тис. чол. Це викликало нове повстання;

1638 р. — повстання під проводом Я. Острянина. Повстанці зайняли Кременчук, Хорол. Але серед повсталих стався розкол, Острянин покинув військо і з частиною повстанців перейшов кордон Московської держави, оселившись у Чугуєві. Повстання очолив Д. Гуня, але після двомісячної оборони біля гирла річки Сули (оборона при Старці) зазнав поразки і з невеликою частиною козаків відступив на Дон. Таким чином, і це повстання зазнало невдачі, козаки змушені були визнати ординацію.

Селянсько-козацькі повстання мали антифеодальний і національно-визвольний характер, вони свідчили про наростання опору українського народу проти гніту з боку Польщі, підготували ґрунт для Визвольної війни.

Процес відродження українського державотворення в XVI-XVII ст. мав свої етапи та характерні риси. Почався він з утворення козацтва, яке почало виконувати військово-охоронну функцію. Самійло Кішка відновлює козацтво як організовану, офіційно визнану національну військову силу, а Петро Сагайдачний не тільки робить цю силу потужною, а й проголошує спілку козацтва, православної церкви та міщанства із зміцненням власної системи освіти. Михайло Дорошенко зробив легітимним не лише існування козацького війська, але і козацького землеволодіння, закріпивши за козаками певну територію. Йому ж на лежить заслуга в організації городових полків, що мало велике значення як передумова утворення в подальшому української автономії. Таких полків було утворено шість. На цій території було своє козацьке військо, своя адміністрація, хоча і залежна від польської, — управа полків і гетьманів; панувала єдина православна віра, була своя судова і освітня системи, тобто певні початки і підстави автономного краю, що входив у Річ Посполиту.

Визвольна війна українського народу (1648–1676 рр.)

Причинами революції був гніт в політичній, економічній, соціальній, релігійній, національній сферах. За своїм характером революція була водночас і національною і соціальною.

Рушийні сили революції: козаки (реєстрові і нереєстрові); селяни; міщани; українська шляхта; православне духовенство.

Національна революція середини XVII ст. поділяється на п’ять періодів.

- Перший період: лютий 1648 – червень 1652 рр. - від початку повстання на Запорожжі до Батогської битви.

- Другий період – червень 1652 - серпень 1657 рр. – від битви під Батогом до смерті гетьмана Богдана Хмельницького.

- Третій період: вересень 1657 – червень 1663 рр. – від гетьманування Івана Виговського до розколу України на Лівобережне та Правобережне гетьманства, та фактичного виділення Запорожжя.

- Четвертий період: липень 1663 – червень 1668 рр. – від Чорної ради у Ніжині до нетривалого возз’єднання України гетьманом П. Дорошенком.

- П’ятий період: липень 1668 – вересень 1676 рр. – від походу Петра Дорошенка на Правобережжя до його остаточного зречення і поразки революції.

В січні 1648 р. Б.Хмельницького було обрано гетьманом України і він очолив розпочату війну. Богдан Хмельницький був досвідчений воїн, на середину ХVІІ ст. він мав трохи більше 50-ти років (народився наприкінці 1595 р.), брав участь у боях проти турків і татар, був учасником козацько-селянських повстань, до того ж, отримав добру освіту. Володів кількома іноземними мовами, зокрема, й латиною. Побував в державах Європи і Туреччині, що дало змогу ознайомитись з їх устроєм, дипломатією, військовою тактикою. Засвоєння уроків вивченого іноземного і козацького воєнного мистецтва дало змогу підняти стратегію й тактику українського війська на значно вищий щабель. Від пасивної оборонної тактики Б.Хмельницький перейшов до активних, наступальних дій, нав’язуючи противнику місце й час битви. Завдяки блискуче налагодженій розвідці завдавав ударів зненацька, досить часто використовував обхід ворога із флангів. Саме гетьману належить видатна роль у створенні артилерії й кінноти, як окремих родів війська. Запровадив завчасну підготовку набоїв (ладування), що дало змогу підвищити скорострільність у кілька разів і перейти до 3-х шеренгового бойового порядку.

Завдяки цьому, а також використанню татарської кінноти, повстанці у 1648 р. здобули блискучі перемоги під Жовтими Водами 6 травня і 16 травня – під Корсунем. 11-13 вересня 1648 р. розгром польсько-шляхетського війська під Пилявцями. 5-6 серпня 1649 – битва під Зборовом. 8 серпня 1649 р. – підписано Зборівську угоду (Польща визнає існування Гетьманщини, у володіння гетьмана виділяється Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства, козацький реєстр збільшувався до 40 тис. осіб тощо). В серпні-вересні 1650 р. відбувся Молдавський похід Богдана Хмельницького. 18-20 червня 1651 р. – поразка українських військ під Берестечком. 18 вересня 1651 р. було укладено Білоцерківську угоду між Україною та Польщею (територія козацької держави обмежувалася лише Київським воєводством, Брацлавське й Чернігівське поверталося у володіння польської адміністрації, козацький реєстр скоротився до 20 тис. тощо). 22-23 травня 1652 р. розгром поляків під Батогом. Вересень-грудень 1653 р. бої під Жванцем.

За Зборівським договором українці офіційно отримали територію, на якій мали змогу розбудовувати державність.

Важливе місце в системі державного будівництва належало армії. В ході Української національної революції середини XVII ст. вона досягла 300 тисяч чоловік – це була масова народна армія, найбільша в Європі. Її ядро складали реєстрові козаки (40-60 тисяч чоловік).

1 жовтня 1653 року цар Олексій Михайлович скликав земський собор, який ухвалив прийняти Військо Запорозьке "під государєву високу руку". В Україну відряджено посольство на чолі боярином В.Бутурліним. Рада відбулася в Переяславі 18 січня 1654 року. Усього на вірність царю присягло 284 особи.

Натомість відмовилися присягати такі відомі козацькі ватажки, як Іван Богун, Іван Сірко, Йосип Глух, Філон Джалалій тощо. Небажання виявили козаки Полтавського, Кропивнянського, Уманського і Брацлавського полків.

Остаточний договір було укладено в Москві в березні 1654 р. За ним цар забезпечував автономію в таких справах, як:

• гетьмана і старшину обирала козацька рада;

• українська адміністрація і суди незалежні від московських;

• податки в Україні збирає український уряд;

• козацького війська має бути 60 тис.;

• залишається давній поділ населення на стани (козаки, міщани, шляхта, духовенство);

• Україна зберігала право проводити переговори з іншими державами тощо.

Влітку 1654 р. розпочалися військові дії об’єднаних сил союзників проти Речі Посполитої. Але несвоєчасна й недостатня допомога царського уряду, який левову частину уваги надавав приєднанню білоруських і литовських земель, а також спроби втручання у внутрішні справи України, привели до загострення відносин. Останньою краплею стали Віленські переговори восени 1656 р., коли Москва й Польща уклали угоду про припинення воєнних дій, а козацьку делегацію навіть не пустили за стіл переговорів.

Гетьман рішуче змінює зовнішньополітичну орієнтацію і намагається створити антипольську коаліцію держав у складі Швеції, Трансільванії, Бранденбургу, Литви. Він не відмовляється від головної мети, а саме – звільнення всіх етнічних українських земель і включення їх до складу самостійної й незалежної держави. Частково йому з допомогою військ Швеції й Трансільванії вдається це завдання виконати. Але територіальні претензії нових союзників на західноукраїнські землі, а також неузгодженість дій перекреслили перемоги, здобуті безпосередньо на території Польщі. Та головною причиною того, що побудова Української держави була не завершена, стала смерть Б.Хмельницького (27 липня 1657 р.).

Отже, це був період найбільшого політичного і воєнного піднесення України. Без сумніву, останні державотворчі акти Хмельницького могли зміцнити внутрішнє становище української держави, сконсолідувати навколо особи гетьмана усі стани тогочасного суспільства, які діяли розрізне, ставлячи часом понад усе корпоративні інтереси. Смерть Б. Хмельницького перервала консолідаційний процес і не дала скріпитись українській державності, здобутки якої були втрачені його наступниками на гетьманстві.

Гайдамаччина. Коліївщина. Рух опришків на західноукраїнських землях

Після гетьманування Івана Мазепи Правобережна Україна виявилась ізольованою від Гетьманщини. До цього спрямовувалась політика Росії і Польщі. Польські магнати, які переважно походили з давніх українських родів (Вишневецькі, Потоцькі, Чорторийські, Любомирські та інші), розширювали свої володіння і намагались захопити в свої руки управління всім життям країни. Протистояти цьому процесу не було кому. Українська знать і шляхта були переважно полонізовані, православна церквазосередилась на суто церковних справах, і тільки Греко-католицька Церква на західноукраїнських землях стала єдиним осередком українського життя.

Гайдамаччина – соціальний рух на Правобережжі у ХVІІІ столітті. Причина повстання полягає в тому, що народні маси, серед яких ще жили традиції козацької волі, не хотіли коритися владі панів і зі зброєю в руках виступали проти поневолення. Учасниками гайдамаччини були переважно незаможні селяни, наймані робітники, дрібна шляхта й нижче духовенство. Гайдамаки діяли невеликими загонами, застосовуючи тактику партизанської боротьби, несподівані напади і стрімкі рейди на панські маєтки. Перший вибух гайдамацького повстання стався в 1734 р., коли російська армія разом з козацькими полками увійшла на Правобережжя, щоб підтримати кандидатуру Августа ІІІ на польську корону. Влітку 1734 р. на престол у Польщі сів ставленик Росії Август ІІІ, і на прохання польських магнатів російське військо легко розбило повстанців. В 1750 р. гайдамацький рух спалахнув з новою силою, проте неспроможність створити цілісну організацію, а також відсутність плану дій спричинили поразку повстання.

Коліївщина – найвідоміший виступ гайдамаків 1768 року. Основною його силою було селянство. Це повстання спричинили декілька факторів:

По-перше, в південній Київщині, де зародилась Коліївщина, селяни довше користувались свободою від панських повинностей (ця територія була заселена пізніше від інших частин Правобережжя).

По-друге, панське господарство переживало складні часи перенесення збіжжевих ринків з-над Балтики до Чорного моря.

По-третє, значний вплив на селян мала близькість вільного Запоріжжя.

По-четверте, на півдні Київщини загострилися релігійні суперечності.

На оборону Православної Церкви стала російська цариця Катерина ІІ. Саме тоді польська шляхта, вороже настроєна до Росії, організувала конфедерацію в м. Барі (містечко на Вінниччині). В цей момент гайдамаки підняли повстання, розраховуючи на російську допомогу. Відомими гайдамацькими ватажками стали Максим Залізняк та Іван Гонта. Здобувши Умань, вони вчинили жорстоку різанину панів, євреїв, католицького духовенства. Гайдамацький рух набрав великих розмірів, але зорганізувати повстанців в одну армію не пощастило. З іншого боку, Росія не виправдала надій. Генерал Кречетніков, йдучи на допомогу повстанцям, спочатку ніби виявляв прихильність до них, але потім за завданням Катерини ІІ наказав заарештувати ватажків і віддати їх польському судові. Гонту було піддано тортурам і покарано смертю, а Залізняка заслано в Сибір.

Причинами поразки було те, що царизм вів двозначну політику щодо соціальних рухів на Правобережжі. З одного боку, він бачив у гайдамацькому русі процес дестабілізації та ослаблення Польщі, з іншого – боявся, щоб народний виступ не перекинувся на Лівобережну Україну. Коліївщина (від слів «кіл», «колоти», «колій») була стихійним і погано організованим повстанням. Але об’єктивно вона сприяла возз’єднанню Правобережної України з Лівобережною, що відбулося в кінці XVIII ст. Гайдамацький рух мав великий вплив на піднесення національно-визвольного руху в Галичині.

Опришківство – визвольний рух у Галичині, який розпочався вже у ХVІ столітті і був викликаний посиленням експлуатації селянства й національного гніту. Опришки використовували методи партизанської боротьби, діяли невеликими загонами, користувалися масовою підтримкою населення. Найбільшого розмаху опришківський рух набрав у 30-ті – 40-ві роки ХVІІІ ст. під проводом Олекси Довбуша (загинув 1745 р.). Згодом опришківський рух очолювали І. Бойчук, В. Баюрак, П. Орфенюк.

Отже, опришківство було невід’ємною течією національно-визвольного руху всього народу, підточувало підвалини кріпосницького ладу, мало антипольське, антишляхетське спрямування.

Селянські рухи та виступи робітників в Україні в ХІХ ст.

Основним борцем проти кріпосницького гноблення, за ліквідацію кріпосництва виступало багатомільйонне селянство, до якого тісно примикали робітники, що тоді ще не виділилися в окремий клас.

Тяжка кріпосницька експлуатація й небачено важкий політичний гніт, гніт поміщиків і царських чиновників не зробили з селян безсловесних, покірних рабів. Широкі маси селянства протестували, як могли і як уміли.

Селяни в першій половині XIX ст. були темні, забиті, політично несвідомі, не розуміли своїх класових завдань, не були згуртовані, не виробили певного уявлення про політичний лад, встановлення якого вони домагалися. Вони здебільшого виступали проти посилення експлуатації, боролися за ліквідацію кріпацтва, за визволення з-під влади поміщиків, за землю і волю, за те, щоб стати вільними виробниками.

Селянські виступи того часу мали стихійний, неорганізований і здебільшого локальний характер. Форми їх відповідали низькій свідомості, темноті селянства. Селянство продовжувало вірити у справедливого, доброго «батечка-царя», наївно вважало, що цар захищає його інтереси, а поміщики начебто порушують волю царя. Через це поширеною формою селянського протесту були скарги цареві й повітовим, губернським та центральним урядовим установам. Лише за 10 років, з 1844 р. по 1854 р., до міністерства внутрішніх справ надійшло зі всієї Росії 342 скарги, тобто по 35 скарг на рік. А скільки їх не потрапило туди, будучи перехопленими на місцях! Селяни здебільшого скаржилися на нелюдську експлуатацію та утиски поміщиків і вимагали переведення їх у стан державних селян.

Іншими формами селянського протесту були: відмовлення платити оброк, відбувати панщину та інші повинності, непокора поміщикам і царським властям (самовільна зміна вотчинних начальників, суд над ними, створення свого самоврядування й т. п.), підпали поміщицьких маєтків, вбивства й побиття поміщиків, управляючих та прикажчиків, втечі в Новоросійський край, на Дін, Таврію, шукання там «волі-долі», збройний опір поміщикам, урядовцям і військовим командам, партизанські напади на поміщицькі маєтки і відкриті масові повстання.

Поряд з поміщицькими виступали проти посилення гноблення й державні селяни, особливо ті, що були на «господарському становищі», на Правобережжі і ті, яким загрожувало перетворення на військових поселенців, а також уже переведені на військових поселенців і солдати-рекрути. Протягом першої половини XIX ст. селянські рухи майже з кожним десятиліттям наростали, ставали впертішими й настійнішими.

В Україні, за далеко неповними даними, з 1797 р. по 1825 р. відбулося понад 100 виступів кріпосних селян, а з 1826 по 1847 р. — 250 виступів.

Отже, знедолені й придавлені тяжким поміщицьким ярмом та гнітом феодальної держави селяни протестували й піднімалися на боротьбу. «Дух незадоволення» серед селянства з наближенням середини XIX ст. дедалі посилювався, що й було однією з найважливіших причин, які змушували царизм братися за підготовку до скасування кріпацтва.

Уже протягом першої чверті XIX століття, особливо після війни 1812 року, коли за участь у ній селянство сподівалося дістати полегшення або навіть звільнення від кріпосницького гніту, а царський уряд не пішов назустріч цим сподіванням, селянський рух розширювався й ставав дедалі масовішим і впертішим. Траплялися випадки, коли селянські хвилювання тривали по кілька або навіть десятки років. Так, у маєтку поміщиці Закашевської на Волині селяни відмовлялися виконувати панщину, вимагали волі й не згоджувалися підкорятися поміщикам протягом майже 37 років (1811–1847 pp.), аж до введення нових інвентарів у 1848 р. 15 років, з 1811 р. по 1826 p., добивалися звільнення від кріпацтва і відмовлялися виконувати повинності на поміщика селяни с Підвисокого Уманського повіту на Київщині. Лише введення в село значного загону військ і масові арешти селян у 1826 р. привели до загасання цього руху.

Державні селяни Правобережжя, які перебували на «господарському», а фактично на кріпацькому становищі в ряді сіл (на Поділлі в Поберезькому маєтку в 1803 p., в Літинському старостві в 1823–1825 pp. та ін.) відмовлялися виконувати панщину та інші повинності на орендарів і вимагали повернути їх у відання казни. Для приведення селян до покори власті посилали в села військові команди і вдавалися до репресій.

Настійно протестували державні селяни й козаки проти перетворення їх на військових поселенців, а також військові поселенці проти нелюдського режиму у поселеннях.

1817 року проти перетворення на військових поселенців піднялися бузькі козаки. Початок бузького козацького війська було покладено в 1769 р., в час російсько-турецької війни 1768—1774 pp. Тоді генерал Прозоровский створив з українських козаків полк, що й брав участь у боях проти турків. Після війни ці козаки були розселені в прикордонних районах по Південному Бугу, де й несли прикордонну службу. У 1797 р. Бузьке козацьке військо було ліквідовано, а козаків обернено на державних селян. У 1803 р. козацьке військо було відновлено в складі трьох полків, що були розселені в 28 станицях на Херсонщині з центром у м. Вознесенську (понад 6 тис. чол.). Коли в 1817 р. був виданий царський указ про перетворення бузьких козаків на військових поселенців (уланів), вони повстали, відмовилися коритися і стали чинити опір військам. Зібравши 10 тис. чол. військ і кинувши гармати, царські власті придушили це повстання. 93 козаків, у тому числі ініціаторів П. Бабиченка та Г. Гетьманенка, було віддано до військового суду. Більшість із них були покарані шпіцрутенами і віддані в солдати.

Улітку 1819 р. спалахнуло повстання військових поселенців Чугуївського уланського полку, які відмовилися косити казенне сіно для полкових коней і зажадали ліквідації військових поселень, повернення відібраних у них земель, припинення робіт на потреби полку й ін. До чугуївців приєдналися поселенці сусіднього Таганрозького уланського полку, а також селяни навколишніх сіл. Повстанці не корилися начальникам, били й виганяли їх, вимагали знищення поселень. Рух тривав понад місяць. Для його придушення були послані війська з 12 гарматами. До Чугуєва прискакав сам Аракчеев. Було заарештовано понад дві тисячі чоловік. Понад 350 чол. віддано до військового суду.

250 з них було засуджено до смертної кари, яку Аракчеев замінив побиттям шпіцрутенами. З 40 повстанців, яким було дано по 12 тис. шпіцрутенів, 20 померли на місці. Понад 400 учасників повстання, в тому числі 29 жінок, після покарання різками були заслані до Оренбурга.

У 1818—1820 pp. широким був антикріпосницький рух російських і українських селян на Дону і в Південній Україні. Почавшись в 1818 р. у Сальських слободах, він швидко перекинувся на Міуський округ і Ростовський, Бахмутський та Слов'яносербський повіти Катеринославської губернії. До нього включилося понад 45 тис. селян. Озброєні кілками, косами, списами, селяни виганяли з своїх сіл поміщиків, управителів, утворювали своє самоврядування, оголошували себе вільними. У центрі цього руху стояли села Мартинівка і Дмитрівка на Дону. У Мартинівці була створена «громадська канцелярія». Проти повсталих селян царський уряд кинув цілу армію військ з гарматами. Тільки цими силами було придушено селянський рух на Дону і півдні України.

У цей же час, з формуванням і збільшенням чисельності кріпосних і вільнонайманих робітників, виникає робітничий рух. Цей рух в Україні зароджується як протест робітників проти нестерпних умов життя. Але оскільки в першій половині XIX ст. робітників було ще мало, пролетаріат тільки починав виділятися з загальної маси селянства та ремісників, не склався як клас і не був здатний до самостійної політичної дії, то виступи робітників були стихійні, роздроблені, локальні, не освітлені політичною свідомістю, близькі за своїм характером і формою до селянських виступів. Як і селяни, робітники надсилали скарги в урядові установи і цареві, втікали з виробництва, громили й підпалювали підприємства, ламали машини, били фабричне начальство, відкрито повставали. Разом із тим уже в першій половині XIX ст. робітники як зародок нового класу — пролетаріату, стали дедалі частіше вдаватися до страйків, що з часом перетворяться на одну з основних форм боротьби робітничого класу.

У 1805 р. припинили роботу вільнонаймані робітники (21 чол.) друкарні Києво-Печерської лаври. Це був один із перших робітничих страйків в Україні. У зв'язку з ростом цін на продукти робітники зажадали збільшення заробітної плати. Оскільки замінити робітників-друкарів було ніким, лаврське начальство змушене було задовольнити вимоги страйкарів.

Кілька разів протягом першої чверті XIX ст. (1809 p., 1818 p., 1822 p.) проти жорстокої експлуатації і свавільних дій, знущання адміністрації протестували селяни-робітники, приписані до Луганського ливарного заводу, який був у віданні казни. Вони подавали скарги катеринославському губернаторові, цареві, але їх становище не поліпшувалось У 1818 p., а потім у 1822 р. робітники припиняли роботу; Однак їх страйки були придушені. «Найголовніші призвідці й підбурювачі», тобто робітничі ватажки, були побиті різками.

У 1823 р. виступили кріпосні робітники Машівської суконної мануфактури у Шептаківській волості Чернігівської губернії. Раніше вона була власністю графа Розумовського, а в цей час його зятя графа С. Уварова. У цій мануфактурі, що виробляла солдатське сукно для армії, працювали 962 робітники-кріпаки, переведені сюди з трьох чернігівських маєтків Розумовського. Умови праці й життя їх були нестерпними: працювали вони по 15—18 годин щодня весь рік, ніякої платні й харчів не одержували, утримувалися за рахунок родин, які відробляли панщину й виконували всі повинності та сплачували податки на панів і державу, їх безборонно били й знущалися над ними наглядачі. Але й цього Уварову здалося замало. У листопаді 1823 р. він розпорядився збільшити норми виробітку сукна на 50 % (з 5 до 7,5 аршина на день). Робочий день був подовжений до 21 години, але й за цей час робітник виконати встановленої норми не міг. Робітники послали до Чернігова 23 своїх представників зі скаргою до губернатора, вимагаючи поновити старі норми. Відмовляючись виконувати нові норми, вони заявляли, що «готові краще йти в тюрму, на Сибір або в солдати». Відділ земського суду визнав виступ робітників «безпідставним, що заслуговує суворого законного покарання». Власті вдалися до військової сили, і робітники були приведені в «безмолвное повиновение». 18 чол. з числа тих, хто ходив зі скаргою до Чернігова, були заарештовані, зазнали тілесних покарань і по 2,5 року відсиділи в тюрмі.

Наростання селянського руху в другій чверті XIX ст.

Після придушення повстання декабристів у 1825 р. з посиленням жорстокої миколаївської реакції у другій чверті XIX ст. становище народних, передусім селянських мас дедалі погіршувалося. У відповідь наростала боротьба селянства, яке настійно вимагало ліквідації кріпацтва й передачі йому поміщицьких земель. Серед темних і забитих селян, які вірили в доброго царя, ходили чутки про звільнення, при цьому вони були настільки поширеними, що Микола 1 змушений був у травні 1826 р. оголосити спеціальний маніфест, у якому спростовував чутки про звільнення і зобов'язував селян бути в повній волі своїх поміщиків, а «ослушникам» погрожував суворою карою. Поряд з чутками про звільнення, на Правобережній Україні в народних масах бродила думка про нову Коліївщину, про наступне винищення панів. В Уманському повіті Київщини з двору в двір передавалася звістка про появу сина Ґонти, який начебто розіслав панам указ із розпорядженням віддати селянам усі землі, а самим, якщо вони не хочуть бути винищеними, негайно відправитися до Варшави. Селяни хвилювалися, відмовлялися відробляти панщину, платити податки, погрожували панам «різаниною». За умов такого збудження селян з'явився ватажок, яким став солдат-росіянин, походженням з с. Хмелева Орловської губернії Олексій Семенов. Повертаючись з дому з відпустки у свій Дніпровський полк, який стояв у містечку Соколівці на Уманщині, Семенов оголосив себе царським флігель-ад'ютантом, що начебто має доручення царя арештувати всіх поміщиків Київщини і відправити до Петербурга, а селян зробити вільними. Селяни з радістю підтримали Семенова і на початку квітня 1826 р. в ряді сіл Уманського повіту — Іванках, Романівці, Мошурові, Тальному стали арештовувати своїх панів і економів, карати їх, захоплювати поміщицьке майно. На придушення повстання царські власті кинули військові команди. Семенов і 150 селян були арештовані. Семенова було засуджено до смертної кари, заміненої 50 ударами різок і засланням на каторжні роботи. Найбільш активних учасників повстання було покарано канчуками і відправлено в Сибір на каторгу.

У 1829 р. в тодішній Слобідсько-Українській губерній розгорнулося повстання селян, предки яких ще у XVIII cт. були переселені з Центральної Росії. Воно охопило кілька сіл і слобід із центром у слободі Шебелинці. Селяни виступили проти перетворення їх на військових поселенців. Вони перестали коритися поселенському начальству, громили приміщення ескадронних комітетів (управлінь), обирали своїх отаманів. За кілька днів у Шебелинці зібралося близько 3 тис. чол. Під проводом селян С. Дьоміна і К- Ведерникова повстанці відбили наступ уланів.

Але коли власті кинули на повстанців цілу дивізію уланів і вдалися до гарматного обстрілу Шебелинки, повстання було придушено. Загинуло 109 повстанців, 143 чол. було арештовано і віддано до військового суду, а ватажки повстання С Дьомін і К. Ведерников відправлені на довічну каторгу.

На Правобережжі, після придушення селянських повстань 1825–1826 pp., нова хвиля селянських рухів прокотилася під час польського повстання 1830—1831 pp. Тільки в Київській губернії історики нарахували близько 50 великих маєтків, охоплених у той час селянськими виступами. При цьому селяни громили не тільки польських, а й українських та російських поміщиків.

У 1832–1833 pp. у зв'язку з неврожаем і голодуванням селян, у багатьох селах активізувалися селянські виступи на Харківщині, Чернігівщині й Херсонщині.

У 1835 р. спалахнуло повстання серед лівобережних козаків. Воно було викликане тим, що того року за рахунок самих козаків було створено 10 козацьких полків, а потім надійшло розпорядження перетворити козаків на солдатів. Козаки запротестували. Повстання було придушене військовою5 силою.

Яскравою сторінкою в історії антикріпосницької боротьби на Україні були селянські рухи, пов'язані з іменем Устима Якимовича Кармалюка. Центром їх стало Поділля, але час від часу вони перекидалися й на Волинь та Київщину.

Народився Кармалюк 27 лютого 1787 р. у с. Головчинцях Літинського повіту Подільської губернії (тепер с. Кармалюкове Жмеринського району Вінницької області) в родині Якима й Олени Кармалюків, що були кріпаками поміщика Пігловського. Тяжка виснажлива праця на пана, безпросвітні злидні, жахливе знущання й безмежне свавілля поміщика. Такою була доля кріпака. Особливо надивився Кармалюк на горе, страждання й образи, що їх зазнавали селяни від пана, та й сам їх натерпівся, під час п'ятирічної служби при панському дворі, куди його було забрано вісімнадцяти літ, як тільки він одружився з Марією Щербою, такою ж кріпачкою, як і він сам. Високий, ставний, фізично дужий, з русявим волоссям і вусами, справедливої і вразливої вдачі, Кармалюк з юних років пройнявся жагучою ненавистю до панів і швидко дістав ім'я бунтаря. Щоб позбутися небезпечного кріпака, пан у 1812 р. віддав Кармалюка в солдати. Він потрапив до 4-го уланського полку, який стояв у м. Кам'янець-Подільському. Але недовго Кармалюк терпів солдатську муштру. Незабаром, разом з своїм свояком Данилом Хроном, селянином с. Овсяники, він утік із полку і на початку 1813 р. з'явився у рідних місцях.

Кармалюк спільно з Данилом Хроном створив невеликий селянський загін і почав нещадну боротьбу проти поміщиків, сільських багатіїв, шинкарів, купців, урядовців та інших гнобителів. Діючи партизанськими методами, повстанці зненацька нападали на поміщицькі маєтки, хутори й двори селян-багатіїв, на шинки, громили їх, спалювали, розправлялися з експлуататорами, відбирали в них майно та гроші і віддавали їх бідним та знедоленим.

За Кармалюком ішли не тільки селяни, а й солдати-рекрути, що втікали з царської армії, містечкова біднота і навіть частина збіднілої, так званої загонової шляхти, якій загрожувало повне розорення. Кармалюк і його товариші користувалися безмежною повагою й довір'ям селян г всіх бідних, простих людей, завжди знаходили в них притулок і всіляку підтримку.

Після кількох нападів на панські маєтки, зокрема спалення ґуральні Пігловського, і двори сільських багатіїв у 1814 р. Кармалюк і Хрон були схоплені. За вироком війського суду їм було дано по 500 ударів шпіцрутенами й відправлено у військову частину в Крим. Але по дорозі вони знову втекли й повернулися на Поділля. Знову запалали поміщицькі маєтки й затремтіли пани. На початку 1817 р. їх знову схопили. Цього разу військовий суд засудив їх до смертної кари. Але вище начальство пом'якшило вирок. Кармалюкові і Хронові дали по 25 ударів батогом, затаврували обличчя «указними знаками» і заслали в Іркутську губернію на 10-річну каторгу. Однак Кармалюк і Хрон дійшли тільки до Вятської губернії і звідти з етапної тюрми втекли, наприкінці 1818 р. повернулись на Поділля й знову продовжували боротьбу.

Чотири рази Кармалюка засуджували до каторжних робіт. Але щоразу, завдяки своїй стійкості, мужності, витривалості, розуму й відданості народній справі, він втікав, повертався на Поділля й очолював селянську боротьбу проти кріпацтва — 15 тис. верст пройшов він пішки, повертаючись із каторги. Ні на які вмовляння припинити боротьбу й стати до селянської праці Кармалюк не піддавався. «Доки пан панує, Кармалюк не візьме плуга, не покине зброї», — відповідав він на умовляння.

За 23 роки боротьби повстанські загони під проводом Кармалюка завдали багато дошкульних ударів панам та іншим експлуататорам народу. Галузинецька комісія, що вела слідство у справі Кармалюка й учасників його загонів, нарахувала понад тисячу нападів на поміщицькі маєтки і притягла до суду понад 2700 чол. За її підрахунками, протягом 23 років за Кармалюком стало на боротьбу проти панів близько 20 тис. чол.

Кармалюк загинув від кулі шляхтича Рудковського вночі на 10 жовтня 1835 р. у с Шляхові Коричинці на 48 році життя. Похований у містечку Летичеві.

У пам'яті народній Кармалюк залишився як народний герой, народний месник, борець за щастя народне. Шевченко називав його «славним лицарем».

40-і роки XIX ст. в міру посилення кріпосницького гніту приносять дальше наростання селянських рухів. Офіційні, далеко неповні, дані свідчать, що у 30-х роках у Росії відбулося 138 селянських виступів, а в 40-х — 345. У губерніях України в 30-х роках налічено 19 значних селянських виступів, а в 40-х — 79.

Найбільш масовими й упертими у 40-х роках в Україні були селянські виступи на Правобережжі, які виникли у зв'язку з проведенням там інвентарної реформи 1847— 1848 pp. Як відомо, введення нових інвентарів, яким царський уряд прагнув послабити селянський рух і залучити на свій бік українських селян у боротьбі проти польського національно-визвольного руху, не ліквідувало поміщицького землеволодіння і кріпацтва. Воно лише номінально мало певною мірою регулювати відносини між поміщиками й селянами. При повній безконтрольності з боку царських властей, поміщики фактично ще більше посилювали експлуатацію селян. Глибоко розчаровані у своїх сподіваннях, збуджені чутками про звільнення й наділення землею, що поширювалися під впливом революційних подій 1848 р. у Західній Європі, селяни багатьох сіл Правобережної України відмовлялися працювати на панщині, не брали панщинних, так званих «робочих книжок», у які за інвентарними правилами мали записувати відбуті повинності, вимагали звільнення від кріпацтва. «Бийте нас, віддавайте в солдати, засилайте в Сибір, — говорили селяни села Дубечного Володимирського повіту (Волинь) земському справникові,— але ми панщини робити не будемо і знати не хочемо». У багатьох місцях селяни чинили опір поміщикам, управителям, вступали в сутички з військовими загонами, які посилалися на придушення повстань. Найбільш гострі і масові селянські виступи у 1848 р. відбулися на Київщині у селах Ребедайлівці (Чигиринський повіт) і Жаботині (Черкаський повіт) і на Волині в селах Кримному й Дубечному (Володимирський повіт).

У цілому протягом 1848 р. на Правобережжі відбулося близько 330 селянських виступів. Тоді на Правобережжі царським властям у боротьбі проти селянських виступів довелося застосовувати поліцейські й військові сили більше як у 200 випадках.

Отже, в другій чверті XIX ст. селянський рух продовжував наростати. У порівнянні з попереднім часом селянські виступи були більш численними й масовими. Селяни більш гостро, вперто й наполегливо боролися проти кріпацтва, за звільнення, за одержання землі й волі.

Піднесення національно-визвольного руху в Україні на поч. ХХ ст

Одночасно з революційною боротьбою трудящих за соціальне визволення в революції 1905-1907 pp. розгортався й національно-визвольний рух пригноблених царизмом народів за ліквідацію національного гніту, за вільний національний розвиток. Робітничий клас і селянство України спільно з пролетаріатом і селянами всієї Росії брали активну участь у революції на всіх її етапах.

Як і російські робітники та селяни, вони висували загальнореволюційні завдання – боротьбу за царизму, встановлення демократичної республіки, 8-годинного робочого дня, конфіскацію поміщицьких земель і передачу їх селянам.

Одночасно з цим дедалі більша частина робітників і селян, демократична інтелігенція України разом з трудящими інших пригноблених царизмом націй Росії вимагали скасування будь-яких національних привілеїв і встановлення рівноправності всіх народів, вільного розвитку української мови й культури, безперешкодного навчання рідною мовою в школах, права вільного користування українською мовою в судах та інших адміністративних установах, заснування культурно-освітніх гуртків і товариств, видання літератури, газет і журналів українською мовою тощо.

Так, робітники Харківського паровозобудівного заводу вимагали повної рівноправності всіх громадян незалежно від національності й віросповідання. Робітники Горлівського машинобудівного заводу протестували проти дискримінації неросійських робітників при прийомі на роботу. Багато робітників України засуджували погромну політику царизму і, зокрема, в Харкові, Єлисаветграді, Одесі та деяких інших містах виступали проти чорносотенних погромів і погромників. Як видно з сказаного й деяких інших фактів, інтерес робітників України до національного питання посилювався, але в науковому обігу ще нема достатнього матеріалу, який би свідчив про активну участь робітників України в час революції в національно-визвольному русі. Але цей процес почався, про що свідчить, зокрема, резолюція зборів українських робітників, які відбулися в Києві 18 червня 1906 p., опублікована в більшовицькій газеті «Эхо» (29 червня 1906 р.) і процитована П. Шморгуном у статті «Національно-визвольний рух на Україні на початку XX ст.. «Пролетаріат України, — говорилось у резолюції, — переживаючи крім політичного й економічного гніту ще й національний, який заважає розвиткові класової боротьби пролетаріату, вимагає автономії України. Беручи до уваги, що самодержавний уряд у боротьбі з революцією нацьковує одну націю на іншу, результатом чого є єврейські та інші інородницькі погроми, ми заявляємо, що при перших же спробах уряду влаштувати погром рішуче «виступимо проти контрреволюції».

Більш національно свідомими й активними учасниками національно-визвольного руху були селяни, які зберігали свою рідну мову, звичаї, культуру. Жителі багатьох сіл (с. Мис Доброї Надії і с. Романкове Катеринославського повіту, с. Мачухи Полтавського повіту, с Троїцьке Золотоніського повіту та ін.) на своїх сходах вимагали загального обов'язкового навчання рідною мовою за рахунок держави, вживання рідної мови в школі, церкві, суді та інших установах. У резолюціях селянських зборів деяких сіл і повітів, зокрема с Карлівки, Хорошівської волосної філії селянської спілки Полтавської губернії, ставилася вимога надання Україні автономії. А в Подільській губернії селяни від депутатів Державної думи вимагали добиватися «волі, землі, автономії України, амністії політичним в'язням».

Найактивнішим учасником боротьби за національні права українського народу виступала українська демократична й ліберальна інтелігенція, шкільна й студентська молодь — діячі літератури й мистецтва, викладачі вузів, сільські інтелігенти, учителі, земські працівники та ін. їхніми загальними вимогами були скасування чинності Емського акту 1876 p., вільний розвиток української мови й культури, викладання рідною мовою в школах, створення українських кафедр у Київському, Харківському та Новоросійському (Одеському) університетах.

Важливим проявом піднесення і переходу на політичні позиції національного руху було оформлення й діяльність українських політичних партій, які в своїх програмах велике місце відводили розв'язанню українського питання. РУП, УСДРП, УДРП стояли за федеративний устрій Російської держави і автономію України в її складі. Дедалі менше національному питанню приділяла «Спілка». Лише УНП залишалась на самостійницьких позиціях. Усі вказані партії в своїх програмних положеннях вимагали рівноправності українського народу, права вільного розвитку української мови і культури. Вони видавали свої газети й журнали, брошури, відозви й прокламації, в яких роз'яснювали свої програмні положення, закликали населення добиватися здійснення національних і громадянських прав та свобод. Завдяки діям членів РУП (УСДРП) і «Спілки» вперше було здійснено переклад на українську мову й видано у Львові деякі марксистські праці лідерів міжнародної соціал-демократії К. Каутського, А. Бебеля, П. Лафарга, В. Лібкнехта, в Східну Україну нелегально доставлялися твори Маркса і Енгельса, «Спілка» видала програму РСДРП.

У масах єврейських робітників у час революції певну роботу проводили організації Бунду, що на початок 1907 р. налічували не менше 5,5 тис. чол.

Серед загальноросійських політичних партій право на самовизначення за всіма націями, що входили до держави, визнавала лише РСДРП. Але в роки революції її місцеві організації мали російський характер, працювали в основному з російськими та зросійщеними українськими робітниками, всю свою літературу видавали російською мовою і в українському національно-визвольному русі фактично участі не брали. А інші загальноросійські партії — кадети, октябристи, чорносотенні організації взагалі були прихильниками єдиної неділимої Російської держави і рішучими противниками українського національного руху й національних вимог українського народу.

Хід революції засвідчив, що соціальне й національне визволення пригноблених народів залежало передусім, від успіхів спільних революційних дій трудящих усієї Росії. Саме під могутнім революційним натиском робітничого класу й селянства в 1905 році, в час Всеросійського жовтневого політичного страйку й грудневого збройного повстання, царизм був змушений послабити національний гніт й піти на поступки. Законом від 24 листопада 1905 р. дозволялося видавати літературу національними мовами, випускати журнали й газети, створювати культурно-освітні товариства й відкривати національні театри.

Тривалий час передові українські діячі домагалися ліквідації чинності Емського акту 1876 р. і заборони друкування літератури українською мовою. У цій справі вони дістали підтримку прогресивної російської інтелігенції. На запит царської Ради міністрів комісія Російської академії наук, складена з видатних учених — академіків Шахматова, Корша, Фортунатова та інших, підготувала «Записку про відміну утисків малоросійського друкованого слова», підтриману Київським і Харківським університетами. На цей час розгорнувся Всеросійський жовтневий політичний страйк, було видано царський маніфест 17 жовтня, в якому проголошувалась і свобода слова.

З листопада 1905 р. почали видаватися українські газети й журнали. Першою українською мовою вийшла 12 листопада 1905 р. в Лубнах газета «Хлібороб», редактором-видавцем якої був М. Шемет. Після того, як у четвертому номері її помістили заклик «Селяни усієї України, єднайтеся!», по опублікуванні п'ятого номера ця газета адміністрацією була заборонена. У Полтаві у грудні 1905 р. почав видаватися політичний, літературний і науковий журнал «Рідний край». У Києві — на кошти цукрозаводчика В. Симиренка газета «Громадська думка» (потім «Рада»), організаторами якої були лідери УДРП С. Єфремов, В. Леонтович і Є. Чикаленко, газета «Боротьба», сатиричний журнал «Шершень» та ін. Виходили також газети у Харкові — «Слобожанщина», в Одесі — «Вісті» і «Порада», в Катеринославі — «Запоріжжя», у Петербурзі — журнал «Вільна Україна», газети «Наша дума» й «Рідна справа» (Вісті з Думи), у Москві — журнал «Зоря». У цілому в 1906 р. видавалося українською мовою 18 газет і журналів, а протягом 1905—1907 pp.— 25, із них в Україні — 21.

Після тривалої заборони було дозволено видання перекладу українською мовою Євангелія, зробленого ще в 60-х роках XIX ст. ніжинським учителем Морачевським. З 1906 по 1912 р. синодальна друкарня випустила в світ понад 200 тис. примірників окремого видання цього перекладу. Велике значення мало переведення в 1907 р. журналу «Літературно-науковий вісник» із Львова до Києва. Редагувати його став М. Грушевський. Тоді ж журнал «Киевская старина» був перетворений на журнал «Україна». У 1906 р. у Санкт-Петербурзі була опублікована одна з перших узагальнюючих праць з історії України О. Єфименко «История украинского народа». У 1907 р. у Петербурзі під редакцією Василя Доманицького видано перше повне видання «Кобзаря» Шевченка. А в 1908 р. там же, в Санкт-Петербурзі, вийшла в світ науково-популярна книга М. Аркаса «Історія України-Русі». Одночасно з цим розгорталися видання українською мовою публіцистичної, науково-популярної й художньої літератури — історичних, белетристичних книжок та ін.

У роки революції на Наддніпрянщині, за прикладом Галичини, виникли українські культурно-освітні товариства — «Просвіти». Вони діяли в містах Києві, Кам'янці-Подільському, Катеринославі, Одесі, Чернігові, Житомирі, а також в ряді провінційних міст і містечок, як філії губернських «Просвіт» (Мелітополь, Ніжин, Козелець), в деяких селах (Мануйлівка, Дієвка Катеринославської губернії) та ін. Українські «Просвіти» були засновані і працювали і в ряді інших місцевостей Росії, де жили українці,— в Катеринодарі, Мінську, Баку, Владивостоці та ін. містах.

«Просвіти» організовували бібліотеки й читальні, видавали українською мовою книжки, влаштовували для населення лекції, музично-драматичні вечори та ін. У «Просвітах» активну участь брали видатні діячі української культури: у київській — Леся Українка і М. Лисенко, в чернігівській — М. Коцюбинський, v полтавській — Панас Мирний, у Катеринославі — Д. Яворницький та ін. Одночасно з «Просвітами» в ряді міст відкрилися українські клуби, музично-драматичні гуртки, наукові товариства, що займалися, як і «Просвіти», культурно-освітньою діяльністю.

Поряд з «Просвітами» в Україні виникали кооперативи, передусім сільськогосподарські, які організовували взаємодопомогу селянам і проводили культурно-освітню роботу.

Багато разів передова українська громадськість — учителі, професори, викладачі університетів, громадські діячі, студенти та інші вимагали від царських міністрів дозволу на навчання учнів у початкових і середніх школах рідною мовою, на відкриття в Київському, Харківському й Новоросійському (Одеському) університетах українознавчих кафедр, зокрема введення курсів з історії України, української літератури, мови тощо.

У часи революції явочним порядком й з дозволу властей учителі запроваджували українську мову як мову всього навчання або як окремого предмета у початкових (народних і церковнопарафіяльних) та середніх школах Києва, Одеси, Кам'янця-Подільського та інших міст і багатьох сіл. У Київському університеті восени 1907 р. почалося викладання історії української літератури, хоча цей курс вів професор Лобода російською мовою. У 1907— 1908 навчальному році українською мовою читали українознавчі предмети в Новоросійському університеті професор Олександр Грушевський, а в Харківському університеті — Микола Сумцов.

Але з настанням столипінської реакції посилились національні утиски з боку царського уряду.

Одним із проявів національного руху в Україні у роки революції було створення в І і II Державних думах української парламентської групи — Української думської громади. У І Думі, яка працювала 72 дні (від 27 квітня до 8 липня 1906 p.), представники пригноблених у Росії народів для об'єднання сил і відстоювання своїх прав створили «Спілку автономістів-федералістів» (близько 120 депутатів), яка вважала необхідним здійснити принцип автономізму, як можна більшу децентралізацію державного управління, забезпечити всім громадянам право на культурне й національне самовизначення. До Спілки ввійшли українська, І литовська, татарська, естонська та інші парламентські групи. Поряд з цим понад 40 депутатів І Думи від України створили окрему парламентську фракцію — Українську думську громаду (19 селян, 4 робітники, 17 інтелігентів — земські діячі, вчені, адвокати, вчителі та ін.). її головою було обрано адвоката й відомого громадського діяча з Чернігова І. Шрага. Серед членів громади були такі українські діячі, як В. Шемет і П. Чижевський з Полтавщини, барон Ф. Штейнгель і М. Біляшівський від Києва, А. В'яз-лов від Волині, професор М. Ковалевський, чернігівський земський діяч О. Свєчин та ін.

У Петербурзі громада почала видавати російською мовою журнал «Украинский вестник», редактором якого став М. Славинський, секретарем — Д. Дорошенко. Для допомоги громаді зі Львова до Петербурга переїхав М. Грушевський.

У II Думі, яка засідала 103 дні (від 20 лютого до 3 червня 1907 p.), 47 депутатів-українців створили «Українську думську громаду». До неї входили священик А. Гриневич, М. Рубіс, селяни Є. Сайко, В. Хвіст, С. Нечитайло. Громада видавала свій часопис «Рідна Справа — Вісті з Думи».

Членів Української, думської громади об'єднували спільні вимоги автономії України, широкого місцевого самоврядування, запровадження української мови у школі, адміністративних установах, суді, в церкві.

В аграрному питанні повної єдності серед депутатів не було, селяни категорично вимагали конфіскації поміщицьких земель і націоналізації всієї землі.

Отже, в період революції 1905—1907 pp. в Україні одночасно з загальнореволюційною боротьбою проти самодержавства, за демократизацію всієї країни розгортався й національно-визвольний рух, спрямований проти національного гніту, за вільний, рівноправний розвиток українського народу серед інших народів.

Україна в Першій світовій війні (1914 – 1918 рр.)

Одразу після початку Першої світової війни українські землі перетворилися на театр бойових дій або прифронтову зону між російською армією та військами австро-німецького блоку. На цій території діяв російський Південно-Західний фронт, до якого у 1916 р. додався ще й Румунський. У серпні – вересні 1914 р. російські війська, відбивши наступ австро-угорських армій, спрямували свій удар на Галичину. Ця операція отримала назву Галицька битва. У результаті цієї грандіозної битви російська армія оволоділа Східною Галичиною, Північною Буковиною та вийшла до Карпатських перевалів. Російські війська вступили до Львова, Чернівців. Під час битви австро-угорські війська втратили 400 тис. людей, з яких 100 тис. потрапили в полон. Тільки завдяки терміновій допомозі з боку Німеччини і перекиданню військ з інших фронтів Австро-Угорщина уникнула остаточного розгрому.

Наступним успіхом російських військ стала облога фортеці Перемишль, яка капітулювала 22 березня 1915 р. У результаті були взяті в полон ще 120 тис. австрійців і захоплені 400 гармат. На завойованій території російська влада встановила режим, який, за словами голови російської адміністрації Галичини генерал-губернатора графа О. Бобринського, мав запровадити «русские начала» у житті населення краю. Так, у Галичині закривались українські школи та інші навчальні заклади, культурні організації, запроваджувалися російська мова і російське законодавство. Почалось обернення греко-католиків у православ’я. Майже всіх представників української еліти, які залишилися в краї, а також верхівку греко-католицької церкви на чолі з митрополитом А. Шептицьким вивезли вглиб Росії. Відбулись єврейські погроми.

Російська окупація тривала до весни – літа 1915 р. Уже в лютому австрійські частини вступили до Чернівців, 22 червня – до Львова, а до кінця червня захопили всю Галичину й Буковину, за винятком вузької смуги на схід від Тернополя. Крім Галичини, австро-німецькі війська під час наступу 1915 р. окупували Західну Волинь, Холмщину, Берестейщину з містами Луцьк і Дубно. Наступ австро-німецької армії призупинився на лінії Кам’янець-Подільськ – Тернопіль – Кременець – Дубно.

Відступ російської армії супроводжувався новими погромами українства, депортацією населення. Поряд із цим до відступаючих російських частин додалися біженці, які боялися репресій із боку Австро-Угорщини. Загалом до Росії було переміщено понад 100 тис. українців. Депутат російської Державної думи П. Мілюков охарактеризував російську політику в Галичині «європейським скандалом».

Навесні 1916 р. війська Південно-Західного фронту під командуванням О. Брусилова завдали несподіваного удару, який увійшов в історію як Брусиловський прорив. Російські війська розпочали наступ 22 травня 1916 р. і після нетривалої артпідготовки просунулися вздовж всього фронту вглиб на 80 – 120 км, знову оволоділи Чернівцями, Коломиєю, Бродами, Луцьком. Унаслідок Брусиловського прориву австро-угорські війська зазнали значних втрат: понад 1 млн убитих і поранених, понад 400 тис. військовополонених. Російські війська втратили близько 500 тис. осіб.

Після завершення цього наступу лінія фронту залишалася майже незмінною цілий рік. Тим часом у березні 1917 р. в Росії відбулася революція. Новий російський уряд, прагнучи зміцнити внутрішнє становище країни, улітку 1917 р. розпочав новий наступ, який завершився повним провалом і новими жертвами. Контрудар австро-німецьких військ примусив російські війська залишити Галичину, відійти навіть далі, ніж у 1915 р. Ця лінія фронту проіснувала аж до укладення Берестейського миру (січень 1918 р.).

Україна в роки Другої світової війни (1939-1945 рр.)

У міжвоєнні 1920-30-ті роки українські землі були поділені та знаходилися у складі чотирьох держав із різним соціально-політичним устроєм. Це ускладнювало вирішення українського питання, суть якого у вузькому розумінні, полягала у вирішенні проблеми місця й ролі українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому – в умовах возз’єднання українських земель та створення власної державності.

Перед ІІ Світовою війною визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група – СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина – країни, до складу яких входили українські землі. Їхньою основною метою було втримати вже підвладні землі й приєднати нові. Друга група – Великобританія, Франція, які своїм втручанням у вирішення українського питання, або певними дипломатичними заходами задовольняли свої геополітичні інтереси.

Третя група – Німеччина, яка хотіла захопити нові землі та претендувала на світове панування та Угорщина, яка домагалась повернення Закарпатської України.

Драматизм ситуації полягав у тому, що український народ самостійно не міг вирішити українського питання, все залежало від балансу інтересів різних держав і співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити. За великим рахунком Україна опинилася між двома ворожими імперськими державами – Німеччиною і СРСР.

Намагаючись відвести від себе загрозу німецької агресії та спрямувати її на схід, уряди Великобританії та Франції підписали 29-30 вересня 1938 року Мюнхенську угоду з Німеччиною, що поклала початок руйнації Чехословацької держави.

Згодом, протягом весни – літа 1939 року, відбувалися переговори між Німеччиною та СРСР, які завершились підписанням 23 серпня 1939р. договору про ненапад терміном на 10 років. Крім цього було підписано таємний протокол, який містив положення, що стосувались українських земель. Зокрема, у протоколі йшлося про поділ території Польської держави та регіону загалом на сфери впливу Німеччини та СРСР. Межа цих сфер впливу мала проходити по лінії рік Нарев, Вісла та Сян. Таким чином, Галичина і Волинь, а також Західна Білорусія, Прибалтика, Буковина та Бессарабія відходили до Радянського Союзу. Цей пакт отримав назву Молотова-Ріббентропа за прізвищами міністрів закордонних справ СРСР та Німеччини, які підписали документ. Нацистський та більшовицький уряди переслідували вузькокорисливі цілі, намагаючись забезпечити стратегічну мету: приєднати до себе нові території та посилити власний вплив. Пакт Молотова–Ріббентропа і таємний протокол до нього був актом свавільного поділу Європи на сфери впливів двох тоталітарних держав і розв’язував руки Гітлеру та Сталіну для втілення в життя їхніх загарбницьких планів.

Для Гітлера це був тимчасовий “союз для війни”. Безпосереднім результатом пакту “Ріббентроп-Молотов” був початок 1 вересня 1939 р. агресії Німеччини проти Польщі, яку підтримали її союзники Англія і Франція. Так вибухнула 2-а світова війна.

17 вересня 1939 р. сталінський уряд дав наказ військам вступити на територію Західної України та Захід. Білорусії аби, як говорилося у його ноті “взяти під свій захист життя і майно населення Західної України та Західної Білорусії”. За таких складних умов відбулося возз’єднання західноукраїнських земель з Українською РСР. Після захоплення Польщі, 28 вересня 1939р. було підписано радянсько-німецький договір про дружбу й кордон. Згідно з домовленістю, кордон пройшов по “лінії Керзона”. Переважна більшість території Західної України увійшла до складу СРСР. 26 жовтня 1939 р. у Львові розпочали роботу Народні Збори Західної України. Вони ухвалили декларацію про входження Західної України до складу УРСР, а 14 листопада дане рішення було підтримане Верховною Радою УРСР.

Крім того, у 1940р. за згоди Німеччини і під тиском Сталіна, до складу СРСР було передано Бессарабію та Північну Буковину, що належали раніше Румунії. Тоді ж Радянський Союз окупував Литву, Латвію та Естонію і з великими зусиллями відвоював у Фінляндії частину її території у Карелії.

Приєднання Західної України до СРСР було процесом складним і неоднозначним. З одного боку, переважна більшість українських етнічних земель були дійсно возз’єднані, але в межах Радянського Союзу – тоталітарної держави, в якій нищилися будь-які прояви громадянської свободи чи національної самобутності. Не дивлячись позитивні моменти, пов’язані з українізацією освіти, експропріацією маєтків польських землевласників, вкладанням коштів в розвиток промисловості , входження західних українців у новий для них світ радянських реалій призвело до великої особистої трагедії мільйонів громадян та втрати політичних і культурних здобутків попередніх десятиліть. Перестали існувати всі колишні українські партії, громадські і культурні установи, освіта поволі ставала українською за формою, але радянською за змістом, відбувалася насильницька колективізація, почалися репресії та масові депортації. Проводилося гоніння на Церкву.

Прорахунки з тяжкими для народів Радянського Союзу наслідками мали місце й у військовому будівництві та розвитку Збройних Сил. І справа не тільки в репресіях, які буквально викосили найдосвідченіші кадри армії: за 3–4 роки перед війною було репресовано понад 44 тис. командирів, 1800 генералів. Разом з репресованими були відкинуті їх ідеї і вкрай необхідні нововведення.

Незважаючи на наявність достатньої кількості зброї, в тому числі й сучасної, Червона армія не була готова до війни – укріплення на старих західних кордонах були демонтовані, а будівництво нових залишилося незакінченим; неукомплектованість частин кваліфікованими кадрами; недомобілізованість армії – все це перетворило на мотлох, металобрухт величезну кількість озброєння, яке шляхом численних жертв народ дав армії напередодні війни.

Таким чином, головна причина непідготовленості Червоної армії до оборони країни полягала у нездатності сталінського режиму відчувати нагальні потреби країни, захищати особисті інтереси громадян та здійснювати комплексну й цілеспрямовану підготовку країни до ведення війни.

Агресія німецьких військ на територію СРСР розпочалася несподівано, без оголошення війни, вторгненням в Україну, Білорусь і Прибалтику на світанку 22 червня 1941 р. Мобільні угрупування «Північ», «Центр» і «Південь» німецької армії швидко просувалися на Ленінград, Москву, Київ. До середини червня фронт стратегічного наступу гітлерівських військ досяг 3000км., глибина вторгнення на головних напрямках – 400-600км.

Група армій «Південь» під командуванням фельдмаршала Рундштадта була націлена на Україну. В ній нараховувалося 57 дивізій; 9 танкових та моторизованих, близько 1 тис. літаків.

Їм протистояли Південно-Західний фронт (командуючий М. Кирпонос) та Південний фронт (командуючий І. Тюлєнєв).

У смузі Київського особливого військового округу перевага сил була на боці радянських військ (у живій силі в 1,2 рази, у літаках у 2,5 рази, танках – у 5 разів).

З 23 по 30 червня 1941 р. відбулася найбільша танкова битва у районі м. Львова. На південь від Львова наступали союзники Німеччини – угорці на Станіслав та румуни на Могилів-Подільський та Одесу.

За три тижні війни 28 радянських дивізій було повністю розгромлено, а ще 72 дивізії втратили понад 50% особового складу – це 3/5 військ, що перебували у західних округах.

Дуже важливе місце у планах німецького командування відводилось взяттю у найкоротші сроки України з її величезними сировинними ресурсами і родючими землями. Цим самим Гітлер та його кліка намагалися посилити свою воєнну економіку, створити вигідний плацдарм для швидкої перемоги над СРСР і досягнення світового панування. 18 серпня 1941 р. припиняється наступ на Москву і переорієнтовується вістря головних ударів на Ленінград і Київ, наголошуючи, що наступ на столицю України – «безпосереднє стратегічне завдання».

У середині липня 1941р. на житомирсько-київському, уманському і одеському напрямках точилися вирішальні бої.

Оборона Києва тривала більше двох місяців (з 7 липня по 26 вересня). Під Уманню було ліквідовано фашистами дві армії. Після чого під Полтавою замкнулись у кільце броньовані німецькі «кліщі». У полон потрапило 660 тис. чол. З яких 60 тис. командирів.

Командуючий фронтом М. Кирпоніс, секретар ЦК КП(б)У М. Бурмистенко та група генералів загинули.

Оборона Одеси тривала 73 дні (з 4.08. по 16.10.1941р.), що мало велике стратегічне і політичне значення, вона приковувала 18 дивізій противника.

У грудні 1941р. під Москвою було розгромлено 38 дивізій фашистів, що зірвало план “Бліцкригу”, створивши умови для контрнаступу радянських військ.

На пропозицію Генерального штабу в березні 1942р. плану операції на весну і початок літа 1942р., головною ідеєю якого була активна стратегічна оборона, накопичення резервів, а потім рішучий наступ. Сталін вимагав організації серії наступальних операцій на окремих напрямках. Що в кінцевому результаті загрожувало бідою.

4 липня 1942р. після 8-ми місячної оборони було втрачено м. Севастополь. Ворог втратив 300 тис. чол. А до цього німці захопили Керченський півострів.

Катастрофою завершився початий 12 травня 1942 р. наступ на харківському напрямку (в полон потрапило 240 тис. червоноармійців).

Ці поразки різко змінили ситуацію на користь німців, які оволоділи стратегічною ініціативою, 28.06.42р. ними був розпочатий широкомаштабний наступ. 22.07.42р. після захоплення фашистами м.Свердловська Ворошиловоградської області, вся територія УРСР була остаточно окупована.

Отже, некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва, незавершеність процесу переозброєння, мобілізаційна неготовність армії, багато тактичних прорахунків та інші фактори були основними причинами трагічних поразок та катастроф на початковому етапі війни.

Плани фашистів що до українських земель у воєнний період – матеріальна база і зручний плацдарм для ведення бойових дій у повоєнний – одне з кращих місць для розгортання німецької колонізації.

Протягом одного року німецькі війська та їх союзники окупували територію України. На ній загарбники встановили "новий порядок". Окупаційна політика здійснювалась згідно плану "Ост". За цим планом Україна розглядалась як "лебенсраум" – життєвий простір для німецького народу. Призначенням України було постачання продуктів та сировини "новій Європі". Народи, які населяли окуповані території, підлягали знищенню або виселенню. Та частина, що залишалась, перетворювалась на рабів. Першими піддягали знищенню євреї та цигани. Після завершення війни на захоплені землі передбачалось переселити 8-9 млн. німецьких колоніста.

Окупанти фактично ліквідували саме поняття "Україна", розчленувавши її територію на три частини. Західноукраїнські землі під назвою "дискрикт Галичина'' відійшли до генерал-губернаторства, створеного на території Польщі. Румунії були передані південні райони під назвою "Трансністрія". Решта території відносилась до рейхскомісаріату "Україна" на чолі з катом українського народу Е. Кохом та у відання воєнного командування (Прифронтова зона).

Опорою окупаційного режиму були різноманітні каральні органи: таємна поліція (гестапо), загони СС, служба безпеки (СД), поліція. З місцевого населення формувалась допоміжна поліція (250 тис. чол.) та найнижча ланка окупаційної адміністрації. Частина населення добровільно йшла на службу до окупантів (колабораціоністи).

Спеціальні підрозділи здійснювали політику геноциду. В Україні з'явилися гетто та концентраційні табори. Проводились масові розстріли військовополонених та мирного населення. Найбільшими місцями загибелі мирних громадян були Бабин Яр у Києві, Дробицький Яр у Харкові, Доманівка і Богданівка на Одещині. У містах штучно створювався масовий голод. На українських землях окупантами було закатовано понад 5 млн. чол. мирного населення, на каторжні роботи до Німеччини вивезено майже 2 млн. молоді. Жовтень 1941р. Україна пізнала свою першу Хатинь, село Обухівку було спалено, а населення розстріляне. І це сталося з 250 населеними пунктами України.

У величезних масштабах відбувалось економічне пограбування України. До березня 1943 р. в Німеччину було вивезено близько 6 млн. тонн пшениці, 1,4 млн. тонн картоплі, 3 млн. голів худоби, тисячі тонн масла і цукру. Крім продовольчих ресурсів, вивозились устаткування заводів і фабрик, рухомий склад залізниць, сировина, матеріали і навіть чорнозем та фруктові дерева.

Жорстокий окупаційний режим викликав могутній опір загарбникам. У тилу ворога розгорнулася підпільна та партизанська боротьба.

Антифашистський рух опору в України включав:

– радянське комуністичне підпілля та партизанський рух;

– український самостійницький підпільний та партизанський рухи;

– польський рух опору.

Партизанський рух на окупованій території пройшов такі етапи розвитку:

1 етап – “зародження і становлення” – до кінця 1942р.

2 етап – “стабілізація” – до середини 1943р.

3 етап – “активних наступальних дій” – до цілковитого розгрому німців.

Восени 1941 р. в Україні формувались підпільні обкоми, райкоми, первинні організації і групи ВКП(б). У лісах з'явилися партизанські загони, які очолювали здебільшого ті, хто був здатним здійснювати бойові операції.

У Москві довелося терміново переглянути довоєнну теорію війни, згідно з якою у разі нападу противника на СРСР бойові дії будуть перенесені на його територію. У 30-х роках було ліквідовано створену в лісах мережу матеріально-технічних баз. Підібрані для можливої партизанської боротьби кадри звинуватили у підготовці замаху на Сталіна і винищили. Тепер радянське командування покладало великі надії на організований партизанський рух та підпільну роботу на окупованих територіях. Однак з 3,5 тис. партизанських загонів і диверсійних груп, залишених на окупованій території, влітку 1942 р. діяли .лише 22 загони, інші розпалися або були розгромлені. Проти недосвідчених підпільників і партизанів діяли фашистські каральні органи.

В Україні найбільш сприятливими були умови для таборів партизан на Волині й Поліссі. Рух набрав організованого характеру у 1942 р., коли було створено Український штаб партизанського руху, який очолив Тимофій Строкач. У русі Опору брали участь утікачі-військовополонені, партійні і безпартійні, дорослі і діти.

Відомими командирами радянських партизанів стали С.Ковпак. О.Федоров, М.Наумов. Зокрема, партизанські з'єднання С.Ковпака пройшли бойовий шлях від Путивля до Карпат. Героїзм учасників рейду блискуче змалював у своїй книзі "Люди з чистою совістю" один з командирів Петро Вершигора.

В українських містах і селах діяли молодіжні підпільні організації. У Миколаївській області до її складу входили старшокласники села Кримки. У вересні 1942 р. - січні 1943 р. підпільна молодіжна організація "Молода гвардія'' діяла в міси Краснодоні. До її штабу входили І.Туркенич, О.Кошовий, І.Земнухов, В.Третякевич. С.Тюленін, Л.Шевцова. Молодогвардійці, крім антигітлерівської пропаганди, здійснили низку диверсій і бойових операцій.

У 1942 р. була сформована Українська Повстанська Армія – УПА. її головнокомандувачем став член проводу ОУН (б) Роман Шухевич. Партизанська армія контролювала частину території Волині, Полісся та Галичини. У своєму складі вона нараховувала близько 30-40 тис. бійців. Конгрес ОУН (б)проголосив своєю метою боротьбу проти більшовизму та нацизму.

У 1944 р, в Карпатах представники довоєнних політичних партій Західної України та східних українців створили Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), яка закликала неросійські народи СРСР об'єднатися проти Москви. Також на західноукраїнських землях діяли польські партизанські загони Армії Крайової (АК) і Армії Людової (АЛ). АК підпорядковувалася польському емігрантському уряду в Лондоні, АЛ – керували комуністи. Стосунки між радянським, українськім і польським рухами Опору складались не найкраще. Особливо нетерпимі відносини були між радянськими партизанами і УПА, між УПА і АК. Протистояння між польським і українським населенням на Волині призвело до справжньої трагедії (трагедія Волині 1943 р.)

Таким чином, рух Опору в Україні в роки Великої Вітчизняної війни увібрав боротьбу як проти нацистсько-фашистських окупантів, так і за створення Української держави. Партизанський та підпільний рух наближали час перемоги. Головними наслідками діяльності руху Опору в Україні були:

1. Знищення великої кількості живої сили та техніки противника на окупованих територіях;

2. Піднесення національної свідомості та патріотизму українського населення.

Під час Сталінградської битви (17.07.1942 – 2.02.1943 рр.) Німеччина та її союзники втратили 1,5 млн. чол. (1/4 усіх діючих на радянсько-німецькому фронті). Ця битва стала не тільки початком корінного перелому в II світовій війні, а й початком визволення території України.

Першим населеним пунктом визволеним від німецьких військ 18.12.1942р. було с. Півнівка Міловського району Луганської області.

Успішний наступ Червоної армії продовжувався аж до лютого 1943р. Завдяки операції “Зірка” радянські війська оволоділи Харковом (16 лютого), визволили значну територію Донбасу і Харківщини. Але після 16 лютого стратегічну ініціативу було втрачено, фашисти створили дві ударні групи з семи танкових та моторизованих дивізій вдарили у фланги і тил радянських військ під командуванням Попова. 16 березня м. Харків знову було захоплено фашистами.

З квітня по липень 1943р. на фронтах панувало відносне затишшя.

Влітку 1943р. Німеччина вирішила взяти реванш за Сталінград новим наступом на Курськ. Курська битва розпочалася 5.07.1943р. і тривала майже 2 місяці. У ній взяло участь понад 4 млн. солдатів. За 50 днів ворог втратив понад 500 тис. солдатів, 3 тис. гармат, 1.2 тис. танків. Стратегічна ініціатива остаточно було вирвана з рук фашистів.

Розвиваючи успіх війська Південно-Західного фронту (командир Р.Малиновський) на початку вересня визволили Донецьк (8.09.) і вийшли до Дніпра в районі Дніпропетровська.

Війська Південного фронту (Ф.Толбухін) визволили Маріуполь і підійшли до Мелітополя.

Війська Воронезького фронту (м. Ватутін) визволили Суми та вийшли до р.Дніпра в районі Переяслава – Хмельницького.

Наприкінці вересня 1943р. Червона армія вже контролювала 700 км. лівого берега р.Дніпра. У жовтні почалися завершальні бої по розгрому нацистів на Лівобережжі.20 жовтня 1943р. Воронезький, Степовий, Південно – Західний і Південний фронти були перейменовані на 1-й, 2-й, 3-й і 4-й Українські фронти.

У перші дні листопада розпочалися вирішальні бої за м. Київ. Визволити столицю України Сталін вимагав до річниці Жовтневої революції. 6 листопада Київ було взято, але ціною величезних втрат. Лише в районі Букрина загинуло 40 тис. бійців. За подвиги здійснені у ході битви за Дніпро, 2438 воїнам надано звання Героя Радянського Союзу (понад 20% від усіх хто одержав це звання у ході війни).

Перемога у битві за Київ стала завершенням корінного перелому в II Світовій і Великій Вітчизняній війнах.

Досягнення вирішальних перемог на фронтах значною мірою було зумовлено працею трудівників тилу, завершенням перебудови економіки на воєнний лад. У зміцнення обороноздатності СРСР вагомим був внесок евакуйованих з України на Схід 550 великих підприємств 30 галузей промисловості. Вони становили майже половину всіх потужностей, введених у дію у східних районах СРСР.

У січні 1944р. майже 2,3-мільйонна Червона Армія розпочала визволення Правобережної України та Криму. Успішне досягнення цієї мети значною мірою було забезпечене перемогою у січні-лютому під Корсунь-Шевченківськім (німці втратили 55 тис. солдат).

25.03.1944р. війська 2-го Українського фронту вийшли на державний кордон з Румунією.

1-й Український фронт розгромив німецькі війська у районі Тернополя і Кам’янця – Подільського 8 квітня вийшли на кордон з Чехословаччиною.

Квітень – травень 1944р. проведено Кримську операцію, в результаті якої 12.05.1944р. Крим був повністю очищений від гітлерівців.

Влітку 1944р. становище Німеччини значно погіршилось. 6 червня 1944р. американо-англійські війська відкрили 2-й фронт у Європі який відтягнув 60 німецьких дивізій.

В липні на Західній Україні в районі Брод в оточення потрапило 8 німецьких дивізій, серед них була й дивізія СС “Галичина”. До кінця липня їх було знищено.

З 20 по 29 серпня війська 2-го та 3-го Українських фронтів провели Яссо-Кишинівську операцію, в результаті якої було звільнено Молдавію та Ізмаїльську область України.

Останній населений пункт УРСР у її довоєнних межах – с. Лавочне Дрогобицької області – визволили 8 жовтня 1944р. Офіційним днем визволення України вважається 14.10.1944р. коли відбулося офіційне засідання у Києві. Закарпатську Україну остаточно було визволено військовими 4-го Українського фронту 28.10.1944р. 8.05.1945р. капітулювала Німеччина, а 2.09.1945р. – Японія. Друга світова війна закінчилася.

Внесок України у Перемогу. 9 травня 1945р. – день Перемоги народів колишнього Радянського Союзу над нацистською Німеччиною. Цей день до сьогодні є одним з найбільших свят в Україні.

Україна стоїть на першому місці по абсолютній кількості загиблих в роки війни і на другому (після Польщі) по процентному співвідношенні між числом загиблих і тими, хто вижив. Загальна кількість загиблих жителів України – 8 млн. осіб, або 16,7% довоєнного населення України. Всі втрати становлять 14,5 млн. чол.

В лавах радянської армії воювало більше 7 млн. громадян України, загинуло понад 3 млн. ОУН втратило 18 – 20 тис. членів, УПА – близько 57 тис.

На руїни було перетворено 714 міст і селищ міського типу, та понад 28 тис. сіл України (понад 250 із яких врятовано), 16,5 тис. промислових підприємств, 18 тис. лікувальних установ, майже 33 тис. колгоспів, радгоспів, МТС. Без даху над головою залишилося 10 млн. осіб. В Україні залишилось лише 19% довоєнної кількості промислових підприємств.

Прямі матеріальні збитки господарству становили 285 млрд. крб. Ця сума в п’ятеро перевищувала асигнування УРСР протягом усіх 3-ох довоєнних п’ятирічок. Загальна же сума втрат, яких зазнали населення і господарство України, становила 1,2 трлн. крб.

2072 українця стали Героями Радянського Союзу, 32 – двічі Героями, а льотчик У. Кожедуб – тричі Героєм. Багато представників української землі стали і повними кавалерами ордену Слави. З 7 млн. орденів і медалей, вручених солдатам і офіцерам радянської армії, 2,5 млн. одержали жителі України.

З 15 фронтів, що діяли в період війни, більше ніж половину очолювали генерали – українці за походженнями (А, Єрьоменко, С, Тимошенко, Р, Малиновський, М Ватутін, І. Черняхівський, П. Рибалко, К. Москаленко та ін.).

120 тис. українців воювали в арміяї Антигітлерівської коаліції (США, Канади, франції, Польщі, Чехословаччини).

В тилу німецьких військ, на території України діяли понад 50 тис. партизанів, близь 2 тис. загонів і груп, численні підпільні організації, збройні загони українських націоналістів. Великим був внесок України у створення матеріально-технічної бази перемоги над Німеччиною

“Все для фронту, все для перемоги” – це гасло в роки війни визначало зміст життя і діяльності всього населення України. Вже через тиждень після початку війни всі підприємства було переведено на виконання замовлень фронту. Працювати довелося в прифронтових умовах – під бомбардуваннями і обстрілами.

Перехід народного господарства на воєнний лад вимагав евакуації в тилові райони країни найбільш цінного майна, а також кваліфікованих фахівців, діячів науки і культури. Керувала евакуацією комісія, яку очолював заступник голови РНК УРСР Д. Жила. Всього з України було евакуйоване обладнання більш ніж 550 великих підприємств 30 галузей промисловості (1/3 всіх заводів і фабрик, евакуйованих з районів СРСР, що були охоплені війною).

Харківський танковий завод свою першу продукцію в евакуації випустив вже в грудні 1941р., всього за період війни завод випустив більш ніж 35 тис. танків.

Працювали люди в три зміни. В складних умовах збирався врожай. Темпи збирання врожаю в тилових районах, не зважаючи на те що не полях працювали жінки, діти і старі люди, в два три рази перевищували довоєнні.

Визначальний внесок у перемогу над ворогом внесли вчені України. Група вчених на чолі з Е. Патоном розробила метод дугової автоматичної електрозварки корпусів танків Т – 34. Винайдено нові методи плавки броньової сталі (І. Доброхотов). Вчені модернізували зброю і військову техніку. Інститут клінічної хірургії під керівництвом О, Богомольця розробив ефективні методи лікування інфекційних захворювань.

Відомі поети і письменники України (А, Малишко, П, Тичина, М, Рильський, В, Сюсюра) піднімали патріотичний дух народу.

Україна зробила вагомий внесок у перемогу над ворогом, і нам є чим пишатися. На відзнаку мужності і героїзму українського народу, який захищав свою землю від поневолювачів, почесне звання «Місто-герой» було присвоєно Києву, Одесі, Керчі і Севастополю.

Визволення України було важливою частиною процесу розгрому фашистської Німеччини. Перемога стала можливою завдяки значному напруженню сил народу, мужності та відданості борців з окупантами, плідній співпраці фронту і тилу. Війна зумовила кардинальні зрушення у суспільному житті України. З одного боку – це не вигойні рани та гігантські збитки, пов’язані з чисельними людськими жертвами, грабіжництвом окупантів, руйнаціями. З іншого – з війною пов’язані завоювання Україною авторитету на міжнародній арені, зростання свідомості та віри у свої сили народу, концентрація у межах однієї держави основної частини українських етнічних земель.

8. Народні рухи та збройні конфлікти за часів незалежності України

А) Революція Гідності

Першопричинами Революції Гідності були: узалежнення України від Росії, бажання ліквідувати корупційну систему та відкрити можливості для розвитку країни.

21 листопада 2013 р. декілька журналістів вийшли на майдан Незалежності у Києві та поширили в соціальних мережах заклик до всіх небайдужих приєднатися. Того дня тут зібралося півтори тисячі осіб – переважно журналісти та молодь. Першими до Євромайдану долучилися студенти. Спочатку протестувальники вимагали лише підписання Угоди з ЄС, тому акцію було названо «Євромайданом». Згодом протест підтримала опозиція. Перший мітинг на Європейській площі у центрі столиці виявився найбільш масовим за останні кілька років — понад 100 тисяч учасників.

Хоча Євромайдан не було заборонено судом, за кілька днів уночі загони міліції «Беркут» напали на студентів, що ночували на майдані Незалежності. Молодих людей били кийками, переслідували на вулицях. Було поранено майже сто осіб. Частина євромайданівців знайшли прихисток у Михайлівському монастирі.

Країна була шокована небаченою в Україні брутальністю побиття й тим, що жертвами стала переважно молодь. Вже за день у мітингу протесту в Києві взяли участь від кількасот тисяч до півтора мільйона осіб. Люди вимагали відставки силових міністрів і розслідування побиття студентів.

Влада мала перевагу завдяки силовим структурам і була зацікавлена, аби перевести протест у насильницьку форму, щоб зменшити його масовість, залякати людей та виправдати репресії. Увечері кількадесят осіб імітували напад на охорону Адміністрації Президента, а згодом розчинилися у натовпі та серед самих правоохоронців. У відповідь спеціальні силові підрозділи жорстоко побили та заарештували багатьох непричетних мітингувальників.

Попри це майдан Незалежності став центром мирного опору. Безпосередньо у наметах мешкали люди, що з’їжджалися зі всієї країни. Вони вимагали покарання винних у побиттях та відновлення європейського шляху України. Після того, як стало зрозуміло, що за нападами на мирних громадян стоїть Янукович та його міністри, з’явилася вимога відставки уряду та президента. Майже всі найбільш відомі та авторитетні в країні митці, вчені, громадські діячі зі сцени Майдану підтримали прагнення громадян. Режим виявився ізольованим від власного суспільства.

У центрі столиці утворилася подоба знаменитої Запорозької Січі. На Майдані було заборонено спиртні напої, а їжу та лікування безкоштовно всім надавали волонтери. Мільйони людей по всій країні жертвували гроші та необхідні речі для мітингарів. Упродовж місяців протестувальники не вчинили на Майдані жодних правопорушень, попри те, що через нього за цей час пройшло кілька мільйонів людей.

Починаючи з 8 грудня, країною поширився «ленінопад» — повалення пам’ятників Леніну, що сприймалося як прощання з диктатурою та імперією.

Практично одразу влада перейшла до індивідуального терору як у столиці, так і в регіонах. Активістів били, заарештовували, звільняли роботи.

У нападах на протестувальників брали участь «тітушки» — наймані бандити, названі так за прізвищем одного з нападників на журналістів.

Свої Майдани утворилися в усіх областях України. Проте вихід на протести в регіонах часто потребував ще більшого героїзму, ніж у столиці.

Проти влади організувався Автомайдан — колони активістів-протестувальників на власних автомобілях пікетували приміщення судів та прокуратур, навідувалися до резиденції Януковича у Межигір’ї, пікетували маєтки прибічників режиму, відвозили поранених та доставляли допомогу на Майдан.

Натомість влада вирішила створити подобу Євромайдану — «Антимайдан», аби імітувати широку громадську підтримку уряду. Підтримки, яку мав режим Януковича у суспільстві, було замало для того, щоб його захищали безкоштовно. Влада звозила громадян на «Антимайдан» за гроші або під примусом. Міліція та організатори часто забороняли учасникам «Антимайдану» вільно виходити в місто.

Росія побачила в Євромайдані загрозу для режиму Януковича, здатну зірвати плани Кремля з остаточного підкорення України. Крім того, російське керівництво боялося, що приклад українців у боротьбі за свободу і проти корупції виявиться привабливим для самих росіян. Кремль вирішив пов’язати виділення кредиту для режиму Януковича зі знищенням Майдану.

На зустрічі із західними дипломатами Янукович заявив, що влада не засто¬совуватиме¬ силу проти мирних зібрань. Однак у ніч на 11 грудня 2013 р. силові підрозділи з трьох сторін почали штурм Євромайдану. Дзвони Михайлівського собору кликали киян на допомогу. Тієї ночі багато автомобілістів та таксистів безкоштовно підвозили мешканців столиці на Майдан. Лише вранці напад було відбито.

Після спроб штурму Майдан став перетворюватися на своєрідну фортецю, оточену барикадами.

Тим часом влада стягнула до Києва тисячі «тітушок», які з метою дестабілізації¬ та виправдання репресій підпалювали автомобілі, знищували майно, жорстоко били перехожих. У січні 2014 р. у столиці втричі зросла кількість підпалів, пограбувань і викрадень автомобілів. Міліція практично не розслідувала ці злочини. У відповідь кияни почали створювати загони для патрулювання міста і захисту майна. Упійманих «тітушок» змушували привселюдно каятися у вчинених злочинах.

Як відомо, у багатьох країнах протестувальники нерідко громлять вітрини, грабують магазини, а влада перешкоджає цьому. У Києві тієї зими все було навпаки — влада сама організовувала напади на законослухняних громадян та їхнє майно.

Для оборони від нападів міліції та «тітушок» було створено Самооборону Майдану з числа добровольців. Її склад невдовзі збільшився до близько 40 сотень, чисельністю до 150 осіб у кожній. Кожна з них мала різні види діяльності — від господарчої до медичної. Одна із сотень складалася із ветеранів війни в Афганістані, до іншої належали лише жінки. Більшість сотень займалася власне захистом Майдану та охороною порядку.

Таким чином, завдяки Євромайдану в суспільстві зникав страх, режим же шукав засобів відновити його.

16 січня 2014 р. влада ухвалила так звані «диктаторські закони», названі ще «розстрільними». Каральні приписи цих законів були списані з російського законодавства, але зроблені ще суворішими.

Було запроваджено арешт за організацію мітингу; тюремне ув’язнення до 2 років за груповий протест, ув’язнення за носіння захисного шолома, за встановлення намету; арешт до 15 діб за благодійну допомогу протестувальникам. За блокування маєтків можновладців встановлювалося ув’язнення терміном до 6 років.

Виготовлення та розповсюдження екстремістських, на думку влади, матеріалів у ЗМІ чи Інтернеті мало каратися ув’язненням на строк до 3 років. Причому під «екстремістську» можна було підвести будь-яку громадсько-політичну чи правозахисну діяльність. Режим Януковича ухвалив рішення роздавати бойову зброю не лише працівникам міліції, суддям, прокурорам, але і їхнім родичам.

Оскільки у Верховній Раді не було достатньої кількості голосів за ці «диктаторські закони», то голосування депутатів сфальшували. І хоча Конституція України забороняє звуження існуючих прав та свобод людини, Янукович все ж їх підписав, чим лише активізував хвилю протесту.

19 січня протестувальники рушили до Верховної Ради вимагати скасування законів. Проте вулиця М. Грушевського, що вела до парламенту, яка доти була вільною для проходу, виявилася заблокованою бійцями «Беркуту» та Внутрішніх військ. Силовики застосували до мітингарів травматичну зброю, світло-шумові й травматичні гранати, водомети тощо.

Із усього міста почали звозити шини до вулиці Грушевського, аби майданівці могли димом від підпалених шин захиститися від прицільних пострілів з боку «Беркуту». Подекуди мешканці столиці, та навіть діти, котили шини прямо вулицями. У результаті стрілянини пластиковими кулями по натовпу десятки людей втратили зір, сотні зазнали інших поранень.

Окрім того, влада почала обшуки автомобілів. Водії, у автівках яких міліція знаходила шини, потрапляли за ґрати.

Протистояння на вулиці Грушевського дійшло найбільшого напруження 22 січня. Того дня бойовими кулями було вбито двох осіб — українця вірменського походження Сергія Нігояна, етнічного білоруса Михайла Жизневського та смертельно поранено українця Романа Сеника. Злочин було здійснено у День Соборності, одразу після заяв міністрів Януковича про «законність» використання проти демонстрантів бойових набоїв.

Досі винятково мирному характеру українського протесту дивувався світ. Адже протягом двох місяців сотні тисяч демонстрантів не допустили жодного випадку насильства чи мародерства. Ухвалення «диктаторських законів» і особливо вбивства демонстрантів вивели конфлікт із мирного русла.

Чимало прикладів нелюдського поводження влади з майданівцями не могли зламати духу опору та залякати мітингарів. Так, у лісі під Києвом зі слідами тортур було знайдено тіло львів’янина Юрія Вербицького — активіста Майдану, якого викрали просто з лікарні, катували й залишили помирати на морозі. Тоді ж бійці спеціального загону Внутрішніх військ на лютому морозі роздягли активіста Михайла Гаврилюка, який, проте, тримався гідно і мужньо. Після перемоги Революції М. Гаврилюк у суді заради примирення українців вибачив своїх кривдників.

На Майдані зміцнювалася багатоетнічна українська політична нація, заснована на патріотизмі, гідності й волі до справедливості. Традиційні поділи в суспільстві — етнічний, мовний тощо — втрачали сенс.

Після «диктаторських законів», убивств та викрадень майданівців настрої мітингарів різко радикалізувалися. За таких обставин лідери парламентської опозиції, які вели переговори з Януковичем, домагалися мирного виходу із ситуації, що склалася. 29 січня уряд було відправлено у відставку.

Янукович намагався виграти час, сподіваючись, що Майдан «видихнеться» або принаймні ослабне у внутрішніх суперечках. Натомість вищі російські чиновники публічно закликали Януковича до негайного силового придушення протестів. До Києва прибули агенти російських спецслужб, які координували плани знищення Майдану; з Росії літаками надходила вибухівка і боєприпаси. За спеціальним планом операції «Бумеранг» понад 22 тис. бійців спецпідрозділів мали знищити Майдан.

18 лютого тисячі мітингувальників рушили до будівлі Верховної Ради з вимогою повернути Конституцію 2004 р. зі значно меншими повноваженнями президента та покарати винних у побиттях та вбивствах. Під час раптового нападу «Беркуту» й «тітушок» на демонстрантів на вулиці Інститутській та у Маріїнському парку було вбито й поранено десятки людей. Увечері спецпідрозділи почали штурм Майдану з використанням світло-шумових і газових гранат, вогнепальної зброї та бронетранспортерів.

Правоохоронці зумисне підпалили Будинок профспілок, де розташовувався штаб Майдану, та наметове містечко. Майданівці відбивалися від спецпідрозділів камінням та «коктейлями Молотова» — пляшками із запалювальною сумішшю. Безперервний штурм Майдану тривав 17 годин. Іноді здавалося, що нападники ось-ось переможуть. Проте наступного ранку у вирішальний момент прибуло підкріплення зі Львова і Тернополя.

20 лютого зранку снайпери відкрили масовий вогонь і по майданівцях, і по деяких правоохоронцях. «Беркут» почав відступати, а влада оголосила про евакуацію Верховної Ради і Кабінету Міністрів. Ймовірно, метою цих дій було спровокувати розгром Верховної Ради протестувальниками, щоб дати привід для масштабного розстрілу Майдану та паралізувати парламент — єдиний вищий орган влади, що міг виступити (і, зрештою, виступив) проти диктатури Януковича. Одна з російських газет навіть встигла опублікувати матеріал про те, що демонстранти вже спалили Верховну Раду.

Але провокація не вдалася: попри біль від втрат загиблих, Майдан не пішов нищити Верховну Раду. Щоб відновити межі Майдану, які критично звузились під натиском силовиків, нечисленні групи майданівців рушили вул. Інститутською услід за відступаючим «Беркутом», де на них чекала засідка і кулі снайперів та автоматників.

Кадри розстрілів беззбройних людей, прикритих хіба що дерев’яними чи алюмінієвими щитами та пластиковими касками, облетіли увесь світ.

Майданівці жертовно витягали з-під куль загиблих і поранених людей.

Ціною власних життів, наражаючись на ризик, 6-та медична сотня Самооборони Майдану надавала допомогу пораненим.

Протягом 18–20 лютого загалом загинули 77 євромайданівців, понад 700 зазнали поранень. А за весь час Революції постраждали 3,5 тисячі мирних громадян. Більше ста було вбито або загинуло від ран. Згодом їх назвали «Небесною сотнею».

Після кривавого розстрілу Майдану від режиму Януковича відвернулися навіть деякі його прихильники. Увечері 20 лютого Верховна Рада 236 голосами (за необхідних 226) засудила насильство, що призвело до загибелі мирних громадян, заборонила використання зброї силовими підрозділами та зобов’язала їх повернутися до місць розташування.

Наступного дня на переговорах з опозицією за участі міністрів закордонних справ Німеччини, Польщі та Франції Янукович згодився упродовж 48 годин обмежити права президента, повернувши редакцію Конституції, яка діяла на час його обрання, та не пізніше грудня 2014 р. провести дострокові президентські вибори.

Проте того ж вечора Янукович утік, порушивши щойно укладені домовленості й не підписавши зміни до Конституції. Ще раніше повтікали до Росії та Білорусі його поплічники. Ті, що лишилися, почали зрікатися і всіляко звинувачувати Януковича у вбивствах, крадіжках, корупції та деспотизмі.

Янукович від’їжджав поспіхом, залишивши у своїй резиденції Межигір’ї безліч коштовностей та документів із записами про отримані хабарі. Ще більше йому вдалося вивезти з собою. У зв’язку з втечею Януковича Верховна Рада конституційною більшістю народних депутатів визнала, що він самоусунувся з посади Президента України, та відновила дію Конституції у редакції 2004 р., яка обмежувала права президента. У лютому 2015 р. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про позбавлення Віктора Януковича звання Президента України».

Спочатку Янукович попрямував до Харкова, а потім, побачивши деморалізацію своїх прихильників, потайки втік до Криму, звідки був вивезений російськими спецслужбами до Росії. Незабаром Кремль почав використовувати заяви Януковича для виправдання агресії проти України.

У подіях Євромайдану в Києві взяло участь 5 % населення країни, інших містах і селах — 6 %, ще 9 % населення допомагали мітингувальникам харчами, речами, грішми тощо. Майдан став явищем небаченого масштабу. Кожен п’ятий дорослий громадянин України, або майже 10 мільйонів, безпосередньо чи опосередковано брали участь у подіях Майдану (за даними соціологів Фонду «Демократичні ініціативи»).

Здобутками Революції Гідності стали:

-зростання самоповаги, патріотизму та солідарності громадян України. Майдан продемонстрував здатність українців до самоорганізації, взаємодопомоги та самопожертви, виявив, що для наших співгромадян, незалежно від регіону проживання, етнічної належності та мови, важливими цінностями є свобода, людська гідність, право вибирати свою долю;

-відновлення основних громадянських свобод, порушених «диктаторськими законами»;

-припинення визискування ресурсів країни кланом Януковича;

-відновлення можливостей для реформування країни;

-відновлення руху України до Європи;

-становлення України у світовій громадській думці як держави з власною самобутністю, історією та гідністю;

-збереження державного суверенітету України.

Б) Загарбання Криму Росією

Російське керівництво сприйняло перемогу Майдану і втечу Януковича як власну катастрофу. Плани поглинути Україну і використати її ресурси для потреб Росії зазнали краху. Успішна модернізація України ставила б хрест на імперських амбіціях Росії, демонструвала неефективність її суспільно політичного режиму порівняно з європейським. Тому Кремль вирішив задіяти заздалегідь розроблений план військової окупації Криму. Метою було, з одного боку, загарбавши чужу територію, домогтися підтримки шовіністичної частини населення Росії та відвернути увагу російського суспільства від власної корупції, неефективності, бідності та приниження російського населення, а з іншого — «покарати» Україну за Революцію, принизити її, підірвати життєздатність та, врешті-решт, підкорити.

Заздалегідь до Криму було надіслано додаткові спецпідрозділи російських військ та численних членів російських націоналістичних організацій. Безпосередньо на мітингу в Севастополі «мером» без виборів було проголошено громадянина Росії. Проте в Сімферополі мітинг кримських татар за єдність з Україною виявився більш масовим за виступ сепаратистів, і севастопольський сценарій втілити не вдалося.

У ніч на 27 лютого 2014 р. військовими без розпізнавальних знаків були захоплені будівлі парламенту та уряду Криму, над якими вивісили прапор Росії. Російських військових назвали «зеленими чоловічками», оскільки вони були вдягнені у зеленого кольору однострої без розпізнавальних знаків. Під дулами автоматів нападники зібрали кримських депутатів на засідання парламенту Автономної Республіки Крим. Окупанти заявили, що більшість депутатів нібито проголосувала за проведення «референдуму», проте незалежних підтверджень цьому й досі не існує.

Російська агресія спочатку була названа «гібридною війною», з огляду на відмову Росії визнавати свою участь та широке використання невоєнних засобів агресії — пропаганди, агентури тощо.

1 березня Державна дума Росії дала санкцію на військову агресію проти України. Ще до цього російські війська почали блокувати українські військові підрозділи Криму, дороги та інші стратегічно важливі об’єкти. Путін намагався ввести світову спільноту в оману, заявляючи, що російські війська не причетні до подій на півострові, а озброєння і амуніцію нападники «купили у воєнторзі». Лише за рік потому він зізнався, що в Криму діяли російські військові. 18 березня під час одного з нападів на українську військову частину в Сімферополі було вбито українського військового, ще двоє зазнали поранень. Загалом під час атаки на Крим було поранено десятки українських вояків.

Українські військові частини мали вказівку проявляти витримку й утримувати зайняті позиції. За часів президентства Януковича Збройні Сили України систематично недофінансовувалися, військова служба стала непрестижною, майно, земля і зброя військових частин продавалися чи розкрадалися. У той же час боєздатність українських частин на півострові була ослаблена зрадою, деякі військові перейшли на службу до окупантів або звільнилися. Попри це частина українських військових все ж залишилася вірною присязі й вирушила на материкову Україну.

16 березня в Криму відбувся незаконний «референдум», за результатами якого було оголошено, що нібито 97 % учасників «проголосували» за входження до складу Росії. Це була явна фальсифікація. Більшість із 300 тисяч кримських татар та понад 700 тисяч українців Криму не хотіли приєднання до Росії. Протягом року після окупації понад 20 тисяч кримчан виїхали з Криму до материкової частини України.

Після анексії у Криму відбулося стрімке згортання громадянських свобод. Насамперед, це стосувалося етнічних українців та кримських татар. Мирних активістів почали кидати до в’язниці, деяких було викрадено або вбито. Півострів стикнувся з низкою економічних проблем, оскільки залежав від українських транспорту, енергопостачання, харчів, а також через санкції. Росія постала перед світом як країна-агресор. Генеральна асамблея ООН підтримала територіальну цілісність України та визнала Крим і Севастополь територією України. Через анексію Криму Росія потрапила під санкції з боку США, держав ЄС, Японії, Австралії та інших країн.

В)Агресія Росії проти України

Росія мала на меті загарбати стільки території, скільки зможе. Гаслами «Новоросії» та «русского мира», що їх підняла російська пропаганда, намагалися виправдати агресію проти українського народу, позбавлення його права на власну державу, культуру, історію. Більша частина земель, які в Росії шовіністи називали «Новоросією», історично належала до Київського князівства та Війська Запорозького, а їхні сучасні мешканці, за соціологічними опитуваннями, у переважній більшості вважають Україну своєю Батьківщиною і не прагнуть відокремлюватися. Розраховуючи, що все піде, як при загарбанні Криму, Путін прорахувався щодо неготовності українців захищати рідну землю.

У березні проросійські сепаратисти за підтримки російських спецслужб почали вуличні акції на Донбасі та в деяких інших регіонах під гаслами приєднання до «Митного союзу», «федералізації» тощо.

Як і під час Другої світової війни, знайшлися такі, які стали колаборантами, тобто зрадниками своєї країни, співпрацюючи із загарбниками. Чимало людей накликало біду на свій край, перебуваючи під впливом російської пропаганди. Деякі зраджували свою країну, розраховуючи на більші соціальні виплати у разі окупації Росією. Інші сподівалися, що переворот винесе їх нагору і дасть змогу безкарно грабувати та займатися мародерством. Натомість ядро сепаратистів становили російські агенти.

Завдяки діям правоохоронців, місцевих політичних діячів, підприємців та громадських активістів російські плани з роздмухування сепаратизму провалилися на Харківщині, Дніпропетровщині, Запоріжжі, Херсонщині, Миколаївщині, Одещині.

Проте починаючи з березня 2014 р., проросійські бойовики захопили деякі державні установи Донецька, Луганська та інших міст Донбасу.

Почався терор і вбивства прихильників єдиної України. Сепаратисти проголошували самозвані «республіки», маючи щонайбільше по кілька тисяч прибічників на вулицях. На Донеччину й Луганщину безперешкодно прибували загони російських диверсантів, оскільки кордон не було перекрито.

У середині квітня загін озброєних російських терористів під керівництвом офіцера російської розвідки захопив м. Слов’янськ та довколишні території. Тут, як і в Донецьку та Луганську, почалися вбивства українських патріотів. Одними з перших терористи закатували студентів та депутата Горлівської міськради Володимира Рибака за його намір зберегти український прапор над міською радою. Невдовзі терор став масовим.

Проросійські терористи вбили тисячі людей, розграбували державне і приватне майно, тисячі місцевих мешканців зникли безвісти або пройшли через катівні. Натомість у Харкові завдяки своєчасним і рішучим діям правоохоронців вдалося швидко впоратися із сепаратистами.

У відповідь на терор Україна розпочала Антитерористичну операцію (АТО), яка фактично стала російсько-українською війною.

Українській армії довелося відновлювати свою боєздатність безпосередньо в ході бойових дій. У середині квітня українські десантники звільнили від ворога аеродром міста Краматорська й гору Карачун, звідки почалося визволення краю. Проте на підмогу терористам стали надходити нові сили з Росії, озброєні танками, бронемашинами, системами протиповітряної оборони та іншим важким озброєнням.

У квітні 2014 р. Росія разом із США, ЄС і Україною підписала в Женеві угоду, за якою бойовики були зобов’язані роззброїтися і звільнити захоплені приміщення в обмін на амністію. Однак Путін знехтував виконанням цієї угоди.

У травні сепаратисти інсценували незаконні «референдуми» щодо «незалежності» самопроголошених «Луганської народної республіки» (ЛНР) і «Донецької народної республіки» (ДНР). У захоплених містах влаштовувалися поодинокі дільниці для голосування, біля яких збиралися черги, аби забезпечити необхідну пропагандистську «картинку для російських ЗМІ про начебто масову підтримку сепаратистів місцевим населенням. Бюлетені для «референдумів» були розмножені на копіювальній техніці, що унеможливлювало будь-який контроль. Самі сепаратисти змушені були заявляти, що ці референдуми не означають відокремлення від України, оскільки більшість мешканців Донбасу, за всіма соціологічними даними не підтримувала таких дій.

Наприкінці травня «ЛНР» та «ДНР» підписали угоду про утворення «союзу республік “Новоросія”». Проте цей вигаданий у Москві мертвонароджений проект не прижився, адже в історичній пам’яті місцевого населення жодної «Новоросії» не було.

На початку травня 2014 р. в Одесі проросійські бойовики, озброєні автоматами і пістолетами, напали на численний мирний проукраїнський мітинг, застреливши кількох його учасників. Від обурених демонстрантів проросійські активісти сховалися в міському Будинку профспілок. Полетіли «коктейлі Молотова», від яких зайнялися спочатку вхідні двері, а згодом і вся будівля. Унаслідок розстрілів проукраїнських мирних демонстрантів та пожежі, що спалахнула в Будинку профспілок, загинуло понад сорок осіб.

Тим часом українська влада повсякчас демонструвала готовність до політичного врегулювання. Президент України Петро Порошенко, обраний¬ на позачергових виборах у травні 2014 р., неодноразово виступав з мирними пропозиціями, оголошував одностороннє перемир’я. Проте бойовики продовжували напади включно з атаками з використанням протиповітряних засобів на українські літаки та вертольоти.

У червні українським військам вдалося завдати низку поразок російським найманцям під Красним Лиманом, Ямполем і Миколаївкою. Російські військові та місцеві зрадники, які раніше обіцяли «перетворити Слов’янськ на Сталінград», утекли. Частина з них, яка пересувалася танками, була знищена, а решті, що їхала цивільними автомобілями, вдалося дістатися Донецька. Українські війська визволили Слов’янськ та інші міста з мінімальними втратами для цивільної інфраструктури.

Одразу у звільнені міста була завезена гуманітарна допомога мирному населенню.

Визволені українськими військовими Слов’янськ, Краматорськ, Маріуполь та інші міста лишилися переважно неушкодженими, на відміну від загарбаних російськими військами й найманцями Дебальцевого, Вуглегірська та ін.

Українські війська дотримувалися наказу під час визволення загарбаних територій максимально уникати жертв серед мирного населення. Натомість проросійські бойовики обстрілювали артилерією та системами залпового вогню не тільки українських військових, а й мирні міста і села Донбасу, що залишилися під контролем українського уряду. Окрім того, окремі російські терористи здійснювали обстріли населених пунктів, що перебували під їхнім власним контролем, вочевидь, з метою залякати мирне населення, паралізувати його волю до опору та звинуватити Україну.

Українська армія і добровольчі підрозділи набиралися бойового досвіду. У середині червня від російських терористів було звільнено велике приморське місто Маріуполь. Територія, контрольована сепаратистами, невпинно звужувалася.

Ватажок російських терористів у Слов’янську заявив, що лише під його командуванням було 5,5 тисяч бойовиків, а загалом, за даними самих терористів, лише за півроку через їхні формування пройшло понад 35 тисяч російських «добровольців», не рахуючи місцевих колаборантів. Попри це проросійські сепаратисти продовжували закликати Путіна до відкритого вторгнення в Україну.

Агресія проти України супроводжувалася небачено безсоромною брехнею в російських ЗМІ. Аби збуджувати ненависть до українців, вони повідомляли вигадані історії про «розіп’ятого хлопчика», про «рабів», яких нібито мали давати кожному українському бійцю, про пташок снігурів, яких нібито знищували українські школярі, та інші нісенітниці; цинічно використовували для своїх зйомок хворих дітей, підтасування відеокадрів тощо.

У липні українські війська здійснили спробу відсікти захоплені терористами території від російського кордону, аби припинити надходження з Росії військової техніки та бойовиків. Проте у зв’язку з масованими обстрілами артилерією та залповими системами з території самої Росії українські частини змушені були припинити ці спроби.

17 липня проросійські терористи, серед яких, імовірно, були російські військові, з російського комплексу протиповітряної оборони збили над українським Донбасом цивільний малайзійський літак «Боїнг» із майже трьомастами людьми на борту. Ця подія викликала шок у світі та нові санкції проти Росії з боку США, ЄС та їхніх союзників.

На середину серпня 2014 року територія, контрольована терористами, зменшилася втричі. За зізнаннями ватажків бойовиків, їм до поразки лишалися один-два тижні.

Путін боявся краху своїх маріонеток, що міг підважити його власні позиції в Росії. Із середини серпня, на додачу до тих російських підрозділів, що вже були в Україні, почалося масоване вторгнення російських військових у тил українській армії. У Росії їх лицемірно називали «відпускниками», тобто нібито під час відпусток вони приїхали на важкій військовій техніці — з танками, гарматами, зенітними комплексами — воювати проти України. А цю важку зброю, мовляв, вони купили «у воєнторзі».

У важких боях частина українських військ була заблокована під містом Іловайськом. Попри обіцянки, надані російськими офіцерами та Путіним, щодо виходу українських військових з оточення зі зброєю, обидві колони військ були розстріляні російською артилерією. Кількасот українських бійців загинули, ще кількасот потрапили в полон, де вони зазнали нелюдського поводження.

Натомість на інших ділянках наступ російської армії було відбито. У Маріуполі місцеві мешканці прискорено будували укріплення для українських бійців, які захищали місто.

У вересні в м. Мінськ (Білорусь) Україна, Росія і Організація з безпеки і співробітництва Європи (ОБСЄ) уклали угоди, за якими сторони мали припинити вогонь, відвести важку зброю від лінії вогню та передати контроль за українсько-російським кордоном Україні. Після складних переговорів центральна влада України зголосилася надати частинам

Донецької і Луганської областей, які опинилися під контролем проросійських сил, широке самоврядування. Однак і цього разу Росія порушила угоду.

На український Донбас було введено тисячі одиниць російської військової техніки, що дозволило організувати низку атак на кількох напрямках. Попри чергову мирну угоду, укладену в лютому 2015 р., російські війська атакували українські позиції біля містечка Дебальцевого. Метою було оточити і взяти в полон українських солдат, аби деморалізувати українське суспільство та викликати внутрішні збурення. Проте українські підрозділи відступили з Дебальцевого, завдавши бойовикам, за свідченням одного з ватажків сепаратистів, «колосальних втрат». Попри мирні угоди Росія через своїх агентів продовжувала терористичні акції та диверсії на території України. Російські агенти підривали залізничні колії, офіси державних установ, волонтерських організацій, а також помешкання звичайних людей, намагаючись створити атмосферу страху і невпевненості в суспільстві.

Війна тяжко позначилася на долях мільйонів українців. Існує небагато держав у сучасній історії, які пройшли такі випробування. Загинули тисячі цивільних і військових. За оцінками ООН, на початок 2015 р. кількість переміщених осіб в Україні досягла понад 1 млн.

Ще в травні 2014 р. терористи вперше спробували захопити Донецький аеропорт, але з великими втратами були вибиті українськими бійцями.

Вороги, а згодом і самі українці за незламність почали називати вояків з Донецького аеропорту «кіборгами». Аеропорт, хоч і був вщент зруйнований і залишений українськими бійцями в січні 2015 р., став ще одним символом мужності українських воїнів.

Під час війни відродилися самоповага, кращі героїчні військові традиції українського народу та готовність людей усіляко підтримувати свою країну: особистою збройною участю, волонтерською працею, грішми, майном. Навіть діти надсилали захисникам Вітчизни заощаджені чи наколядовані гроші, свої малюнки та листи підтримки. Волонтерський рух для допомоги армії та постраждалим цивільним досяг в Україні небувалих для сучасної Європи масштабів.

Стійкість і мужність української армії, інших силових структур та підтримка їх народом стали основними чинниками, які поряд із тиском Заходу змушували Росію йти на «заморожування» агресії.

Всупереч ворожим підступам і пропаганді, в Україні зміцнилася національна єдність. У питаннях захисту країни людей не розділяли ні мова, ні релігія, ні етнічна приналежність. Попри жертви та економічні проблеми багато людей усвідомили цінність власної держави й армії для захисту життя.

Мужній опір українців змусив розвинуті країни світу нарощувати міжнародний тиск на Росію, внаслідок чого вже за півроку російська економіка увійшла в глибоку кризу. У Європі та світі почалося усвідомлення загрози світовому порядку від російської агресії, важливість міжнародної солідарності з Україною в її боротьбі за незалежність. Українці своєю кров’ю платили за європейські цінності свободи.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.