філософія / 18.Рене Декарт

18.Рене Декарт уважається засновником нового способу філософування, нової парадигми філософії. Лише у ХХ столітті його ідеї були сприйняті адекватно Гуссерлем, що і поклало початок феноменології. Вихідним пунктом філософування у Декарта виявилася не субстанція, не першорушій, навіть не Бог, а EGO. Декарта цікавить свідомість, яка усвідомлює себе. Він вирішує всю метафізику розпочати із самого себе, із “Я”. Традиційно метафізика починає з дослідження причин світу. В кінці розгляду виникає запитання: що є причиною першопричини? Відповіді немає.

У “Метафізичних роздумах” Декарт скаже, що потрібно нарешті всерйоз розглянути й позбутися всіх суджень, які досі приймалися ним на віру, почати все спочатку. Для руйнування таких суджень немає потреби доводити недостовірність кожного з них, та це і виявилося б нескінченною працею. Декарт зазначає, що все, що ним досі сприймалося як істинне й обґрунтоване, він пізнав із чуттів, або завдяки чуттям. Проте він інколи виявляв, що ці чуття оманливі. Тому, за Декартом, тут належить зробити висновок: Я є, Я існую – неодмінно правильно щоразу, як я це осягаю розумом. Здатність мислити справді мій атрибут. Воно (мислення) єдине не може бути відчужене від мене. Я є, я існую – це достовірно, але тільки до того часу, як я продовжую мислити, можливо, якщо я перестану мислити, я перестану існувати. Я – річ мисляча. А що таке мисляча річ? Це річ, яка сумнівається, пізнає, стверджує, заперечує, бажає, уявляє, відчуває. Тут з’являється чуттєвість. Декарт не інтелектуалізує чуттєвість, просто він розуміє, що будь-яке усвідомлюване відчуття – думка.

Найперше, що розглядає Декарт – це ідею Бога. Бог – сама істина, адже істина – це збіг буття й думки, поняття й реальності, сутності й існування. Усі ті ідеї, які вкладені Богом у душу людині, або навіяні ним, – істинні. Вони не можуть суперечити розумові та сприймаються ним ясно й чітко. Серед цих ідей – ідея Бога, ідея зовнішнього тілесного світу, ідея матеріального буття.

Ще одна проблема, яка хвилює Декарта, – це проблема істини й облуди (хиби). Якщо все, що я маю, дано мені Богом, і якщо він не вклав у мене здатності помилятися, то чому я помиляюся? Найголовнішими модусами мислення Декарт уважає розум і волю. Розум – це така форма мислення, у якій мисляче “Я” виступає як суб’єкт споглядання, сприймання. Воля – таке мислення, коли “Я” виступає як суб’єкт діяльності. Помилки виникають внаслідок неправильного поєднання розуму й волі у судженнях.

Людина, щоб уникнути помилок мусить утримувати волю в межах свого знання та висловлювати судження тільки про речі, що ясно й чітко пізнаються розумом. Для глибшого розуміння специфіки картезіанської філософії, та її актуальності радимо студентам ознайомитися з працею М.К. Мамардашвілі “Картезіанські роздуми”.

Одне із найважливіших положень філософії Декарта – розмежування матеріальної та духовної субстанції: розмежування душі й тіла, духу й матерії. Річ мисляча і річ матеріальна розглядаються Декартом як самостійні субстанції, підстава для цього – те, що розум сприймає їх чітко і ясно як незалежну одна від іншої. Атрибут матеріальної субстанції – протяжність, атрибут духовної – мислення.

Метод Декарта докорінно відрізняється від наукового методу Бекона. Він віддає перевагу методу логічної дедукції