ІЕ та ЕД / ІЕ та ЕД (шпори) / Школи неолібералізму

Школи неолібералізму : Чіказька (Л.Мізес, М.Фрідмен), Фрайбургська (В.Ойкен, Л.Ерхард), Лондонська (Ф. Хайєк, Л. Роббінс).

У першій третині ХХ ст. сформувалося чотири основні групи вчених- економістів, які заклали фундаментальні основи сучасного неоліберального мислення. Найбільш відомі з них – лондонська, неоавстрійська (віденська) і чиказька. Зокрема, представник лондонської школи неолібералізму Лайонел

Ч. Роббінс є автором сучасного неокласичного трактування предмету економічної науки, центральною проблемою якої є „поведінка людини як відношення між даними цілями і обмеженими ресурсами, що мають альтернативне застосування”. Основоположники віденської школи Людвіг Мізес і Фрідріх Хайєк поєднали маржиналістські принципи австрійськї школи граничної корисності з англійською неокласичною теорією і започаткували цілісну сучасну систему ліберального способу думок. Чиказька школ об’єднує Френка Найта, і його учнів, найвідомішими серед яких є Джордж Стіглер і Мілтон Фрідмен. Ф. Найт, досліджуючи особливості недосконалої конкуренції, акцентує увагу на поведінці господарюючих суб’єктів за умов невизначеності і ризику. З науковим авторитетом М. Фрідмена пов’язана монетаристська доктрина неолібералізму – його «неокласична контрреволюція», названа так як антитеза кейнсіанській революції.

Представники названих трьох шкіл науковців були одностайними в розумінні важливості ринку і тих загроз, що містяться в монополізації економіки і державному інтервенціонізму. Однак названі англомовні неоліберальні школи не представили науці чітких програм державної підтримки конкурентного середовища і соціальної переорієнтації ринкового господарства. Найбільш послідовно осмислили і обґрунтували ці процеси зробили представники четвертої групи – німецької школи неолібералізму.