Для цього пропонується кілька варіантів табличок голосних:

1. О - У - Е - І - И - А.

2. І - Е - А - О - У - И.

3. А - О - У - Е - И - І.

4. Е - И - І - А - О - У.

5. Ю - Ї - Є - Я - І - И.

6. Я - Є - Ю - Ї - І - И.

7. І - И - Ї - Є - Ю - Я.

8. І - Ї - Е - Є - У - Ю.

9. И - Ї - Е - Є - А - Я.

У першому з них розміщення голосних у табличці відповідає принципу наближеності до "кола". З нього бажано починати формування правильної артикуляції голосних звуків української мови.

Друга табличка є найбільш відомою, поширеною, а тому зручною для роботи над уже сформованими на основі "кола" голосними звуками та приєднанням до них різних приголосних звуків української мови.

Третій варіант складає сукупність голосних заднього ряду (а-о-у) та переднього (е-и-і), розміщених за принципом від низького до високого піднесення спинки язика під час їх вимови.

Четверта табличка являє собою ту саму сукупність, що і третя, але розташовану в такому порядку: спочатку йдуть голосні переднього ряду, а потім заднього.

П'ятий варіант використовується здебільшого для роботи над йотованими голосними звуками. Він теж побудований за принципом їхньої наближеності до "кола".

Шоста табличка передбачає роботу переважно над йотованими голосними звуками, але трохи ускладнену хаотичністю їх розміщення.

У сьомому варіанті звуки розташовано у порядку межування голосних звуків заднього і переднього рядів.

Восьма і дев'ята таблички побудовані на межуванні чистих голосних із йотованими.

Порядок роботи над артикуляцією за поданими вище табличками та розташування в них голосних доцільно змінювати, щоб активізувати увагу та сконцентрувати її на особливостях артикуляції кожного окремого звуку.

Тепер розглянемо приголосні звуки та особливості їх артикуляції.

Б - дзвінкий, П - глухий. Їх об'єднує те, що разом вони належать до групи губних зімкнених приголосних. Це означає, що в їх артикуляції головну роль відіграють губи. У цілому вона складається з двох етапів - зімкнення і розімкнення губів. Після першого з них відбувається натиск повітря, після другого - він миттєво закінчується. Язик у цьому участі не бере, піднебіння - підняте. У звучанні їх є певні відмінності. Так, "Б" звучить більш напружено, дзвінко і твердо, а "П" - глухо, м'яко і невимушено. Слід зазначити, що напруженість і дзвінкість створюються голосовими зв'язками, а м'якість і невимушеність - губами і диханням. Тому приголосний "П" створюється меншим натиском повітря, аніж "Б".

М - губний зімкнений сонорний приголосний. Артикулюється він теж губами. Натиску повітря і напруження голосу не потребує. Відрізняється від попередніх губних приголосних опущенням м'якого піднебіння, що відкриває тим самим прохід до носової порожнини та створює домішок носового звучання.

В - сонорний, Ф - глухий. Їх об'єднує те, що разом вони належать до губних щілинних приголосних. Артикулюються зближенням губів до утворення вузької щілини, через яку виходить струмінь повітря. Язик у цьому участі не бере, м'яке піднебіння підняте, прохід у носову порожнину закрито. Різниця в їх артикуляції полягає в тому, що "Ф" артикулюється шляхом зближення нижньої губи з зубами, при цьому утворюється щілина трохи більша аніж в артикуляції "В".

Д - дзвінкий, Т - глухий. Вони належать до групи зубних зімкнених приголосних. Артикулюються торканням кінчика язика внутрішньої сторони передніх верхніх зубів та альвеол. Губи пасивні, м'яке піднебіння опущене, прохід до носової порожнини відкрито. Різницю в звучанні цих приголосних створює вібрація голосових зв'язків, що має місце в артикуляції "Д".

Н - сонорний зубний зімкнений приголосний. Артикулюється, як і попередні "Д", "Т", торканням кінчика язика передніх зубів та альвеол. За рахунок більшої площини торкання язика та водночас відповідного опущення м'якого піднебіння він отримує специфічне носове звучання.

С - глухий щілинний, З - дзвінкий щілинний, Ц - глухий зімкнено-щілинний. Вони належать до групи зубних приголосних. Артикулюються напіввідкритими губами, зуби при цьому розімкнені на відстань 1-2 мм. М'яке піднебіння підняте, отже, прохід до носової порожнини закрито. Язик виконує приблизно такий самий рух, як і під час артикуляції "Д", "Т", з тією різницею, що в артикуляції "С", "З" він не торкається піднебіння, а утворює щілину між ним і передньою частиною спинки язика. Істотна різниця в звучанні цих приголосних створюється голосом. Голосові зв'язки в артикуляції "С" ледве напружені, а в "З" - знаходяться в стані вібрації. Артикуляція "Ц" складається з двох елементів - торкання боковими краями кінчика язика та утворення в результаті його щілини, що і створює певний колорит звучання "Ц".

Ж - дзвінкий, Ш - глухий, Й - сонорний. Усі три належать до групи щілинних передньопіднебінних приголосних. Артикулюються шляхом утворення щілини, як і "С","З", з тією різницею, що кінчик язика не підіймається так високо, від чого канал, що утворюється спинкою язика, є значно ширшим. Струмінь повітря спрямовується на передні різці верхнього ряду. Зуби при цьому розімкнені на відстані 1-2 мм, м'яке піднебіння підняте. Різницю звучання "Ш" і "Ж" створюють голосові зв'язки, а "Й" - домішок носового звуку, що з'являється внаслідок зменшення щілини при піднятті бокових частин та спинки язика. При артикуляції "Ш" голосові зв'язки ледве напружені, "Й" знаходяться у стані легкої вібрації, а "Ж" - більш активної вібрації. До того ж, при артикуляції "Ж" щілина, що утворюється передньою частиною язика, є меншою, тобто вужчою, а тому він потребує менших витрат повітря, аніж "Ш".

Дз, Дж - африкати, що утворюються дзвінкими зубними (Д, з) та передньопіднебінними (Д, ж) приголосними звуками української мови. Як Дз, так і Дж належать до групи зімкнено-щілинних звуків. Артикуляція їх відображає не кожен складовий звук окремо, а їх злиття в один. Ця спільна риса має місце в артикуляції обох фонем, а ще спільним у них є базова основа - твердий "Д", який додає їм домішок початкового носового звучання. Різницю артикуляції "Дз" і "Дж" складає другий елемент - при цьому кінчик язика торкається передніх зубів нижнього ряду, але плавно переходить до верхніх альвеол, що й утворює щілинне звучання злитого "Дз".

Другий елемент артикуляції "Дж" зумовлений специфікою другої частини цієї фонеми. Отже, зімкнення відбувається не на передніх зубах та альвеолах, а значно вище - на твердому піднебінні, де утворюється звук "Ж".

Ч, Щ - глухі передньопіднебінні звуки, що належать до групи зімкнено-щілинних приголосних. Артикулюються шляхом торкання альвеол кінчиком язика, після чого в центральній його частині утворюється щілина.

Артикуляція "Щ" відрізняється від "Ч" тим, що під час її відбувається зімкнення з подальшим сковзанням та ледве помітним просуванням уперед бокових країв передньої частини язика. В обох випадках губи відірвані від зубів, висунуті вперед, зуби розімкнені, м'яке піднебіння підняте, носова порожнина закрита. Струмінь повітря спрямовується на альвеоли, що знаходяться над передніми зубами верхнього ряду. Сукупність усіх цих елементів і створює специфіку звучання українських "Ч" та "Щ", що відрізняється від артикуляції та вимови цих приголосних в інших мовах. Зокрема, у російській вони трохи пом'якшені, тимчасом як українські "Ч" та "Щ" завжди звучать твердо без будь-яких пом'якшень.

Р - передньопіднебінний сонорний зімкнено-щілинний приголосний, що вирізняється характерним дрижанням, яке створюється внаслідок вібрації кінчика язика під струменем повітря при розкритому роті. Губи трошки заокруглені та все ж активної участі в артикуляції вони не беруть.

Л - зубний сонорний щілинний приголосний. Його артикуляція складається із розімкнення губів та змички кінчика язика з внутрішньою поверхнею передніх зубів верхньої щелепи. Струмінь повітря при цьому проходить крізь бокові щілини, які утворюються внаслідок опускання бокових країв язика. Напевно саме тому цей приголосний інколи називають ще боковим сонантом.

Ґ - дзвінкий, проривний, К - глухий. Обидва вони належать до групи зімкнених задньоротових приголосних, а тому мають і подібну артикуляцію. В обох випадках губи розімкнуті, активної участі в артикуляції не беруть. Спинка язика піднімається, боковими краями торкається м'якого піднебіння. При артикуляції "Ґ" вона піднімається трохи вище аніж при артикуляції "К". Таким чином щілина, що утворюється внаслідок цього, зменшується і струмінь повітря, прориваючи її, утворює специфічний дзвінкий звук із домішкою носового відлуння.

Г - дзвінкий, Х - глухий. Разом належать до групи щілинних задньоротових приголосних звуків української мови. В артикуляції їх теж є спільні елементи. Так, губи в обох випадках активної участі не беруть, але вони розімкнені. Спинка язика піднята, кінчик його опущений до нижніх зубів. Водночас "Г" вважають горловим звуком та більш глибинним порівняно з "Х", а тому "Г" вимагає більшого струменя повітря. Внаслідок цього і створюється специфічне звучання кожного з цих звуків.