І розділ Життя і творчість ю. Збанацького

1.1 Юрій Оліферович Збанацький: “Не оминула гірка доля й мене, хоч і не дійшло до тюряги”

Ті, кому пощастило спілкуватись з Юрієм Збанацьким, запам’ятали його як людину легендарної біографії, кумиром покоління.

Талановитий письменник, обдарований педагог, відомий громадський діяч, Юрій Збанацький вніс вагомий вклад у захист і розбудову рідної України.

Якщо оцінювати особистість за регаліями та займаними посадами, то в 19 років — директор школи, у 28 — командир одного з найбільших партизанських з’єднань, потім — керівник Київської міської організації Спілки письменників України, Герой Радянського Союзу, лауреат усіх найпрестижніших письменницьких премій Української РСР. Складається враження, що життєвий шлях Юрія Збанацького вистелений трояндами. Утім, коли розмовляєш із його вдовою Ольгою Хрисанфівною, читаєш скупуваті архівні матеріали, мимоволі знаходиш і колючки: зраду колишнього колеги, лихоліття концтабору, наклеп, котрий уже в повоєнні часи ледь не призвів до ув’язнення, ”дружня розмова” з міністром внутрішніх справ Тимофієм Строкачем...

Народився Юрій Збанацький 1 січня 1914 року в селі Борсуків Остерського повіту на Чернігівщині. Зовсім юним прилучився до творчості. Писав оповідання, повісті, складав вірші... Навіть п’єси. Одну з них, іще під час навчання в сьомому класі, віддав у кооперацію загортати оселедці. Але хто міг подумати, що драматичний твір сподобається продавщиці — учасниці художньої самодіяльності, й потрапить на клубну сцену. Відтоді у закутку душі зародилася мрія — стати письменником. А доля тим часом турботливо вела хлопця службовими сходинками: вчитель з сімнадцяти літ, а в дев’ятнадцять уже директор семирічки. Завідував райвідділом народної освіти, редагував районну газету. Закінчив Чернігівський педтехнікум (сільський хлопець вибрав цей заклад, бо назва звучала солідно — педагогіка та ще й техніка) та Ніжинський педінститут, склав екстерном екзамени на історичному факультеті Київського університету. Але тут почалася війна. Поривався на фронт, та залишили в підпіллі, доручивши організувати в рідній області, що стала ворожим тилом, партизанський загін.

У серпні 1941 року Остерський райком компартії спішно формував осередки активістів — ядро майбутніх партизанських загонів. Командиром північної групи, яка базувалася в урочищі сіл Стара Гута і Сукачі, призначили Збанацького. Тридцять підпільників отаборилися в землянках поруч із військовими частинами, що тримали оборону по Дніпру. 7 вересня Юрій Оліферович з двома бійцями поїхав підводою в Остер, аби привезти решту озброєння та пляшки із запалювальною сумішшю. Але німці зненацька перейшли Дніпро й вибили наші війська із займаних позицій. Коли прибули дві вантажівки з боєприпасами, на місці недавньої дислокації віяло пусткою. Згодом стало відомо, що командири Єременко та Глушко повели чомусь загін у Бровари, а там, побувавши в ЦК компартії, оголосили про розпуск формування. Мовляв, кожен комуніст повинен сам обрати шлях боротьби з ворогом. Більшість записалася добровольцями й рушила на прорив до своїх. Збанацький же взявся налагоджувати підпільну роботу. В листопаді 1941 року обстановка в районі погіршилася — прибула польова комендатура і почалися розстріли. Понад місяць розшукував він із товаришем Чернігівський підпільний обком партії, очолюваний Олексієм Федоровим. Але в передбаченому пункті нікого не було. Настала зима, тинятися — марна справа, отож у грудні повернувся в рідний Борсуків. Про це дізнався колишній інспектор райнаросвіти Василь Мізько й переказав через знайомих, буцімто має важливі відомості для Юрія Оліферовича і хоче переговорити. Хоча товариші радили утриматися від зустрічі, адже цього чоловіка запідозрили у співпраці з новою владою, він зважився. На домовлене місце Мізько прибув з начальником районної поліції Дрюмою. Збанацького заарештували.

У середині лютого 1942 року затриманих в Остерському та Козелецькому районах припровадили до чернігівської тюрми. Умови там були жахливі — люди голодували: дві варені картоплини зранку та півлітра води, в якій варили бульбу, — вдень. Оце і все. Аби “розвантажити” переповнені каземати, з Києва на один день викликали зондеркоманду, котра розстріляла 400 чоловік. В’язнів кількох камер, у тому числі й Збанацького, не встигли знищити. Згодом Юрія перевели до Яцівського концтабору, де всі були задіяні на сільськогосподарських роботах. Якось під час лагодження покрівлі майбутньому письменникові вдалося втекти. Але саме того дня прийшла до Збанацького з вузликом сухарів мати. Кинулися шукати бранця, а його немає. На мотоциклах, з собаками влаштували погоню. Добіг нещасний до болота, занурився у воду і просидів так до ночі. Маму ж у помсту за сина знищили в “душогубці”, а 12-річного брата поліцаї замордували у рідному селі. Повернувшись на Остерщину, втікач зв’язався з підпільниками, і вже через два-три дні в районі почали формувати загін імені Щорса. [10]

Звідусіль стікалися люди. До партизанського краю, що пролягав між Києвом та Черніговом, входило десятки сіл, де організовували відділи самооборони, підпорядковані командуванню загону. Антигітлерівські акції, бої на найважливіших стратегічних тилових напрямках змусили кинути на щорсівців п’ятдесятитисячну армію нацистів, озброєну танками, авіацією, артилерією.

Сподвижнику Збанацького білорусу Ригору Незаю запам’яталося, як розгромили вони ворожий гарнізон, полонивши чимало поліцаїв і трьох чи чотирьох офіцерів вермахту. Це були вояки вже похилого віку, котрі насаджували на окупованих землях “новий порядок”.

Ворога треба знищити — безсумнівно. Але ж село розташоване поблизу райцентру, а там — численний гарнізон. Окупанти, в помсту, спалили б поселення. І тоді командир прийняв несподіване рішення: офіцерів зодягли в старі полотняні штани й сорочки, взули у постоли, залишивши тільки військові кашкети, й наказали марширувати до своєї частини. Під команду “айн, цвай, драй” ті рушили.

Бої кипіли на кожному кілометрі, в кожному лісі й переліску. Ворог почав поливати з повітря пальним лісові масиви. Гинули бійці, мирне населення, але край так і зостався партизанським. Мало того, щорсівці форсували Дніпро й перейшли на білоруську землю. Найрадісніша мить для народних месників настала, коли під Ніжином розвідники стрілися з передовими підрозділами Радянської Армії і вивели їх у придесення. Як згадував Юрій Оліферович, головним бойовим лозунгом був тоді — “Дайош рідний Дніпро! Дайош Київ!”. До вечора передова розвідрота пройшла через тріумфуюче партизанське межиріччя і форсувала Дніпро. Почалася епопея на берегах Славутича — битва за столицю України. На партизанських човнах та плотах річку перепливли 19 вересня. Головне завдання Українського штабу партизанського руху — забезпечити переправу регулярних частин через Десну і Дніпро — з’єднання виконало і тепер підлягало розформуванню: кому випадало тримати зброю, були зараховані в діючу армію, а кому ні — по домівках.

Як перший секретар підпільного райкому партії, Збанацький деякий час займався відновленням народного господарства в регіоні. Але невдовзі командування з’єднання викликали до Харкова в штаб партизанського руху в Україні. Там Юрій Оліферович мав довгу розмову з Тимофієм Строкачем, котра закінчилася словами: “Тримати партизанський край майже на околиці Києва, паралізувати водні шляхи на Дніпрі та Десні, організовувати для армії переправи, розвалювати “новий порядок” біля столиці — цього цілком досить для будь-якої військової частини”.

“У Харкові тоді зібралося нас кілька командирів партизанських загонів та з’єднань, які вийшли з боїв,— згадує Юрій Збанацький.— Почалися нудотливі і довгі дні писання звіту про свої діяння. Не гадалося, що це така морочлива й невдячна робота. Щоденно за робочі столи засідали наші хлопці: начальник штабу, командири загонів, начальники служб. Консультувалися, згадували, писалося туго й неохоче, казали, що воювати якось було ніби зручніше, ніж тепер пригадати всі оті подробиці та дати їм лад”.

Щодня викликали командирів партизанських загонів до начальства, а керівниками відділів були люди доскіпливі — їх цікавило все: що діялось і як, а найпильнішу увагу приділяли особовому складу.

Згодом ці звіти стали для багатьох надійною опорою під час полювання партійних та слідчих органів на “відьом”. Але конкретні свідчення не допомогли... Не в одного месника партійність з тих чи інших причин не було підтверджено, хоча — й виявили чудеса хоробрості та самовідданості. Дехто навіть потрапив у “краї віддалені” на різні строки. Серед них — навіть Герої Радянського Союзу: Іван Бовкун, Петро Брайко, командири великих з’єднань Іван Хитриченко, Кузьма Гриб опинилися за гратами.

“Не оминула гірка доля й мене,— згадує Збанацький,— хоч і не дійшло до тюряги, але морально вдарило оглушливо, мало не смертельно”.

Річ у тім, що на Юрія Оліферовича кинув тінь начальник чернігівської тюрми Носенко, якого притягнули до відповідальності за слугування гітлерівцям. На виправдання він доводив, що нібито не мордував арештантів, а чимало радянських людей хитромудро випустив на волю. Серед “щасливчиків” назвав і Збанацького. Влаштували очну ставку. Її проводили заступник Голови комітету Держбезпеки України, міністр внутрішніх справ, відповідальні працівники ЦК КП України. Але свідчення Носенка не підтвердилися. Після війни ще кілька разів викликали на допити. Слідчі усе намагалися з’ясувати, як йому вдалося втекти із тюрми, чи не посприяли цьому нацисти. Перед черговим візитом на “розмову” Юрій Оліферович залишив на столі записку для дружини: “Дорога Олю! Мене забирають на Короленка, 33. Коли повернуся, не знаю. Бережи дітей.” Півроку не міг тоді Герой Радянського Союзу Збанацький знайти хоч якусь роботу. І лише згодом допомогли друзі — влаштували викладачем у київський педінститут.

Після війни Збанацький повністю віддався літературній діяльності і став класиком за життя. Його твори було включено до шкільної програми. Майже десять років Юрій Оліферович очолював Київську міську письменницьку організацію. Чуйний, добрий від природи, він нікому не відмовляв у допомозі. Навіть тоді, коли це йому могло зашкодити. Так, підставив плече у скрутну хвилину відомому правозахисникові Миколі Руденку. Не дав розтерзати підлим донощикам письменника, колишнього головного редактора видавництва “Здоров’я” Сергія Пильненького, котрому недруги намагалися пришити “буржуазний націоналізм”. Один не надто відомий поет не пропускав щонайменшої нагоди виступити на спілчанських зборах, аби покритикувати Юрія Оліферовича, причому незаслужено. Але той не реагував, хоча міг дати одкоша. А коли друзі запитували, чому мовчить, розважливо казав: “Не хочу опускатися до його рівня”. Цей чоловік ніколи не відповідав злом на зло.