2. Космоцентризм і натурфілософія докласичного періоду

Найчастіше, характеризуючи філософію Стародавньої Греції, дослідники звертають увагу на два періоди: докласичний та класичний. Вивчення докласичного періоду потрібно розпочинати з проблем космоцентризму. Через філософію греки хочуть зрозуміти світ як упорядкованість (грецьке слово “космос” перекладається як “порядок”). Усіх давньогрецьких філософів хвилює проблема першооснови світу, головного принципу його впорядкованості. Так, Фалес (бл. 625-547 до н.е) уважає першоосновою світу воду, Анаксимандр (610-546 р. до н.е.) – апейрон, Анаксимен (бл. 585-525 р.до н.е.) – повітря.

Геракліт Ефеський (бл. 544/540 – бл. 483 рр. до н.е.) уявляв собі світ як процес, “все тече, нічого не стоїть на місці”, “не можна двічі ступити в одну й ту саму річку”. Він зробив висновок, що світ – це вогонь. “Усе змінюється на вогонь, а вогонь на все: як золото обмінюється на товари, а товари на золото ”. Але водночас звівши всі речі до вогню, Геракліт убачає у цих процесах закон, міру, розум, мудрість. Кожен процес у світі, а надто вогонь, розгортається відповідно до певного закону, своєї міри. У Гераклітовій філософії, на відміну від більшості мислителів Стародавньої Греції, чільне місце посідає антираціоналізм і містицизм. “Природа полюбляє ховатися, Бог через свого оракула в Дельфах нічого не відкриває і не таїть, а показує своє значення через натяки”. Геракліт проголошує, що боротьба (війна) – рушійна сила і творчий принцип будь-якої зміни. “Війна батько усього, цар усього”. “Протилежності належать одна одній, найкраща гармонія у розбіжності, а все розвивається через боротьбу”.

Відкриття плинності світу Гераклітом, вочевидь, спиралося на його гіркий досвід, який він виніс із суспільних і політичних потрясінь його доби. Геракліт жив у епоху соціальної революції та став першим філософом, який вивчав не лише “природу”, а й приділяв велику увагу дослідженню етико-політичних проблем.

Окрім мілетської школи та Геракліта, докласичний період містить вчення піфагорейців, елеатів, атомістів. Тут студентам потрібно звернути увагу на проблему, пов’язану з формування діалектики як методу пізнання. Вона представлена принаймні трьома варіантами: гераклітівським, елейським і атомістичним.

3. Антропоцентризм класичного періоду античної філософії, вчення Сократа

Сократ (469-399 рр. до н.е.) рішуче повертає напрям філософських досліджень від космосу, природи до людини. “Пізнай самого себе” – це вихідна теза сократівського філософування. Про Сократа дізнаємося із творів Платона й Ксенофонта. Він принципово не записував свої думки, вважаючи, що справжнє знання, мудрість, істину можна знайти лише у бесіді з опонентом, у живому діалозі, полеміці. Саме це він і називав діалектикою (від грец. вести бесіду, сперечатися). Отже, “сократівський метод” полягав у веденні бесіди-діалогу, у ході якого Сократ ставив запитання своїм співрозмовникам, отримував відповідь, ставив нові запитання, вказуючи на суперечність у судженні опонента і т.д. Коли його співрозмовник остаточно заплутувався у суперечностях і цікавився думкою Сократа, то він говорив, що сам не знає відповіді. Саме цей момент відображений у відомій тезі Сократа: “Я знаю, що я нічого не знаю”. За допомогою вміло підібраних запитань Сократ виявляв слабкі місця в знаннях опонента. У цьому полягає так звана сократівська іронія. Обговорюючи проблему людини, Сократ ставив запитання про такі істотні характеристики людини як “мужність”, “розсудливість”, “краса”. Розуміючи неможливість існування загального як конкретно-індивідуального існування, Сократ каже: “Я вічно блукаю і не знаходжу виходу”.

Для Сократа мораль зливається із знанням. Істинна моральність – це знання того, що таке благо і прекрасне і водночас із тим корисне для людини, що допомагає їй досягти блаженства і життєвого щастя. Вважаючи знання основою справжньої моральності, Сократ допомагав слухачам, учням допомогти здобути нове знання (“майєвтика”). Основними доброчесностями Сократ вважає стриманість, мужність, справедливість. Ці доброчесності людина набуває шляхом пізнання та самопізнання. Сократ займається пошуком раціонального, логічно-понятійного обґрунтування об’єктивного характеру етичних оцінок, моральної природи держави і права. Він розрізняє природне право й закон держави, але, водночас і те, і інше виходить із раціональних засад. На цій основі Сократ доходить до висновку про тотожність розумного й закономірного, морально-справедли­вого і законного. Філософсько-правові ідеї Сократа – це приклад мужньої громадянської позиції. Для глибшого усвідомлення цієї риси Сократа рекомендуємо прочитати праці Платона “Апологія Сократа”, “Крітон”, “Федон”.