твори з дитячої літератури / Ukr_lit_text_leckciypdf
.pdfНе рви мого серця!
Як пир той минеться – Вернусь я назад!»
«І вже ж тобі, милий, назад не вертаться!
Там тобі, серденько, навік зоставаться!
Дивись: під тобою і кінь щось поник...
У полі червонім заснеш ти навік!» «Як ворон до тебе В оконце закряче, -
З-за моря прискаче Козаченько твій!»
«Як явор зелену головоньку склонить,
Зозуля кукукне, дуброва застогне,
І кінь під тобою спіткнеться, вздихне...
Тоді вже не буде на світі мене!»
Писаревський П.
(1820 (?) - ?)
Цуценя.
На дворі влітку, біля хати,
На призьбі спало Цуценя,
А потім, мабуте, обридло вже спання – Схопилось і давай по двору гарцювати!
А далі баче, що не так,
Що гарцювать самому сумно –
Мерщій гайнуло до Собак...
Біжить – а се їх ціла юрма!
Та ще, сказати вам, яких?
Плішивих, куцих та кривих –
Мов десь нарошне позбирались,
Що сміх, та й годі! Ще ж , бач, грались!
Воно ж, як тільки вздріло їх,
О, як, невірне, ізраділо!
То гавкне, хвостиком махне,
То іншу за вухо скубне, -
А ті й стоять, мов поцапіли!
«З якого се таке зірвалося двора?!
Та се, дивітеся, зовсім, зовсім мара!
У його є і хвіст, не схоже й на собаку,
Та ще і не хрома, як ми, ні на одній!
Та це десь, мабуть, уродилось від свині!..
Та де ж яке чудне! Йому ж нема і гадки!!
Послухай нас, кумедне ти щеня!
Коли що вже єси собачого ти роду,
А не свинячої якоїсь-то породи, -
То в нас учися ти, у нас і переймай:
Ходи на трьох ногах, на одній шкандибай, -
А то, побачиш ти, як будуть глузувати!»
Се так гукнули всі на бідне Цуценя. «Та що се ви мені зовсім забили баки!
Яким же бути ще! У с е ж т а к і |
с о б а к и! |
То тільки вас таких |
|
Піднімуть всі на сміх». – |
|
«Але! Ще буде й мудрувати!! |
|
Уже ми бачим: щ о а б о д е і н е |
т а к !» |
Багацько є таких і між людьми собак.
Собака та Злодій.
На прив’язі, біля комори,
Собака збіжжжя стерегла:
Бо з чорта дуже зла була.
Вона харциз була на вора.
Її хазяїн шанував,
А щоб людей удень не рвала,
Всяк день на прив’язі держав.
От раз, - вже темний вечір був, -
Рябка забувши відв’язати,
Пішов хазяїн та й заснув,
А се ковінька супостатам!
Надворі ж ніч, мороз, мете.
Що ж дальше буде! Як на те Ось злодій до двора чвалає,
Прийшов, комору одпирає...
Собака ж тільки скавучить!
Вона б то злодія й спинила,
Пом’яла б трохи, подавила,
Так що ж – ланцюг її держить!
Забравши злодій все гарненько, -
Як вам сказати? До шматка! –
Запер комору потихеньку,
Та ще й глузує із Рябка.
Рябко вже бачить, що від хати Йому підмоги та нема,
Сказав: «Тепер-то й глузовати,
Як в мене воленьки чортма».
Кореницький П. Панько та Верства.
Був в Липцях швець – Пваньком він звався,
Мов з писарем, усяк братався.
І всяк Панька того кохав.
Бо жив в селі собі смирненько,
Шив чоботи усім кріпенько,
І дешевенько з них він брав.
Раз підошов в Панька не стало Та й передів було щось мало,
Бо все село він обшивав – Так сход товару був чималий;
В селі ж хоч був, та все поганий.
Панько у город почвалав.
Від Липців город не близенько,
Панько вморився чималенько.
Так сів під Верству відддихать.
Сидів він довго, сумувавши,
Далі схопивсь, мов що згадавши,
Почав Верстві тій так казать:
“От скільки в город не чвалаю,
а все тебе я тут стрічаю,
Ні краплі з місця не зійшла!
Та хоч би трохи ворухнулась,
Хоч би із місця іздвигнулась І в город трохи підійшла!
Бо тут на холоді трясешся,
Бо тут на сонці ти печешся І киснеш тута під дощем,
В баньки прохожим зазираєш І від нудьги собі куняєш,
Стоїш, сердешна, все стовбцем.
Ну, годі ж тут тобі стирчати!
Пора у город поспішати,
Пора у нього зазирнуть,
Пора вже йти туди, небого,
Куди лежить оця дорога,
Куди лежить оця дорога,
Куди і я, і всі ідуть”.
Верства Панькові відвічала: “Ти говорив, а я мовчала,
Тепер послухай вже мене!
Та слухау, Паньку, не кунявши І замічай все не зівавши,
Тепере скажу щось для тебе!
Мене уткнули тут, небогу,
Щоб я казала всім дорогу,
Хто скільки в’їхав і пройшов,
Тай скільки треба мандрувати,
Щоб що у городі узяти:
Чи бриль кому, чи підошов.
Но хоч усім я проїжджалим І всім по шляху проходжалим Дорогу в город і кажу, -
Сама ж стою та все куняю,
Іти у город не бажаю Та і ніколи не ходжу”.
“Таких в селі у нас багацько, -
Сказав Панько їй скорохвацько, -
Що учать нас, а самі сплять,
Що нам велять добро робити,
Мовляв, туди й сюди ходити,
Самі ж по хатах все сидять!”
Боровиковський Л. Метелик.
Загруз з волами віз. Втомившися, воли В багні лягли,
Втомивши й мужика-небога.
На возі сидячи, Метелик розсудив,
Що він з снопами віз в болото погрузив – Ізнявся й полетів, сказавши: “Їдьте з богом!”
До друкаря.
Друкарю! Не дрімай! Де треба, точку став,
Щоб мокрим нас рядном злий критик не напав,
Бо є й такі6 не найде толку – буде тихо;
Не найде ж точки – лихо!
Метелик.
З гусениці – Метелик став Хороший, золотий аж сяяв, аж блищав,
І на других гусениць не дивився...
А ти б, Метелику, не дуже-то гордився,
Бо ти недавно сам з гусениці вродився.
Моя байка
Моя байка Ні бійка, ні лайка:
Нехай ніхто на себе не приймає,
А всяк на вус собі мотає –
Хто вуса має....
П.Гулак-Артемовський
Солопій та Хівря, або горох при дорозі.
Епіграф: Король отримує прибутки з гавані, так треба всі береги Франції перетворити на гавані.
Солопій і Хівря купили горох. Думають, чи продати, чи посіяти. Хівря радить сіяти. Солопій боїться, що горох їхній пропаде, бо їхня ділянка на перелозі (при дорозі). Хівря свариться.
«Питай людей, бо той, хто їх питає,
Мов старець без ціпка, по тсежках не блукає».
Солопій посіяв горох. Хто не йде, всяк скубне, трохи горох обірвали.
Солопій обурюється, але Хівря пояснює, що, хоча люди і обірвали багатенько, але з 2-х посіяних мішків зібрали 7 гороху. Однак Солопію страшенно шкода втрати. На наступний рік він вирішує заховати горох і саджає його посередині лану, між житом і пшеницею. Горох зійшов, але люди, прознавши, унадились і витоптали все. Ледве зібрали 2 мішки.
Хівря проганяє жадібного Солопія. «Послухайте мене ви всі, Солопії,
Що, знай, мудруєте і голови свої Чорт батька зна над чим морочите до ката:
Як в борщ, замість курчат, нам класти кошенята...
/.../ Як з кожного зерна 7 кварт горілки гнать,
Як сіно нам пером косить, як дітьми жать,
Щоб людям і скіпка не дать на заробіток,
І пташці ні зерна погодовати діток, –
Заплюйте лиш оцю, скажені ви, бридню!
Де треба руки гріть, там треба і огню.
То вже з вас не один орав під небесами,
А як на землю зліз, пішов в старці з торбами (1819).
Тюхтій та Чванько.
Автор звертається до думки Горація (травестоване – «Гарасько»),
висловленій в трактаті «Про поетичне мистецтво», про те, що художній твір не потрібно відразу друкувати, він має відлежатися 9 років. Тюхтій свої твори кладе надовго під сукно. А тоді, коли вже пройде час, не хочеться йому повертатися до твору і домагатися його друкування. А
Чванько зразу ж свій твір, ще до пуття незакінчений, намагається прилаштувати до друку. І першого читачі не знають, і іншого не поважають. Автор наголошує, що класицистичні канони не зовсім підходять для нового часу, нової епохи. Українська література не має історичного часу так довго чекати, адже твори швидко можуть втратити актуальність. Однак письменник застерігає і від графоманства.
«Писулька до того, которий що божого місяця Українського гінця по
усіх усюдах розсилає».
Лист-звернення до Філомафітського Євграфа Михайловича,
професора загальної історії, географії та статистики в харківському університеті. Був одним із редакторів, а тоді – єдиним редактором журналу
«Украинский вестник». Пропонуючи для друку свою байку, Гулак-
Артемовський говорить про те, що байка (як жанр) дає можливість піднімати важливі суспільні проблеми, про які письменник не зважується заговорити відкрито. Алегоричність байки дозволяє говорити про
актуальні питавння сучасності. Байка – це не просто розвага. Це сміх крізь
сльози. «Серце плаче, а голос сміється».
Костянтин Думитрашко
Жабомишодраківка
(скорочено)
Вірші, которі задумав співать про побоїще славне, Лютую драку, діло страшне забіяки Арія.
От чим задумав я, добрії люди, вам уші подрати, Як-то колись пани миші на жаб страшну рать піднімали, Мовби дражнили лицарство тих гайдмаків-гігантів, Що вспоминати любила бабуся. Нум же з начала!
Миш колись, давши од кішки драла, напиться схотіла, І у калюжу свою устромила маленьку борідку, Дуже бажавши хлиснути водиці, як ось і уздріла, Страшна єї жалабуха і так до неї промовляла:
«Хто ти, козаче, відкіль ти прибіг і якого ти роду? Правду скажи мені всю і мене не мороч ти брехнею, Бо як тебе розпізнаю, то буду просить до господ, Дам тобі їсти і пити, іще й хороше походити.
Ми ж, щоб ти знав, єсть пан Фізігнат, старшина у калюжі, Дуже давно величаюсь отаманом в жаб’ячій Січі.
Батько у мене Пелей, а матусенька Гідромедуза, Бог їм послав мене, кажуть, біля Ериданського ставу.
Бачу, що й ти парубійко завзятий і хлопець вродливий, Може, козаче, з Батурина, може й гетьманського роду?
Ну лишень, швидше скажи мені, хто твої батько та мати?”.
Миша розповідає про себе:
“Я по іменню Псіхарпакс, щонайменший син, коли знаєш, Батька Троксарта, коронного пана гетьмана, а мати – Миш Ліхомила Ляхиня, дочка короля Птернотрокта…
…
Ти, пане-брате, калюжишся все у болоті, а наш брат
Їсть, хоч і крадучи, всячину, і не сховають од мене Ні паляничок м’якеньких, пшеничних, на листу печених,
Ні буханців, ні попівських книшів, які примазані маслом, Ні ветчини, ні ковбас (з часником не люблю), ні печінки, Не спуска і вареникам, хоть у сметані, хоть з маслом, – Слвная їжа! Бо, кажуть, єї і боги укладають…»
Фізігнат запрошує Псіхарпакса у гості. Миша сідає Жабі на спину, чудуючись і боячись.
Де ж під цей час не візьмись страшна й велика гадюка! Голову зуздрівши зверху води зубату і ротату, Пан Фізігнат упурнув, а того з переляку й не здума, Що пане-брат його плавать уміє так, як сокира…
Псіхарпакс топиться. Ліхопінакс, випадково побачивши це, біжить повідомити Троксарта про загибель його найменшого сина. Обурені миші збираються на війну.
Всі мишуки по сій мові в поход снаряджатися стали І одяглися, немов москалі, у казенну муницю.
Перше всього натягли чобітки з острогами на корках, –
Ті ж чобітки понакроювали із лушпиння квасолі,
Бо од вечері учора його багатенько зосталось.
Кунтуші та жупани натягли із кошачої шкури,
З гудзиків мідних побрали щити собі в лівії лапи,
Ратища ж в правих держали, ковав їх мишачий циган,
Деякі ж і пукалки з бузини та з пір поробили,
Замість шапок із оріхів лушпиння міцне надівали.
Так споряджалися мишачі лицарі…»
У жаб’ячу Січ від мишей посилають гінця Ембісохитра Тигролиховича, який
повідомляє про наступ мишей. Фізігнат виправдовується, що він не винен у смерті
Миші, і пропонує виступити проти мишей:
“Тілько ж вони на нас кинуться, мовби скажені собаки, Тут ми накинем арканом мишей за уражую силу І пострибаєм у воду з ними, де найглибше, у самую кручу,