Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Скачиваний:
72
Добавлен:
23.02.2016
Размер:
473.59 Кб
Скачать

Київський національний університет імені Тараса Шевченка Інститут журналістики

Українська література (перша половина ХІХ ст.)

Тексти лекцій, персоналії, художні тексти

(на допомогу студентові-першокурснику)

Київ – 2006

Українська література (перша половина ХІХ ст.): Тексти лекцій,

персоналії, художні тексти (на допомогу студентові-першокурснику)// Київ. нац.

ун-т ім.. Т.Шевченка/ Укл. Л.В.Боярська. – К., 2006. – 70 с.

Укладач

канд.філол. наук, доц. Л.В. Боярська

Рекомендовано до друку кафедрою історії літератури та журналістики 20 січня 2006 року Протокол №7

Тема 1. Нова українська література (кінець ХУІІІ –початок ХХ ст.)

Українську літературу від кінця ХУІІІ ст. і до початку ХХ ст.

називають “новою”. Поряд з цією назвою вживається і назва “література ХІХ – поч. ХХ ст.”, бо саме цей період вона охоплює.

Порівняно з давньою літературою це була література

-нової тематики (література стає світською на відміну від давньої – релігійної (полемічної) і філософсько-дидактичної),

-нового героя (з демократичного (народного) середовища),

-нового мовного оформлення (літературною мовою стає українська).

Нова українська література формувалася у нових умовах. Настала нова історична епоха – епоха пробудження національного життя і національних рухів, боротьби проти соціально-національного гніту,

створення національних держав. Саме цим жив увесь слов”янський світ наприкінці ХУІІІ ст. – на початку ХІХ ст. Вбираючи у себе суспільні настрої і потреби, література піднімає проблеми життя народу, його мови,

історії, культури, соціальної і національно-визвольної боротьби.

Визначальною для пізнання народу, його самосвідомості й світосприйняття була усна народна творчість. Вона стала джерелом нових образів та ідей, прокладаючи в літературі шлях демократичним героям,

живій народній мові.

Нова література розвивалася в умовах адміністративно-цензурних утисків, заборон і принижень. Питання “бути чи не бути?” літературі українського народу як народу офіційно забороненого і зневаженого стояло впродовж усього ХІХ ст. За відсутності української держави

література перейняла на себе функції неіснуючих державних інститутів:

вона захищала, обороняла, відстоювала права й інтереси народу, часто витрачаючи енергію далеко не на творчі процеси. Саме цим пояснюється соціальна заангажованість нової української літератури, переважання в ній громадянських мотивів і настроїв. Оскільки ядром народу було селянство,

саме воно берегло морально-етичний і культурно-естетичний досвід нації,

то й героєм нової літератури став представник цього класу.

Етапи нової української літератури:

1.Література кінця ХУІІІ ст. – 40-х рр. ХІХ ст.

2.Література 40-х –60-х рр. ХІХ ст.

3.Література 70-х – 90-х рр. ХІХ ст.

4.Література кінця ХІХ – поч. ХХ ст.

1.Література кінця ХУІІІ ст. – 40-х рр. ХІХ ст. Характеризується посиленням інтересу до народної творчості, викликаним слов”янським національно-культурним відродженням, а

відповідно, і активізацією фольклористики (записів, досліджень фольклору). Народна творчість стає джерелом змісту, тематики,

художніх засобів літератури цього періоду. На основі живої розмовної мови виробляється літературна мова (“Енеїда” І.Котляревського). Основні творчі методи – просвітительський реалізм, романтизм, сентименталізм. Жанри – бурлескно-

травестійна поема, байка, балада, соціально-побутова п”єса,

етнографічно-побутова повість. Основні представники) –

І.Котляревський, Г.Квітка-Основ”яненко, П.Гулак-Артемовський,

Є.Гребінка та ін.

2.Література 40-х – 60-х рр. ХІХ ст. Основна проблема (і

тематика) – кріпацтво і пошуки шляхів боротьби з ним. Основним творчим методом стає реалізм, який у творчості Т.Шевченка став

викривальним. Продовжує розвивати і романтизм. Основні жанри

– поезія (балада, соціально-побутова поема, сатирична поема,

громадянська лірика тощо) і проза (соціально-побутова повість,

оповідання). Основна постать – Т.Шевченко. Представники – Ю.Федькович, П.Куліш (поезія), П.Куліш, Ю.Федькович, Марко Вовчок (проза).

3.Література 70-х – 90-х рр. ХІХ ст. Період розвиненого реалізму,

його розквіт. Нові проблеми: становище пореформеного села,

класове розшарування в ньому, протистояння низів і верхів суспільства, життя найманих робітників-заробітчан, інтелігенції,

чиновників тощо. Показ соціальних конфліктів. Соціально-

психологічний аналіз дійсності. Представники: Марко Вовчок,

Панас Мирний, І.Нечуй-Левицький (проза), Л.Глібов (байка,

поезія), М.Старицький (поезія, драматургія), І.Карпенко-Карий

(драма), П.Грабовський (поезія), І.Франко (поезія, проза,

драматургія).

4.Література кінця ХІХ – початку ХХ ст. Ця література – найвищий етап художнього розвитку нової української літератури. Складається нова літературна школа, що орієнтується на європейський літературний досвід. Основні методи – реалізм,

імпресіонізм, неоромантизм, символізм, модернізм. Відбувається оновлення художніх засобів і прийомів: психологізм, натуралізм,

суб”єктивізм. Філософське осмислення життя людини,

взаємозв”язку особи і суспільства, одиниці й маси. Посилюється увага до внутрішньогосвіту людини, її духовності. Жанри – драматична поема, психологічна, інтелектуальна, ідеологічна

драма (Леся Українка), громадянська лірика (Леся Українка,

І.Франко), психологічна повість, новела (М.Коцюбинський,

В.Стефаник, О.Кобилянська). Розвивається літературна критика

(І.Франко, Леся Українка, М.Коцюбинський).

Література початку ХІХ ст.

ХІХ століттю в історії України належить особлива роль. Це період,

упродовж якого було здійснено перехід усього духовного й культурного життя нації на національну мову, що доти функціонувала в народному середовищі. Поступово вона стає мовою освічених верств і набуває статусу літературної. Пізніше українська мова стає мовою літературної критики,

публіцистики, популярної науки, філософії.

Незаперечна роль тут належить, безумовно, І.Котляревському, якого Т.Шевченко у поезії “На вічну пам”ять Котляревському” шанобливо називає “батьком” української літератури, а І.Франко наголошує, що він

“найбільшу спас народну святість – слово”. У процес денаціоналізації І.Котляревський входить ніби “несерйозно”, грайливо. Хоча у поемі про мандри античного героя йдеться про пошук нової України, нового духовного життя.

Шевченко своєю творчістю, могутньою силою свого вислову засвідчив наявність величезного художньо-творчого потенціалу українського слова. Творчість Шевченка увінчала етап становлення нового українського письменства, зробила безперечним і безсумнівним факт його існування серед літератур світу.

На ХУІІ-ХУІІІ ст. в Україні припадає бурхливий розквіт гумористичного бурлескного віршування, пов”язаного з традиціями народної сміхової культури. Це явище типологічно споріднене з ренесансним відчуттям радості земного життя. Авторами цих творів були

школярі-бурсаки, семінаристи, мандрівні дяки. Деякі твори розросталися в сатирично-гумористичні оповіді (“Пекельний Марко”, “Отець Негребецький”).

За умов дедалі більшого обмеження, а наприкінці ХУІІІ ст. і повної ліквідації російським самодержавством залишків політичної автономії України та законодавчого запровадження кріпосного права, посилення національного й соціального гноблення народних мас, поступового в ХУІІ-ХУІІІ ст. “поглинання й перетравлення Росією України як інородного тіла” (В.Вернадський) сама ідея самодержавства (хоч би й у формі

“освіченого” абсолютизму) була неприйнятна не тільки для соціальних низів, а й для багатьох представників старшинсько-дворянських кіл України.

Класицистична література була представлена обмеженою кількістю жанрів (не було необхідної ідеологічної й політичної бази для створення

“високих” жанрів – трагедії та драми). Поширювалися оди-панегірики з приводу урочистих дат, візитів різних світських та церковних можновладців. Класицистична традиція дістає в Україні народно-

національне переломлення. На перше місце виходять “низькі” гумористично-сатиричні жанри класицизму, об”єднані, як правило,

стильовою домінантою бурлеску. (“Енеїда” І.Котляревського, його ж

“Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну”).

Поступово розвиваються тенденції до окреслення соціально-

побутового портрету сучасника, до зображення літературного героя як особистості, яка входять у конфлікт із соціальною дійсністю. Змінюється характер і розуміння завдань художньої творчості, зростає потяг до самобутності національної літератури, оригінальності й своєрідності художнього відображення.

Виступаючи як явище світського життя, сприймаючи культурні надбання інших народів, українська література проймається ідеями демократизму, дедалі активніше долучається до сфери тогочасної суспільної боротьби, сприяє розвитку національної самосвідомості. Це зумовлює відхід її від традиційних форм книжної мови, розрахованої на обслуговування тільки освічених кіл суспільства. В новій літературі поступово утверджується жива народна розмовна мова, в неї проникають елементи народного світосприйняття, що свідчить про свідому орієнтацію літератури на демократичного читача, його художні смаки й ідеали.

Перехід літератури в Україні на народну мову мав своїм завданням утвердження історичного права нації на самобутність своєї культури,

рівноправність її серед інших народів світу.

Наприкінці ХУІІІ – на початку ХІХ ст. Україна остаточно підпадає під вплив Росії, яка запроваджує в усіх сферах політичного, громадського й культурного життя загальноросійські порядки. Київська академія та колегіуми перестають існувати як центри світської освіти й перетворюються на духовні заклади. Світську освіту українці тепер їздять здобувати до Москви та Петербурга й нерідко там залишаються назавжди.

Запровадження 1783 р. царським уряждом кріпосного права на Лівобережній і Слобідській Україні, знищення залишків політичної автономії України, перетворення її на одну із сировинних провінцій Росії,

національне гноблення, перетягування за допомогою політичних і економічних чинників української шляхти на бік офіційної Росії чи Австрійської імперії, її денаціоналізація неминуче спричинялися до відставання України в темпах економічного, політичного й культурного розвитку, гальмували формування національної самосвідомості українського народу, консолідацію його в націю.

Відбувалася насильницька соціально-економічна й політична інтеграція життя України з життям Російськоїдержави, в межах якої

перебувала основна частина українського народу, нівеляція національного обличчя України, поширення ідеї “освіченого” абсолютизму. Ілюзії щодо цивілізаторської ролі російської монархії на початку ХІХ ст. певною мірою живилися ліберальними обіцянками Олександра І. Це, зокрема, дістає вияв у піднесенні до ідеалу поняття “общого добра”, що бачимо й у творчості І.Котляревського, П.Гулака-Артемовського, Г.Квітки-Основ’яненка,

Є.Гребінки.

Представники офіційних кіл Росії ставилися до національно-

визвольних прагнень України спочатку підозріло вороже, а з часом нетерпимо вороже, відкидаючи саму ідею її національного відродження і самостійності. Реакція широких кіл російської громадськості на колоніальне становище України не позначалася активністю, за винятком окремих слов”янофілів, які деякий час співчутливо ставилися до національно-культурних заходів українців.

У Росії внаслідок перемоги над Наполеоном і ближчому ознайомленню з життям тогочасної Європи суспільне життя значно пожвавлюється. Усвідомлення народу як історичної сили дає поштовх до зародження революційної (декабристської) ідеології. Цей рух мав величезний вплив на формування громадської думки і літератури 10 – 20-х

рр. ХІХ ст., спонукаючи до пошуків нових засобів пізнання та відображення життя людини й історичного буття людства.

Під впливом наукових відкриттів, поширення нових філософсько-

політичних ідей і вчень, французької революції 1789– 1794 рр.

зміцнюються демократичні й матеріалістичні ідеї, дух критицизму і вільнодумства, що поєднується з антимонархічними, антикріпросницькими настроями. Висувається питання про зміну в Росії самого принципу державного правління, його рішучу (аж до повалення самодержавства)

демократизацію.

З другої половини ХУІІІ ст. в Росію й Україну проникають ідеї Просвітництва, яке ідеологічно підготувало французьку революцію 1789 – 1794 рр. (яка відбувалася під світськими, а не релігійними гаслами),

відокремило релігію від науки, витіснило теологію філософією (у сфері світського мислення). Просвітителі вірили у перетворювальну силу людського розуму й освіти. Йшлося не лише про поширення освіти, а й про утвердження нового світогляду, нових уявлень про світ, суспільство й людину на противагу хибним ідеям і уявленням старого часу. Ідеологія Просвітництва ставала активним чинником, що допомагав розхитувати старий порядок, прискорював хід історичного розвитку.

Ідеї Просвітительства відбилися у творчості Г.Сковороди (“ідеї рівності людей, простоти і натуральних їх взаємних відносин” (І.Франко).

Наприкінці ХУІІІ – початку ХІХ ст. на Лівобережній Україні виникають осередки нової політичної, філософської та історичної думки (часто поєднувалися з українською старшинсько-дворянською опозицією і мали зв”язки з масонськими й декабристськими колами): гурток у Глухові, у

с.Попівка Сумського повіту (“Попівська академія”, яку відвідували Г.Сковорода й В.Каразін), у Кременчуці, на Чернігівщині, маєток В.Капніста в с. Обухівка Миргородського повіту. (де бували декабристи С.Муравйов-Апостол, П.Пестель, М.Бестужев-Рюмін).

Одним із осередків формування нової суспільної та художньої думки на початку ХІХ ст. стає Харківський університет (1805), діяльність якого сприяла заснування в Україні періодичної преси: ж. “Харьковский Демокрит” (1816), “Украинский вестник” (1816-1819), серед видавців якого був Г.Квітка-Основ’яненко; “Украинский журнал” (1824-1825), у

якому брав участь П.Гулак-Артемовський.

У різних статтях обговорювалися питання економічного й культурного розвитку, висувалася ідея рівності людей незалежно від їхнього соціального становища (П.Гулак-Артемовський, переклад статті

Соседние файлы в папке твори з дитячої літератури