Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Скачиваний:
72
Добавлен:
23.02.2016
Размер:
473.59 Кб
Скачать

Павло Білецький-Носенко народився у Прилуках у дворянській сім'ї.

Нащадок козацько-старшинського роду. Його дід, Іван Нос, брав участь увійні Хмельницького. Батько загинув на війні з турками. У 5 років Павла віддали до Петербурзького Шляхетного сухопутного кадетського корпусу.

Через 14 років блискуче закінчив навчання і 1793 р. у чині поручика направлений у Катеринославський єгерський корпус. У 1798 р. пішов у відставку і повернувся в Прилуки. Одружився.

У 1801 р. обраний підсудком у Прилуцький.повітовий земський суд.

Навчав дворянських дітей (викладав російську, французьку, німецьку мову, поезію, риторику, естетику, географію, природознавство,

математику, геометрія та ін.). З 1807 по 1809 р. – помічник попечителя у Прилуцькій лікарні. 1810 р. – штатний наглядач училищ Прилуцького повіту. 1812 – почесний наглядач училищ. Усю штатну зарплату жертвував на користь училища.

Був членом Товариства наук при Харківському університеті (з 1817

р.), Петербурзького вільного товариства (з 1824 р.), товариства наук при Харківському університеті (1817), Біблейського товариства любителів російської словесності при Московському університеті (1820).

Займався дослідженням фольклору. В полтавській губернській газеті надрукував статті “О языке малороссиян”, “О первых гражданских буквах в России”, “О повериях и суевериях малороссиян” (1838-1841).

Українською мовою написав: 333 байки, 23 казки, 15 балад,

жартівлива поема “Горпинида, чи вхопленая Прозерпина”, російською – оповідання “Иван Золотаренко”, роман “Зиновий Богдан Хмельницкий”,

працю “Эстетика”. Російською мовою переклав “Статут Литовский”.

Перекладав Шіллера і Лафонтена.

Написав праці “Словарь герменевтический, лингвистико-

исторический, георафический, с изъяснением истинного смысла слов устарелых, вышедших из употребления…”, “Лингвистические памятники

поверий у малороссиян, их свадебные обряды с народными песнями”,

“Рассуждения о некоторых малороссийских словах, которые служат памятниками историческими: а) Цур, в)Дидько, с) Коляда, d) Купало”, “Лингвистические замечания и толкование некоторых старинных слов в летописях“, статті про етимологію слів “кол, волкулака, лемеш”.

Був енциклопедично освіченою людиною. Бібліотека його складала

2000 книг. Заснував бібліотеку прилуцького повітового училища, куди передав частину своїх книг.

Помер 1856 р. Похований у с. Лапинцях.

П.Білецький-Носенко:Я не знаю, как кто, а я люблю родину и желал бы познакомить ее с целым светом. Право! Она стоит того”.

Крім літературної та наукової діяльності, з 30-х років ХІХ ст.

працював над словником української мови. У переписці з А.Метлинським пише, що послав в університет словник, але його не надрукували і не повернули. Метлинський пише, що словник передали в Російську Академію і там він загубився. Після цієї невдачі уклав новий (над першим працював 7 років, над другим – 5). У словник входило 20 тисяч слів і статей. Другий словник називався “Словарь малороссийский или юго-

восточного языка; филологический, этимологический, с показанием частей речи, окончательных корней слов…” Паралельно укладає “Грамматику малороссийского языка”. А.Метлинський пропонує працювати разом, але не наполягає. В кінці 1843 р. Білецький-Носенко надсилає рукопис словника міністрові освіти Уварову. Звертається до Академії наук з проханням видати. Уваров посилає рукопис у ІІ відділ на рецензію. Звідти

- в Київ у канцелярію попечителя Київського учбового округу. Там попросили рецензію у М.Максимовича, який писав, що словник має

“несомненные достоинства” і відзначав багатство матеріалу. Радить автору вибрати один термін для позначення мови (южнорус. чи малорос.) і

наблизити правопис до сучасного (пишуть “русскими буквами как бы

латинские слова”), слова, запозичені із західноросійської мови, відрізняти від народних слів, радить зібрати більше пісень (в граматиці було 7). Але Білецькому-Носенку вже 71 р., у нього немає вже часу переробляти. Повертають словник. Через 3 роки він дає доручення Миколі Маркевичу (своєму учневі, історикові). Словник знову потрапляє у ІІ відділ Академії. А там уже друкують (за підтримки І.Срезневського) “Словарь малороссийского наречия” О.Афанасьєва-Чужбинського. О.Бодянський зацікавився словником Носенка, хотів надрукувати в часописі “Чтенія в обществе истории древностей российских”, який редагував у 1846-1848 рр. Але не встиг (перестав редагувати). Копія залишилася у Бодянського. Носенко довірив справу Маркевичу. Сподівався, що “произведение его, на которые он употребил столько неимоверных трудов и времени, послужат на общую пользу, хотя бы это случилось в ХХ столетии…” За життя дочекався лише згадки про словник, граматику у пресі (“Московитянин”, №8, апр., кн.2, 1855). Маркевич передав словник П.Кулішеві. Той правив його. Не видавав. Повідомив, що видаватиме інший (К.Шейковського) – на 35 тис. слів. У 1862 р. П.Куліш передав словник Харківській громаді. Після Валуєвського указу Харківська громада передала Київській. 1871 р. син Білецького-Носенка Петро став готувати твори батька до друку у Києві. Надрукували лише поему “Горпинида…” (1871), “Гостинець землякам”, “Казки старого бандуриста”, збірник байок “Приказки” (1874). Словник не видали, але ним користувалося багато людей. П.Житецький називав його найбільш повним, підраховував групи приголосних за цим словником. Словник був переданий Б.Грінченкові. З 1935 року зберігається у Відділі рукописів Центральної наукової бібліотеки під №1, 6693. Виданий лише у 60-х рр. ХХ ст.

Левко Боровиковський

(22.02.1806, с.Милюшки Хорольського повіту на Полтавщині –

26.12.1889, там само).

Поет, фольклорист, етнограф, філолог.

Походить з небагатої дворянської родини. Навчався в Полтавській гімназії, філософському факультуті Харківського університету (1826

1830). Викладав історію, географію, російську словесність і латинську мову в гімназіях у Курську, Новочеркаську, Полтаву.

У 50-х рр. виходить у відставку. Був близький до гуртка І.Срезневського. Збирає фольклор. Перші твори (українська балада

“Молодиця” та російська поема “Пир Владимира Великого” ) були надруковані у ж.”Вестник Европы” ( у 1818 р.). Перекладав О.Пушкіна,

А.Міцкевича.

Літературні обробки козацьких легенд були опубліковані в ж. “Отечественные записки” (1840), “Украинский альманах” (1831), альманасі

“Ластівка”.

Відомий байкар. Збірка “Байки й прибаютки” (К., 1852) (з

передмовою А.Метлинського). Переклав повість Є.Гребінки “Нежинский полковник Иван Золотаренко”. Збирав матеріали для словника української мови. Зробив перший огляд української літератури.

Микола Костомаров (Ієремія Галка) (16.05.1817, с.Юрасовка,

теп. Воронезька обл., Росія – 18.04.1885, Петербург)

Історик, письменник, літературознавець, критик, філософ, етнограф,

фольклорист, видавець, редактор.

Народився у сім”ї російського офіцера. Мати –українка.

Навчається у Воронезькій гімназії, а потім у Харківському університеті (з 1833 р.). У 1837 р. записується до драгунського полку. В

Острозі захоплюється архівами. Залишає службу. Повертається до Харкова.

Драма “Сава Чалий” (1837), зб. “Українські балади” (1838), зб. “Вітка” (1840), трагедія “Переяславська ніч”. Перекладав “Краледворський рукопис”. Автор історичних досліджень про С.Наливайка, князів Острозьких.

1841 р. – подав до захисту дисертацію “О причинах и характере унии в Западной России” (напередодні захисту заборонена і спалена).

1844 р. – захищає другу дисертацію “Об историческом значении русской народной поэзии”.

Працював у Рівненській гімназії. З 1845 р. – у 1-й гімназії та Інституті шляхетних дівчат (Київ). З 1846 р. – професор кафедри російської історії Київського університету.

Засновник Кирило-Мефодіївського товариства. Автор програмного документу (“Книги буття українського народу”). Весною 1847 р. – арешт у справі Кирило-Мефодіївського товариства. Висланий до Саратова на 10 р.

Амністований 1856 р.

З 1858 р. проживає в Петербурзі. Професор університету. У 1862 р.

відправляють у відставку (як неблагонадійний елемент). Забороняють повертатися в Україну.

Опублікував більше 200 праць із історії України та Росії.

Один із найкращих друзів Т.Шевченка (познайомились 1846 р. в

Києві). Написав спогади про Т.Шевченка, рецензію на “Кобзар” (1860).

Один із організаторів і видавців ж.”Основа”, засновник недільних шкіл. Видавав популярні книги для шкіл, зокрема, “Буквар” Т.Шевченка. В

Російську Академію наук передав гроші на премію за створення словника української мови (одержав Б.Грінченко).

Поет-романтик. Першим звертається до образу Прометея, вводить у літературу образи співця Митуси, Мазепи, Павла Полуботка.

У 40-х рр. виступає як критик – “Обзор сочинений, писаных на малороссийском языке».

Статті “Мысли южнорусса”, “О преподавании на народном языке в Южной Руси”, “Две русские народности”, “Украинский сепаратизм”, “Малорусское слово”, “Задачи украинофильства”.

Костянтин Думитрашко

(псевд. К.Д. Думитрашков, Д.Копитько, К.Д., К.Д м.т.р.ш.к.о)

(1814, м.Золотоноша – 7.05.1886, Київ).

Народився у сім”ї священника. Закінчив Київську духовну академію.

Був професором російської словесності Київської духовної семінарії (1839

– 1864), 1870 – секретар ради Київської духовної академії, 1872 –

бібліотекар. Займався збиранням народних пісень. Поема

“Жабомишодраківка” (1847, окр. Вид. 1859) – переробка відомої пародійної античної поеми. Перша спроба відтворити гекзаметр українською мовою. Відомий як автор романсів (“Доля”, “До карих очей”

(1854)0. Перекладає уривки з “Фауста” Гете, Горація, Овідія.

М.Максимович у “Сборнике украинских песен” (1849) опублікував його записи народних пісень і дум.. “

Осип Бодянський (Ісько Материнка)

(12.11.1808, м.Варва – 18.09.1877, Москва).

Вчений-філолог, фольклорист, історик, перекладач, письменник.

Народився в сім”ї священника. Навчався у Переяславі у духовній семінарії. У 1831 – 1835 рр. навчався на відділенні словесності Московського університету. Дружив з М.Максимовичем, М.Гоголем. 1837-

1842 рр. – відрядження за кордон, вивчав мови, історію, літероатуру західних і південних слов"ян. Знайомиться з Я.Колларом, П.Шафариком,

В.Ганкою, В.Караджичем.

Очолював кафедру слов”янської історії та словесності Московського університету. Був секретарем Московського товариства російської історії й старожитностей. Редагував журнал “Чтения Московского общества …”

Відомий як байкар (“Суха ложка”, “Орел і Черепаха”).

Збирач фольклору. Записав близько 800 народних пісень, “Казку про малесенького Йвася, змію, дочку її Олесю та задніх гусей”. Видав книжку казок “Наські українські казки запорожця Іська Материнки” (1835).

Написав дисертацію “Про народну поезію слов”янських племен”

(1857), а також роботи з історії “Про погляди щодо походження Русі”, “Про час виникнення слов’янських племен”. Публікував віднайдені рукописи: “Історію русів”, “Реєстри усього війська Запорозького”, “Літопис Самовидця”, драму “Милость Божія…”, “Шестиднев”.

Виступав і як літературний критик. Писав про повісті Г.Квітка-

Основ’яненка, про “Мертві душі” М.Гоголя. Популяризував творчість Т.Шевченка за кордоном, переписувався із ним на засланні.

Олександр Афанасьєв-Чужбинський

(11.03.1816, с.Ісківці Лубенського повіту – 18.09.1875, Петербург).

Письменник, етнограф, історик, мовознавець.

Народився в родині поміщика. Навчався в Ніжинському ліцеї вищих наук. Служив в уланському полку в Білгороді. У 1843 р. познайомився з Т.Шевченком, винаймали квартиру по Хрещатицькому провулку. Під час другого приїзду Т.Шевченка разом подорожували по Україні. З 1847 р.

служив у канцелярії губернатора у Воронежі. Працював у “Воронежских губернских ведомостях”.

Останні роки жив у Петербурзі. Видава газету “Петербургский листок”. Служив інспектором шкіл грамотності, завідував бібліотекою Петропавлівської фортеці.

Твори українською мовою друкувалися в альманахах “Ластівка”

(1841) та “Молодик” (1843).

Поет-романтик. У творчості переважає особистісно-психологічна та пейзажна лірика. Автор посвят Є.Гребінці та Т.Шевченку, статті-некролога

“Землякам. Над могилою Т.Шевченка”.

Писав також поезію російською мовою. Перекладав твори польської і французької літератур.

Етнограф. Найвідоміші праці – “Поездка в Южную Русь” (1861-

1863), “О малороссийских думах”, “Быт малороссийского крестьянина”.

Уклав “Словарь малорусского наречия” (1855) (надруковано А – З).

Ізмаїл Срезневський

(13.06.1812, Ярославль – 21.02.1880, Петербург)

Народився в сім”ї професора російської словесності. Дитячі та юнацькі роки пройшли в Харкові в пансіоні. У Харківському університеті

(1829) захопився козацтвом, фольклором. Магістр політичної економії. 1837 р. – ад’юнкт-професор Харківського університету. Їде в наукове закордонне відрядження (Прага, Відень, Дрезден, Берлін, Варшава,

Краків). Знайомиться з Я.Головацьким, І.Вагилевичем. Підтримував діяльність “Руської трійці”. Вивчав слов’янські мови, англійську,

іспанську.

Захистив докторську дисертацію (1846). Доктор слов’яно-російської філології. З 1847 р. – професор Петербурзького університету.

Ще студентом записував фольклор (пісні, легенди, перекази,

матеріали про Запорізьку Січ).

Випустив видання “Запорожская старина” (1833 – 1835). Стилізація дум. (“Надгробна пісня Чураю”). Уривки з козацьких літописів, “Історії русів”, опис Боплана України.

1832р. – збірка “Словацкие песни”. У виданні “Украинский сборник”

друкує п’єсу І.Котляревського “Наталка Полтавка”.

Автор статей з історії України: про Юрія Хмельницького, І.Мазепу,

Г.Сковороду.

 

 

 

 

Гурток

І.Срезневського

при

Харківському

університеті:

О.Бодянський, А.Метлинський,

Л.Боровиковський,

М.Костомаров,

М.Петренко.

 

 

 

 

Амвросій Метлинський (Амвросій Могила)

(1814, с.Сари Гадяцького повіту - 10.07.1870, м.Ялта)

Походить із дворянської родини. Навчався у Гадяцькому повітовому училищі, Харківській гімназії, Харківському університеті. Захистив магістерську дисертацію (1843). Професор російської словесності Харківського університету. У 1849 р. захистив докторську дисертацію

“Взгляд на историю развития теории прозы и поэзии”. Професор Київського університету – до 1854 р. Повертається до Харкова. Живе в Женеві, Ялті.

Віктор Забіла (псевд. Олександр)

(1808, х.Кукуріківщина, теп. С.Забілівщина Борзнянського р-ну

Чернігівської обл. – 1869, Борзна, Чернігівщина)

Походить із старовинного козацького роду. Навчався у Ніжинській гімназіївищих наук. (1822 –1825). З 1825 по 1834 р. – військова служба.

Повертається до родового хутора. Товариш Шевченка (Качанівка, Київ).

Т.Шевченко намалював його портрет і у повісті “Капитанша” виводить під іменем Віктора Олександровича.

Ім’я В.Забіли фігурувало у справі Кирило-Мефодіївського товариства ( у Т.Шевченка знайшли його вірші). Супроводжував у Канів похоронну процесію Т.Шевченка.

Творів написав небагато: приблизно 40 віршів і пісень. Друкувався в

“Ластівці” (1841), “Киевской старине”, “Зорі”, “ЛНВ”.

1906 р. – І.Франко видав у Львові зб. В.Забіли “Спів крізь сльози”.

До пісень “Гуде вітер вельми в полі…”, “Не щебечи, соловейку…” музику написав М.Глінка. До “Човник”, “Голуб”, “Не плач, дівчино…” – сам

(В.Забіла був чудовим бандурист).

І.Франко назвав В.Забілу “найздібнішим і найталановитішим поетом дошевченківського періоду”.

Михайло Петренко

(1817, м.Слов”янськ, теп. Донецької обл. – 25.12.1862, м.Лебедин,

теп. Сумської обл.).

Походить із дворян. У 1836 – 1841 рр. навчався в Харківському університеті. Можливо, був причетним до Кирило-Мефодіївського товариства (зафіксовано донос; після розгрому товариства припиняє літературну діяльність). У 1849 р. одержує посаду судового стряпчого

(прокурор) у Лебедині.

Учасник Кримської війни 1853 – 1856 рр. У 1859 р. зустрічався з Шевченком у Лебедині. Літературна спадщина: 19 поезій. Пэєса “Панська любов” втрачена. Друкувався в альманахах “Сніп” (1841), “Молодик”

(1843), “Южнорусский сборник” (1848).

Автор перших зразків медитативної лірики, що стало новою фазою в розвитку української романтики. Елегійний характер лірики, основні мотиви: сирітська доля (“Весна”, “Батьківська могила”), самотність (“Чого ти, козаче…”), розлука з коханою (“Тебе не стало”), філософські роздуми над сенсом людського життя, гармонії, самоспоглядання і самопізнання

Соседние файлы в папке твори з дитячої літератури