твори з дитячої літератури / Ukr_lit_text_leckciypdf
.pdfлюдини. Вперше вводить в українську поезію цикл віршів. Майстер романсу.
Порфирій Кореницький
(1815, Харківщина – 1854, Харківщина)
Народився в сім”ї священника. Навчався в Харківській духовній семінарії (виключили у 1841). Служив у сільських церквах. Належав до гуртка українських письменників у Харкові (кін. 30-х – 40-х рр.ХІХ ст.):
М.Петренко, С. та П.Писаревські).
Автор поеми “Вечорниці” (надрукована в альманасі “Сніп”, 1841).
Байка “Панько та Верства” надрукована в альманасі “Ластівка”. Повісті російською мовою втрачені.
Яків Кухаренко (Кухар Яцько)
(1800, м.Катеринодар (Краснодар) – 8.10.1862, Катеринодар).
Походить із кубанських козаків. Навчався у Катеринославській військовій гімназії. Служив у Чорноморському козачому війську (пройшов шлях від сотенного осавула до наказного отамана). З 1853 р. – генерал-
майор.
Підтримував зв”язки з харківськими письменниками – М.Котомаровим,Ю І.Срезневським, А.Метлинським. Товаришував із Шевченком. Я.Кухаренкові Шевченко присвятив поему “Москалева
криниця”.
П’єса “Чорноморський побит на Кубані між 1784 і 1894 рр.” (1836)
пізніше була перероблена М.Старицьким на лібретто оперети
“Чорноморці” (муз. М.В.Лисенка).
У 40-х рр. пише бурлескну поему “Харко, запорозький кошовий”, де
намагається описати історію Кубанського війська. Наслідує “Енеїду”
І.Котляревського.
Був етнографом. Уклав “Чабанский словарь”.
Писаревський Степан (Стецько Шереперя)
(80-і рр. ХУІІ ст., сл. Вовча (тепер м. Вовчанськ Харківської обл.) –
3.02.1839, там само).
Навчався у Харківській духовній семінарії. Був священником у Харкові, Богодухові. Дослужився до протоієрея.
Автор байок, романтичних п”єс, поезій, популярних романсів (“Моя доля”, “За Немань їду”). Автор оперети “Купала на Івана” (1838,
опублікована 1840). Друкувався в альманасі “Ластівка”. Входив у гурток харківсьих літераторів. Дружина Марфа (Марта) і син Петро теж були письменниками.
Враховуючи те, що не всі твори письменників цього періоду широко опубліковані, на допомогу студентам пропонується добірка художніх текстів.
ХУДОЖНІ ТЕКСТИ:
Костянтин Думитрашко
До карих очей
Чорнії брови, карії очі,
Темні як нічка, ясні як день,
Карії очі – чари дівочі!
Де ви навчились зводить людей.
Чорнії брови, карії очі,
Страшно дивитись на вас під час,
Не будеш спати іноді вночі,
Все будеш думать, очі, про вас.
Вас і немає, а ви мов тута,
Світите в душу, як дві зорі.
Чи в вас улита яка отрута,
Чи, може, й самі ви знахорі.
Чорнії брови – стрічки шовкові!
Все б тільки вами я любовавсь!
Карі очиці – очі тернові!
Все б я дивився тільки на вас.
Карії очі! Ви поробили,
Наворожили ви щось мені.
Та од пристріту, оченьки милі,
Тільки й поможете ви одні. (1854)
Білецький-Носенко П. (1774 – 1856) м. Прилуки.
Комашка та Цвіркун.
Цвіркун співав все літо,
А як убрали жито
І сівер забурхав,-
Чуть бідний не охляв.
Припало пропадати:
Дасть біг ані шматка,
Ні мошки й гробачка.
Харпак чвала до хати Комашки їсть прохати: «Будь ласкав, мні позич,
Ось згину сюю ніч,
Землі з’їм, вір на слово,
Верну у жниво ново Весь довг із наспой в рік».
Комашка недовірчив,
От тільки й мав порок,
З усмішкой зирк у вічі,
У прохача спитав: «Що, брате, в дні робочі До шрона ти робив?» «Добродію, не в гнів Прочанам дні і ночі Як є неугавав,
Цвірінькав та співав». – «Співав? Гаразд, се гоже!
Тепер гарцюй, небоже!»
Ось тільки й мав.
Рачиха да її раченята
Рачиха вилізла край рудки на пісок,
Дивилась на діток І гримала: чому вони повзуть не прямо,
Да пруться все назад?
ЯКИйсь одвітив їй?» На нас не гримай, мамо!
Всяк лізти прямо рад.
А нас навчи сама чимчикувати не криво.
Ми за тобою всі нападемо на лад.
Дак лихо! Шлях правий тобі самій за диво!»
Що роблять пастирі, батьки, пани і двір,
Тому, як дітвора послідує і мир,
Нехай не гримають да подають примір
Заєць да Перепелиця
Чи можна кепкувать над ближньою бідою,
Коли ні хто із нас Не певен, що з самим прилучиться зараз!
В сусідстві, під одною З Перепелицей борозною,
Кум Заєць любо жив.
Доволі в них було не тільки що луків,
Да з збожем цілих нив.
А як не треба їм було ділиться,
Так цілий вік в миру й жили проміж собой.
Колись, осінньою добой,
Вони чинненько розмолвляли, -
Аж вмить побачили хортів,
Які якраз на них простісінько біжали.
І бідний кумонька злякався їх зубів,
Навтіки мусив умудриться.
На теє дивлячись, кума Перепелиця,
За боки взявшися, схопилась реготать Да над бідой його глумиться.
Якось-то ушаку не довелось здихать:
Йому вдалось, забив хортів чуття,
Прибігти одпочить на перше кочев’я. «А що, косий, набігавсь?-
Сусідка глузувала так, -
Йон же, йон, дивись, да як же трус задихавсь!
Чи можна так Лякатися собак?
Нісенітниці – гай, гай, да се ж безділля,
Побачив би, як я свої струснула крилля,
А в тебе лиш одно спасеніє – в стрибках!..
Ой лишенько! Ах, ах!..»
Да й опинилася у кібцевих кігтях.
Дві кози
Десь між високих гір, як сонечко вже сіло,
В яру почервоніло,
Дві кізоньки зійшлись І розмовою завелись:
«Га! Як же я втомилась, -
Казала одна другій. –
Ген бачиш шпиль гори отой зовсім нагий,
Що вище хмар, от теж я і туди добилась,
Ніхто ще з наших там ніколи не бував,
Я перша одважилась взобраться так високо,
Куда ледви сягне орлине око». «Якую ж добула од того ти користь?»
Товаришка одповіла:
«Користі ніякої, так вдовольнила хист,
Я на скалі і травинки не зискала,
Так же казатимуть, що мені те удалось,
Чого ще нікому із нас не довелось». «Жартуєш, Кізонько! Була ж тобі охота
За хмарами блукать І цілий день проголодать?
Моя ж знатна робота,
Я не гонилася за хлюбою пустой,
Івдовольнилася помірной висотой,
Зате ж напаслась вволю...
Ідякую благую долю...
Да ще несу хазяйці молока!»
Дурний собі шука Пустої праці, да щоб тільки похлюбиться,
Розумний думає, як пользой вдовольниться.
Степан Писаревський (? – 1839)
«Крути, Панько, головою!»
Одарка мички не допряла,
Аж ось Харко у хату вбіг,
Під лаву кинув свій батіг. «Вп’ять татарва на нас напала! –
Він зопалу сказав,
Одарку з днища істаскав. –
Ану ік бісу цеє днище!
А я ось дітвору З собою заберу».
Харко драбину підставляє,
Свою одарку підпихає,
А сам загарбав дітвору,
Туди ж поперся нагору, -
Й усі засіли на причілку Та тільки виглядають в дірку.
Се вбігли кум і сват,
І, мов опарені, кричать: «А де ти, куме-свату?»
«Аж ось, забрався аж на хату!
Сюди лізайте й ви:
Вже тут не страшно татарви!»
Тиміш попереду схопився,
Панько за бовдур зачепився Й повис, як ворон на гіллях, -
А татарва уже в сінях!
Набігла з арканами,
Мов гониться за табунами.
Один з відра кухля схопив Та й дме без оглядання.
Панько іскраю: «Здоров пив,
На легке видихання!»
Татарин вгору зирк... Панько на аркані Із бовдура летить скоріш, ніж на коні!
Тиміш кричить з журбою:
«Та що се ти, панько! Крути лиш головою!»
«Алла! Тут не один І в а н !»
Й Тиміш попався на аркан!
«О, сучі ви сини! Ну що б було мовчати!»
Харко тоді озвавсь, -
Та й сам на той аркан попавсь...
І досі ще, як хтось зустрінеться з бідою,
То ми кричим йому: « К р у т и л и ш г о л о в о ю!»
Моя доля
Де ти бродиш, моя доле?
Не докличусь я тебе!
Досі б можна дике поле Пригорнути до себе.
А тебе ось не вблагаю До якоїсь-то пори!
Всюди ськаю та питаю,
Що аж серденько знурив!
Чи не в небі із віконця Сучиш дулі біднякам?
Чи при місяцю без сонця Чешеш кучері зіркам?
Чи у полі при долині Диким маком ти цвітеш?
Чи у лузі на калині Ти зозулею куєш?
Чи на морі між купцями Лічиш з краму бариші?
Чи в хоромах з панянками Ти регочешся вночі?
Ой, ізмилуйсь, моя нене!
Та край мене хоч присядь!
Хоч наплюй ти біля мене – І тому я буду рад!
За Німань іду
«За Німань іду,
Гей! Коню мій, коню,
Заграй підо мною!
Дівчино! Прощай!» «За Німань їдеш ти, мене покидаєш;
Чого ж там, мій милий, чого там бажаєш?
Хіба ж тобі краще чужа сторона, -
Своєї милійше, роднійше вона?» «Іду я туди,
Де роблять на диво Червонеє пиво З крові супостат».
«Хіба ж ти задумав тим пивом упиться?
Чи вже ж ти зо мною схотів розлучиться?
Тобі мої сльози, тобі моя кров,
Да тільки не кидай за вірну любов!» «Дівчино, не плач.