Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Скачиваний:
72
Добавлен:
23.02.2016
Размер:
473.59 Кб
Скачать

про Ігнатія Красіцького: “Ми живемо в такий вік, в якому думка, будучи підпорядкована правилам природи й розуму, цінує людей за їхні особисті достоїнства...Тепер не запитують більше, як далеко сягає рід ваших предків, а хочуть знати, хто ми і що ми зробили!"), йшлося про те, що державне законодавство має відповідати “духові народу” й забезпечувати їх добробут; про необхідність ліквідації кріпосного права і встановлення конституційного правління. Багато з”являлося статей, присвячених стану й завданням розвитку словесності, в яких автори виступали проти наслідування іноземних зразків, зосереджували увагу на необхідності пізнання національного життя та історії, вивчення й розвитку рідної мови.

Вимогу створення самобутньої національної літератури, яка б виражала ідею народності, пов’язували з розумінням історичних особливостей життя різних народів. Пробудження любові до рідної мови й літератури було одним із програмних в “Украинском журнале” й орієнтувало молоду українську літературу на художнє дослідження народного життя,

спонукало на те, щоб література цікавилась не тільки історією народу, а й тогочасними проблемами.

Після поразки декабристів і наступу миколаївської реакції журнали в Харкові припинили своє існування. Лише 1831 р. вдалося видати

“Украинский альманах” (дукувалися твори Л.Боровиковського,

Є.Гребінки, народні думи й пісні), 1833 – дві збірки книги “Утренняя звезда” (твори П.Гулака-Артемовського, байки Є.Гребінки, твори Г.Квітки-Основ’яненка), 1838 р. – “Украинский сборник” (“Наталка Полтавка” І.Котляревського).

Ще один культурний центр був у Петербурзі, живуть і працюють багато вихідців з України (О.Наріжний, О.Сомов, М.Гоголь, які писали по-

російськи на теми української історії та побуту; Є.Гребінка, Т.Шевченко).

У петербурзьких журналах друкують твори П.Гулака-Артемовського,

Л.Боровиковського. У Петербурзі друкуються “Енеїда” І.Котляревського, у

Москві – “Малороссийские песни” М.Максимовича, “Малороссийские повести, рассказываемые Грыцьком Основьяненком». У Петербурзі у 1840

р. вийшов “Кобзар” Т.Шевченка, а в 1841 р. – альманах “Ластівка”.

Тема України проникає в російську літературу через посередництво й особисті контакти літераторів-вихідців з України – з провідними діячами російської культури (К.Рилєєвим, В.Жуковським, О.Пушкіним,

І.Криловим, В.Далем, П.Плетньовим, П.Вяземським та ін.). Багато українських письменників були членами загальноросійських літературних товариств та літературно-наукових гуртків, брали активну участь в обговоренні літературних питань в журнальній періодиці.

Українська література перших десятиріч ХІХ ст. характеризується суголосністю й з літературою інших слов’янських народів, які в добу Просвітництва вступають у період відродження своїх історичних традицій та формують нові літератури. В українській літературі з’являються переклади та переспіви зі слов’янських літератур та фольклору. Визначна роль належить тут П.Гулаку-Артемовському, який був знавцем і перекладачем з французької, польської. Як ректор Харківського університету був організатором наукових подорожей молодих учених

(О.Бодянський, І.Срезневський) до слов’янських країн.

У цей час з’являються перші збірники української народної поезії: “Опыт собрания старинных малороссийских песней” (1819) М.Цертелєва, “Малороссийские песни, изданные М.Максимовичем” (1827, 1834), шість книг “Запорожской старины” (1833 – 1838) І.Срезневського, “Малороссийские и червонорусские народные думы и песни” (1836)

П.Лукашевича.

Словесний фольклор стає могутнім чинником оновлення літератури.

Літературний фольклоризм не лише проявляється в розробці народнопоетичних тем, сюжетів і мотивів чи в аплікативному цитуванні фольклору, а й впливав на формування нової жанрово-стильової системи,

на оновлення образної структури. Від розуміння народної поезії як реліктового явища, яке допомагає надавати літературним творам народного колориту, тогочасна естетична думка приходить до визначення народної словесності як відображення історичного змісту епохи , життя і душі народу. Розвиваючи погляди Гердера, який справив значний вплив на становлення слов’янської фольклористики, збирачі й дослідники українського фольклору приходять до розуміння його як першооснови літератури. У статтях М.Костомарова тогочасний літературний процес проголошується продовженням фольклоротворення в нових історичних

умовах митцями, але від імені народу й у народному дусі. У теоретичних

роботах О.Бодянського та М.Костомарова з’являються спроби характеристики українського та російського фольклору як носія різного

“духу” цих народів.

Але фольклор не був єдиним формотворчим чинником нової

літератури. Вона сприйняла від літератури ХУІІ-ХУІІІ ст. ідеї

ренесансного гуманізму. Великий вплив на нову літературу, “той ідейний ґрунт, на котрім виросла новіша українська література” (Франко), справила

“Історія русів”, у якій “ярко висказалися іменно ті політичні та соціальні ідеали , котрі більше або менше ясно відчували всі українські писателі,

поети й публіцисти, не виключаючи й Шевченка” (Франко). Нова література успадкувала і демократичні традиції попередньої епохи, і

сатирично-викривальні традиції.

Наприкінці ХУІІІ ст. народна мова (простонародне “наріччя”) як справді національне явище дістає право на розвиток і повноцінне функціонування. Укрїнці, як і інші недержавні народи, пройшли в утвердженні своєї мови шлях від записування словесного фольклору,

створення 1818 р. першої граматики (“Грамматика малороссийского наречия” О.Павловського) до мовної консолідації нації, яка висуває вимоги політичного самоврядування й автономії.

Утвердження мови певного етносу нерозривно пов’язано з визнанням історичної ролі народу, його права на своє політичне життя й державну самостійність. Перехід літератури на народну мову був зумовлений не лише проблемами освіти, а потребою відтворити національне мислення, “фізіономії” народу. Саме тому в перших десятиріччях ХІХ ст. проблема мови нової української літератури стає засобом самозбереження й саморозвитку нації, набуваючи політичного характеру.

Тема 2. Бурлеск і травестія в українській поезії першої половини

ХІХ століття. На шляхах реалізму.

Всебічно висвітлити літературний процес початку ХІХ ст. не можна,

беручи до уваги творчість тільки визначних письменників, що користуються популярністю в широкого читача, а ще більше в дослідника.

В роботах українських літературознавців часто згадуються імена І.Котляревського, П.Гулака-Артемовського, Г.Квітки-Основ’яненка,

Є.Гребінки. Але у першій половині ХІХ ст. жили і виступали зі своїми творами не одиниці, а десятки українських поетів, прозаїків і драматургів,

які зарекомендували себе, якщо й не оригінальними, то бодай такими, що по-різному намагалися здійснювати ідейно-естетичні настанови провідних письменників. Одні з них присвячували себе справі, яку проголосив учитель, захищали і поширювали його кращі традиції. Так складалася літературна школа. Інші запозичували тільки форму або наслідували слабкі сторони творчості – так склалися ті традиції, що їх визначили як шаблон,

епігонство, наприклад, у першій половині ХІХ ст. т.зв. “котляревщина”.

Суспільно-політичні умови:

Розвиток капіталістичних відносин, занепад феодально-

кріпосницької системи. Війна 1812 року. Пожвавлення політичного життя.

Виступ декабристів. 40-і роки – гостра криза кріпосництва. Жорстокий режим “неудобозабываемого тормоза” царя Миколи І. Культурне життя на

Україні на початку ХІХ ст. уже

мало чим відрізнялося від життя в Росії.

У вищих і середніх школах тих часів навчання проводилось,

як правило,

російською мовою. Українська

мова ще стихійно зберігалася

у сільських

школах, де навчали здебільшого дяки, що побутом і мовою мало чим

відрізнялися

від селян.

Але з 1802 р., відколи було

організовано

Міністерство

освіти, і тут

переходять на російську мову.

Заснування

університетів: Харківського (1805) і Київського (1834). Харків – 20 000

жителів. Місцеві пани і чиновники, за прикладом Петербурга і Москви,

почали влаштовувати у себе вечори “для чтения”. На них сходилися і професори, і студенти, і чиновники. Створюється гурток письменників і просвітителів (до 250 діячів, 7 жінок-письменниць: Любов Кричевська,

перекладачки Глафіра Шумлянська, Олександра Коменська...) Почали видавати книжки і періодичні видання російською і українською мовами.

Пожвавлюється культурне життя і в Києві. Загальний напрям колоніальної політика Росії: України немає, є Малоросія, а українська мова – наріччя російської.

Ставлення російської інтелігенції до української мови різне. Одні вважали, що її взагалі немає, інші – якщо українська мова і була колись, то тепер у ній немає практичної потреби і дуже скоро вона цікавитиме лише

істориків. Ще інші намагалися підтримувати її. О.Павловський

“Обозрение малороссийского наречия” (подана у 1805, видана у 1818 під назвою “Граматика малороссийского наречия”): “почти поверить не можно, сколь легко на малороссийском наречии изъяснять” різні думки. А

коли б мовою (словами) “не погнушалася самая риторика наша, то они,

при случае, могли бы придать ей немало важности, силы и хорошего изображения вещи”. На початку ХІХ ст. українська мова та література ще не переслідувалися так, як після Емського указу 1876 р. Але як тільки

культурно-національне мжиття на україні жвавішало – реакція піднімала голову. Вороже ставлення до укр. літ. більш відверто стало проявлятися в

30-х рр ХІХ ст. Тоді українська література мала певний успіх, появилися і літературознавчі праці, інтенсивно розвивалася фольклористика. Це насторожило реакціонерів. М.Полевой у “Библиотеке для чтения” писав: “как умную шалость, даже и мы, русские, читали с удовольствием

“Энеиду” Котляревского. Но подражатели и последователи обличили потом ошибку мнимой малороссийской словесности, просто анахронизма в нашем нынешнем быту... Последователи Котляревского и Гоголя показали смешную сторону мысли об искусственном создании самобытной малороссийской поэзии и о том, что Малороссия может быть предметом драмы, эпопеи, лирики, романа, повести самобытных,

которые образовали бы отдельную словесность...” Однак були люди, які підтримували українських письменників. У 1821 р. І.Котляревського обирають членом “Вольного общества любителей русской словесности”. В

російських журналах друкують твори українськоюмовою П.Гулака-

Артемовського, Л.Боровиковського, Г.Квітки-Основ’яненка (особливо підтримували О.Герцен у “Колоколі”, М.Чернишевський та М.Добролюбов в “Современнике”). Писати українською мовою було своєрідною маніфестацією своїх громадських поглядів, висловом любові до простого народу.

Літературне життя в Україні було зосереджене в Харкові, Полтаві,

Ніжині. Згодом в Києві. А ще в Петербурзі. Ще у кінці ХУІІІ ст. у

Петербурзі був заснований гурток любителів українського слова. Його учасник М.Парпура видав “Енеїду”.

Тогочасні письменники були універсалами (і поет, і прозаїк, і

драматург). Кількість видань незначна. З 1798 по 1850 укр. мовою було видано десь 60 книжок. Пізніші видання: “Киевская старина”, “Зоря”, “Житя і слово”, “Літературно-науковий вісник”, “Записки наукового

товариства імені Т.Г. Шевченка” друкували твори письменників першої половини ХІХ ст.

Перші десятиріччя нової української літератури проходять під сильним впливом творчості І.Котляревського, зокрема його “Енеїди”.

Помітним залишається і вплив віршування ХУІІ і ХУІІІ ст. Сильною була і рукописна традиція (твори поширюються у списках).

Ідейні і художні новаторські тенденції І.Котляревського були по-

різному сприйняті сучасниками. Г.Квітка-Основ’яненко, П.Гулак-

Артемовський розвивали кращі традиції свого попередника. Однак були письменники, які не могли продовжити традиції і навіть дискредитували її.

Наслідування ними Котляревського йшло по лінії використання прийомів гумористичного зображення дійсності, захоплення побутовими,

натуралістичними деталями.

Уже у 20 р. відчувається відхід від бурлескних традицій, у

літературі проявляється етнографізм і деякі риси романтизму. Коли травестія та бурлеск були унаслідувані від попередніх віків, то етнографізм, зародки якого спостерігаємо вже у віршах ХУІІІ ст., вже був виявом творчих шукань літературних сил ХІХ ст. Це захоплення звичаями,

дослідження побуту, творчості народу. У кінці ХУІІІ – поч. ХІХ ст.

зростає інтерес до України і серед російської інтелігенції, навіть придворної знаті. Початки цього слід шукати ще тоді, коли укр. пісня була

модною при дворі Єлизавети, Катерини, коли українські хори і

бандуристи виступали перед столичною і придворною аристократією.

Україною захоплюються російські поети-романтики. Але царизм посилює русифікацію.

Майже всі українські письменники першої половини ХІХ ст. уважно вивчають фольклор, етнографію і широко використовують свої знання в художніх творах.

Жанрова різноманітність: епіграма, вірш, пісня, поема, ода, вірш-

казка, байка, балада. Переклади. Війна з Наполеоном (1807 –1812)

породила цілий ряд творів, насамперед од. (І.Котляревський “Ода до князя Куракіна”). Другим українським автором був козак Твердовський. Потім Г. Кошиць-Квітницький, П.Данилевський. Критикують Наполеона –

“чванько”, “розбійник”, “поганець”, “гульвіс”.

“Ода – малороссийский крестьянин” Костянтина Пузини. Критика існуючого ладу. Критикує панство, зауважує, що бог створив усіх людей однаковими, тому треба дотримуватися божих законів, принципів християнської моралі. Не була надрукована. Надрукована аж через 100

років.

Поема. Спочатку – бурлескно-травестійна, згодом – побутова і романтична. Наслідуючи Котляревського, бурлескно-травестійні поеми

пишуть П.Білецький-Носенко, К.Думитрашко, Я.Кухаренко.

Павло Білецький-Носенко , автор багатьох різножанрових творів.

Уже після смерті з’явилися “Горпинида”, “Гостинець землякам”, “Приказки” (1872). Служив в армії. Пізніше став писати українською.

Писав поеми, романи, байки, складав словники, працював над граматикою укр. мови. Сюжетну канву “Горпиниди” Білецький-Носенко запозичив у російського письменника О.Котельницького (“Похищение Прозерпины”,

1795), надавши міфологічним образам українського національно-

етнографічного колориту. У “Гостинці землякам...” – кілька переробок з Вольтера, Лессінга, Лафонтена, а також балада “Ївга”, написана за

сюжетом “Ленори” Бюргера.. Пізніше таку ж переробку здійснить Л.Боровиковський. Байки “Приказки” вийшли теж пізно, тому не були

популярні. Хоча почав він їх писати тоді, коли в українській літературі

цей жанр ще

не було розроблено. Байок багато – 333 шт. Білецький-

Носенко надає

перевагу розгорнутій байці. Сюжети запозичує

у

Лафонтена, Лессінга, Крилова, з українського фольклору. Багато самостійних сюжетів.

Костянтин Думитрашко. На початку 40-х рр. здійснює переспів

“Батрахоміомахії”. Окремо вийшла у 1859 р. Античний твір спрямований

проти чванства родовитістю

і знатним походженням. Перекладений

багатьма мовами світу. У 1788

р. – російською перекладено Рубаном,

пізніше – Жуковським. Думитрашко, взявши за основу дактилічну стопу,

подає твір у формі, близькій до оригіналу, пробує прищепити гекзаметр в українській поезії. Пізніше переспів здійснює С.Руданський.

Думитрашко намагається поєднати поему з історичним минулим України. Описуючи війну між жабами і мишами, він робить натяк на відносини між Україною і Польщею, на ті війни, що їх розпалювала шляхта між двома народами. Імена персонажів: Фізігнат – Товстопик,

Троксарт – Хлібогриз.

У 20-40-х рр. досить активну участь у літературному житті бере сім’я Писаревських: Степан – батько, що писав під псевдонімом Стецько Шереперя, Марфа – його дружина, та Петро – їх син. Найобдарованіший – Степан. Три пісні (“Моя доля”, “За Німан іду”) стали народним піснями.

Оперета “Купала на Івана”. Як і для більшості письменників того часу, для нього харатерне змішування стилів. Лише дехто із письменників уникнув жартівливості (Л.Боровиковський, А.Метлинський). Байок написав всього три. Із них дві – на запозичені сюжети.

Петро Писаревський. Написав поему “Стецько” і ряд байок.

Тридцяті і сорокові роки 19 ст. позначилися пожвавленням літературного життя на Україні. Все більше письменників різного обдарування береться за перо, в літературні явно перемагає романтизм,

бурлеск відживає, проти нього виступають критики і письменники,

практично стверджуючи тезу, що українською мовою можна писати не

тільки жартівливі, а й серйозні вірші. Однак деякі ще захоплюються

етнографізмом.

П.Кореницький. Входив до гуртка Писаревських. Виходець із сім’ї

сільського священника. Написав сатиричну поему “Куряж”, де висміяв монахів Куряжського монастиря. Вигнали з семінарії з “вовчим білетом”.

1841 р. В альманасі “Сніп” друкує поему “Вечорниці”. М.Сумцов оцінив її як “найбільштий і найкращий поетичний твір” серед усього, що було надруковано в “Снопі”. Наслідував І. Котляревського.

Спробу (не зовсім вдалу) використати жанр бурлескно-травестійної поеми для зображення історичного минулого України маємо в

Я.Кухаренка. Його поема “Харко”, написана десь у 40-х рр., з’явилась друком через три чверті століття і була сприйнята як анахронізм. Козак Харко мандрує після зруйнування Січі, як і Еней, по морю, потім потрапляє в невідому землю Імнгертин, якою править цариця Ганна.

Йому відьма пророкує, що “матиме велике панство – Він збере своє козацтво, Даром що порозпускав...” Мабуть, планувалося, що в творі повинна йти мова про зруйнування запорізької січі і заснування козацтва на Кубані, де Харко мав стати отаманом. Багато мовних огріхів,

вульгаризмів.

Бурлескно-травестійна традиція, що бере свій початок у фольклорі,

прищеплюється в літературі ХУІІ ст., буйно розквітає в ХУІІІ ст.,

підноситься до апогею в “Енеїді” Котляревського, який зумів поєднати досягнення російської і світової літератури з надбаннями рідного художнього слова. Чим більше місця художня література займала в суспільному житті народу, тим більше відчувалася потреба її оновлення,

наближення до народу і за формою висловлення, і за змістом. Цього вперто вимагало нове життя. І.Котляревський як талановитий художник-

новатор зрозумів ці потреби часу і зробив такий крок, якого не в змозі були зробити його попередники і деякі сучасники. На початку ХІХ ст., коли так

Соседние файлы в папке твори з дитячої літератури