Тематика творів
Більшість митців 1920-х років були вихідцями із села — недарма письменницька організація «Плуг» була тоді найчисельнішою. Тому про українське пореволюційне село, життя й боротьбу за землю, за краще життя писали в той час майже всі, але дуже по-різному!
Григорій Косинка писав про те, що найкраще знав, перепустив через своє серце. Його новелістика має автобіографічне підгрунтя, безпосередньо пов’язана з власним життєвим досвідом, здобутим у важкій селянській праці, — і в панській економії, і в земських установах, і у воєнних сутичках.
Вульгаризаторська критика 1920- 1930-х років звинувачувала його в аполітичності, нечіткості ідейної позиції, бо вимагала чорними фарбами змальовувати «ворогів народу» — заможних селян (куркулів), повстанців-петлюрівців тощо, а світлими — бідняків, пролетарів, комуністів. Він цих вимог не дотримувався, тому його назвали «апологетом куркульства», «поетизатором отаманщини і бандитизму». Страшні на ті часи звинувачення!
Скажімо, етюд «На золотих богів» (1920) Г. Косинки став однією з перших спроб у тодішній українській літературі передати справжній трагізм революційних подій — замість їхнього пафосного Є. Сагайдачний. На краю села, оспівування. За цей твір автору дорікали в невиразності ідейної позиції.
Володимир Коряк: «Читач не розбере — за кого є, власне, автор — з революцією чи проти неї, чи споглядає як стороння людина».
У творах Г. Косинки селянин постає в різних іпостасях: як заможний хлібороб, який тремтить за своє добро; злиденний бідняк, котрому нічого втрачати; відчайдушний борець із новими порядками й зацькований, розгублений дезертир: самовпевнений червоноармієць, новоявлений комнезам і розхристаний повстанець-анархіст. І кожен із них захищає свою правду («політику»), живе у своєму морально-етичному вимірі, дарма що розгубився на роздоріжжі революційного вибору, а то й заблукав у хаосі нового світу.
Однак тема українського пореволюційного села в доробку Г. Косинки — основна. А його узагальнений образ селянина — це Микита Кожум’яка, який змушений зали шити плуга й воювати («На золотих богів»). селянина.
Микола Хвильовий: Це уособлення «темної атавістичної сили», прихованого бунту, спротиву, хоча він і не вміє воювати посправжньому. Адже «Косинчин плуг дзвенить, як і тисячі років дзвенів, його люди і сьогодні відчувають степ, як щось абстрактне (“коли діло касається степу — то ми, як мур”), одірване від соціальних процесів».
Критик Л. Нигрицький писав, що в кожного з його героїв «на самому дні душі таїться спрага краси, жага життя, таємнича, невловима, усім рідна, у всіх притаманна».
Постає досить широка й складна панорама життя, боротьби українського селянства першої чверті XX ст. В українській літературі з-поміж попередників лише В. Стефанику вдалося так глибоко зрозуміти душу українського селянина.
Відомо, що між митцями були досить теплі стосунки, які вони підтримували через листування. Дружина Тамара Мороз-Стрілець згадувала, що в той день, коли приходив лист од «найвпливовішого на молоду генерацію сучасних письменників» майстра, Григорій «ходив іменинником, прагнув якнайшвидше поділитися радістю з товаришами». Проте їхня зустріч так і не відбулася. У 1928 р. В. Стефаник мав приїхати в Україну, та польська влада до Харкова його не пустила.
Обидва писали про «одвічного» українського селянина (традиційна тема реалізму), що не заперечувало їхній модернізм, який полягав насамперед у «способі, як бачать і відчувають ті письменники життєві факти» (І. Франко). Однак як В. Стефаник відійшов од етнографічного побутовізму, так і Г. Косинка — од «художньої імітації української пореволюційної дійсності». Обидва є своєрідними поетами «найглибших глибів душі», тому змістовий пласт для них — лише естетичний матеріал, на якому вирізьблено чуттєві, настроєві «взори», порушено загальнолюдські одвічні проблеми й мотиви.
Проте індивідуальні стилі в них, безперечно, різні. Стиль В. Стефаника — зразок експресіоністського вираження на тлі трагічних випробувань. Почерк Г. Косинки — це імпресіоністський мінор, описова споглядальність одвічного, непорушного, ліричне зачудування зупиненою миттю; це і філософська поміркованість на межі важливого вибору, спроба поновити гармонію в уяві, у чуттєвому переживанні зображуваного,