Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Kosinka.docx
Скачиваний:
42
Добавлен:
22.02.2016
Размер:
65.1 Кб
Скачать

Консультація

«Боротьба» була органом Української партії соціалістів-революціонерів (есерів). Після ЇЇ розколу із серпня 1919 р. вона стала називатися Українською комуністичною партією (боротьбистів). До неї належали відомі політичні діячі, письменники Г. Михайличенко, В. Еллан-Блакитний, В. Чумак, М. Яловий, А. Любченко та ін. Формально Г, Косинка не був членом цієї партії, але, очевидно, поділяв її політичну платформу, яка поєднувала соціалістичну ідею з національною. У її програмі, зокрема, зазначалося, що вона є революційно-визвольною партією трудових мас і партією відродження української нації. Симпатизували боротьбистам і письменники П. Тичина, М. Івченко, К. Поліщук та ін. У газеті друкувались їхні твори.

4 травня 1919 р. в газеті «Боротьба» було надруковано й перший художній твір — автобіографічний етюд «На буряки», підписаний уже відомим із газетних дописів псевдонімом Косинка (від назви польових квітів — червоні косинці, які любила його мама).

У житті письменника переломним став 1920 рік. То був час справжніх прозрінь і творчого зростання. Він вступив до Київського інституту народної освіти й до літературно-мистецької групи «Гроно», до якої входили М. Терещенко, Д. Загул, Гео Шкурупій, П. Филипович, художники А. Петрицький, М. Бурачек, Г. Нарбут та ін. В однойменному альманасі було надруковано невеликі оповідання Г. Косинки «Мент», «За земельку», «Під брамою собору». «Ґронівці» прагнули стилістичного оновлення мистецтв; були за синтез усіх його видів, виокремлювали імпресіонізм і футуризм.

Уже після розпаду групи 1922 р. з’являється його перша збірка «На золоти богів», яка одразу привернула увагу читачів і критиків, принесла справжнє визнання. Найпопулярніші тодішні журнали («Шляхи мистецтва», «Червоний шлях «Нова громада», «Життя й революція») друкують твори Г. Косинки.

Прикметною подією 1923 р., що мала негативний резонанс в Україні, була з’ява кількох оповідань В. Підмогильного, оповідання «Анархісти» Г. Косинкі, поезій Т. Осьмачки в журналі української еміграції «Нова Україна», що виходила друком за редакцією В. Винниченка й М. Шаповала в Празі та Берліні. У харківській пресі авторів було звинувачено в хибності ідейних переконань, націоналізмі й оспівуванні куркульства. Тому вони змушені були публічно каятися й пояснювати друкування своїх творів за кордоном, умотивовуючи це «надмірною підозрою, цькуванням і відмовою їм в публікації в Україні». Як же ці твори насправді потрапили за кордон? Відомо, що саме Косинка листувався з В. Винниченком, котрий і влаштував їхній друк.

Звісно, факт виходу друком цих творів у «буржуазній», «націоналістичній» «Новій Україні» у майбутньому нашкодив авторам. Наприклад, у 1928 р. Г. Косинку мали відрядити до Європи. У нього перед поїздкою вкрали паспорт. За словами його дружини Т. Мороз-Стрілець, це був поширений тоді спосіб непускати «неблагонадійних» за кордон, ніби й не відмовляючи.

Хоча вже того ж таки 1923 р. в Києві було надруковано другу збірку Г.Косинки «Заквітчаний сон» присвячену видатній артистці Марії Заньковецькій. До митця приходять слава й популярність.

Григорій Костюк пригадує один із вечорів 1925 р., на якому Г. Косинка читав оповідання «Політика»: «На сцену вийшов молодий,середній на зріст чоловік років 26-27, трохи присадкуватий, з русявим чубом і відкритим простим обличчям. Став з боку кафедри, обпершися на неї однією рукою, спокійно дивився на переповнену залу. Публіка поволі затихала. Він не мав у руці ні книжки, ні рукопису, ні будь-якої записки. Коли публіка втихла, він заговорив. Заговорив так, як говорять у себе в хаті селяни, у родинних чи святкових різдвяних обставинах. То не було звичне читання з книжки, рукопису. То була жива розповідь напам’ять. Я таке побачив уперше. Я нікого з письменників більше й пізніше не знав, щоб свою прозову річ міг читати напам'ять. Та ще й як читати! З таким природним перевтіленням у характери, у психологічні нюанси героїв. Ні, то була містерія художнього читання! Публіка сиділа, як загіпнотизована».

Через матеріальну скруту Г. Косинка залишає навчання. Працює редактором у журналах і видавництвах, відповідальним секретарем ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління), редактором Київської кінофабрики, директором Харківського та Київського радіокомітетів, актором на радіо. Він зацікавився народною творчістю — почав збирати фольклор. Розумівся на музиці, театральному й обра­зотворчому мистецтві. 1924 р. знайомиться з майбутньою дружиною, студенткою Київського інституту кінематографії Тамарою Мороз, яка залишилася вірною йому до глибокої старості, дбайливо впорядковувала його посмертні видання творів.

У цей час Г. Косинка стає членом попутницької організації «Ланка». Майже всі «ланківці» мешкали в центральній, історичній частині Києва. Скажімо, родина Є. Плужника на вулиці Прорізній, В. Підмогильного — Володимирській, а Г. Косинки — у трикімнатній квартирі батьків дружини Тамари, у флігелі Софійського собору, де нині можна побачити меморіальну дошку. У його помешканні вони найчастіше й збиралися — обговорити останні мистецькі події, прочитати нові твори або й просто поспілкуватися. Особливо товаришував Григорій Косинка з Тодосем Осьмачкою, таким самим сином бідного селянина. Жартома їх навіть називали Косьмачкою.

Сучасники згадують велику життєлюбність Г. Косинки, його веселу, товариську вдачу, прямолінійність суджень і оцінок, нетерпимість до посередностей і підлабузництва, ненависть до партійного чиновництва.

У 1928 р., після ліквідації МАРСу, Г. Косинка зізнавався Г. Коспокові: «Кінчилась доба навіть відносної свободи для письменника. Настає, мабуть, час абсолютного панування цензора й наглядача».

Суботньої ночі 5 листопада 1934 р., якраз напередодні захисту диплому дружини,Г.Косинку було заарештовано й ув’язнено до Лук’янівської тюрьми. А вже 18 грудня його розстріляли разом з іншим 28 українськими митцями як «контрреволюціонерів» і «терористів», з-поміж яких Кость Буревій, Олекса Влизько, Іван і Тарас Крушельницький. Сталося це в приміщенні колишнього Інстітуту шляхетних дівчат (згодом – Жовтневий палац культури, нині – Міжнародний центр культури і мистецтв). За однією з версій, тіла розстріляних закопано на Лук’янівському кладовищі. Лише в 1957 р. Г. Косинку було реабілітовано.

У ті страшні роки іноді якийсь один випадок рятував або ж, навпаки,- губив людину. Однак щодо Г.Косинки постає закономірне запитання:чому його знищили одним із перших? Загалом він був досить сміливим, безкомпромісним, найголовніше – не боявся під час публічних виступів говорити правду.

Юрій Лавріненко згадує, що останній його виступ був у Будинку літераторів ім.. В.Блакитного в Харькові, до речі, російською мовою:«Косинка зацитував відомі слова:«Братья писатели, в нашей судьбе что-то лежит роковое» (з М. Некрасова.- Авт.); сказав,що в таких умовах справжня творчісті неможлива. Зала завмерла від страху;кінець промови комуністи вкрили погрозами а гальорка аплодувала».