1.1.3. Мова професійного спілкування як функціональний різновид української літературної мови. Мовна, мовленнєва і комунікативна компетенції

„Оволодіння основами будь-якої професії розпочинається із засвоєння певної суми загальних і професійних знань, а також оволодіння основними способами розв’язання професійних завдань”², тобто оволодіння мовою професійного спілкування.

Мова професійного спілкування (професійна мова) – це функціональний різновид української літературної мови, ким послуговуються представники певної галузі виробництва, професії, роду занять. Як додаткова лексична система професійна мова, не маючи власної специфіки фонетичного та граматичного рівнів, залишається лексичним масивом певної мови.

Отже, фахова мова (ФМ) – це сукупність усіх мовних засобів, якими послуговуються у професійно обмеженій сфері комунікації з метою забезпечення порозуміння між людьми, які працюють у цій сфері. Особливості її зумовлюють мета, ситуація професійного спілкування, особистісні риси комуні канта і реципієнта (мовна компетенція, вік, освіта, рівень інтелектуального розвитку). Залежно від ситуації і мети спілкування доречно і правильно добираються різні мовні засоби висловлення думки: лексичні, граматичні, фразеологічні.

Усі лексичні одиниці фахових текстів поділяються на чотири різновиди:

1. терміни певної галузі, що мають власну дефініцію;

2. міжгалузеві загальнонаукові термінологічні одиниці (терміни філософії, політології, математики, фізики, філології та ін.);

3. професіоналізми;

4. професійні жаргонізми, що не претендують на точність та однозначність³.

Володіти мовою професійного спілкування (МПС) – це:

• вільно послуговуватися усім багатством лексичних засобів у фаху;

• дотримуватися граматичних, лексичних, стилістичних, акцентологічних та інших норм професійного спілкування;

• знати специфічну термінологію, специфічні найменування відповідної професійної сфери;

• використовувати усі ці знання на практиці, доречно поєднуючи вербальні й невербальні засоби спілкування.

Отже, професійна мова – це насамперед термінологія, притаманна тій чи іншій галузі науки, техніки, мистецтва та професіоналізми. Вона виокремлюється відповідно до сфери трудової діяльності, де активно функціонує.

Термін – слово або словосполучення, що позначає поняття спеціальної сфери спілкування в науці, виробництві, техніці, у конкретній галузі знань. Терміни обслуговують сферу спілкування певної галузі разом із загальновживаним лексиконом.

Професіоналізм – слово або вислів, уживаний в певному професійному середовищу. Професіоналізми властиві мові певної професійної групи.

Справжній фахівець повинен мати сформовану мовну, мовленнєву і комунікативну компетенції.

Мовна професійна компетенція – це сума систематизованих знань норм і правил літературної мови, за якими будуються правильні мовні конструкції та повідомлення за фахом.

Мовленнєва професійна компетенція – це система умінь і навичок використання знань під час фахового спілкування для передавання певної інформації.

Ґрунтуючись на мовній компетенції, вона виявляється у сформованості умінь використання усної й писемної ЛМ, багатства її виражальних засобів відповідно до літературних норм.

Комунікативна професійно орієнтована компетенція – це „система знань, умінь і навичок, потрібних для ефективного спілкування”⁴, тобто треба володіти сумою знань про мову, вербальні й невербальні засоби спілкування, культуру, національну своєрідність суспільства і вміти застосовувати ці знання в процесі спілкування.

Отже, професійна комунікативна компетенція репрезентує професійні знання, вміння і навички спілкування.

1.1.4. МОВНІ НОРМИ

У професійному мовленні треба дотримуватися загальноприйнятих мовних норм, стандартів, певних взірців; унормованість – головна ознака літературної мови.

Мовна норма (МН) – уніфіковані, традиційні, найбільш поширені, свідомо фіксовані стандарти реалізації мовної системи, обрані в процесі суспільної комунікації.

МН є ознакою літературної мови.

Літературна мовна норма (ЛМН) – усталені, загальноприйняті правила, регламентації, взірці вживання мовних засобів у писемній та усній формі спілкування.

Літературна норма репрезентується в шкалі оцінювань: правильності, доречності й естетичної гармонійності.

Результатом визнання ЛМН є їх кодифікація у словниках і граматиках, що фіксують усталені мовні явища.

Розрізняють наступні типи ЛМН: орфоепічні, морфологічні, орфографічні, лексичні, синтаксичні, стилістичні, пунктуаційні, акцентуаційні.

Орфографічні норми регламентують правила вимови звуків, звукосполучень та граматичних форм слів. Вивчення правильної вимови спрямовується на подолання помилок, серед яких насамперед виокремлюють фонематичні та фонологічні.

Фонематичні помилки – це порушення, пов’язані зі змішуванням фонем, із заміною однієї фонеми іншою, наприклад:

вимова [с] замість [з]

[везти] [вести]

[казка] [каска]

вимова [т] замість [д]

[родовиĭ] [ротовиĭ]

[гадка] [гатка]

[прив’ід] [прив’іт]

Такі помилки спотворюють зміст слова. Інколи фонематична помилка зумовлюється пропуском однієї з фонем, наприклад:

Правильно Неправильно

плутати путати

плутаю путаю

плутають путають

Дуже часто у мовленні замість фонеми [ф] вживають поєднання фонем [хв], а замість [хв] - фонему [ф]:

Правильно Неправильно

факт хвакт

фарба хварба

фах хвах

фахівець хвахівець

феномен хвеномен

форматний хворматний

функціонувати хвункціонувати

хвала фала

хвороба фороба

Фонетичні помилки – це суто вимовні недогляди, що виявляються у вимові різних варіантів звуків, наприклад:

1) вимова [л’] замість [л] (лекція – лєкція; телеграма – тєлєграма);

2) вимова [і] замість [и] у словах іншомовного походження: директор - діректор; тираж – тіраж; симпозіум – сімпозіум; циркулярний – ціркулярний).

Вимова голосних звуків.

Усі голосні звуки під наголосом вимовляються чітко й виразно: постано́ва, пла́н, гаранті́йний, ви́тяг, видаве́ць, му́дрість.

В інших позиціях вимова голосних має такі особливості:

1. Голосні [а], [і], [у] – в усіх позиціях вимовляються виразно, чітко: зна́ти; пунктуа́льність, звітува́ти. У деяких словах на початку слова голосний [і] вимовляється з наближенням до [и]: і́ноді; і́нколи; і́нде; і́нший.

2. Звук [о] вимовляється виразно і здебільшого не змінюється; лише перед складом з постійно наголошеним [у] та [і] вимовляється з наближенням до [у]: тому́; пору́шити; йому́; собі́.

3. Звуки [е], [и] в ненаголошеній позиції вимовляються нечітко: 1) [е] з наближенням до [и]: мета; реагувати; мені; 2) у ненаголошеній позиції в кінці слова звук [е] вимовляється чітко: Рівне; поле; 3) [и] з наближенням до [е]: видаток; обвинувачення; систематичний; 4) у наголошеній позиції звуки [е], [и] вимовляються чітко: полеміка; вибори; кредит.

Орфоепічна компетенція:

УЛМ невластива вимова [а] на місці ненаголошеного [о]: маж[о]ритарна (а не маж[а]ритарна).

Вимова приголосних звуків.

1. Дзвінкі приголосні [б], [д], [г], [ж], [з], [дж],[дз] в кінці слова й перед глухими вимовляються дзвінко: народ; наказ; чимдуж; надто; довідка.

Примітка: З усіх дзвінких приголосних тільки глотковий [г] вимовляється як [х]: легко - [лехко]; нігті - [ніхті]; вогко [вохко].

2. Глухі приголосні [п], [т], [к], [ш], [с], [ч], [ц] перед дзвінкими у межах слрова вимовляються дзвінко: просьба - [проз’ба]; вокзал - [вогзал]; боротьба - [бород’ба].

3. Оглушуються прийменник і префікс [з-] перед глухими приголосними: з тобою - [с тобойу]; сказати.

4. Префікси роз-, без-, через- можуть вимовлятися дзвінко і глухо (залежно від темпу мовлення): ро[з/с]писка; бе[з/с]помилковий.

5. Губні [б], [п], [в], [м], [ф], шиплячі [ж], [ч], [ш] (крім подовжених) та задньоязикові [ґ], [к], [х] в кінці слова та складу вимовляються твердо: сім; велич; пишеш; позичте; сміх. Лише перед [і] ці приголосні вимовляються як напівм’які: вітальний; біографія; шість; хід; кілограм. Подовжені приголосні вимовляються як напівм’які: роздоріжжя; ніччю.

6. В УМ слід розрізняти звуки [г] і [ґ]. Приголосний звук [ґ] вимовляється у власне українських словах, а також з українізованих словах іншомовного походження. Найповніший реєстр слів із літерою [ґ] подано в „Українському орфографічному словнику”, яким варто послуговуватися, оскільки звук [ґ] вживається не лише відповідно до норми, а й на власний розсуд мовців. Найбільш уживані слова: ґазда; ґаздувати; ґанок; ґрати; ґатунок; ґречний; ґречність; ґречно; ґрунт; ґрунтовий; ґудзик; ґрасувати (розчищати).

7. Буквосполучення [дж], [дз] можуть позначати один звук і вимовляються як африкати: дзвони; дзеркало; присуджувати; нагородження. Роздільна вимова цих звуків є порушенням орфоепічних норм. Як два окремі звуки вони вимовляються тоді, коли належать до різних частин слова (наприклад, префікса і кореня): відзивати; підзвітний; піджену.

8. Передньоязикові [д], [т], [з], [с], [ц], [л], [н] перед наступними м’якими приголосними та перед [і] вимовляються м’яко: майбутнє; пісня; гордість.

Вимова звукосполучень.

1. Відповідно до закономірностей сполучуваності звуків у мовленні деякі орфоепічні норми випливають з асимілятивних змін у групах приголосних:

• -ться вимовляється як [ц':а]: листується; вчиться; гніваються;

• -шся вимовляється як [с':а]: вітаєшся; розписуєшся;

• -жся вимовляється як [з'с'а]: зважся; не вріжся;

• -чся вимовляється як [ц':а]: не морочся;

• -жці вимовляється як [з'ц'і]: криворіжці; запоріжці;

• -сши вимовляється як [ш:и]: принісши;

• -зш вимовляється як [ш:]: без шуму;

• -зч вимовляється як [шч]: з чого;

• -здж вимовляється як [ждж]: з джерела;

• -щці вимовляється як [с'ц'і]: на дошці;

• -здці вимовляється як [з'ц'і]: у поїздці.

2. Групи приголосних, що з’являються у словах унаслідок словотворення, спрощуються: проїзд+н(ий) → проїзний; контраст+н(ий) → контрастний; баласт+н(ий) → баластний.

Отже, написання окремих слів не відповідає вимові: шістнадцять; шістсот; шістдесят; президентський; агентство; інтелігентський.

Орфоепічна компетенція:

У словах пестливий, хвастливий, випускний спрощення не відбувається й не передається на письмі. Також не спрощуються звукосполучення [здр], [спр], [стр]: здружитися; здравниця; сприймати; спрацюватися; страйкувати; страховий.

Вимова слів іншомовного походження.

Іншомовні слова в українській мові фонетично 1 граматично адаптуються, проте деякі з них характеризуються орфоепічними особливостями:

1. Голосні [і] та [и] слід завжди вимовляти відповідно до їх написання.

Після приголосних [д], [т], [з], [с], [ц], [р], [ж], [ч], [ш] постійно вимовляється [и], а не [і] перед наступним приголосним звуком: система; дипломатичний; фізика; цивільний; риторика; шифр; ратифікація; режим.

Початковий [і] вимовляється чітко, а наближена до [и] вимова [і] є орфоепічною помилкою: ідеально; ідея.

2. В іншомовних словах ненаголошений [о] ніколи не переходить в [у] (навіть у складах з постійно наголошеним [у]: корупція; доручення; документ.

3. Ненаголошені [и], [е] після приголосного вимовляються з наближенням до [е], [и]: тенденція; періодизація; сертифікат.

Акцентуаційні норми.

З орфоепічними нормами тісно пов’язані акцентуаційні, що визначають правильне наголошування слів.

Наголос – виокремлення одного із складів слова засобом посилення голосу.

В УМ наголос вільний, різномісцевий і рухомий, тобто може падати на будь-який склад слова і змінювати своє місце в однокореневих словах або у формах одного і того ж слова: зби́тки – збитко́вий; будува́ти – буду́ю; бага́ж - багаже́м.

Наголос може виступати засобом розрізнення лексичного (семантичного) значення слова: характе́рний – хара́ктерний; а також граматичного: се́стри – сестри́.

Дотримання норм наголошення й вимови є одним із важливих показників культури усного професійного спілкування. Як відомо, в українській літературній мові є чимало слів, у яких мовці порушують усталений літературний наголос, тобто акцентологічні норми. З метою уникнення цих порушень слід використовувати спеціальні словники й довідники.

Акцентуаційна компетенція:

Іменники середнього роду на –ання мають наголос на тому складі, що й неозначена форма дієслова, від якої іменник утворено: чита́ти – чита́ння; навча́ти - навча́ння; завда́ти – завда́ння.

В окремих випадках префікс ви- перетягає на себе наголос: ви́дати – вида́ння; ви́вчити – вивча́ння.

Іменники, утворенні від дієслів або інших іменників до допомоги префіксів ви-, від-, за-, на-, над-, об-, пере-, під-, не-, при-, по-, роз-, зберігають наголос на префіксі: ви́клик; ві́дгомін; за́дум; за́клик; на́пуск; на́дпис; о́ббіг; пере́спів; пі́дкуп; нелюб; при́пис; про́пуск; ро́зголос; ро́звідка.

У числівниках від одинадцяти до дев’ятнадцяти наголос падає лише на склад на: чотирна́дцять; п’ятна́дцять; вісімна́дцять; дев’ятна́дцять.

У відмінкових формах на –и названі числівники зберігають наголос на цьому ж складі: одина́дцяти; дванадцяти; п’ятна́дцяти; сімнадцяти; дев’ятна́дцяти.

У відмінкових формах на –ох, -ом наголос перетягується на останній склад: одинадцятьо́х; п’ятнадцятьо́х; сімнадцятьо́х; одинадцятьо́м; п’ятнадцятьо́м; сімнадцятьо́м.

У складних числівниках на –десят наголос на останньому складі: п’ятдеся́т; шістдеся́т; сімдеся́т; вісімдеся́т.

У формах непрямих відмінків цих числівників наголос перетягується на закінчення: п’ятдесяти́ (п’ятдесятьо́х, п’ятдесятьо́м); п’ятдесятьма́ (п’ятдесятьома́).

Слово прошу вживається з двома наголосами: прошу́ („звертаюся з проханням, клопочу”); про́шу („запрошую, будь ласка”).

В УМ є іменники ви́года (родовий множини ви́гід) за значенням „користь” і виго́да (родовий множини виго́д), що означає „зручність”. У відмінкових формах цих іменників та у словах, утворених від них, наголос зберігається на тому самому складі: ви́года – ви́годи – ви́годою; ви́гідний „корисний” – ви́гідність - ви́гідністю; ви́года – ви́годи – ви́годою; вигі́дний „зручний” – вигі́дність – вигі́дністю.

Лексичні норми.

Лексичні норми регламентують правила слововживання. Їх фіксують насамперед словники: Словник української мови в 11-ти томах (1971-1980); „Новий тлумачний словник української мови (1998); „Великий тлумачний словник сучасної української мови (2001); „Український орфографічний словник” (2002); „Російсько-український словник ділового мовлення” (Шевчук С.В., 2010).

Відхилення від норм слововживання зумовлені кількома чинниками:

• незнання точного лексичного значення слова: Часопис „Вечірня Одеса” відсвяткував свій ювілей (часопис – періодичне друковане видання у вигляді книжки, журналу – отже, слід вживати слово газета, а не часопис);

• невміння вибрати із синонімічного ряду найточніше слово, тобто незнання синонімічного багатства мови, яке є „одним із невичерпних джерел урізноманітнення вислову”⁵

Синоніми – слова, різні за звучанням, що мають тотожне чи близьке значення: обов’язково – неодмінно; конче – доконче – неминуче; властивий – притаманний; проживати – мешкати; аргумент (у полеміці) – доказ, підстава, обґрунтування.

Тексти ОДС вимагають однозначності; через те точність слів набуває неабиякого значення. Але для чіткої регуляції офіційно-ділових стосунків важливо, щоб усі однаково сприймали й витлумачували певний закон, наказ, договір, контракт.

Для збагачення активного лексичного запасу варто частіше звертатися до „Словника синонімів української мови” у 2-х томах (2001). Що повніший синонімічний ряд, тим легше вибрати найточніше, найвлучніше слово для висловлення думки. Основна функція синонімів – урізноманітнення мовлення, уникнення повторів.

УМ багата на абсолютні синоніми – слова, що відрізняються лише звучанням. Із двох слів для називання того самого поняття мовці чомусь віддають перевагу іншомовному, запозиченому, а не оригінальному українському.

Відроджувані синоніми

Щоб мовлення було нормативним, слід розрізняти між собою пароніми. Пароніми – слова (пари слів), які мають подібність у морфологічній будові (близькі за фонетичним складом), але розрізняються за значенням. Вони переважно належать до однієї частини мови, мають однакові граматичні ознаки. На відміну від синонімів – слів, що позначають близькі поняття і тому можуть заміняти одне одного – для паронімів така взаємозамінність неможлива. Перевіряти значенням паронімів можна за словником: Гринчишин Д.Г., Сербенська О.А. Словник паронімів української мови. – К., 1986.

Наведемо найбільш розповсюджені випадки паронімії.

Відхиленням від лексичних норм є вживання кальок – спотворених запозичень із російської мови. Російські слова вживають замість українських, пристосовуючи їхнє фонетичне, словотвірне та морфологічне оформлення до українського:

Граматичні норми.

Граматичні норми визначають правильне вживання граматичних форм слів та усталену побудову речень, словосполучень.

Морфологічні норми „передбачають вживання у мовленні повнозначних змінних слів, граматична оформленість яких відповідає нормі української літературної мови”⁶.

Морфологічна компетенція.

Слід пам’ятати, що іменники – назви осіб за професією, званням, посадою, належать до чоловічого роду, тобто вони називають осіб як чоловічої, так і жіночої статі: народний депутат Юлія Тимошенко; Голова Верховної Ради Володимир Литвин.

До чоловічого роду належать також іменники, що утворилися внаслідок субстантивації: уповноважений з прав людини Людмила Яновська; адвокат Надія Голубенко.

В ОДС при таких іменниках-підметах присудок завжди уживається у формі чоловічого роду: запропонував заступник прокурора Надія Петренко; виступив проректор з навчальної роботи Наталя Яблонська.

За граматичними нормами (зокрема морфологічними) іменники жіночого роду 1 відміни твердої групи мають закінчення –ою: роботою; країною; головою; жінкою; м’якої та мішаної групи - [-ею]: працею; долею; піснею; задачею; площею; тишею; межею; пожежею.

У родовому відмінку множини ці іменники вживаються переважно з нульовим закінченням: жінок; пісень; веж; верб; тополь; надій; мрій; лікарень; будівель; сосон (сосен); воєн. Проте в деяких словах виступає закінчення –ів: суддів; старостів; або закінчення [–ей]: сімей; статей; ескадрилей.

Запам’ятати паралельні словоформи: баб – бабів; губ – губів; легень – легенів.

Іменники чоловічого роду м’якої групи 2 відміни у родовому відмінку мають форми: кобзаря; воротаря; жниваря; орендаря; секретаря; поштаря; страйкаря; богатиря, а також: токаря; слюсаря; кухаря; лицаря. До твердої групи належать іменники: бригадир – бригадира; комісар – комісара; командир – командира; касир – касира; семінар – семінару. Іменник и чоловічого роду мішаної групи 2 відміни у родовому відмінку мають форми: школяра; цегляра; бджоляра; весляра; бавовняра; пісняра; газетяра; завідувача; товариша.

Усім іменникам 3 групи властиве закінчення [–ей] у родовому відмінку множини: доповідей; галузей; відповідей; подорожей; відстаней; тіней; але: матерів.

Іменники із суфіксом [–н-], що належать до 4 відміни, мають паралельні форми: ім’ям – іменем; плем’ям – племенем; тім’ям – тіменем. У ЛМ переважають форми із закінченням [–ам] (орфографічне [–ям]).

Множинні іменники у родовому відмінку можуть мати:

• закінчення [–ів]: зборів; опадів; терезів; курсів; окулярів;

• закінчення [–ей]: дверей; людей;

• нульове закінчення: ножиць; роковин; запрошень; канікул; Альп; Сум.

Особливу проблему морфології СУЛМ становлять активні дієприкметники, що творять за допомогою суфіксів [–уч- (-юч-)], [-ач- (-яч-)]. Як зазначає Ю.Шерех, вони не перебувають у регулярних мотиваційних зв’язках з відповідним типом дієслівних основ, а тому їх слід вважати периферійними щодо морфологічної системи УМ віддієслівними похідними й характеризувати як книжні витвори, що не є властивим українському літературному слововживанню, стимульовані найбільшою мірою впливом російської мови⁷.

Отже, активні дієприкметники не стали фактом української мови; це слід послідовно відображати під час їх перекладу – подавати власне українські мовні засоби (прикметники, іменники, дієприслівники, дієслова-присудки складних речень), що відповідають російським активним дієприкметникам.. А через відсутність у словниках українських відповідників цієї лексики переклади з російської мови рясніють карикатурними кальками.

Запам’ятати українські відповідники до найпоширеніших дієприкметників на [–учий (-ючий)]:

Поширеною вадою ділового мовлення є надуживання конструкціями з прийменником по:

Запам’ятати: прийменник по перекладається конструкціями з такими прийменниками:

• за – за власним бажанням;

• з – з ініціативи;

• на – на пропозицію;

• для - комісія для складення;

• після – після повернення;

• у (в) – у справі;

• через – через хворобу.

Прийменник по вживається: черговий по району; наказ по відділенню; колеги по роботі.

Стилістичні норми.

Стилістичні норми регулюють вживання мовних засобів відповідно до мовного стилю. Для ОДС характерні стали словосполучення – мовні штампи. Що зазнають суржикового викривлення під впливом російської мови.

Граматична компетенція.

Дієслова в УМ вимагають від залежних іменників чи займенників відповідної відмінкової форми.

Орфографічні норми.

Орфографічні норми встановлюють одноманітність написання слів відповідно до усталених норм. Вони визначають правила написання слів разом, окремо, через дефіс; вживання великої і малої літери; способи переносу слів з одного рядка в інший; вживання апострофа; правила правопису слів іншомовного походження; прізвищ, географічних назв; правила написання морфем.

Запам’ятати:

1) Святослав, В’ячеслав, пів’ящика, возз’єднати, під’їжджати, сільський, інший, майбутнє, київський, законний, буквений, військкомат, життєвий, шістнадцять, матеріально відповідальний, спитати, схвалити, розповісти, прізвище, екс-президент, пріоритет, прем’єр-міністр, в цілому, до побачення, без сумніву, по-українському;

2) Спів... – перша частина складних слів, що вказує на спільність (іноді одночасність) у чому (в існуванні, володінні, звучанні) кого-, чого-небудь з кимсь, чимсь, пишеться разом: співавтор, співавторство, співвітчизник, співжиття, співзвучний, співіснування, співпереживання, співпрацівник, співпрацювати, співпраця, співробітник, співробітництво, співрозмовник, співучасть. Інших значень ця частина слова не має, отже, замість співпадати, співпасти, співставляти, співставити, співставлення, співставний в УМ слід уживати збігатися, збігтися, зіставляти, зіставити, зіставлення, зіставний (або порівнювати, порівняти)⁸

Пунктуаційні норми.

Пунктуаційні норми – це система правил, що регулюють уживання розділових знаків: крапки, трьох крапок, знаків оклику, питання, коми, крапки з комою, двокрапки, тире, лапок, дужок, абзацу. Свідоме засвоєння пунктуаційних норм сприяє виробленню умінь і навичок безпомилкового уживання розділових знаків.

МН характеризуються історичною та соціальною зумовленістю і стабільністю, хоча з розвитком ЛМ вони можуть змінюватися. Тому в межах норми співіснують мовні варіанти, що виникають відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань і відображають тимчасове функціонування старого і нового в мові. Так, прикладом зміни норми є утвердження конструкції в Україні замість на Україні. Така зміна пояснюється зміною сутності поняття Україна (назва самостійної держави). Конструкція з прийменником в (у) формує нові нюанси значення: у самостійній (суверенній) Україні.

У словниках українського літературного слововживання розрізняють акцентні варіанти (помилка – помилка; договір – договір; завжди – завжди), лексичні (телефонна трубка – слухавка; масштаб – вимір; карта – мапа), морфологічні (стола - столу; коню – коневі).

У ЛМ ці варіанти не порушують самої норми, а роблять її більш точним інструментом добору мовних засобів у стилістичному плані”⁹.

Культура писемного й усного мовлення всіх, хто послуговується УМ як засобом спілкування, полягає в тому, щоб досконало оволодіти мовними нормами й послідовно їх дотримуватися.

1.1.5. МОВНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА МОВНА ПОЛІТИКА В УКРАЇНІ

Функціонування української літературної мови залежить від стану мовної політики в державі, освіті, культурних традицій народу..

Мовна політика – система заходів (політичних, юридичних, адміністративних), спрямованих на регулювання мовних відносин, на зміну чи збереження мовної ситуації у державі.

Мовна політика є частиною національної політики, органічною складовою певного політичного курсу держави. Національна комісія зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права розробила концепцію державної мовної політики.

Концепція державної мовної політики – це система засадничих нормативних постанов, які ґрунтуються на компетентному оцінюванні мовної ситуації в Україні, і якими мають керуватися органи державної влади та органи місцевого самоврядування у своїй практичній діяльності, регулюючи суспільні відносини в мовні царині.

Мовна ситуація – „ситуація взаємодії різних мов чи різних форм існування однієї мови в певній державі з огляду на їхню функціональну специфіку й ареал поширення”¹⁰.

Пріоритетом мовної політики в Україні є утвердження і розвиток УМ - головної ознаки ідентичності української нації, яка історично проживає на території України, становить абсолютну більшість її населення, дала офіційну назву державі.

Правовою основою для здійснення державної мовної політики в Україні є Конституція України (ст.10), Закон України „Про мови в Українській РСР”, рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України.

У рішенні Конституційного суду України щодо офіційного тлумачення статті 10 Конституції України подано визначення державної мови: „Під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов’язкового спілкування у публічних сферах суспільного життя”.

Цим рішенням також підтверджено обґрунтованість підстав для надання статусу державної саме українській, а не якійсь іншій мові. „Конституцією України статус державної надано українські мові. Це повністю відповідає державотворчій роль української нації, що зазначено в Преамбулі Конституції України, нації, яка історично проживає на території України, становить абсолютну більшість її населення і дала офіційну назву державі”. Намагання надати статус державної якійсь іншій мові – це політика руйнації держави України, розпалювання міжетнічної ворожнечі, порушення конституційного ладу.

Отже, Конституційний Суд України робить вмотивований, обґрунтований висновок: „Таким чином, положення Конституції зобов’язують застосовувати державну – українську мову як мову офіційного спілкування посадових і службових осіб під час виконання ними службових обов’язків у роботі й діловодстві тощо, органів державної влади, представницького та інших органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також у навчальному процесі в державних і комунальних навчальних закладах України”.

Це рішення „є обов’язковим до виконання на всій території України, остаточним і не може бути оскарженим”. Отже, державність УМ є невід’ємним атрибутом конституційного ладу держави, атрибутом нації.

Та лише задекларованості державного статусу УМ для повноцінного і незворотного утвердження її в усіх сферах життя недостатньо – необхідні механізми реалізації вищезазначених правових документів щодо функціонування УМ. Нині відбувається процес звуження сфери її застосування.

Державна мовна політика має унеможливлювати перетворення України із суверенної національної держави в денаціоналізований географічний простір. Здійснення державної мовної політики забезпечує система органів, яку репрезентують національна рада з мовної політики при Президенті України, департамент з мовної політики Міністерства юстиції України, Національна комісія з питань правопису та мовних норм Національної академії наук України, Національна рада з питань радіо та телебачення.

Державна мовна політика сьогодні має зосереджуватися на таких пріоритетних напрямках:

1. внесення на розгляд Верховної Ради України проекту закону України про розвиток і застосування мов в Україні;

2. приведення мовного законодавства і практики його застосування у сувору відповідність з Конституцією України та рішенням Конституційного Суду України;

3. утвердження УМ як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України;

4. створення незалежної нормативної бази підтримки і пільг для україномовних ЗМІ;

5. вироблення дієвих засобів захисту від актів зовнішньої мовно-культурної експансії та публічної дискредитації української мови;

6. поліпшення якості УМ на радіо- і телеканалах України;

7. сприяння розвитку мов національних меншин;

8. запобігання дискримінації за мовною ознакою;

9. сприяння підвищенню загальної культури громадян України;

10. створення системи контролю за дотримання мовного законодавства¹¹;

11. врегулювання питань, пов’язаних з удосконаленням юридичної відповідальності за порушення законів, які регулюють питання використання державної мови.

Звичайно, вирішенням цих питань не вичерпується державна мовна політика. Держава має робити реальні кроки, щоби мовний резонанс став реальністю.

1.2. ОСНОВИ КУЛЬТУРИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

План:

1.2.1.Мова і культура мовлення в житті професійного комунікатора.

1.2.2.Комунікативні ознаки культури мовлення.

1.2.3.Комунікативна професіограма фахівця.

1.2.4.Словники у професійному мовленні. Роль словників у підвищенні

мовленнєвої культури.

1.2.5. Мовний етикет.

1.2.5.1. Поняття етикету.

1.2.5.2. Мовний, мовленнєвий та спілку вальний етикет.

1.2.5.3. Стандартні етикетні ситуації. Парадигма мовних формул.

Дидактична мета:

• засвоєння основних понять і критеріїв культури фахової мови і мовлення;

• формування комунікативної професіограми майбутнього фахівця;

• збагачення фахового словникового запасу;

• засвоєння правил поведінки, які регламентують взаємини між людьми у різних ситуаціях спілкування;

• вироблення умінь і навичок використання впорядкованої парадигми знаків у різних комунікативних ситуаціях;

• виховання ввічливості, поваги, ґречності, толерантності, чемності.

Студенти повинні знати:

• поняття культури мови і мовлення;

• комунікативні ознаки культури мовлення;

• типи словників, структуру словникової статті;

• що таке етикет узагалі, мовний, мовленнєвий та спілку вальний етикет;

• правила спілку вального етикету;

• стереотипні, узвичаєні словесні формули для кожної типової спілкувальної етикетної ситуації та особливості їх застосування;

• види візитних карток, що розрізняються за функціональним призначенням.

Студенти повинні вміти:

• дотримуватися правильності, змістовності, логічності, багатства, точності, виразності, доречності й доцільності у висловленні думки;

• використовувати різні типи словників і знаходити в них потрібну інформацію;

• дотримуватися правил мовленнєвого етикету під час вітання, прощання, висловлення відмови, співчуття та ін.;

• вільно відтворювати стійкі мовні формули за правилами „спілку вальної гри”, узвичаєної в мовній спільноті;

• послуговуватися візитними картками;

• проводити різні комунікативні ігри.

Ключові поняття: культура мови; культура мовлення; типи словників, етикет -діловий, мовний, мовленнєвий, спілкувальний; стандартні спілку вальні ситуації; парадигма мовних формул.

Література:

1. Богдан С. Мовний етикет українців: традиції і сучасність. – К.: Рідна мова, 1998. – 476 с.

2. Зарецкая Е.Н. Деловое общение: Учебник: в 2-х т. – Т.1. – 2-е изд. – М.: Дело, 2004.

3. Коваль А.П.Ділове спілкування: Посібник. – К.: Либідь, 1992.

4. Кубрак О.В.Етика ділового та повсякденного спілкування: навчальний посібник з етикету для студентів. – Суми: ВТД „Університетська книга”, 2002. – 208 с.

5. Культура української мови: Довідник. – К.: Либідь, 1990. – 304 с.

6. Культура фахового мовлення: Навч. посіб. / За ред. Н.Д.Бабич. – Чернівці: Книги ХХІ, 2006. – С.76-128.

7. Мацюк З., Станкевич Н. Українська мова професійного спілкування: Навч. посіб. – 2-е вид. – К.: Каравела, 2008. – С.52-81; 109-120.

8. Мацько Л.І., Кравець Л.В. Культура фахової мови: Навч. посіб. – К.: ВЦ „Академія”, 2007. – С.138-150.

9. Михайлюк В.О. Українська мова професійного спілкування: Навч. посіб. – К.: ВД „професіонал”, 2005. – С.56-85.

10. Плющ Н.П. Формули ввічливості у системі українського етикету // Українська мова і сучасність. – К., 1991. – С.92-98.

11. Радевич-Винницький Я., Костенко В. Етикет: кодекс добрих манер і правил поведінки. – К.: Знання, 2006. – 291 с.

12. Радевич-Винницький Я. Етикет і культура спілкування: Навч. посіб. – 2-е вид., перероб. і доп. – К.: Знання, 2006. – С.25-35; 60-98.

13. Сербенська О. Культура усного мовлення: Практикум: Навч. посіб. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 204 с.

14. Стельмахович М. Український мовленнєвий етикет // Народознавство. – 1987. - № 38.

15. Струганець Л.В. Теоретичні засади культури мови: Навч. посіб. – Тернопіль, 1997. - 96 с.

16. Томан І. Мистецтво говорити. – К.: Політвидав України, 1986. – 239 с.

17. Чак Є. Мовленнєвий етикет: „Щасливенько” // Дивослово. – 1998. - №10.

18. Шевчук С.В. Ділове мовлення. Модульний курс: Підручник. – 3-тє вид. – К.: Вид. Арій, 2009. – С.344-390.

Мовна культура людини – це

дзеркало її духовної культури.

(В.Сухомлинський)

1.2.1. МОВА І КУЛЬТУРА МОВЛЕННЯ

В ЖИТТІ ПРОФЕСІЙНОГО КОМУНІКАТОРА

Слово, мова – показники загальної культури людини, її інтелекту, мовної культури; це своєрідна „візитна картка віку, професії, соціального стану людини” (В.Радчук). Мовна культура шліфується і вдосконалюється у процесі спілкування, зокрема під час виконання професійних обов’язків. Вона виявляється у володінні професійною мовою, вмінні висловлюватися правильно, точно, логічно, майстерно використовувати комунікативно виправдані мовні засоби залежно від мети і ситуації спілкування. Сі ці критерії регламентує мовознавча наука – культура мови.

До якої би сфери не відносилося поняття „культура мови, воно завжди репрезентує три основні аспекти: ортологічний, комунікативний і етичний.

Отже, культура мови – галузь мовознавства, що кодифікує норми, стандарти репрезентації мовної системи. Вона не лише утверджує норми літературної мови, а й пропагує їх, забезпечуючи стабільність і рівновагу мови.

Правильність мовлення – це базова вимога культури мови, її основа. У діловому спілкуванні знання і вміння використовувати норми української літературної мови є досить важливим. Особа з низьким рівнем мовної культури, яка не вміє висловлювати свої думки, припускається помилок під час спілкування, приречена на комунікативні невдачі. Особливо важливим для всіх фахівців є оволодіння нормами мови документів і усного ділового спілкування.

Нормативний аспект культури мови – один із найважливіших, але не єдиний. Можна, не порушуючи норми ЛМ, справити негативне враження на співбесідника.

Мова має величезний запас мовних засобів, якими слід послуговуватися, враховуючи ситуацію, сферу спілкування, статусні ознаки співбесідників. Усі ці засоби мають бути мобілізовані на досягнення комунікативної мети. Ці питання передовсім становлять комунікативний аспект культури мови. Етичний аспект культури мовлення вивчає лінгвістична дисципліна – мовний етикет: типові формули вітання, побажання, запрошення, прощання. Неабияке значення мають і тон розмови, вміння вислухати іншого, вчасно й доречно підтримати тему.

Отже, високу культуру мовлення фахівця визначає досконале володіння літературною мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності. Важливе значення для удосконалення культури мовлення має систематичне й цілеспрямоване практикування в мовленні – спілкування рідною мовою із співробітниками, колегами, знайомими, приятелями, оскільки вміння і навички виробляються лише в процесі мовленнєвої діяльності.

Культура мовлення - невід’ємна складова загальної культури особистості. Володіння культурою мовлення – важлива умова професійного успіху та фахового зростання.

1.2.2. КОМУНІКАТИВНІ ОЗНАККИ КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ

Мовленнєва культура особистості значною мірою залежить від її зорієнтованості на основні риси бездоганного, зразкового мовлення. Головними комунікативними ознаками (критеріями) культури мовлення є: правильність, змістовність, логічність, багатство, точність, виразність, доречність і доцільність.

Правильність – визначальна ознака культури мовлення, яка полягає у відповідності його літературним нормам, що діють у мовні системі (орфоепічним, орфографічним, лексичним, морфологічним, синтаксичним, стилістичним, пунктуаційним, словотвірним).

Змістовність передбачає глибоке усвідомлення теми й головної думки висловлювання, докладне ознайомлення з наявною інформацією з цієї теми, різнобічне та повне розкриття теми, уникнення зайвого. Змістовність тісно пов’язана з такою ознакою, як лаконічність, яку репрезентує крилатий вислів: „Говоріть так, щоб словам було тісно, а думкам просторо”.

Важливим критерієм бездоганності мовлення є його послідовність, себто логічність. Щоб виклад думок був послідовним (логічним), насамперед треба скласти план або тези висловлювання, які б містили внутрішню закономірність, послідовність, вмотивованість, що відповідають законам логіки.

Причини логічних помилок:

• тавтологія: моя автобіографія; захисний імунітет; висловити свою думку;

• поєднання логічно несумісних слів: убивчо щедрий; страшно красивий;

• порушення порядку слів у реченні: Гнів зумовлює біль (замість: Біль зумовлює гнів);

• неправильне вживання похідних сполучників УМ:

- не стільки..., скільки (треба не так..., як): Страшні не стільки протес- ти, скільки провокації / Не так страшні протести, як провокації);

- чим..., тим (треба що..., то): Чим далі, тим гірше / Що далі, то гірше;

- у той час, як (треба тоді як): Уряд України намагається подолати кризу, в той час як його опоненти ускладнюють цю проблему / Уряд України намагається подолати кризу, тоді як його опоненти...;

• помилкове поєднання дієслівних зв’язок УМ становить і являє собою, утворюючи зв’язку становить собою замість є (становить): Реформа становить собою частину державного процесу / Реформа є частиною державного процесу / Реформа становить частину державного процесу;

• вживання пасивних конструкцій, до складу яких входять дієслова на –ся, замість активних конструкцій: Президент обирається народом (правильно: Народ обирає Президента).

Можна продовжувати перелік логічних помилок, що виникають внаслідок порушення хронологічної точності, не розмежуванням конкретного і абстрактного понять, розширенням і звуженням понять, недоречним вибором синтаксичних конструкцій. Більшість таких помилок мають логічне підґрунтя, тому мову треба вивчати впродовж усього життя. Логічність мовлення перебуває у тісному зв’язку із точністю.

Точність великою мірою залежить від глибини знань та ерудиції особистості, а також від активного словникового запасу. Висловлюючи власні думки, слід добирати слова, які найбільше відповідають змісту, зокрема варто користуватися словником синонімів, тлумачним словником.

Отже, точність – „це уважне ставлення до мови, правильний вибір слова, добре знання відтінків значень слів-синонімів, правильне вживання фразеологізмів, крилатих висловів, чіткість синтаксично-смислових зв’язків між членами речень”¹²

Багатство мовлення передбачає використання найрізноманітнішими мовними засобами висловлення думки у межах відповідного стилю. Лексичні, фразеологічні, словотвірні, граматичні, стилістичні ресурси мови є джерелом багатства, різноманітності мовлення. Якомога повніше слід використовувати емоційно-образну лексику, стійкі вислови, урізноманітнювати своє мовлення синонімами, фразеологізмами.

Виразність мовлення досягається виокремленням найважливіших місць свого висловлювання, розкриттям власного ставлення до предмету мовлення. З цією метою слід застосовувати виражальні засоби звукового мовлення: логічний наголос, паузи, дикцію, інтонаційну виразність та технічні чинники виразності: дихання, темп, міміку, жести.

Доречність і доцільність залежить передовсім від того, наскільки повно і глибоко людина оцінює ситуацію спілкування, інтереси, стан, настрій адресата. А ще слід уникати того, що могло б уразити, викликати роздратування у співбесідника, вказувати на помилки співбесідника у тактовній формі.

Усі названі комунікативні ознаки (критерії) культури мовлення тісно пов’язані між собою, і засвоювати їх треба в цілому. Висока культура мовлення – суттєвий показник загальної культури; саме з неї починається кар’єрне зростання особистості.

1.2.3. КОМУНІКАТИВНА ПРОФЕСІОГРАМА ФАХІВЦЯ

Важливою складовою діяльності будь-якого фахівця є комунікативна компетенція, яка належить до ключових професійних характеристик. Вона містить три основні компоненти: робота з документами; вміння вести міжособистісний і соціальний діалог; виступати публічно.

З огляду на це можна виокремити низку характеристик, які репрезентуватимуть професійний портрет фахівця:

• уміння формувати мету і завдання професійного спілкування;

• аналізувати предмет спілкування, організовувати обговорення;

• керувати спілкуванням, регламентувати його;

• використовувати етикетні засоби для досягнення комунікативної мети;

• уміти проводити бесіду, співбесіду, дискусію, діалог, дебати, перемовини;

• уміти користуватися різними тактиками для реалізації вибраної стратегії;

• уміти аналізувати конфлікти, кризові ситуації та вирішувати їх;

• уміти доводити, обґрунтовувати, вмотивовувати, аргументувати, спростовувати, заперечувати, відхиляти, оцінювати;

• уміти перефразовувати, висловлюватися у вигляді тез, володіти навичками вербалізації;

• уміти трансформувати усну інформацію в письмову і навпаки;

• володіти основними жанрами ділового спілкування (службові листи, факсові повідомлення, контракт, телефонна розмова, ділова бесіда, перемови, нарада);

• бути бездоганно грамотним, реалізуючи як письмову, так і усну форми української літературної мови;

• володіти технікою спілкування;

• уміти адекватно послуговуватися тропами та риторичними фігурами;

• уміти використовувати „слово” для коригування поведінки співбесідника.

Це лише частина професійних навичок, без яких не може бути справжнього фахівця. Мати здібності розмовляти так, щоб тебе розуміли правильно інші, слухати і розуміти інших, уміти впливати на рішення співбесідника, ненав’язливо переконувати, створювати атмосферу довіри та взаєморозуміння – вельми важливі атрибути комунікативної професіограми.

1.2.4. СЛОВНИКИ У ПРОФЕСІЙНОМУ МОВЛЕННІ. ТИПИ СЛОВНИКІВ.

РОЛЬ СЛОВНИКІВ У ПІДВИЩЕННІ МОВЛЕННЄВОЇ КУЛЬТУРИ.

У Максима Рильського є вірш „Мова”, в якому читаємо:

Не бійтесь заглядати у словник:

Це пишний яр, а не сумне провалля;

Збирайте, як розумний садівник,

Достиглий овоч у Грінченка й Даля,

Не майте гніву до моїх порад

І не лінуйтесь доглядать свій сад.

До цих поряд слід дослухатися всім, хто хоче підвищити особисту культуру мовлення через засвоєння якомога більшої частини загальнонародного словника ЛМ. У СУЛМ є розділ мовознавства - лексикографія, що розробляє теорію укладання словників.

Отже, предметом лексикографії є збирання слів тієї чи іншої мови, їх систематизація, опис словникового матеріалу.

Залежно від призначення словники поділяються на два типи: енциклопедичні й лінгвістичні.

Енциклопедичні словники (ЕС) подають стислу характеристику предметів, явищ, історичних подій, видатних політичних діячів, провідних учених, діячів культури, різних понять, що позначаються тими чи іншими словами. Вони вносять до реєстру здебільшого іменники та іменникові словосполучення, не дають власне мовних ознак реєстрових слів, широко наводять власні назви. З-поміж ЕС виділяють загальні, що розраховані на подання найширшої інформації, і спеціальні (галузеві) енциклопедії (медична, сільськогосподарська, педагогічна). Прикладом загальних енциклопедій є найбільша за обсягом 17-титомна Українська Радянська Енциклопедія, видана протягом 1959-1965 рр. Друге, 20-титомне видання зазначеної енциклопедії вийшло українською і російською мовами у 1974-1985 рр. Таким є Український Радянський Енциклопедичний словник у 3-х томах, що виходив двома виданнями – у 1966-1968 рр. та у 1985-1987 рр.

Важливу роль виконують галузеві (спеціальні) ЕС, що систематизують знання певної галузі науки, техніки, наприклад: „Енциклопедія кібернетики” у 2-х томах (УРЕ, 1973); „Українська мова”. Енциклопедія (2000, 2004) – перше видання в якому на основі досягнення сучасного мовознавства в досить повній, систематизованій і водночас стислій та доступній формі подано відомості про українську мову та українське мовознавство.

У лінгвістичних словниках (ЛС) по-різному пояснюються слова: з погляду властивого їм лексичного значення, походження, правопису, наголошування. ЛС можуть бути одномовними, двомовними, багатомовними.

Двомовні чи багатомовні – це перекладні словники. В них подано переклад слів з однієї мови на іншу. Найповнішими двомовними (їх переважна більшість) є: „Русско-украинский словарь” у 3-х томах (1968), близько 120 тис. слів; „Українсько-російський словник у 6-ти томах (1976); „Українсько-російський словник” (Уклад.: Г.П.Іжакевич та ін., 1999); С.В.Шевчук. „Російсько-український словник ділового мовлення (3-тє вид. – 20100; Ганич Д.І., Олійник І.С. „Русско-украинский словарь” (1976, для потреб середньої школи); „Польсько-український словник” за ред. Л.Л.Гумецької (1958, 1960); Ю.С.Жлуктенко. „Українсько-англійський словник” (1987) та інші.

Основним типом ЛС є одномовні, в яких у певному аспекті розкривається особливості слів. Вони поділяються на окремі різновиди словників: тлумачні, орфоепічні, орфографічні, етимологічні, історичні, словники іншомовних слів, термінологічні, фразеологічні, частотні, інверсійні, словники мови окремих письменників, словники конкретних лексичних груп (антонімів, синонімів, паронімів, омонімів, перифраз), словотвірні, морфемні.

Вершиною словникарства є тлумачні словники, які достатньо повно подають лексико-фразеологічний склад мови з поясненням прямого й переносного значення, граматичних та стилістичних особливостей, наводять зразки вживання слова.

Першим і найповнішим тлумачним словником української мови і 11-титомний „Словник української мови” (1970-1980 рр.), реєстр якого містить понад 135 тис. слів. Його укладено науковими співробітниками Інституту мовознавства ім. О.Потебні АН України. У 2001 році вийшов „Великий тлумачний словник сучасної української мови (укладач і головний редактор В.Т.Бусел), що містить близько 170 тис. слів та словосполучень, зокрема й ті, що увій8шли в українську літературну мову протягом останнього десятиліття. У ньому об’єднано академічну повноту мовної лексики з лаконічною формою однотомного видання. Спеціально для учнів видано „Короткий тлумачний словник української мови” (1978) за ред. Л.Л.Гумецької.

Етимологічні словники тлумачать походження слів, їхні найдавніші корені, зміни в їх будові, а також розвиток значень слів. Саме таким в УМ має бути 7-митомний „Етимологічний словник української мови”, п’ять томів якого уже вийшло (т.1 – 1983; Т.2 – 1985; Т.3. – 1989; Т.4 – 2003; Т.5 – 2006).

Орфографічні словники подають нормативне написання слів і їх граматичних форм відповідно до чинного правопису. Найновішим в українській лексикографії є „Орфографічний словник української мови” С.Головащука, М.Пещак, В.Русанівського, О.Тараненка (близько 120 тис. слів), створений на основі 4-го видання „Українського правопису” (К., 1993). Цей словник відображає сучасний стан розвитку всіх сфер літературної мови, фіксуючи й найновіші запозичення.

У 2003 р. вийшов „Великий зведений орфографічний словник української лексики” (укладач і головний редактор В.Т.Бусел), що враховує лексичний матеріал, представлений майже у всіх орфографічних, тлумачних, енциклопедичних, термінологічних, фахових, галузевих словниках, виданих в Україні у другій половині 20 - у перші роки 21 століття.

В останні десятиліття з’являються видання спеціалізованих орфографічних довідників, розрахованих на задоволення професійних потреб певних категорій працівників: Бурячок А., Паламарчук Л., Русанівський В., Тоцька Н. „Довідник з українського правопису” (1964, 3-тє вид. – 1984); Головащук С. „Словник-довідник з правопису (1979); Головащук С. „Словник-довідник з правопису та слововживання” (1989).

Видано кілька орфографічних словників, спеціально призначених для учнів: „Орфографічний словник для 4-10 класів” (1981, 8-е вид. – 1990); Стефанцев М.Ф. Орфографічний словник. Орфографічний словник. Посібник для учнів початкових класів середньої школи (1979).

Орфоепічні словники фіксують основні норми літературної вимови. Вимову, на відміну від написання, у словниках подано фонетичною транскрипцією. Такими в УМ є словник-довідник”Українська літературна вимова і наголос” (1973, укладачі І.Вихованець, С.Єрмоленко, Н.Сологуб, Г.Щербатюк); М.Погрібний. „Орфоепічний словник” (1984).

Словники іншомовних слів подають пояснення слів, запозичених з інших мов. У цих словниках переважно зазначається джерело запозичення, тобто мова, з якої або через яку слово прийшло, та розкривається його значення. Найдосконалішим і найновішим в українській лексикографії є „Словник іншомовних слів” 0за ред. О.Мельничука (1974; 2-ге вид. – 1986).

Історичні словники – це словники, в яких пояснюються слова, зафіксовані писемними пам’ятками. Фундаментальною працею української лексикографії є „Словник староукраїнської мови ХІУ-ХУ ст.” (Т.1-2) за ред Л.Гумецької, що вийшов друком у 1977-1978 рр.

Фразеологічні словники подають стійкі сполучення слів. Вони можуть бути перекладні (двомовні) й тлумачні (одномовні). Найбільший інтерес становлять тлумачні фразеологічні словники, в яких кожна фразеологічна одиниця супроводжується тлумаченням. В УМ існують наступні фразеологічні словники: Батюк Н. Фразеологічний словник (1966); Г.Удовиченко. Словник українських ідіом (1968). Ґрунтовним виданням є „Фразеологічний словник української мови” (т.1-2, 1984). Найповніше українська фразеологія представлена у двотомному „Фразеологічному словнику української мови” (1993), який охоплює близько 10 тис. одиниць.

Термінологічні словники – різновид лінгвістичних словників, що подають значення термінів певної галузі знань. УМ має термінологічні словники з багатьох галузей: біології, медицини, математики, літературознавства, мовознавства, геології, спорту. Ці словники є одномовними, двомовними чи багатомовними, наприклад: Ганич Д.І., Олійник С.І. Словник лінгвістичних термінів (1985); Непокупний А.П., Стрижак О.С. Словник гідронімів України (1979); „Російсько-український словник наукової термінології. Суспільні науки (1994); Російсько-українсько-англійський словник правничої термінології. Труднощі терміновживання” (1994).

Інші типи словників.

1. Діалектні словники – подають значення і межі поширення лексики територіальних діалектів. Найбільше їх видано в середині 20 ст.: Москаленко А.А. Словник діалектизмів українських говірок Одеської області (1958); Ващенко В.С. Словник полтавських говірок (1960); Лисенко П.С. Словник поліських говірок (1974).

2. Словники мови письменників – фіксують лексичний склад творів певного письменника. Найповнішим зібранням лексики творів Т.Шевченка є двотомний „Словник мови Т.Шевченка” за ред. В.С.Ващенка (1964). Створено також „Словник мови творів Г.Квітки-Основ’яненка” (т.1-3, 1978-1979 рр.).

3. Словники власних імен, прізвищ: Трійняк І.І. Словник українських імен (2005); Редько Ю.К. Довідник українських прізвищ (1986); Скрипник Л.Г., Дзятківська Н.П. Власні імена людей: Словник-довідник (3-тє вид. – 2005).

4. Морфемні словники, в яких розглядається будова слова: Яценко Т.І. „Морфемний аналіз” (т.1-2, 1980, 1981); Полюга Л.М. Морфемний словник (1983).

5. Частотні словники – вказують на частотність уживання кожного слова реєстру: „Частотний словник сучасної української художньої мови” у 2-х томах (1981).

6. Словники-довідники з культури мови найчастіше містить лексичні, морфологічні та ін. норми української літературної мови, подають труднощі слововживання. Деякі з них видані у формі посібника, а не словника, в них подано широкі коментарі: Чак Д.Є. Складні випадки вживання слів (1984); Антонечко-Давидович Б. Як ми говоримо (1991); Культура української мови: Довідник / За ред В.М.Русанівського (1990); Словник-довідник з труднощів української мови / За ред. С.Я.Єрмоленко (1992); Головащук С.І. Українське літературне слововживання: Словник-довідник (1998); Гринчишин Д., Капелюшний А., Серб енська О., Терлак З. Словник-довідник з культури української мови (1996); Лесюк М. Словник русизмів у сучасній українській мові (неунормована лексика) (1993). Звичайно, цей перелік не вичерпує усього багатства української лексикографії. Широко використовують і іншій лінгвістичні словники, зокрема словники синонімів, омонімів, антонімів, паронімів.

Користуючись словником, особистість підвищує свою фахову культуру мовлення, зокрема оволодіває правилами правопису, вимови, наголошення, зможе семантично точно і стилістично доречно вибрати певні слова з граматично і стилістично правильною їх сполучуваністю. Адже до порушення норм може призвести змішування близьких за сферою вжитку, але не цілком семантично тотожних слів, які, звичайно, розрізняються своїми синтаксичними зв’язками (синонімів), близьких за формою і сферою вживання, проте різних за творенням і змістом слів (паронімів), уживання в певній мовній ситуації слів і словосполучень іншого функціонального стилю, нерозуміння лексичного значення слів. Саме ці проблеми можна вирішити за допомогою словників.

1.2.5. МОВНИЙ ЕТИКЕТ

1.2.5.1. Поняття етикету

Слово етикет французького походження [etiquette]; спочатку позначало товарну етикетку, згодом так називали церемоніал при дворі, тобто правила чемності й норми поведінки. Саме з цим значенням (після прийняття французького церемоніалу при венському дворі) слово етикет почало функціонувати в німецькій, польській, російській та ін. мовах.

Етикет – це кодекс правил поведінки, що регламентують взаємини між людьми у різних ситуаціях.

Сьогодні прийнято виокремлювати за сферою використання діловий етикет – норми поведінки і спілкування різних соціальних груп. Визначальною ознакою його є співпраця і взаєморозуміння.

Основну частину етикету взагалі становить мовний, мовленнєвий і спілкувальний етикет, які сьогодні виокремлюють авторитетні фахівці з проблем культури спілкування¹³.

1.2.5.1. Мовний, мовленнєвий і спілкувальний етикет

Основою людських взаємин є спілкування.

Спілкування – діяльність людини, під час якої відбувається цілеспрямований процес інформаційного обміну. Отже, під час спілкування найперше враховуються особливості мовного етикету.

Мовний етикет – сукупність правил мовної поведінки, які репрезентуються в мікросистемі національно специфічних стійких формул і виразів у ситуаціях установлення контакту зі співбесідником, підтримки спілкування в доброзичливій тональності. Ці засоби ввічливості „орієнтовані на вираження поваги до співрозмовника та дотримання власної гідності. Вони є органічною частиною культури спілкувальних взаємин, соціальної культури загалом”¹⁴.

Дотримання мовного етикету людьми т.зв. лінгвоінтенсивних професій - чиновниками всіх рангів, лікарями, юристами, працівниками зв’язку, транспорту – має ще й виховне значення, мимоволі сприяє підвищенню як мовної, так і загальної культури суспільства. Але найважливішим є те, що неухильне, ретельне додержання правил мовного етикету (МЕ) членами колективу навчального закладу, підприємства, офісу, інституції підтримує позитивний імідж, престиж усієї установи.

Чинники формування й використання МЕ:

1. МЕ визначається обставинами, за яких відбувається спілкування. Це може бути ювілей університету, нарада, конференція, прийом відвідувачів, ділові переговори та ін.

2. МЕ залежить від соціального статусу суб’єкта і адресата спілкування, їхнього фаху, віку, статі, характеру, віросповідання.

3. МЕ має національну специфіку. Кожний народ утворює свою систему правил МЕ. „За етикетом упізнають „своїх” етнічно (національно) і / або соціально (віком, родом занять, релігією”¹⁵

Функції МЕ:

• контактопідтримувальна – встановлення, збереження, закріплення стосунків адресата й адресанта;

• ввічливості (конотативна) – прояв чемного поводження членів колективу один з одним;

• регулювальна (регулятивна) – регулює взаємини між людьми у різних спілкувальних ситуаціях;

• вплив (імперативна, волюнтативна) – передбачає реакцію співбесідника – вербальну, невербальну, діяльнісну);

• звертальна (апелятивна) – привернення уваги, здійснення впливу на співбесідника;

• емоційно-експресивна (емотивна) – факультативна функція.

Наявність цих функцій підтверджує думку, що МЕ – це своєрідний механізм, за допомоги якого може відбутися ефективне спілкування.

Усі зазначені функції МЕ ґрунтуються на комунікативній функції мови.

Мовленнєвий етикет (МВЛЕ) – реалізація МЕ в конкретних актах спілкування, вибір мовних засобів вираження. Це поняття є ширшим і відзначається індивідуальним характером. Мовець вибирає із системи словесних формул найбільш придатну, зважаючи на її цінність. Так, якщо під час розповіді ми зловживаємо професіоналізмами, термінами і нас не розуміють слухачі, то це є порушенням мовленнєвого етикету, а не мовного. „Між ідеальним мовним етикетом і реальним мовленнєвим етикетом конкретної людини не може бути повного паралелізму. Реалізація мовного етикету в мовленні, мовленнєва поведінка (...) несе інформацію про мовця – з його знаннями, вміннями, уподобаннями, орієнтаціями тощо. Тому тут бувають усілякі – несвідомі і свідомі – відхилення, помилки, порушення, інокультурні впливи, іншомовні вкраплення і т.ін. Мовець – це не „говорильний апарат”, який просто озвучує чи графічно фіксує закладені в його пам’ять формули мовного етикету. Він має „простір для маневру”, має можливість вираження своєї індивідуальності навіть у межах цієї порівняно вузької мовної підсистеми. Суть афоризму „людина – це стиль” знаходить своє підтвердження і тут” ¹⁶

У постійних системних відношеннях із словесними формулами ввічливості перебувають немовні (невербальні) засоби вираження. Сукупність мовних і немовних засобів вираження, якими послуговуються у різних комунікативних ситуаціях, становить спілкувальний етикет (СЕ).

СЕ – гіперпарадигма, яку мовці відтворюють за правилами, узвичаєними в певній мовній спільноті. Йому властива національна своєрідність, ідіоетнічність. Так, в українців здавна побутує шаноблива форма звертання на Ви до старших за віком, посадою, незнайомих, до батьків: Ви, тату...; Ви, мамо... . Також суттєвою диференційною ознакою мовного етикету українців є вживання форми кличного відмінка у звертанні: Петре, Надіє, пане полковнику.

В усіх спільнотах завжди приділялася належна увага засвоєнню правил етикету. Вченими вироблено відповідні рекомендації для адресанта, адресата і для присутнього під час розмови¹⁷. Крім цього, існує чимало типових спілкувальних ситуацій, для яких є характерною впорядкована парадигма мовних знаків (формул), вибір яких є дуже важливим в етикетному мовленні.

1.2.5.3. Стандартні етикетні ситуації. Парадигма мовних формул

Під час виконання професійних обов’язків безліч разів повторюються стандартні, стереотипні спілкувальні ситуації, що мають етикетний характер. Вони репрезентуються парадигмою мовних формул, якими варто послуговуватися і добре їх знати¹⁸.

Вітання та побажання

Вітання – „слова або жести, звернені до кого-небудь під час зустрічі на знак прихильного ставлення до когось”¹⁹.

Доброго ранку! Добрий день (добридень, здрастуйте, здорові будьте)!

Добрий вечір (добривечір)! Доброї ночі! Доброго здоров’я! Вітаю (тебе; Вас)!

Радий (тебе; Вас вітати)! Моє шанування! Дозвольте Вас привітати!

Слава Україні! – відповідь: Героям слава!

Хай живе... З приїздом Вас! Здоровлю з... Зичу радості, успіхів! Віншую Вас з...

Зі святом Вас! Вітаю з днем народження! З настанням Нового року! З передноворіччям!

З прийдешнім Новим роком! Вітаю з передноворіччям!

Бажаю (зичу) щасливого Нового року! Хай щастить у Новому році!

Будьте здорові з Новим роком! З настанням Нового року! З неділею святою будьте здорові!

Зі святом будьте здорові! Дай, Боже, щастя! – відповідь: Дай, Боже, здоров’я!

Слава Ісусу Христу! – відповідь: Слава навіки!

Христос рождається! – відповідь: Славте Його!

Христос воскрес! – відповідь: Воістину воскрес!

Бажаю (зичу) Вам здоров’я, щастя, успіхів, усіляких гараздів!

Щасливих Вам свят!

Дозвольте вітати Вас від імені...

Наше щире вітання...

Хай збудуться всі Ваші мрії!

Запам’ятати правила вітання:

• молодший зі старшим;

• підлеглий з керівником;

• чоловік із жінкою;

• молода жінка з літнім чоловіком.

Незалежно від віку, статі, посади:

• той, хто проходить повз когось або переганяє його;

• той, хто підходить до гурту;

• той, хто заходить у приміщення.

Словесні вітання слід супроводжувати невербальними знаками:

• жінки – плавним нахилом голови;

• чоловіки – легким схилянням верхньої частини тулуба і / або голови;

• молоді люди – такими ж, але трохи нижчими поклонами.

Вітаючись, треба:

• привітно усміхнутися і дивитися людині у вічі;

• вийняти цигарку з рота, а руки з кишень;

• зняти темні окуляри;

• чоловікові підвестись і стояти доти, доки жінка не сяде або не піде.

Першим руку подає:

• старший молодшому;

• жінка чоловікові;

• соціально вищий соціально нижчому;

• подають тільки праву руку.

У руку цілують:

• тільки заміжніх і старших жінок;

• дівчат цілують в щічку;

• руку жінки беруть за пальці, підносять і в легкому нахилі голови цілують у тильну сторону пальців або ж у передню частину тильної сторони долоні;

• під час поцілунку чоловік має зняти капелюха й рукавиці.

Отже, вітайтеся завжди привітно, незалежно від того, який у вас настрій.

Звернення до незнайомої людини

Стандартна послідовність фраз у розмові з незнайомою людиною може мати таку послідовність:

1. Вітання: Доброго ранку (Добрий день! Добрий вечір!).

2. Вибачення і прохання: Вибачте, що затримую Вас! Скажіть, будь ласка... (Будьте ласкаві, скажіть...; Чи не могли б Ви сказати...).

3. Подяка: Щиро (сердечно) дякую Вам за ... (Щиро вдячний за...).

4. Вибачення: Пробачте, що затримав Вас (Даруйте, що завдав Вам клопоту).

5. Прощання: До побачення! (Бувайте здорові! Усього Вам найкращого! Хай щастить!).

Порада: У фразі з проханням варто (не обов’язково) вживати слова звернення: Шановний (а) пане / пані! Шановний (а) добродію / добродійко! Пане міліціянте!

Привернення уваги до себе

Щоби привернути до себе увагу особи, потрібно:

• спочатку звернутися до неї зі словами вибачення: Прошу вибачення! Перепрошую! Будь лас4ка, пробачте! Прошу пробачити!

• Коли особи виявить увагу поглядом, мімікою, реплікою продовжити розмову:

Скажіть, будь ласка!

Дозвольте запитати!

Чи можна на хвилину зайняти Вашу увагу?

Чи можна Вас запитати?

Чи дозволите на хвилинку відірвати Вас від справ?

• репліки – відповіді адресата:

Я Вас слухаю! Я до Ваших послуг! Чим можу Вам допомогти? Про́шу!

• якщо таких реплік не було чи вони мали характер відмови (Даруйте, не можу Вам допомогти; На жаль (вибачте), я зайнятий, слід перепросити і відійти.

Знайомлення

Знайомлення – „встановлення контакту між людьми із повідомленням ними чи про них комунікативного мінімуму інформації, потрібної для спілкування”²⁰.

Цей мінімум становить:

• ім’я чи ім’я і прізвище;

• ім’я і по батькові;

• всі три компоненти.

Залежно від ситуації спілкування та статусних ознак партнера можна назвати:

• фах комуніканта;

• посаду;

• заклад навчання, місце роботи;

• місце проживання;

• позапрофесійні інтереси.

Знайомлення без посередника

Будьмо знайомі! Я хочу (хотів би) з Вами познайомитися!

Мені конче треба з Вами познайомитися! Ви не проти, щоб ми познайомилися?

Чому б нам не познайомитися? Дозвольте відрекомендуватися!

Після цих формул ідуть фрази самоназивання: Моє ім’я...; Моє прізвище...; Мене звати...; Я - ... .

Знайомлення здебільшого відбувається у форму такого діалогу:

- Будьмо знайомі! Моє ім’я Тарас (Петренко).

- Андрій (Васильович; Бондаренко). Дуже приємно! (Мені дуже приємно

з Вами познайомитися! Радий знайомству з Вами!).

Знайомлення через посередника

Дозвольте представити (відрекомендувати) Вам...; Дозвольте познайомити Вас із ...;

Познайомтеся, це...; Познайомтеся, будь ласка, це...; Знайомтеся, будь ласка. Це мій...

Особа, якій відрекомендовують, може висловити свої почуття фразами:

Дуже приємно! Я вже чув про Вас; Мені (надзвичайно) приємно з Вами познайомитися!

Я радий знайомству з Вами!

Поради:

• жінкам не бажано знайомитися з чоловіками без посередника (крім службових, професійний взаємин);

• своє ім’я (прізвище, по батькові) треба вимовляти розбірливо, без поспіху, достатньо голосно;

• знайомляться через посередника стоячи;

• руку першим подає той, кому відрекомендовують;

• під час знайомства варто усміхатися, мати щирий вираз обличчя.

Граматична компетенція:

Порада, пропозиція

Порада – „пропозиція, вказівка, як діяти за яких-небудь обставин, допомога добрим словом у скруті; рада”²¹:

Я дуже раджу Вам...; Я пропоную Вам...; Я би радив Вам...; Дозвольте порадити Вам...;

Вам слід (варто)...;

Адресат має відповідно відреагувати на пропозицію; обов’язковими мають бути слова подяки:

Я Вам щиро вдячний (щиро дякую) за пораду! Я нею неодмінно скористаюся

Я не зможу скористатися з Вашої пропозиції, але я щиро дякую за неї!

Дякую за пораду (пропозицію)! Я мушу добре її обміркувати (подумати над нею)!

Згода

Згода – „позитивна відповідь, дозвіл, вияв бажання щось робити”²².

Добре! Будь ласка! Прошу! Згоден! Погоджуюся! Мушу погодитися!

Доведеться погодитися! Авжеж; авжеж, що так! Гаразд; Звичайно; Ви маєте рацію;

Безперечно; Поза всяким сумнівом; Я ж так і знала! І я такої ж думки;

Очевидно, це саме так; Так воно і є; З приємністю (із задоволенням).

Відмова

Відмова – „відповідь про небажання або неможливість виконати прохання, наказ”²³. Певна річ, ви не завжди можете задовольнити прохання, прийняти ту чи іншу пропозицію і тому змушені відмовити. Відмова має бути коректною, доброзичливою і переконливою. А щоб пом’якшити тон відмови, на початку речення треба вживати слова: на жаль; шкода; дуже шкода; на превеликий жаль; щиро жалкую; вибачте; мені дуже прикро; перепрошую.

На жаль, ніяк не можу погодитися; Шкода, але про це не може бути й мови;

Даруйте, але я змушений Вам (тобі) відмовити; Дуже шкода, але я не погоджуюсь;

Я б дуже хотів (Мені дуже хотілося б), але...;

Перепрошую, мені треба подумати (мушу порадитися, я маю спочатку це обміркувати).

Порада:

Всіляко варто уникати прямої відмови з уживанням слова Ні! Краще скористатися делікатною формою непрямої відмови (останні приклад).

Розрада

Розрада – „те, що приносить заспокоєння в горі, печалі”²⁴. Лексико-граматичним засобом вираження розради є дієслово у формі наказового способу однини або множини:

Не переживай (те)! Не хвилюй (теся)! Заспокойся (тесь)! Не журись (іться)! Опануйте себе!

Не бери (іть) собі це так близько до серця! Викинь (те) це з голови! Не думай (те) про це!

Не звертай (те) на це уваги! Сподівайся (теся) на краще!

Для висловлення розради можна послуговуватися й іншими граматичними конструкціями:

Не варто про це думати! Це все дрібниці! Всяке буває.

Це не твоя (Ваша) провина.

Все буде добре (гаразд).

Ти (Ви) маєш (єте) сподіватися на краще.

Співчуття

Співчуття – „чуйне ставлення до людини в її переживаннях, стражданнях, нещасті, горі”²⁵.

Прийми (іть) моє глибоке (щире) співчуття!

Дозволь (те) висловити тобі (Вам) моє щире співчуття;

Я розумію твоє (Ваше) горе;

Я поділяю твій (Ваш) смуток;

Я горюю разом із тобою (Вами).

Висловлювання співчуття зазвичай супроводжується потиском руки, а жінки (за умови близького знайомства з адресатом) обнімають і цілують його (її).

Схвалення

Схвалення – визнання адресатом чиїхось дій, учинків, рішень, слів правильними.

Ти (Ви) правильно вчинив (ли) (сказав, виступив);

Дуже правильний (розумний, доречний) вчинок;

Ти (ви) прийняв (ли) надзвичайно вдале (розумне, продумане) рішення;

Я в захопленні від твого (Вашого) рішення (вчинку, виступу).

За нормами доброго тону особа, вчинок якої схвалено, має належно відреагувати. З цією метою можна скористатися такими формулами:

Дякую!

Це тобі (Вам) тільки здається!

Мені приємно, що ти (Ви) оцінив (ли) мій вчинок;

Я не вартий таких слів;

Те ж саме я можу сказати і про тебе (Вас).

Ці фрази супроводжуються невербальними засобами вираження вдячності; ввічливим кивком головки, приязною усмішкою.

Зауваження, докір

Зауваження – це докір, закид, вказівка на помилки у поведінці, висловлення невдоволення.

Я змушений зробити тобі (Вам) зауваження;

Ти (Ви) не зовсім добре вчинив (ли) (зробив, сказав);

Ти (Ви), напевно, недостатньо це обміркував (ли) (продумав як слід);

Тобі (Вам) так робити (говорити) не личить;

На мою думку, цей вчинок не робить тобі (Вам) честі;

Твій вчинок виходить за межі етичних норм;

Це було недобре.

Залежно від предмета розмови і змісту зауваження адресат може висловити:

1) вибачення:

Вибач (те), я помилився;

Я не хотів (не мав наміру) чинити тобі (Вам) прикрощі;

Я це зробив не навмисно;

Мені дуже неприємно! Вибач (те)!

2) заперечення:

Даруй (те), ти (Ви) мене неправильно зрозумів (ли);

На мою думку, твоє (Ваше) зауваження не цілком обґрунтоване (цілком безпідставне,

необґрунтоване);

Вибачте, але ти (Ви) тут не маєш (те) рації.

3) з’ясування:

Не бачу причини для зауваження (докору);

Не розумію, в чому ти (Ви) бачиш (те) мою помилку;

Не розумію, за що ти (Ви) на мене образився (-лися);

Перепрошую, а в чому, власне, річ?

Поради: Як критикувати, не ображаючи.

Якщо ви бажаєте навчитися робити зауваження, критикувати так, щоб не образити людину, то:

• вказуйте на помилки, робіть зауваження лише віч-на-віч;

• уникайте прямої критики;

• робіть це по-дружньому;

• похваліть те, що ваш співбесідник виконує як слід;

• покажіть чи розкажіть, як правильно було б виконати те чи інше завдання, здійснити певний вчинок;

• переконайте співбесідника в тому, що він зможе повестися як слід за певних обставин, зуміє впоратися з дорученою справою;

• попросіть вибачення за зроблене зауваження, особливо тоді, коли людина є старшою від вас за віком або незнайомою.

Людина, яка засуджує і висміює помилкові думки й погані вчинки інших людей, повинна мати особливу силу переконання, а для цього, крім гострого ока, необхідно володіти і не менш цінним мистецтвом – ясно викладати думки (М.Ларра).

Висловлення сумніву

Сумнів – невпевненість щодо слушності, правдивості, вірогідності того, що висловив співрозмовник:

Так? Хіба? Невже? А невже? Правда? Ти (ви) справді так вважаєш (те)? Цю інформацію ти (Ви) отримав (ли) з надійного джерела? І я в це маю повірити? Вельми сумніваюся, що...; Вам краще видно, але...; Воно ніби переконливо, проте...; Мені хотілося б вірити, однак...; Мені важко сказати, чи... .

Порада: Не варто висловлювати сумнів, особливо в присутності інших людей, якщо слова співрозмовника не мають принципового значення.

Висловлення власного погляду

На мій погляд; На мою думку; На моє переконання; Я (глибоко) переконаний, що...; Я думаю, що...; Мені здається, що...; Наскільки я розумію...; Я хочу (хотів би) підкреслити, що...; Що стосується мене, то...; Як на мене, то...; Я глибоко переконаний, що...; Можливо, моя думка (тобі, Вам) видасться неслушною, але...; Мушу зауважити, що...; Я думаю (вважаю), що...; На завершення (розмови, дискусії) вважаю за доцільне (потрібне) ще раз сказати (повторити)...; Така моя думка.

Граматична компетенція:

У текстах наукового стилю особові та присвійні займенники традиційно вживаються у формі множини: на нашу думку; як нами встановлено; на завершення підсумуємо сказане нами; ми дійшли такого висновку.

Комплімент

Комплімент – „це приємні, люб’язні слова, похвала, лестощі”²⁶. Призначення компліменту – зробити приємне співрозмовникові, викликати взаємну симпатію.

Стиль компліменту залежить від статі, соціального становища адресата, від характеру взаємин із ним, від ситуації спілкування.

Найчастіше хвалять людину за вчинки, за характер, за зовнішній вигляд, одяг, зачіску, дітей. Набір етикетних формул в УМ є стереотипним:

У тебе (Вас) такий чудовий вигляд! Ти (ви) так чудово виглядаєш (єте)!

У тебе (Вас) бездоганний вигляд! Ти (Ви) така красуня! Ти (ви) така чарівна!

У тебе (Вас) такі красиві очі! З тобою (Вами) так приємно спілкуватися!

Ти (Ви) маєш (єте) тонке почуття гумору (витончений смак, прекрасні манери).

Тобі (Вам) винятково пасує цей капелюшок (костюм, пальто).

У тебе (Вас) така елегантна сукня! Тобі (Вам) так пасує нова зачіска (цей колір)!

У тебе (Вас) ангельський характер! Твої (Ваші) діти прекрасно виховані!

Ти (Ви) неперевершена господиня! Ти (Ви) – унікальна й неперевершена господиня!

Ти (ви) прекрасний співбесідник! Ти (Ви) рідкісний фахівець!

Ти (Ви), як завжди, прекрасно (неперевершено) виступив (ли)!

Дивовижно, як ти (Ви) зміг (змогли) в п’ятихвилинній доповіді так розкрити цю тему!

За правилами етикетної поведінки комплімент потребує словесної відповіді:

Дякую! О, дякую за комплімент! Ви так люб’язні! Мені приємно це чути! Ви мені лестите!

На жаль, це лише комплімент!

Запам’ятати правила вживання компліментів.

1. Не кажіть людині того, що їй неприємне або зовсім невластиве.

2. Комплімент не повинен бути багатозначним.

3. Комплімент повинен бути щирим: мовлення адресата має супроводжуватися теплими інтонаціями неудаваною усмішкою.

4. Варто уникати незрозумілих слів.

5. Комплімент має відповідати ситуації спілкування.

6. не ввічливо говорити компліменти малознайомим, незнайомим людям.

7. Не варто відразу „віддячувати” компліментом за комплімент, а особливо говорити про партнера те саме, що почули від нього.

8. Відповідь на комплімент має бути співзвучною змістові.

9. Не варто скупитися на добре слово – вчимося говорити компліменти.

Поради:

• набагато корисніше говорити людям приємні речі, підтримувати і підбадьорювати їх, щиро захоплюватися їхніми досягненнями, аніж принижувати їх гордість;

• починати і закінчувати ділову бесіду компліментом на адресу співрозмовника (існує багато підтверджень того факту, що чим більше Ви говорите компліментів іншим, тим більше добрих слів чуєте у відповідь, Вас починають вважати милим, чуйним і навіть привабливим; коли співрозмовник відчуває, що Ви проявляєте свої почуття щодо нього, він значно швидше відкривається Вам);

• ніколи не обзивати і не ображати співрозмовника, краще сказати: „Мені соромно за Вас”, „Не чекав від Вас такого” та ін.;

• спілкуючись з людьми, краще називати їх по імені, це приємно, як і комплімент (Ю.І.Палеха).

Прощання

Прощання – „слова, які вимовляються перед розлукою, розставанням”²⁷

До побачення; Будь (те) здоров (і)! Бувай (те)! До зустрічі! Дозвольте попрощатися!

Добраніч (На добраніч! Доброї ночі!) До завтра! На все добре! Прощавайте!

Усього тобі (Вам) найкращого! Хай тобі (Вам) щастить! Щасливі будьте (Будьте щасливі)!

Прощальним фразам можуть передувати наступні фрази:

Уже пізно; Мені пора; Будемо прощатися; Шкода (жаль), але я мушу йти;

Ми прекрасно провели час; Дякую тобі (Вам) за зустріч! Вдячний за все!

Даруй (те), що так довго тебе (Вас) затримав; Не можу тебе (Вас) довше затримувати;

Лексична компетенція:

Словом прощай (те) послуговуються тоді, коли прощаються із тим, хто відходить у вічність. За українським звичаєм, після слова Прощай! Говорять: Хай тобі буде земля пером! (Вислів Хай тобі буде земля пухом! є калькою з російської мови).

Отже, типові етикетні ситуації мають багатий арсенал словесних формул, семантико-стилістичні властивості яких дають можливість мовцеві зробити правильний вибір, врахувавши структуру комунікативної ситуації, взаємини із співрозмовником, його вік, стать, соціальне становище.

1.3. СТИЛІ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ У ПРОФЕСІЙНОМУ СПІЛКУВАННІ

План:

1.3.1. Функціональні стилі української мови та сфери їх застосування.

Основні ознаки функціональних стилів.

1.3.2. Професійна сфера як інтеграція офіційно-ділового, розмовного, наукового стилів.

1.3.3. Текст як форма реалізації мовленнєво-професійної діяльності.

Дидактична мета:

• набуття знань про особливості функціональних стилів: сфери вживання, призначення, жанри реалізації, власне мовні особливості;

• оволодіння уміннями і навичками добору лексичних, граматичних, структурних компонентів офіційно-ділового, наукового розмовного стилів;

• розширення знань про текст як складник комунікативного процесу, посередник, засіб комунікації.

Студенти повинні знати:

• функціональні стилі української літературної мови; основні параметри стилів;

• жанри реалізації стилів, власне мовні особливості.

Студенти повинні вміти:

• розрізняти тексти різних функціональних стилів, характеризувати їх за основними параметрами;

• визначати жанри наукового, офіційно-ділового і розмовного стилів, що репрезентують професійну сферу;

• правильно будувати різні типи текстів з урахуванням специфіки конкретної мовленнєвої ситуації.

Ключові поняття: стиль; мовний стиль; художній, науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, конфесійний, епістолярний, розмовний стиль; жанр; текст.

Література:

1. Ботвина Н. Офіційно-діловий та науковий стилі української мови: Навчальний посібник. – К.: Арт Ек, 1999.

2. Глущик С.В., Дияк О.В., Шевчук С.В. Сучасні ділові папери: Навчальний посібник / Вид. 6-те, доп. і перероб. – К.: Арій, 2009. – С.20-72.

3. Ганич Д.І., Олійник І.С. Словник лінгвістичних термінів. – К.: Вища школа, 1985. – 360 с.

4. Дужик Н. Науковий стиль і сучасні термінологічні проблеми // Українська мова з минулого в майбутнє. – К., 1998. – С.124-126.

5. Жанри і стилі в історії української літературної мови. – К.: Наукова думка, 1989. – 288 с.

6. Коваль А.П. Науковий стиль сучасної української мови. Структура наукового тексту. – К., 1970.

7. Мацюк З., Станкевич Н. Українська мова професійного спілкування: Навчальний посібник. – 2-ге вид. – К.: Каравела, 2008. – С.37-52.

8. Мацько Л.І., Кравець Л.В. Культура української фахової мови: Навчальний посібник. – К.: ВЦ „Академія”, 2007. – С.40-183.

9. Мацько Л.І. Стиль як основне поняття стилістики // Українське мовознавство. – К., 1990.

10. Пилинський М.М.Мовна норма і стиль. – К.: Наукова думка, 1976. – 288 с.

11. Пономарів О.Д.Стилістика сучасної української мови: Підручник. – 3-тє вид., перероб. і доп. – Тернопіль, 2000.- 248 с.

12. Радзієвська Т.В. Текст як засіб комунікації. – К.: Інститут української мови, 1995.

13. Шевчук С.В. Ділове мовлення: Модульний курс: Підручник. – К.: Арій, 2009. – С.12-17.

14. Шевчук С.В. Українське ділове мовлення: Підручник. – К.: Арій, 2009. – С.8-13.

15. Шевчук С.В. Російсько-український словник ділового мовлення = Русско-украинский словарь деловой речи / 3-тє вид., перероб. і доп. – К.: Арій, 2010. – 488 с.

Правильно й чисто говорити своєю мовою може кожний,

аби тільки було бажання. Це не є перевагою вчених-лінгвістів,

письменників або вчителів-мовників, це не тільки ознака,

а й обов’язок кожної культурної людини. Культурними

в наш час мусять бути всі, незалежно від того,

працює людина розумово чи фізично.

Б.Антоненко-Давидович

1.3. ФУНКЦІОНАЛЬНІ СТИЛІ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ

ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ ТА СФЕРИ ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ.

ОСНОВНІ ОЗНАКИ ФУНКЦІОНАЛЬНИХ СТИЛІВ

Слово „стиль” є багатозначним [лат. stilus, stylus – гостра паличка для письма, манера письма]. Нині існує понад 100 дефініцій стилю, що зумовленог специфікою аспекту розгляду цього поняття і різноманітністю ключових слів (спосіб, комунікація, підсистема, поведінка, стереотип).

Мовний стиль – це „усвідомлена суспільством підсистема в системі загальнонародної мови, закріплена за тими чи іншими ситуаціями спілкування, яка історично склалася й характеризується набором засобів вираження і певним принципом їхнього відбору”²⁸.

Мовленнєвий і функціональний стиль ми розуміємо як сукупність прийомів відбору та сполучень мовленнєвих засобів, функціонально зумовлених змістом, метою та обставинами спілкування.

В українській літературній мові вирізняють наступні функціональні стилі: художній, офіційно-діловий, публіцистичний, науковий, розмовний, конфесійний та епістолярний. Кожен із стилів має свої характерні ознаки й реалізується у властивих йому жанрах.

Жанр – різновид те5кстів певного стилю, що розрізняються насамперед метою мовлення, сферою спілкування та іншими ознаками.

Художній стиль (ХС) – мова художньої літератури, „особливий спосіб мислення, створення мовної картини світу”²⁹.

Основне призначення – різноманітний вплив на думки і почуття людей з допомогою художніх образів.

Головні ознаки: емоційність, образність, експресивність. На лексичному рівні у ХС вживається все словникове багатство УСМ: слова з найрізноманітнішим лексичним значенням, різні за походженням. Художньо-літературне мовлення є багатим на епітети, метафори, порівняння, повтори, перифрази, антитезі, гіперболи та ін. зображальні засоби. З певною художньою метою може уживатися діалектна і професійна лексика, фразеологізми. У ХС використовуються різні типи речень за будовою, метою висловлювання, за відношенням змісту речення до дійсності.

ХС реалізується у наступних жанрах: трагедія, комедія, драма, водевіль, роман, повість, оповідання, поема, вірш, байка, епіграма.

Взірець ХС:

Втіхо моя, пісне українська! Мов дотик зачарованої історії, ти зміцнюєш мої сили, кріпиш почування, викликаєш жадобу життя, що таке огидне і безталанне іншої доби! Велика, незрівнянна, певно, твоя сила, коли ти зачудувала Європу, перейшла нетрі Азії, прийнялася в Америці, а може, ще й по інших сторонах світу. Нехай що знають, те й галасують проти твого краю і народу питомого, - твої найлютіші вороги не втечуть від казкових чарів твоєї мелодії, а забувши про всякі силоміцтва, самі пристають до хору твоїх співаків-виконавців. І лунаєш ти серед Європи на славу рідної країни (П.Грабовський).

Науковий стиль (НС) – функціональний різновид літературної мови, що обслуговує сферу і потреби науки.

Основне призначення – повідомлення про результати наукових досліджень, систематизація знань.

Головні ознаки: широке використання науково-термінологічної лексики, слів з абстрактним значенням та іншомовного походження. Показовим є членування тексту на розділи, підрозділи, параграфи, введення формул, таблиць, діаграм. Лексичні, текстові одиниці репрезентують точність, логічність, узагальненість, аргументацію висловлених положень.

Розрізняють власне науковий, науково-навчальний, науково-популярний підстилі НС.

Власне науковий – репрезентується такими жанрами, як дисертація, монографія, наукова стаття, доповідь, дипломна, магістерська, курсова робота.

Науково-популярний підстиль є у плані викладу наукової інформації більш доступним, розрахованим на нефахівців.

Науково-навчальний підстиль реалізується в підручниках, посібниках для учнів шкіл та студентів ВНЗ, слухачів мережі просвітницьких установ.

НС реалізується у наступних жанрах: дисертація, монографія, стаття, підручник, лекція, відгук, анотація, рецензія, виступи на наукових конференціях, дискусії, доповіді на наукові теми.

Взірець власне наукового стилю:

Мовна конвергенція– тактичний вияв комунікативної стратегії урівноваження статусу співрозмовників як пристосування адресанта до адресата, що передбачає уподібнення мовлення одного до мовлення другого з метою досягнення комунікативної кооперації. Наприклад, спілкування з дитиною на підставі коду дитячого мовлення, перехід на сленг чи жаргон у спілкуванні з людиною, що використовує їх.

У комунікативній лінгвістиці мовна конвергенція розглядається як стратегія перемикання кодів [англ. codeswitching], тобто перехід адресанта на мовленнєвий регістр адресата (Селіванова О. Сучасна лінгвістика: Термінологічна енциклопедія).

Офіційно-діловий стиль (ОДС) – мова ділових паперів, що використовуються в офіційному спілкуванні між державами, установами, приватною особою і установою і регулюють їх ділові взаємини.

Основне призначення – регулювання офіційно-ділових стосунків.

Головні ознаки: наявність реквізитів, що мають певну черговість; однозначність формулювань; точність, послідовність викладу фактів; гранична чіткість висловлювання; наявність усталених мовних зворотів; певна стандартизація початків і закінчень документів; широке вживання конструкцій (у зв’язку з, відповідно до, з метою, згідно з). Лексика здебільшого є нейтральною, вживається у прямому значенні. Залежно від того, яку саме галузь суспільного життя обслуговує ОДС, він може містити суспільно-політичну, професійно-виробничу, науково-термінологічну лексику. Синтаксис характеризується вживанням речень різної будови з прямим порядком слів; запроваджується поділ тексту на пункти, підпункти.

Підстилі ОДС:

• законодавчий (закони, укази, постанови, статути);

• дипломатичний (міжнародні угоди, конвенції, комюніке (повідомлення); звернення (ноти), протоколи, меморандуми, заяви, ультиматуми);

• адміністративно-канцелярський (накази, інструкції, розпорядження, заяви, характеристики, довідки, службові листи).

ОДС реалізується у наступних текстах: закон, кодекс, устав, наказ, оголошення, доручення, розписка, протокол, акт, інструкція, лист, список, перелік, накладна, а також виступи на зборах, наради, прес-конференції, бесіди з діловими партнерами.

Взірець ОДС:

Конституція України. Стаття №24

Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання або іншими ознаками.

Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров’я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, зокрема надання оплачуваних відпусток ті інших пільг вагітним жінкам і матерям.

Публіцистичний стиль (ПС) – функціональний різновид літературної мови, яким послуговуються в засобах масової інформації (газетах, часописах, пропагандистських виданнях).

Основне призначення: обговорення, відстоювання і пропаганда важливих суспільно-політичних ідей, формування відповідної громадської думки, сприяння суспільному розвитку.

Головні ознаки ПС: популярний, чіткий виклад, орієнтований на швидке сприймання повідомлень, на стислість і зрозумілість інформації, використання суспільно-політичної лексики (державність, громадянин, поступ, єдність, національна ідея, актуальність). Типовими є емоційно забарвлені слова, риторичні запитання, повтори, фразеологічні одиниці, що зумовлюють емоційний вплив слова. Тип мовлення є пристрасним, оцінним.

ПС реалізується у наступних жанрах: виступ, нарис, публіцистична стаття, памфлет, фейлетон, дискусія, репортаж.

Взірець публіцистичного стилю:

Третє тисячоліття

Поколінню, що переступає рубіж третього тисячоліття, випала щаслива нагода, хай умоглядно, але все ж відчути себе причетним до таких грандіозних історичних перетворень, як зміна епох.

Звісно, наївно і безпідставно чекати від віку, що настає. Якихось несподіваних механічних нововведень, покликаних до невпізнанності змінити життя, чи тішити себе надією на раптовий наплив незбагненних добрих див. Мова про інше: волею долі, свідомо чи несвідомо, нам дано відчути саму атмосферу цього незвичного часу. Реальність складається таким чином, що мимохіть заполонює свідомість уявленнями масштабними – від прадавнини до неозорого майбутнього (Ігор Шаров).

Конфесійний стиль (КС) – стильовий різновид української мови, що обслуговує релігійні потреби суспільства.

Основне призначення: вплив на душевні переживання людини.

Головні ознаки: вживання слів для найменування Бога та явищ потойбічного світу (Божий Син, Святий Дух, Спаситель, Царство Боже, рай, вічне життя, сатана), стосунків людини до Бога (молитися, воскресіння, заповіді, покаяння, грішні, праведні), мова багата на епітети, порівняння, метафори, слова з переносним значенням. Для підкреслення урочистості використовуються речення із зворотним порядком слів, поширені повтори слів.

КС реалізується у наступних жанрах: Біблія, житія, апокрифи, проповіді, посланні, молитви, тлумачення Святого Письма.

Взірець конфесійного стилю:

Молитва Господня

Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє; нехай прийде Царство Твоє; нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам сьогодні; і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим; і не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого. БО Твоє Царство, і сила, і слава, Отця, і Сина, і Святого Духа, нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Розмовний стиль (РС) – обслуговує офіційне і неофіційне спілкування людей, їх побутові потреби.

Основне призначення: обмін інформацією, думками, враженнями, прохання чи надання допомоги, виховний вплив.

Головні ознаки: широке використання побутової, емоційно забарвленої і просторічної лексики, фразеологізмів, звертань, вставних слів і словосполучень, неповних речень. Для розмовно-побутового мовленні характерним є порушення літературних норм: уживання русизмів, вульгаризмів, жаргонізмів, неправильна вимова слів.

РС має „істотно виявлений різновид – розмовно-професійний, тобто мова, якою спілкуються не в побуті, а у виробничій, освітній та інших сферах”³⁰.

Взірець розмовного стилю:

Професор запитує у студент.:

- Чому ви так хвилюєтеся? Боїтеся моїх запитань?

- Та ні, професоре, я боюся своїх відповідей.

Епістолярний стиль (ЕС) – стиль приватного листування.

Основне призначення: поінформувати адресата про щось, викликати в нього певні почуття, які б відповідали емоційній настроєності автора

Головні ознаки: широке використання форм ввічливості – звертань у формі кличного відмінка, наявність початкової, прикіневої та прощальної фраз, стереотипних словесних формул висловлення побажання, вітання, співчуття; невимушеність у доборі лексичних одиниць.

До ЕС зараховують не лише листи видатних письменників, громадських і культурних діячів, учених, а й щоденники, записки, мемуари.

Взірець епістолярного стилю:

До Василя Стефаника

28 жовтня 1902 р.

Високоповажаний добродію!!

Ніяк не можу погодитися з думкою, що у збірнику на честь Куліша не буде Вашої, хоч маленької новелки! Терпеливо чекав я два місяці обіцяного оповідання, та вже й третій місяць минув, а від вас як немає нічого, так немає. І ось пишу знову. Прошу й благаю: дозвольте нам бачити Вас дорогим гостем у нашому альманахові...

Не менш бажав би я познайомитися з Вами особисто та побесідувати про спільні й дороги нам справи.

З високим поважанням Ваш щирий М.Коцюбинський.

Систему функціональних стилів, їхні стильові домінанти, сукупність мовних засобів, властивих кожному зі стилів, а також масиви текстів, об’єднаних жанром, досліджує функціональна стилістика.

1.3.2. ПРОФЕСІЙНА СФЕРА ЯК ІНТЕГРАЦІЯ ОФІЦІЙНО-ДІЛОВОГО,

НАУКОВОГО І РОЗМОВНОГО СТИЛІВ

Поняття „професійна мова” охоплює три функціональні різновиди ЛМ – ОДС, НС, РС. За О.А.Лаптевою, науковий і діловий стилі у період свого становлення „поряд з процесами дивергенції завжди репрезентували зближення, в результаті чого утворився складний конгломерат вихідних спільностей і взаємопроникнень”³¹. Обидва стилі майже не допускають уживання художніх засобів мовлення, звуконаслідування слів, вигуків, питальних та окличних речень та ін. Науковий та офіційно-діловий стилі розраховані на раціональне, а не на емоційне сприйняття. В обох стилях по можливості уникають викладу віж першої особи однини, крім документів щодо особового складу – (я дослідив; я повідомляю), і замінюють її першою особою множини – (ми дослідили; ми повідомляємо), або безособовими конструкціями (було досліджено; нами встановлено).

Для цих стилів характерними є спільні мета текстові одиниці, за допомогою яких можна:

• наголосити на чомусь важливому, привернути увагу читачів до важливих фактів: слід (варто) зауважити; розглянемо (наведемо) тепер приклад; особливу увагу слід зосереджувати; перейдемо до питання; зауважимо насамперед; тільки; аж ніяк не;

• пояснити, уточнити, виділити щось: наприклад; для прикладу; як-от; приміром; зокрема; а саме; тобто; як ось; це значить; передусім (передовсім); так; тільки; лише; навіть;

• поєднати частини інформації: і (й); також; тобто; іншими словами; інакше кажучи; крім того; разом з тим; між іншим; мало того; заразом; згідно з цим; відповідно до цього; як зазначалося раніше;

• вказати на порядок думок та їхній зв’язок, послідовність викладу: по-перше; по-друге; з одного боку; з другого боку; ще раз; почнемо з того, що...; перейдемо до...;

• висловити впевненість або невпевненість (оцінку повідомлюваного): безсумнівно; безперечно; без усякого сумніву; беззаперечно; поза всяким сумнівом; напевно (напевне); звичайно; природно; обов’язково; неодмінно; безпомилково; розуміється; не потребує доведення...; можливо; ймовірно; самозрозуміло;

• узагальнити, зробити висновок: у результаті можна дійти висновку, що...; узагальнюючи, є підстави стверджувати; із сказаного випливає; з огляду на важливість (авторитетність); отже; таким чином; зрештою; врешті; після всього; сутність викладеного дає підстави стверджувати, що...; на основі цього ми переконалися в тому...;

• зіставити або протиставити інформацію, вказати на причини (умови) і наслідки: а; але; проте; однак; не тільки (не лише), а й...; всупереч положенню (твердженню); як з’ясувалося; попре те; внаслідок цього; а отже; незважаючи на це; як з’ясувалося;

• зробити критичний аналіз відомого або бажаного: з тієї теми уже є...; автор аналізує (розглядає, характеризує, порівнює, доводить, обґрунтовує, підкреслює, виокремлює, зупиняється на..., формує, наголошує на важливості, пояснює це тим, що...); звичайно; особливо слід (варто) відзначити; загальноприйнятим є те, що...; одним з найвизначніших досягнень є; у дослідженні викладений погляд на...; викладено дискусійні (суперечливі, невідомі, загальновідомі, істинні) відомості; зроблено спробу довести; наведено переконливі докази; враховано попередні висновки; взято до уваги; схвальним є те, що...; варто спробувати; необґрунтовано твердити; можна погодитися.

Отже, професійна сфера репрезентує ОДС та НС у єдності спільних мовних засобів досягнення комунікативної мети, адже кожна, незалежно від віку, статі, фаху людина стикається з проблемою написання заяви, службової довідки, листа, виступу. Для забезпечення комунікативної досконалості мовлення (точності і логічності викладу та їхнього обов’язкового складника – мовної унормованості) кожен фахівець має доцільно послуговуватися мовними засобами різних рівнів. З цією метою студенти мають навчитися аналізувати наукові, науково-популярні тексти на лексичному, лексико-семантичному, граматичному і стилістичному рівнях, редагувати, скорочувати (компресія) тексти, конструювати елементи висловлювання з урахуванням запропонованої мовленнєвої ситуації. Правильно дібраний текст допоможе сформувати уміння спочатку правильно складати вторинні наукові тексти (конспект, реферат), а потім підготуватися до написання власного наукового тексту (курсові, дипломні роботи). Укладаючи конспект, студенти розуміють структуру наукового тексті й особливості його будови, усвідомлюють необхідність правильно скорочувати слова, написати план і виконати певну компресію тексту. Особливу увагу слід приділяти власне українській термінології, що перебуває у пасивному словнику переважної більшості фахівців.

Основою професійної підготовки є комунікативна компетенція, тобто уміння і навички говорити, запитувати, відповідати, аргументувати, переконувати, точно і ясно висловлювати думку, правильно поводити себе в конкретній ситуації. І тут наступає черга РС, зокрема його різновиду – розмовно-професійного. Під час занять студенти відтворюватимуть фрагменти професійної діяльності, вирішуватимуть ситуативні задачі , в яких можна запропонувати будь-яке мовне явище чи комунікативну проблему. З цією метою варто проводити тренінги, які орієнтуватимуть студентів на створення діалогів чи вміння вступати в дискусію, уважне слухання опонента чи втручання в розмову.

Отже, поняття „професійне мовлення” репрезентує принаймні три стилі: ОДС, НС, та РС.

3. ТЕКСТ ЯК ФОРМА РЕАЛІЗАЦІЇ МОВЛЕННЄВО-

ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Мовлення як вид людської діяльності завжди зорієнтоване на виконання певного комунікативного завдання. Висловлюючи свої думки і почуття, людина має конкретну мету – щось повідомити, про щось запитати, переконати в чомусь адресата чи спонукати його до певних дій тощо.. З цією метою мовець прагне висловитися з найбільшою повнотою, дібрати найточніші у семантичному і стилістичному сенсі мовні засоби.

Безпосереднім проявом думки, формою її існування, репрезентантом мисленнєво-мовленнєвої діяльності є текст. Ще сьогодні не існує такої дефініції терміна текст, яка б відображала усю його багатоаспектність і водночас була вичерпною, оскільки дослідники у своїх визначеннях найчастіше актуалізують якусь одну ознаку тексту, що є важливою у контексті їхнього дослідження.

Текст [лат. textum – тканина, сплетіння, поєднання] – писемний або усний мовленнєвий масив, що становить лінійну послідовність висловлень, об’єднаних у тематичну і структурну цілісність. Отже, текст виступає обов’язковим складником комунікативного процесу, допомагає фіксувати, зберігати і передавати інформацію в просторі і часі.

Лінійна розташована сукупність речень є одиницею тексту. Найменша одиниця тексту – надфразна єдність, абзац, що є одиницями різних принципів членування тексту, хоча абзац структурно і композиційно може виокремлювати надфразну єдність.

Надфразна єдність (НЄ) – сукупність семантично і граматично поєднаних висловлень, що характеризуються єдність теми й особливим синтаксичним зв’язком компонентів. У діалозі НЄ складається з питань і відповідей; репліки й реакції. Синоніми НЄ – складне синтаксичне ціле, прозаїчна строфа, гіперсинтаксема.

Одиницями тексту є також розділи, підрозділи, глави (в більшому вимірі).

Абзац [нім. Absatz - відступ] – структурно-змістовна одиниця членування тексту, що характеризується єдністю теми і графічного позначення, відступом праворуч у початковому рядку, якими починається виклад нової думки.

Структурно текст може відповідати реченню, слову, сполуці, якщо ці одиниці мають цілісну інформацію, яка відповідає певній комунікативні ситуації: 1) Красно говорить, а слухать нічого (Н. тв.); 2) Вихід. Навчальна частина.

За способом репрезентації тексти переділяються на письмові, усні та друковані.

Залежно від ситуації спілкування значна частина текстів може матеріалізуватися як у писемній, друкованій формі (накази, протоколи, акти, телеграми), так і в усній (судові промови, бесіди).

Кожен текст маніфестує той чи інший мовленнєвий жанр, віднесений до певного стилю, і виконує різні функції.

Основним елементом тексту є дане (тема, предмет висловлення) і нове (основний зміст висловлювання). Наведемо приклад розподілу невеликого тексту на дане і нове (жирний шрифт – дане; курсив – нове).

У західній діаспорі українською мовою в усній і писемній формі послуговуються етнічні українці США, Канади, Великобританії, Бразилії, Аргентини, Австралії, Австрії, Словаччини, Румунії, Угорщини, Литви, Латвії та багатьох інших країн. Вони видають рідною мовою книжки, газети, журнали, проводять богослужіння, телепередачі.

Окрім того, українські громади організували мережі осередків української культури – бібліотеки, архіви, музеї, театри, хорові, музичні, танцювальні ансамблі, наукові товариства (Із газети).

Основні ознаки тексту:

• зв’язність визначальна категорія тексту, основним показником якої є розвиток теми і формальні засоби (семантично близькі слова і фрази, граматичні і стилістичні одиниці). За допомогою мовних і позамовних чинників вона забезпечує обмін інформацією. Показниками зв’язності є наступні мовні одиниці: фонетичні (інтонація, наголос, паузи), лексичні (синоніми, антоніми, пароніми, повтори), морфологічні (сполучники, сполучні слова, вказівні займенники, деякі прислівники), синтаксичні (порядок слів, порядок розташування частин), стилістичні (еліпс, градація, питальні речення); контекстні (ситуації спілкування);

• цілісність, яка забезпечується змістовою (єдність теми, змісту), комунікативною (мета спілкування), структурною і формально-граматичною (єдність мовленнєвих жанрів) цілісностями³²;

• членованість – будь-який текст можна комунікативно членувати на частини з метою полегшення сприйняття інформації адресатом;

• інформативність – уособлює інформативний масив тексту, що міститься не лише в його вербальній організації, а випливає з її взаємодії з акторською і читацькою свідомістю. Отже, інформативність тексту виявляється лише у процесі тлумачення мовного масиву через свідомість адресата, а масив інформації формує автор тексту. Кожен текст і створюється заради передачі інформації;

• завершеність – ознака текстів, що передбачає їхню формальну і змістову закритість.

Елементи і компоненти тексту поєднуються наступними видами зв’язку:

• контактний - пов’язані елементи знаходяться поряд;

• дистантний – здійснюється на відстані: об’єкт, що згадувався в першому абзаці, знову стає предметом уваги в наступних абзацах, через певну кількість речень іншого змісту;

• ланцюговий або послідовний – певний елемент попереднього речення стає вихідним пунктом для наступного і вимагає подальшого розгортання думки;

• паралельний – речення граматично рівноправні. Характерна ознака цього зв’язку –єдність видо-часових форм присудків;

• перспективний – вказує, про що мовитиметься далі;

• ретроспективний – певний фрагмент тексту вимагає від адресата пригадування змісту попередніх частин.

Крім змісту, частини тексту пов’язуються за допомогою наступних засобів: лексичних (повтори слів, синоніми, спільнокореневі слова, займенники, прислівники) і граматичних (сполучники, вставні слова, неповні й риторичні речення)

Виокремлюють 2 основні види тексту – монологічний і діалогічний.

Отже, текст є основною одиницею мовленнєво-професійної діяльності. Не можна навчати усному й писемному монологу без урахування професійної спрямованості тексту. Наше завдання – навчити майбутніх фахівців правильно будувати тексти, розуміти їх, враховуючи специфіку мовленнєвої ситуації. У кожного студента має з’явитися практична потреба знати мову держави, в якій вони живуть, і повсякчас цією мовою послуговуватися.

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 2

ПРОФЕСІЙНА КОМУНІКАЦІЯ

2.1. СПІЛКУВАННЯ ЯК ІНСТРУМЕНТ ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

План:

2.1.1. Спілкування і комунікація.

2.1.2. Функції спілкування.

2.1.3. Види і форми спілкування.

2.1.4. Етапи спілкування.

2.1.5. Мова, мовлення і спілкування.

2.1.6. Невербальні засоби спілкування.

2.1.7. Ґендерні аспекти спілкування.

2.1.8. Питання ділового спілкування.

Дидактична мета:

• набуття знань про спілкування, його функції, види та етапи й роль у професійній діяльності;

• розширення знань про невербальні засоби спілкування, ґендерні особливості спілкування;

• виховання любові, поваги до рідного слова й бажання досконало, ґрунтовно оволодіти нормами спілкування.

Студенти повинні знати:

• спілкування, роль спілкування у професійній діяльності, етапи, види і форми спілкування;

• зв’язок спілкування з мовою та мовленням, роль мови у спілкуванні;

• невербальні засоби спілкування;

• ґендерні аспекти спілкування;

• поняття „ділове спілкування”.

Студенти повинні вміти:

• розрізняти види і форми спілкування

• добирати мовні засоби не ізольовано, а в контексті створюваного чи аналізованого висловлювання відповідно до професійної сфери діяльності;

• добирати синоніми, антоніми, фразеологізми і вживати їх відповідно до значення;

• виконувати різноманітні практичні завдання, вправи, спрямовані на засвоєння теми.

Ключові поняття: спілкування, функції, види, форми спілкування, мовлення, вербальні й невербальні засоби спілкування, ділове спілкування.

Література:

1. Антонечко-Давидович Б. Як ми говоримо. – К.: Либідь, 1991. – 256 с.

2. Бацевич Ф.С. Основи комунікативної лінгвістики: Підручник. – К.: ВЦ „Академія”, 2004. – 344 с.

3. Білодід І.К. Дбаймо про високу культуру мови // Питання мовної культури. – К.: Наукова думка, 1969. - №3. – С.3-10.

4. Глущик С.В., Дияк О.В., Шевчук С.В. Сучасні ділові папери: Навч. посіб. – К.: Атіка, 2005. – С.11-36; 340-342.

5. Головащук С.І. Складні випадки наголошення: Словник-довідник. – К.: Либідь, 1995.

6. Жайворонок В.В. та ін. Українська мова в професійній діяльності: Навч. посіб. – К.: Вища школа, 2006. – 431 с.

7. Коваль А.П. Ділове спілкування: Навч. посіб. – К.: Либідь, 1992.

8. Михайлов В.О. Українська мова професійного спілкування: Навч. посіб. – К.: ВД „Професіонал”, 2005. – С.15-20.

9. Радевич-Винницький Я. Етикет і культура спілкування: Навч. посіб. – 2-е вид, перероб. і доп. – К.: Знання, 2006. – С.14-21; 35-41.

10. Словник труднощів української мови / За ред. С.Я.Єрмоленко. – К.: Рад. школа, 1989.

11. Селіванова О.О. Сучасна лінгвістика: Термінологічна енциклопедія. - Полтава: Довкілля. – К. – С.243-244; 571-572.

12. Тищенко О. Модель курсу „Мова професійного спілкування” // Дивослово, 2003. - №9. – С.56-59.

13. Українська мова (за професійним спрямуванням). Програма // Дивослово, 2005. - №9. – С.38-42.

14. Український правопис / 4-е вид. випр. й доп. – К.: Наук. думка, 1993. – 240 с.

15. Чайка Г.Л. Культура ділового спілкування менеджера: Навч. посіб. – К.: Знання, 2005. – С.13-30.

16. Шевчук С.В. Російсько-український словник ділового мовлення. – К.: Арій, 2010. – 488 с.

17. Шевчук С.В. Українське ділове мовлення: Підручник. – Вид. 5-те, доп. і перероб. – К.: Арій, 2009. – С.13-15.

Чудова думка втрачає свою цінність,

коли вона погано висловлена

Ф.Вольтер

2.1.1. СПІЛКУВННЯ І КОМУНІКАЦІЯ

Успіхи людини в житті, її взаємини з іншими членами суспільства залежать від уміння спілкуватися.

Спілкування – складний процес встановлення та розвитку контактів між людьми³³, взаємодії особистостей, в основі якого лежить обмін думками, почуттями, волевиявленнями з метою інформування.

Отже, спілкування – це „цілеспрямований, соціально зумовлений процес обміну інформацією між людьми в різних сферах їхньої пізнавально-трудової та творчої діяльності, який реалізується переважно за допомоги вербальних засобів”³⁴.

Спілкування зазвичай спрямоване на досягнення певного результату. вирішення конкретної проблеми або реалізацію професійної мети. Воно є необхідною умовою будь-якої діяльності. Через спілкування відбувається навчання й виховання людини, засвоєння нею різних форм соціального досвіду, норм і правил поведінки, традицій та звичаїв.

Фахівці з проблем спілкування виокремлюють професійне (ділове) спілкування³⁵, що відбувається в умовах конкретної діяльності та є її засобом. Воно вбирає в себе особливості цієї діяльності і є її важливою частиною. Професійне спілкування, спираючись на загальні норми, часто має індивідуальний характер і виявляється у способах спілкування, що їх вибирає суб’єкт у певних комунікативних ситуаціях.

Спілкування відбувається за визначеними правилами і вимагає серйозної, ґрунтовної підготовки.

Правила спілкування – „рекомендації щодо ефективного спілкування, які склалися в суспільстві й віддзеркалюють комунікативні традиції певного етносу”³⁶. Ці правила засвоюються у процесі навчання та шляхом наслідування й репрезентуються в спілкуванні автоматично.

Спілкування іноді ототожнюють з комунікацією, однак вони не є синонімами. У сучасній лінгвістиці існує близько 100 дефініцій комунікації, зумовлені різноманітністю її засобів, специфікою мети передачі, способом адресованості інформації.

Комунікація – цілеспрямований інформаційний обмін у різноманітних процесах спілкування. Комунікація опосередковує всі види соціальної діяльності, акумулює суспільний досвід і передає його від покоління до покоління, є чинником етнічної ідентифікації, зберігає культуру. Поняття „комунікація” є ширшим, ніж поняття „спілкування”. МИ розглянемо ці терміни як синоніми „з метою наголошення на процесах соціальної взаємодії, що розглядаються у їхньому знаковому втіленні”³⁷.

2.1.2. ФУНКЦІЇ СПІЛКУВАННЯ

Функції спілкування [лат. function – виконання, здійснення] – це зовнішній прояв властивостей спілкування, ті завдання, які воно виконує в процесі діяльності індивіда в соціумі.

Відомі різні класифікації функцій спілкування: одні науковці, виокремлюючи їх, розглядають спілкування в контексті його органічної єдності з життям суспільства в цілому та безпосередніми контактами людей, інші – як обмін інформацією, взаємодію та сприйняття людьми один одного, ще інші – з погляду мети спілкування. Це свідчить про багато аспектний характер цього феномену.

Відомий фахівець з теорії та практики спілкування Ф.С.Бацевич виокремлює наступні функції спілкування:

• контактна (створення атмосфери обопільної готовності передавати, сприймати інформацію та підтримувати зв’язок до завершення акту спілкування);

• інформаційна (обмін інформацією, запитаннями і відповідями);

• спонукальна (заохочення адресата до певних дій);

• координаційна (узгодження дій комуні кантів);

• пізнавальна (адекватне сприйняття і розуміння змісту повідомлень);

• емотивна (обмін емоціями);

• налагодження стосунків (розуміння свого місця в системі рольових, статусних, ділових, між особистісних стосунків);

• регулятивна (залежно від мети, яку ставить перед собою адресант, він і організовує своє спілкування, дотримується певної стратегії і тактики).

Усі ці функції між собою взаємодіють у процесі спілкування.

Професійне спілкування у сфері ділових стосунків репрезентує й інші функції:

• інструментальна (отримання і передавання інформації, необхідної для здійснення певної професійної дії, прийняття рішення);

• інтегративна (засіб об’єднання ділових партнерів для спільного комунікативного процесу);

• функція самовираження (демонстрування особистісного інтелекту і потенціалу);

• трансляційна (передавання конкретних способів діяльності);

• функція соціального контролю (регламентування поведінки, а іноді - коли йдеться про комерційну таємницю – й мовної акції учасників ділової взаємодії);

• функція соціалізації (розвиток навичок культури ділового спілкування);

• експресивна (намагання ділових партнерів передати і зрозуміти емоційні переживання один одного).

2.1.3. ВИДИ І ФОРМИ СПІЛКУВАННЯ

Багатоманітність функцій спілкування породжує значну кількість його видів. Враховуючи багато аспектний характер спілкування, можна класифікувати його види за наступними ознаками:

1. за участю чи неучастю мовних засобів: вербальне (словесне) / невербальне (міміка, жести, постава) / комбіноване;

2. за формою представлення мовних засобів: усне, письмове, друковане;

3. за темою: політичне, релігійне, філософське, навчально-педагогічне, виховне, побутове;

4. за метою: ділове / розважальне;

5. за кількістю учасників: внутрішнє (комунікант спілкується сам із собою); міжособистісне (спілкуються двоє); групове (3-5 учасників); публічне (20 і більше); масове (спрямоване на великі маси людей – найчастіше через ЗМІ);

6. за характером: опосередковане / безпосереднє; діалогічне / монологічне / полілогічне;

7. за мірою офіційності: офіційне (рольове) передбачає стосунки, що опосередковуються соціальними професійними ролями (начальник – підлеглий; викладач – студент; колега – колега) / неофіційне (приватне) – спілкування друзів, приятелів;

8. за тривалістю: постійне (у колективі, у сім’ї); періодичне (кількаразові зустрічі); короткотривале ( у транспорті, у черзі); довготривале (із друзями);

9. за свободою вибору партнера: ініціативне (співрозмовники мають змогу вибирати своїх партнерів, уникати спілкування з неприємними людьми) / вимушене (особа спілкується незалежно від своїх бажань, наприклад, розмова з керівником);

10. за соціальними чинниками: особистісно зорієнтоване (встановлення особистісних стосунків, насамперед товариських) / соціально зорієнтоване (встановлення статусних, рольових стосунків: лікар – пацієнт);

11. за результативністю спільної взаємодії та досягнутим ефектом: необхідне (між особистісні контакти, без яких спільна діяльність є практично неможливою); бажане (міжособистісні контакти сприяють успішному вирішенню професійних, виробничих проблем); нейтральне (міжособистісні контакти не заважають, але й не сприяють розв’язанню проблеми); небажане (міжособистісні контакти заважають досягненню мети спільної взаємодії);

12. за додержанням норм – нормативне (відповідно до літературних норм) / ненормативне (з порушенням норм); етикетне / неетикетне.

За різними ознаками класифікують науковці і форми спілкування. Ми наведемо класифікацію, в основі якої – організаційний аспект професійної взаємодії:

• індивідуальні й групові бесіди;

• телефонні розмови;

• наради;

• конференції;

• збори;

• дискусії;

• полеміка.

Ф.С.Бацевич у підручнику „Основи комунікативної лінгвістики” подає класифікацію мовного спілкування за наступними критеріями:

1. залежно від форми втілення мовних засобів: монологічне / діалогічне / полілогічне;

2. з урахуванням специфіки каналів спілкування: мовлення безпосереднього спілкування (обличчям до обличчя); мовлення опосередкованого спілкування (записки, друкована продукція, телефон, радіо, телебачення, Інтернет);

3. залежно від функції та змісту повідомлення: побутове / наукове / офіційно-ділове / естетичне;

4. за способом організації: стихійне (випадкова зустріч) / організоване (збори, мітинги, конференції);

5. за сферами спілкування або стосунками комуні кантів: дружнє (розмова друзів, добрих знайомих) / антагоністичне (спілкування ворогів, людей, які сваряться) / офіційне (рольове).

Усі зазначені форми спілкування розрізняються мовними засобами, мають стильову специфіку.

2.1.4. ЕТАПИ СПІЛКУВАННЯ

Будь-який акт спілкування складається з кількох етапів:

1. Ретельна підготовка до спілкування.

Цей етап передбачає:

• складання плану майбутнього акту спілкування;

• збирання матеріалів з предмету спілкування та їх систематизація;

• умотивування аргументів на користь своєї позиції та контраргументів іншої сторони;

• обґрунтування свого варіанту рішення та розгляд реакції співрозмовника.

2. Орієнтація в ситуації і встановлення контакту (початок спілкування).

На цьому етапі важливо:

• дбати про створення доброзичливої атмосфери спілкування (доцільно поговорити про спільні інтереси, сказати щось приємне співрозмовникові);

• не протиставляти себе співрозмовникові;

• демонструвати увагу й повагу до співрозмовника (доброзичливий погляд і усмішка допоможуть установити контакт); уникати критики, зверхності та негативних оцінювань.

3. Обговорення питання (проблеми).

На цьому етапі доцільно дотримуватися наступних правил:

• лаконічно й дохідливо викладати свою інформацію;

• уважно вислуховувати співрозмовника і намагатися адекватно сприймати те, про що він говорить;

• пам’ятати, що спілкуванню притаманний характер діалогу;

• аргументувати свою позицію, наводити переконливі приклади.

4. Прийняття рішення.

Щоби прийняти правильне рішення, варто:

• запропонувати кілька варіантів розв’язання проблеми;

• уважно вислухати аргументи співрозмовника щодо можливого рішення;

• визначити за настроєм співрозмовника момент для закінчення зустрічі й запропонувати кращий варіант прийняття рішення;

• не виказувати найменшої роздратованості, навіть якщо мети не було досягнено, триматися впевнено.

5. Вихід із контакту.

Ініціатива завершення розмови за статусної несиметричності спілкувальників має належати особі жіночої статі, людині, старшій за віком, вищій за соціальним становищем. Наприкінці спілкування слід підсумувати результати зустрічі, попрощатися і висловити надію на подальші взаємини і спільну діяльність. Мета професійного спілкування – регулювання ділових стосунків у виробничо-професійній діяльності через розв’язання професійних завдань.

Успіх професійного спілкування залежить від:

• мовця як особистості з індивідуальними ознаками;

• його знання сучасної української літературної мови як основи мови професійного спілкування;

• уміння ефективно застосовувати ці знання залежно від мети, ситуації спілкування.

Щоб правильно спілкуватися і досягти мети спілкування, комуні кант має володіти комунікативною професійно орієнтованою компетенцією.

2.1.5. МОВА, МОВЛЕННЯ І СПІЛКУВАННЯ

Основним універсальним засобом спілкування людей, висловлення їх думок, почуттів є мова (усна й писемна).

З допомогою мови ми здобуваємо знання, зберігаємо їх у нашій пам’яті, передаємо іншим. Вчені виокремлюють наступні функції мови у спілкуванні:

• засіб існування, передавання і засвоєння суспільно-історичного досвіду;

• засіб інтелектуальної діяльності (сприйняття, мислення, уява);

• універсальний засіб передачі інформації, тобто слова, словосполучення, речення, тексти є вербальними засобами передачі інформації. Вербальні засоби – найважливіші компоненти спілкування, оскільки вони є головними носіями повідомлень.

Мова є найкоштовнішим скарбом людей (Гесіод)

Формою існування мови є мовлення.

Мовлення – реалізація мови людьми в процесі спілкування, тобто процес реалізації мовної діяльності. Мовець використовує засоби спілкування (звуки, слова та їхні форми, сталі звороти, моделі речень, тексти) для передавання певного змісту, до якого можуть входити, крім думок, почуття і волевиявлення.

Отже, мова, спілкування і мовлення є взаємопов’язаними. Мовлення неможливе без мови, а мова створена для здійснення процесу спілкування.

Мова є спільною для всіх, хто нею послуговується, а мовлення – завжди індивідуальне, оскільки мовні засоби кожен із нас застосовує, добирає по-своєму.

Розвиток і збагачення мови відбувається у процесі спілкування. Якщо мовленнєва діяльність засобами певної мови припиняється, мова стає мертвою, оскільки мова живе лише у мовленні і спілкуванні.

Вивчення мови, збагачення пам’яті різноманітними засобами і способами вираження думок сприяють розвиткові мовлення. Не менш важливе значення має також систематична й цілеспрямована практика в мовленні – спілкування рідною мовою під час виконання своїх професійних обов’язків, оскільки вміння і навички виробляються лише в процесі спілкування.

Отже, мова – це система засобів спілкування, мовлення – вибір цих засобів у процесі спілкування, спілкування – процес обміну інформацію з допомогою мови, тобто мовленнєва діяльність.

Щоб бути зразковим, фахове мовлення має містити наступні ознаки:

• змістовність (розкриття суті висловлювання);

• логічність (послідовне викладення думки);

• точність (добір мовних засобів, що найбільше відповідають висловлюваному змісту);

• правильність (дотримання норм літературної мови);

• доречність, доцільність (використання мовних засобів відповідно до мети висловлювання та умов спілкування);

• емоційність (збудження почуттів).

Отже, високу культуру фахового мовлення людини визначає досконале володіння літературною мовою, її нормами в процесі спілкування.

2.1.6. НЕВЕРБАЛЬНІ ЗАСОБИ СПІЛКУВАННЯ

Мовлення – не єдиний спосіб спілкування. Люди обмінюються інформацією й за допомогою інших, невербальних засобів – жестів, міміки, погляду, пози, рухів тіла, які часто поєднуються в різних комбінаціях.

Невербаль6ні засоби спілкування (НЗС) – система немовних знаків, що служать засобами для обміну інформацією між людьми.

У наукових дослідженнях є різні класифікації НЗС, які схематично можна представити наступним чином:

Невербальне спілкування

Найважливішими НЗС є кінетичні засоби. До них належать міміка, жести, поза, хода.

Міміка – експресивні рухи м’язів обличчя, що виражають психічний стан, почуття, настрій людини в певний момент часу. Міміка репрезентує 6 основних станів: гнів, радість, страх, страждання, подив і презирство. В.А.Лабунська розробила схему мімічних кодів емоційних станів.

З мімікою тісно пов’язаний візуальний контакт, тобто погляд, що становить важливу частину спілкування. Розрізняють діловий, світський (соціальний) та інтимний погляди залежно від локалізованої спрямованості на співрозмовника.

Погляд, спрямований у трикутник, вершиною якого є точка посередині чола, а основою – лінія між очима, є діловим. Він не опускається нижче очей. Якщо погляд фіксується нижче лінії очей – то це соціальний погляд. Інтимний погляд спрямовується в трикутник між очима і грудьми.

Погляд завжди має відповідати типу ситуації спілкування. Неабияке значення у спілкування відіграють жести – виражальні рухи рук, що передають внутрішній стан людини.

За функціональним призначенням і природою жести поділяються на:

1. Ритмічні жести, що дублюють інтонацію, виокремлюють певні частини висловлювання, підкреслюють логічний наголос, сповільнення чи прискорення темпу мовлення.

2. Емоційні жести, що передають різноманітні відтінки почуттів: подив, радість, захоплення, ненависть, роздратування, розчарування.

3. Вказівні жести, що виконують функцію виділення якогось предмета серед однорідних. З цією метою послуговуються рухами пальців, кисті, цілої руки.

4. Зображувальні жести, що відтворюють предмети, тварин, інших людей (їхню форму, рухи, розміри). Ними користуються у випадках, коли не вистачає слів чи необхідно підсилити враження і вплинути на слухача наочно.

5. Жести-символи, що інформують про певні дії, властивості, наміри. Такі жести не мають нічого спільного з діями, про які вони сигналізують. Наприклад, піднесена рука з випрямленими пальцями – „прошу слова”. До жестів-символів належать умовні жести вітання, прощання, заклик до мовлення, передчуття приємного.

Запам’ятати! Етикетна компетенція: показувати пальцем на людей неввічливо.

Наведемо поширені жести і їх тлумачення:

• пальці рук зціплені – знак розчарування і бажання співрозмовника приховати своє негативне ставлення;

• прикривання рота рукою – слухач розуміє, що ви говорите неправду;

• почухування й потирання вуха – співрозмовник наслухався і хоче висловитися;

• потирання скронь, підборіддя, прикривання обличчя руками – особа не налаштована розмовляти в цей момент;

• людина відводить очі – підтвердження того, що вона щось приховує;

• схрещення рук на грудях – людина нервує, краще розмову закінчити чи перейти на іншу тему;

• схрещення рук і тримання пальців у кулаку – людина налаштована вкрай ворожо;

• відтягування комірця – людина гнівається або дуже схвильована;

• вказівний палець спрямований прямовисно до скроні, а великий підтримує підборіддя – негативне або критичне ставлення до почутого;

• руки за головою – впевненість, перевага над співрозмовником;

• потирання рук – людина говорить неправду;

• тримання рук за спиною – впевненість у собі.

Поза також має комунікативний сенс і репрезентує не тільки душевний стан людини, але й її наміри, налаштованість на розмову.

Поза – мимовільна або навмисна постава тіла, яку приймає людина. Вирізняють „закриті” й „відкриті” пози. Відомо, що людина, зацікавлена в спілкуванні, буде орієнтуватися на співрозмовника, нахилятиметься у його сторону, повернеться до нього всім тілом, а якщо не хоче його слухати – то відійде назад, стоятиме напівобернувшись. Людина, яка хоче заявити про себе, буде стояти прямо і вся буде напружена, а якщо не потрібно підкреслювати свій статус – займе спокійну невимушену позу.

І, нарешті, хода людини, тобто стиль пересування, теж належить до важливих невербальних засобів спілкування. За ходою можна впізнати емоційний стан співрозмовника – гнів, страждання, гордість, щастя.

Хода тяжка, коли людина гнівається, легка –радіє, в’яла, пригнічена - страждає. Найбільша довжина кроку у випадках, коли людина почувається гордо.

Окрему систему становлять ритміко-інтонаційні НЗС: інтонація, гучність, темп, тембр, тональність. Радість і недовіра зазвичай передаються високим голосом, гнів і страх – також досить високим голосом, але в більш широкому діапазоні тональності, сили і висоти звуків. Горе, сум, втому передають м’яким і приглушеним голосом.

Темп мовлення теж відтворює певний стан людини: швидкий – переживання і стривоженість; повільний – пригнічення, горе, зарозумілість чи втому.

До такесичних засобів спілкування відносять і динамічні дотики у формі потиску руки, поплескування по плечах, поцілунку. Доведено, що динамічні дотики є не лише сентиментальною дрібницею спілкування, а й динамічно необхідним засобом стимуляції. Вони зумовлені багатьма чинниками: професійним статусом партнерів, віком, статтю, характером їх знайомства.

Такий такесичний засіб, як поплескування по плечу, є можливим за умови близьких стосунків учасників спілкування.

Потиск руки може бути трьох типів: домінантним (рука зверху, долоня розвернута вниз), покірним (рука знизу, долоня розвернута вверх), та рівноправним.

Екстралінгвістична система – наявність під час спілкування пауз, а також різних вкраплень у голос – сміху, плачу, покашлювання, зітхання. Ці засоби доповнюють словесні висловлювання.

Спілкування завжди просторово організоване. Американський антрополог Е.Холл увів термін „проксеміка” [близькість]. Вчені виокремлюють чотири дистанції між учасниками спілкування:

• інтимна (від 0 до 45 см) – спілкування з батьками, дітьми, дружиною, коханими, найближчими друзями;

• особиста (від 45 до 120 см) – спілкування під час зустрічей на вечірках, у кулуарах конференцій;

• соціальна (суспільна) (від 120 до 400 см) – між особистісне спілкування з малознайомими людьми;

• громадська (відкрита) (від 400 до 750 см) – виступ лектора перед аудиторією.

Проксеміка – це не лише відстань між учасниками спілкування, а й конфігурація, яку вони творять. Якщо учасники спілкування сидять навпроти, вони частіше конфліктують. За звичайної розмови доцільно розташовуватися під кутом один до одного. Під час ділової зустрічі сідають з одної сторони столу. Незалежна позиція визначається у розташуванні по діагоналі.

На багатолюдних заходах зазвичай ставлять на столах картки з прізвищами запрошених.

Отже, для успішного здійснення професійної діяльності слід знати і вміти розпізнавати (читати) невербальні засоби спілкування.

2.1.7. ҐЕНДЕРНІ АСПЕКТИ СПІЛКУВАННЯ

Однією з найважливіших проблем сучасної лінгвістики є дослідження комунікативної взаємодії індивідів (жінка/чоловік) у співвідношенні з параметрами мови. Ґендерний статус учасників спілкування впливає не лише на стратегію і тактику мовленнєвого спілкування, а й на його тональність, стиль, характер.

Ґендерні пошуки у лінгвістиці зводяться до таких підходів:

• маніфестація ґендеру в стилі спілкування;

• виявлення особливостей мовлення чоловіків та жінок – мовні ґендерні стереотипи;

• вираження ґендеру на різних мовних рівнях: морфологічному, лексичному, текстуальному;

• ґендер і традиції мовленнєвого етикету.

Як стверджують психологи, лінгвісти, стиль спілкування чоловіків та жінок найяскравіше репрезентується в діловій та професійній сфері. Чоловічий стиль спілкування зорієнтований на систему домінування: чоловікам притаманна завищена самооцінка, самовпевненість, зосередженість на завданні, схильність до стереотипів у спілкуванні. Такий стиль називають авторитарним. Для чоловіків найважливішою є інформація, результат, факти, цифри, для них правильною є лише одна відповідь (переважно це – власна думка).

Жінки репрезентують демократичний стиль спілкування: колегіальне прийняття рішень, заохочення активності учасників комунікативного процесу, що сприяє зростанню ініціативності співрозмовників, кількості нестандартних творчих рішень.

Для чоловіків характерним є виокремлення свого „Я”, для жінок – актуалізація „Ми” в налагодженні професійних і ділових контактів.

Типовою рисою жіночої вербальної поведінки є прагнення створити доброзичливу атмосферу спілкування, уникати засобів, що можуть образити співрозмовника, демонструвати загальну позитивну налаштованість. Щодо чоловічої вербальної поведінки, то вона демонструє загальний негативний настрій комуніканта, зосередження на своїх власних проблемах, небажання враховувати інтереси співрозмовників.

Однією з проблем дослідження особливостей вияву людського чинника в мові є встановлення лексико-стилістичних засобів і способів їх транслювання залежно від статі комунікантів. У цьому сенсі слід наголосити на вживанні лексичних одиниць із семантичною функцією кваліфікації ступеня вияву ознаки. Для зображення вербальної поведінки жінок типовим є підсилення ступеня вияву певної ознаки шляхом наступних інтенсифікаторів: дуже; надто; надзвичайно; вельми; сильно; страх (як); здорово; не на жарт; ой! ох! аж он як.

Отже, жінки схильні перебільшувати вияв ознаки, а чоловіки – вживати вульгаризми, грубі й лайливі слова для висловлення сильно негативних емоцій. Жінки частіше вживають слова зі значенням невпевненості (мабуть; напевне; певно; очевидно; либонь), а чоловіки демонструють свою незаперечну переконаність (я глибоко переконаний; ясна (звісна) річ; що й казати; зрозуміло). Бажання чоловіків показати у спілкуванні з жінками високий рівень ерудиції спонукає їх до вживання професійної лексики.

Ґендерні особливості спілкування виразно виявляються в етикетному спілкуванні. Під час розмови жінки зазвичай відверто дивляться у вічі співрозмовника, чоловіки ж частіше уникають прямого погляду. Жінки здебільшого починають і підтримують розмову, а чоловіки контролюють і керують її перебігом³⁸. Жінки частіше, ніж чоловіки, просять вибачення, докладно щось пояснюють.

У етикетних ситуаціях знайомства чи прощання домінує чоловіче мовлення, що виявляється у компліментах та цілуванні руки жінки.

Запропоновані висновки про ґендерні аспекти спілкування не претендують на вичерпність, універсальність, але заслуговують на увагу для подальших фундаментальних досліджень цієї проблеми.

2.1.8. ПОНЯТТЯ ДІЛОВОГО СПІЛКУВАННЯ

Сфери професійних стосунків, спілкування, комунікації належать до фундаментальних вимірів людського світу. Особливої гостроти ці проблеми набувають в умовах процесу глобалізації, коли вельми цінується уміння спілкуватися, результативно вирішувати професійні проблеми, що є основою ділового спілкування, в якому переважають інтереси справи, а не конкретних співрозмовників.

Ділове спілкування (ДС) – цілеспрямований процес обміну інформацією, що переслідує конкретну мету.

Мета ДС – організація, регулювання, оптимізація професійної, наукової, комерційної діяльності. В основі ДС лежить рух до успіху його суб’єктів. Воно концентрує в собі все те, що сприяє згуртованості, комунікативному співробітництву учасників спілкування та прояву індивідуальної ініціативи.

ДС – двосторонній процес, що репрезентує спільну мовленнєву діяльність, особливу форму контактів його суб’єктів, що представляють певну організацію, установу, компанію.

Шляхом зіставлення ДС як специфічної форми взаємодії і спілкування в цілому виявлено наступні його особливості:

• наявність певного офіційного статусу об’єктів;

• спрямованість на встановлення взаємовигідних контактів та підтримку стосунків між представниками зацікавлених установ;

• регламентованість, тобто підпорядкованість загальноприйнятим правилам і обмеженням;

• передбачуваність ділових контактів, які попередньо плануються, визначається їхня мета, зміст, можливо, наслідки;

• творчий характер взаємин, їхня спрямованість на розв’язання конкретних ділових проблем, досягнення мети;

• узгодженість рішень та подальша організація співпраці партнерів;

• взаємодія економічних інтересів і соціальне регулювання здійснюється у правових межах. Ідеальний результат таких взаємин – партнерські стосунки, що ґрунтуються на обопільній повазі і довірі;

• значущість кожного партнера як особистості;

• безпосередня діяльність, якою зайняті люди, а не проблеми, що хвилюють їх внутрішній світ³⁹.

Отже, ДС – це будь-яка професійна комунікативна діяльність (головно - мовленнєва), репрезентована сферою, що дає відповідь на 4 запитання:

• задля чого ми це говоримо?

• що ми хочемо сказати?

• з допомогою яких мовних засобів ми це робимо?

• яка реакція на наше мовлення?

ДС проникає в усі сфері суспільного життя. Компетентність у цій сфері безпосередньо пов’язана з успіхом чи неуспіхом у будь-якій справі.

2.2. РИТОРИКА І МИСТЕЦТВО ПРЕЗЕНТАЦІЇ

План:

2.2.1. Публічний виступ як важливий засіб комунікації переконання.

2.2.2. Мистецтво аргументації.

2.2.3. презентація як різновид публічного мовлення.

2.2.4. Культура приймання публічного виступу. Види запитань.

Дидактична мета:

• оволодіння навичками доцільної побудови промови, різними способами переконання і всілякими видами аргументації, прийомами полемічного мовлення і створення певних риторичних емоцій;

• формування умінь і навичок правильного і переконливого мовлення, аргументованого доведення і спростування тез.

Студенти повинні знати:

• особливості комунікативно-мовленнєвих ситуацій, характерних для фахової діяльності;

• закономірності логіки мовлення;

• основні види ораторських промов;

• професійно значущі мовленнєві жанри;

• основні прийоми вдосконалення майстерності мовлення.

Студенти повинні уміти:

• будувати розгорнутий монолог з фахової проблематики;

• застосовувати основні закони риторики під час професійного спілкування;

• створювати максимально ефективну композицію промови;

• логічно правильно, точно, етично й емоційно висловлювати думку відповідно до змісту, умов комунікації й адресата, прагнучи при цьому виробити індивідуальний стиль.

Ключові поняття: риторика, доповідь, промова, виступ, повідомлення, архітектоніка виступу, презентація, аргументація, доведення, спростування, відкриті / закриті запитання.

Література:

1. Ваганова Д.Х. Риторика в интеллектуальных играх и тренингах. – М.: Цитадель, 1999.

2. Вандишев В.М. Риторика: екскурс в історію вчень і понять: Навч. посіб. – К.: Кондор, 2003.

3. Гандапас Р. Учимся выступать публично (видеофильм) // http://www.radislavgandapas.com

4. Карнеги Д. Как выработать уверенность в себе и влиять на людей, выступая публично. – Днепропетровск: Титул, 1996.

5. Когут О.І. Основи ораторського мистецтва: Практикум. – Тернопіль: Астон, 2005.

6. Корнилова Е.Н. Риторика – искусство убеждать. – М., 1998.

7. Кунь З. Риторичний словник. – К.: Рідна мова, 1997.

8. Мацько Л.І., Мацько О.М. Риторика: навчальний посібник. – К.: Вища школа, 2003.

9. Меш Г.Ш. 10 уроків ораторської майстерності тим, хто вчиться виступати публічно. – К., 1993.

10. Сагач Г.М. Ділова риторика: мистецтво риторичної комунікації: Навч. посіб. – К.: Зоря, 2003.

11. Сагач Г.М. Золотослів: Навч. посіб. для середніх і вищих навч. закладів. – К.: Райдуга, 1993.

12. Таранов П.С. Искусство риторики: Универсальное пособие для умения говорить красиво и убедительно. – Сімферополь, 2001.

13. Томан І. Мистецтво говорити. – К.: Політвидав України, 1986.

14. Чмут Т.К., Чайка Г.Л. Етика ділового спілкування: Навч. посіб. – К.: Вікар, 2003.

15. Чулінда Л.І. Риторична майстерність. – К., 2006.

Фахівці нової генерації мають володіти живим, ефективним,

переконливим словом як інтеграційною якістю професійної майстерності.

Г.Сагач

2.2.1. ПУБЛІЧНИЙ ВИСТУП ЯК ВАЖЛИВИЙ ЗАСІБ

КОМУНІКАЦІЇ ПЕРЕКОНАННЯ

Публічне монологічне мовлення є предметом дослідження риторики – теорії ораторського мистецтва, науки красномовства, яку професор Києво-Могилянської академії Ф.Прокопович вважав „царицею душ”, „княгинею мистецтв”, вказуючи на такі її функції, як соціально-організаційну (засіб агітації), культурно-освітню, а також одержання знань, збудження почуттів, формування громадської думки тощо.

Поняття „ораторське мистецтво” або „красномовство” має два значення: 1) вид громадсько-політичної та професійної діяльності, мета якої – інформувати та переконувати аудиторію засобами живого слова; 2) високий ступінь майстерності публічного виступу, мистецьке володіння словом.

Із моменту свого зародження в античному світі ораторське мистецтво вважалося ефективним засобом переконання людей. Ще 335 р. до н.е. було створено першу теорію ораторського мистецтва, що зберегла своє значення й донині. Йдеться про „Риторику” Аристотеля, в якій він визначив її як мистецтво переконливого впливу, як здатність знаходити різні засоби впливу на кожний предмет.

Своєрідність ораторського мистецтва як засобу переконання полягає в тому, що будь-який публічний виступ має на меті викликати духовність аудиторії, певним чином вплинути на неї. Метою переконання, на відміну від інших видів впливу на людей, є передавання інформації в такій формі, щоб вона перетворилась на систему настанов і принципів особистості або істотно вплинула на цю систему. А це можливо лише за активної діяльності аудиторії, її критичного сприйняття думок оратора. Встановлюючи зворотний зв’язок, промовець залучає аудиторію до процесу спільної мисленнєвої діяльності. Тому важливо, щоб присутні не просто погодилися з ним, а, критично осмисливши те, про що він говорить, свідомо сприйняли його інформацію. Тоді це буде вже їхній власний погляд, він відповідатиме їхнім цінностям, етичним нормам і правилам, вони керуватимуться ним у практичній діяльності.

Особливим жанровим різновидом мовленнєвої діяльності, своєрідним за своєю природою, місцем серед інших видів мовлення, а також якісними ознаками є публічний виступ (ПВ). У ньому найповніше реалізується система мисленнєво-мовленнєвих дій – уміле використання форм людського мислення (логічно-образного) та мовних засобів вираження. Діяльність людини, професія якої пов’язана з виголошенням промов, доповідей, читанням лекцій, вимагає набуття певної вправності у виборі відповідного жанру, формулюванні теми, відбору фактичного матеріалу та послідовності його викладу, а також високої культури мовлення та спілкування в цілому,

Залежно від змісту, призначення, способу проголошення й обставин спілкування виділяють наступні жанри ПВ: доповідь, промова, виступ, повідомлення.

Доповідь – найпоширеніша форма ПВ, важливий елемент системи зв’язків із громадськістю, яка порушує проблеми, що потребують розв’язання. Доповідь може бути політичною, діловою, звітною, науковою.

Політична доповідь – різновид доповіді з політичних питань, у ній з’ясовується сутність, причини, наслідки певної політичної події, розкриваються шляхи розвитку суспільства.

Ділова доповідь – офіційне повідомлення про шляхи розв’язання окремих виробничих питань життя і діяльності певного колективу, організації.

Звітна доповідь – доповідь, у якій повідомляється про роботу, виконану особою чи колективом за певний період.

Наукова доповідь – доповідь, що узагальнює наукову інформацію, досягнення, відкриття та результати наукових досліджень. Такі доповіді виголошують на різноманітних наукових зібраннях – конференціях, симпозіумах.

Промова – заздалегідь підготовлений ПВ на певну актуальну тему, звернений до широкого загалу. Розрізняють розважальні, інформаційні, агітаційні, вітальні промови.

Виступ – публічне виголошення промови з одного чи декількох питань. Поширеним є виступ за доповіддю. У такому виступі орієнтовано має бути вступ (вказівка на предмет обговорення), основна частина (виклад власних поглядів на певне питання), висновки (пропозиція, оцінка).

Повідомлення – невеликий ПВ з певної теми.

ПВ потребує ретельної підготовки, що відбувається у кілька етапів:

1. Обдумування та формулювання теми, визначення низки питань, виокремлення принципових положень.

2. Добір теоретичного і практичного матеріалу (опрацювання літератури). На цьому етапі важливо не просто знайти і опрацювати матеріал, а й глибоко йог осмислити, визначити головне і другорядне; інтегрувати основні положення за кількома джерелами.

3. Складання плану, тобто визначення порядку розташування окремих частин тексту, їхньої послідовності та обсягу.

4. Складання тез виступу.

5. Написання остаточного тексту виступу.

Архітектоніка (будова) виступу

Щонайперше складають план, у якому відтворюють основні пункти виступу, інформацію, яка потребує точності: дати, статистичні дані, цитати, які мають бути лаконічними, з посиланням на джерело.

Наступний етап підготовки ПВ – структурування зібраного матеріалу, компонування тексту виступу, який містить вступ, основну частину та висновки.

Вступ. Початок виступу є визначальним і повинен чітко й переконливо відбивати причину виступу. Першочергове завдання доповідача на цьому етапі - привернути й утримати увагу аудиторії. . Для того, аби не дозволити думкам слухачів розпорошитися, вже після перших речень виступу необхідно висловлюватися чітко, логічно та змістовно, уникаючи зайвого. Відповідно речення мають бути короткими і стосуватися сутності питання; варто інтонаційно виділяти найважливіші місця висловлювання і виражати своє ставлення до предмету мовлення.

Вступ має три рівні: структурний – повідомлення теми та мети виступу; змістовий – актуальність та специфіка теми, значення її для цієї аудиторії, стислий виклад історії питання; психологічний - створення атмосфери доброзичливості та зацікавлення.

Залежно від категорії аудиторії використовують такі види виступу: штучний – для критично налаштованої аудиторії; природний – для позитивно налаштованої аудиторії; змішаний.

Види штучного виступу: притча, легенда, казка, афоризм, аналогія, співпереживання, апеляція до інтересу аудиторії, гумор, проблемне питання, посилання на авторитети, наочний матеріал, раптовий початок.

Види природного виступу: пояснення мети, теми, причини, презентація однодумців, історичний огляд.

Змішаний – поєднання названих видів виступу.

Варто уникати у вступі таких висловлювань: Перепрошую, що займаю ваш час...; Основне було сказане попередніми доповідачами...; Ось тут, як Ви чули, багато говорили і ...; Дякую вельмишановному голові, який люб’язно надав мені можливість... .

Практичні поради доповідачеві:

• подякуйте тому, хто вас представив аудиторії;

• чітко назвіть тему виступу та проблему яку розкриватимете;

• стисло поясність, у який спосіб ви аналізуватимете проблему, на що, насамперед, звернете увагу.

Основна частина. Тут викладається суть проблеми, наводяться докази, пояснення, міркування відповідно до попередньо визначеної структури виступу. Слід пояснити кожен аспект проблеми, добираючи переконливі цифри, факти, цитати (проте кількість подібних прикладів не має бути надто великою – нагромадження ілюстративного матеріалу не повинно поглинати змісту доповіді). Варто подбати про зв’язки між частинами, поєднавши їх у єдину струнку систему викладу; усі питання мають висвітлюватися збалансовано (при цьому не обов’язково кожному з них приділяти однакову кількість часу). Статичний опис мусить плавно перейти у динамічну, рухливу оповідь, аби за допомогою системи логічних аргументів розкрити сутність питання, поступово нарощуючи аргументацію так, щоб кожна наступна думка підсилювала попередню, а найсильніші аргументи виголошувати в кінці – це забезпечить стійкий інтерес слухачів, дасть змогу підтримувати постійну увагу аудиторії. Потрібно постійно й уважно стежити за відповідністю між словом і тим, що воно позначає.

Надзвичайно важливим є продумування, в яких місцях виступу потрібні своєрідні „ліричні” відступи, адже суцільний текст погано сприймається; при цьому не слід забувати, що вони мають обов’язково бути лаконічними та ілюструвати виступ.

Висновки є важливою композиційною складовою будь-якого виступу. У ньому варто повторити основну думку, заради якої виголошувався виступ, підсумувати сказане, узагальнити думки, висловлені в основній частині. Певним чином висновки мають узгоджуватися із вступом і не випадати з загального стилю викладу.

Зазвичай під час виступу у слухачів виникають запитання, тому, закінчивши виступ, варто з’ясувати в аудиторії, чи є запитання. Якщо запитання ставлять усно слід вислухати його до кінця, подякувати і чітко відповісти на нього. Письмові запитання зачитують вголос, після чого відповідають.

У випадку, коли, готуючись до виступу, доповідач вирішить записати доповідь на папері, йому слід врахувати, що розмовна мова значною мірою відрізняється від писемної, вона є менш формалізованою, вільнішою, сприймається легше. При цьому не можна нехтувати дотриманням загальноприйнятих літературних норм у користування орфоепічними, морфологічними та стилістичними засобами мови, адже важливою умовою успіху є бездоганна грамотність. Мовлення має бути не лише правильним, а й лексично багатим, синтаксично різноманітним.

Безперечно, успіхові будь-якого ПВ сприяє виразне мовлення. До технічних чинників виразного мовлення належать дихання, голос, дикція (вимова), інтонація (тон), темп, жести, міміка. Лише досконале володіння кожним складником техніки виразного мовлення може гарантувати високу якість мовлення.

Жести у поєднанні зі словами стають надзвичайно промовистими, підсилюють емоційне звучання сказаного. Для оволодіння секретами жестикулювання потрібне тривале тренування, розуміння значення кожного жесту. Загальні рекомендації щодо використання жестів є такими: не жестикулювати руками упродовж усього виступу; кількість жестів, їх інтенсивність повинна відповідати своєму призначенню.

Голос, тон, виклад, уся сукупність виразових засобів і прийомів повинні свідчити про істинність думки й почуття промовця.

Фахівці з основ красномовства рекомендують обов’язково проводити репетицію перед виступом.

Ораторові-початківцю варто:

• записати й дослівно вивчити текст;

• вибрати приміщення, у якому ніхто не заважав би і, стоячи, неначе звертаючись до слухачів, спробувати виголосити виступ;

• ще раз повторити його, керуючись лише ключовими словами і висловами, виокремлюючи основні тези;

• коли виступ засвоєний у цілому, відпрацьовують частини, які найбільше викликають сумнів, проводячи репетиції цих частин перед дзеркалом. Варто звернути увагу: чи вільно передаєте думки? чи рівно тримаєтесь? чи вільними і легкими є ваші рухи? Прислухайтесь до голосу (чи послуговуєтеся паузами, чи виділяєте посиленням голосу головні слова, чи вдається уникати одноманітності).

Фахівці з ділової риторики пропонують оратору дотримуватися наступних порад під час ПВ⁴⁰:

1. Якщо ви прагнете привернути увагу аудиторії:

• активізуйте увагу слухачів, зацікавте їх, переконайте, що ваш виступ буде свіжим, яскравим, образним;

• слухачі повинні заохочено слухати вас; дайте їм зрозуміти, що факти, які ви збираєтеся розкрити, є зрозумілими й цікавими;

• не зловживайте під час виступу запитальними формами, оскільки це може ввести слухачів в оману;

• не плутайте основну думку з доказами та ілюстраціями, виокремлюйте її інтонаційно;

• якщо у вас виник сумнів, зробіть паузу, поясніть детально основну думку і лише потім продовжуйте далі.

2. Якщо ви бажаєте завоювати довіру слухачів:

• слова вимовляйте чітко, переконливо;

• у мовленні й поведінці все повинно бути злагодженим: слова, постава, жести;

• зацікавте аудиторію описами, порівняннями, зіставленнями, протиставленнями;

• аудиторія завжди охоче сприймає цікаву інформацію; структуруйте матеріал на прості і зрозумілі елементи, щоб слухачам було легше їх запам’ятати;

• демонструйте різні підходи до розв’язання проблеми.

Щоб набути досвіду справжнього оратора, варто після кожного ПВ аналізувати його.

Алгоритм самоаналізу виступу

1. Як аудиторія зустріла мене (Доброзичливо, байдуже, стримано, з недовірою, з неприязню).

2. Як розпочав (ла) виступ? Чи викликав виступ зацікавленість, пожвавлення, байдужість, несприйняття?

3. Як можна схарактеризувати настрій аудиторії упродовж виступу? Він змінювався на мою користь чи ні? У якій частині виступу це було помітно? Як це проявлялося? Можливі причини цих змін.

4. Якщо аудиторія реагувала негативно, то чим це було зумовлено?

5. Як я реагував (ла) на невдачу / успіх?

6. Як я сам (а) оцінюю:

• вибір теми, її розкриття, свою позицію;

• план і композицію виступу, логіку побудови, вступ, висновки;

• якщо тему, факти, логіку я оцінюю позитивно, то чим пояснити невдачі, незадоволення, послаблення контакту?