I раптом вiн вiдчув жаль через те, що вона йде.

Иннна

Прикро i… полегшено, нiби з небосхилу весняного саду, наповненого щебетом i свiтлом, зникає грозова хмара, яка таїлась, нi чим себе не виказуючи, i могла б несподiвано поглинути цей сад з усiма його принадами - знищити легкiсть, прозорiсть, невимушенiсть, грайливiсть, муркотiння, шепоти, спiви пташок, iгри дiтей з янголами, карамельний присмак, ведмедикiв, зайцiв, мереживнi вiзерунки…

- Дякую. Тримаймося! - сказала Ася, цiлуючи його в бороду i зачиняючи за собою дверi першою, щоб вiн не мiг визирнути за нею i помiтити, як вона поволi розслаблює обличчя вiд сьогоднiшньої посмiшки, що приклеїлась до нього.

Вона вийшла на вулицю.

У нiч.

У дощову весняну нiч.

I пiшла до вокзалу.

А поки йшла, думала, думала…

Про життя. Про своє, i взагалi.

Про свою iдiотську вдачу - завжди вiдступати в тiнь, ховатися, зникати з поля зору, коли тобi кажуть: «Ви можете будь-якi дверi вiдчиняти одним поштовхом ноги!».

Про те, що якби вона це вмiла, то дочекавшись паузи у безкiнечному потоцi слiв, могла б розповiсти, як…

Як її розшукала стара жiнка-iталiйка, дружина директора музею в Римi, як приїжджав сам директор i як, нарештi, пiсля довгих «чаїв» у її майстернi, всучив їй чек на п'ятдесят тисяч за одну лише картину. За цей уламок своєї батькiвщини, написаної чужинкою з вперто зцiпленими устами i зосередженим поглядом сiрих очей.

Про свою недавню виставку в Парижi…

А, зрештою, про найголовнiше - що вона щаслива. Як може бути щасливим справжнiй художник, що пройшов усе життя уздовж i впоперек, i бачив його таким, яке воно є - без купюр, без рожевих окулярiв, але з великою мовчазною любов'ю, яка проявляється не в словах - у вчинках, а ще - у фарбах.

Можливо, якщо б вона «розiйшлася не на жарт», сказала б i парочку чисто жiночих сентенцiй про французькi парфуми, про своє нове авто, про акторiв i полiтикiв, якi телефонують з проханням продати хоча б ескiзи…

I про те, що все це не має для неї жодного значення. I що вона завжди почуватиметься невпевнено, щоб йти далi, не зупиняючись…

I що «однiєї кровi» вона може бути лише з природою - з цiєю весняною нiччю, з вiтром i дощем, з землею i травою, з собаками, що нинi йшли за нею до самого вокзалу.

I з тими, хто почувається так само, як i вона…

…Ася сiла в потяг i вiдчула, що хоче їсти.

Пiшла до вагону-ресторану i замовила собi солоне i гiрке.

Солоне - оселедець.

Гiрке - гiрчицю.

Пiд здивованим поглядом офiцiанта намастила шматок оселедця гiрчицею.

З почуття спротиву, яке завжди рухало її життям: завжди робити так, як нiхто! А ще тому, щоб звiльнитися вiд присмаку мармеладу в ротi i горлi.

Вона проковтнула цю ядучу сумiш i нарештi вiдчула себе по-справжньому щасливою.

ХВIСТ

Я лежу на найвиднiшому i найтеплiшому мiсцi - на великому каменi. Десь поблизу виграє море i тануть в розпеченому пiску прохолоднi кiнчики хвиль. I шиплять, закипаючи бiлоснiжними бурунами.

Нарештi все позаду: колючий холод зими, пронизливi голки весняного вiтру уперемiж з незмитим дощами брудним пилом, вперте очiкування тепла, свiтла, запахiв i ось такого тихого лiтнього дня на березi моря.

Найбiльше я люблю лежати ось так: на круглому гладкому каменi, вiдчуваючи його гарячу поверхню, нiжитись у цьому теплi, дослухатися до потойбiчних звукiв, що долинають з його осердя.

У кожного каменя свiй голос, своя тисячолiтня iсторiя.

Я люблю камiння - сухе i гаряче.

А от моря не люблю! Його розмова надто швидка, метушлива. Не встигне проспiвати свою пiсню одна хвиля, як її одразу накриває друга, але i їй не наговоритися, не розповiсти всього, що знає.

Море - пiвденний ринок, де нiхто нiкого не чує.

Я не створена для моря, хоча моє тiло схоже на хвилю i таке ж прохолодне. I так само вмiє уникати простягнутих рук, як i хвиля.

Спробуй, упiймай…

А скiльки було цих простягнутих рук долонькою вниз!

Багатьом здається, що варто лише скласти долоню «ковшиком», набратися терпiння, а потiм, у потрiбну мить, зробити рiзкий рух i - хоп! - накриєш рукою своє вертке щастя, притиснеш до землi.

А що далi?

Можна заспиртувати його у слоїку. I час вiд часу показувати гостям, сентиментально згадуючи, як все сталося мiж вами одного тихого лiтнього вечора на березi моря…

А що, власне, сталося? Лише ось це хоп! - короткий порух жадiбної руки.

Менi не хочеться бути таким заспиртованим спогадом.

З боку здається, що я сплю.

Хвилi заколисують мене.

Камiнь зачаровує чиїмись голосами, закарбованими в ньому поверх iнших голосiв: «Я завжди буду з тобою… в горi i радостi… ти не щезнеш… я не щезну… я завжди-завжди…».

Голосiв багато i всi шепочуть одне й те ж. Невже i вони - безiменнi експонати в колекцiї щастя?

Я лежу на виднотi.

Мене важко не помiтити.

Я люблю ризик: бути завжди на виднотi, обличчям до небезпеки, до цього самовпевненого «хоп!», складеної «ковшиком» долонi.

Я знаю: скоро мене помiтять.

Мене просто неможливо не помiтити!

Я не помилилась: крiзь прикритi повiки бачу важку тiнь, що повiльно схиляється надi мною. Вона затуляє сонце, вiд неї вiє морською сiллю, силою i трохи тютюном.

«А, може, нехай буде, як буде? - раптом думаю я. - Нехай ця рука, яка рiзниця?…»

А що потiм?

Слизькi стiнки слоїка, потьмянiла вiд спирту шкiра, безтямний круглий погляд в нiкуди крiзь каламутне скло.

Багато разiв я бачила такi погляди iнших…

Простягнута рука робить короткий рiзкий рух перегорнутою долонею, i я перетворююсь на хвилю, на вiтер, на смарагдову блискавку…

Камiнь порожнiй.

У його пальцях лише кiнчик мого хвоста.

Кiнчик хвоста - це дрiбниця.

Вiдросте…

ОСIНЬ - ЦЕ Я

- Знову цей дощ! - волає слухавка. - Ненавиджу осiнь! Ненавиджу! Нiколи не вгадаєш, що одягати, тягаєш за собою парасольку, а туш все одно тече з вiй. З ранку вже похмуро. А на деревах - ти лише поглянь - суцiльна iржа! Ну хто вигадав таке знущання?!

Так вона може причитати годинами.

Слухаючи її скарги, я встигаю влiзти в теплi шкарпетки, зварити собi каву i зручно влаштуватися в крiслi - ближче до вiкна, щоб на власнi очi побачити, що ж я такого накоїла…

…Багато мiсяцiв я перебуваю у сплячцi. Взимку блiдну вiд холоду i вкриваюсь памороззю, навеснi мене замiтає пилом, влiтку тану вiд спеки i спраги. Все в менi спить, завмирає. А в серединi висить така тиша, мов у зав'язi пiзнього яблука, що накопичує всю силу, аби потiм зблиснути пурпуровим боком i звести з розуму всю околицю своїм настояним ароматом.

Дощi - мої брати. Їх рiвно десять. Усi вони рiзнi, але, виходячи з дому, я завжди знаю, котрий з них сьогоднi завiтав до мене в гостi.

Я нiколи не ношу iз собою парасольки!

А що може бути краще i загадковiше за осiннє листя?! Це ж справжнi листи, якi оберемками розносить вiтер у пошуках адресата. Варто лише вмiти читати!

- Ледь до тебе дiсталася. На дворi страшенна злива! - жалiється вона, струшуючи воду з парасольки на порiг. Разом з краплями з її плеча злiтає кленовий листок, вона з огидою дивиться на нього, мов щойно витрусила з кишенi таргана чи побачила мишу.

Вона не розумiє, що це лист. Справжнiй лист. Можливо, саме той, якого вона чекає, бiгаючи по десять разiв до поштової скриньки.

- Не верзи дурниць! - каже вона. - Ти завжди щось вигадуєш.

Я пiдбираю листок, пiдношу його ближче до свiтла i починаю читати:

«Моя єдина, моя кохана… Я так скучив за тобою. У твоєму вимiрi так мало мiсця для дива i так багато для здорового глузду.

Денис

Що сталося з тобою? Де твої циганськi семишаровi спiдницi? Де дзвiночки i браслети? Де намисто, де твоя скрипочка, що спiває вiд одного подиху вiтру? Дай менi руку i втечемо! Я так давно чекаю на тебе…»

- А пiдпис? - несподiвано серйозно питає вона.

- Це не обов'язково, - вiдповiдаю. - Головне, що вiн чекає на тебе. I ви зустрiнетесь. Тiльки надягни ту сукню…

- У смужку?

- Нi. Ту, що одягала на випускний…

- Ну… - зiтхає вона. - Певно я в неї вже не влiзу…

У глибокiй задумi вона забирає з моїх рук листок, ховає його в кишеню джинсiв. I я не розумiю, хто з ким жартує.

- Влiзеш обов'язково… - кажу я.

Вона йде, забувши в кутку свою велику парасолю.

Увечерi вона знову телефонує менi, я налаштовуюсь вислухати чергову порцiю скарг на «мерзотну осiнь», яка висотала з неї усi сили.

- Це був вiн! - божевiльним голосом кричить слухавка. - I повторив слово у слово! Як у листi. I в сукню я влiзла. Щойно повернулася, все бродили, бродили… Ти тiльки поглянь, яка краса за вiкном!

Я дивлюсь за вiкно. Там у чорному капелюсi i плащi гуляє мiй брат-дощ. Вiн махає менi рукою: «Ну, що б нам ще вигадати?!»

Ми любимо вигадувати рiзнi дива: осiнь не терпить чиїхось нездiйсненних сподiвань.

Адже осiнь - це я…

ШIСТНАДЦЯТЬ

- Ох, дiвки! - видихнула, солодко потягуючись, маленька i негарна, найкумеднiша дiвчинка в класi Лiлечка Приходько. - Ось виповниться нам по шiстнадцять - розквiтнемо!

До шiстнадцяти залишалось не так уже й багато, i я подумала, що у Лiлечки майже немає часу для дивовижного перетворення. Та й у мене також…

Коли пiсля урокiв Лiлечка забiгала до мене додому, ми годинами стояли перед великим люстром у передпокої. Причому моя голова на добрих десять сантиметрiв вивищувалась над куценькою Лiлечкою.

- Жах! Ти тiльки поглянь на цей нiс! - бiдкалася вона. - А очi! А вилицi! I цi клятi веснянки!!! Нi, я не можу на це дивитися! Я повiшуся! Негайно!!!

- Та ти що? - заспокоювала я. - Не розумiєш свого щастя: у тебе розкiшне густе волосся, а очi - чорнi, глибокi…

Менi б такi очi…

- Збожеволiла? - заперечувала Лiлечка. - Менi б твої! I очi, i колiр щiк! От тодi я б ще могла якось вижити в цьому свiтi… Я - потвора та ще й недомiрок…

- Тендiтна жiнка завжди лишається молодою! - переконувала я.

- Маленький собака - завжди цуценя? - уїдливо вiдказувала Лiлечка, i ми переходили до ретельного огляду фiгур.

- Ти висока, тому i струнка… - зiтхала подруга.

- Нема чому заздрити, - заперечувала я. - У тебе все гармонiйно i пропорцiйно, а от я шпала.

- Дурненька ти… - пiдводила риску Лiлечка.

- Це ти дурненька, - вiдповiдала я.

Ми ще кiлька хвилин з вiдчаєм оглядали себе в безжальному склi, а потiм з тяжкими зiтханнями йшли на кухню пити чай з батоном, густо намащеним згущеним молоком. Так ми зазвичай заливали свою тугу за iдеальними пропорцiями i ляльковими обличчями.

I все ж таки заповiтної межi - шiстнадцяти рокiв - чекали з нетерпiнням. Здавалося, що саме тодi станеться щось таке, вiд чого нашi нуднi обличчя i фiгури перетворяться на еталони краси для всього свiту.

У класi ми з Лiлечкою завжди сидiли на останнiй партi, i нас нiхто там не помiчав, не зачiпав, нiби ми були порожнiм мiсцем на цьому галасливому святi життя.

Щоправда, якось хлопцi таки вiдмiтили подружку своєю увагою, пiдклавши до її наплiчника здохлого пацюка. З цього приводу ми влаштували на кухнi сеанс психоаналiзу. I прийшли до висновку, що ми усе-таки iснуємо. Нехай навiть як об'єкти для знущань, але це краще, нiж зовсiм нiчого!

За день до свого шiстнадцятилiття Лiлечка зателефонувала менi з ванної кiмнати (вона завжди зачинялася у ваннiй, вмикала воду, i ми годинами розмовляли про те, про що не встигли договорити пiд час урокiв).

- Ну, що? - єхидно спитала я. - Розквiтаєш?

- Ага, - незворушно вiдповiла вона. - До мене вчора на вулицi причепився хлопець…

Я ледь не задихнулась:

- Ну i?…

- Завтра йдемо в кiно! - гордо повiдомила Лiлечка, перебуваючи у перiодi початку розквiту, i докладно описала, який Жорiк (його звали Жорiк!!) дотепний, веселий, чемний, уважний, а головне - старший аж на п'ять рокiв.

До мого дня народження залишалося шiсть тижнiв…

Щовечора, лягаючи спати, я наказувала собi негайно розквiтнути. А Лiлечка щодня додавала дрiвець у вогонь, мовляв, вона вже цiлувалась i не абияк, а по-справжньому, i взагалi Жорiк збирається повести її до РАГСу вiдразу пiсля випускного вечора.

Але вона не поспiшала знайомити мене зi своїм другом. З ванної кiмнати щодня вона доповiдала менi обстановку: «Учора ходили до ресторану!», «Була у нього в гостях. Батьки в захватi!», «Завтра на перший урок не пiду, бо Жорiк веде мене на змагання з боксу, у нього ж перший розряд!», «Купив менi шифонову хустку»…

Бiльше ми не стояли перед люстром у передпокої. Навiщо? Лiлечка заборонила собi будь-яку самокритику, а мене душила, буквально спалювала цiкавiсть.

Якось разу вона сказала:

- Жорiк обожнює природу. Завтра запросив гуляти у сквер…

Великий сквер в нашому мiстi був один. Рiвно о восьмiй, сховавшись за колонами i закутавшись в шалик, я пильнувала бiля входу.

Вечiр був холодний, вологий, дощовий. Вiтер ганяв по алеях табуни листя i обгорток з-пiд морозива, на деревах репетували ворони i, крiм великого рудого собаки, в скверi нiкого не було.

I раптом я помiтила Лiлечку.

Вона йшла по листю, накрившись великою маминою парасолею.

Вона згиналася пiд поривами вiтру, i вiд цього здавалася ще меншою. Вона пройшлася до кiнця алеї, постояла там кiлька секунд i пiшла назад.

Я хотiла гукнути її, але передумала.

Пiзно увечерi, як завжди, Лiля зателефонувала менi:

- Ти не уявляєш, як гарно ми погуляли!

I я мовчки вислухала чергову романтичну iсторiю.

А потiм пiшла до люстра i довго стояла перед ним: до моїх шiстнадцяти залишалося три днi, й не було нiякого сенсу сподiватися на допомогу доброї феї.

БРИДКЕ ПАЦЯТКО

Я лягаю i прокидаюсь з однiєю думкою: жах! Менi навiть не треба дивитись в дзеркало, я i без того знаю: жах i страхiття!

Перше - очi. Ну що це за очi! Свiтлi, майже прозорi, як у пацятка. Я вичитала в якомусь журналi, що очi виглядатимуть виразнiше, якщо пiдстригти вiї. Пiдстригла. I що? Нiякого ефекту. Тепер нема що фарбувати.

Друге - нiс. Не нiс, а ґудзик якийсь! До того ж вiсiм (я пiдрахувала) веснянок якраз на перенiссi! Виводила. Жодний крем не допомагає. Терла одеколоном, вiдбiлювала огiрками та соком з цибулi. I нiчого. Сидять, як сидiли.

Ну не випалювати ж їх! Тодi вiд носа точно нiчого не залишиться.

Вiн у мене i так крихiтний. Мов свинячий. Все правильно: пацятко i в Африцi пацятко! Але прикро-о-о…

По-третє, по-четверте i по-десяте: брови, губи, волосся…

Я вже мовчу про талiю i стегна! Мене абсолютно нiчого не влаштовує. Я така жи-и-и-ирна. Жах! Ми з дiвчатами тiльки про це i говоримо. Вимiрюємо сантиметром, у кого скiльки в талiї i в стегнах i просто божеволiємо. Ну, не виходить 45 i 55, як у Кейт Мосс!

Ось я i думаю: а що далi, якщо я вже зараз така потвора?!

Мати мене не розумiє. Вона смiється, коли я скаржусь: «А менi всi кажуть, що ти на мене схожа. Отже, ти хочеш сказати, що я потвора?! Дякую тобi, люба донечко!»

Але ми зовсiм не схожi. Анi крапельки. Бути б менi такою, як вона!

А ще, коли я збираюсь на вечiрки, мама каже: «Моя ти красуня!»

Знущається. Я огризаюсь, а вона iронiзує: «Ну, вибач, що ти не народилась у Шерон Стоун!»

О, уявляю, якщо б це дiйсно було так!

Лежу i мрiю: ось вона, я (ну, та, що народилася у Шерон!) - пекельна красуня з очима на пiвобличчя. Ноги такi, що… словом, аварiї на дорогах: всi витрiщаються! Шкiра - фаянсова. У Венери останнi кiнцiвки вiдпадуть вiд заздрощiв. Копиця волосся впирається у стелю. Руда! Я люблю рудий колiр, це дуже сексуально виглядає. А нiжка - маленька-маленька, вузька, на 35-й розмiр. Тодi будь-яке взуття пiдiйде.

А то бiгаємо з мамою, шукаємо тридцять дев'ятий з половиною.

Жах, жах… Навiть соромно зiзнатися.

Я коли до взуттєвого бутику заходжу - пальцi стискаю. На тридцять сьомий. Перемiряю пiвмагазину i гордо йду - нiби менi тут нiчого не сподобалось. А насправдi, це я собi не подобаюсь.

Та якби я народилася у Шерон Стоун чи врештi-решт у Лайзи Мiнеллi, сто пластичних операцiй вже б зробила, на кожному сантиметрi тiла! Аня Коломиец

…Ось всi довкола теревенять: «Полюби себе!» Я стос журналiв накупила, щоб зрозумiти як. Читаю статтi психологiв, то нiби все зрозумiло: вони радять знайти в собi щось позитивне i розвинути до досконалостi. А погляну на початок рубрики, вона вся iлюстрована свiтлинами топ-моделей. Їм полюбити себе - раз плюнути! Думаю: чому я не така?

Хто винен? Навiщо я взагалi на свiт народилася? Я хiба про це просила?!

Проревiла пiвночi.

Уранцi очi червонi! А менi ж сьогоднi треба вирiшити, кого нарештi обрати - Сашка, Михайла чи Вадика. А як обирати з такою зовнiшнiстю?

Я взагалi не розумiю: вони знущаються чи що? Сашко навiть Оксанку покинув. Через мене. А Мишко той зовсiм… Прокидаюсь одного разу, а пiд балконом на асфальтi напис - лiтери в мiй зрiст: «Галко, ти найкраща!»

Жах!

От Вадик…

Вадик найчеснiший з усiх. Вiн прямо каже: «Ти - чудо!».

«Чудо-юдо? Жаховисько тобто?», - уточнюю я.

«Певно що так, - вiдповiдає. - Чи довго ти мене будеш мучити?!»

Нiби я якась фатальна красуня.

Нi, менi з моїми зовнiшнiми даними обирати не доводиться…

Нехай вже буде так, як є.

…А ще кажуть, що треба про майбутню професiю думати, про кар'єру, виховувати в собi дiловi якостi, мови вивчати. Вчу. Виховую. Думаю. Щоб батькiв не засмучувати. Адже їм здається, що це найголовнiше в життi. А менi так не здається. Я б просто хотiла прокидатися щасливою. Ось просто так: прокинувся й одразу посмiшка на все обличчя. Але це не означає, що ти одружена з мiльйонером. Зовсiм нi!

Ми вчора про це з дiвчатами говорили. Оксанка прямо сказала: хочу замiж за багатого (певно, на зло Сашковi!). Ну, гадаю, в неї це вийде. В Оксанки волосся руде i ноги довшi за мої. I талiя не 58, як у мене, а 55. Хоча я впевнена, що вона живiт втягнула, коли мiрялись.

А я так думаю: краще я сама мiльйонеркою стану. Замiж за багатого - це нудно. Потiм все одно буде: «Подай, принеси!»

Словом, якщо не бути менi Шерон Стоун, то хоч вивчитися треба. Буду займатися. Сiла. Але дзеркало перед собою поставила. Навiщо? Щоб на дискотеку не втекти!

Дуже допомагає: як набридне англiйську вчити, одразу зиркну в люстро. I засмучуюсь, звiсно. Проте розумiю: яка дискотека? Моя доля - сидiти i зубрити.

…Який дивний сьогоднi день!

От гадаю: дзвонити чи не дзвонити.

Одне слово, йду я вчора вулицею, зустрiчаю Оксанку. «Ой, - каже вона. - А я якраз до тебе! Пам'ятаєш, як ми на танець живота ходили? Я зараз кастинг пройшла, серiал новий знiмають. Молодiжний. Там ще дiвчата потрiбнi, такi, щоб танцювали добре. Пiдеш?»

Я їй одразу все i розповiла - i про свої очi, i про брови, i про талiю, i стегна не забула. Яке ще кiно?!

Але Оксанка i мертвого умовить. Умовила, звiсно.

Довелося зранку пiти. Подруга все ж таки.

А тепер ось лежу в темрявi. Мiсяць у вiкно заглядає, а я думаю: що це за жарти такi? Що робити? Кому вiрити?

…Отож прийшла я на той кастинг заради Оксанки. Викликали мене за списком на подiум, змусили пройтися туди-сюди, потiм якийсь капелюх на голову напнули i почали фотографувати. А потiм режисер i каже: «Супер. Ви нам пiдходите. Будете грати!» «Як це - грати? - питаю. - Я ж потанцювати в масовцi прийшла». «Прийшли в масовку, а я вас обрав на роль! - безапеляцiйно каже вiн i аж сердиться. - Не сперечайтесь. У вас чудовi данi! I темперамент є. I дикцiя».

Оксанка, звiсно, набурмосилась.

А режисер дав менi вiзитiвку, щоб я передзвонила, як вирiшу.

Ось лежу i думаю: телефонувати чи нi.

Мама на радощах уже всiх подруг обдзвонила. «Ну, я ж казала, що ти у мене красуня!»

А менi раптом так неприємно стало. Згадала, як мене подiумом водили. Як кобилу по ярмарку. I як знизу дивилися усi. Там був один такий… помiчник режисера. Все волосся розчiсував, на гребiнець дмухав i пiдморгував.

Вiдчинила я вiкно. Викинула вiзитiвку.