I Ася поїхала у пiднесеному настрою.

Прибула в мiсто Варгаса о четвертiй, побродила старовинними вулицями, бо зустрiч в майстернi була призначена на шосту, а йти туди ранiше Асi здавалося незручно.

Але вона все одно прийшла першою рiвно о шостiй.

Майстерня вчителя була простора i заставлена полотнами. В нiй пахло фарбами, тютюном i кавою. За годину сюди почали сходитись тi, кого Ася знала i любила, хоча зустрiчалися не часто, а з деякими i зовсiм не бачились по кiлька рокiв, адже у кожного були свої справи, проблеми, трiумфи i трагедiї.

Люди заходили, виставляли з пакетiв пляшки, розкладали продукти, гомонiли, i стара майстерня поступово наповнювалась атмосферою приязнi. Асю обiймали, розпитували. Вона вiдповiдала коротко, сповнена цiкавостi до iнших.

Вона взагалi була мовчазною.

Сестри Куманськi затримувались.

Свiдомо чи несвiдомо, та на них чекали як на свято. Їхнi iмена були на устах.

Варгас пiдвiв Асю до полотен, якi висiли на стiнi на «почесному» мiсцi, i сказав, що їх написали неземнi жiнки.

Картини нiби свiтилися зсередини. Здебiльшого на них були дiти i янголи, що гралися на хмарках повiтряними кульками, птахи з людськими очима i червоними нiжками в чобiтках, розшитих перлами, ведмедики та зайцi в мережаних фартушках i капелюшках, дощi з цукерок.

Поглянувши на цi картини хотiлося плакати, смiятися, розповiдати iсторiї з власного дитинства, любити маму i пробачати батьку.

Асю дiйсно душили сльози - вiд свiтла i потужних хвиль нiжностi, щастя, добра, якi випромiнювали картини. Ася ще бiльше нiяковiла i замикалася в собi, розумiючи, що привезений на оцiнку малюнок може так i пролежати в кутку пiд вiшалкою, загорнутий в полотно i замкнений в пластикову теку.

На сестер чекали…

I це очiкування кидало на обличчя присутнiх вiдлиск комети, яка наближалася, але її ще не було видно на небосхилi.

Нарештi…

Це сталося саме нарештi - миттєво, несподiвано, свiжо, мов весняний дощ, не зважаючи на те, що очiкування, розмови, розповiдi сягнули апогею. I ось в цьому наелектризованому апогеї НАРЕШТI все i сталося.

В очах Асi це виглядало так.

Мелодiйний дзвiн китайських пiдвiсок в передпокої. Скрип дверей, аромат парфумiв («Нiна Рiччi» та «Ейфорiя»), i на середину майстернi впурхнула, здiймаючи вихор золотого пилку… блакитна пташка, що нiби вилетiла зi свого полотна. Пташка з людськими очима, на високих пiдборах, з мереживним волоссям, з янголом на правому плечi…

Вона розкинула руки, покрутилася на однiй нозi, здiймаючи разом iз золотистим пилком вихор почуттiв i пелюсткову заметiль радостi, i проспiвала дзвiнким голосом (хоча слово «дзвiнким» надто грубе для тiєї мелодiї, що злiтала з її вуст):

- Я летiла! Там дощ! I зiрки висять - величезнi, мов яблука!!! Я навiть схиляла голову, щоб не зачепитись! Яке це щастя!!! Як я вас люблю!!!

Вiд цього голосу також хотiлося розплакатись, як i вiд тих чистих, прозорих, зiтканих з невагомого павутиння, полотен.

Але не встигла розвiятися насолода вiд цiєї митi, як настала iнша. Адже з порогу зазвучала ще одна мелодiя. I якщо першу можна було порiвняти iз дзвоном, то друга наповнила майстерню звуками скрипочки.

Ще одна пташка - друга з сестер, зодягнута у рожеве, вступила зi своєю партiєю:

- Люблю, люблю, люблю!!! Налийте менi вина! Я хочу пити сьогоднi за цей дощ, за вас! Ми є! Ми будемо! I це прекрасно!