Розділ іі.

Свобода совісті в незалежній українській державі.

Розпад СРСР та проголошення незалежності України зумовили кардинальні зміни як в усіх сферах суспільного буття, так і в релігійній царині і, зокрема, в площині державно-церковних відносин. Наша держава заявила про пріоритетність прав людини, про свою підтримку міжнародних правових актів, що стосуються прав і свобод, зокрема й свободи совісті. За короткий час відбулася переорієнтація свідомості мільйонів людей на ті традиційні світоглядні й морально-етичні цінності, що раніше заперечувалися офіційною загальнообов’язковою ідеологією. Відтак розпочинається бурхливе відродження релігійних інституцій, з’являються нові, раніше незнані в Україні конфесії.

Високі стандарти в галузі прав людини, що стосуються свободи совісті та релігій, закріплено в Конституції України, ухваленій у червні 1996 р. Згідно зі статтею 35 Конституції "…кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова. Ніхто не може бути звільнений від своїх обов’язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі, якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов’язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою".

У цілому законодавство України про свободу совісті та релігійні організації є системою пов’язаних між собою нормативних актів, якими регулюються державно-церковні відносини. Безперечно, найважливішим із них є Закон "Про свободу совісті та релігійні організації", в якому зосереджено більшість правових положень, які регулюють загальні питання забезпечення свободи совісті.

Інші законодавчі акти або безпосередньо стосуються окремих галузей державно-церковних відносин, або розвивають, конкретизують відповідні положення названого Закону. Серед них слід назвати Закони "Про освіту", "Про альтернативну (невійськову) службу", "Про загальний військовий обов’язок і військову службу", "Про оподаткування прибутку підприємств", "Про податок на додану вартість", "Про плату за землю", "Про благодійництво та благодійні організації", "Про гуманітарну допомогу, що надходить в Україну", "Про державний реєстр фізичних осіб — платників податків та інших обов’язкових платежів" тощо.

Державно-церковні стосунки регулюються також низкою указів та розпоряджень Президента України, постанов Верховної Ради України, постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України.

Першим законодавчим актом, що визначав нові підходи до взаємин держави та церкви і був спрямований на реальне забезпечення свободи совісті, став Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації", ухвалений Верховною Радою України у квітні 1991 р. Він складається із 32 статей, поділених на шість розділів.

Цим актом було закріплено оптимальні демократичні параметри державно-церковних відносин, принципи свободи совісті ( свободи релігії, свободи церкви) в Україні. З прийняттям Конституції України, приведенням у відповідність до її норм і положень інших законодавчих актів про проблеми свободи совісті практично створену правову базу, необхідну для забезпечення повноцінного функціонування релігій та їхніх організацій на теренах України, для вільного самовизначення й самореалізації особистості в духовній сфері буття. У своїй сукупності законодавство України, що регулює всі правовідносини, пов'язані з свободою совісті, постає як цілісна система нормативних актів, які містять норми різних галузей права: адміністративного, цивільного, кримінального тощо.

Ряд гарантій реалізації права на свободу совісті встановлено в сфері освіти та виховання дітей. Батьки або особи, які їх замінюють, за взаємною згодою мають право виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переконань та ставлення до релігії. Відповідно до Конституції України, законів України "Про освіту"' та "Про свободу совісті та релігійні організації" церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Державні учбово-виховні заклади в Україні мають світський характер. Доступ до різних форм і рівнів навчання надається громадянам незалежно від їх ставлення до релігії. В той же час громадяни можуть навчатися релігійним віровченням та здобувати релігійну освіту індивідуально або іншими шляхами, вільно обираючи мову. З цією метою релігійні організації можуть, відповідно до їх внутрішніх настанов, створювати учбові заклади і групи, проводити навчання в інших формах, використовуючи для цього приміщення, що їм належить або надається у користування. Викладачі віровчень і релігійні проповідники зобов'язані виховувати своїх слухачів в дусі терпимості і поваги до громадян, які не сповідають релігії та віруючих інших віросповідань.

Релігійним організаціям гарантується проведення наукових досліджень без будь-яких обмежень, в тому числі тих, що фінансуються державою. Не допускається обмеження на пропаганду їх результатів або включення до загальноосвітніх програм за ознакою їх відповідності чи невідповідності положенням будь-якої релігії чи атеїзму.

При здійсненні Україною державної політики щодо релігії і церкви держава виходить з принципу відокремлення релігійних організацій і церкви від держави. Держава не втручається в діяльність релігійних організацій, яка здійснюється в межах закону, не фінансує діяльність будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії. Жодна релігія не може бути визнана державною як обов'язкова.

Разом з тим держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій, сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості і поваги між громадянами, які сповідають або не сповідають релігію, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями, поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству. З метою забезпечення нормальної діяльності релігійних організацій і церкви, проведення ними культурних та обрядових заходів, навчання та наукових досліджень здійснюється процес врегулювання державно-церковних відносин. Церкві повертаються культові споруди, а в ряді випадків релігійним організаціям передаються споруди, які є визначними пам'ятками історії та культури, що тривалий час утримуються державою і використовуються з культурно-освітньою метою. Однак з метою збереження визначних пам'яток культової архітектури, забезпечення особливого режиму їх утримання та використання у всенародних культурних інтересах Урядом України затверджено перелік культових споруд, які не підлягають передачі у постійне користування релігійним організаціям.

Релігійні організації не виконують державних функцій, але відіграють значну роль у духовному відродженні суспільства, піклуються про хворих, знедолених, інвалідів , беруть участь у благодійницькій та іншій суспільне корисній діяльності. Релігійні організації мають право брати участь у громадському житті, а також використовувати на рівні з громадськими об'єднаннями засоби масової інформації. При цьому вони не можуть брати участі у діяльності політичних партій і надавати їм фінансову підтримку, висувати кандидатів до органів державної влади, вести передвиборчу агітацію, фінансувати виборчу компанію, окремих кандидатів до цих органів, зобов'язані додержуватися вимог чинного законодавства і правопорядку.