Основний зміст роботи

У Вступі обґрунтовується актуальність теми, визначаються мета і задачі дослідження, його наукова новизна, теоретична та практична цінність отриманих результатів, викладено положення, що виносяться на захист, відображаються форми їх апробації і впровадження у науково-дослідну, нормотворчу, правозастосовну діяльність та навчальну роботу.

Розділ 1 «Теоретико-методологічні аспекти дослідження медіації в кримінальному процесі» складається з трьох підрозділів. У ньому окреслено основні етапи розвитку наукової думки, що стосується досліджуваної проблеми та поставлених задач, визначено невирішені питання і запропоноване власне бачення шляхів розв’язання виявлених проблем.

Підрозділ 1.1 «Медіація як основна форма відновного правосуддя в кримінальному процесі» складається з двох підпунктів.

У підпункті 1.1.1 «Історичний розвиток правового регулювання медіації в кримінальному процесі України» за результатами аналізу положень Руської Правди, Литовських Статутів 1529, 1566, 1588 рр., Соборного Уложення 1649 р., Військового статуту 1716 р., Прав, за якими судиться малоросійський народ, 1743 р., Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р., Статуту кримінального судочинства 1864 р., Керівних начал кримінального права РРФСР 1919 р., Кримінального кодексу УСРР 1922 р., Кримінально-процесуального кодексу УСРР 1923 р., Кримінально-процесуального кодексу УСРР 1927 р., Основ кримінального законодавства СРСР 1958 р., Кримінально-процесуального кодексу УРСР 1960 р. та інших актів, що так чи інакше закріплювали можливість примирення між потерпілим і особою, яка вчинила злочин, а також здобутків російських дослідників (Н. Н. Єфремова, С. Г. Пен, М. А. Чельцов-Бебутов) зроблено висновок про те, що правова традиція України ще від часів Київської Русі і до проголошення незалежності містить чимало прикладів існування примирення між сторонами кримінального конфлікту. У подальшому на державному рівні було здійснено низку кроків з метою створення організаційних та правових умов для запровадження медіації в кримінальному процесі України, логічним результатом яких стало прийняття нового Кримінального процесуального кодексу України. Можливість укладення угоди про примирення між потерпілим та підозрюваним чи обвинуваченим (підсудним) стала новелою цього законодавчого акта.

Запровадження медіації на сучасному етапі розвитку України є не тільки прикладом світових уніфікаційних процесів, а передусім закономірним продовженням правової традиції України, що сформувалася ще від найдавніших часів.

У підпункті 1.1.2 «Поняття та форми відновного правосуддя в кримінальному процесі» розглянуто роботи основоположників ідеї відновного правосуддя Г. Зера «Зміна об’єктива: новий погляд на злочин та правосуддя» та М. Райта «Відновне правосуддя – шлях до справедливості». Окрім того, комплексне дослідження ідеї відновного правосуддя міститься в працях західних учених (І. Айртсен, Е. Ешуорт, Д. Ван Несс, Т. Маршал). Проаналізовано роботи російських науковців (Х. Д. Алікперов, Л. М. Карнозова, Є. А. Карякін, І. Л. Петрухін, Н. С. Шатіхіна) та вітчизняних (В. В. Землянська, В. Т. Маляренко, І. А. Войтюк) учених, які містять дослідження загальних причин появи ідеї відновного правосуддя як однієї з альтернативних форм розв’язання кримінально-правових конфліктів.

Акцентовано увагу на концепції відновного правосуддя, заснованій на визнанні того, що злочин є порушенням правопорядку стосовно окремого індивіда, певної спільноти, а не держави як суб’єкта права. Наведено визначення поняття «відновне правосуддя», з’ясовано основні форми, в яких воно може існувати.

У результаті системного аналізу роботи Т. Куна «Структура наукових революцій» доведено необхідність визначення відновного правосуддя як парадигми з огляду на те, що це не просто певна філософсько-правова категорія, спеціальний прийом чи метод розв’язання конфліктів, а самостійна концепція, що характеризується своєрідною схемою постановки та вирішення наукової проблеми.

У підрозділі 1.2 «Поняття та принципи медіації в кримінальному процесі, правила її проведення» на підставі комплексного дослідження позиції багатьох авторів з метою розкриття поняття «медіація», характеристики її основних ознак, виділяється два підходи до визначення даного терміна. Основою першого є діяльність медіатора (Т. Г. Морщакова, Г. Хесль), а другий підхід акцентує увагу на участі в процесі самих сторін конфлікту (Х. Бесемер, К. Хаптала, Г. Мета, Д. Хіммельстейн та ін.).

Відокремлено термін «медіація» від терміна «примирення», оскільки саме медіація являє собою механізм реалізації права сторін на примирення, яке, у свою чергу, є позитивним результатом проведеної медіації.

Автором удосконалено поняття «медіація в кримінальному процесі». Під цим терміном слід розуміти позасудову процедуру вирішення конфлікту з метою примирення потерпілого та підозрюваного, обвинуваченого (підсудного) чи засудженого, відновлення порушених правовідносин в суспільстві, яка досягається шляхом проведення переговорів з дотриманням принципів добровільності, самовизначення і конфіденційності за участю нейтральної та неупередженої третьої сторони (медіатора), внаслідок чого потерпілий отримує можливість виявити своє ставлення до кримінального правопорушення та його наслідків, підозрюваний, обвинувачений (підсудний) чи засуджений – прийняти на себе зобов’язання щодо відшкодування заподіяної шкоди, усунення інших негативних наслідків вчиненого кримінального правопорушення та здійснення інших дій, не пов’язаних із відшкодуванням шкоди (дії майнового або немайнового характеру, за винятком тих, що не відповідають інтересам суспільства або порушують права, свободи чи інтереси сторін або інших осіб) на користь потерпілого.

З огляду на визначення поняття «медіація в кримінальному процесі» виокремлено основні елементи та принципи медіації.

Проаналізовано типи (моделі) медіації залежно від її взаємозв’язку з традиційною системою кримінального правосуддя. Згідно з першою моделлю медіація є частиною звичайного кримінального процесу. Друга модель медіації являє собою реальну альтернативу кримінальному судочинству, коли певна кримінальна справа на ранній стадії процесу виводиться із системи кримінального правосуддя. Третя модель передбачає, що медіація є додатком до традиційної системи кримінального судочинства.

Проаналізовано Рекомендацію № 19 Комітету міністрів Ради Європи «Про медіацію в кримінальних справах», що містить вихідні положення до основних етапів медіації. Зважаючи на позицію автора про те, що медіація є позасудовою процедурою, виокремлено етапи медіації в межах кримінального процесу (ініціювання проведення медіації, направлення медіатору інформації про обставини справи для проведення медіації, прийняття процесуального рішення за результатами медіації) та етапи медіації поза межами кримінального процесу (проведення підготовчого засідання, процес переговорів, складання звіту медіатора за результатами проведеної медіації).

У підрозділі 1.3 «Теоретична модель правового статусу медіатора» досліджується Рекомендація № 19 «Про медіацію в кримінальних справах», Європейський кодекс поведінки для медіаторів, які містять вимоги до особистих якостей та професійної підготовки медіатора. Автором встановлено, що процес професійної підготовки медіаторів складається з двох взаємопов’язаних етапів: отримання знань та оволодіння навичками. Також наголошується на необхідності запровадження у вищих навчальних закладах окремої навчальної дисципліни «Медіація в кримінальному процесі як метод вирішення конфліктів» з метою надання теоретичних знань і практичних навичок у галузі сучасних технологій позасудового вирішення конфліктів.

Розділ 2 «Порівняльно-правова характеристика медіації в кримінальному процесі іноземних держав» містить шість підрозділів.

У підрозділі 2.1 «Медіація в Сполученому Королівстві Великої Британії та Північної Ірландії» досліджено досвід застосування медіації на прикладі Великобританії – країни, яка першою в Європі почала запроваджувати дану процедуру. Розглянуто основні причини появи медіації та її історичні віхи розвитку. Проаналізовано два типи медіації – поліцейську та судову. Наголошується на тому, що можливість проведення медіації на будь-якій стадії кримінального процесу, у тому числі і після винесення вироку, а також стосовно широкого кола справ є підтвердженням пріоритету відновної складової кримінального процесу над каральною і прикладом утвердження переваги прав та інтересів людини над інтересами держави.

У підрозділі 2.2 «Особливості проведення медіації в Королівстві Бельгія» вивчено основні етапи запровадження медіації та особливості її проведення. Встановлено, що практика застосування медіації щодо неповнолітніх та повнолітніх правопорушників розвивається окремими шляхами. Аналізуються особливості проведення медіації на етапі досудового розслідування справи прокуратурою. Автор стверджує, що при запровадженні медіації в кримінальний процес України доцільно врахувати досвід Бельгії щодо можливості проведення медіації на будь-якій стадії кримінального процесу, у тому числі і після винесення вироку, що дасть змогу ефективно реінтегрувати засудженого у соціальну спільноту.

У підрозділі 2.3 «Застосування медіації у Федеративній Республіці Німеччина» аналізуються основні етапи запровадження даної процедури у німецьку систему кримінального судочинства. Зазначається, що медіація стосовно повнолітніх та неповнолітніх злочинців має окреме нормативно-правове регулювання зі своїми особливостями. Акцентується увага на можливості широкого залучення громадських організацій до надання послуг медіації. Заслуговує на увагу досвід Німеччини в частині застосування медіації до широкої категорії кримінальних справ: в одних випадках успішно проведена медіація є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності, а в інших – враховується судом як пом’якшуюча обставина під час призначення особі покарання.

У підрозділі 2.4 «Аналіз медіації у кримінальному процесі Республіки Польща» звертається увага на особливості запровадження медіації – спочатку її застосовували на практиці і лише згодом закріпили на законодавчому рівні. Узагальнено досвід запровадження та застосування медіації шляхом аналізу критеріїв її допустимості залежно від тяжкості злочину та стадії процесу; порядку ініціювання і проведення медіації тощо. При цьому саме польський досвід повною мірою може бути тим орієнтиром, що враховуватиметься в Україні під час запровадження медіації до системи кримінального судочинства.

У підрозділі 2.5 «Характеристика медіації у Французькій Республіці» наголошується на відсутності у французькому законодавстві будь-яких обмежень стосовно проведення медіації, у результаті чого вона може застосовуватися щодо будь-якої кримінальної справи, незалежно від ступеня її тяжкості. За таких обставин результат примирення сторін у кожному конкретному випадку оцінюється органом, у провадженні якого перебуває справа. Доцільно врахувати досвід Франції щодо фінансування послуг медіаторів виключно з державного та місцевих бюджетів: таке положення забезпечить рівні можливості для потерпілого та особи, яка вчинила злочин, брати участь у медіації з метою подальшого примирення.

У підрозділі 2.6 «Особливості медіації в країнах Співдружності Незалежних Держав (Російська Федерація, Республіка Казахстан, Республіка Молдова)» узагальнено висвітлюється досвід тих країн СНД, де запровадження та застосування медіації за останнє десятиліття набуло найбільшого поширення. Особливістю імплементації медіації у правову систему вказаних країн є прийняття окремого нормативного акта, який прямо передбачає проведення медіації в кримінальному процесі.

Розділ 3 «Медіація в кримінальному процесі України: сучасний стан та перспективи розвитку» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1 «Становлення медіації в кримінальному процесі України: теоретико-правові аспекти» проаналізовано фактори, що зумовлюють необхідність розширення сфери застосування медіації – одного зі способів виправлення осіб, які вчинили кримінальні правопорушення, забезпечення захисту інтересів та відновлення потреб потерпілих, профілактики злочинності, розвантаження судів.

Досліджуються правові акти Організації Об’єднаних Націй, Ради Європи, в яких наголошено, що медіація є дієвим та ефективним засобом врегулювання конфліктів, запобігання рецидиву, спрощення порядку розгляду та прийняття рішення щодо окремих категорій кримінальних справ. Окрім того, аналізуються основні кроки із запровадження та застосування медіації у кримінальному процесі, що здійснюються на рівні органів державної влади, громадських організацій.

У підрозділі 3.2 «Застосування медіації в кримінальному процесі України: правові аспекти» встановлено, що вітчизняне законодавство передбачає достатньо передумов для можливості проведення медіації між потерпілим та підозрюваним, обвинуваченим чи засудженим, що передбачає їх примирення.

Аналізується поняття «примирення», наведено дві позиції з приводу його визначення: прихильники першої вважають примирення відмовою потерпілого від будь-яких претензій до особи, яка вчинила кримінальне правопорушення (Х. Д. Алікперов, О. О. Дудоров), інші вбачають в примиренні угоду між сторонами кримінального конфлікту, в якій фіксуються результати досягнутих домовленостей (Ю. В. Баулін, С. С. Яценко). Автор наводить власне визначення поняття «примирення в кримінальному процесі», під яким слід розуміти позитивний результат проведеної медіації, що має відповідні правові наслідки для сторін медіації та для досягнення якого необхідна участь третьої сторони (медіатора).

Також досліджується судова практика звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням на підставі статті 46 КК України, у зв’язку з передачею особи на поруки на підставі статті 47 КК України та із застосуванням звільнення від відбування покарання з випробуванням на підставі статті 75 КК України.

Проаналізовано Кримінальний процесуальний кодекс України та встановлено, що він містить ряд внутрішніх суперечностей, окремі його положення викладені непропорційно та непослідовно, у результаті чого він потребує доопрацювання та уточнення. Також досліджено зміст угоди про примирення.

Доведено, що примирення фактично може відбутися між потерпілим і підозрюваним, обвинуваченим – до постановлення вироку, а після постановлення вироку – між потерпілим та засудженим. За таких обставин примирення може бути підставою для звільнення від кримінальної відповідальності, пом’якшення покарання, звільнення від покарання, звільнення від відбування покарання з випробуванням, умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, заміни невідбутої частини покарання більш м’яким, звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру щодо неповнолітніх.

У підрозділі 3.3 «Законодавчі перспективи розвитку медіації в кримінальному процесі України» зазначено, що медіація потребує законодавчого закріплення на рівні спеціального закону, оскільки має свій особливий предмет правового регулювання та суб’єктів, специфічну процедуру, правові наслідки, а також визначення місця в системі офіційного кримінального судочинства.

Розроблено проект Закону України «Про медіацію в кримінальному процесі України». У законопроекті визначено основні принципи, відповідно до яких здійснюється медіація, розроблено процедуру її проведення, запропоновано встановити правовий статус медіатора (вимоги до особи медіатора, його права та обов’язки), врегульовано аспекти правової відповідальності, соціального та пенсійного забезпечення медіатора, організації діяльності медіаторів тощо. У прикінцевих положеннях проекту містяться зміни та доповнення до чинного Кримінального кодексу України та Кримінального процесуального кодексу України.

Запропоновано авторське визначення поняття «медіаційна таємниця», під якою слід розуміти будь-які відомості, що стали відомі медіатору при здійсненні ним своїх професійних обов’язків.

Позиція щодо необхідності запровадження медіації в кримінальному процесі України підкріплюється результатами анкетування.