Філософія основний курс (Ч1)

Суб'єктами суспільних відносин є індивіди та соціальні спільноти. У соціальній філософії здійснювалась як індивідуалізація суспільних відносин, так і їх соціалізація. Так, спираючись на роботи Вебера, Дюркгейма, Паретто, представник структурно-функціонального напрямку у соціології Парсонс спробував представити суспільство як системусоціальної взаємодії індивідів. Певна індивідуалізація суспільних відносин спостерігається також у теоретиків філософії життя та екзистенціалістів. Марксизм же навпаки подавав суспільні відносини виключно як відносини між соціальними спільнотами, надаючи перевагу суспільному. Долаючи зазначені абсолютизації, сучасна соціальна філософія наголошує на індивідуально-соціальному характері й природі суспільних відносин.

Серед різноманітних суспільних відносин соціальна філософія виділяє насамперед відносини з приводу власності (відносини власності); влади (владні відносини); соціальних і культурних цінностей, морально-правових норм тощо. Відповідно до умов розподілу праці, форм власності й типів влади суспільні відносини можуть розглядатися в контексті атьтернативи: антагоністичні (конфлікт між соціальними групами, їх протистояння) - неантагоністичні (гармонійне поєднання соціальних інтересів, соціальна злагода).

У сучасній систематизації суспільних відносин за провідний критерій беруться різноманітні сфери суспільного життя: матеріальна (виробничі, технологічні відносини, обмін, розподіл); соціальна-політична (класові, національні, етнічні, соціально-групові відносини); духовна (наукові, моральні, релігійні, художньо-естетичні відносини); культурно-побутова (родинно-сімейні, приятельські, подружні, побутові тощо).

Всі вони взаємопов'язані, і в різних життєвих ситуаціях визначальну роль відіграють різні групи суспільних відносин. Спроба ж наголосити на визначальності певних відносин – економічних (Маркс), духовних (Гегель, Вебер), релігійних (Дюркгейм, Кассірер), сексуальних (Фрейд) – об'єктивно створювала теоретично-абсолютизовану систему соціуму.

Аналіз суспільних відносин дозволяє дійти висновку про їх процесуальний характер. Суспільні відносини – це динаміка соціуму, його рух, процес постійної зміни одного соціального стану іншим.

Історія цивілізації поставила до порядку денного питання про людство як соціальну спільноту.

Людство - це спільність всіх людей, що об'єднуються бажанням зберегти і подовжити

людське життя на Землі та пов'язаних сукупною діяльністю щодо розвитку культури та прогресу, поєднаних інтимно-особистістними рисами людського буття у суспільстві.

Важливою підсистемою суспільства як цілого, котра співпадає з соціальною сферою соціального життя, виступає громадянське суспільство. Поняття «громадянське суспільство» включає всю сукупність неполітичних (недержавних) відносин у суспільстві, тобто економічних, моральних, культурно-духовних, релігійних, національних.

Громадянське суспільство - це сфера спонтанного виявлення, свободних індивідів,

асоціацій та організацій громадян, котрідобровільно сформувались і захищені законом від прямого втручання та свавільної регламентації з боку органів державної влади.

Інститутами громадянського суспільства є:

1)добровільні громадські організації та соціальні рухи, а також партії на перших етапах свого існування, доки вони не задіяні в механізмах здійснення влади;

2)незалежні засоби масової інформації;

3)громадська думка як соціальний інститут;

4)вибори та референдуми, якщо вони допомагають формувати і виявляти громадську думку та захищати групові інтереси;

5)залежні від громадян елементи судової та правоохоронної системи (суд присяжних, народні міліцейські загони тощо).

161

Громадянське суспільство - це не тільки сфера, але й тип взаємодії, певна модель соціальної організації з притаманними їй якісними характеристиками, а саме:

-суб'єктами взаємодії в громадянському суспільстві виступають вільні та рівні індивіди, що вірять в свою здатність вирішувати проблеми;

-для них не є чужими суспільні проблеми і вони зорієнтовані на громадські

справи:

-індивідуалізм і конкурентність у іх діяльності суміщаються з відносинами взаємної довіри та співробітництва, здатністю до компромісів, зваженістю та толерантністю.

Громадянське суспільство - це постійно функціонуюча організація людей, які об'єдналися навколо самостійно обраних цілей. Саме громадянське суспільство гарантує кожній людині свободний вибір свого економічного буття, стверджує пріоритет прав людини, виключає монополію однієї ідеології, єдиного світогляду, гарантує свободу совісті. Громадянське суспільство повинно засновуватись на свободі, рівних правах, самоорганізації та саморегулюванні.

Надзвичайно важливою є необхідність звернути увагу на те, як сприймалося суспільство в

історії розвитку людства. На перший погляд є очевидним, що суспільство починається з людини, існування численності людей. На ранніх стадіях розвитку філософії суспільство й розумілося як сукупність людей. Але відразу перед філософами постало питання: що об’єднує людей, що перетворює сукупність людей на особливе ціле – суспільство? Щодо цього існує кілька концепцій.

Основні концепції суспільства:

1.Біологічна: розглядає суспільство. як відокремлену частину природи. що продовжує жити за природними законами. Головним чинником існування суспільства вона вважає боротьбу видів або класів (теорія соціального дарвінізму).

2.Феноменологічна: суспільство тлумачиться як середовище людини з її суперечливими зв’язками і відносинами.

3.Діалектико-матеріалістична: суспільство розглядається як соціальна форма руху матерії, що має спеціальний статус і свої особливості. Основною категорією цього статусу є наявність суспільного буття.

4.Соціологічна: суспільство розглядається як людство в цілому, як історично визначений спосіб існування і спілкування людей в їх сукупності. Кожна з цих концепцій більш або менш обмежена, схематична у порівнянні з реальним життям. І жодна з них не може претендувати на монопольне володіння істиною. Але спробуємо визначитися.

Щоб жити, люди повинні відтворювати своє життя у всьому її обсязі та змісті. Саме спільна діяльність з виробництва власного життя об’єднує людей. Боротьба за виживання на біологічному рівні біологічними засобами для людини відходить на другий план.

Важливою характеристикою діяльності є те, що вона пов’язує всі компоненти суспільного життя: утворюються сталі й динамічні зв’язки між різними сферами діяльності, епохами, поколіннями. Засобами зв’язку виступають предмети та явища матеріального й духовного світу: знаряддя праці, знання, ідеали тощо. Ці зв’язки в цілому називають суспільними відносинами.

Таким чином, суспільство виникає за взаємодії двох чинників – діяльності та суспільних відносин. Виходячи з цього, доцільним буде ще раз сформулювати поняття. Суспільство – це цілісна система історично визначених форм, суспільних відносин, що складаються в процесі діяльності людей, пов’язаної з приведенням природи і власного життя у відповідність до своїх потреб.

Але мало сказати, що суспільство – це система. Наявність розумних людей у ньому перетворює систему на вічно рухомий і відновлюваний живий механізм, що має свій початок, розвиток, занепад і перехід до нового ступеня. Інакше кажучи, феномен суспільства слід розглядати діалектично.

Основою цілісності та конкретно-історичної визначеності суспільства є суспільне виробництво. Воно становить собою суспільний процес виробництва і відтворення соціального життя, суспільних зв’язків, у які люди вступають протягом своєї життєдіяльності.

162

Суспільне виробництво можна розглядати в двох планах:

–в економічному – як виробництво засобів для життя, доданої вартості;

–у філософському – як виробництво життя безпосередньо.

Суспільне виробництво в філософському є діалектичною єдністю двох сфер:

–сфери виробництва засобів життя;

–сфери виробництва самої людини (сім’ї та суспільної системи виховання й освіти людини).

Возначеній темі важливу роль відіграє поняття “спосіб виробництва матеріальних благ”, пов’язаних з існуванням матеріального виробництва у історично конкретних формах і відтворенням матеріального багатства, як запоруки самого існування суспільства. Визначальна роль матеріального виробництва полягає також у тому, що основні зміни в суспільстві починаються в матеріальному виробництві, а вже потім – у духовній сфері суспільства. Матеріальне виробництво визначає діяльність людей через систему потреб. Втім, і потреби людей здатні істотно впливати на соціальну діяльність. Такий підхід відповідає на питання чому матеріальне виробництво є основою суспільного життя.

Спосіб виробництва матеріальних благ – це історично визначений вид людської життєдіяльності, спосіб добування засобів до життя, необхідних для задоволення матеріальних та духовних потреб.

Спосіб виробництва є діалектичною єдністю продуктивних сил та виробничих відносин – двох боків виробництва, що є виразниками відношення людини до природи та одне до одного.

Продуктивні сили – це сили, за допомогою яких суспільство впливає на природу і змінює

її.

Зтрьох компонентів, що становлять продуктивні сили суспільства – людина, засоби праці

(машини, верстати, інструменти), предмети праці (сировина і допоміжні матеріали) головним

єлюдина.

Виробничі відносини – сукупність матеріальних відносин, що складаються між людьми у процесі виробництва та з його приводу.

Матеріальність виробничих відносин полягає в тому, що вони, склавшись у процесі матеріального виробництва, існують об’єктивно, незалежно від людської свідомості. Це відбувається тому, що люди не можуть обирати продуктивні сили за своїми бажаннями. Виробничі відносини залежать від рівня продуктивних сил, створених попередніми поколіннями та сучасниками.

Сутність діалектики розвитку продуктивних сил та виробничих відносин полягає в тому, що обидві ці сторони будь-якого способу виробництва взаємопов’язані і взаємообумовлені.

Розвиток виробництва завжди починається з розвитку продуктивних сил, насамперед, найбільш революційного елемента виробництва – знарядь праці. Новий рівень розвитку продуктивних сил створює все нові й нові потреби. Разом з продуктивними силами розвиваються й виробничі відносини. На підставі цього сформульовано загальносоціологічний закон:

Рівень виробничих відносин є відповідним характеру та рівню розвитку продуктивних сил. Цей закон стверджує, що розвиток продуктивних сил раніше або пізніше викликає

відповідні зміни у виробничих відносинах. З іншого боку, певні виробничі відносини, в свою чергу, починають впливати на подальший розвиток відповідно продуктивних сил.

Але діалектика продуктивних сил і виробничих відносин не відбувається автоматично: на її темпи і характер впливає усвідомлення людьми своїх інтересів, потреб та їх оцінка.

Потреба – це таке відношення суспільства, класу, соціальної групи, особистості до умов існування й розвитку в якому відбивається певна необхідність у матеріальних і духовних цінностях.

Всі потреби людини беруть свій початок від мотивацій, що забезпечують індивідуальне та групове самозбереження: потреба в харчуванні, одязі, житлі, продовженні роду.

Потреби перебувають у суперечливій єдності з виробництвом. З одного боку, потреби обумовлюють розвиток суспільного виробництва. З іншого – виробництво, створюючи конкретні види матеріальних та духовних багатств, породжує нові потреби в них.

163

З’ясувати нагальні потреби розвитку суспільства означає реалізувати суспільний інтерес в цілому. Інтереси співпадають з тим. що ми називаємо потребами суспільного розвитку.

Інтерес – це певне психологічне переживання, що втілюється у цільовій спрямованості людини або колективу на набуття або освоєння тих або інших багатств – матеріальних і духовних.

Якщо потреби орієнтуються переважно на їх задоволення, то інтереси спрямовані на ті соціальні відносини, інститути, установи, від яких залежить розподіл благ та цінностей, що забезпечують задоволення потреб. Інтереси тісно пов’язані з розподільчими відносинами в суспільстві і спрямовані або на їх зміцнення або на їх зміну. В інтересах відбивається соціальний стан індивідів, що обумовлює їх роль, як найважливіших спонукальних стимулів суспільного розвитку.

Інтереси людей є надзвичайно суперечливими і визначаються соціальною структурою суспільства. Визначальним при дослідженні соціальної структури є поняття “соціальна група”.

Соціальна група – це сукупність певної кількості людей, об’єднаних соціальними інтересами і спільною справою.

Суспільне буття соціальних груп визначає наявність суспільної свідомості.

Суспільна свідомість – це духовне життя людини, це відображення духовного життя в свідомості людини.

Який характер має буття (тобто виробничі відносини), такий характер має і суспільство, його побут, державна система тощо.

Характеристика багатьох засадових положень соціальної філософії залежить від тієї позиції, яку займає дослідних, беручись до справи аналізу феномену людського суспільства. Отже, важливим питанням цього розділу філософського знання є дослідження методологічних основ, методологічних підходів даної сфери наукової діяльності.

В історії розвитку матеріального виробництва, яке посідає центральне місце в характеристиці буття людського соціуму, виділяють три основних етапи, три революції, у результаті яких докорінним чином відбулась зміна виробничих сил суспільства. По-перше, це неолітична революця (приблизно 10 тис. р. до н. е.) під час якої відбувся перехід від споживацьких форм виробництва (збиральництво, плювання) до відновлюваного виробництва (землеробство, скотарство). По-друге, це промислова революція (ХІХ ст.), під час якої відбувся перехід до машинного виробництва, коли людина перенесла на машину свої подвижні функції. По-третє, це науково-технічна революція (середина ХХ ст.), коли відбувся перехід до автоматизованого виробництва Людина у цей час віддає машинам свої управлінські функції, виходячи тим самим за межі безпосереднього виробництва. В оцінці причини й змісту цих карколомних змін в історії людства й полягають основні протилежності їх сприйняття у рамках матеріалістичного та ідеалістичного підходів. Ідеалістичний підхід, як відомо, на відміну від матеріалістичного, заснований на тому принципі, що суспільна свідомість визначає суспільне буття. Тут суспільна свідомість – цілісна духовна сторона історичного процесу, яка уявляє собою не сукупність індивідуальних свідомостей окремих членів суспільства, а цілісне духовне явище, яке має свою складну внутрішню структуру. Цією структурою передбачаються свої рівні свідомості (теоретичний, побутовий, ідеологія, соціальна психологія тощо), форми свідомості (політика, право, мораль, релігія, мистецтво, філософія, наука). Головним же джерелом діяльності людини ідеалісти вважають ідеальні мотиви людей, а не їх матеріальні інтереси.

Специфічними в рамках соціальної філософії є й прояв її законів. Як відомо, закони – це суттєві, необхідні зв’язки між явищами та процесами, які періодично повторюються. Але ж соціальні процес і явища мають суттєву відмінність від тих, які характеризують світ поза людською свідомістю. У чому ж їх, ця суттєва відмінність, полягає?

По-перше, усі соціальні закони обумовлені людською діяльністю, а отже носять суб’єктивно-об’єктивний характер. Нічого абсолютно об’єктивного у розвитку суспільства нема й бути не може.

164

По-друге, багатоманіття зв’язків у суспільстві, яке обумовлене індивідуальним характером його структури, призводить до того, що самі суспільні закони носять переважно статистичний характер, а не характер безпосередньої дії.

По-третє, т. я. суспільні закони багато у чому залежать не тільки від багатоманіття людських взаємостосунків, але й від життя індивідууму, діючого суб’єкту, то й у часовому плані вони орієнтовані на саме людське життя, на час людської життєдіяльності. Це робить їх переважним чином короткостроковими й набагато менш тривалими, ніж закони у сфері природознавства.

Багато хто з філософів вважає, що людське життя, життя людського суспільства взагалі лежить поза закономірностями. Незалежн від ставлення до цієї точки зору можна сказати, що діалектика свободи й необхідності сприяє формуванню трьох принципових позицій у ставленні щодо проблеми закономірності суспільного розвитку. Відповідно до першого погляду – фаталістичного, - абсолютизується необхідність тих чи інших соціальних процесів та явищ. Радикальною опозицією до цього погляду є сприйняття соціальних процесів як прояв суцільної свободи (волюнтаризм). Третім поглядом свобода й історична необхідність визнається двома сторонами однієї суперечності. Ця діалектична позиція, говорячи словами Т.Гоббса, сприймає свободу як пізнану необхідність. А відомий арабський поет О.Хайям так висловився відносно цієї проблеми:

Летящий мяч не скажет нет иль да. Игрок метнул – стремглав летит туда. Так вот и нас не спросять, возьмут И в этот мир забросят.

Решает небо каждого куда.

В суспільному виробництві людина пізнає, оцінює, планує, прогнозує, створює матеріальні цінності, які в свою чергу сприяють розвиткові його розумових та фізичних здібностей, збільшують потенціал його творчих можливостей. В продуктивній діяльності людина втілює свої сутнісні сили. Своєю діяльністю людина не лише змінює природу, а й створює нову природу, оптимальну для існування й розвитку людини. На основі й у процесі суспільного виробництва формується нова система організації суспільства, якісно інший спосіб формування еволюційних програм, метою яких стає людина в її соціально-діяльній сутності.

2.2. Суспільство як процес. Проблема сенсу історії

Історичне мислення - важлива складова філософського освоєння світу. Філософія історичного процесу починається з визначення складу і статусу, соціальної ролі та історичної дол дійових осіб та виконавців історичних подій та вчинків. Філософія історії постає як наука про людей в просторі і часі, про їхні реальні дії та взаємовідносини.

Історія дає змогу зрозуміти сучасне за допомогою минулою. Наприклад, джерела розвитку капіталістичного виробництва, господарювання і способу життя М.Вебер вбачав у цінностях, витворених релігією. Звернувшись до історії розвитку релігійних ідей, учений зумів пояснити причини масового утвердження таких життєвих пріоритетів, як престиж індивідуальної праці, особиста ініціатива, відповідальність, чесність і чіткість у справах, ощадливість тощо. Саме вони, на думку Вебера, становлять основу духу капіталізму, пояснюють його особливості та перспективи розвитку.

Соціальна історія являє собою відносно самостійні і разом з тим глибоко взаємопоєднані між собою життєві лінії: історії подій (стосунків і конфліктів між соціальними групами і інститутами), історії повсякденності (еволюції виробництва, побуту, способу життя тощо) та історії еволюції людською духу. Соціальна історія постає реальною історією життєдіяльності конкретних членів суспільства, їхнього способу виробництва і мислення, почуттів і дій, потреб і пристрастей, стосунків і конфліктів. Людський вимір історії – у розумінні чільного місця людини в історичному процесі – дає можливість цілісно сприймати життя у просторі й часі.

До розуміння історичного характеру соціуму філософи й історики йшли століттями, намагаючись проникнути у природу і суть історії, визначити детермінуючі фактори і рушійні

165

сили. Першу спробу охопити Історичний процес як цілісність зробив Августин Блаженний, що обгрунтував християнську концепцію історії як результат божественного визначення. Етапною стала історична концепція Гегеля, де процес суспільного розвитку розглядався як втілення абсолютної ідеї. Третьою спробою проникнення в природу історії виявилась марксистська концепція її матеріалістичного розуміння, де розкриваються внутрішні чинники історії (суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами). Концепція матеріалістичного розуміння історії викликала неоднозначне ставлення. Одні пов'язували з нею надії на побудову соціально-справедливого комуністичного майбутнього, інші вважали схематизацією історичного процесу і орієнтацією пролетаріату на руйнування споконвічних підвалин суспільного життя.

Відомий німецький філософ Юрген Хабермас висуває альтернативну марксизмові концепцію соціальної еволюції, фундаментом створення якої він вважає лінгвістичний аналіз мови. Саме мовна комунікація і мовне розуміння створюють передумови для практичного здійснення передбачуваних форм життя, відповідних форм соціальної дійсності. Марксистський аналіз історії розвитку суспільства як історії становлення відповідних форм праці Хабермас намагається замінити історією комунікативних процесів. Категорії «продуктивні сили» і «виробничі відносини» мають поступитися місцем більш загальним поняттям: «праця», що Хабермас тлумачить як раціональний вибір, «інструментальна дія» і «інтеракція» (всі комунікативні дії). Історичний процес німецький вчений розглядає як соціокультурний процес навчання, відповідно до цього робить висновок про існування чотирьох суспільних формацій людської історії (передвисококультурної, традиційної, капіталістичної, посткапіталістичної, державно-соціалістичної).

Хоркхаймер, Адорно та Маркузе відкидають історичний матеріалізм як загальну теорію історичного процесу, тлумачать матеріалістичне розуміння історії як зневаження і нищення гуманного характеру великих ідей людства - істини, свободи, справедливості, гуманності, прогресу.

Французький філософ і соціолог Раймон Арон вважав, що історик має охоплювати минуле своїм розумінням, «шукати у минулому себе і іншого». Історію він тлумачить як ірраціональний, індетермінантний перебіг подій і хаос, в якому неможливо розібратись. Р. Арон заперечує існування історичних законів, єдності світової історії, ідею суспільного прогресу як сходження людства ступенями розвитку. Німецький філософ-екзистенціаліст Мартін Хайдеггер у роботах «Буття і час», «Про сутність людської свободи», «Буття й істина» та інших пропонує аналіз історичного процесу як «інстинтування людини» у царині свободи, як безпосереднього існування людства. Це феноменальна сфера смислів як можливих способів розуміння і витлумачення речей. Смисли, зафіксовані в мові, передаються від покоління до покоління через традиційні фундаментальні уявлення і звичаї.

Історія людства, на думку філософа-екзистенціаліста Карла Ясперса має єдину основу духовну, яка грунтується на вірі. Історія почитається із своєрідного осьового часу - з моменту формування світових філософій і релігій, що підняли дух людини до осмнслення всезагального, забезпечили їй духовну самостійність і самість. У своїх працях «Психологія світоглядів», «Джерела історії та її мета», «Розум і антирозум у нашу епоху» та інших Яснерс доводить, що дійсну основу єднання людей становить дух, а не родова, природна чи економічна спільнота. Саме він забезпечує цілісність цивілізації, єднає людей у спільному прагненні до свободи, застерігає від раціоналістичних утопій. Мислитель обґрунтовує ідею духовної єдності людства як стрижня історичного процесу, що спрямовує історичний поступ до свободи.

Професор філософії США Френсгс Фукуяма у 1989 році опублікував статтю «Кінець історії», де доводить, що людство врешті-решт знайшло кінцеву, розумну форму суспільства і держави, поступово підтягує реальність до вселюдського ідеалу суспільного і державного співжиття. Лібералізм пропонує кінцеву раціональну форму суспільства. Головною ідеєю лібералізму є ідея самоцінності індивіда. Вона викристалізовувалась у полеміці двох головних соціально-політичних течій - фашизму та комунізму. Фашизм наголошував на можливості подолання відчуження засобами сильної держави і виховання нової людини на ідеях

166

національної виключності. Комунізм обирав шлях соціальної революції і диктатури пролетаріату. Якщо перший призвів до Нюрнберзького процесу, то другим - до краху політики перебудови. Сьогоденну загрозу лібералізму Ф. Фукуяма вбачає у релігії і націоналізмі.

Отже, пошук оптимальних ідей організації суспільного життя триває. У ХХІ ст. проблема вижинання людства зумовлює новий виток теоретичних досліджень. При цьому ключовими поняттями аналізу суспільного процесу є поняття соціально-економічної формації.

Соціально-економічна формація – множина взаємопроникливих системно-

структурних утворень, що виступають як певна якісна суспільна цілісність, історично визначений тип суспільних зв'язків і залежностей, що базується на пануванні певного способу виробництва.

Своєрідним доповненням та антитезою формаційної теорії виступають теорії цивілізаційного циклізму, основним поняттям для котрих виступає поняття цивілізації. У межах цього підходу всесвітня історія трактується як зміна та одночасне співіснування різних цивілізацій.

Цивілізація – це певна цілісність матеріального і духовного життя людей у певних просторових та. часових межах.

У філософії виділяються чотири підходи до розуміння цивілізації: 1)пряме суміщення понять цивілізації та культури, навіть їх ототожнення; 2)цивілізація вважається ідеалом розвитку людства; 3)вона виступає певною стадією у розвитку локальних культур;

4)це якісно різні етнічні, соціальні утворення, що характеризують рівень суспільноматеріального розвитку різних регіонів планети.

Представниками цивілізаційного підходу є О. Шпенглер, А. Тойнбі, М. Данілевський та ін. Особливість цивілізаційних етапів розкривається при співставленні з принципами

виділення формаційних структур.

По-перше, цивілізація містить вказівки на певну висоту, зрілість розвитку суспільства; в цьому контексті співставляються дикість, варварство, цивілізація як етапи людської історії.

По-друге, цивілізація не пов'язана з жостким виділенням способу виробництва, суспільного виробництва як певного фактора функціонування соціуму, а заснована на більш широкому колі аналізу соціальної структури.

По-третє, в якості основ суспільства виділяються культурологічні фактори, духовні засади суспільства.

Четвертим важливим моментом є те, що цивілізація фіксує конкретніше емпіричний пласт суспільного життя, його особливості та взаємозв'язки, ніж формація.

По-п'яте, цивілізація пов'язана з особливостями всесвітньо-історичних змін, що характеризують загальні тенденції розвитку всіх країн на сучасному етапі.

2.3. Історична генеза соціальних спільнот

Історично першими спільнотами людей були рід, плем'я, сім'я, громада. Саме вони забезпечували функціонування та розвиток виробництва засобів до існування, форм їх обміну, розподілу та споживання, спільну взаємодію з природою. Пізніше на підґрунті родоплемінного суспільства з'явились класи та народності, а пізніше соціальна структура суспільства поповнилась ще одним елементом - нацією.

Сім'я існує з найдавніших часів і до наших днів, бо грунтується вона на споконвічній потребі людини у безпосередньому відтворенні життя, вихованні дітей, догляду за престарілими членами родини. Кровні родичі у сім'ї зв'язані між собою спільністю побиту, взаємодопомогою та відповідальністю. Група кровних родичів, що ведуть своє походження по одній лінії (материнській чи батьківській), усвідомлюють себе нащадками спільного предка (реального чи міфічного), мають спільне родове ім'я, утворюють таке об'єднання, як рід.

167

Визначальними рисами родових стосунків є: рівність всіх членів роду та відсутність майнових відносин між родичами. Плем'я охоплює декілька родів, визначається спільністю території, економічними стосунками співплемгнників, єдиною племінною мовою, культурою, самосвідомістю й традиціями. Якщо рід не мав майнових стосунків, то плем'я вже не могло без них обійтись. Змінився характер діяльності, на стосунки між людьми вплинув розподіл праці, що дало поштовх розвиткові виробництва, підйому продуктивності праці, обміну, нерівномірності концентрації власності у різних членів племені.

На руїнах родоплемінних стосунків виникають народності та суспільні класи, потреба у регуляції стосунків між ними породжує такий інститут, як держава. Народність виступає як спільність людей, що живуть на одній території, в єдиному соціокультурному середовищі, спілкуються однією мовою, мають спільні традиції, звичаї, риси характеру. Приватна власність руйнувала цю єдність.

На основі народності виникає така спільність, як нація, класові ж стосунки між людьми набувають більш стійкого вигляду, зумовлюють характер суспільно-історичного процесу. Характер світосприйняття та направленість практичних дій багато в чому визначають національні ознаки.

Нація – це спільність людей, що формується завдяки єдності таких засад:

територіальних, бо кожна нація має свій «життєвий простір», втрачаючи котрий, вона втрачає і організуючу, єднальну енергію; етнічних (самосвідомість, мова, усвідомлення спільності походження, єдності історії, традиції); економічних, бо спільність господарських зв'язків універсального рівня консолідує людей, пов'язує єдиною справою; загальнокультурних (традиції, звичаї, обряди); психологічних, до яких входить спосіб діяльності, взаємоспілкування.

Специфіка національних відносин зумовлена такими чинниками:

1) національні відносини вплетені в систему матеріальних та ідеологічних відносин і водночас виступають як відносно самостійні;

2)центр уваги зміщується в галузь надбудови (мова, свідомість, культура, психологія);

3)важливу роль відіграє національний характер;

4)неадекватно оцінюється позитивне і негативне у своєї нації та у інших;

5)історично зумовлені дружні стосунки або агресивність між різними народами. Складність та суперечливість національних відносин вимагають делікатності, такту,

зваженості та терпимості. Найефективніший шлях розуміння національного – через культуру. Останнім часом все більше утверджується підхід до інтерпретації поняття «нація» як політичного, громадянського, а не етнічного утворення, коли до нації включаються всі громадяни певної держави, незалежно від їх етнічного походження. У цьому випадку «нація» тлумачиться як сукупність громадян однієї держави, що володіє самосвідомістю своєї єдності.

2.4. Форми суспільної свідомості

Одним з найважливіших концептів, необхідних для адекватного аналізу суспільства є поняття суспільної свідомості.

Суспільна свідомість - сукупність поглядів, уявлень, ідей та теорій, що відображають

суспільне буття.

Теоретичний рівень суспільної свідомості є найбільш високим рівнем узагальнення дійсності й найрозвинутішою формою організації знання. До теоретичного рівня свідомості належить особлива форма наукового знання - теорія. Теоретична суспільна свідомість узагальнює практику в широких історичних масштабах, виступає ідеальною програмою її розвитку, вона пов'язана з існуванням категорій.

168

Усвідомості виділяють два рівні - ідеологію і суспільну психологію. Матеріальні економічні відносини, соціальні умови існування людей, їх повсякденна діяльність і нагромаджуваний досвід відображаються в людській психіці у вигляді почуттів, настроїв, думок, спонукань, звичок, їх називають суспільною психологією.

Суспільна психологія виникає безпосередньо під впливом певних умів соціального буття людей, їх діяльності. Вона не виступає у вигляді узагальненої системи поглядів, а виявляється в емоціях, почуттях, настроях. Ідеї й погляди людей на рівні суспільної психології не мають теоретичного виявлення, вони носять емпіричний характер, інтелектуальні моменти переплітаються з емоційними. Суспільна психологія є частиною буденної свідомості. На формування суспільної свідомості мають вплив психічні риси нації, своєрідність побуту і звичаї їх окремих верств.

Суспільна свідомість керується соціальними законами, її історія йде за історією суспільного буття, і те, які саме відбуватимуться зміни – еволюційні чи революційні, оцінка свідомості визначається у кінцевому підсумку відповідно змінам у суспільному бутті.

Індивідуальна свідомість народжується і вмирає разом з народженням і смертю людини. Вона відбиває неповторні риси її життєвого шляху, виховання. Для індивідуальної свідомості об'єктивне середовище, під впливом якого вона формується, виступає як результат взаємодії макросередовища – суспільного буття, мікросередовища (умов життя соціальної групи), умов особистого життя. Індивідуальна свідомість перебуває під впливом і таких факторів, як рівень розвитку даного індивіда, особистий характер.

Усоціальній філософії розрізняють форми суспільної свідомості - типи відображення суспільного буття в людській свідомості. Залежно від сфер суспільного життя розрізняють політику, мораль, право, мистецтво, релігію, філософію.

Всі ці форми суспільної свідомості беруть участь у формуванні світогляду людей. Суспільна й індивідуальна свідомості постійно взаємодіють між собою, взаємно збагачують одна одну.

2.5.Філософія історії. Джерела, спрямованість та рушійні сили історії розвитку людства.

Історія – це розгорнута в часі реальність буття людини. Саме історія людства розкриває і

демонструє можливості людини. Водночас, історія не тотожна життю сукупності людей: вона певним чином структурована. В її русі виявляється не лише розумність, а й людське несвідоме так само, як і велика кількість факторів природного, виробничого, технологічного та іншого характерів. Історія є джерелом більшості філософських проблем і її занепад відбивається на розвитку філософії. Тому можна взяти на себе сміливість заявити, що вся філософія – це насампред філософія історії.

Якщо ми бажаємо дізнатися, що таке людина, якими є її справжні вияви, то повинні звернутися до історії. Але реальний хід історії не лише сприяє виявленню можливостей людини, а й обмежує їх. Стосовно окремої людини історія являє собою не лише життєву школу, перелік історичних осіб дії яких викликають захват і бажання їх наслідувати, а й неможливість такого наслідування. Бо з одного боку, змінюються історичні умови, і діяти так. як попередники вже не має сенсу. З іншого боку, помилки людей історичного минулого малокорисні, тому що люди краще вчаться на власних помилках.

Кожне покоління, виходячи на історичну арену. впевнене у своїй неповторності й оригінальності, а не усвідомлює себе черговою ланкою в історичному русі. Коли ж воно нарешті усвідомлює цю свою якість, то помічає, що здійснило масу помилок і змушене поступитися місцем новому поколінню. Але якщо “історія вчить нас лише того, що вона нічого нас не вчить”, то чи є вона чимось більшим, ніж нагромадження фактів і подій? Чи можна її розглядати як єдиний процес?

Початкова орієнтація в історичному процесі потрібна кожній людині. яка прагне свідомо будувати своє життя, бо поза історією людства людини просто немає. Це означає, що людське

169

буття має принципово історичний характер і вимагає від людини певних зусиль, спрямованих на забезпечення умов свого життя:

–виховання та навчання дітей;

–передання естафети досвіду;

–збереження власних надбань.

Загальну орієнтацію людини в історичному процесі покликана філософія історії.

Філософія історії – сфера філософського знання про загальність і сутність історичного процесу, іманентну логіку розвитку суспільства.

Згадане поняття виникло лише у 2 половині ХVIII ст. До цього історія означала лише зв’язаний виклад почутого, побаченого. Системні риси філософії історії сформулював Г.Гегель:

–визнання історії людства, як специфічної даності, відмінної від природи, як процесу;

–завдання історика – не знання зробленого людьми, а розуміння того, чим вони керувалися, про що думали під час дій;

–історичні дії людей є двоаспектними; ззовні це просто події, співвіднесені у просторі й часі, а всередині – думки, поєднані одна з одною логічними зв’язками;

–визнання факту, що історія закінчується у теперішньому часі (історія не має вірогідних

відомостей про майбутнє і усвідомлює невідомість достеменного перебігу подій). Упродовж новітньої історії сформувалося коло вихідних проблем філософії історії.

Найбільш цікавою серед них є проблема спрямованості історії:

–куди йде людська історія?

–чи має вона відкриту або приховану мету?

–чи повинна мати історія визначений початок і кінець?

В історичному розгляді цієї проблеми можна визначити такі варіанти тлумачень спрямованості історії:

1.Замкнений колообіг. Панував в античній філософії, яка розглядає хід історії, як нескінченне повернення до минулого та його відтворення у незмінному виді через певний період часу. При цьому подіям спочатку не надавали порівняльної оцінки, розглядаючи їх без рівня змін, що відбувалися (Геракліт), а потім розглядали через зіставлення “досконале – недосконале”, з виходом на вищі стани і поверненням на початкові (Демокріт, Лукрецій Кар)

2.Лінійний варіант. Прямування історії в нескінченність: почалася в невизначений час, прямує без суттєвих змін невідомо куди (Тацит). У Новий час був дещо модернізований (Б.Спіноза, А.Шопенгауер) – в ході історії змінюється лише форма її існування, а сутність лишається незмінною.

3.Відтинковий варіант (епоха Середньовіччя) вкладається у межі і має кінцевий. Завершений характер: починається з гріхопадіння і завершується Страшним судом. Упевненістю у неминучість завершення історії пронизані твори російських релігійних філософів (В.Соловйов, М.Бердяєв).

4.Спіралевидний варіант. Нібито зберігає розуміння руху історії за колом, але при тому циклізм (злет після падіння) щоразу збільшує амплітуду і виходить на якісно новий рівень (Кондорсе, Гегель, Маркс).

На тлі останнього варіанту сформувалася ідея суспільно-історичного прогресу. Але прогрес не буває абсолютним. Гегель наочно продемонстрував, що кожен конкретний крок в процесі історії можна вважати прогресом (це вихід на якісно нові рівні виявлення історії), але водночас це буде і регресом (оскільки при цьому відрізаються можливості інших здійснень).

170