Філософія основний курс (Ч1)

Свою назву вона одержала від імені однієї з діючих осіб давньогрецької міфології Гермеса — „прислужника богів”, одна з функцій якого - бути посередником між богами i людьми, тлумачити волю богів людям, а бажання людей богом. У давньогрецькій філософії і філології під герменевтикою розуміли тлумачення алегорій багатозначних символів інтерпретацію поетичних творів (перш за все Гомера).

В епоху феодалізму основним тлумачення були „священні книги” (Біблія, Коран), доступні лише освіченим у першу чергу богословам. Церква монополізує право тлумачення священних текстів, відіграючи таким чином, роль Гермеса. Виникає монопольна теологічна герменевтика. Один з видатних герменевтик цього періоду — Фома Аквінський.

З початком формування в епоху Відродження класичної філології, незалежної від теології герменевтика виступає як мистецтво перекладу пам’ятників минулої античної культури на мову живої, сучасно культури. У цей період третій стан протиставив католицтву свій варіант протестантську релігію, „лютеранство”. Монополію тлумачення священних текстів було зруйновано. М.Лютер робить переклад Біблії з латинської мови на німецьку, потім робить й переклад іншими мовами. Це принципово змінило ситуацію: кожен письменник віруючий міг сам тлумачити Біблію. У зв’язку з діяльністю різних гуманістів Відродження (Роттердамського, Манетті та інших) виникає Принципово новий варіант герменевтики: „історичний аналіз” самої віри, „історичний аналіз” письмових релігійних текстів з метою їх очищення від спотворень.

У Новий час триває процес перетворення проблем герменевтики з монополії вузького кола освічених богословів у питання, що чіпає велику кількість людей (і віруючих, i невіруючих). Свій вклад вносять Бекон, Гоббс, Спiноза, Мелъє, Вольтер. На початку ХIХ ст. Шлейєрмахер створює власну філософську герменевтику як мистецтво розуміння чужої індивідуальності, „іншого”, причому предметом герменевтики виступає навіть не зміст, а перш за все аспект виявлення, бо саме виявлення є втіленням індивідуальності.

Середовищем розуміння є мова, адже розуміння відбувається у процесі мовного силкування. Людина пов’язана з мовою двояко. По-перше, людина залежить вiд мови, знаходиться під «владою мови», адже загальне (мова) обумовлює індивідуальне (людина), тобто будь-яка індивідуальна думка визначається тією мовною спільністю, до якої причетна людина. З іншого боку, сама мова залежить вiд людини, створюється людиною, нею модифікується i розвивається. Індивідуальне (людина) визначає загальне (мову). Тому між людиною і мовою існують стосунки напруженості. Твір (або мова) створюється внаслідок напруженої „боротьби” між спільністю мовних норм i творчою індивідуальністю автора.

Необхідною умовою розуміння вважається подібність i різниця між автором тексту i читачем. Якщо автор i читач абсолютно «споріднені», то будь-яка герменевтика стає зайвою, якщо ж вони абсолютно різні — вона неможлива. Для того щоб розуміння було можливим, необхідна певна міра „чужородностi” і „спорідненості” між автором i читачем.

Існує два методи розуміння: граматичний i психологічний. Граматичний розкриває розуміння, виходячи з „духу мови”, як пов’язане i обумовлене цим духом. Психологічний — розкриває розуміння, виходячи з „душі мовця”, як його унікальний своє рідний спосіб мислення i відчуття. Розуміння полягає у проникненні, з іншого боку, у „дух мови”, а з другого — у „душу автора”. Граматичний i психологічний методи нероздільно пов’язані.

Дивiнацiйний i порівняльний моменти — два Полюси єдиного процесу розуміння, а їх не можна відривати одне вiд одного. Розуміння починається зi сприймання цілого твору, що робиться завдяки дивінації. Потім — перехід до порівняльного моменту, далi — знову дивiнацiя. Розуміння є взаємодія дивiнацiї (інтуїції) i „порівняння” (пояснення).

Мистецтво розуміння має складну структуру, у якій можна виділити два полюси: дивiнацiйний і порівняльний. Дивiнацiйний (суб’єктивний, пророцький, інтуїтивний, позалогiчний, безпосередній, спонтанний) момент виникає внаслідок безпосереднього осягання індивідуального шляхом „чуттєвості”, „вживання” у іншого (тобто автора твору).

91

Порівняльний момент (пояснювальний, об’єктивний, історичний) має місце тоді, коли розуміння засноване на фактах, історичних даних.

Розуміння — де мистецтво, бо конкретний текст не може дати ні «цілковитого знання мови», ні „повного знання автора”, а тому розуміння не може бути зведене до механічного застосування певних правил.

Розуміння можна вважати успішним у тому разі, коли позиції автора i читача „вирівнюються”, „уподібнюються”. Читач i в знанні мови (об’єктивна сторона), i в знанні внутрішнього життя автора (суб’єктивна сторона) повинен порівнятися, уподобатися авторові. Отже, за Шлейєрмахером, необхідною передумовою розуміння є усунення історичної дистанції між автором i читачем, забування читачем своєї власно особи, своєї духовно-історичної ситуації.

Таким чином, герменевтика Шлейєрмахера має позаiсторичний характер. Сучасне ніби „розчиняється” у минулому. Читач розуміє твір так само добре, як i автор. Але, за Шлейєрмахером, можна розуміти твір значно краще від автора. Отже, інтерпретатор має перевагу стосовно автора, бо не має безпосереднього знання автора, його намірів. Він повинен все це реконструювати, усвідомити те, що не зумів до кінця зрозуміти сам автор. Критикувати значить, розуміти автора краще, ніж він сам себе зрозумів.

Нову постановку проблеми герменевтики дав Мартін Хайдеггер, котрий у своїй програмній праці „Буття i час” відмовляється від традиційних понять: суб’єкт, об’єкт, пізнання, дух, матерія. До „екзистенцiалiв” людського буття, тобто до умов, за яких людина може стати тим, чим вона є, Хайдеггер відносить покладеності i розуміння. Покладеністъ мислитель тлумачить так, людське буття визначається не мисленням, а фактом своєї присутності у світі, наявністю людини. Людина спочатку є (покладена), а потім мислить, отже людина одвічно втягнена у буття, що й становить зміст „покладенiсті”.

Сутність другого екзистенцiалу — „розуміння” полягає у тому, що утягнута у буття (покладена) людина знаходить себе, „перезнаходить” себе у світі, у певному мисці, у певний час. Людина виявляє, що вона є засобом розуміння. Існуюча у світі людина стає розуміючою, а розуміння реалізується завдяки тлумаченню i інтерпретації. Отже, людське буття споконвічне герменевтичне. Саме Хайдеггер ставить основне питання герменевтики: як влаштоване те „справжнє”, буття якого полягає у розуміння. Мислитель обстоює положення про те, що лише на основі розуміння (коли світ i людина нероздільні) формується свідомість, мислення (коли людина перетворюється на суб’єкт, а світ — на об’єкт, i воли розділяються). Спочатку покладенiсті i розуміння, а потім мислення, свідомість, рефлексія.

Пізніше Хайдеггер звертається до поезії i мистецтва як «охоронців буття» i співрозмовників філософії, адже вони закликають людину до здійснення самої себе у своїй суті. Без цього людина як „працюючий звір”, що упустив, занедбав свою істину, приречена блукати мертвою рівниною.

Екзистенцiалiстському захопленню людиною Хайдеггер протиставляє виключну увагу до „виміру буття”, у світі якого людина тільки i дізнається про своє призначення — бути його „пастирем”. У своїх доповідях „Погляд у те, що є”, „Річ”, „Мова” він запровадив поняття техніки, світу й мови. Техніка - рушійна сила новоєвропейської історії, вона виявляє своє існування у так званій „поставі” (Gestell), тобто установці на безперервне „досліджуюче установлення” справжнього як предметного для потенціального розпорядження цим сущим.

„Постава” також править суб’єктом, що втягується у його систему як необхідна складова частина. Однак, організовуючи світове суще, „постава” за Хайдеггером, обов’язково упускає буттєву істину, у світлі якої виявляється суще, але разом з тим „постава” дозволяє чітко осмислити істину як те, що не піддається його установлюючій діяльності. Річ, згідно з Хайдеггером, не зводиться до предмета, а у своїй нередуцiйованiй сутності прилучена до „четверицi світу”, тобто протилежностей неба i землі, божественного i вмирущого. Мова думки i поезії, що затуляється буденними уявленнями про знак як ярлик предмета, починається з поклику світу, що очікує у своїй смисловій повноті, щоб людина дала йому слово, «сказала» його.

92

Згідно з Гадамером, філософська герменевтика — це філософія розуміння, яке виступає універсальним способом буття людини у світі. Існування людини нероздільне з переживаннями, що виявляються у наявності у людини „досвіду світу”. Основні механізми формування „досвіду світу” закладені в мові, вважає Гадамер, бо тільки у мові в людині істина буття. Мова - це те середовище, де „Я” i „світ” виявляються у первинній взаємозалежності. Саме мова визначає спосіб людського „у-свiтi-буття”. Отже, на думку Гадамера, буття людини є буття у мові.

Мова закладає вихідні схеми діяльності людини ще до виявлення світу у поняттях. Мова забезпечує допонятiйне i дорефлексивне опанування світом, попереднє розуміння, «передрозумiння». Передрозум реалізується у таких формах опанування світом, як „переддумка”, „перед намір”, „передбачення”, „передзахоплення” тощо.

Головною формою дорефлективного опанування світом є забобон, або передсуд, важливішим видом якого є авторитет (традиція).

Попередня філософія ставилась до забобону негативно. Новий час, Просвітництво намагались уникнути забобонів, затвердити перемогу логосу над міфом (вчення Ф. Бекона про „ідолів”, Декарта — про сумнів, просвітників - про очищення розуму від забобонів). Гадамер же вважає, що уникнути забобонів неможливо.

Забобон має дві сторони: негативну i позитивну. З одного боку, авторитет - це підкорення іншому, відмова від свого розуму (негативна сторона). З другого боку усвідомлення того, що ця особа перевершує нас розумом i гостротою суджень (позитивна сторона). Людина завжди вільно обирає собі авторитет, а він лежить у підґрунті традиції. Отже, людська діяльність, у тому числі i теоретично-пiзнавальна укорінена у забобонах, у забобонній діяльності, i без цього неможлива.

Наступною фундаментальною особливістю буття людини у свiтi є історичність. Гадамер наголошує, що слід завжди розглядати суб’єкта, що означений місцем i часом, тобто у певній ситуації, а європейська філософія (від Декарта до Гуссерля) ставала на позицію позаiсторичного, позачасового суб’єкта. Пізнавального суб’єкта було „вирвано зі своєї онтологічної оселі”, з реального процесу свого буття, отже, гносеологія взяла верх над онтологією. Щоб повернутися до онтологічного розуміння людини, слід, вважає Гадамер, к гносеологію у реальне людське буття. Тоді більшість традиційних проблем буде тлумачитися так, як їх трактує реальна, «історична», укорінена у дане буття людина. Істина наприклад як буттєва характеристика людини („небайдужа людині”, укорінена у передсуді, забобонах) є правда. Способом виявлення „істинного буття”, тобто правди, є мистецтво. З цих позицій Гадамер перетворює традиційногерменевтику проблематику. Розуміння тексту виявляється екзистенцiйною подією людського життя, а осмислення минуло культури („досвід традиції”) виступає як форма самоосмислення індивіда i суспільства. Онтологічна умова розуміння — його укоріненість у традиції „причетність” до буття як суб’єкта так об’єкта розуміння.

На противагу попередній герменевтиці, що розрізняла розуміння, тлумачення (інтерпретацію) і „застосування” (аплікацію) як відносно самостійні процедури, Гадамер стверджує їх тотожність: 1) розуміння завжди є „тлумачним”, а тлумачення — „таким, що розуміє”; 2) розуміння можливе лише як „використання” — співвідношення змісту тексту з культурним i інтелектуальним досвідом сучасності. Розуміння укорінене як у забобоні суб’єкта розуміння, так i у забобоні об’єкта розуміння. «Забобони» історика не перешкоджають розумінню, а сприяють йому, по-перше, дозволяючи максимально загострити ідентичність тексту щодо інтерпретатора (момент „чужості” у тлумаченні), по-друге, сприяючи трансляції досвіду від покоління до покоління i таким чином забезпечуючи континуум традиції (момент „інтимності” у тлумаченні).

Отже, інтерпретація тексту полягає не у відтворенні первинного (авторського) смислу тексту, а у створенні смислу заново. Кожний акт інтерпретації - подія у житті тексту, момент його „дієвої історії”, а тим самим i ланцюг „завершення традиції”.

Розуміння - це екзистенцiал реальної людини, форма самовиявлення i само осмислення індивіда. Не можна зректися самого себе, сучасності. Сучасне має свій „обрій” забобону, що

93

визначає розуміння. Минуле теж має свій „обрій”. Для розуміння сучасного необхідне зближення, переплавлення обріїв теперішнього i минулого, а це і є перехід вiд гносеології до онтології їх синтез, третій обрій, що перевищує попередні два обрії. Відбувається „сходження”: історик розуміє минуле краще, ніж розуміли самі автори історії i навпаки, минуле допомагає історику краще зрозуміти сучасність.

Діалог минулого і сучасного здійснюється у формі питань i відповідей. Якщо б не було питання, текст би не з’явився. Оскільки текст відповідає на питання, то він має смисл. Будь-який текст, відповідаючи на питання, пропонує правильну відповідь. Істина розчинена у буттєвості тексту. Зрозуміти минуле - значить, почути його у тому, що він бажав сказати нам як істину. Зрозуміти минуле значить, зрозуміти його Правду.

Як вести діалог з минулим, як „переплавляти” обрії? Треба реконструювати те питання, відповіддю на яке є даний текст. Треба виявити того, кому цей текст відповідає на питання, потім треба це питання віднести до себе, Поставити собі. Треба поставити питання як власне, сьогоднішнє. Це „сплавлення” минулого і теперішнього змінить, звісно, сенс питання. Зрозумівши питання як своє власне, треба поставити його тексту. Оскільки це вже інше питання, текст відповість інакше. Так відбувається сходження до єдиного „обрію”.

Таким чином, Гадамер, слідом за Хайдеггером, по-перше, перетворює герменевтику на онтологію розуміння, по-друге, обмежує принцип рефлексій принципом розуміння і, по-третє, первинною реальністю людини вважає її буття у мові.

Свій варіант герменевтики пропонує Поль Рiкьор. Центральне поняття у філософії Рiкьора — особа, бо саме вона — місце народження значень, з яких започатковуються культурні смисли. Саме особа творить світ культури. Завдання філософії, на його думку, розробити метод аналізу людської суб’єктивності, критичний аналіз можливих методів інтерпретації. Рiкьор пропонує такий метод, називаючи його регресивно-прогресивним. Цей метод дозволяє усвідомити явища людського буття у трьох часових вимірах минулому теперішньому i майбутньому. Оскільки сучасна людина пов’язана з минулим і майбутнім завдання полягає у тому, щоб висвітити „археологію” людини, її укоріненість у минулому і зрозуміти «телеологію» мотиву i напрямок її руху у майбутнє.

„Археологія” суб’єкта досліджується а допомогою регресивного методу „телеологія” – прогресивного. Регресивний метод виявляє джерело смислу людської діяльності, що лежить „позаду” об’єкта, у минулому. За допомогою прогресивного методу виявляється джерело смислу, що знаходиться попереду суб’єкта, у майбутньому. Оскільки людина діє доцільно, є істотою телеологічною, то завдання полягає у тому, щоб розкрити телеологію суб’єкта.

Людина i мова пов’язані нероздільно, бо усі бажання людини (сприймання, уявлення, відчуття та ін.) „промовляються”, тобто з необхідністю виявляють себе у мові. Мова виковує символічну функцію: вона є вторинним розумінням реальності на базі лiбiдинальної орієнтації екзистенції людини. Онтологічна герменевтика, що спирається на регресивно-прогресивний метод, пов’язуючи проблему мови з існуванням, дозволяє зрозуміти існування людини до мови і вбачати у мові засіб, завдяки якому людина створює «другий світ», що символічно відображує „світ перший”.

В останні роки Рiкьор розширює трактову герменевтики, вбачаючи завдання у тому, щоб обґрунтувати роль людини як суб’єкта культурно-історичної творчості, у котрій здійснюється зв’язок часів, і яка базується на активній діяльності індивіда.

3. Критерії засвоєння

Після вивчення й аналізу змісту теми ВИ повинні РОЗУМІТИ наступне:

•основні напрямки теорії пізнання і етики Канта;

•структуру та зміст філософської системи Гегеля;

94

•філософські погляди Фіхте та Шеллінга;

•основні напрямки філософії ХХ століття: позитивізм та антропологізм.

У результаті вивчення даної теми ВИ повинні ЗНАТИ:

•поняття: абсолютна ідея, агностицизм, антропологічний матеріалізм, апріорі, діалектика, метафізика, „річ у собі”, воля до влади, герменевтика, екзистенціалізм, ірраціоналізм, неопозитивізм, персоналізм, позитивізм, раціоналізм, структуралізм, трансценденцiя, феноменологія, феноменологічна редукція, філософія життя;

•теоретичні методи філософії: діалектичний метод, гегелівський метод, структурний метод, регресивно-прогресивний метод.

Ваші знання повинні забезпечувати наступні ВМІННЯ:

•аналізувати основні напрямки філософських тверджень: Канта, Гегеля, Фіхте,

Шеллінга, Фейєрбаха, Єнгельса, Конта, Поппера, Гуссерля, Ніцше, К’єркегора і ін.;

•порівнювати творчість представників різних філософських шкіл ХХ століття:

позитивізм та персоналізм, герменевтику з філософією Гуссерля.

4. Вихід теми в інші дисципліни

Філософія щільно пов’язана з усіма гуманітарними дисциплінами: культурологія, соціологія, психологія, історія, економіка, етика, естетика, логіка та ін.

95

Додаток до лекції №4 Словник термінів до теми

«Німецька класична та європейська філософія ХІХ-ХХ століть»

4.1.Абсолютна ідея - універсам у його повноті, безумовну та конкретну загальність (субстанція та суб’єкт одночасно).

4.2.Агностицизм – філософське вчення, згідно з яким не може бути остаточно вирішено питання о істинності пізнання довколишньої дійсності людини.

4.3.Антиномія – суперечність між двома рівноправними судженнями.

4.4.Антропологічний матеріалізм – філософське вчення, у якій основна категорія людина, єдність тіла та душі.

4.5.Антропологія – вчення про людину.

4.6.Апріорі – знання, яке передує опиту та не залежить від нього.

4.7.Верифікація – поняття для означення процесу установлення істини наукового твердження.

4.8.Герменевтика – мистецтво та теорія тлумачення текстів.

4.9.Діалектика – вчення о становленні, розвитку та зв’язку.

4.10.Евристика – спеціальний метод рішення задач, котрі упираються на точні математичні моделі; механізм процедури рішення творчих задач.

4.11.Екзистенціалізм – нераціоналістичний напрямок філософії, основним поняттям якої було існування.

4.12.Ідеалізм – вчення, яке стверджує, що свідомість, мислення, психічне, духовне первісно, основоположне, а матерія, природа, фізичне другорядне, залежне.

4.13.Ірраціоналізм – вчення, яке обмежувало або відрікалося від можливості розуму у процесі пізнання.

4.14.Матеріалізм - вчення, яке спрямоване на первинності матерії, природу, буття, фізичного, об’єктивного та розглядає дух, мислення, суб’єктивне як властивості матерії, протилежно ідеалізму.

4.15.Метафізика – наука о надчуттєвих принципах та початку буття.

4.16.Неопозитивізм – вчення, яке було однією з форм позитивізму та вважає, що єдиним знанням є спеціально-наукове знання.

4.17.Неотомізм – головний напрямок неосхоластики; синтез віри та розуму, індивідуалізму та соборності.

4.18.Персоналізм – вчення, яке признає особистість первиною творчою реальністю.

96

4.19.Плюралізм – філософська позиція, згідно якої існує багато незалежних видів буття, форм знання.

4.20.Позитивізм – філософський напрямок, який оснований на твердженні, що усе поклінне, „позитивне”.

4.21.Постпозитивiзм – вчення, яке стверджує, що не можна провести чітку лінію меж метафізикою і наукою.

4.22.Раціоналізм – філософське вчення, яке призиває розум основою пізнання та поведінки людини.

4.23.Річ у собі – філософський термін, який означає речі як вони існують самі по собі, а не якими вони є для людини.

4.24.Семантика – філософсько-соціологічна течія, яка основана на зв’язку людської поведінки з мовою.

4.25.Структуралізм – основа методу полягає у виявленні структури як сукупність відношень, інваріантних при деяких змінах.

4.26.Трансценденцiя – розглядала людину як повноправного представника гармонічного и динамічного космічного начала та наділяє природу невичерпною духовною силою.

4.27.Феноменологія – виступає як метод аналізу чистої свідомості та апріорних структур людського існування.

4.28.Філософія життя – висуває життя як інтуїтивно осягаєма реальність.

97

Лекція №5 Ф-ІФ-5. ВІТЧИЗНЯНА ФІЛОСОФСЬКА ДУМКА

Ключові слова і поняття:

Світове дерево. Антропоцентризм теїстичний. Філіокве. Монізм. Евдемонізм. Романтизм. Антеізм. Ноосфера. «Українське Відродження». Метафізика. Месіанізм.

Біографічний довідник ІЛАРІОН. ПЕТРО МОГИЛА. ТАРАС ШЕВЧЕНКО. МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ.

1. Вхідна інформація

Історія вітчизняної філософської думки, до вивчення якої налаштовує текст цієї лекції, є невід’ємною частиною розвитку філософської культури світу. Але значення цієї теми значно ширше, ніж просте долучення до філософської спадщини народів світу філософських ідей українського народу. Справа полягає у тому, що без розуміння особливості власного світосприйняття ми навряд чи зможемо адекватно оцінити погляди на світ інших. Глибоке знання змісту й сенсу власних уявлень є запорукою вироблення поваги як до своїх ментальних корінь, так й толерантного неупередженого сприйняття особливості світорозуміння інших, сусідніх народів.

Філософсько-світоглядні уявлення українців відзначаються значною формальною та змістовною специфікою. Ця специфіка не тільки стає перешкодою на шляху освоєння філософської думки, ускладнює цей процес, але й часто-густо полегшує її сприйняття. Вже шкільний курс історії української літератури, особливо її стародавнього періоду, містить інформацію про мислитель ну культуру предків, її феноменальні риси. Багато важливого матеріалу у цьому розрізі подає історія рідного краю, культурологічні та етнографічні

розвідки. А такі навчальні дисципліни, як політологія, соціологія, етика, естетика, релігієзнавство, теми що розкривають відповідні думки в особливостях їх історичного розвитку, майже паралельно досліджують той аспект вітчизняної світоглядної культури, який є предметом історії вітчизняної філософії.

Слід зазначити й те, що існує два варіанти аналізу процесу розвитку вітчизняної філософської думки. За одним вона досліджується у контексті світової філософії, паралельно її етапам історичного розвою. За другим, який і обрано у даному випадку, вітчизняна філософія розглядається у цілісному єдиному комплексі. Наголос же робиться на тих специфічних рисах, якими й відзначається українська філософська думка на тлі світової філософії.

2.Зміст теми

2.1.Язичницький дохристиянський світогляд східних слов’ян.

2.2.Прийняття і утвердження християнства та зміна світогляду людини в Київській Русі.

2.3.Розвиток філософських ідей в Україні у ХV-ХVIII століттях.

2.4.Філософія Києво-Могилянської академії.

2.5.Філософія Г.С.Сковороди.

2.6.Філософська думка в Україні на поч. ХІХ ст.. М.В.Гоголь та Т.Г.Шевченко.

2.7.Ідеологія Кирило-Мефодіївського братства.

2.8.Філософія кін. ХІХ – поч.. ХХ ст.ст.. «Філософія серця» Д.П.Юркевича.

2.9.Світоглядні процеси в Україні ХХ сторіччя.

2.10.Філософія української діаспори.

2.1.Язичницький дохристиянський світогляд східних слов’ян.

Слово (мова, знання, вість) для первісних народів грало не тільки комунікативну, а й світоглядницьку роль. Слово допомагало жити, робило навколишній світ пізнаваним, радило, лікувало, надихало або засуджувало. В словнику найстародавніших слов’янських коренів вгадується картина світу наших предків. В ній розрізнюються роди занять, системи родства, свої

99

та чужі, вожді та рядовичи, позначення стихій, одиниці ландшафту, боги. Відгуки стародавнього слова - перекази, міфи перейшли до билин, сказів, заклинань, заговорів, причитань, нарешті, в чарівну казку. Сюжети, символи, стилістика слов’янського міфу зображені в пізнішій фольклорній культурі великоросів, українців та білорусів.

Про що ж кажуть міфи наших предків? - Про світове Дерево (явір, дуб, сосну), що стоїть на Першоострові, верховіттям іде до неба - світу світлих богів, а корінням - в підземну темряву океану мертвої води. Світове дерево уособлює священний центр світу. Його верхівка торкається зениту неба - Сонця і Полярної зірки. Це космічне дерево - аналог древа життя та смерті, добра та зла, сходження та нисхождення - організує світ по вертикалі, розтиняючи на середній - світ людей, верхній - світ богів та нижній - світ темних сил. Іноді дерево замінюється Чарівним лісом, де проходить іспит Герой: смерть, воскресіння, знаходження Помічника, нагороди та удачі. В коріннях світового Першодуба існували ящури, Змій - Горинич, реальні та фантастичні гади.

Світове дерево – в міфології слов’ян та деяких інших народів уособлення священного центру світу, його узагальненого космологічного образу. Світове дерево організовує світ по вертикалі, розділяючи його на нижній світ – світ темряви, середній світ – світ людей, та верхній світ – світ богів.

Нерідко світовому Дереву відповідає його «перегорнута» іпостась - Антидерево, подібне відображенню в воді. На межі двох середовищ світ бачимий (Явь) переходить в світ потойбічний - задзеркальний (Навь), минуле - в теперішнє та майбутнє. І навпаки.

Слов’янський світ живих та світ померлих предків ніби перетікли один до одного. Дорога в селище завжди проходила через погост - місто мертвих. Йдучи з дому і повертаючись назад, наш предок кожен день спілкувався з душами своїх предків, радився з ними, або звітував про свої справи. Живі ніби ходили в гості до небіжчиків («дідів»), а ті - до живих нащадків в поминальні, батьківські дні. Але небіжчики розподілялись на добрих (своїх) та злих (чужих або померлих не природною смертю). Всі предмети побуту, одежа, хата, огорожа маєтку покривалися знаками магічної охорони - оберегами, символами громового знаку, зображеннями сонця, язичницького хреста, тварин - покровителів племені і роду. Вони охороняли тіло і живу душу язичника від реальної і фантастичної шкоди.

Язичництво створило систему охоронних знаків (резів), фігур: коло, квадрат, ромб, хрест, хвилеподібні та паралельні лінії, точка (брунька). Коло вважалося межею між бачимим (безпечним) і заобрієвим (потенційно ворожим) світом. Квадрат (аналог чотирьох колод зрубу) символізував частину світу, упорядковану діяльністю людини. Язичницький хрест символізував вогонь, Сонце - центр світу. Хвиляста лінія (меандр) позначала верхні й нижні води (хлябі). Крапка символізувала початок життя, зерно, брунька, - зародження нового. За допомогою таких засобів забезпечувалась орієнтуюче - охоронна універсальна картина світу наших предків.

Язичницькі символи можна побачити і зараз в старовинній вишивці, узорному рушнику, розписній кераміці селянського гончара. Магічна символіка продовжувалась в виділенні священного кольору (зеленого, золотистого, білого, червоного, чорного), в визначенні пір року та географічних напрямків: Біла Русь – північно - східна частина Києво - руських земель, Червона – південно - західна їх частина, Чорна Русь - Північ, прикордонна з Литвою.

Світ стихій в цій картині символізував пантеон язичницьких богів східних слов’ян: Дажбог, Сварожич, Перун, Велес, Макош, Мара тощо. Наші предки, як і всі Індоєвропейці, були сонце - і вогнепоклонниками. Світ, тепло, вогонь, сонце були глибоко вшановані.

Дажбог - бог ясного неба і сонця, доброї, щасливої долі (талану). Він вважався загальним заступником києво - росів та захищав їх від темних сил (Чорнобога, Велеса, Мари). Персоніфікацією Сонця, носієм його животворящої сили був Сварог і його син Сварожич (божич). Дажьбог нерідко вважався сином Сварога.

З ерою Сварога закінчується «тваринна дикість» людей, яких бог познайомив з металургією, встановив кожному мати одну дружину і жінці одного чоловіка.

100