1.4. Специфіка моралі. Найвищі моральні цінності

З першого погляду мораль виглядає як система правил поведінки: по відношенню до інших людей, до суспільства, до самого себе чи до навколишнього світу. У будь-якому випадку вони формулюються наказовим способом: вказують не на те, що є, існує, а на те, як повинно бути. Властивість моралі вимагати певної поведінки називається імперативністю (від латин. imperative – повелевати), тобто обов’язковістю моральних вимог для кожної людини.

Моральні норми не містять рецептів на усі випадки життя, вони носять узагальнений світоглядний характер. На відміну від звичаю, який регламентує усі деталі поведінки, або права, що прагне сформулювати свої вимоги гранично чітко і строго, мораль вказує загальний позитивний напрямок морального поступання, що його індивід конкретизує, стосовно ситуації. Гранично узагальнена вимога моралі одна: роби добро!

Моральні вимоги мають всепроникливий характер: немає такої сфери людського існування, де мораль не «діє», немає такого явища в житті, що не підлягало б моральній оцінці. Ця особливість також відрізняє мораль від звичаю і права, що мають локальне поширення і регулюють цілком певні сфери стосунків.

Для підтримки моралі немає спеціальних громадських установ, це неінституціональна регуляція. Тоді як для підтримки правопорядку є відповідні органи: прокуратура, міліція, суд, – в моралі цю функцію бере на себе громадська думка і совість людини. За великим рахунком зовнішній контроль в моралі неможливий, бо моральний вибір – це самостійний свободний вибір, що за нього свідомо відповідає сама людина, поступаюча морально.

Моральні вимоги мають особистісну форму, тобто це ті вимоги, що звернені особистістю до самої себе. Вони мають змогу реалізуватися, коли стають внутрішними власними свідомими переконаннями людини. Тому моральна вимога формулюється як «я повинен» (а не «ти повинен», як зазвичай говорять люди, звертаючись один до одного).

Структуру моралі розглядають як складену з декількох елементів. З часів Арістотеля існує традиція виділяти такі составні моралі як «моральна свідомість» і «моральний вчинок». Сучасна етика додає до них ще і «моральні стосунки». Таким чином, мораль – це:

а) моральна свідомість – ідеї, поняття, норми, принципи, ідеали, святині;

б) моральна діяльність – вчинки, що вони породжені моральними мотивами (структура морального вчинку);

в) моральні стосунки – будь-які стосунки, що вони є реалізацією моральних вимог (стосунки до себе, до іншого, до сім'ї, до праці, до Батьківщини, до природи і так далі).

Моральна свідомість оперує поняттями і категоріями, які і утворюють його структуру. Цінність – це поняття, що виражає значущість, яку щось має для нас. Усі поняття моралі мають ціннісний аспект. Вищі моральні цінності – це поняття, що виступають основою морального життя в цілому, і репрезентують засадничі ідеї морального світогляду. Так у світогляді як системі уявлень верхні рівні моральної свідомості (а такими і є цінності, ідеали, святині) визначають зміст і сенс простих форм моральних вимог, що презентується тими поняттями і категоріями, що визначають сутність моралі.

Ідеал (1.4.) (від франц. іdual, лат. idealis – вид, образ, ідея) – взірець, дещо досконале, вища мета прагнень. Цим словом, з одного боку, називають вищий ступінь цінного або найкращого, завершений стан будь-якого явища.

(1.4.) Ідеал – поняття моральної свідомості, що визначає образ морально досконалої особистості як найвищого взірця. У філософсько-етичному розумінні ідеал – це також те, що вказує на кінцеву мету морального виховання і самовдосконалення людини, мету прагнень. Вперше у європейської культурі у повному сенсі репрезентовано в християнської моралі у образі Христа як Боголюдини, як вищого взірця досконалої особистості.

В специфічно етичному змісті ідеал – це, по-перше, найбільш загальне, універсальне, і, як правило, абсолютно моральне уявлення про благе і належне, по-друге, образ досконалої особистості, а також досконалості у відносинах між людьми або – у формі суспільного ідеалу – такий устрій суспільства, що забезпечує цю досконалість.

Цінність (1.5.), як позитивна або негативна значущість об'єктів навколишнього світу для людини, групи, суспільства в цілому, що визначається не самими їх властивостями, а їх залученням до сфери людської життєдіяльності, інтересів і потреб, соціальних відносин; одночасно є критерієм та способом оцінки цієї значущості, що виражені у моральних принципах і нормах, ідеалах, установках, цілях. Цінності – те, що почуття людей диктують признати найважливішим, що стоїть над усім і до чого потрібно прагнути, споглядати, ставитися з повагою, визнанням. У своїй поведінці, у прийнятті рішень, у судженнях людина орієнтується на ті чи інші цінності. Найважливіші для індивіда цінності визначають його «систему координат» – систему ціннісних орієнтацій.

(1.5.) Цінність - поняття моральної свідомості, що визначає позитивну або негативну значущість певних явищ реальноств, сенс яких визначається суб’єктивно, наявними уявленнями, інтересами і потребами людини, а також те, що може мати для людини об’єктивний зміст, як те, що задає сенс існуванню самої люддини як такої.

Наявність багатьох людських потреб і способів відчуття обумовлює існування різноманіття оцінок: те, що для одного має велику цінність, для іншого – малу або взагалі ніякої. З формальної точки зору цінності поділяють на позитивні і негативні (малоцінність, відсутність цінності) , на відносні і абсолютні, на суб'єктивні і об'єктивні. За змістом розрізняють речові цінності, логічні, етичні й естетичні цінності: приємне, корисне і придатне; істина, добро, прекрасне. Цінності можна умовно поділити на два типи. По перше, це цінності, що слугують самоствердженню людської особистості і визначені наявними потребами людини. По друге, це цінності, що духовно вдосконалюють, оновлюють, внутрішньо збагачують, відроджують людину у новії якості. В сучасній літературі їх називають «вищими», «культурними», «смисложиттєвими», «самоцінностями».

Зазначимо також те, що цінності можуть розрізнятися за змістом, наприклад: насолода, користь, слава, влада, безпека, краса, істина, добро, щастя тощо. Цінності також можуть поділятися на позитивні і негативні: насолода – страждання, користь – шкода, слава – ганьба, влада – підвладність, безпека – небезпека, краса – потворність, істина – неправда, добро – зло, щастя – нещастя тощо. Існує традиція розрізняти цінності практичні і духовні.

В етиці найвищу ступінь серед основних найголовніших ціннісних понять займає поняття блага. Благо (1.6.) є метою діяльності й потреб людини одночасно. Воно є своєрідним мірилом цінності предметного світу й діяльності людини. При цьому в історії етичної думки сформувалось два протилежних розуміння суті блага. З світоглядних позиції «лівих» поглядів сенс блага полягає у злиденності, в рамках якої тільки й можлива загальна рівність людей. В «правому» таборі вважають, що благо – це багатство, яке звільняє людину в її залежності від природи та інших людей, робить її вільною.

(1.6.) Благо – світоглядне поняття, що визначає певну цілісну якість ставлення людини до дійсності, пов’язаного з визначенням позитивної цінності буття взагалі.

Добро (1.7.) і зло – найбільш загальні поняття моральної свідомості, метапоняття, категорії етики, що характеризують позитивні і негативні моральні цінності.

(1.7.) Добро – як поняття етичної свідомості визначає моральне значення вчинку; як етична категорія – найзагальніше поняття, що об’єднує усю сукупність позитивних моральних норм й вимог, що пред’являються до людини.

Історичний процес формування цих понять був процесом становлення і розвитку самої моралі. Зміст добра і зла обумовлений ідеалом моральної досконалості: добро – це те, що наближує до ідеалу, зло – те, що віддаляє від нього. В історії існувати різні думки стосовно того, до чого повинна прагнути людина, щоб досягти досконалості, цим і обумовлюється концептуальне різноманіття у трактовках добра і зла. У залежності від нормативного змісту, що вкладався в уявлення про ідеал, добро і зло трактувалися як щастя і нещастя, насолода і страждання, користь і шкода, що відповідає обставинам і суперечить їм.

Добро – це інтегральний зміст усієї сукупності моральних вимог, свого роду цілісний образ того, що моральність узагалі вимагає від людини.

Добро – це основна моральна цінність. Добро не є «добром по відношенню до будь-чого». Особистість не є ні доброю, ні злою, її етична цінність полягає скоріше в тому, щоб обирати добро. Етично цінним («добрим») є вчинок того, хто віддає перевагу добру в будь-якій конкретній ситуації.

Зло – не протилежність добра, воно постає як «антиблаго» у світоглядному сенсі. Зло – це все те, що позначається як негативне, що руйнує, шкодить, перешкоджає реалізації позитивного змісту буття, його призначенню, що загрожує умовам і засобам виживання, фізичному і духовному розвитку людини.

Моральне зло має місце тоді, коли негативні явища і процеси постають як наслідки свідомого вибору і воле визначення людини. Тобто, моральне зло – це зло, що його людина свідомо обирає. Осмислення причин вибору зла, осягнення таємниці походження зла – є однією з найактуальніших проблем етики, філософії, теології на протязі багатьох століть.

У сучасній етиці існує думка про існування двох різновиді, двох «протоформ» зла. Перша з них визначається прагненням панувати над світом, іншими людьми, використанням їх, що завдає шкоди, руйнує або призводить до їх загибелі. Друга – пов’язана з таким підпорядкуванням людини зовнішнім обставинам або своїм власним нахилам, що веде до деградації особистості, руйнування його людських якостей, фізичних або духовних.

Перша – проявляється у ворожнечі, ненависті, гніві, жорстокості, агресії, насильстві. Друга – у низьких нахилах, пристрастях, у потуранні своїм слабостям, у легкодухості, боягузтві.

У історії етики існувало також складне питання, щодо визначення сутності зла. Згідно з однією концепцією – зло визначалося як анти добро, протилежність добра, його заперечення або руйнування, тобто зло розуміється як порушення порядку, гармонії, і є відхиленням від добра. Згідно з іншим підходом – зло розумілося як те, що є проявом існування особливої самодостатньої реальності, тобто субстанції зла, що володіє буттєвими характеристиками, і виступає як виток злої сили або волі, що прагне реалізуватися у світі.

Конкретизуючи змістовно поняття добра і зла, слід зазначити, що добро реалізується у подоланні відокремленості, розрізненості, відчуженості між людьми і встановленні взаєморозуміння, злагоди, людяності у відносинах між ними, і у таких людських якостях, що у всі часи їх вважали моральними, доброчесними, позитивними.

Наслідування моральних цінностей сприймається людиною як обов'язок. Невиконання обов'язку сприймається як провина і переживається в докорах і муках сумління. Моральні цінності є імперативними (обов'язковими), причому не просто імперативними, а імперативними безумовно, а це означає, що їх необхідно наслідувати не тільки за певних обставин, а завжди. Ними потрібно керуватися у відносинах з усіма людьми, а не тільки з обмеженим колом родичів, друзів, колег і співвітчизників. Моральні імперативи, як і утверджені ними моральні цінності, мають надситуативний і безособовий, тобто універсальний характер.

Обов'язок (1.8.) – внутрішнє переживання, що виступає як само-примушування, усвідомлення необхідності діяти і будувати своє буття у відповідності до потреб, що виходять з етичних цінностей. Таким чином, обов'язок є усвідомленням особистістю безумовної необхідності виконання того, що заповідається моральним ідеалом, що співвідноситься з ним. Обов'язок людини – прямувати шляхом доброчинності, робити добро іншим людям в міру можливостей, не припускати у собі порочності, протидіяти злу.

(1.8.) Обов’язок – моральна категорія, позначає моральну вимогу, що відповідає загальним уявленням про належне. Позначає моральне усвідомлення належного, здійсненя якого постає перед особою як її нагальне практичне завлання.

Вимоги обов'язку є самоцінними. Це виражається не тільки у тому, що людина виконує обов'язок безкорисливо, демонструючи тим самим свою незалежність від наданих ззовні норм і правил, але й в тому, що, виконуючи обов'язок, вона затверджує його пріоритетність стосовно страху, насолоди, особистої користі, слави тощо. У виконанні морального обов'язку виявляється автономія особистості. Наслідуючи закон, людина не потребує зовнішнього примушування, і, виконуючи моральну вимогу, вона ставиться до неї так, наче вона встановлена нею самою. Всі обмеження, що людина добровільно покладає на себе, і дії, котрі вона здійснює для виконання вимоги, мають моральний смисл за умови, що вона діє, будучи упевненою у своїй правоті. Відсутність зовнішнього примусу не означає відсутність примусу взагалі: закріплення доброчинності всупереч страху, насолоді, користі, славі – це закріплення себе – доброчинною всупереч собі – лякливою, такою, що тішиться, корисливою, марнославною людиною.

Сумління (1.9.) як усвідомлення моральної відповідальності за свою поведінку перед оточуючими людьми, суспільством є ще одним важливим чинником моральної свідомості людини. Сумління – відображення здатності людини здійснювати моральний самоконтроль, самостійно формулювати для себе моральні обов'язки, вимагати від себе їх виконання і здійснювати самооцінку власних вчинків.

(1.9.) Сумління – моральна категорія що відображає усвідомлення людиною своєї відповідальності за поведінку перед самим собою, оточуючими людьми, суспільством.

Совість (1.10.) людини відрізняється від іншого контрольного механізму свідомості – сорому – тим, що вона по суті не залежить від думки оточуючих, у той час як сором відображує усвідомлення людиною своєї (а також близьких людей) невідповідності деяким прийнятим нормам або очікуванням оточуючих і, таким чином, провини. В даному випадку рішення, дії і оцінки співвідносяться не з думкою або очікуваннями оточуючих, а з обов'язком. Совість потребує бути чесним навіть за умов, коли ніхто не зможе проконтролювати тебе, коли таємне не стане явним, коли про можливу твою нечесність не узнає ніхто.

(1.10.) Совість – здібність людини відчувати та розуміти моральний сенс своєї поведінки, свій обов’язок й відповідальність перед суспільством.

Доброчесність (1.11.) - позитивна моральна якість, висока моральність; постійна спрямованість волі на те, що з точки зору моралі є добром; в свою чергу вона сама є моральним благом і етичною цінністю. Чесність, щедрість; великодушність, співчування - це доброчесність, а нечесність, жадібність, байдужість - це пороки. Порок (вада) - важка, гідна осуду вада, ганебна якість; розпусна поведінка. Порочний - це значить аморальний, підвладний пристрастям, особливо таємним.

(1.11.) Доброчесність - позитивна моральна якість, висока моральність; постійна спрямованість волі на те, що з точки зору моралі є добром; в свою чергу вона сама є моральним благом і етичною цінністю.

Питання про свободу (1.12.) – це одне із так званих вічних «проклятих» питань філософської і етичної думки. Це питання, з якого починається етика. Більше того, деякі філософи саму етику визначають як «вчення про духовну свободу», розглядаючи тим самим свободу як засадничу (метакатегорию) етики. (Наприклад, так вважав М. Бердяєв) Не дивлячись на те, що свобода дійсно є тим, що і відрізняє людину від усіх інших природних істот, і тим, що складає безперечну цінність людського існування, поставляючи його над природною «необхідністю», її теоретичне обгрунтування представляє значну складність.

(1.12.) Свобода – одне з ключових понять етики, може бути визначено як спроможність поступати свободно, згідно зі своєю свободною волею, необмеженною по своєї суті, що припускає, у свою чергу, необмежену відповідальність людини за все, що нею робиться.

Крім того, питання про свободу представляє і практичну проблему. Адже поза свободою неможливі моральні вчинки, оскільки вони за визначенням здійснюються згідно з вільним вибором людини. Проте, якщо свобода у людини є, це припускає можливість вільного вибору як добра, так і зла. Чи не означає це те, що і наявність, і відсутність свободи в якомусь сенсі згубні для морального самовизначення?

У історії філософсько-етичної думки існують дві крайні точки зору на цю проблему:

1) фаталізм, згідно з яким усе у світі має однозначні причини і наслідки, а тому людські вчинки зумовлені силами, що знаходяться поза нашою владою (Богом, богами, роком, фізичними законами і т. д.).

2) волюнтаризм (від слова«воля»), згідно з яким людина абсолютно вільнавід будь яких зовнішніх чинників в моральному виборіі повиннапоступати, виходячи лише з своєїавтономної сутностіяк вільно волящоїістоти.

Етика прагне розрішити одвічну антиномію свободи і необхідності, визначаючи моральну свободу як діалектичну єдність моральної необхідності і вільного вибору. Ось чому в історії етики свободу деякі європейські мислителі визначали як «пізнану необхідність» (Б. Спіноза, Г. Гегель та ін.).

З точки зору більшості мислителів-этиків, вибір добра являє собою морально вільний вибір, а вибір зла – це завжди результат несвободи людини. Під зовнішнім тиском або тиском власних пристрастей людина нехтує моральними цінностями заради антицінностей. Тому етика постійно попереджає про те, що свідомий вибір зла – це шлях до моральної несвободи, шлях в нікуди, шлях людини до рабства (або своїм власним пристрастям, або зовнішнім обставинам).

В історії етики ми зустрічаємо традицію розрізняти, принаймні, два типи моральної свободи

Перша –це свобода«від»,«негативна»свобода, щоприпускає розуміння свободи як звільнення відбудь якої зовнішньої залежності. Зазвичайтак зрозуміла свобода,–цеможе бути, наприклад, свободавід авторитету батьків чи вчителів, думки навколишніх,нехтування громадськими, культурними, релігійними настановами.

Друга – це свобода «для», позитивна свобода, що виходить із усвідомлення того, навіщо дана людині моральна свобода, для чого вона буде використана. Це наявність свободи робити те, до чого, по суті, покликана людина як духовна істота.

Якщо «свобода від»–це, найчастіше, свобода від моралі, то«свобода для»–це свобода морального вибору добра, сфера особистоїморальної творчості. Моральна свобода, що так розуміється, дозволяє людині«тут-і-тепер»реалізувати себе в конкретному моральному вчинку.

Свобода – можливість людини діяти у відповідності до своїх інтересів і цілей, спираючись на усвідомлення об'єктивної необхідності. Оскільки свобода є необмеженою по своїй суті, вона повинна передбачати етику, щоб зробити людей необмежено відповідальними за все, що вони роблять і дозволяють робити іншим.

В межах морального сприймання світу вироблено розуміння свободи як самовладання. Воля тлумачиться як вільна через опанування свавілля. В сфері права не - підкорення особистої волі загальній волі, що виявляється в суспільній дисципліні, що в першу чергу підтримується державним законодавством. В епоху Нового часу афористичне визначення свободи дав відомий філософ Б.Спіноза. Він вважав, що людина є одночасно й причиною, й наслідком усього, а отже свобода – це пізнана нею необхідність.

Образно не висловлено в англійському прислів'ї «Свобода мого кулака обмежена кінчиком чужого носа»; в ній мова іде про свободу взагалі: свобода однієї людини обмежена свободою іншої. В моралі така правова формула переосмислюється як особисте моральне завдання: «Я обмежую власне свавілля, виконуючи свій обов'язок: дотримуючи права інших, не допускаючи несправедливості відносно інших, сприяючи їх благу».

Якщо основні моральні поняття відображують універсальні або загальнозначущі характеристики моралі, то ідея щастя (1.13.) має свою специфіку. Через поняття «щастя» фундаментальний зміст моралі отримує визначеність особистої життєвої мети. Питання про щастя – це не просто питання про те, як бути успішним, задоволеним або навіть доброчесним. Щастя – поняття моральної свідомості, стан людини, що відповідає внутрішній задоволеності власним буттям, повноті і усвідомленості життя.

(1.13.) Щастя – стан морального задоволення власним життям, відчуття його повноти й осмисленості.

Природа щастя суперечлива, тому його практичне досягнення натрапляє на істотні перешкоди, а роздуми про нього утворюють ряди антиномій.

З одного боку, у філософії одна з прадавніх традицій говорить про те, що щастя є наслідком морального способу життя. Сам творець етики, Арістотель, вважав, що її мета – навчити людину, як стати щасливим завдяки доброчесності. Цим вважається, що тільки хороша, моральна людина може бути щасливою. З іншого боку, з прадавніх часів існує думка про те, що щастя іноді не залежить від моральних заслуг людини, а надається Долею, Роком, або Богом як особливий дар.

Інша концепція, що її появі ми також зобов'язані античним мислителям, полягає в тому, що щастя залежить від розумного влаштування життя людини. Оскільки людина – істота розумна, то і людське щастя – це наслідок розумного життя, а інтелектуальні досягнення є необхідним компонентом щастя. Хоча, з іншого боку, цій концепції протиречить інша, згідно з якою щастя – це ірраціональний стан, якому надлишок розуму може тільки зашкодити.

Згідно з третім підходом, щастя – це те надбання, що його не вистачає в житті, тому його потрібно «шукати», «добувати» активними зусиллями. З іншого боку, існує давня традиція, що також йде від античності, трактувати щастя як відсутність втрат, свободу від страждань, і уміння насолоджуватися тим, що маєш.

Можна трактувати щастя і як своєрідний підсумок життя людини. Давні греки навіть вважали, що про те, чи була людина щасливою, можна судити тільки після його смерті. Щастя є задоволеність життям в цілому. Проте найчастіше ми зустрічаємо розуміння щастя як моменту життя, актуального переживання щасливої «миті», в скороминущому характері якого ми переконуємося на особистому досвіді.

З одного боку, щастя припускає деяке об'єктивне положення або сукупність речей, що свідчать про щастя. З іншого боку, щастя – це завжди суб'єктивне переживання, екзистенціальна подія, що її неможливо вимірювати за допомогою будь яких кількісних показників щастя.

Проблема сенсу життя породжена особливим характером людського буття як індивідуального буття-до-смерті. Усвідомлення своєї кінцевості спонукає людину замислитися про сенс такого швидкоплинного і ныбито безглуздого існування, тому «боротьба за сенс» – одне з головних завдань етики.

Вирішення проблеми сенсу життя починається з відповіді на питання: чи володіє земне людське життя самостійною цінністю? В історії етичних вчень склалися два підходи, згідно з якими відповідь на поставлене питання буде діаметрально протилежною.

Перший з них можна визначити філософським поняттям іманентний. Згідно з ним, земне життя має цінність саме по собі і в будь якому сенсі, бо навіть деякі часткові її сторони дуже привабливі. Призначення людини полягає в тому, щоб активно використовувати відпущений термін для залучення до цих морально цінних аспектів дійсності. Іманентна підхід ґрунтується на переконанні, що сенс життя – в самому житті, в її реальних проявах. Слід тільки визначити, які саме прояви життя надають йому моральної сутності.

а) гедоністична етика виходить з того, що сенс життя полягає в задоволенні, в насолоді життям (в античності так вважали представники школи киренаиків). Подібний оптимістичний погляд на речі особливо властивий молодості. Проте з часом частіше всього виявляється скороминущий характер задоволень, а також їх руйнівна дія.

б) евдемоністична етика виходить з того, що сенс життя полягає в досягненні щастя, що осмислюється як реалізація найважливішої мети існування людини.

в) утилітаристська етика виходить з того, що сенс життя полягає в отриманні індивідуальної користі (егоїстичний вибір) або досягненні загальної користі заради суспільства (альтруїстичний варіант).

г) соціологічна етика виходить з того, що сенс життя полягає в успішній діяльності в суспільстві (марксистська етика, «теорія розумного егоїзму»). Ця ідея може бути представлена як реалізація індивідуальних моральних настанов в системі громадських відношень, або реалізована як революційне перетворення соціуму в ім'я «кращої моралі».

Другий підхід, що його можна визначити як трансцендентний або метафізичний, виходить з того, що земне життя не має і не може мати автономної самостійної цінності. Для людини земне існування є або випробуванням, або часом виховання чи морального вдосконалення, а може і часом полону, тобто тим часом, що наближає або віддаляє людину від вічності, від життя поза життям. Тим самим, сенс життя задається в таких вченнях (релігійних чи філософських) деякою вищою (трансцендентною) реальністю, будь то Бог, Всесвіт, або деякий Вищий Розум чи Свідомість:

а) релігійна етика базуються на тому, що сенс життя задається Богом, створившим світ. Якщо Творець усього сущого передбачив сенс кожного елементу створеного ним світу, то завдання людини – усвідомити своє божественне призначення, спрямовуючись до Бога як вищого сенсу буття. Звідси осягнення сенсу стає можливим завдяки вірі.

б) філософські вчення інтерпретують трансцендентний сенс життя як заданий деяким об'єктивним ідеальним законом існування. В ролі такого закону (принципу) може виступати Дао (у даосизмі), «Ідеї» у Платона або «Абсолютна ідея» у Г. Гегеля. Пізнати його можливо за допомогою розуму, завдяки прагненню до мудрості і самовдосконалення.

Таким чином, вищі моральні цінності, такі як сенс життя, свобода, щастя – ренрезентують ідеї, що організують моральний світ особистості в цілому і постають визначальними для її життя. Тому кожна людина повинна визначатися щодо них самостійно, адже зрозуміло, що ціннісний вибір має особистісний, навіть інтимний характер.