Зміст права власності

Загальноприйнято, що зміст права власності становлять правомочності власника: володіння, користування та розпорядження належним йому майном. Ці правомочності були сформульовані протягом багатовікового формування правової системи і дістали серед юристів назву "тріади".

Кожна з правомочностей має своє призначення.

Так, право володіння означає юридичне забезпечену можливість власнику мати майно у своєму віданні, у сфері свого фактич­ного господарського впливу.

Право користування – це юридичне закріплена можли­вість господарського використання майна та вилучення з нього корисних властивостей власником чи уповноваженими ним особами.

Право розпорядження – це юридичне закріплена можли­вість власника самостійно вирішувати долю майна шляхом його відчуження іншим особам, зміни його стану та призна­чення.

Деякі з перелічених правомочностей можуть належати й іншим особам, які не є власниками даного майна (зокрема особам, які одержали майно за договором оренди).

На відмі­ну від цих осіб власник має монопольне право здійснювати правомочності.

Отже лише власникові, як суб'єктові абсолютного права власності, можуть належати водночас усі три правомочності.

Правомочності з користування, володіння і розпоряджен­ня виникають у власника водночас з виникненням права власності.

Характерно, що разом, у сукупності тріада право­мочностей, яка характеризує право власності у повному обся­зі і розкриває його зміст, може належати лише власнику і ні­кому більше.

Окремо право володіння, право користування, право роз­порядження може належати також іншим особам – оренда­реві, наймачу, іншим особам, які здійснюють ці права лише при по­годженні з власником. Правомочності власника щодо належ­ного йому майна здійснює він сам незалежно від волі та бажання всіх інших осіб і обмежуються лише законом. Проте і власник не може здійснювати своє суб'єктивне право на шкоду іншим особам.

Право володіння

Володіння означає фактичне перебування речі у господа­рюванні власника, можливість впливати на річ.

Види володіння: законне та незаконне.

1. Якщо особа здійснює володіння на законних під­ставах, таке володіння визнається законним або титульним. Титульне володіння передусім належить самому власникові майна. Проте як елемент інших майнових прав воно може належати також іншим особам, зокрема наймачеві, орендаре­ві при наймі чи оренді майна, комісіонеру при здійсненні до­говору комісії або охоронцеві на підставі договору схову. Таке право може надаватися не лише на підставі договірних відно­син (найму, комісії, підряду, схову тощо), а й у результаті адміністративного акта (наприклад, відповідно до розпоря­дження органів опіки і піклування), воно може виникнути і на підставі прямої вказівки закону (наприклад, якщо йдеться про знахідку, безхазяйне майно, бездоглядну худобу).

Разом з тим право володіння власника відрізняється від права володіння інших осіб — титульних володільців, оскіль­ки власник здійснює цю правомочність, як правило, у сукуп­ності з іншими — правом користування і розпорядження. Крім того, власник робить це незалежно від інших осіб. Що­до титульних володільців, то вони мають узгоджувати свої дії з власником або здійснювати володіння на підставі договору, адміністративного акта, закону.

У деяких випадках титульний володілець може мати не тільки право володіння, а й інші правомочності, зокрема во­лодіння і користування при наймі та оренді, володіння і роз­порядження при комісії тощо.

Вище зазначалося, що всі три правомочності водночас мо­жуть у певному обсязі належати лише власникові. Тому його титульне володіння є первинним, а будь-яке інше (придбане від власника на підставі договору або за інших правових під­став) — похідним.

2. Поряд із титульним, або законним, володінням існує во­лодіння без будь-яких правових підстав, тобто незаконне.

Види незаконного володіння:

• добросовісне незаконне володіння – володіння, при якому особа, яка володіє майном без правових підстав, не знає і не повинна знати про його незаконність;

• недобросовісне незаконне володіння – володіння, при якому володілець майна знає або повинен знати про незаконність свого володіння.

На­приклад, якщо особа знайшла чужу річ і не передала її відпо­відним органам (міліції, адміністрації установи або підприєм­ства, де річ знайдено, чи виконавчому комітету місцевої ради), вона має бути визнана недобросовісним незаконним володільцем. Інша справа, ко­ли громадянин придбав у комісійному магазині річ, яку було вкрадено у власника. Набувач такого майна є незаконним, але добросовісним володільцем.

право користування

Право користування нерозривно пов'язано з правом воло­діння. Без володіння, тобто без фактичного утримання речі, не можна добути з неї корисні властивості і тим самим вико­ристати її для задоволення потреб. Проте власник може вико­ристати своє майно не лише для задоволення своїх особистих потреб.

Як і володіння, користування буває законним і незакон­ним.

Законним користувачем може бути не лише власник, а й інші особи, яким це право належить на правових підставах.

Користувачем є і державне підприємство, що здійснює право користування як елемент права повного господарсько­го відання, і державна установа внаслідок оперативного права управління, підприємство на підставі договору оренди тощо. У наведених випадках право користування названих осіб є вторинним, похідним від права користування, яке на­лежить власнику.

Отже, право користування, як і право володіння, може на­лежати не лише власникові, а й іншим особам за різних правових підстав, зокрема численних цивільних договорів. Зауважимо, що власник у здійсненні права користування належним йому майном обмежений лише загальними межами закону, а правомочності інших користувачів з користування майном мають ще й спеціальні обмеження — або встановлені власником, або такі, що випливають з призначення майна чи статутних завдань користувача.

Право розпорядження

Якщо вищевикладені правомочності володіння і користу­вання можуть належати не лише власникові, а й іншим осо­бам, то право розпорядження належить, як правило, лише власнику. Винятки становлять випадки примусового вилу­чення майна у власника (націоналізація, конфіскація, рекві­зиція, примусовий продаж тощо).

Право розпорядження власник реалізує через можливість припинити або обмежити належне йому право власності. На­приклад, укладаючи договір оренди, власник на встановле­ний строк передає право володіння і користування своїм майном, його окремою частиною чи певною річчю іншій осо­бі — орендареві. Тим самим власник на цей час обмежує своє право власності, немов би розподіляючи правомочність з во­лодіння, користування і розпорядження майном між різними особами.

Інший приклад. Власник майна може припинити своє право власності шляхом укладення певних цивільних догово­рів: купівлі-продажу, поставки, міни, дарування, позики. Тим самим припиняються одні правовідносини власності і вста­новлюються інші, де новим власником стає його контрагент за договором: покупець — при договорі купівлі-продажу, по­ставці, міні, обдарований — при даруванні, позичальник — при позиці.

Наведені приклади свідчать про засоби визначення юри­дичної долі речі, коли власник з допомогою угод впливає на юридичний стан належного йому майна.

У деяких випадках розпорядження майном обмежено за­коном. Наприклад, відповідно до ст. 352 ЦК України у гро­мадянина, який не забезпечує схоронності належного йому майна, яке є пам'яткою історії і культури, це майно може бу­ти викуплено державою. Якщо цей громадянин не дає згоди на викуп, то за позовом відповідних органів суд може вилучи­ти його у власника.

Отже, право вільного розпорядження майном може бути у випадках, встановлених законом, обмежено в інтересах су­спільства.

Як і право володіння та користування, право розпоря­дження може належати не лише власникові, а й передаватися за договором іншій особі. Наприклад, на підставі договору комісії комісіонер набуває права володіння і розпорядження майном, переданим йому власником з метою здійснення з ним однієї чи кількох угод. Таким чином, сама конструкція цього договору передбачає, що можливість розпорядження переданим майном має перейти до комісіонера. Але у цьому випадку всі три правомочності у комісіонера не виникають: він може лише володіти і розпоряджатися майном відповідно до умов договору з власником майна (комітентом), але вико­ристовувати майно комісіонер не має права.

Таким чином, зміст права власності в цілому має включати такі елементи:

1. право на власну поведінку (право на здійснення права влас­ності на власний розсуд);

2. право вимагати "від усіх і кожного" не створювати перешкод у здійсненні права власності (не порушувати його);

3. право звернутися до суду за захистом порушеного права власності з речовим позовом (віндикаційним, негаторним тощо).