1194

судової, військової, адміністративної і фінансової.

Вся територія була поділена на 20 провинцій-полків, на чолі яких стояли полковники і полковий старшина. В окремих селах справами керували куренні отамани.

Все населення було поділене на три основні верстви: козацтво, посполитів (селян) і поміщиків (жителів міст). Таким чином, державний устрій України втілив основні риси військової організації і не окреслював прав керуючої еліти і рядових громадян. Демократичні традиції фактично обмежувались правом участі у виборах гетьмана, полковника, сотника і їхніх старшин і не розповсюджувалися на повсякденне життя українського народу.

На протязі існування Запорізької Січі відбувалось протиборство різноманітних поглядів з питань демократизації і регламентації взаємовідносин керуючої верхівки та козацтва, орієнтації різноманітних верств населення на погодження і з’єднання з Польщею, Росією або абсолютну незалежність.

В історії українського народу була спроба регламентувати відносини державної влади і громадян, гетьмана і козаків. Однією з таких спроб стало прийняття згоди між гетьманом П. Орликом та іншим козацтвом. Воно отримало назву Конституції П. Орлика. Дана конституція включала 16 пунктів, основний з яких визначав об’єднання всіх українських земель під владою гетьмана.

Були обговорені три терміни щорічного проведення Ради для рішення основних державних справ, чітко визначений його склад. У проміжках між засіданням Ради верховна влада передавалася гетьману і генеральному старшині.

Була зроблена спроба обмежити свавілля козацької старшини. Їй категорично заборонялось використовувати працю козаків і селян на недержавних роботах, конфісковувати або купувати у них землю.

Написання даної конституції свідчило про розвиток політико-правової думки на Україні та намагання втілити її в конкретні реформи державної влади.

Однак впровадити цей документ в життя українського народу П. Орлику не вдалося, оскільки він не зміг добитися звільнення і об’єднання України.

4.2. Політичні вчення XVIII-XIX ст.

XVIII-XIX ст. в історії України ознаменувалися бурним розвитком політичної думки. Це було визначено історичною ситуацією того періоду. Україна, як і раніше, знаходилась під владою інших держав, і її народ терпів подвійне гноблення. Посилюється національно-визвольний рух. В ньому беруть участь представники різних верств населення, що зумовило різноманітність політичних ідей і поглядів.

Просвітництво в Україні. Зародження капіталістичних відносин у Росії і в Україні супроводжувалось розвитком просвітницьких ідей.

Григорій Сковорода (1722-1794). Відома його критика соціальної нерівності і звеличення ролі трудової людини. Він закликав «розбудити» народ.

21

Спасіння суспільства Сковорода бачив у самопізнанні. «Пізнавши поганий початок, люди повинні від нього звільнитись і побудувати нове суспільство, засноване на розумі, істині і добропорядності».

Яків Козельский (1728-1794) стверджував, що справедливі тільки ті державні закони, які базуються на природних правах людини. Народ і державна влада – рівноправні сторони, що домовляються. Він пропонував здійснювати перетворення в суспільстві шляхом реформ. Вважав, що в процесі просвітництва можуть відбутися зміни в свідомості дворян, а це в свою чергу буде впливати на самодержця, який буде змушений провести реформи. Козельський не надавав особливого значення державній формі правління, головне, вважав він, – розумні керівники.

Українські прихильники просвітництва пов’язували принципи гуманізму з ідеєю досягнення національної єдності і самовизначення України.

Ліберальний рух в українській політичній думці. У ліберальних ідеях відображена віра в еволюційний прогрес.

Це ідеї переваги інтересів особистості над інтересами держави, захист приватної власності, розширення громадських прав і свобод, державного регулювання соціальних суперечностей.

Ліберальна думка сформувала дві течії: ліберально-монархічну і лібера- льно-демократичну.

Прихильники першої головним засобом для реалізації своїх ідей вважали добру волю російського монарха. Головний представник цього руху В. Каразін (1773-1842) – засновник Харківського університету. Ним були підготовленні проекти для перетворення державного устрою України на ліберальномонархічних принципах.

Друга течія була представлена діяльністю двох таємних товариств. У 1823 році було утворено «Товариство об’єднаних слов’ян», у нього увійшли 60 офіцерів. Головною метою своєї діяльності вони вважали встановлення конституційного устрою і утворення союзу слов’янських земель.

У 1845-1847 р. у рамках Кирило-Мефодіївського товариства формується революційно-демократичний рух, ідеологом якого став, зокрема, Т. Г. Шевченко (1814-1861). Прихильники цього руху відстоювали програму ліквідації кріпацтва та самодержавства шляхом селянської революції. Їхні ідеї були сформовані в тезі викорінення рабства та всілякого приниження нижчих класів, знищення дворянських привілеїв та класової нерівності.

Особливе місце в історії політичної думки України займає ліберальноземський рух. В його рамках відпрацьовувалися проекти реформ місцевої та центральної влади, метою яких було встановлення конституційного устрою і надання земствам великих повноважень, розширення представництва в них різних суспільних верств (І. Петрункевич, А. Карпинський).

Отримав розповсюдження і ліберально-народницький рух. Він визнавав некапіталістичний шлях розвитку українського народу. Розроблялися також проекти суспільно-демократичних реформ державного життя і організації землевласницьких артілей.

22

Революційно-демократичні ідеї. Представники ліберального руху виступали за еволюційний шлях перетворення, обмежувалися розробленням проектів. Прихильники революційного шляху намагалися втілити свої ідеї та проекти в життя.

В 1822 р. виникає «Південний союз» декабристів, який об’єднав частину офіцерського корпусу південноросійських земель. Його лідер П.Пестель підготував низку проектів державної перебудови. У «Південному» товаристві переважали республіканські ідеї. Із метою запобігання реставрації монархії йшлося про необхідність знищення всіх членів імператорської родини. Для проведення послідовних соціально-політичних перетворень планувалося встановити диктатуру тимчасового верховного правління таємного товариства.

Революційно-демократичні ідеї у більш пізні часи пропагувалися також Л. Українкою, І. Франком, М. Драгомановим.

Леся Українка (1871-1913) пропагувала ідеї інтернаціональної єдності трудящих у боротьбі проти самодержавства і кріпацтва.

Іван Франко (1856-1916), розкриваючи революційний перехід від капіталістичних відносин до соціалістичних, відмічав, що «велика всесвітня революція» поступово зруйнує сучасний порядок і побудує новий. Франко також проповідував ідеї освіти народу.

Михайло Драгоманов (1841-1895) у своїх концепціях поєднує соціалістичні ідеї рівності та справедливості з буржуазно-демократичними ідеями конституційного права, широкого місцевого самоврядування, політичної боротьби. У ряді випадків він виступає за соціальну революцію. Він вважав, що складні соціально-політичні проблеми зможе вирішити не повстання, яке є стихійним виступом робітників, а революція як широкий рух народу, який розуміє, «що скидати йому і чим замінити скинуте».

Політичні погляди українофілів. Теоретики цього напрямку розглядали історію українського народу з точки зору його самобутності, відокремлення від інших слов’янських народів. На їхню думку, український народ склався з виникненням стародавньокиївської держави, володів особливими козацькими традиціями і власною провідною ідеєю історичного розвитку.

Так, В. Антонович вважав, що кожний народ у своєму політичному житті керується власною ідеєю. Історичному розвитку українського народу властива особлива ідея, заснована на принципах демократизму і визнання рівних прав для кожного члена суспільства. Однак недостатній рівень матеріального і культурного розвитку українського народу не дозволили йому повністю реалізувати цю ідею. Антонович формулює основні завдання інтелігенції. Вона повинна допомагати своєму народові в освіті, розвитку самосвідомості, засвоєнні своїх прав для того, щоб він зміг самостійно визначити власний історичний шлях. Прихильники українофілів у XIX ст. відстоювали ідею про встановлення в Україні культурно-національної автономії, створення умов для розвитку української мови, літератури та мистецтва.

23

4.3.Українська політична думка XX століття

XXстоліття в історії України пов’язано з процесом реалізації політичних ідей на практиці. Розвиток всієї політичної думки з початком століття придбав новий статус – втілення програми політичних партій і рухів.

Вимоги перших партій України. У період першого десятиліття XX століття в Україні почався бурхливий процес формування різноманітних політичних партій та суспільних рухів. Вони були не багаточисельні і політичного впливу на соціально-політичне життя українського народу не зробили.

Ліберальна думка в Україні була відображена у вимогах таких політичних партій, як Українська демократична, Українська радикальна, Українська демократично-радикальна. Лідери цих партій виходили з ідеї про необхідність класового примирення на основі спільності національних інтересів українського народу в боротьбі за надання Україні статусу автономії. У всіх проектах були вимога про надання політичних свобод.

Революційно-демократичні ідеї висунули Революційно-демократична партія, Українська соціалістична партія, Українська соціал-демократична партія. Революційно-демократичні партія висунула в своїй програмі тези про аграрний характер української нації. Цим була визначена відмова від намагань створити диктатуру пролетаріату, відмова від конфіскації поміщицьких земель. Програма передбачала проведення аграрної реформи за рахунок дольових, церковних і монастирських земель; була висунута вимога надання Україні культурно-національної автономії з окремим сеймом.

Українська думська фракція. 1 Центральна Рада: ідеали і реальність.

Зутворенням 17 жовтня 1905 р. Першої Державної думи в ній сформувалася Українська фракція. Її ідейним натхненником став М. С. Грушевський (1861-1934), який запропонував свій конституційний проект. В його основі лежали принципи республіканського правління та демократизації імперії. Україна мусила отримати статус національної автономії з широкими політичними та культурними правами.

Українська думська громада в першій Думі висунула вимогу про надання Україні політичної автономії, застосування української мови в школах, судах та місцевих адміністративних органах. Найбільш демократичну позицію зайняла фракція українців у другій Думі. Розглядалися питання про надання не тільки прав автономії, але й проведення амністії політичних ув’язнених, надання свободи слова, друку, здійснення українізації шкіл.

Однак ці вимоги української фракції не були поставлені в основу політики в Україні. Державна Дума і в цьому питанні не була в змозі втілити запропоновані проекти.

Прагнення до досягнення незалежності української держави частково втілилося Центральною Радою (1917). Особливе місце в політичній позиції Центральної Ради займає постанова про надання всім громадянам широких політичних свобод, про надання всім народам права автономії, про затвердження Конституційного суспільного устрою, ліквідацію поміщицького землеволодіння.

24

Було поставлене питання про упорядкування федеративних зв’язків України з іншими народами Росії. Теоретичною основою рішень Центральної Ради служили ідеї М. Грушевського. Голова Центральної Ради ставить питання про утримання національної автономії України, про формування в новій незалежній державі федеративного устрою з усіма необхідними рівними правами всіх народів України, встановлення місцевого самоврядування, створення умов для відродження та розвитку мови і культури всіх націй і народностей. Грушевський виступає проти націоналістичного гасла «Україна для українців» і закликає до встановлення тісних контактів з народами Росії.

Але діяльність Центральної Ради не була підтримана основною частиною населення, і тому їй не вдалося здійснити в цілому прогресивні ідеї державної перебудови в Україні.

В історії політично-правової думки в Україні переважали демократичні тенденції. Очевидно, вони отримали подальший розвиток в сучасній українській політичній теорії і практиці.

Контрольні запитання

1.У чому полягають основні риси суспільного та політичного устрою українського козацтва?

2.Які постаті репрезентували політичні ідеї Просвітництва в Україні? У чому сенс їх політичних поглядів?

3.Які особливості ліберального руху та ідей в Україні можна виокремити?

4.У чому зміст політичних ідей Кирило-Мефодіївського товариства?

5.Які революційно-демократичні ідеї були притаманні українській політичній думці XIX ст.?

6.У чому зміст політичних поглядів українофільського руху?

7.Якою була ідейно-теоретичні основа українських партій у період кінця XIX – першої третини XX ст.?

8.Які політичні ідеї були у основі відновлення державності в Україні у

1917-1921 рр.?

9.Яке значення мають політичні вчення згаданого періоду для сучасної української політичної думки?

Бібліографічний список

1.Гелей, С. Д. Політологія [Текст]: навч. посіб. / С. Д. Гелей, С. М. Рутар.

– К., 2007. – С. 67-71.

2.Логвина, В. А. Політологія [Текст]: навч. посіб. / В. А. Логвина. – К.,

2006. – С. 35-41.

3. Політологія: наука про політику [Текст]: навч. посіб. / за ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенка. – К., 2003. – С. 103-122.

4.Політологія: наука про політику [Текст]: навч. посіб. / за заг. ред.

В. Г. Кременя, М. І. Горлача. – К.-Х., 2001. – С. 91-124.

5.Шляхтун, П. П. Політологія (теорія та історія політичної науки)

25

[Текст]: навч. посіб. / П. П. Шляхтун. – К., 2005. – С. 93-149.

5. ТЕМА: ПОЛІТИКА ЯК СУСПІЛЬНЕ ЯВИЩЕ

Основна ідея заняття

Якщо сучасна людина не цікавиться політикою, то політика цікавиться людиною. Сучасне життя суспільства, всі його аспекти – робота, побут, дозвілля, соціальна активність – пронизані політикою, мають політичні забарвлення.

План

5.1.Походження та природа політики. Суть і структура політики. Функції політики.

5.2.Взаємодія політики з іншими сферами суспільного життя.

5.1.Походження та природа політики. Суть і структура політики.

Функції політики

Політика проникає навіть туди, де її не повинно бути (наприклад, спорт, зокрема, заява Гаррі Каспарова, що він захищав на шаховій дошці «інтереси демократії проти тоталітаризму»). У сучасних умовах немає людини, яка б відповіла, що вона знаходиться поза політикою.

«Політика – це необхідність і одночасно потреба сучасної людини: вона стала шляхо-вказівною зіркою і в той час тим, що обмежує будь-які дії у всіх сферах суспільного життя» – писав відомий політолог професор Артур Боднар. Що ж потрібно розуміти під політикою?

До сфери політики відносяться питання державного упорядкування, керування державою, керування класами, питання партійної боротьби. У політиці знаходять своє відображення корінні інтереси соціальних спільнот, класів.

У філософській енциклопедії вказано, що «політика – сфера діяльності, пов’язана з відносинами між класами, націями та іншими соціальними групами, ядром якої є проблема завоювання, утримання і використання державної влади». Кожна суспільна проблема набуває політичного характеру, якщо

їїрішення прямо або опосередковано пов’язано з проблемою влади.

Єпрості і комплексні визначення політики.

Так, політику визначають як мистецтво можливого. В. Даль говорив: «...політика – наука державного управління».

Макс Вебер писав, що поняття «політика» має надзвичайно широкий зміст і охоплює всі види самостійного керівництва. Розмовляючи про валютну політику банків, про політику профспілок, можна також обговорювати шкільну політику, політику керування корпорацією, навіть політику розумної жінки, яка намагається керувати своїм чоловіком.

Ленін говорив, що «політика – це концентрований вираз економіки». Американський політик Роберт Лафолет стверджував, що «політика – це економіка в дії».

У питанні визначення поняття «політика» в суспільствознавстві Заходу

26

склались дві основні тенденції. Згідно з однією з них – традиційною – політика реалізується через державу, через участь людей в здійсненні державної влади або опозиції їй. Згідно з другою позицією політика трактується як певний вид соціальної діяльності, не обов’язково пов’язаної з державною владою.

Поняття політики охоплює комплекс взаємопов’язаних явищ і процесів. Це такі:

−організована діяльність соціальних груп і установ влади, що вона їх представляє;

−управління суспільним життям в інтересах цих груп або спільнотами людей;

−державна влада, її завоювання, утримання та використання;

−політична свідомість та культура, що складають невід’ємну сторону політичної діяльності і відносин;

−сукупність політичних організацій і норм, за допомогою яких реалізуються політичні погляди, цілі та інтереси, здійснюється політична влада.

Політика – область цілеспрямованих відносин між групами людей з приводу використання публічної влади в інтересах вирішення суспільно важливих потреб соціуму та держави.

Функції політики

1.Вираження і захист інтересів держави, всіх груп і верств суспільства, індивідів.

2.Управління та керівництво соціально-політичними процесами.

3.Формування політичних організацій суспільства.

4.Організація політичних відносин в суспільстві.

5.Формування політичної свідомості громадян.

6.Політична соціалізація особистості.

Суб’єкти і об’єкти політики

У політиці завжди діють класи, різні соціальні групи, народи і нації з їх інтересами, не залежними від волі лідерів, інших політичних партій.

Виділяють три групи суб’єктів політики:

1)суб’єкти соціального рівня;

2)суб’єкти влади;

3)функціональні суб’єкти політики.

Об’єкти політики – всі сфери суспільного життя, сфера права, Конституція.

5.2. Взаємодія політики з іншими сферами суспільного життя

Розуміння природи політики передбачає усвідомлення її зовнішніх зв’язків з іншими формами суспільного життя.

Так, у відносинах політики з економікою, слід відзначити визначальну роль останньої у формуванні політичної влади. Проте політика грає регулюючу роль по відношенню до економіки у тому випадку, якщо конкретна господарська проблема зачіпає інтереси всього суспільства. Політика та еконо-

27

міка пов’язані не безпосередньо, а через соціальні відносини. Економіка обумовлює характер соціальної диференціації суспільства.

Залежно від економічного змісту своїх соціальних інтересів, різні соціальні групи можуть звертатись до політичних форм їх задоволення. Реакція держави на соціальні проблеми суспільних груп дуже часто приводить до зміни політичного курсу влади.

Влада – це спосіб нав’язувати і приводити до виконання рішення та впливати на людей таким чином, щоб вони діяли згідно з існуючими законами.

Предметом політики не є кожна влада, а влада у публічному розумінні (наприклад у сферу політики не може включатись батьківська влада), а тому

політика є, насамперед, планомірне, організоване намагання до отримання і утримання влади, її застосування до різних соціальних спільнот (держава, політика, партія), прагнення до організації цих спільнот із метою керування ними.

Державна влада володіє монополією на загальне використання засобів примусу і формально відіграє роль арбітра у розподілі благ. Але є небезпека, що державна влада буде розподіляти їх на свою користь, і ця небезпека зросте, якщо державна влада буде владою політичною. У високоорганізованому суспільстві має місце плюралізм і рівноважний стан політичних впливів різних суб’єктів політики, які беруть участь у процесі прийняття державних рішень.

Різноманітні відношення політики з мораллю. Їхній зв’язок обумовлений тим, що усвідомлення людиною своїх політичних інтересів пов’язане з його моральним вибором. У політиці діють люди з різними правами і функціями, з різним ступенем відповідальності за свої вчинки, що визначає різне тлумачення моральних заповідей і дає можливість керуватись егоїстичними почуттями, а не моральними нормами.

Мораль діє на політику, з одного боку, «зверху», через зміни політичних ідеологій, корекцію управлінських рішень. З іншого боку, мораль впливає на політику також «знизу» – за рахунок пануючих у суспільстві цінностей і орієнтирів масової свідомості.

Думка про те, що політика – брудна справа, вже вичерпала себе. Якщо політичний діяч поводе себе аморально, то його зустрічають у суспільстві скептично, його підозрюють в участі у темних справах.

Не можна не сказати декілька слів про взаємовідношення політики і права. Правова, юридична сфера закріплює в діючому законодавстві основні принципи політичного правління. Разом з тим правові норми «знімають» групове загострення політичних вимог, оскільки вони мусять орієнтуватись не тільки на прихильників даної політичної лінії, але й на всіх громадян держави, пропонуючи їм обов’язкові вимоги незалежно від політичних пристрастей і антипатій. Право визначає межу і можливість діяльності як опозиції, так і керуючих структур. Отже, політика – це природно-історичне, суспільне явище.

Контрольні запитання

1. Які явища входять до складу сфери політики?

28

2.Який зміст поняття «політика»?

3.Які функції виконує політика та у чому їх сенс?

4.Що таке суб’єкти та об′єкти політики?

5.З якими сферами суспільного життя взаємодіє політика?

6.Як пов’язані політика і мораль?

7.У чому зв’язок політики і права?

8.Як співвідносяться політична та економічна сфери?

9.Які властивості потрібна мати ефективна політика?

Бібліографічний список

1.Гелей, С. Д. Політологія [Текст]: навч. посіб. / С. Д. Гелей, С. М. Рутар.

– К., 2007. – С. .8-12.

2.Логвина, В. А. Політологія [Текст]: навч. посіб. / В. А. Логвина. – К., 2006. – С. 60-68.

3. Політологія: наука про політику [Текст]: навч. посіб. / за ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенка. – К., 2003. – С. 345-357.

4.Політологія : наука про політику [Текст]: навч. посіб. / за заг. ред.

В. Г. Кременя, М. І. Горлача. – К. - Х., 2001. – С. 313-319.

5.Шляхтун, П. П. Політологія (теорія та історія політичної науки) [Текст]: навч. посіб. / П. П. Шляхтун. – К., 2005. – С. 150-170.

6. ТЕМА: ПОЛІТИЧНА ВЛАДА

Основна ідея заняття

Політична влада – найважливіша категорія політології тому, що дає ключ до розуміння суті політичної системи суспільства. Всі наступні теми взаємопов’язані з поняттям «політична влада».

План

6.1.Політична влада, її легітимність, структура, форми.

6.2.Основні функції, концепції, тенденції в розвитку політичної влади.

6.1.Політична влада, її легітимність, структура, форми

Владні відносини об’єктивно існують у суспільному житті, без них людська цивілізація неможлива. У кожному суспільстві воля і дії одних панують над волею і діями інших, тобто визначаються керуючі і підвладні, пануючі і підлеглі.

Політична влада – засіб і можливість для тих хто нею володіє, проводити свою волю в управлінні державою, впливати на поведінку народних мас за допомогою авторитету, права, насилля та інших чинників, мобілізувати їх на досягнення поставлених цілей, регулювати відносини між різними соціальними групами.

Характерні ознаки політичної влади:

− верховенство, обов’язковість її рішень для всього суспільства і відповідно для всіх видів влади;

29

−узагальнення або публічність. Політична влада діє на підставі права від імені всього суспільства;

−легальність у використанні сили та інших засобів влади в межах країни;

−моноцентричність – існування державного центру прийняття рішень;

−широкий спектр використовуваних засобів влади для завоювання, утримання та використання влади.

Фундаментальною характеристикою політичної влади є її легітимність – прийняття дій та намірів влади населенням, визнання ним її права керувати і згода підкорятися її рішенням.

Відомий німецький політолог Макс Вебер, сформулювавши поняття «легітимність влади», виділив три її типи:

−традиційна легітимність, за якою влада переходить як спадщина (наприклад, монархія);

−харизматична – як визнання чудового дару, харизми керівника, його унікальних якостей політичного лідера;

−раціонально-правова: влада визнається народом в силу того, що вона спирається на раціональні, визнані ним закони.

Улегітимності політичної влади велику роль відіграє особистість державного діяча як гаранта легальності. У Конституції (ст. 102) наголошується, що президент України є її гарантом, і як наслідок, гарантом легальності політичної влади.

Структура політичної влади включає об’єкт і суб’єкт влади її, засіб (ресурси) та рівні.

Політична влада – це відношення тих, хто має владу, і підвладних. Суб’єктом влади може бути весь народ, державний орган, особистість, якій надано владу. Об’єктом може бути суспільство в цілому і кожний громадянин окремо. У демократичному суспільстві народ є одночасно суб’єктом і об’єктом влади. У Конституції України (ст. 5) підкреслюється, що єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу не безпосередньо, а через органи державної влади, органи місцевого самоуправління. Під безпосереднім здійсненням розуміють здійснення влади через вибори і референдуми. Уявити народ у ролі якого-небудь політичного органа просто неможливо, тому політичне управління суспільством – це постійна компетентна праця. Ось чому влада народу – це насамперед представницька демокра-

тія. Народ делегує свої владні права відповідним органам влади (законодавчим, виборчим, судовим) і конкретним особам (президент, прем’єр-міністр), приймає на себе обов’язки підкорятись виборчій політичній владі.

Право панувати одних над іншими підтримується системою різноманітних ресурсів (засобів) – економічних, силових, соціальних, інформаційних.

Уцентрі уваги тих, хто має владу, знаходиться економічна сфера, бо ніяка політична влада не може функціонувати, не маючи економічних ресурсів. Вона використовує ресурси для вирішення багатьох проблем загальнодержавного та міжнародного характеру.

30