Мовний світ нової української літератури

З кінця ХVІІІ ст. зароджується нова українська літературна мова на народній основі з окремими елементами давньої, але її функціональні можливості були обмежені – вона вживалася тільки в белетристиці і частково в листуванні. Розвиток літератури народною мовою від кінця ХVІІІ ст. відбувався у двох напрямках: ліричному (у великій пошані залишалися українські пісні, що поширювалися в рукописних збірниках) і бурлескно-сатиричному, найвищим проявом якого стала „Енеїда” І. Котляревського. Вона відбила народну мову колишньої Гетьманщини, причому не тільки селянства і простого козацтва, але й козацької старшини, тобто новосформованого українського дворянства. „Енеїда” засвідчила потенційну можливість української мови бути знаряддям перекладу з класичних мов. І хоч це був стиль бурлеску, але він виявив невичерпні можливості українського народного словника. Мова „Енеїди” засвідчила, що вже тоді на Україні були поширені імена по батькові (Енейович, Едвардович, Тезейович), прізвища на –енко (Агамемненко, Тигренко). Після появи „Енеїди” інтерес до народної мови перестав бути абстракцією. Національна самосвідомість акумулює народжену в суспільстві увагу до простолюду, особливостей його життя й культури.

Помітним явищем в історії української літератури стала мова прози Г. Квітки-Основ’яненка, який фактично повторив на українському ґрунті те, що започаткував у російській прозі М. Карамзін: звернувся до простої людини з її простою мовою („Маруся”, „Козир-дівка”). Говорячи про те, що українська мова має свою граматику, правила, свої звороти, що дають можливість передати будь-які відтінки почуттів, про прилучення української інтелігенції до загальноросійської і світової культури, Г. Квітка-Основ’яненко одночасно засуджує русифікацію більшості представників української еліти.

Якщо І. Котляревський став зачинателем нової української літератури, то Т. Шевченко – основоположником нової української літературної мови. У творах митця органічно злилися пісенний фольклор і усна оповідь, доповнені всім тим, що збереглося від давніх мов, уживаних в Україні-Русі, відображені цілком народна фонетика й морфологія в їхній варіативності, представленій говірками Середньої Наддніпрянщини. Т. Шевченко відшліфував українську мову до блиску, що послужило поштовхом до її дальшого розвитку у творах його послідовників – Л. Глібова, І. Нечуя-Левицького, А. Свидницького, Ю. Федьковича, Панаса Мирного. Однією з обов’язкових умов розширення функцій народно розмовної мови є виведення її за рамки побутового вживання, розширення її інформативних функцій, перетворення на універсальний засіб самовираження народу. Мабуть, цим пояснюється постійне прагнення Т. Шевченка листуватися зі своїми земляками українською мовою. Післяшевченківський період характеризується значним розширенням белетристики, зростанням українського словника, певною уніфікацією літературних норм.

Останні два десятиліття ХІХ ст. позначені виходом українського духовного життя на європейські обшири. Розвиток української літературної мови збігається з пробудженням української національної свідомості, зі спробами збудувати свою власну державу, з бурхливим розвитком художньої літератури (І. Франко, О. Кобилянська, Ю. Федькович). Центром розвитку української культури в той час була Галичина, головним чином Львів. Саме тут було засновано спільноукраїнський друкований орган „Зоря”, з 1893 р. працює Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ), яке видає наукову літературу і фактично виконує функції української академії наук. Особливо плідною була діяльність НТШ під керівництвом М. Грушевського: видавалися матеріали з історії, філософії, математики, природничих наук, медицини, внаслідок чого в мову східноукраїнських письменників дедалі більше проникали галицизми, особливо наукові терміни. Ще в 60-ті роки такі поборники української мови й культури, як М. Костомаров і П. Куліш, закликали покласти в основу єдиної української літературної мови той стандарт, який виробився на той час у Східній Україні, тому зрозуміло, що не всім східноукраїнським письменниками подобалося нашестя галицьких слів, зокрема критично поставилися до цього І. Нечуй-Левицький та Б. Грінченко. Критика галичан у наголошуванні слів, великої кількості полонізмів, викликали гостру полеміку між західною та східною інтелігенцією, та попри особисті амбіції галицькі письменники та науковці все ж погодилися на обґрунтованості вироблення норм літературної мови саме на основі східноукраїнської мови. Мовна дискусія 90-х років відіграла дуже важливе значення в історії української літературної мови, оскільки раз і назавжди зняла питання роз’єднаності в західній і східній мовних традиціях.

Велике значення в розвитку і поповненні української лексики кінця ХІХ ст. зіграв переклад світової класики, що здійснювали провідні українські письменники: П. Грабовський, А. Кримський, С. Руданський, М. Старицький, І. Франко, Леся Українка, які перекладали твори Шекспіра, Байрона, Бернса, Гейне, Гете, Лессінга, Данте, Гюго, Гамсуна, Ібсена. Внаслідок іншомовних запозичень вже тоді формується так звана термінологічна дублетність або синонімія: революція – переворот, солідарність – одностайність, конгрес – мітинг – форум – з’їзд – сход, сходка – збори. У процесі становлення норм літературної мови одночасно відбувався і відсів деяких синонімів (з усіх слівписатель, письменник, письмак, писальник, письменець, письмовець, літератзалишилося в активі лише словописьменник), втрата старого значення слова і набуття ним нового смислу (застій початково означало просто відсутність руху, потім стає позначенням певного стану суспільства – відсутність прогресу;безробіттяспершу означало незайнятість, відсутність якоїсь роботи, наприклад:сьогодні у селі безробіття,бо свято; згодом – це науковий термін, що передає певний стан у суспільстві).

Початок ХХ ст. багатий знаменними подіями, які сприяли розвиткові і зміцненню соціального престижу української мови. На цей час припадає російська революція 1905 року, внаслідок чого було послаблено урядові обмеження щодо української мови, НТШ було перенесено до Києва, видано словник української мови в чотирьох томах за редакцією Б. Грінченка. Значно активізувалася видавнича діяльність на Україні, посилилося намагання виробити не тільки українську наукову, але й публіцистичну мову з власною термінологією. Уже в першій чверті ХХ ст. українська літературна мова мала вироблену суспільно-політичну термінологію, за допомогою якої можна було повністю передати характер суспільно-політичних рухів як тодішнього часу, так і попередніх епох; розвинулася термінологія, пов’язана з управлінням, адміністративно-територіальним поділом, функціонуванням державних установ, повністю усталилася лексика зі сфери етики. У світ виходять твори С. Васильченка, В. Винниченка, М. Вороного, М. Коцюбинського, В. Стефаника, А. Тесленка, Лесі Українки, які ще раз підтвердили статус української мови як окремої мови, а не польського чи російського діалекту.