8.6. Суспільно-політичний лад і право в галичині, північній буковині і закарпатті

У першій половині XIX ст. західноукраїнські землі були найбільш відсталою окраїною Австрійської імперії. Основою економіки, як і раніше, тут залишалося сільське господарство. Промисловість краю знаходилася на мануфактурному рівні. Більшість мануфактур була власністю поміщиків і розміщалася в селах. Міста також мали аграрний характер і майже нічим не відрізнялися від сіл. У сільському господарстві продовжували панувати феодально-кріпосні відносини.

Національно-визвольний рух

Революційні події 1848 року, які привели до тимчасового падіння абсолютизму в Австрії, викликали зміни і на західноукраїнських землях. 27 березня 1848 року на Закарпатті було проголошено закон угорського сейму про ліквідацію кріпацтва і феодальних повинностей селян. 22 квітня 1848 року був опублікований патент імператора про скасування барщини в Галичині. На Буковину дію даного указу було розповсюджено тільки 9 серпня 1848 року.

Аграрна реформа 1848 року відкрила шлях для розвитку капіталістичних відносин у сільському господарстві. Але намагання західноукраїнських поміщиків саботувати закон про ліквідацію кріпацтва викликали обурення населення. Центром національного руху, який був відгуком на це невдоволення селян, стала Східна Галичина. 2 травня 1848 року у Львові була створена перша українська політична організація — Головна Руська рада, яка стала офіційним представником українського населення Галичини в 1848-1851 роках.

Програма Головної Руської ради була досить обмеженою. Бона зводилася до вимоги культурно-національної автономії українського населення Галичини. До доробку Головної Руської ради слід віднести затвердження в жовтні 1848 року символів української державності: герба — золотого лева на блакитному полі і прапора — жовто-блакитного.

Український національно-визвольний рух зустрів вороже ставлення з боку Ради народової, створеної у Львові 13 квітня 1848 року. Остання була керівним органом польського національно-визвольного руху. Рада народова намагалася перетворити Галичину в польську автономну провінцію Австрійської держави.

На початку червня 1848 року в Празі відбувся Слов'янський з'їзд, на якому була зроблена спроба зближення українського і польського національно-визвольних рухів. Результатом відповідних переговорів стала угода під назвою "Вимоги українців в Галичині". В ньому вперше були викладені загальні вимоги українського і польського народів до австрійського парламенту. На 100 депутатських місць у Галичині було обрано 25 українців. 22 липня 1848 року відбулося відкриття парламенту. На засіданні рейхстагу розгорнулася гостра дискусія про умови скасування в Західній Україні кріпацтва. Парламент приймає закон про ліквідацію кріпацтва за викуп. Цим законом за селянами були визнані права громадян держави. Землі селянського користування проголошувались вільною власністю.

В інтересах поміщиків 4 березня 1849 року австрійський уряд відокремив Буковину від Галичини і проголосив її коронним краєм на чолі з президентом, який призначався австрійським імператором.

У квітні 1848 року була прийнята перша австрійська конституція, яка проголошувала деякі буржуазно-демократичні права і свободи громадян. Але після придушення революційного і національно-визвольного руху імператор "дарував" імперії 4 березня 1849 року нову, антидемократичну конституцію. Вона закріпляла створення централізованої держави, в якій влада зосереджувалась в руках імператора.

Для Галичини у вересні 1850 року, як і для інших австрійських провінцій, була видана крайова конституція. Але і загальнодержавна конституція 1849 року, і крайові конституції так і не були введені вдію. Патентом імператора від 31 грудня 1851 року вони були скасовані. В Австрії було відновлено абсолютизм.

У другій половині XIX ст. на західноукраїнських землях відбувається процес зміцнення капіталістичних відносин.

В результаті згоди між австрійським урядом і угорськими панівними станами в 1867 році абсолютна Австрійська монархія перетворилася в дуалістичну конституційну Австро-Угорську монархію. Вона поділялася на дві частини: Угорщину — з Закарпаттям, Трансільванією та Хорвато-Славонією і Австрію — з Буковиною і Галичиною, Далмацією, Істрією, Крайною, Моравією, Сілезією, Трієстом та Чехією.

Західноукраїнські землі в складі Австро-Угорської імперії знаходилися в колоніальному становищі, були сільськогосподарським придатком її економіки. Сільським господарством тут займалося 94 відсотки населення. Тяжке економічне становище західноукраїнських земель викликало масову еміграцію. В пошуках землі та роботи українські селяни та робітники залишали рідні місця і їхали в Аргентину, Бразилію, Канаду, США та інші країни. На 1917 рік тільки на американський континент виїхало понад 400 тис. українців.

Жорстокий соціальний гніт посилювався національним гнобленням. Українці не мали можливості вчитися на рідній мові. На початку XX ст. читати і писати українською мовою могли тільки 7 відсотків чоловіків і 4 відсотки жінок.

Реакційна політика полонізації, румунізації та мадяризації західноукраїнського населення усувала найменші можливості для розвитку української культури.

Для реорганізації і об'єднання селянства в 1890 році І. Франко і М. Павлик створили Українську радикальну партію, яка мала вплив на населення Галичини, Буковини і почасти Закарпаття. Найважливішими вимогами її програми були ліквідація станових привілеїв і встановлення політичних свобод.

На початку XX ст. на західноукраїнських землях посилюється розвиток промислового виробництва. Швидкими темпами розвиваються нафтова, горілчана, цукрова і інші види промисловості. Посилюється диференціація селянства. Розвиток капіталізму тут відбувався за прусським зразком. У сільському господарстві працювало 93,2 відсотка населення Галичини, Буковини і Закарпаття.

Великий вплив на розвиток національно-визвольного руху на західноукраїнських землях мала російська буржуазно-демократична революція 1905-1907 років.

22 жовтня 1905 року народне віче українців Львова поставило перед австрійським урядом вимоги:

1) загального, рівного і прямого виборчого права у всі державні органи;

2) заміни існуючого устрою шляхом створення національних територій, окремо для українців Східної Галичини і Північної Буковини.

Рух за виборчу реформу охопив всю Східну Галичину. 17 жовтня 1905 року в Австрії вводиться загальне виборче право.

Перша світова війна перетворила західноукраїнські землі на центр театру воєнних дій. Неоднозначною була реакція українського населення на прихід російських військ у 1917 році після успіху Брусиловського наступу. Частина українців пов'язувала з цим визволення від австрійського гніту, друга частина — вбачала нове гноблення, встановлення панування іншої імперії — Російської. Треба підкреслити, в зв'язку з тим, що царат, зайнявши Галичину і Буковину, розглядав їх як завойовані території Росії, австрійська влада жорстоко розправилась з тією частиною українського населення, яка симпатизувала росіянам. У складі Російської імперії українська культура зазнає ще більших утисків. Посилюється політичний, соціальний і національний гніт.

Суспільний лад

Панівною верствою в західноукраїнських землях були поміщики та духовенство. Але й усередині цих станів рівності не було. Найбільш привілейованими були австрійські поміщики, за якими йшли угорські, румунські та польські, а замикали цей стан українські поміщики. Більше привілеїв, ніж православне, мало католицьке і уніатське духовенство. В руках поміщиків і Церкви було зосереджено 44 відсотки західноукраїнських земель.

До панівної верстви належала також торговельна верхівка міст.

До залежної верстви населення належали селянство та більша частина міщанства. Селянство західноукраїнських земель у першій половині XIX ст. було в основному закріпачене. Поміщики мали повну владу над сільською громадою і селянами. Хоча поміщик за своїм бажанням не міг позбавити селянина його наділу, проте селянин був лише "державцем", а не власником цього наділу. Він жив і працював на землі, відробляв за це панщину, сплачував податки державі, але не міг продати свій наділ, поділити його і передати своїм спадкоємцям.

Аграрна реформа 1848 року мала свої позитивні І негативні наслідки. З одного боку, вона звільнила селян від кріпосної залежності і скасувала панщину за викуп, з іншого боку — ліквідувала сервітутне право, позбавила селян права користування громадськими землями (головним чином, лісами та пасовищами), захопленими раніше поміщиками, а тепер проголошеними їхньою повною власністю. Багато безземельних і малоземельних селян були звільнені без землі і попали в кабальну залежність від поміщиків.

Хоча в другій половині XIX ст. панівним станом на західноукраїнських землях залишались поміщики, розвиток капіталізму привів до посилення ролі буржуазії. Вона також не була однорідною, а поділялася на промислову, банківську і сільську. Найбільш сильною в економічному відношенні була сільська буржуазія.

У результаті розвитку капіталізму на західноукраїнських землях більш інтенсивно, ніж раніше, формується робітничий клас. Його основу складають безземельні селяни та дрібні ремісники. На 700 фабриках і заводах Західної України працювало біля 700 тис. робітників.

Державний лад

На початку XIX ст. на західноукраїнських землях панувала австрійська система управління. Очолював край призначений імператором губернатор, якому підпорядковувалось губернське присутствіє. Галичина поділялася на циркули (округи) з окружними старостами на чолі.

У містах були створені магістрати в складі бурмістра і радників, які призначались урядом.

Антидемократична Конституція від 4 березня 1849 року проголосила Австрію неподільною монархією з загальними фінансами, єдиною митною системою і військовою організацією. Для управління окремими провінціями (вони отримали назву коронних країв) імператор призначав намісників. Для Галичини у вересні 1850 року, як і для інших австрійських провінцій, була прийнята крайова конституція, яка передбачала поділ краю на три округи (Краківський, Львівський і Станіславський). Створення цих округів передбачало поділ населення натри групи за національною ознакою. Краківський округ — з польським населенням, Львівський — з польським та українським і Станіславський—з українським населенням. Але ця система управління у зв'язку зі скасуванням конституції так і не була введена вдію.

У1849 році замість губернського управління в Галичині було запроваджено намісництво на чолі з намісником, а в Буковині — крайове управління на чолі з крайовим президентом. Намісник, як і крайовий президент, був одноособовим главою краю. Поряд з намісництвом, як центральним органом краю, існували місцеві органи — повітові старости, які в своїй діяльності підпорядковувалися намісникам. Повітові старости мали широкі повноваження при вирішенні різних господарчо-адміністративних питань. Вони здійснювали функції нагляду над товариствами, об'єднаннями преси і органами місцевого самоврядування. Аналогічні функції в міських і сільських громадах виконували бурмістри і войти, які були підпорядковані повітовим старостам.

На відміну від Галичини і Буковини, Закарпаття у складі Угорщини не було виділене в окремий коронний край. Вся територія Угорщини була поділена на 71 жупу (область). На початок XX ст. закарпатські землі складалися з 4 жуп. Влада в жупах належала наджупанам і під-жупанам, які збирали податі та інші платежі.

Села були самостійними юридичними одиницями, їхня автономія здійснювалася через сільські представництва, постійними виконавчими органами яких були сільські управління з старостами на чолі.

Поряд з центральними урядовими органами адміністративного управління в Галичині і Буковині існували також органи крайового і місцевого самоврядування. В1861 році імператор створив галицький і буковинський крайові сейми на чолі з крайовими маршалками. Вся діяльність сеймів підпорядковувалася центральній владі. Імператору належало право скликання та розпуску сеймів, призначення нових виборів.

У сфері місцевого самоврядування сейм здійснював вищий нагляд за управлінням господарством з боку повітів, міст, сіл, рішення яких вимагали затвердження їх сеймом. Повсякденний нагляд за повітовими, міськими і сільськими органами самоврядування здійснював крайовий комітет, який був виконавчим і розпорядчим органом сейму.

У 1862 році приймається загальнодержавний закон про місцеве самоврядування, і на Його підставі в 1866 році був опублікований галицький крайовий закон про громади. Цим законом були створені правові основи самоуправління в Галичині. Відповідно до них затверджувались повітові громади (гміни), які територіально співпадали з адміністративними повітами. Органами повітової громади була повітова рада—як керівний і повітовий комітет—виконавчий орган місцевої влади. Головою повітового комітету був повітовий староста, який вступав на посаду тільки після затвердження імператором.

У другій половині XIX ст. була проведена реформа органів міського самоврядування. 14 жовтня 1870 року затверджується статут для Львова, який діяв тут до 1933 року. В Австрії такі статути були надані 33 містам, у тому числі Кракову і Чернівцям. Згідно з наведеними статутами міську владу здійснювали міська рада і магістрат.