Органи управління

Чітко визначених органів управління в Київській Русі не було. Довгий час існувала десятинна система (тисяцькі, соцькі, десятники), яка збереглася від військової демократії і виконувала адміністративні, фінансові і інші функції. З часом її витісняє двірцево-вотчинна система управління.

Поділ князівств на адміністративні одиниці не був чітким. Літописи згадують про волості, погости. Місцеве управління в містах князі здійснювали через посадників, які були представниками князя. Адміністративні та судові функції в містах виконували також княжі тіуни, вірники, мечники і отроки.

Органом самоуправління була верв — сільська територіальна община. Місцева адміністрація "кормилася" за рахунок підлеглого населення.

Влада князя і його адміністрації поширювалася на міста та населення земель, які не були зайняті боярами. Боярські вотчини поступово набувають імунітету і звільняються від князівської юрисдикції. Населення цих вотчин стає повністю підвладним боярам-власникам.

Церква

Ми не випадково включаємо матеріал про Церкву в розділ про державний лад. Перш за все, розглянемо питання про відносини між Церквою та державою. Відповідь на нього дав Христос, коли сказав: "Царство моє не від світа цього". Або коли на запитання фарисеїв, чи платити данину кесареві, відповів: "Віддайте кесареве кесареві, а Боже Богові". Цим Христос поклав межу між Церквою і державою. Ці дві інституції мають різні завдання. Церква має, в першу чергу, піклуватись про душі віруючих, про виховання їх в дусі вчення Христового, про наближення їх до Христа, про єднання їх з Христом. Держава повинна дбати про лад та мир в суспільстві, захищати права та свободи кожного з його членів, дбати про матеріальний добробут громадян.

Різняться Церква і держава і обсягом своєї діяльності. Держава обмежується територією, а Церква є вселенською. Нарешті, є різниця і в способі впливу на своїх членів. Держава часто вживає примусових методів, тоді як Церква має діяти тільки шляхом переконання і власного прикладу.

Але це не значить, що між Церквою і державою немає ніякого зв'язку. Христос не заборонив платити данину кесареві, а апостол Павло писав: "Володар—Божий слуга тобі на добро. А чиниш ти зло, то бійся, бо недарма він носить меча, він бо — Божий слуга, месник у гніві злочинцеві. Тому треба коритись не тільки через гнів, а Й через сумління. Через це ви й податки даєте, бо вони слуги Божі, саме тим завжди зайняті. Тож віддайте належне всім, кому податок — податок, кому мито — мито, кому страх — страх, кому честь — честь" (посл. до Римлян, XIII, 4—7).

А коли державна влада, як сказано в Святому Письмі, є від Бога, то між Церквою і державою мусить бути співробітництво.

Відомості про організацію першої Церкви в Україні дуже скупі. Патріарх Фотій писав, що в 864 році на прохання князя було вислано до Русі єпископа. Тепер ми з впевненістю можемо стверджувати, що Володимир 14 серпня 988 року не хрестив Русь, а тільки проголосив християнство єдиною державною релігією. Християнство поширювалось в Україні з часів Андрія Первозваного. Інша справа, що протягом майже ста років українська митрополія очолювалась греками, яких посилав Константинопольський патріарх, без узгодження з київськими князями.

Згідно з практикою Візантії, митрополії не тільки перебували в духовній залежності від патріарха, а й вся їхня територія підпорядковувалась візантійському цареві. Але так було тільки теоретично, бо на практиці такої залежності бути не могло: Візантії бракувало реальної сили, щоб привести це в життя.

Єпископів, як правило, призначав князь. При Ізяславі II собор єпископів вдруге самостійно в 1147 р. обрав митрополитом Клима Смолятича. Отже, ми бачимо прагнення Київської Русі до автономної Церкви.

Православ'я XI—XII ст. у своїй масі не було вороже настроєне проти інших релігій. Постійні торгові стосунки з іноземцями — варягами, німцями, уграми, поляками, арабами, іудеями — сприяли толерантності у релігійних питаннях. Так, у XII ст. ірландські купці заснував и в Києві костьол св. Діви.