Мета й завдання вивчення дисципліни «політологія» Мета вивчення дисципліни

Політологія як наука та навчальна дисципліна існує досить давно. Це один з найважливіших здобутків людського розуму, без якого неможливе існування суспільства. У сучасному розумінні – це науковий орієнтир, за допомогою якого моделюється, прогнозується і організується політичне життя держави і суспільства. В Україні політологія зайняла чільне місце в системі підготовки висококваліфікованих спеціалістів для всіх сфер суспільного життя. Зусиллями науковців України створено комплекс навчально-методичної літератури: підручники, посібники, хрестоматії, політологічні словники, програми курсів та спецкурсів, плани семінарських занять. Нагромаджений досвід свідчить про необхідність подальшого вдосконалення форм і методів викладання та вивчення цього курсу.

Основними принципами викладання та вивчення політології мають стати ті, які були кристалізовані зарубіжним та вітчизняним досвідом розвитку гуманітарної науки, освіти та виховання, які доведені теорією та перевірені практикою. Серед них – фундаментальність, системність, єдність логічного та історичного, національного та загальнолюдського, суспільного та особистого, теорії та практики, навчання та виховання. усі вони мають забезпечити людино творчий характер політологічної освіти.

Програма курсу з політології ґрунтується на основних положеннях, зміст яких відображає сучасні досягнення світового та вітчизняного гуманітарного знання в усьому його багатстві і різноманітності наукових спрямувань.

Програма та тематичний план дисципліни орієнтовані на глибоке та ґрунтовне засвоєння студентами політичних світових та вітчизняних процесів, закономірності розвитку і функціонування політології, її місце та роль у житті суспільства. Ця дисципліна відноситься до загально гуманітарних, які формують світогляд майбутніх інженерів-педагогів. Курс «Політологія» охоплює методологічні основи розвитку політичної науки, її основні закони і закономірності.

Головним завданням курсу «Політологія» є вивчення сутності, історії, теорії і методології політичної діяльності і поведінки. Вміти орієнтуватися в основних світових політичних школах, концепціях і напрямах, знати і вміти давати характеристику українським політичним вченням, мати уявлення про сутність політичного життя, політичних відносин і процесів, про суб’єкт і об’єкт політики, знати права людини і громадянина, суть і значення політичних систем і режимів у житті держави і суспільства, мати уявлення про процеси міжнародного політичного життя, геополітичну обстановку, місце, роль і статус України в сучасному політичному світі, володіти навичками політичної культури, вміти застосовувати політичні знання в своїй професійній і громадській діяльності.

Завдання вивчення дисципліни

У результаті вивчення курсу «Політологія» студент повинен:

- знати об’єкт, предмет і метод політичної науки взагалі та української зокрема, чітко оперувати і володіти її понятійно-категоріальним апаратом;

- засвоїти методологію вивчення діяльності і розвитку політичних систем і політичних процесів;

- вміти орієнтуватися в основних світових політичних школах, концепціях і напрямах, знати і вміти давати характеристику українським політичним вченням;

- мати уявлення про сутність політичного життя, політичних відносин і процесів;

- вміти робити аналіз політичного життя, знати геополітичну обстановку, місце, роль і статус України в сучасному політичному світі;

- набути навичок практичного використання теоретичних знань у практичній діяльності;

- володіти навичками політичної культури.

ЛЕКЦІЯ: ПРЕДМЕТ, МЕТОД І СТРУКТУРА ПОЛІТОЛОГІЇ.

Походження та природа політики. Часто вживається судження, що політологія - це наука про політику. Проте це не зовсім вірно. Насправді політологія охоплює значно ширше коло знань. Для того щоб усвідомити це, зупинимося на поняттях політики, політичного. Дійсно, термін «політологія» складається з двох грецьких коренів: «polis» і «logos», перший із яких означає «держава», а другий «знання», «слово» і т.д. Тобто, термін «політика» певним чином органічно пов’язан з державою. Першим ввів цей термін до вжитку давньогрецький філософ Аристотель в своєму труді «de politike» (о политике). В розумінні Аристотеля політика – це мистецтво управління полісом (місце-держава в Давній Греції) з точки зору узгодження різноманітних соціальних інтересів, спираючись на колективно вироблені норми та правила полісного життя.

Але політика як явище, і як організаційно-управлінська діяльність, виникає значно раніше виникнення полісної системи правління. Коли виникають первісні держави та соціальна нерівність – виникають умови для появлення умов для політичнох відносин. Політика – це, перш за все, соціальна діяльність. В цьому її спільність з іншими видами діяльності. Але в той же час вона відрізняється від них завдяки своїй специфіці. Якщо об’єктом матеріальної і духовної діяльності виступає природний і соціальний світ, то політика як діяльність має зовсім інший об’єкт і інші завдання. Справа в тому, що у взаємодії з природою люди, на відміну від тварин, виступають не поодинці, а гуртом. Але сумісна діяльність не може ні виникнути ні здійснюватися без певних форм її організації. На первісному етапі розвитку людського суспільства, в умовах повсякчасної боротьби з оточуючим світом, воно могло вижити лише за рахунок суспільного, організованого життя. На ранніх етапах виникнення суспільства діяльність з організації управління була частиною самої виробничої діяльності. Вона не виконувала самостійної функції. Організація та коректування дій здійснювались самими учасниками процесу, тому, що саме діло показувало, що, коли і кому робити. Коли організаційні структури діяльності приводили до успіху, вони закріплювались у вигляді певних правил, що сприяли майбутній сумісної діяльності. Але з часом життя ускладнювалось, виникали нові сфери діяльності. І врешті виникла потреба відокремити діяльність з організації управління в самостійну функцію. Постала нагальна потреба в соціальній силі здатній забезпечити реалізацію особистих, групових, суспільних інтересів, регулювання відносин між людьми для збереження цілісності суспільства. А це означало, що функція управління передавалась тепер до рук певної категорії людей. Виник особливий розподіл праці: суспільство поділилось на тих, хто здійснює матеріальне виробництво, і тих, хто цей процес організує і керує ним. Для виконання функції управління виникає необхідність і в створенні особливих установ, які одержали назву держави, а сама ця функція – назву політики.

На сучасному етапі розвитку суспільства термін “політика” – є одним з найбільш вживаних. Політика проникає в усі сфери сучасного людського життя і проявляється в усіх типах людських груп. Ми можемо казати про політику певних організацій і установ, релігійних закладів, сім’ї врешті решт. Неоднозначність побутових уявлень про політику, пов’язана зі складністю і багатогранністю її виявів.

Коротше кажучи, поряд з діяльністю по виробництву матеріальних і духовних благ як необхідність виникає діяльність іншого роду – організаційно-управлінська, завдання якої полягає в забезпеченні функціонування першої.

Отже, політика – це діяльність держави та політичних установ через які здійснюється організація і управління різними видами соціальної діяльності, а також регулюються відносини, що витікають з обміну результатами цієї діяльності.

Зміст політичної діяльності. Політика, як і будь-яка діяльність, є цілеспрямованою. Це означає, що у суб’єкта політики ще до початку діяльності є уявлення про кінцевий результат та шляхи його досягнення. Тобто, суб’єкт політики, перш ніж розпочати здійснення своїх функцій, повинен достатньо і кваліфіковано знати логіку майбутньої діяльності. Сама ж політика є діяльністю, через яку ці знання втілюються в реальні організаційно-управлінські форми

Політика – одна з найважливіших сфер життєдіяльності суспільства, взаємин різних соціальних груп та індивідів, щодо ресурсів утримання і реалізації влади задля здійснення своїх суспільно-значущих інтересів.

В історії світової громадської думки існують найрізноманітніші оцінки і уявлення щодо сутності, природи та власне визначення політики. У вченні про соціально організований поліс, його внутрішній устрій Аристотель застосовував термін “політія”. Суть політії полягала у розподілі обов’язків і повноважень з метою забезпечення ефективної полісної діяльності і цілісності колективу. Інакше кажучи, політейя, політика – це знання і уміння добиватися розділення функцій громадян, при збереженні їх спільності і цілісності громади.

Отже, політія, політика – це мистецтво, здатність здійснювати спільні справи, управляти своєю полісною спілкою – державою. Людина, за думкою Аристотеля – істота політична. Держава виникає, як писав Аристотель у своїй праці “Політика”, “коли з’являється спілкування між сім’ями і родичами ради доброго життя, з метою сучасного і самодостатнього існування.” З цього античного, грецького розуміння політики як політейї витікає загальне трактування політики як комунікації громадян в якійсь соціально-політичній спілці. У цьому розумінні політика – це сфера спільних, публічних, загальнозначущих, важливих для всіх інтересів. Це, якщо користуватися сучасною мовою, сфера компромісу, консенсусу, спільної згоди – того, що цікавить або повинно цікавити всіх членів суспільства, незалежно від їх економічно-майнового, соціального статусу, світогляду та інше. Політика виступає засобом розв’язання спільних питань, здійснення спільних публічних справ, управління ними і, зрештою, фактором цілісності, єднання суспільства. В цьому сенсі політика – це суспільне благо. Але з розвитком людського суспільства, з його ускладненням погляди на політику змінювались. Антропологічні трактування політики збагачуються і доповнюються її конфліктно-консенсусними визначеннями. Вони концентрують увагу на протиріччі інтересів, котрі лежать в основі політики, та визначають її диніміку. Все більше уваги в політичному аспекті стало приділятись проблемам політичної боротьби. Акцент на боротьбі, як основній формі політичних відносин, був особливо притаманний ідеології марксизму, зокрема теза про класову боротьбу, як головну рушійну силу історичного процесу. Виходячи з таких поглядів – головний сенс політики – боротьба за захват та утримання влади.

М. Вебер вважав, що політика – це прагнення до влади, її завоювання, утримання в різних великих соціальних колективах, він розрізняв політику в широкому і вузькому розуміннях: у широкому – це політичні відносини пов’язані з управлінням окремими сферами людського життя, а в вузькому – керівництво політичною організацією, передовсім державою. На думку В.І. Леніна, політика це сфера відносин між класами в суспільстві, їх відношення до держави як до знаряддя господарюючого класу. За О. Ренні політика – це процесс управління. Д. Істон розглядає політику як реалізований владою розподіл цінностей, а П. Меркл твердив – що у своїх найкращих проявах політика – це шляхетне прагнення до справедливості і розумного порядку, а у найгірших – це корислива жадоба влади, слави, багатства. Реально, політика охоплює всі боки існування людського суспільства. Кожна людина в тій або іншій мірі має справ у з політикою. У повсякденному житті політикою часто називають будь-яку цілеспрямовану діяльність. У політичній науковій літературі зустрічаються різні трактування політики. Їх можна згрупувати наступним чином:

- політику як процес боротьби за завоювання та утримання влади розглядали Н. Маккіавелі, Ж. Бюрдо, М. Дюверже, Р. Арон та інш.;

- політику як специфічний вид діяльності соціальних суб’єктів пов’язаний з розподілом цінностей, управлінням державними та суспільними справами розглядали М. Ільїн, А. Мельвіль, Ю. Федоров та інш.

У англійській мові і світовій політологічній науці для позначення різноманітних сторін політики використовують три терміни:

Polity - політична організація того або іншого суспільства, держава в широкому змісті слова, політичний устрій, порядок.

Policy - зміст, засіб дії влади, уряду, технологія прийняття політичних рішень.

Politics - розглядає політику з позиції виникнення і вирішення конфліктів. Вивчає суб'єктів, що претендують на владу.

Політика виникла з необхідності підпорядковувати групові та індивідуальні інтереси всезагальному інтересові, який полягає у збереженні цілісності та єдності розшарованого суспільства. Цей особливий вид людської діяльності покликаний зясовувати як довготривалі, так і поточні інтереси різних соціальних груп. Вона є засобом забезепечення інтересів як великих груп людей (націй, класів) так і нечисельних. Вона є усвідомленою діяльністю, зорієнтованою на забезпечення суспільних процесів, їх регулювання розвитка у певному напрямку.

Таким чином, політика - це багатомірна суспільна практика, що характеризується наявністю безлічі підходів до визначення її сутності. Це особлива сфера діяльності між класами, націями, соціальними групами ядроми якої є проблема завоювання, утримання та використання державної влади.

Метою політики є забезпечення панування певних суспільних груп над іншими, одних інтересів над іншими, або узгодження соціальних інтересів, забезпечення оптимального можливого в даному суспільстві та в конкретних умовах здійснення суспільних процесів. Засобами політики є право, сила, мораль. Призначення політики в тому, щоб на основі спільних інтересів об’єднувати всі верстви суспільства і спрямовувати їх дії на вирішення важливих суспільно-державних завдань.

Так чи інакше, у усіх своїх аспектах політика тісно взаємопов’язана з феноменом влади: боротьбою за її присвоєння або вплив на неї, функціонуванням владних інституцій, вирішення різноманітних проблем, що виникають у суспільстві, за допомогою владних рішень.

Влада - це спроможність і можливість здійснювати певний вплив на діяльність і поведінку людей за допомогою певних засобів (ЗМІ, державні органи, каральні органи і інше) як насильницьким , так і шляхом компромісів.

Політика це завжди відображення соціальних та економічних інтересів. Інтерес, як соціальне явище – це об’єктивно обумовлений мотив діяльності певної людини, соціальної групи або держави, спрямований на досягнення конкретної мети. Людські інтереси спрямовані не стільки на предмет їх задоволення, скільки на соціальні інститути, існуючи заклади, норми взаємовідносин між людьми, на всі фактори від яких залежить розподіл матеріальних та духовних благ. Прагнення до влади завжди пов’язане з протиріччями та конфліктами між значними суспільними групами на основі розподілу різного роду благ. Тому політичні явища та процеси – це концентрований вираз економічних інтересів різних суспільних груп.

Зміст політики, відповідно, визначається інтересами провідних соціальних груп або сил суспільства. Сфера політики охоплює все, що пов’язане з владними відносинами з проведенням тієї чи іншої суспільної лінії поведінки, яка виражає корінні інтереси певних соціальних груп, організацій, людей. Політична діяльність держави, партії, суспільного руху знаходиться у площині боротьбиз за людскі маси, щоби з їх допомогою захистити, знищити або провести корінну реконструкцію існуючого ладу. Політичні відносини ( боротьба, єднання, консенсус, ізоляція та інше) - це суспільна форма взеємодії між класами, за допомогою яких класи та соціальні прошарки приймають участь у рішенні історичних завдань. У реальності політична діяльність закріплюється в інституціональних новоствореннях – державних установах, партіях та суспільних організвціях. Таким чином, політика це єдність політичних інституцій, політичної діяльності та політичної свідомості.

До істотних рис політики відносяться – націленність впливу на свідомість людей, інституціоналізм, масовість, жорстка боротьба за владу через підтримку мас, зв’язок з економікою, яка є домінантним фактором.

Теорії політики. Проблема політики знаходиться в центрі уваги дослідників вже довгий час і за цей термін склалось багато різних теоретичних підходів до визначення причин її виникнення, сутності тощо.

Теологічний підхід – має під собою твердження про походження політики від Бога. Він єдиний є регулятором і координатором, людина – виконавець, який не має права втручатись в природній політичний процес. Звідси висновок – гарний політичний діяч, правитель – нагорода народу за праведну поведінку, поганий – за гріхи.

Натуралістичний підхід – вважає головними природні чинники політики – географічні, кліматичні, біологічні. В складі цього підходу можна виділити декілька концепцій:

Географічна концепція - вважає визначальними чинниками політики територіальні, природні, фізіко-кліматичні явища. Засновником є Ж. Боден. Природні умови, на його думку зумовлюють особливості життя і поведінки людей, визначають певну форму держави.

Біологічна теорія – авторами якої є італійці Ч. Ламбразо та М. Нордау, пояснюють природу політики біологічними даними індивідів. Вони побудовані на синтезі таких наук як фізіологія, генетика і біологія індивідів. Визнання вирішальної ролі у політичній поведінці індивіда його інстинктивних, генетичних та інших якостей є достатньою умовою ефективного функціонування політичної системи суспільства.

Психологічна теорія – виводить особливості політики з психологічних якостей людини – рішучості, агресії, мужності тощо. Авторами цієї концепції були: Г. Тард, Г. Лебон, Л. Гумплович та інш.

Соціально-економічна теорія – пояснює походження і розвиток політики визначальним впливом економічних відносин суспільства. Цієї теорії дотримувались марксисти.

Правові політичні теорії – як основний чинник політики розглядають право (Р. Моор, Г. Макдональд). Право забезпечує чітку взаємодію і рівновагу політичних структур і інститутів, сприяє динамічному розвитку політичної системи суспільства.

Це далеко не весь перелік теорій та концепцій походження та сутності політики. Аналіз різних підходів до інтерпретації політики дозволяє зробити висновок щодо багатомірності політики. Вона виступає як сфера суспільного життя, як різновид активності соціальних суб’єктів, як тип соціальних відносин.

Різновиди політики. Політика має свою власну структуру. Ми виділяємо суб’єктів політики – тобто тих хто її здійснює, має визначний вплив на прийняття політичних рішень і об’єкти – тих на кого спрямовано політичний вплив. Найчастіше суб’єктами політики виступають держава, політичні інститути, політичні партії, влада тощо. Залежно від того, який принцип кладеться в основу поділу виділяють різні структурні елементи політики. Найчастіше серед них називають: політичні відносини та політичну діяльність, політичну свідомість, політичну організацію тощо.

Функціонально політику розмежовують за різними критеріями:

- за сферами суспільного життя (економічна, соціальна, культурна. національна);

- за орієнтацією (внутрішня, зовнішня);

- за масштабами (міжнародна, світова, локальна);

- за носіями і суб’єктами (державна, партійна) і т.д.

Політика може реалізуватись на різних рівнях: нижчому – який включає в себе вирішення місцевих проблем. Політична діяльність здійснюється, головним чином, окремими індивідами. На локальному – це державне втручання на рівні регіону. Суб’єктами діяльності виступають групи та асоціації.На національному – це сфера державної діяльності. Та на міжнародному - головними суб’єктами є суверенні держави.

Існування різних сфер політики: соціальної, економічної, екологічної і т.д. цілком природно, адже політика базується й одночасно впливає на економічні, моральні, ідеологічні й інші базиси.

Місце політики. Цікавий в цьому зв'язку взаємозв'язок політики й економіки, політики й ідеології, політики і моралі. Особливо велика увага у світовій політологічній практиці приділялася і приділяється взаємовідносинам політики й економіки. В даний час існує декілька поглядів на дану проблему. Представники західної політології вважали і вважають, що політика первинна, вона визначає економічний устрій. Особливо, це стосується держав із плановою економікою (СРСР і його економічні взаємовідносини з країнами «третього світу»). Представники марксизму вважали, що економічні відносини первинні, а політичні вторинні (вчення про базис і надбудову), нарешті, найбільше поширеною є точка зору, що політика й економіка врівноважують один одного. Політика глибоко опосередкована економічною сферою, економічними інтересами суспільства. Там де економіка превалювала над політикою суспільний лад будувався по більш спокійній схемі без соціальних потрясінь та революцій. Оскільки економіка має задовольняти матеріальні потреби людей, то держава – як головний виразник суспільних інтересів, засобами політики може і, зрештою, забов'язана створювати відповідні умови для ефективного здійснення цієї функції економіки. Економіка оптимально функціонує за умов стабільного суспільного ладу, трудової дисципліни, налагоджених транспортних зв’язках тощо. Такі умови, знову ж таки створює політичними методами державна влада. З іншого боку, дуже часто політичні амбіції не співпадають з економічними інтересами, що обов’язково рано чи пізно приводить до економіко-політичної кризи. Історія знає і позитивні приклади політичного втручання в економіку (згадаємо НЕП В.Леніна або “новий курс” Ф. Рузвельта). Як правило, такі втручання викликані надзвичайними обставинами. На сучасному етапі розвитку економіка і політика тісно переплетені на міжнародному рівні. Про яку, наприклад незалежність у політичних справах країни, що розвивається, може йти мова, якщо її економічний розвиток повністю залежить, припустимо, від МВФ? Виник цілий ряд міжнародних економічних і політичних організацій. Велику роль в економічному і політичному регулюванні грають зараз такі організації як ООН, МБРР, МВФ, ЮНЕСКО, СБСЕ.

Політика здійснює визначний вплив і на соціальну сферу суспільного життя. Наприклад, за допомогою політичних засобів здійснюється вплив на формування соціально-класової структури суспільства (розвиток фермерства, індивідуальних господарств, підприємництва приведе до появи нових класових спільнот, а отже соціально-демографічної структури суспільства. А в суспільстві нестабільному, як правило, різко зменшується процент народжуваності і погіршується демографічна ситуація).

У тісних відносинах перебуває політика з суспільною мораллю. Історія ХХ ст. показала, що коли політика нехтує загальнолюдськими цінностями на користь класових або національних, тоді різко змінюється мораль. Нормою можуть стати зрада друзів і родичів, донос тощо. Поєднання політики з загальнолюдською мораллю, характерне для демократичних країн, досягається консенсусом, компромісом, цивілізованим ставленням до опозиції. Політика є специфічним доповненням до суспільної моралі, яка з огляду на різні чинники неспроможна вичерпно забезпечити регулятивні функції.

Не менше суперечливими є взаємовідносини політики з іншими сферами життя суспільства - правовою, ідеологічною та ін. З одного боку, право може бути використане проти політичних опонентів, стати знаряддям придушення незгодних. З іншого – саме право визначає межі і можливості діяльності різних політичних інститутів. Правова політика за демократичних умов – це діяльність спрямована на вдосконалення права і забезпечення його дотримання всіма членами суспільства. За допомогою нових законів, особливо в період цілеспрямованого реформування суспільства, політика здатна кардинально змінити суспільні відносини.

У країнах з недемократичними, особливо тоталітарними режимами найчастіше переважує прес ідеології, як це було, наприклад у СРСР періоду «культу особистості», або Німеччині періоду фашизму. Правова сфера в таких режимах,як правило, не розвинута. Про це докладніше в наступних лекціях.

Отже всі сфери політичного життя не тільки активно впливають на політику, а є об’єктом свідомого політичного керівництва і управління.

Функції політики. Політика грає в суспільстві важливу роль і виконує цілий ряд функцій:

• регулятивна - підтримка і зміцнення цілісності суспільства як сложнодиференційованої соціальної системи, забезпечення порядку;

• організаційна - розробка цілей для всього суспільства і його складових, організація мас і мобілізація ресурсів забезпечення;

- розподільна - авторитарний розподіл дефіцитних цінностей і благ;

- запобігання і регулювання конфліктів;

- соціалізації - утягування колективних і індивідуальних суб'єктів у сферу політичного.

Під політичним розуміється все те, що стосується явищ, інститутів та відносин у суспільстві, за якими стоїть влада, що існує в суспільстві для збереження порядку та вирішення інших задач. Найістотнішою складовою сфери політичного є устрій державної влади. Крім цього, установки, інтереси, цілі різних соціальних груп і політичних інститутів, практична діяльність з приводу реалізації можливих моделей майбутнього, програм тощо, участь в справах держави, вплив на владу різних політичних сил, діяльність щодо управління, регулювання та узгодження соціальних інтересів груп, класів, забезпечення цілісності суспільства і ще багато чого. Світ політичного є особлива форма життєдіяльності людей пов’язана з владними відносинами, державою і державним устроєм. Він включає в себе ті інститути, принципи, норми і т.д., що забезпечують життєздатність тієї чи іншої спільноти людей, реалізацію їх загальної волі, інтересів і потреб.

Структура політології. Значимість політики у системі суспільства викликає до неї величезний інтерес. Оскільки політика торкається більшості сторін громадського життя, то і науки, що вивчають її теж різноманітні.

Головною з наук, що досліджують сферу політичного є політологія.

Оскільки процес осмислення політики уходить в глиб віків, слід зауважити, що першою формою пізнання стала релігійно-міфічна. З середини І тис. до н.е. з’являються перші політичні вчення в загально філософських концепціях. В середні віки політичні теорії обгрунтовувались релігійними концепціями, а в Новий час політичні вчення звільнились від релігійного підгрунтя і стали раціональними. Сучасний зміст політична наука набуває в середині ХІХ ст., коли в ряді розвинутих країн з’являються перші школи політичної науки. В 1948 р. міжнародний колоквіум з питань політичної науки в Парижі прийняв рішення про сутність політології як самостійної учбової і наукової дисципліни.

Спочатку вона сформувалася як дисципліна покликана вивчати призначення і функції державних і політичних феноменів, інститути, політичні процеси.

Експерти ЮНЕСКО в 1950 р. запропонували наступний перелік тем, що мають складати предмет політичної науки:

- політична теорія - а) політична теорія; б) історія політичних ідей;

- політичні інститути- а) конституційні органи; б) центральний уряд; в) регіональне і місцеве управління; г) державна адміністрація; д) економічні і соціальні функції уряду; е) порівняльний аналіз політичних інститутів;

- партії, групи та громадська думка- а) політичні партії; б) групи та об’єднання; в) участь громадян в управлінні та адміністрації; г) громадська думка;

- міжнародні відносини: а) міжнародна політика; б) міжнародна політика і організація; в) міжнародне право.

Тобто, структурно політологія як наука охоплює широке коло знань, щодо історії і теорії політики, виробляє загальні теоретичні і методологічні основи її пізнання, а також, вивчає теорію політичних систем, механізми функціонування політичної влади, різні компоненти, які становлять політичну систему, теорію політичної свідомості і поведінки.

Структура політології має свою внутрішню логіку і охоплює теоретичні і практичні основи: знання про закономірності функціонування і розвиток політичної діяльності в межах політичних відносин, знання про політичну систему як механізм організації та здійснення влади, про теорію міжнародної політики.

Головним об'єктом дослідження політології є державна влада, владні відношення, що складають осьовий стрижень системи політичного. Політична наука покликана аналізувати державні і владні відносини як соціальний феномен, як інститут політичної організації суспільства.

Предметом політології є закономірності формування і розвитку політичної влади, форми і методи функціонування в державі. Своєрідність політології в тому, що всі соціальні явища і процеси, вона розглядає співвідносно до політичної влади.

Таким чином, політологія - це система знань про політику, політичну владу, політичні відносини і політичні процеси, про організацію політичного життя суспільства. Одночасно це сукупність наук про політику як величезний за формою й змістом масив потенційних і реальних проявів політичної сфери, їхній склад, будову, призначення, роль і т.д. Предметом політології є також принципи і процеси становлення політичних знань.

Слід розрізняти політичну науку і політологію як навчальну дисципліну. Політична наука охоплює всю сукупність знань з цього предмету, а навчальна дисципліна вивчає частину теоретичного та прикладного матеріалу: динаміку розвитку політичного життя, взаємодію політичних інтересів, відносин і діяльності, розвиток політичних інститутів, норм і свідомості та політичної культури, роль людини в сучасному світі та інше.

Політична наука розвивається як цілісна система теоретичних і прикладних знань. Теоретична політологія вирішує наукові проблеми пов’язані з формуванням фундаментального знання про політичну діяльність, поясненням процесів політичного розвитку, розробкою концептуального апарату політології, методології і методів політичних досліджень. Прикладна політологія вивчає проблеми, пов’язані з перетворенням політичної дійсності, аналізом шляхів та засобів цілеспрямованого впливу на політичні процеси. В сфері її уваги – дослідження конкретної діяльності різних політичних інститутів, виборчих кампаній, технології організації влади, вивчення громадської думки, особливості політичної орієнтації і політичної поведінки різних соціальних груп. На відміну від теоретичної політології, прикладна орієнтована не на зростання наукових знань про політику, а на практичну користь, на досягнення реального політичного ефекту. Кінцевим продуктом прикладних політологічних досліджень є практичні поради і рекомендації політикам.

Практичне значення політології виявляється також в тому, що політологічні знання є основою для практичних дій в світі політики. Вона є механізмом політичної соціалізації, дає політичні прогнози.

Одночасно з політологією різноманітні елементи політичної сфери вивчають і інші науки. Найбільше важливими з них є:

Політична філософія - галузь знань, що вивчає політику як ціле, її природу, значення для людини, взаємовідносини між особистістю, суспільством і державною владою і яка розробляє ідеали і нормативні принципи політичного устрою, а також загальні критерії оцінки політики. Вивчає політичні цінності, дає оцінку політики з погляду моралі, інтересів людства. Аналізує способи і засоби пізнання політики, визначає зміст політичних категорій. Таким чином політична філософія служить методологічною базою політичної науки. Політична філософія і політологія черпають матеріал з одного емпіричного джерела, але вивчають його різними засобами і на різних рівнях. Філософія, на відміну від політичної науки, не звертається до практики безпосередньо. Політичні явища і процеси з урахуванням їх місця і ролі як соціального цілого вивчає політологія.

Політична соціологія - наука про взаємодію між політикою і суспільством, між соціальним устроєм і політичними інститутами і процесами. З'ясовує вплив неполітичної частини суспільства і всієї соціальної системи на політику, а так само її зворотний вплив. Ця наука займає проміжне місце між політологією і соціологією.

Теорія держави і права - має своїм предметом головні і загальні закономірності держави, її сутність, призначення і розвиток. Юридична наука розробила понятійний апарат, який активно використовує політологія (держава, демократія, державна влада, закон, право, політичний режим).

Історія політичних вчень – вивчає становлення політичної науки, головних понять і теорій.

Політична психологія – вивчає суб’єктивні мотивації політичної поведінки.

Політична географія – вивчає вплив кліматичних і природних факторів на політичне життя.

Політична історія – вивчає і фіксує політичне життя і особливості його функціонування та розвитку в окремих країнах. Вона з’ясовує причинні зв’язки політичних явищ і т.ін. для розуміння сутності і функціонального призначення політичних явищ, інститутів важливо знати історію світових політичних вчень, яка досліджує виникнення і розвиток теоретичних знань про політику, владу, державу, право, демократію, генезис політичних категорій, їх впливу на політичне життя.

Функції політології. Політологія виконує ряд функцій:

- світоглядна - оцінює вплив ідеології на реальність, формує політичну свідомість, культуру;

- теоретико-пізнавальна - визначає причинно-наслідкові зв'язки, вивчає глибинні риси політичного життя, його тенденції і закономірності, розробляє методи і способи пізнання;

- прикладна - розробляє критерії ефективності діяльності політичних інститутів, забезпечує правдивою інформацією про стан справ;

- експертно-прогностична - аналізує сутність політичних процесів, їхню спрямованість і визначає вибір оптимальних засобів досягнення мети;

- виховна - формує політико-правова свідомість, політичну культуру на традиціях народу, сприяє розвитку політичної активності і культури міжнаціональних відносин.

Для розуміння конкретних явищ у політичному житті, прогнозування політичного процесу необхідно глибоке вивчення конкретних фактів, їхнє конкретне осмислення й узагальнення за допомогою специфічних методів. Політологія використовує як загально-наукові так і специфічні методи, якими є:

- критико-діалектичний - сприяє вивченню внутрішніх протиріч політики як джерела її саморуху, виявляє першооснови політичних відносин;

- системний - розглядає політику як цілісний саморегулюючий механізм, що перебуває в постійній взаємодії із середовищем;

- соціологічний - передбачає з'ясовування соціальної обумовленості політичних явищ;

- функціональний - з'ясовує важливість політичних явищ для суспільства й особистості і їхньої оцінки з точки зору системи цінностей;

- інституціональний - вивчає інститути за допомогою яких відбувається політична діяльність;

- біхейвористський - вивчає суб'єктивні механізми політичної поведінки, індивідуальних якостей, рис характеру, психологічних мотивацій;

- діяльний - розглядає політику як циклічний процес, що мають наступні етапи: визначення цілей діяльності - прийняття рішень - організація мас - мобілізація ресурсів - регулювання діяльності - аналіз отриманих результатів - постановка нових цілей і задач;

- порівняльний - зіставлення однотипних політичних явищ;

- емпіричний -метод спостереження, опитуванння, лабораторні експерименти, ділових ігор, аналізу документів;

- антропологічний - вивчає обумовленість політики не соціальними чинниками, а людською натурою, характерами.

Таким чином, можна зробити висновок, що політологія – наука про політику - особливу сферу життєдіяльності людей пов’язану з владними відносинами, державно-політичною організацією суспільства, політичними інститутами, принципами, нормами, дія яких має забезпечити функціонування суспільства, взаємовідносини між людьми, суспільством державою. Як наука про політику політологія охоплює весь спектр політичного життя, включаючи як духовну, так і матеріальну практичну сторону, взаємодію політики з іншими сферами суспільного життя. Предметом вивчення і дослідження політології виступають політичні інститути, політичні процеси, політичні відносини, політична ідеологія та культура, політична діяльність.

У кожній сучасній країні сьогодні існує певна система політичних дисциплін, сформовані національні школи і напрямки в політології. США як найбільше динамічне суспільство ХХ в. визначається інтелектуальним лідерством у розвитку політології.

ЛЕКЦІЯ: ПОЛІТИЧНІ ВІДНОСИНИ. ВЛАДА ЯК СОЦІАЛЬНЕ

ЯВИЩЕ.

Політика як засіб соціальної жеттедіяльності. В попередній лекції вказувалось, що політика в певному сенсі є системою відносин між класами, націями та іншими соціальними групами з приводу утримання та використання влади. Політична діяльність здійснюється опосередковано через використання існуючих політичних установ та організацій – держави, партій, громадських об’єднань, тощо. Крім цього, певні політичні дії, спрямовані на захист власних інтересів, здійснюють індивіди. Ця діяльність багато в чому регламентується державою через нормативно-правову систему, діяльність органів примусу тощо. Інтереси, погляди, цінноти окремих індивідів, соціальних груп, партій, тощо можуть не співпадати (і частіше за все не співпадають) як одне з одним, так і по відношенню до держави і суспільства. Через це складається певна система відносин частина з яких пояснюється різноманіттям інтересів в суспільстві, а інша - намаганням регулюючих органів ці інтереси узгодити або підкорити. Метою цих відносин є або зберігання існуючого ладу, або його перетворення. Таким чином політичні відносини є тією формою взаємовідносин в суспільстві, за допомогою якої певні верстви включаються до активної політичної діяльності, реалізуючи свої інтереси. Можна запропонувати наступне визначення сутності політичних відносин:

Політичні відносини – відносини між суб’єктами політики в процесі здобуття і утримання політичної влади, реалізації суспільних інтересів в сфері політики.

Типологія та основні форми політичних відносин. На характер та інтенсивність політичних відносин впливає цілий ряд чинників. Насамперед, це політичні інтереси, що визначають політичну поведінку. Ці інтереси можуть виникати поза сферою політики – зокрема в економіці, в етнонаціональній сфері, але вимагають політичних засобів для їх реалізації. В залежності від масштабів інтересів, що лягли в основу різних політичних відносин можна визначити певні рівні політичних відносин. наприклад, на основі національних інтересів, тяги до національної самореалізації, виникають етнонаціональні відносини. Вони являють собою відносини між суб’єктами національно-етнічного розвитку – націями, народностями, національними групами і їх державними утвореннями. Головним в етно-національних відносинах є проблеми рівноправності і підлеглості, нерівності економічного і культурного розвитку, міжнаціональної ворожнечі тощо. На основі інтересів пов’язаних з реалізацією індивідом права на свободу совісті, як одного з головних складових фундаментальних прав і свобод людини, виникають державно-релігійні відносини. Ці відносини можуть складатись різним чином. Серед головних різновидів державно-релігійних відносин можна виділити наступні типи: віротерпимість (нетерпимість), свобода віросповідань, свобода совісті і т.д. Одним з найскладніших рівнів політичних відносин є міжнародні відносини в основі яких лежать інтереси держав та державних об’єднань з приводу реалізації політичного та економічного впливу на світовій арені. В рамках цього типу політичних відносин відбувається взаємодія держав, міждержавних організацій, партій, кампаній і навіть окремих індивідів, інтеграційні зв’язки, які формують людське співтовариство.

Під впливом об’єктивних умов розвитку суспільства політичні відносини можуть проявлятись в різних формах. Ці форми багато в чому залежать від співпадання чи протиріччя інтересів суб’єктів політичних відносин. Традиційно виділяють такі форми політичних відносин:

Політична боротьба – явище політичного життя, в основі якого лежить зіткнення інтересів різних політичних сил, кожна з котрих прагне досягти певної політичної мети. Політична боротьба може набувати різноманітних форм від передвиборчої боротьби кандидатів в рамках закону, бойкоту та протесту до відкритого протистояння в вигляді політичного конфлікту, революції, перевороту тощо.

Політичний компроміс – згода, порозуміння з політичним опонентом на основі взаємних поступок, з врахуванням інтересів обох сторін.

Політична консолідація – вимушене об’єднання політичних противників для спільного вирішення проблем загальнодержавного, або загальносуспільного характеру. Це може бути викликано різними обставинами. Наприклад, необхідність захисту країни від зовнішнього ворога.

Політичний конфлікт – зіткнення, протиборство різних соціально-політичних сил, суб’єктів політики в їх прагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов’язані насамперед з боротьбою за здобуття влади, її перерозподіл, зміну свого політичного статусу, а також з перспективами політичного розвитку суспільства. Конфлікт може мати різні форми - відкриті і скриті, збройний і не збройний характер. Від вміння влади вирішувати конфлікти залежить стабільність політичної системи суспільства.

Політична конкуренція – відкрите легальне змагання між різними політичними силами з метою пропагування у суспільстві своїх ідей та притягнення на свій бік симпатій народних мас і, врешті, здобуття влади.

Як бачимо, політичні відносини можуть мати і дестабілізуючий, і стабілізуючий характер, але вони завжди пов’язані з реалізацією своїх соціально значимих інтересів через здобуття і використання політичної влади.

Поняття політичної влади. Політична влада є одним з центральних понять політології. Сам термін “влада” не має однозначного визначення, що пояснюється його складністю та неоднозначністю. Загалом владу визначають як право і реальну можливість здійснювати свою волю, нав’язуючи її іншим людям.

Влада – здатність, право і можливість розпоряджатися чим-небудь або ким-небудь, а також чинити вирішальний вплив на долю, поведінку та діяльність людей за допомогою різноманітних засобів (права, авторитету, волі, примусу та ін.). Найдавнішою основою для влади був авторитет носія влади. Ще в первісному суспільстві влада старійшин племені базувалась на їх авторитеті як найбільш важливих членів суспільства. Підкорення було добровільним через те, що було спрямоване на реалізацію інтересів всього суспільства. Зараз влада найчастіше розглядається як політичне панування над людьми; система державних органів; особи, органи, наділені владно-державними та адміністративними повноваженнями.

Влада існує у будь-якому суспільстві і є результатом існування різних, відмінних інтересів членів суспільства. Суспільство складається з окремих індивідів, великих і малих соціальних груп, класів, етносів, тощо. Кожна з цих складових має свої власні природні і штучні інтереси. Рано чи пізно ці інтереси приходять у зіткнення. Одні з них починають переважати над іншими, виникають відносини влади і підкорення. Витоком владиє нерівність, не тільки соціально – економічна (майнова, фінансова, статутна та інше), але й природня ( нерівність фізичних та інтелектуальних млжливістей, статеві відмінності ). Французський політолог М. Дюверже виділяє три історичні форми влади: анонімна або групова, що розпушена серед усіх членів спільноти; індивідуалізірована або влада лідера; інституціоналізована, що опирається на систему державних та недержавних органів. Перші дві влади можуть виступати і не в політичній формі.

Основними видами влади також є: політична, економічна, духовна, сімейна религійна. Політологію, звичайно, цікавить влада політична, яка є ядром політичної системи суспільства, її організаційним та регулятивно-контрольним започаткуванням. Ознаками влади є монополія на примус, тривалість у часі, легітимність, законність. Влада є наслідком виникнення суспільних станів, прошарків та відповідних відносин між ними. Вона необхідна для організації суспільного виробництва, для узгодження інтересів і дій різних соціальних груп, для підтримки життєздатності та збереження цілісності суспільства.

Широко вживаними є два поняття: “політична влада” та “державна влада”. Які між ними відмінності? Поняття “політична влада” є ширшим і ним позначають здатність і можливість всіх суб’єктів політики здійснювати вплив на процес прийняття політичних рішень, їх реалізацію, на політичну поведінку індивідів, соціальних груп і об’єднань. Крім того, політична влада виникає раніше, ще в додержавний період. Не кожна політична влада є державною. Суспільна влада у сучасному суспільстві може виступати як влада партійних структур, засобів масової інформації, лідерів промислових груп і груп тиску. Це неформальна, нелегалізована влада. Державна влада є однією із форм політичної влади і обов’язково несе політичний зміст.. Визначити її можна як спеціально організовану систему державних органів, організацій та установ, парламенту і судовивих органів, створену для управління всіма сферами суспільного життя.

Також державна влада – це вища форма політичної влади, що спирається на спеціальний управлінсько-владний аппарат і володіє монопольним правом на видання законів, інших розпоряджень і актів, обов’язкових для всього населення. Вона є офіціальною, легальною формою прояву сили.

На відміну від політичної влади державна влада є монополістом у виданні нормативно-правових актів, які регулюють життєдіяльність суспільства. Вона функціонує за політико-територіальним принципом. Державна влада суверенна, тобто верховна, самостійна, повна і неподільна в межах державних кордонів та незалежна і рівноправна в зовнішніх зносинах.

Природа, ресурси та структура влади. Основними рисами політичної влади є легальність, легітимність, верховенство, всезагальність, моноцентричність, ефективність і результативність.

Легальність влади означає її законність, юридичну правомірність. Легальна влада діє на основі чітко фіксованих нормативно-правових актів.

Легітимність влади – це добровільне визнання громадянами існуючої влади, довіра до неї, визнання її справедливою, прогресивною. Взагалі легітимність – це здатність політичного режиму досягти суспільного визнання та виправдання обраного політичного курсу, винесених ним політичних рішень, кадрових або функціональних змін у структурі влади.

Верховенство влади – це обов’язковість виконання владних рішень (економічних, політичних, правових та ін.) усіма членами суспільства.Воно також проявляється у здатністі суб’єкта політики здійснювати вплив у певному напрямку на поведінку індивідів, груп, організацій, об’єднань з метою сформувати чи змінити думку людей з певного питання, врегулювати політичну поведінку соціальних суб’єктів тощо.

Всезагальність влади – тобто її публічність означає, що політична влада діє на основі права від імені суспільства.

Моноцентричність влади – означає існування загальнодержавного центру прийняття рішень (системи владних органів).

Ефективність та результативність влади полягає у тому, що програма влади повинна реалізовуватися в конкретних результатах. Вони демонструють її здатність ефективно управляти усіма сферами суспільного життя.

У сучасному демократичному суспільстві влада опирається не стільки на примус, скільки на результати домовленностей та угоди між владою і суспільством навколо інтересів пересічних громадян. В технологію дії влади дуже часто включаються такі методи, як підкуп, популістські обіцянки, маніпулювання настроями виборців. Дуже часто у відносини “панування – підлеглість” втручаються ЗМІ, суспільна думка, міжнародні фактори впливу – резолюції ООН або збройне втручання.

Таким чином, політична влада характеризується здатністю і можливістю для тих, хто нею володіє проводити свою волю в керівництві і управлінні всім суспільством, державою; робити визначальний вплив на поведінку суспільства за допомогою певних засобів; мобілізувати суспільство на досягнення певної мети, а також регулювати відносини між окремими групами людей.

Структура влади включає в себе:

1). Органи влади та особи, які здійснюють владні функції (суб’єкти влади);

Питання про суб’єкт влади дуже складне. Особливо для демократичних суспільств. Первинним суб’єктом влади в демократичному суспільстві є народ – носій суверенітету і єдине джерело влади в державі. Він здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та місцевого самоврядування. Вторинні суб’єкти – малі групи, представницькі колективи, партії тощо. До суб’єктів влади відносяться і політичні лідери, і сама політична система суспільства.

2). Тих, на кого спрямована влада – люди, їх групи, організації, спілки та інши. (об’єкти влади). Вони можуть виступати як активні, так і пасивні чинники політичного життя.В певних умовах суб’єкт і об’єкт влади можуть мінятись місцями. Класи, соціальні групи, спільноти – є суб’єктами і носіями влади, і одночасно вони і стосунки між ними є об’єктами владного впливу.

3). Зв’язки, взаємодії, відносини між структурними елементами влади, її інститутами, цінностями, нормами, а також соціальний та політичний контроль – це механізм влади.На сучасному етапі розвитку цивілізації влада є цілісною, багатогранною системою. В ній взаємодіють разноманітні компоненти матеріальної, духовної, політичної культури суспільства. Влада є певним підпорядкуванням суми воль підвладних, а не позбавленням їх власної волі.

З самого початку свого виникнення політична влада включає феномен закріплення соціальної нерівності – бо одні володарюють, а інші підкоряються. Ця нерівність підтримується цілою низкою різноманітних засобів, або ресурсів, за допомогою яких реалізується політична влада. Ресурси влади – це реальні та потенціальні засоби , за допомогою яких влада може підсилювати свої можливості.Засобами реалізації влади є:

‑ економічні  засоби – це наявність розвиненої матеріальної та технічної бази суспільства, упорядкованість грошової системи, вигідне географічне положення, різноманітність корисних копалин, розвинена система виробництва, наявність кваліфікованих кадрів, широкі зовнішньоекономічні зв’язки. Ресурсами влади можуть виступити активна доромога держави приватному власнику, штучна підтримка грошової одиниці, активна налогова та митна політика, привабливі обставини для притоку іноземних вчених;

‑ політичні  засоби– наявність розвинених політичних партій, відпрацьований державний механізм, підготовлений аппарат управління, політичні традиції, наявність політичних лідерів, наявність політичної культури мас і політичних структур. Політичні ресурси – це сприяння діяльності якоїсь політичної сили, адміністративний примус громадян в період виборчих перегонів, зовнішня підтримка політичного лідера, інформаційна блокада своїх політичних супротивників;

‑ соціальні засоби – наявність соціально структурованого суспільства, посадової упорядкованості, утвердження престижності професій, соціального забезпечення, медичного обслуговування та інше. Соціальний ресурс може виступати у вигляді формування суспільної верстви або класу, політичної заангажованості, соціальних привілеїв та інше;

‑ суб’єктні засоби – політична воля та свідомість,компетентність, організованість, вміння приймати рішення і брати на себе відповідальність, далекоглядність, рішучість. Ресурсами можуть виступити наявність кваліфікованих кадрів, підкуп виборців, проведення виборчих кампаній за допомогою PR – технологій.

‑ адміністративно - силові засоби – армія, міліція, служба безпеки, суд, прокуратура, тюрма та ін. Ресурсами можуть виступити привілейоване становище якоїсь політичної сили, військовий заколот,силове протистояння діям опозиції.

‑ інформаційно – культурні засоби - володіння світовою, регіональною та місцевою інформацією, розвиток електронних технологій, засобів масової інформації, доступність культури і освіти для широких мас, можливість свободного получення і освоєння політичних знань. Ресурсами можуть виступити наявність можливості для маніпуляцій інформацією або її селективним відбіром, контроль цензури, цілеспрямована освітня підготовка тощо.

‑ правові засоби – наявність правових цінностей, розвинена система права і правова наука, розвинений механізм правотворчості, правозахисту, правозастосування, висока правова культура населення. Ресурсами можуть виступити підтримка або опір правозахисних організацій та міжнародних фондів і організацій, застосування протиправних дій з боку влади, мобілізація самих політично неосвічених мас.

Провідна роль належить економіці. Функціонування політичної влади вимагає великих економічних ресурсів. Рівень економічного розвитку країни і роль політичної влади в його підвищенні є головним критерієм в оцінці заслуг цієї влади.

Основними функціями політичної влади є: інтегративна, регулятивна, мотиваційна, стабілізаційна.

Інтегративна функціявлади направлена на консолідацію всіх соціально-політичних сил, інтеграцію прогресивних політичних, ідеологічних, інтелектуальних ресурсів суспільства з метою реалізації суспільнозначущих, історично визначених цілей.

Регулятивна функція влади забезпечує створення політичних механізмів регулювання життєдіяльності суспільства, підтримує вольовими методами функціонування цих механізмів.

Функція мотивації означає, що влада формує мотиви політичної діяльності, підпорядковує їм як загальнозначущі, так і інші мотиви відповідно до політичних інтересів суб’єктів володарювання, їхніх політико-органцізаційних структур.

Стабілізаційна функція влади націлена на забезпечення стійкого, стабільного розвитку політичної системи, всіх її структур, громадянського суспільства.

Зараз в розвитку політичної влади відзначають нові тенденції: посилення інтенсивності процесів демократизації політичної влади; зростання фактора легітимності влади як обов’язкової ознаки цивілізованої влади;  розгрупування політичної влади, становлення системи розподілу влади;  посилення конфліктності між різними гілками влади; високі темпи бюрократизації владних структур.

В системі політичної влади розрізняють також функціонально взаємодіючі рівні:

 – вищий рівень – макрополітична система вищих органів влади (законодавчих, виконавчих, судових);

 – середній або проміжний рівень – це аппарат політичної влади середньої ланки, бюрократія разних рангів (цей рівень є ланкою, яка зв’язує інституційну владу з неформально-громадськими організаціями, партіями, рухами і населенням);

• мікрорівень включає безпосереднє політичне спілкування людей, малих груп. Саме на цьому рівні формуються думки людей про політику, їх переконання політична культура в ціломує

Витоки влади практично всі політологи розглядають у двух площинах: перша – це особисті якості особи ( фізична сила, врода, професійна підготовка, інтелект, авторитет тощо), друга – це сам інституційний механізм влади, який виповнює свої функції безотносійно до особи.

Теоретичні концепції існування політичної влади.В політології існує кілька підходів до трактування політичної влади. Розглянемо найголовніші.

Інструменталістський – влада розглядається як можливість використовування певних засобів, зокрема насильства, для досягнення мети. Влада ототожнюється з методами та засібами досягненя ( Макіавеллі, Т. Гоббс, Ч. Мерриам).

Телеологічний – влада розглядається як засіб для досягнення певних цілей і одержання результатів.

Структурно - функціональний– влада розглядається як особливі відносини, як набор функцій між тим, хто управляє, і тим, хто підпорядковується . Назначення влади є у вирішенні постійно діючих конфліктів між інтересами різних людей і груп та необхідною підтримкою постійного порядку у суспільстві (Т. Парсонс, Д. Истон, Г. Алмонд, М. Крозьє).

Конфліктологічний– влада розглядається як можливість прийняття рішень, що регулюють розподіл благ у конфліктних ситуаціях. (М. Вебер, К. Маркс, В. Ленін, ).

Біхевіористські (поведінкові) і реляціоністський (від англ. relation ‑ відносини) – влада розглядається як міжособові стосунки, що дають змогу одному індивідові змінювати поведінку іншого. Відмінність біхевіорізму є у акцентації на мотивації діяльності людини. Спрага до влади становиться основним інстинктом людства і це є головний мотив для моделей політичної поведінки індивіда.( Г. Лассуелл, П.Блау Д. Хіксон, Д. Картрайт, Дж. Френч)

Дослідження феномену влади розпочалось ще у античні часи. Аристотель першим розподілив владу на законодавчу, виконавчу та судову. Фома Аквинський вважав, що оскільки світ збудований на ієрархічній основі і на чолі загального порядку стоїть Бог, то всі види влади на Землі – від Бога. Головним знаряддям державної влади є сприяння загальному благу, збереження миру та справедливості у суспільстві.

Головним виразником ідеї поділу влад був Ш. Монтеск’є. У праці “Про дух законів” він писав, що поділ влад є головною умовою правової організації суспільства, а рівновага влад повинна забезпечити існування політичних свобод. Бо не може існувати одна організація, яка одночасно видає закони, наглядає за їх виконанням та судить злочинців.

Дж. Адамс вважав владу формою примусу, панування однієї групи людей над іншою. Влада не є лихо сама по собі, бо правлячі органи обираються на підставі загальної згоди з метою самозбереження суспільства. Але людство завжди стоїть перед спокусою перетворити цю владу на зло, бо природа людини “зіпсована, хибна, гріховна”.

Ф. Ніцше у своєму сприйнятті влади пройшов шлях від негативної до позитивної її оцінки. На його думку, влада є домінуючим потягом, кінцевою причиною всіх форм поведінки людини.

Б. Рассел у своєму творі “Влада” (1938 р.) зазначав, що влада – це насамперед взаємовідносини між владою індивідума і владою організації (держави, партії, корпорації та ін.). Влада має природний характер, вона притаманна людині і нормально функціонуючий організауції. Расселу налеєжить дослідження потягу людей до влади. У монархічно організованій держві потяг до влади мають тільки представники спадкових верств. У демократичних суспільствах поступово виділяється верства із сильнішими владними інстинктами, з яких відокремлюються лідери. Він зазначив, що людина від народження наділена двома взаємопов’язаними пристрастями – прагненням влади і прагненням слави. Їх реалізація відіграє помітну роль в історії.

Т. Парсон як представник телеологічного підходу у визначенні влади, визначив її як здатність виконувати обов’язки, покладені цілями співтовариства, мобілізовуючи ресурси суспільства на досягнення поставлених цілей. Він прирівнює владу до грошей, порівнюючи владу з елементом, що перебуває в обігу.

Філософ та економіст Ф. Хайєк у своїй книзі “Дорога до рабства” один з розділів назвав “Чому до влади приходять гірші?” Цей феномен він пояснював наступним:

1) чим люди інтелігентніші, тим вони менші колективісти. Вони менш одностайні у своїх симпатіях. Чим люди освіченіші, тим важче їх підвести до спільного знаменника у поглядах та вчинках;

2) тоталітарні режими опираються головним чином на людей з нестійкими поглядами та емоційних;

3) люди швидче за все об’єднуються навколо негативної програми – ненависті, заздрощів, вони виступають за поділ на “ми” та “вони”.

Англійський технократ О. Тоффлер наголошує на новому ракурсі розуміння влади – знаннях. Володіння знаннями та вміле їх використання стає могутнім інструментом влади на рубежі третього тисячоліття. Завдяки можливості швидко поширювати знання відбулося глобальне “зрушення влади”.Марксистський підхід наголошує на непримиримості суспільних протиріч, в основі яких лежать економічні причини.Ліберальний підхід розглядає владу з позиції авторитету суспільних угод, які приймаються добровільно.

Легітимність та законність влади. Однією з найважливіших характеристик політичної влади є її легітимність. Легітимною є влада, з існуванням якої погоджується народ. Легітимність (за С. Ліпсетом) – “здатність системи створювати та підтримувати у людей переконання у тому, що існуючи політичні інститути є найкращими для суспільства”.

М. Вебер розробив типологію легітимності (панування), виділивши три основні типи:

‑ традиційне панування – опирається на силу традицій. Накази керівників є правомочними, оскільки відповідають звичаям та історичним прецендентам. Прикладом традиційного панування є монархії;

‑ харизматичне панування (від грецького harisma – особливий дар) базується на особистій відданості людей, їх переконанні у надзвичайному дарі правителя. Зразки людей з сильною харизмою – Цезар, Наполеон, Ленін;

‑ легальне (раціональне) панування грунтується на підпорядкуванні усіх системі законів, які встановлюються та застосовуються з конкретними постійними принципами.

Ці три чисті типи, яка правило, не зустрічаються окремо, а функціонують у певній комбінації.

Д. Істон виділяє інші принципи легітимності: ідеологічні, прихильність до структур і норм режиму, відданість владі з причини позитивної оцінки особистих якостей суб’єктів влади (наприклад, президента). Дослідник виділяє такі різновиди легітимності:

1) ідеологічна легітимність опирається на ідеологічні принципи та переконання громадян у цінності політичного ладу як найкращого, що підкріплюється інтенсивною пропагандою (колишній СРСР);

2) структурна легітимність опирається на прихильність громадян до маханізму і норм політичного режиму (Великобританія з її демократичними традиціями та парламентаризмом);

3) особиста (персональна) легітимність опирається на віру громадян у особисті якості політичного лідера, його спроможність належно використовувати політичну владу. Вона базується на симпатії громадян до лідера (США, де президент повинен володіти персональною легітимністю).

Джерелами легітимізації влади є: участь громадян в управлінні, що створює відчуття причетності людей до політики; легітимізація шляхом адміністративної, економічної, військової, освітньої та іншої діяльності влади. Легітимність влади у цьому випадку залежить від ефективності такої діяльності. Легітимізація шляхом застосування сили: чим нижчий рівень легітимності, тим сильніший примус.

Проблема легітимності влади важлива для будь-якого політичного режиму. Найбільшим потенціалом легітимності володіє демократичний режим.

Форми політичної влади. Влада в суспільстві може здійснюватись різними методами: від насильницько-примусових до заснованих на добровільному підкоренні. Вважається, що найчастіше використовується заохочення, примус, власний приклад тощо. Крім прямих методів панування, які закріплені в традиціях, законах, привілеях, є і побіжні. Одним з побіжних методів політичного впливу є економічна залежність. Широко відомі приклади впливу тіньового капіталу на політичні дії в суспільствах що лише формують свою демократичну систему. А одним з найдавніших прикладів підкорення на основі економічною залежності може бути інститут «закупів» в Давній Русі. Практика владарювання свідчить про наявність некоректних і аморальних форм політичного впливу: підкуп, обман, обіцянки, шантаж, популізм тощо.

В історії людського суспільства існували різноманітні форми реалізації політичної влади. Якщо поділити їх за ознакою головного суб’єкта управління та організації політичного устрою держави, то можна виділити:

- монархія – єдиновладне, спадкоємне правління однієї особи;

- тиранія – одноосібне деспотичне правління як правило внаслідок насильницького захоплення влади;

- диктатура – нічим не обмежена влада особи, партії або соціальної групи в суспільстві, що спирається на силу, а також відповідний політичний режим;

- аристократія – влада кращих, тобто привілейованої групи знаті;

- олігархія – влада небагатьох багатих;

- тимократія – особливий вид олігархії за якої влада належить привілейованій більшості, яка володіє високим майновим цензом, часто військової силою;

- теократія – влада церкви;

- охлократія – влада натовпу;

- демократія – влада простого народу на основі закону та забезпечення прав і свобод громадян;

- технократія – влада науково-технічної еліти.

Таким чином, політична влада виникла через необхідність організації і координації життя суспільства і покликана вирішувати цілий ряд питань пов’язаних з забезпеченням законних прав громадян, підтримувати правопорядок в суспільстві і виконувати функції розбудови держави. Сучасна українська влада все ще не відповідає всім цим критеріям. Це зрештою характерно для суспільств, що знаходяться на перехідних етапах розвитку. Спостерігається недостатня легітимізація влади в суспільстві, втрата довіри до неї в широких масах населення. Звертає на себе увагу високий рівень корумпованості владних структур, зрощування їх з тіньовим бізнесом, відсутність відповідальності влади перед народом, що виявляється в популістських, непродуманих діях багатьох політичних сил, що притаманно охлократії, а не демократії. Одночасно, поступово вдосконалюється нормативно-правова система, починається реорганізація політичної системи країни, що зумовлює сподівання на поступове вдосконалення і влад

ЛЕКЦІЯ: ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ ТА ВІТЧИЗНЯНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ /Частина 1/.

Політичні ідеї Стародавнього Сходу. Політичні знання зародилися в глибокий давнині в країнах Стародавнього Сходу. Формування політичної думки зв`язано з тією стадією розвитку суспільного виробництва, коли появляється приватна власність на знаряддя і засоби виробництва, йде поділ суспільства – родів, племен, общин, - на різноманітні соціальні спільності, виникають класи та різноманітні соціальні верстви, утворюються держави. Єдиним у становленні і розвитку політичних ідей у всіх стародавніх народів Індії, Китаю, Стародавнього Єгипту, Греції, Персії Риму є те, що вони сягають корінням в джерела міфології і оперують міфологічно-релігійними уявленнями про місце людини в світі. Наприклад, у священних книгах стародавніх індусів всі події зображуються як прояв світового порядку, дотримання якого вважалось обов’язковим, бо це свідчило про виконання обов`язків кожною людиною.

Уже в ІІІ – ІІ тисячолітті до н.е. населення Стародавнього світу – Єгипту, Китаю, Індії та інших країн зазнало соціального розшарування. На зміну простому первісному ладу прийшов класовий устрій. Економічно такий тип суспільства характеризується пануванням патріархального натурального господарства, стійкістю державних форм власності на землю і общинним землеволодінням, надто повільним розвитком індивідуальної приватної власності. Традиціоналізм общинного життя, незрілість різних суспільних верств впливали на зміст уявлень про політику. Головне місце в політичній свідомості таких суспільств займали міфи про божественне, надприродне походження суспільних порядків. З міфами зв`язані традиції обожнювання існуючої влади і її розпоряджень. Політичні вчення Стародавнього світу залишались сугубо прикладними. Головний зміст їх становили питання, що стосуються мистецтва (ремесла) управління, механізму здійснення влади і правосуддя. В політичних доктринах відображалися не стільки теоретичні узагальнення, скільки конкретні проблеми панування та методів здійснення влади. Державна влада ототожнювалась з владою царя або імператора. Верховний правитель вважався втіленням держави, зосередженням всієї державності. Політичні вчення не відокремлювалися від моралі і становили своєрідні етикополітичні доктрини.

Для політичних вчень Стародавнього світу характерно те, що в них не тільки зберігалися, але й розвивалися релігійно-міфологічні погляди, а теорії державності сповнені релігійних догм, моральних уявлень і прикладних знань про політику. Політичні вчення розвивалися в рамках філософських течій і не відокремлювалися від релійних форм. Вони освячували соціально – політичну нерівність, привілеї знаті та верховної влади.В процесі розвитку політичних ідей виробилися деякі спільні риси.

Політична думка Китаю. Найвпливовішою доктриною в історії політичної думки Китаю стало конфуціанство. Родоначальником напряму виступив Конфуцій (551 – 470 рр. до н.е.), який захищав інтереси різних верств суспільства, прагнув примирити майнову багату знать з спадковою знаттю. Вчення Конфуція за характером є етико-гуманістичним. Головна увага зверталася на обґрунтування необхідності будувати відносини між людьми на взаємній повазі і любові. Управляти державою, повчав Конфуцій, покликані благородні мужі на чолі з государем – сином неба. Слідом за прихильниками правління знаті Конфуцій твердив, що поділ людей на вищих і нижчих не усувається. Однак, в доктринах Конфуція благородні виділялися не за походженням, а за моральними якостями та знаннями. Благородний муж – це зразок моральної досконалості, людина, яка всією своєю поведінкою утверджує норми моралі. Саме за такими критеріями Конфуцій пропонував висувати на державну службу. Головне завдання благородних мужей Конфуцій бачив у вихованні повсюдно людяності. В поняття людяності він вкладав особливу, не співпадаючу з сучасним змістом суть: виховання такої поведінки, яка б відповідала моральним цінностям родинно – кланових колективів та патріархальних общин. Людяність включала: піклування батьків про дітей, синовню повагу до старших, а також справедливе ставлення між тими, хто не зв’язаний родинними стосунками. Загальним принципом взаємовідносин між людьми повинно було стати: «не роби іншим того, чого не бажаєш собі». Перенесений в сферу політики такий принцип має стати фундаментом всієї системи управління. Володар мав ставитися до підкорених як до своїх дітей, дбати про достаток продовольства в країні, захищати і виховувати народ. В свою чергу, народ забов`язаний проявляти синовню повагу до правителів, незаперечно їм підкорятися.

Крім конфуціанства в І тис. до н.е. в Стародавньому Китаї виникли ще кілька течій в розвитку політичної думки, що доповнювали одна одну :

• моїзм (Мо-цзи обґрунтував концепцію формування держави через укладання суспільного договору; сформулював ідеї щодо необхідності жорсткої адміністративної структури в суспільному організмі);

• легізм (Шан-Ян твердить, що держава – найвища мета діяльності людини, а закон – найефективніший засіб досягнення цієї мети);

• даосизм (Лао-цзи переконував, що держава, суспільство і людина як природні частки Дао і Космосу підпорядковуються законам вічності. Тому головний метод державного управління – «мудрість простоти» - створення правителем умов для природного розвитку суспільства без штучного підштовхування процесів державою).

Політичні вчення в Стародавній Греції. Видаткову роль у формуванні і розвитку духовної і політичної європейської культури має філософська спадщина Древньої Греції та Риму. Вона виникає в умовах поділу суспільства на вільних та рабів і політична думка того часу, у тому числі і демократична, розвивається як ідеологія тільки для вільних. Свобода – це головна цінність. Політика у Древній Греції – це право діяльності вільних, а труд – це обов’язок рабів. Виходячи з цієї імперативної установи, ціль політичного життя для полісів була в пошуках розумної межи справедливісті, яка відзеркалює спільний інтерес усіх громадян полісу. Інакше говорючи, у центрі суспільної думки знаходилися проблеми становлення і розвитку державного ладу, співвідношення громадянина та спільноти, правові та морально – етичні норми поведінки людей. Умовно ці теоретичні пошуки можно розділити на три періоди:

1. ІХ – УІ ст. до н.е., - умовний період первісних міфологічних уявлень, зв`язаний зі становленням державності Стародавньої Греції. Процеси розвитку державності відображені у творчості Гомера, Гесіода, знаменитих «семи мудреців», до яких належить Солон. Формуються філософські погляди про державу в творах Піфагора і піфагорійців, Геракліта. Фалесу належить така аксіома життевої поведінки: “Не роби сам того, що ти гудиш у других”. По Солону, той, хто в період державної смути відмовляється зі зброєю у руках стати на бік якоїсь політичної сили, повинен бути засуджений до вигнання за відсутність громадянської позиції.

2. У – перша половина ІУ ст. до н.е.,- період переходу до раціонального осмислення, зв`язаний з розквітом філософської і політичної думки про державу в Стародавній Греції, що знайшло відображення в ученнях Демокріта, софістів, Сократа, Платона і Аристотеля. Питання про збереження полісної едності в умовах отказу від колективного сімейного права власності і переходу до індивідувльної приймає першочергове значення. Попрання справедливості і закону розглядається як антисуспільний і антибожествений вчинок.

3. друга половина ІУ – ІІ ст. до н.е. – це період еллінізму. Початок занепаду державності в Стародавній Греції, та розквіту політичної практики суспільної думки Риму. Грецькі поліси підпадають під володіння Македонії, а потім Риму.

Соціально-політичний лад Стародавньої Греції – своєрідна система незалежних полісів-держав, що складалися з міста і прилеглих до нього поселень. Кожен поліс мав загальні і особливі риси, що в цілому мало дуже великий інтерес для дослідника.

Проблеми державності в Стародавній Греції займають значне місце в ученнях філософів Геракліта (близько 541 – 470 рр. до н.е.), Демокріта із Абдер (близько 460-370 рр. до н.е.), Піфагора з острова Сомоса (близько 580-500 рр. до н.е.) та ін. Розвиваючи теорію держави і права, Геракліт вважав розумним правлінням аристократію, Демокріт же розглядав політику як найважливіше мистецтво, завданням якого – забезпечити спільні стабільні інтереси вільних громадян поліса-держави. Недоліки демократії мають стільки ж переваг перед так званим благополуччям громадян при царях, наскільки свобода краще рабства. Одностайність і моральна солідарність вільних членів поліса-держави є найважливіша і необхідна риса упорядкованої держави. Поліс – це спільна справа всіх його вільних громадян. Державні справи є важливіші серед інших. Кожний повинен дбати про могутність і міцність держави, про порядок та законність. По Сократу, політична свобода громадян ймовірна тільки з пануванням розумних законів.

Погляди родової спадкової знаті на спосіб устаткування державного ладу відрізнялися від думки рабовласницької демократії. Це явище стало поштовхом до розвитку публічної політичної думки. Ідеологія стародавньогрецької аристократії досягає найвищого розвитку в ідеалістичній філософії Платона.

Родоначальник об`активного ідеалізму, учень Сократа, автор відомих філософських діалогів Платон (427-347 рр. до н.е.) в ученні про суспільство вперше сформував систему поглядів на види політичного устрою держави, причини появлення і зникнення, на правові та етичні основи і виклав концепцію ідеальної аристократичної держави. Основну причину загибелі держав Платон вбачає в в порушенні принціпів справедливості та поширенні майнового і соціального розшарування. Виникло дві держави вільних жебраків і можновладців, суспільні інтереси яких не збігаються. Це головна причина зміни ролітичного устрою держав. У своєму аналізі Платон виділяє декілька базових типів державного устрою.

Форми правління і державного устрою, по Платону, не досконалі, хоча серед них є правильні і неправильні. Правильними формами Платон вважає монархію і аристократію – владу обраних за свої якості людей, якщо вони законні і їх діяльність спрямована на досягнення блага і узгодженості. Неправильними формами політичного устрою є: тимократія – панування окремої частини родової, найчастіше військової, знаті, яка прагла до збагачення за допомогою поборів і здирництва; олігархія – панування купки багатіїв, які за допомогою неправедних законів та свого посадового впливу присвоюють державні та общинні фонди у свою власність; демократія – влада більшості, яка може бути законною або незаконною, якщо демос-народ захоплює насильно владу. Причиною її виникнення він бачив зловживання багатих і прагнення демагогів (від грецьк. – народний ватажок) до влади. Біднота гнобить кращих, нищить знатних і установлює рівність в громадянських правах і зайнятті державних постів. Продовженням демократїї він бачить її протилежність – тиранію, яка зростає серед суспільної разрухи. Тиранія – влада однієї особи над усіма, що приходить на зміну вироджуваної демократії. Характеризуючи тиранію, Платон звертає увагу на своєрідний «популізм» тиранів: спочатку тиран всім усміхається, звільняє від боргів, роздає землі, а пізніше добравшись до влади, знищує непокірних і взагалі тих, хто виступає проти тирана-володаря.

Кожна з наведених форм державного ладу гине під врливов внутрішніх конфліктів. Головною причиною зміни всіх форм управління державою Платон вважав псування людських звичаїв, а вихід з порочного стану суспільства зв`язував з поверненням до правління мудрих – філософів.

Розглядаючи всі існуючі форми управління державою, Платон вважав їх недосконалими і протиставляє їм модель політичного устрою – так звану ідеальну державу, яка нібито здатна реалізувати головний принцип життя – справедливість і благо. Держава виникає з необхідності забезпечити природні потреби людей на основі закону, наділяє громадян матеріальними благами, організує виховання і розвиток душі і тіла, згуртовує людей і захищає їх своїми засобами. За класовою структурою ідеальна держава складається з трьох станів: правителів – мудреців, стражів – воїнів і землеробів. По Платону, умова міцності держави, - у спільному поселенні громадян кожного стану і повному запреті на переходи з одного стану до другого. Кожна окрема людина повинна займатися тією справою, до якої визначена природою. Правити народом повинно за допомогою знань, цензури і релігії. Дуже цікаво Платон вирішує протиріччя майнового характеру: перши два стани мають спільне володіння майном і знаходяться на державному кошті, трете – має приватну власність і оброблює своїх добродіїв. Ідеальна держава повинна ліквідувати виток соціальних напружень.

Визначення справедливості Платоном покликане виправдати суспільну нерівність, поділ людей на вищих і нижчих за походженням. Більшість людей не здатні тримати свої пристасті, бажакння і прагнення при собі і тому не можуть самовдосконалюватися. Тому вони не мають права наближатися до державного правління.

Проте жодна з існуючих форм державного управління не здатна забезпечити доброчесність, задоволення потреб громадян. Ідеальним державним устроєм Платон вважав правління, де поєднані начала демократії і монархії.

В трактаті «Закони» Платон ближче підходить до інтерпретації політичного життя, малює реалістичну картину соціальної і політичної еволюції людства. В «Діалогах» Платон визначає політику як «мистецтво управляти людьми», твердить, що коли за природою індивіди не рівні і мають хижацький інстинкт, слід гадати, що сильніші індивіди мають можливість і право «задовольняти свої бажання» за рахунок слабких. Платон конструював саме сильну ідеальну державу. Справедлива людина і справедлива держава схожі. Ідея ідеальної держави знаходить своє продовження в працях: утопистів-соціалістів(Т. Мор, Кампанелла, Мабли), гуманістів-лібералів ( Спіноза, Гоббс, Вольтер, Кант), прихільників комуністичної ідеології та сучасних правих.

У формуванні теорії політики і держави важливу роль відігравав наставник А. Македонського великий філософ Аристотель (384-322 рр. до н.е.), який народився в Стагорі у Фракії, освіту одержав в Афінах в школі Платона. Він піддав критиці платонівську теорію безтілесних форм (ідей), ідеальної держави, розподілу людей за народженням, проте повністю подолати платонівський ідеалізм не міг. У Аристотеля знаходимо ґрунтовний виклад теорії суспільства, передумови якої зустрічаються у найраніших мислителів Сходу, переважно в Індії, Китаї.

В ученні про суспільство Аристотель доводив, нібито відносини рабовласництва укоріненні в самій природі суспільства. Найвищими формами державної влади Аристотель вважав форми, за яких виключена можливість своє корисності використання влади і за яких влада служить всьому суспільству. Головна відмінність поглядів Аристотеля від поглядів інших стародавніх філософів, зокрема від Платона, полягає в тому, що Аристотель вперше в історії суспільної думки в праці «Політика» аналізує виникнення та функції держави, вказує, що функції держави зароджуються в найраніших суспільних зв`язках між господарями і рабами, необхідних для утворення стабільного соціального об`єднання. На їх основі і базується будова спільності (або родини). Над родиною стоїть община, а над общиною стоїть уже держава – третя, вища форма суспільства. Таким чином, держава є сполука різних елементів.

Розкриваючи роль політики в суспільному житті, Аристотель підкреслював, що політика має відігравати морально-виховну роль, щоб полегшити досягнення загального блага: справедливості. Інструментом політики є держава, а державним благом – справедливість, тобто те, що служить загальній користі. Походження політики Аристотель визначає як розумну практику, спрямовану на приборкання пристрастей і прагнень індивіду, вбачаючи користь політики в егоїстичній тваринній природі людини, чуттєві прагнення якої стихійні і руйнівні. Політика покликана облагородити поведінку людини, забезпечити панування розуму над нею. Звичайно, держава забов`язана своїм існування суб`єктивним життєвим потребам людей. Але лише держава забезпечує повністю розквіт особи, тому що за природою людина – істота суспільна. Звідси, Аристотель твердить, що суспільство передує особі.

Головне завдання політичної теорії Аристотель бачив в тому, щоб відшукати досконалий державний устрій. Ідеальною формою держави Аристотель вважав монархію, бо вона поєднює закон, благо і насилля. Класифікація форм управління державою в «Політиці» Аристотеля здійснюється по двох критеріях: за кількістю, чисельністю правлячих осіб і здійснюваною в державі метою. Правильними формами управління державою він вважав: монархію, аристократію, політію. А неправильними – тиранію, олігархію і демократію. І хоча сам перелік форм управління державою не оригінальний, нове в теорії Аристотеля те, що є намагання звести всю багатоманітність державних форм управління до основних – аристократії, олігархії і демократії. Їх породженням або змішуванням виступають всі інші різновиди влади. Аристократія - влада лучших по походженню або богатству, при олігархії влада належить багатим, а в демократії – незаможним, неімущим. Олігархія посилює існуючу соціальну нерівність людей, а демократія надзвичайно зрівнює багатий і простий люд. Міркування про демократію і олігархію Аристотель зводить до розуміння соціально-станових суперечностей, що визначають розвиток рабовласницької держави. На відміну від Платона він не висовує ідеї ідеального державного устрою, Його не може існувати у природі, бо люба держава проходить у розвитку різні стадії . Все залежить від рівня культури і якостей народу. Та симпатії Аристотеля все ж на боці політії – змішаної форми правління державою, що виникає з поєднання елементів олігархії та демократії. Економічну основу полііії становить лад, де переважає власність середніх верств населення, соціальну основу – власники землі. Політичний устрій держави, це демократична монархія або аристократична демократична республіка , де кожен стан має представників у виборному органі, щось на зразок сучасного двопалатного парламенту. Аристотель вважав, що змінити існуючий державний лад легше, ніж на його місці будувати щось ідеальне.

Філософ є прихільником приватної власності, бо тільки вона дає людині справжню свободу. Держава повинна контролювати межи власності та шляхи її придбання. Він стверджував, що політія можлива тільки при наявносі великого прошарка власників. Дуже велику увагу він приділяв закону і етичним принципам існування. Правління на основі закону не може бути справедливим для усіх, але воно несе менше зла, ніж коли закони установлює одна людина і вершить їх сама. Також не всякий закон прийнятий більшостю може бути справедливим Насильницькі прийняті закони ведуть до деспотії хоть меншості, хоть більшості..Аристотель розрізняє два види справедливості: зрівняльну (усім поровну) і розподільну (усім по ділу). Аристотелева концепція влади закладена у сучасний фундамент європейського конституційного устрою.

Політичні вчення Стародавнього Риму. Політичні вчення Стародавнього Риму мали багато спільного з політичними вченнями Стародавньої Греції. Пояснюється це тим, що формувалися держави на основі однотипних соціально-економічних і станових відносин, з глибокою спадковістю у розвитку їх культур. Політичні вчення в Стародавньому Римі формувалися на основі філософських шкіл, що перенесені з Греції. Та новизна і оригінальність політичних поглядів римських мислителів полягала в тому, що ними висунуті ідеї, що відповідали відносинам зрілого рабовласницького суспільства. Зміни в політичній теорії обумовлені розвитком відносин приватної власності і рабства, патриціїв та плебеїв.

Однин з ідеологів римської аристократії, знаменитий оратор Марк Тулій Цицерон (106-43 рр. до н.е.) в діалогах “Про державу”, “Про обов’язки” і “Про закони”, наслідуючи Платона, виклав вчення про державу. Він стверджує, що держава виростає, природно, з родини, що державна влада вручена мудрецям, здатним наблизитися до осягнення світового божественного Розуму. Якби люди жили за заповітами і звичаями батьків, то держава могла б стати вічною. Мета держави – охорона майнових інтересів громадян. Марк Цицерон твердить, що держава не тільки природний організм, але й штучне утворення, «народне встановлення», визнає рівність всіх людей від природи і можливість досягання мудрості кожним, хто одержить освіту. Народ – це не просто сполука людей, а єдність людей ,зв’язаних суспільними інтересами та угодами. По Цицерону, держава – це правові відносини людей і вона повинна захищати їх життя і майно. Виникнення держави і права він бачить не в залежності від волі людей, а як божий дар.

Майнові і соціальні відмінності між людьми виникають не від народження, а в силу відносин приватної власності, що встановлюється в суспільстві. Приватна власність не буває від природи, а виникає абож на базі давнього володіння нею, абож на базі володіння за законом і згодою. Таким чином, Цицерон приходить висновку, що держава тримається на кредиті, народ вручає свої права монарху в кредит за справедливе управління суспільством. Він виділяє три форми влади: царську, оптиматів (аристократів) і народу (демократію). Найліпшею формою може бути змішана система, бо неконтрольована монархія веде до деспотії, влада аристократів вироджується у владу богатіїв, а демократія веде до проізволу плебеїв. Ці неправільні форми не можуть відповідати формам держави, бо вона будується на обов’язковом для всіх праві і законі.

Матеріалістичний напрямок у філософських поглядах Тита Лукреція Кара (99 –55 до н.е.) доводив, що природа без участі богів створила людину. Еволюція людських відносин від первісної дикості до сучасних йому державних форм є слідством розвитку культури. Він один з перших акцентував увагу на тому факті, що з приорітетом розвитка матеріальної культури виникає опасність упадку суспільної моралі.

Імперетор Марк Аврелій Антоній розвивав уявлення про державу з позицій права та законотворення. Базовим вкладом в загальнолюдську культуру є виникнення римського права і нової науки – юриспруденції. Римському праву, яке є основою сучасного права, притамовані такі риси , як точність формуліровок, об’єктивність заключень, високий рівень судової техніки. Затвердився основний принцип справедливості - право є то, що при любих обставинах корисно для всіх у любій державі.

Політичні вчення в Середньовіччя (V – ХVІ ст.)Падіння Римської імперії (476 р.) завершило період історії Стародавнього світу і поклало початок історії середніх віків. Тоді розвиток політичної думки пішов у двох напрямах: по-перше, розгортається формування авторитарної королівської влади на територіях західних провінцій колишньої Римської імперії і , по-друге, складаються її нормативні регламентації.

Політична думка Середньовіччя пронизана піклуванням про пошук основ стійкого порядку, поміркованих форм правління, які відповідали би вимогам законослухнянності. Раннє христіянство розглядало земні порядки та політичну владу як зло. Теологічне трактування походження людини та держави намагалося зробити релігійні догмати єдиним принципом поводження чоловіка. Розмежування права, моралі, релігії не було. Христіянство проголошувало необхідність рівності людей незалежно від майнового та соціального стану. Воно сформулювало дуже важливий для юриспруденції принцип еквівалента ( рівним за рівне) , який ототожнювався з особистою відповідальністю людини за свою діяльність. Ранній христіянський світогляд дуже раціонально регулював межи праці та споживання. Якщо греко-римська цивілізація принижувала фізичну працю, то христіянство стало розглядати труд як божествену якість людини. Ранні христіяни розглядали богатство як причину занепаду людини, кожен мав получати відповідно до свого труду. Положення раннехристіянських поглядів на свободу, рівність, труд, майнові відносини були дуже сприятливим середовищем для єресей та революційних політичних вчень.

В Арабському Сході, Середній Азії, Закавказзі різні теологічні вчення виправдовували іслам і закликали населення покорятися владі, бо влада це відображення воліАллаха. Політичні ідеї і концепції про державний устрій і державу відображалися в працях відомих філософів Сходу: аль-Фарабі (870-950 рр.), Абу-Абі Ібн-Сіна – Авіценни (980-1037 рр.), Ні замі Гаджієва (1141-1202 рр.), Ібн-Хальдуні (1332-1406 рр.). Розвиток політичної думки в феодальних державах країн Сходу й Азії йшов з тими ж закономірностями, що і в країнах феодальної Європи. Згодом все змінилося.

Середньовіччя – це довгий період становлення, розвитку і упадку феодалізму і религійних забобон. Людина розглядалася не як особа, а як член корпоративної спільноти, наприклад, ремісників або лицарів.Теологічний світогляд становив основу всієї європейської культури і дуже мішав виникненню раціональних наукових знань. Христіянська релігія затверджувала божествене виникнення людини і суспільства, відкидала ідею розвитку людського познання та ставила під сумнів міць людського розуму. Політичні амбіції церкви на панування над світським життям людини наштовхнулася на відпір як аристократію, так і вчених. В ХІІ-ХІІІ ст. по всій Європі прокотилася хвиля єретичних рухів, що серйозно похитнули віру у святість і непорушність феодальних устоїв. Різка критика феодального ладу і його ідеології єретиками потребувала нового ідеологічного обґрунтування феодалізму. Один з визначних ідеологів католицизму домініканський монах Фома Аквінський (1226-1274 рр.) прагнув обґрунтувати непохитність феодалізму, виступав за активне вторгнення церкви в філософію і науки, проти ідеї познання світу, бо вона давала певний простір пошуку земної істини, нижчої у порівнянні з істиною небесною, що осягається відвертістю і вірою. За вченням Фоми Аквінського, світ заснований на ієрархії форм (від бога – чистого розуму – до духовного світу і, нарешті, до матеріального), з яких вищі форми дають життя нижчим. В політичній доктрині Ф.Аквінського значне місце займає вчення про закони, їх види, про державу, владу, прагнення використати погляди Аристотеля для обґрунтування догм католицької церкви, і ще більше зміцнити її позиції. Ф.Аквінський вважав, що світській владі підвладні лише тіла людей, але не їх душі. Верховна, всеохоплююча влада, в тому числі і право розпоряджатися духовним життям, належить церкві. Наскільки Бог вище людини, настільки духовна влада вище влади земного царя, володаря. Тому римському папі – наміснику Бога на Землі – мають, як васали, підкорятися всі світські царі, володарі. Державна влада – це результат волі Бога. Проте не кожен окремий правитель поставлений безпосередньо Богом і Богом же освячена не будь-яка дія правителя. Володар, як і кожна людина має вільну волю і тому здатний чинити зло, тобто віддавати суперечливі божественним законом накази.

Таким чином, Середні віки – період спаду в історії політичних і соціальних вчень в порівнянні з античністю. Переміщення центру ваги в суспільній свідомості від держави до церкви, прагнення значної частини суспільної свідомості до потойбічних, позаземних ідеалів, панування догматичного мислення, суворе орієнтування на тексти святого Письма і канони церкви – все це різко звужувало тематику і зміст політичних і соціальних доктрин.

Проблеми теорії політики в епоху Відродження або Ренессанса. В соціально-економічному житті Західної Європи, починаючи з ХІУ ст. в Італії, і з ХУ ст. в інших країнах, стався цілий ряд змін, що знаменували початок історичної епохи, названої Відродженням. Занепад феодалізму , поява капіталістичних виробничих відносин обумовили вихід на нові рубежі нових політичних сил, розвиток яких потребував розвитку політичної думки. Гуманізи Відродження відкидав релігійну природу світу, звав вперед, піднімав цілі пласти забутої філософської і політичної думки Античності. Замість одностороннього, однозначного релігійного пояснення причин існування держави, політики і права тоді висуваються концепції, в основі яких лежать положення про природний характер людини, її земні інтереси та потреби. Відбувається поворот до людини і її культури, що вивільнялася від диктату релігії, політики і в сфері політичних теорій. Майже водночас з великим відкриттям Коперніка істинної, дійсно Сонячної системи, відкрито і закони існування держав. Макіавеллі, Кампанелла, а згодом Гоббс, Спіноза, Гуго Грацій аж до Руссо, Фіхте і Гегеля розглядають державу як природнє утворення і виводять її природні закони з розуму і досвіду, а не з теології.

Нові концепції держави випливали з інших передумов, аніж в Стародавньому світі і в середні віки. В соціально-політичних теоріях епохи Відродження центральне місце займає ідеологія централізованої держави. І не випадково, тому що тоді настав період пробудження європейських націй. Передовим мислителям ставало ясно, що тільки сильна централізована держава може подолати внутрішню роздробленість, а також відстояти національний суверенітет в боротьбі проти католицького універсалізму.

Синтезом спадщини двох джерел – античності і Середньовіччя стала оригінальна культура, філософія, соціально-політична думка епохи Відродження (Ренесансу). В культурі політичної думки античної цивілізації мислителі епохи Відродження і Реформації черпали ідеї і концепції, що забезпечували дальший розвиток суспільства, прогрес. На зміну теократичному мисленню приходить система світогляду в центрі якої стоїть людина з її потребами і прагненнями. Гуманістичне, ренесансне розуміння світу передбачало антимістичне, вільне його сприйняття, визнавало гармонію фізичного і духовного в людині, вимагало повноту чуттєвого і раціонального життя, висувало на передній край особу, її гідність і честь.

Ще в ХІІІ ст. в Італії виникає, а потім поширюється в Західній Європі гуманізм – підхід до суспільства, що затверджує гідність і цінність людини, її право на вільний розвиток, наголошує на людяності відносин між людьми.

Прогресивні мислителі, діяльність яких забезпечувала задоволення замовлення на нові соціальні і політичні ідеї, відновлювали концепції суспільного договору, що пояснювали причини виникнення держави, законність державної влади. Для концепцій епохи Відродження характерне розуміння суспільства як суми ізольованих індивідів, що відображало індивідуалізм буржуазії. У нових тлумаченнях державної влади відображався факт становлення і зміцнення національних держав. В епоху Відродження появляються і утопічні соціалістичні вчення, в яких на основі «священного Письма» висувалась вимога усуспільнення власності, робляться перші спроби намалювати картину комуністичного суспільного ладу, що мала утопічний характер.

В кінці ХУ- перший половині ХУІ ст. важливим поштовхом в розвитку соціально-політичної думки стали ідеї протестантизму: лютеранства, кальвінізму – ідеї епохи Реформації – періоду широко антифеодального і антикатолицького руху в Європі. Реформація – перша, ще незріла буржуазна революція в історії людства; буржуазія в союзі з частиною дворянства виступила проти панівної католицької церкви. Реформація почалася в Німеччині, охопила ряд європейських країн. Мислителі Реформації надавали значну увагу проблемам соціально-політичного устрою держави. Мартін Лютер і його сучасники не знали поняття держави в розумінні республіка, і користувалися поняттям влада. Основу доктрин М.Лютера становило вчення про два світи – духовний і земний, де водночас живе і від влади яких залежить людина. Заперечувалась роль церкви і духовенства як посередників між людиною і Богом. Порятунок людини залежить не від здійснення добрих справ - таїнств, обрядів, а від щирості її віри. Земна влада має метою не допустити творення гріхів, протидіяти з допомогою насилля злим задумам. В протилежність поміркованому реформаторству Томас Мюнцер рішуче виступав не тільки проти католицизму, але й проти всього християнства і феодалізму. Основне завдання Реформації Т.Мюнцер бачив не стільки в оновленні церкви і її вчення, скільки в удосконаленні соціально-економічного перевороту силами селян і міської бідноти, встановлення такого соціального порядку, за якого жоден християнин не мав би приватної власності, відсутнє насилля тощо. Всі люди рівні перед Богом, і всі мають бути рівними між собою на Землі.

Політичні вчення в ХVІ – ХVІІІ ст. Епоха Ренессансу стала перехідним періодом до епохи Нового часу. Політичні вчення ХУІ ст. характеризуються глибокою кризою, початком кінця гуманізму Відродження. Мрії гуманістів про швидке пришестя «золотого віку» зімкнулися з реальністю постійних війн, контрреформацією, зміцненням централізованої феодальної влади, експансією іноземних нашесть. В той же час процес розпаду феодалізму не припинився. Одним з видатних представників політичної думки виступає в цей час виступає ідеолог буржуазії італійський філософ Нікколо ді Бернардо Макіавеллі (1469-1527 рр.), який народився в бідній аристократичній сім`ї у Флоренції. Він постійно і цілеспрямовано займався самоосвітою і, по твердженню сучасників, став блискуче освіченою людиною. Він був не тільки теоретиком, але й займався практичною політикою – на протязі 14 років він займав пост секретаря Ради десяти Флорентійської республіки.Основні праці Макіавеллі «Цар» («Володар»), «Міркування про першу декаду Тіта Лівія» та інши. Він є проповідником ідеї сильної централізованої держави на чолі з монархом, який править за допомогою магістратури, або одноосібно. Витоком влади може бути або народ, або особисті якості володаря. Теологічній теорії держави він протиставляє концепцію світської держави, обґрунтовуючи закони держави Розумом і досвідом, а не теологією. Він вперше розглядає державу як організацію, яка існує самостійно від громади по своїм законам. Таким чином, він розводить державу, громадянське суспільство і індивіда. Це головна відмінність сучасної трактовки держави на відмінність від древньогрецького поліса.

На відміну від інших мислителів він не шукає ідеала в політиці. Політика для ньго – це самостійна сфера прикладної людської діяльності, вона є втіленням вільної людської волі в межах необхідності. Політику визначає не Бог і мораль, а сама практика, - природні закони життя і людська психологія. Макіавеллі приходить до розуміння того, що в основі політичної діяльності лежать реальні інтереси, користь, прагнення до збагачення. Головним в політичних поглядах Макіавеллі є висунутий ним принцип політичного реалізму, який передбачає урахування в політиці справжніх умов дійсності, а не того, що мало би відповідати апріорним схемам або передписанням релігійної моралі. Одним з перших Макіавеллі став розглядати політику як автономну сферу людської діяльності, в якій існують природні причини і корисні правила, що дозволяють ураховувати свої можливості, щоб передбачити заздалегідь хід подій і вжити необхідні заходи. Ціллю політика є установлення стабільності у суспільстві, через аналіз співвідношення різних політичних сил та задоволення їх інтересів.

В основі розвитку історії лежить «матеріальний інтерес і сила». Головним стимулом поведінки людини є інтерес, зв`язаний з бажанням людей зберегти своє майно, що забезпечує прагнення до збільшення, прирощення власності. Невикорінний егоїзм людської природи з усією необхідністю вимагає створення держави – вищої сили, здатної поставити людину в певні межі. Тут випливає передусім потреба диктатури суспільного договору.

Макіавеллі зробив спробу звільнити політику від догматів релігійної моралі. Суспільна мораль повинна засновуватися на гуманістичних ідеалах і релігія є важливим важелем панування над простим народом. Політик, який повинен передбачати і конструювати реальну дійсність, має керуватися іншим видом моралі, бо у політики свої закони. В політичному змаганні Макіавеллі вважав допустимим в ім`я великої мети і результату нехтувати нормами звичайної моралі і використовувати будь-які засоби в ім`я їх досягнення. В політиці немає поганих або добрих політичних засобів – все залежить від конкретної сітуації. Він виправдовував брехню, навіть жорстокість і віроломство правителів в їх суперництві за владу. Звідси і сутність макіавеллізму – спосіб політичної діяльності, що користується будь-якими засобами заради досягнення поставленої мети. Але ця політика виправдана тільки при единій умові - мета повинна носити не особистий характер, а суспільноцінностний. Політика та її засоби не можуть бути “грязними” , бо все залежить від мети діяльності.

Історична заслуга Нікколо Макіавеллі, по-перше,– погляд на державу як природне утворення, що досягається на основі домовленості людей в інтересах захисту і цілісності країни, по-друге, створення політики як самостійної науки. Закони політики породжені Розумом і досвідом історії, а не йдуть від Бога.

Політичні ідеї утопічного соціалізму. Починаючи з ХУІ ст. в країнах Європи йшов бурхливий розвиток економіки і становлення капіталізма. Деякі мислителі зробили висновок, що радикальна революція в суспільному устрої повинна мати основою суспільну власність, бо тільки вона дає соціальну справедливість і рівність всім людям праці. Прагнення людей до справедливості, гуманізму, рівності протягом багатьох віків, природно, практично не здійснювалось, залишалося лише марними мріями. Саме мрія принижених і скривджених про світле справедливе суспільство, мрія про «золотий вік», рай для всіх не на небесах, а тут - на землі, ідея про справедливе суспільство виникла водночас з появою і поглибленням гострих соціально-економічних суперечностей.

В епоху Відродження розробкою гуманістичної теорії зайнявся Томас Мор (1478 – 1535р.р.). Його велика заслуга в тому, що він зумів піднятися від ідеї комуністичної організації споживання до необхідності комуністичної організації виробництва, поставив у центрі уваги питання про суспільне право власності на знаряддя та засоби виробництва. Колективна праця в Утопії – обов’язок усіх громадян, продовженість робочого дня – не більше 6 годин для дорослих, дитячий труд заборонено.В той же час Т. Мор був рішучип супротивником насильницьких народних рухів. В цьому-то і проявляється історична специфіка соціалістичної думки, що мала певне коріння в соціальній структурі країн епохи Відродження. Вона відображала, хоча іноді ще в абстрактній формі, настрої предпролетаріату. В ідеальній державі, описаній Т.Мором в книжці «Утопія» ( від грецьк.-місце, якого не існує), всі посадові особи обираються народом, діють в інтересах народу і звітують перед народом.

Пропагандистом ідей гуманізму і соціальної справедливості був і італійський мислитель Томмазо Кампанелла (1568 – 1639рр.), народився у родині чоботаря. За діяльність проти церкви та влади іспанців 27 років провів у неаполітанській в’язниці. Написав десятки наукових творів по філософії природи. Він закликав до досвідченого вивчення природи, мріяв про єдність та благоденство людства. У творі “Місто Сонця” ліквідовані власність і родина, діти виховуються державою, велика увага поділяється розвитку науки, освіти, трудовому і спортивному вихованню. На чолі Міста Сонця – ідеальної республіки, сконструйованій Кампанеллою, стоїть мудрий і всезнаючий первосвященик Сонце (Метафізик), .якому підкорені три співправителі: Могутність, Мудрість, Любов. Вони вибирають нижчих посадових осіб, носіїв справжнього знання. Т. Кампанелла є одним з теоретиків комуністичного напрямку політичних доктрин.

Теорія суспільного договору і природного права. В ХУІ-ХУІІ ст. капіталістичний устрій дедалі ширше розвивається в економіці країн Західної Європи. В найрозвинутіших економічно країнах зміцніла буржуазія не мирилася з феодальними порядками, вимагала забезпечення свободи і безпеки особи і приватної власності, створення необхідних політичних і юридичних гарантій. В ХУІІ ст. сталися перші буржуазні революції в Голландії, Англії. Наростання кризи феодального ладу супроводжувалось становленням раціоналізму, тобто оцінки суспільних відносин з позицій “здорового розуму”. На місце догм, божественного права приходить право людини, місце церкви зайняла держава. Антифеодальні лозунги зростаючої буржуазії співпадали з насущними інтересами народних мас, які страждали від безправ`я і свавілля. Вперше в багатовіковій історії людства висувається і широко обґрунтовується теза про загальність правової рівності людей, незалежно від їх соціального походження і становища в суспільстві. Вимоги ліквідації станів, всіх форм феодальної залежності, встановлення загальної рівності перед законом знаходять втілення в теорії природного права. Теорія природного права ґрунтувалася на визнанні всіх людей рівними від природи і наділених природою ж природними пристрастями, прагненнями, розумом тощо.В ХУІІ ст. теорія суспільного договору одержує широке трактування в творах філософів Т. Гоббса, Б. Спінози, Дж. Локка, Ж-Ж. Руссо, П. Гассенді.

Одним з перших великих теоретиків школи природного права є нідерландський юрист, історик, державний діяч Гуго Гроцій (1583-1645 рр.). Теорія природного права і суспільного договору – ідеалістичне вчення про виникнення держави і права в результаті свідомого укладення між людьми договору. Перші уявлення про договірне походження держави виникли уже в давнині (в У ст.. до н.е. китайський філософ Меті, пізніше в Стародавній Греції – софісти, Сократ, Епікур та інши). Держава, на думку Гуго Гроція, є «досконалий союз вільних людей, який уклали заради додержання права і спільної користі». В державі, підкреслює Гуго Гроцій, панує громадянська влада, яка виступає верховною, якщо її дії не підкорені іншій владі, то не можуть бути чужою владою скасовані. Вперше Гуго Гроцій висловлює думку про справедливі війни. З точки зору прихильників теорії суспільного договору, суспільству і державі передує повна анархія і «війна всіх проти всіх» або, за деякими міркуваннями, ідилія свободи. Спільною рисою природного становища, де тривалий період нібито перебували люди, виступає необмежена особиста свобода. Люди цього періоду свідомо вірішили поступитися своїми особистими правами на користь держави для забезпечення своєї безпеки і своєї приватної власності. Вчення Гуго Гроція відіграло значну роль у вивільненні теорії держави і права від опіки теології та середньовічньої схоластики.

Бурхливі політичні зміни в країнах Західної Європи роблять центром політичного життя то Голландію, Англію то Сполучені Штати Америки, то Францію, Іспанію, Італію, то Німеччину. Одним з великих теоретиків походження держави і права є англійський філософ Томас Гоббса (1588-1679 рр.). В основу політичної теорії покладено певне уявлення про природу індивіда. По аналогії з тваринним світом, він вважав, що спочатку всі люди були створені рівними фізично і розумово, кожний мав однакове з іншими право на все і це стало причиною такого егоїзму і пожадливості, які існують в природному стані. Людина заздрить іншій, радується її горю, вбиває заради власного самозбереження, вбачаючи в іншій людині ворога і конкурента на шляху задоволення свої потреб. Це стан війни всіх проти всіх.

В ученні про право і державу Томас Гоббса відкинув теорію божественного устрою суспільства і захищає теорію суспільного договору.Виходячи зі стану самозбереження, люди повинні відказатися від природного стану і перейти до розбудови громадянського суспільства. Держава створена з метою забезпечення загального миру. За суспільним договором на володаря, царя, імператора покладалися права окремих громадян, наприклад, охорони життя і добробуту. Тим самим люди добровільно обмежили свою свободу. Його ідея – це абсолютна монархія, а не обмежена державна влада. Не може існувати ніякої легальної опозиції до державної влади. Влада може існувати у трьох видах – монархія, демократія (влада народних зборів, де право голосу належить усім громадянам), аристократія (право голосу належить деяким). Він встановив зв`язок між формою приватної власністі і формуванням держави. Цікаво, що Томас Гоббс не виділяє поняття: суспільство, держава, уряд, ототожнюючи їх з признаками влади суверена, тому що народ передає йому свою суверенність і вони виступають виразниками державної волі, а, отже, і волі суспільства.

Т. Гоббс вніс в розвиток політичної науки деякі важливі буржуазні вимоги: рівність всіх перед законом; дозвіл робити все, що не заборонено законом; ототожнювання громадянських обов’язків з моральним боргом; охорона з боку держави приватних свобод.

Одним з визначних теоретиків природного права є голландський філософ-матеріаліст Бенедикт Спіноза (1632-1677 рр.). Вчення Спінози сформувалося в умовах політичних змін і, зокрема, після визволення Нідерландів від гніту іспанської феодальної монархії. Метою науки Спіноза вважав завоювання панування над природою і удосконалення людини. Доповнюючи теорію держави ученням про свободу людини, Бенедикт Спіноза показує можливість вибору людиною в межах необхідності. В ученні про суспільство він продовжує ідеї Гоббса. З самого устрою людської природи він виводив те, що найефективніше погоджується з практикою. Адже, людина захищає чужий інтерес лише тому, що думає тим самим зміцнити свій добробут. Його політичні погляди будуються на увленні, що користолюбство поряд з іншими афектами є вічною і незмінною рисою людської природи. Отже, люди мають об`єднуватися в цілісні спільності і в своїх вчинках дотримуватися спільної волі. До спільного і упорядкованого життя, до громадянства людей штовхає потреба подавати один одному взаємну допомогу, необхідність в якій відбувається в процесі поділу праці між людьми в суспільстві. Вищою формою правління він бачив не монархію, а демократичне панування більшості.

Концепція суспільного договору стала ядром політичних теорій Джона Локка (1632-1704 рр.) – відомого філософа, економіста та політичного діяча Англії. Відмінною рисою ідей Локка є урахування політичного досвіду Англії і тих компромісів між буржуазією і монархією, що привели до встановлення конституційного парламентаризму. Створюючи систему політичної філософії, Локк ґрунтовно розвиває ідею про перехід від природного права до громадянського становища, до форм державного управління. В книзі “Два трактати про державу” він, на відміну від Гоббса і Спінози, доводив, що народ має право на опір владі, якщо вона порушує угоди. Суспільні відносини, по Локку, формуються в суспільстві ще в додержавні часи і існували весь час. Мета держави складається в збереженні свободи вибору і дій громадян, в збереженні власності надбаною трудом. Держава виникає не для приборкання людських вад, а для збереження особистих природних свобод , які люди навчилися обмежувати самі. Свободи кожного закінчуются там, де починаються права інших.

Локк стверджує, що людське суспільство не може бути політичним суспільством без таких визначальних ознак: територіальна спільність, спільне право і наявність влади, здатної вирішувати суперечки і карати злочинців. Виникнення політичного суспільства є результат угоди, що обмежує свободу окремої людини, індивіда. Звідси причиною, що визначає бажання людей встановити політичну владу і готовність їй підкорятися, виступає прагнення зберегти власність та життя. Природно, соціальною основою держави стає приватна власність, що одержала розвиток з появою грошей як товару. Локк вважає важливим моментом відокремлення держави як організації від влади, що ототожнюється з урядом. Держава і уряд повинні обслуговувати громадянське суспільство. Локк підкреслює важливість двох угод: суспільного договіра, що створює державу і урядового договіра, що встановлює владу. Революція скидає владу, але не знищує державу, а порушення владою урядового договору дає людям право на революцію, що, проте, не ліквідує державу.

На відміну від Гоббса, який розглядав державу як благо, Локк стверджує, що держава і влада можуть нести для громадян зло. Повинні бути межи, в якості которого виступає принцип поділу державної влади на три гілки: на законодавчу, виконавчу і федеративну. Ці інститути взаїмозв’язані, але незалежні один від одного. Верховною є законодавча влада, але їй непідвласні життя та майно громадян. Народ виступає сувереном – повним носієм влади. Політичний устрій влади – парламентська монархія. Для державної влади присутні такі риси: вибірність, зміняємость представників влади, наявність обмежень перебування при владі, публічність прийняття рішень, парламентаризм, впливовість громадянського суспільства, правова держава.

Політичні ідеї Дж. Локка започаткували становлення і розвиток політичної течії – лібералізму.

Дуже інтересний розвиток політичні ідеї получили в працях французського дипломата і вченого Шарля Луі Монтескьє (1689 – 1755рр.). У книзі “ О духє законів” він один з перших порушив аристотелеву традицію при характеристиці державних форм правління. Він виділив: республіку, яка базується на принципі виборності і може існувати в вигляді народної або аристократичної демократії; монархію, де володар підчиняється незмінним законам, які готують представники знаті і народу в парламенті; деспотію, де влада належить одному лицю. Монтескьє підтримує ідею необхідності розподілу влади і вносить сучасну модель – законодавчу, виконавчу і судову.

Для кожної форми правління існує свій принцип панування. Республіка стоїть на громадянських доброчинностях, монархія – на честі до престолу, деспотія – на страху. Законодавча влада состоїть з двох палат – представників народу та палати вищого сословія. Вони повинні не тільки приймати закони, але й наглядати за їх виконанням. Вона має право притягати до відповідальності мінистрів. Виконавча влада очолюється монархом, який формує правительство, відповідає за охорону внутрішнього та зовнішнього простору. Для контроля законодавчої влади монарх має право вето, а також має право роспуску парламенту. Судебна влада вибирається з представників народу і є незалажною від інших гілок влади.

Монтескьє гадає, що устрій держав визначається географічними та природними домінантами, особливо на ранніх стадіях формування. Для невеликих теріторій органічно пристосована республіка, для дуже великих -монархія або деспотія. Головним чинником існування держави є дух свободи і самоповаги до себе. Найбільшу реалізацію погляди Монтескьє знайшли в державній системі США.

Політичні і правові вчення в Росії в період абсолютизму. На рубежі ХУІІ-ХУІІІ ст. феодальна держава Росія остаточно оформляється як абсолютна монархія. Реформи Петра І завершили ліквідацію старофеодальних установ, поклали початок подоланню економічного, військового, культурного відставань. На початку ХУІІІ ст. з ідеями радикальних реформ російського суспільства виступають тоді відомі ідеологи просвітництва: Михайло Новиков, Олександр Радищев, Іван та Карл Германи, вчені Василь Татіщев і Михайло Ломоносов, які займалися розробкою проблем статистичних і демографічних досліджень. Тоді ж в Україні послідовниками просвітництва стали відомі громадські і культурні діячі: Володимир Капніст, Іван Котляревський, Василь Карабін, Григорій Вінський, Іван Орлай.

На заході і в Росії концепція просвітницького абсолютизму заснована на високомірному і презирливому ставленні до народу як неосвіченої, пасивної маси. Одним з перших теоретиків абсолютизму в Росії став священик Феофан Прокопович (1681-1736 рр.). В його працях поєднувалися елементи теологічного і юридичного світогляду на походження держави, права і влади. Прихильником теорії природного права і суспільного договору виступав і Василь Татищев. Проблеми освіти народу, релігії, розвитку науки, особливо його цікавлять. Договір взагалі розглядається як основа всякої держави, в тому числі і монархічної. Представницьку систему Василь Татищев вважав ознакою аристократії. Захист і ґрунтовне пояснення самодержавства в концепції В.Татищева поєднувалося з ідеєю про впровадження в систему органів влади чогось на зразок представницьких дворянських установ, щоб налагодити законодавство, компетентне вирішення державних справ тощо. Та дворянство гарантії інтересів класу знайшло не в конституціоналізмі і обмеженні самодержавства, а в двірських переворотах, що змінювали монархів, неугодним верхам дворянства. Просвітники України і Росії тоді виступали за здійснення ідеалів революційної думки Західної Європи, відстоювали свободу, рівність і братство народів.

Політичні і правові вчення в період кризи феодалізму на Заході. Ідейна боротьба у Франції, Англії, Італії, Іспанії та інших країн Західної Європи в ХУІІІ ст. служить класичним прикладом того, як в протиборстві з феодальним світоглядом формувалася політична свідомість буржуазії і найманих робітників. Піднімаючи народ на боротьбу з абсолютистським режимом, велика буржуазія країн Заходу виступала на чолі третього стану (дрібна міська і сільська буржуазія, селяни, робітники, міська біднота). Просвітництво як ідейний рух становить закономірну ступінь у розвитку буржуазної соціально-політичної думки. Просвітницькі вчення виражали інтереси тих верств великої буржуазії, які сподівалися здійснити назрілі перетворення з допомогою поширення знань і поступових реформ. В міру наростання кризи феодального ладу в просвітництві дедалі більше визначався, окреслювався революційно-демократичний напрям.

Основною політичною причиною загострення ідейної боротьби напередодні революції у Франції стала розстановка класових політичних і станових сил, що складалася тоді в суспільстві. Буржуазії, що піднімалася і зростала протистояла абсолютна монархія. Для завоювання політичної влади буржуазія об`єднується з народом. Тоді ж загальновизнаним лідером Просвітництва у Франції стає пісенник і філософ Вольтер (справжнє ім`я – Франсуа Аруз, 1694-1778 рр.) . В історію суспільної думки Вольтер увійшов як палкий викривач католицької церкви, релігійного фанатизму і мракобісся. Його світогляд остаточно сформувався в Англії, де певний період повів у вигнанні. Повернувшись на батьківщину, написав «Філософські листи», де пропагує передові вчення про природничо-правову державу Джона Локка та ін., а також буржуазно-ліберальні порядки і державний устрій Англії. Непримиримий ворог християнства, зокрема православ`я, Вольтер все ж виступає прихильником деїзму, допускає існування Бога – першопричини світу, але заперечує втручання бога в життя природи, людини і суспільства. Критику феодальних порядків Вольтер вів з позицій раціоналізму. На його думку, на зміну деспотичному правлінню прийде царство Розуму та Свободи, де кожній людині надаються природні права – право на особисту недоторканість, право приватної власності, свобода слова, преси, свобода совісті. Під свободою Вольтер розумів усунення феодальних пережитків, що сковували творчу ініціативу людини, її приватнопідприємницьку діяльність. Зв`язуючи благополуччя і спокій нації з розвитком торгівлі і нагромадженням багатств, Вольтер, як представник ліберальної буржуазії, підкреслював значення розкоші в забезпеченні соціального прогресу. Накреслена ним програма ліквідації кріпосного права передбачала визволення селян, які належали церкві і державі. Що стосується поміщицьких селян, то їх належало визволяти лише за згодою власника і до того ж за викуп. Тут проявилися прагнення Вольтера до компромісу з дворянством. Зосередивши увагу на пропаганді ідей законності ліберальних методів здійснення влади, Вольтер надає іншим просвітителям можливість розробки проектів ідеального устрою держави. Управляти державою мають тільки власники. Визначаючи природну рівність людей, Вольтер рішуче відкидав соціальну і політичну рівність. Теоретично Вольтер віддавав перевагу республіканському устрою суспільства, але вважав, що республіканський устрій можна застосувати практично. Зразком державної організації Вольтер вважав парламентські установи в Англії. Політичний ідеал наближався до ідеї поділу властей на законодавчау виконавчу, судову.

Радикалізм Жан-Жака Руссо (1712-1778рр.). Політичні вчення французького просвітництва стали ідейною зброєю Великої Французької революції (1789 р.), сприяли виникненню і розвитку прогресивних політичних і соціально-економічних ідей в країнах Європи. Один з визначних французьких просвітителів, філософ, Жан-Жак Руссо в працях «Бесіди про походження і основи нерівності між людьми» та ін. викладає радикальний характер політичних поглядів, піддає різкий критиці феодально-станові відносини, вказує причини нерівності, появи і розвитку приватної власності.

Оперуючи наявністю різних політичних вчень, Жан-Жак Руссо пише: спочатку люди жили як звірі. У них не було нічого спільного, навіть мови, не кажучи вже про власність або мораль. Люди були рівні між собою і вільні. Та в міру удосконалення навиків, знань людини, знарядь її праці міцніли суспільні зв`язки, поступово зароджувалися соціальні формування: сім`я, плем`я, народність. Період виходу з дикості, коли людина стає суспільною, залишається вільною – найщасливіша епоха. Далі розвиток цивілізації пов`язаний з появою і зростанням суспільної нерівності, з регресом свободи. Спочатку виникає майнова нерівність, що стала основою для приватної власності землі. На зміну природному стану приходить громадянське суспільство. З виникненням приватної власності відбувається поділ суспільства на багатих і бідних, між ними розпалюються жорстокі суперечності, непримиренність. Нерівність соціальна, економічна веде і до нерівності політичної. Прийняті ж закони безповоротно знищили природну свободу, остаточно закріпили власність, перетворили хитру узурпацію в непорушне право і заради вигоди не багатьох прирекли відтоді весь людський рід на працю, рабство і злидні. З переродженням держави в деспотію настає беззаконня, відсутність всяких владних структур, а панує тільки тиранія. В природному ж становищі все тримається на силі, на законі сильнішого. Повстання проти тиранії є правомірним актом, як і розпорядження, що їх давав підлеглим деспот, управляючи державою.

Руссо висловлювався за створення такої держави, що забезпечує демократичні права. Величезні переваги Руссо перед сучасниками полягають у відстоюванні демократичних прав і свобод. Однак погляди Руссо ідеалістичні, незважаючи на свою прогресивність.

Розвиток політичної думки в ХVІІІ ст. ХУІІІ ст. увійшло в історію Європи і Америки як століття просвітництва. Блискуча плеяда філософів проголосила всесилля людського розуму і завдала смертельного удару марновірству і мракобіссю – темній спадщині Середньовіччя. Вільнодумство входило в моду. На початку століття в лоні філософії формуються і розвиваються політичні вчення, що ставили метою вивчення історії суспільства. Ніцше, Кант, Гегель аналізовали дійсність за допомогою системи історичних методів. Історики тоді аналізували джерела демократичних революцій в Європі, Америці.

Політико-правові ідеї Іммануїла Канта та Георга Гегеля. Значні заслуги у розвитку політичних ідей належать німецьким мислителям Іммануїлу Канту (1724-1804 рр.). Родоначальник класичної німецької філософії І.Кант стає основоположником одного з великих напрямів теорії держави і права. Наріжним каменем політичної теорії є положення про те, що кожна людина має абсолютну цінність і не може бути знаряддям здійснення якоїсь мети. В трактаті «До вічного світу» Кант розробив проект встановлення вічного миру шляхом створення всеохоплюючої федерації самостійних рівноправних держав. В основі кантівської філософії лежить протиставлення емпіричного (дослідного) і апріорного методів пізнання. У «Маніфесті звичаїв» викладене своєрідне тлумачення природного права. Кант дотримується умовного природного становища, де відсутнє об`активне право. Людині властиве одне-єдине природжене право – свобода морального вибору. Звідси випливають невід`ємні моральні якості людей: рівність, здатність ділитися своїми думками та ін. В додержавний період людина здобуває суб`єктивні природні права: право на власність, право на життя. І.Кант вважає, що суспільний договір є лише ідея розуму, що має безперечно практичну реальність. Він надає суспільному договору риси регулятивного принципу, що дозволяє судити про справедливість конкретних законів. Ідея договору служить «безпомилковим мірилом» права і безправ`я.

І.Кант сформулював ідею про правову державу. Держава –це поєднання багатьох людей, підкорених правовим законам, а ознакою держави є верховенство закону. Закони повинні видаватися для всього народа. Закон, який ставить одну частину суспільства над іншою не може бути правовим. І.Кант підкреслював, що розглядає не державу, що існує в реальності, а державу в ідеї, такою, якою вона має бути відповідно з чистими принципами права, які покликані гарантувати стійкий правопорядок. Становлення правової держави і громадянського суспільства є дуже складним процесом, бо люба людина прагне обмежити проізвол іншою людини порушуючи її права. Тому любий володар буде порушувати законо, якщо над ним не буде контролю. Для цього держава повинна будуватися на основі суспільного договору, народного суверенітету, розумного державного ладу та доброї волі громадян. Мета держави – це правове забезпечення індивідуальної свободи.

По Канту розподіл гілок влади держави обов’язковий, але він не ідеалізує роль демократії як універсального інструмента. Досить слушно він доводить, що демократія легко може трансформуватися в деспотію, а монархія може будуватися на принципах розподілу влади. Самий ефективний державний лад – це конституційна парламентська монархія. Всі суспільні зміни повинні відбуватися еволюційним шляхом.

Політичну філософію І. Канта вінчає ідея вічного миру між державами, бо вони всі, незалежно від розміру теріторії, чисельності населення і ступені богатства повинні мати однакові права.

Найбільше завершеним і систематизованим судженням про право, державу і громадянське суспільство стали теорії Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770-1831 рр.) – класика німецької філософії. Політико-правові погляди Гегеля склались під впливом Французької буржуазної революції і спочатку були вельми радикальні, але потім, під впливом змін в політичній ситуації в країнах Західної Європи і посилення феодально-дворянської реакції, дедалі більше ставали консервативними.

Основні положення концепції держави Г.Гегеля полягають в тому, що, по-перше, держава (тодішня) – конституційна монархія має сильну бюрократичну виконавчу владу, урівноважену участю громадян в управління і додержанні індивідуальної суспільної і місцевої автономії; по-друге, правова і інституціональна структура держави переживає процес змін, що викликані наміром пристосувати теоретичні передумови до традиційних умов; по-третє, політичне життя держави кожної епохи формується і наперед означеними домінуючими духовними і матеріальними силами епохи, всієї її культури і надбаннями цивілізації; по-четверте, остаточне з`ясування характеру кожної епохи і переходу від однієї епохи до іншої треба шукати в природі буття, що іменується Духом, Думкою, Розумом. Заслуга Гегеля в тому, що, замінивши поняття «природне становище» категорією громадянське суспільство, він, як і Дж. Локк, здійснив розмежування громадянського суспільства і держави.

Але на відміну від лібералів, він считав, що громадянське суспільство виникає після виникнення держави, що складається з трьох систем: потреби індивіда і задоволення їх з допомогою його праці; задоволення потреб всіх інших через працю індивіда; дієздатність правосуддя, що охороняє свободу і властивість приватної особи. На думку Гегеля, громадянське суспільство ділиться на три стани: субстанціональний (землевласники-дворяни і селяни); промисловий (фабриканти, торгівці, ремісники); загальний (чиновники). Основна функція громадянського суспільства, що в усіх діях покладається на правосуддя – стежити, щоб вільно розвивалась приватна власність і не охоплювалась соціальними, моральними вимогами. У визначенні громадянського суспільства Гегель трактує громадянське суспільство як систему матеріальних потреб. Правильно відмічаючи суперечливий характер буржуазного суспільства, Гегель між тим намагається виявити джерела державності не на основі аналізу матеріальних, економічних відносин, а звертаючись до ідеальних передумов – народного духу.

Абсолютизуючи і містифікуючи ці ідеальні передумови, Гегель проголошує основою державності народний дух у формі релігії. Державний лад випливає і може випливати з істиної релігії. Держава є не що інше, як ідея розуму, свободи і права. Держава виступає як моральне ціле, де долаються всі суперечності, що є в громадянському суспільстві. Держава саме і є не що інше, як організація поняття свободи. Гегель відстоює конституційну монархію і критикує ідею народного суверенітету і республіканського правління. Конституційна монархія має три гілки розподілу влади: законодавчу, урядову і судову (владу володаря). Але головне для Гегеля, це не постать монарха,а наявність бюрократичного апарату, який повинен обслуговувати не тільки корпоративні групи, але й задовольняти інтереси індивидів за допомогою народного представництва в органах влади. Він був противником революційних змін у суспільстві і визнавав ефективність реформ “зверху”.

Гегель один з перших сформулював думку, що політичну історію творять не видатні діячи, а сама історична практика формує вимоги до якістей видатного діяча. Розвиток суспільства є об’єктивною закономірностю, яку можливо пізнати за допомогою науки. Критерієм прогресу він бачив ступінь розвитку свободи, а сам прогрес – це розвиток від природнього рабства до втілення свободи у вигляді правової держави.

Політичні ідеї німецької класичної філософії стали основою для марксизму.

Соціально-політична теорія марксизму. Перша половина ХІХ ст. стала межою, на якій сформульовані матеріалізмом і класичною німецькою філософією уявлення про взаємозв`язки людини і світу перестали відповідати потребам нового рівня суспільного розвитку.

Створена Карлом Марксом (1818-1883 рр.) і Фрідріхом Енгельсом (1820-1895 рр.) теорія соціально-політичного і духовного розвитку суспільства стала базою для великої чисельності політичних концепцій.В праці “Німецька ідеологія” (1845-1846) вони вперше вводять і розглядають сутність матеріалістичного розуміння історії. В основі розвитку суспільства лежать виробничі відносини. Вони формують соціальну структуру, державні політичні і правові інститути, духовний світ людини. Класові суперечності присутні для усіх суспільств, які засновані на принципі приватної власності. Боротьба антагоністичних класів – це є рушийна сила історичного прогресу.

Марксизм стверджує: по-перше, політичні відносини, що випливають з боротьби класів за владу і здійснення влади, обумовлені економічними відносинами, і є політичною надбудовою відповідно формам суспільної власності; по-друге, хоча економічна база первинна, політичні інститути все ж відігравають активну роль в суспільних змінах. Політика виступає важливим інструментом формування економічних відносин. По-третє, держава є продукт класових суперечностей і служить інтересам економічно панівного класу. Насилля відіграє важливу роль у виникненні першого майнового поділу і появі держави. Економічно панівний клас обумовлює характерні риси суспільно-єкономічної формації. Кожна формація займає означений (короткий або довгий) історичний відрізок часу у розвитку кожного суспільства і охоплює усі сторони життя. В основі кожної формації лежить свій спосіб виробництва матеріальних благ та спосіб їх розповсюдження. Класики марксизму виділяли рабовласницьку, феодальну, капіталістичну та комуністичну формації. По-четверте, аналіз соціального становища класів, соціальних верств є початком розуміння політичної поведінки мас, окремих соціальних верств, громадян і лідерів. Відносна самостійність політики впливає на економічні відносини, прискорюючи або уповільнюючи хід економічних процесів.

У центрі марксистського аналізу політики як суспільного явища виступає висунуте Марксом і Енгельсом положення про політичну боротьбу, спрямовану на завоювання і удержання влади. Вони вважали, що політична влада – це організоване насилля одного класу для придушення іншого. Тому політична влада при капіталізмі виступає в вигляді диктатури буржуазії над пролетаріатом.

Держава, по Марксу та Енгельсу, це інструмент насилля і панування одного класу над іншими. Вони виділяли основні типи держав: рабовласницьку, феодальну, капіталістичну та соціалістичну. Кожен тип держави має свої форми або, як прийнято говорити сьогодня , політичні режими. Наприклад, рабовласницька держава в Древній Греції могла бути демократичною республікою, тиранією або деспотією. Буржуазні держави виступають ліберальними демократіями або авторитарними режимами. Незалежно від форми, всі держави засновані на приватних формах власності, є внутрішньо антагоністичні. Тільки при комуністичній формації, де відсутня приватна власність на засоби виробницитва, ліквідуються класові антагонізми , бо щезнуть панівні класи. Держава як політичний інструмент насилля повинна також щезнути. Досягнення цієї мети класики марксизму покладали на соціалістичну революцію та диктатуру пролетаріата. Головним революційним класом повинен був стати пролетаріат.

К.Маркс визнавав різноманітні форми класової боротьби, не заперечував значимість мирних форм боротьби робітників за поліпшення добробуту і реалізацію природних прав людини в межах професійного руху, або реформи, хоча вони не приведуть до подолання відчуження трудівників від результатів праці. Маркс і Енгельс негативно відносилися до буржуазної демократії як влади політичної меньшості. Вони не визнавали, що демократія як і капіталізм, можуть дуже гнучко пристосовуватися до реальності. Маркс та Енгельс не змогли вирішити всіх проблем економічного та політичного розвитку суспільства сучасного типу. Вони не розглядали своє вчення як ідеологічну концепцію. Для них це був метод аналізу раннішнього капіталізму за допомогою історичного матеріалізму.

Кардинально вирішити антагоністичні проблеми може тільки соціальна революція.Головне питання революції – питання влади.Енгельс обґрунтовував ідею взаємозалежності громадянського суспільства від держави. Підкреслювали, що громадянське суспільство це зміст, а держава – форма ,«держава, політичний лад є підлеглими, громадянське суспільство, царство економічних відносин – вирішальний елемент. Раніше ж вважалося, що держава є визначальним елементом». Всі потреби громадянського суспільства, незалежно від того, який клас панує, неминуче проходили через волю держави, щоб у формі законів одержати загальне значення.

Класики марксизму дуже грунтовно та системно вистроїли свою концепцію доказів.На фундаменті марксизму виросли дві впливові сили ХХ століття – комунізм та соціал-демократія. Вся політична буржуазна думка будувалася на критиці марксизму та пошуках альтернативного шляху розвитку.

Політичні вчення Заходу (кінець ХІХ – початок ХХ ст.). В цей час поряд з марксизмом і в боротьбі з ним зростають і інші концепції, політичні теорії, що збагатили соціально-політичну науку новими положеннями і висновками. У другій половині ХІХ ст. популярність здобуває теорія завоювань Людвіга Гумпловича (1838-1903 рр.) – представника соціального дарвінізму. За його теорією суспільне життя спочатку становить нещадну і невпинну боротьбу між групами людей. На початку історії ворожнеча розділених расово-етнічними ознаками орд привела до поневолення одних іншими і до виникнення держави, де на зміну боротьбі між ордами приходить боротьба між станами, класами і політичними партіями. Конфлікт між державами – неминучий супутник існування людства. Тоді ж значне місце серед представників позитивістського напряму займає Герберт Спенсер (1820-1903 рр.), який розробляє теорію соціальної обумовленості влади. В процесі свого розвитку суспільство еволюціонує від війни до миру, від військового до промислового (індустріального) стану. Спенсер передбачав, що в майбутньому може виникнути федерація вищих націй, яка як верховна влада заборонить війни між народами. Він вважав, що в основі суспільних відносин лежить не взаємна ненависть людей, не класове протиборство, а співробітництво і класова солідарність.. Еволюція суспільства сприяє придушенню агресивних інстинктів людей і призводить до виникнення нового типу людини, який зможе гармонійно поєднувати задоволення своїх особистих і суспільних потреб.

На початку ХХ ст. широке розповсюдження одержала теорія еліти, запропонована двома італійськими ученими Вільфредо Парето (1848-1923 рр.) і Гаетано Моска (1858-1941 рр.). В одній із праць «Елементи політичної науки» Моска твердить, що влада завжди знаходилась і має знаходитися в руках меншості. Коли ж влада переходить з одних рук в інші, то переходить від однієї меншості до іншої, але ніколи від меншості до більшості. Правлячу меншість Моска називає панівним класом, тобто елітою. Політичний прогрес полягає в переході влади від однієї правлячої еліти до іншої. Кожна еліта управляє шляхом поширення тієї ідеології, що відповідає завданням і меті її влади. Моска вказує на дві тенденції в історії держав: аристократичну і демократичну. В аристократичних державах влада знаходиться у замкнутих еліт, а в демократичних – у еліт, які виходять з мас. Демократичні вибори – це спосіб оновлення еліт.

В праці «Трактат про загальну соціологію» Парето розглядає еліту як групу природжених керівників нації, як людей, що наділені видатними якостями і виділяються на загальному фоні. Він вважав, що в любу епоху існує дві такого типу групи – еліта і контреліта, які ведуть між собою боротьбу за владу з допомогою мобілізації мас. Домінуючою якістю політичної еліти служить здатність управляти людьми. Індивіди, наділені такою здібністю, маніпулюють масами за допомогою обману або насилля. Якщо еліта не оновлюється, то деградує, що призводить до революції, в ході якої змінюється склад правлячої групи.

Особливе місце в розвитку науки про політику належить німецькому соціологу Максу Веберу (1864-1920 рр.). Йому належить розробка теорії демократії, центральною ланкою якої стало вчення про механізм соціального контролю над відособленим від суспільства бюрократичним апаратом. Головна увага приділяється техниці відбору політичної еліти, яка має підкоряти собі бюрократію. Тут розроблено дві взаємозв`язані проблеми: виділення типів панування і способи легітимізації (визнання законності) типів панування. Вебер розглядав панування як монопольну владу, а владу як здатність нав`язувати свою волю з допомогою примусу, сили, наказу тощо. І тут Вебер зупиняється на розкритті змісту і суті поняття панування. Панування – такі відносини між управляючими і управлінцями, за яких управлінець може нав`язувати управляючому свою волю шляхом примусу, наказу тощо. Відносини влади, звичайно носять подвійний характер, що складається як взаємозв`язок наділених владою і підкорених ій. Володіючи владою, управлінці не тільки опираються на фізичний примус, але й переконання підлеглих у власній необхідності підкорятися, оправдання своєї позиції і дії. Панування, за Вебером, це узаконене насилля, яке буває трьох типів: традиційне, харизматичне і легальне. Традиційне панування засновано на звичаї. Для його легітимізації потрібна віра людей в законність влади. Це основне, соціальне панування. Харизматичне панування засновано на звичці. Для його легітимізації потрібна віра людей політичному лідеру, володарю. Легітимізація тут відбувається завдяки вірі в особливі політичні якості володаря. Легальне панування основане на праві. Спосіб його легітимізації – віра в раціональність норм, які забов`язують одних людей підкорятися іншим. Бюрократія є ідеальним типом легального панування, втіленням раціональності влади. Демократизацію Вебер розумів, як мобілізацію мас політичними лідерами, розглядав її як діючий засіб протидії тоталітарній бюрократизації. Тоді ж харизматичний лідер урівноважує і спроби узурпації влади з боку олігархічних груп самого громадянського суспільства. Макс Вебер надає особливе значення інституту президентства, а президента розглядає як обраного вождя нації.

Сучасні політичні вчення Заходу. Проблеми політичної науки, поставлені в різні періоди ХХ ст., є предметом обговорення і дальшого дослідження в сучасних умовах. Немає сенсу характеризувати всі або хоча б основні напрямки сучасної науки про політику. Тут можна виділити лише її деякі найважливіші проблеми.

В сучасних умовах найпоширенішими в науці про політику є соціологічний напрям. Представники цього напряму вивчають явища політики в контексті і через призму аналізу суспільства в усій складності і багатоманітності його соціальної структури і політичного процесу. Вирішальний вплив на становлення і розвиток соціологічного напряму в політичній науці мали праці соціолога М.Вебера і зокрема його теорія соціальної дії, французького соціолога Е.Дюркгейма і його теорії соціальних систем та інши. В межах соціологічного напряму і політичній науці італійці В.Парето і Г.Моска розробили основи сучасної концепції еліти. Всі ці теорії базуються на положеннях неопозитивізму, який у політичній науці полягає у визнанні того, що, по-перше, соціальні та політичні явища підкоряються законам, спільним для всієї дійсності – природної і соціально-історичної; по-друге, методи соціального дослідження мають бути таким ж точними, суворими і об`єктивними, як методи природознавства; по-третє, суб`єктивні аспекти людської поведінки можна досліджувати тільки через відкриту поведінку (біхевіоризм); по-четверте, істинність наукових тверджень має доводитись емпіричними дослідженнями; по-п`яте, всі соціальні явища описуються і відображені кількісно.

Школа прагматизму і політичного реалізму виникла і знайшла найбільше поширення в США. Відомі її представника Чарльз Сандерс Пірс (1839-1914 рр.) – американський філософ, логік, засновник прагматизму, професор в Кембриджі, Балтіморі і Бостоні. Уільям Джеймс (1842-1910 рр.) – професор гарвардського університету, вчені Чікагського університету Чарльз Маріам, Генрі Моргентау та ін. Прагматизм політичний – установка на досягнення безпосередніх переваг, що ігнорують моральний зміст і віддалені наслідки дій. Представники школи прагматизму наполегливо доводили необхідність зміцнення зв`язків соціальних і політичних наук з практикою, з реальним життям.

Теорії модернізації (модернізм) – сукупність поширених на Заході концепцій суспільно-економічного та політичного розвитку, що пояснюють процес переходу від стабільного традиційного до сучасного індустріального та постіндустріального суспільства, що безперервно змінюється. Їх прояв обумовлений формуванням критичного ставлення до традиційної науки про поведінку. В 20-ті роки досягла розквіту класична форма біхевіоризму. На той період припадає пік впливу біхевіоризму на ідеї і методи соціології. Однак біхевіоризм недостатньо застосовується в суспільстві. Звідси поява нових тенденцій в політсоціології Заходу, серед яких важливе місце займає модернізм. Суть модернізму полягає в тому, що не відкидаючи в цілому поведінковий підхід до вивчення суспільства і політики, він прагне подолати його крайності і недоліки. Модерністи намагаються доповнити поведінковий підхід інституціональним, тобто вивченням політичних і соціальних інституті та механізмів їх функціонування.

Школа соціальних систем. Методологією соціологічних досліджень користується теорія системного аналізу та структурного функціоналізму. Структурно-функціональний аналіз став широко застосовуватися в соціології та політології, починаючи з 50-х років. Його суть полягає у виділенні елементів соціальної взаємодії, і визначенні їх місця і значення (функцій). В тому або іншому вигляді функціональний підхід використовується в усіх політичних концепціях, де суспільство розглядається як система.

Значну роль в політичні науці Заходу відігріває і інституціоналізм. Його представники вивчають стійкі форми організації і регулювання суспільного, в тому числі і політичного життя. Основне поняття, що використовується при дослідженні, є політичний інститут, що створюється з метою реалізації певної політичної мети. Політична поведінка інституціоналізмом вивчається в тісному зв`язку з існуючою системою соціально-нормативних актів та інститутів.

В руслі соціологічного напряму в політичній науці розвиваються і діють гуманістична концепція в соціології Флоріана Знавецького, теорії символічного інтернаціоналізму Джордано Міда, теорія конфлікту, теорія соціального обміну, теорія бюрократії (Макс Вебер, Роберт Кінг Мертон, Алвін Гоулднер та ін.), концепції тоталітаризму (Ханна Арендт, Фрідріх фон Хайєк, Хосе Ортега-і-Гасет, Микола Бердяєв та ін.), теорії міжнародних відносин (Раймонд Арон, Роберт Моргентау, Макс Каплан та ін.). Головна мета всіх наукових концепцій – є вивчення сучасного стану суспільства.

ЛЕКЦІЯ: РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ.

/Частина 2/.

Джерела політичних знань. В період, коли в Київській Русі формується феодальне суспільство, починає розвиватися державність, право, формуються суспільні погляди, література, історія, філософія тощо. Особливістю суспільної думки є відображення проблем і завдань розвитку державності Київської Русі і народів, які її населяли, пошук відповідних до умов форм організації влади і політичного життя. Прийняття в 988 р. християнства на Русі істотно вплинуло на розвиток суспільної думки. Разом з християнським вченням сюди , насамперед, з Візантії стали проникати нові політичні поняття. Предметом політичних роздумів стали проблеми: походження держави, правомірність, законність панування правлячої династії, шляхи зміцнення княжої влади. Обговорювались і відносини між князями, світською і духовною владами, проблеми зовнішніх відносин тощо.

Одним з найдавніших документів давньоруської писемності є «Слово о законі и благодаті» київського митрополита Іларіона. Відкидаючи твердження про існування в світі того чи іншого вибраного богом народу, ідеї католицької і візантійської церков про необхідність всепоглинаючих «вселенської імперії та церкви», Іларіон, з гордістю відстоюючи ідею самостійності Русі, писав, що про землю Руську відомо в усьому світі. Суспільно-політичні ідеї відображені також в літопису «Повесть временних лет» Нестора. Головна думка літопису – єдність та незалежність Русі у боротьбі з численними ворогами. Соціально-політичні ідеї єдності Київської Русі в центрі уваги «Поучения» Володимира Мономаха.

У розвитку теорії державності, соціально-політичної думки в Київської Русі значне місце належить «Слово о полку Игоревем». В художньо-емоційній формі викладена ідея об`єднання руських земель в єдину, міцну державу і припинення міжусобиць поміж князями.

Соціально-політична думка України в ХVІ-ХVІІ ст. Історія соціально-політичної думки в Україні період з ХVІ – початок ХVІІ ст. відзначається активізацією інтелектуального життя, розвитком національно-патріотичних ідей, де знаходить відображення протест проти соціального гноблення українського народу.

Пробудження національної самосвідомості викликало розгортання руху за національне визволення. В кінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. Україною прокотилася хвиля селянсько-козацьких повстань, яка згодом переросла в національно-визвольну війну під проводом Б.Хмельницького. Тоді ж, в освічених колах визріває переконання, що примусові полонізація та покатоличення загрожують самому національному існуванню народу, що польсько-католицькій експансії треба протиставити вітчизняну систему духовних цінностей, самобутню культуру тощо.

Саме в цей час був створений в 1579 р. в Осторозі з ініціативи князя Василя Костянтиновича Острозького, культурно-освітній осередок. Згодом він був перетворений у школу.

Ідеї філософії про пізнання світу, походження держави і влади, свободу особи, соціальну рівність знаходимо в працях полеміста Кирила Ставровецького. В його творі «Зерцало Богослів`я» висловлюються думки про сутність влади, що дана богом, знаходять відображення ідеї про вічність матерії, про те, що в природі і суспільстві все тече, все змінюється, стверджується те, що суспільство, держава  – це не божественне благовоління, а штучні утворення, продукт діяльності людей. Свої індивідуальні інтереси громадяни підпорядковують суспільним.

Серед мислителів-полемістів тоді ж виділяється вихованець острозької школи філософ Христоф Філалет з Волині, який висуває ідею обмеженої монархії і вважає, що відносини між монархом і народом мають ґрунтуватися на законах і добровільній згоді. Рішуче виступаючи проти соціального і релігійного гноблення українського народу польськими магнатами, Філалет відстоює соціальні свободи і зокрема, свободу совісті. На його думку, влада монарха зовсім не стосується душі, влада монарха не абсолютна, і стосовно «тіла» людини, тобто земних світських суспільно-державних справах, монарх не має права вершити свавілля, беззаконня над народом, відносини між монархом і народом будуються на законах і добровільній згоді. Звичайно ж, соціально-політичні погляди Христофа Філалета містять ідею суспільного договору і природних прав, обмеження влади монарха законом.

Іван Вишенський (1550-1620)- український православний полеміст, свою полемічну діяльність почав одночасно з острозькою групою полемістів. Центральне місце в полеміці належить людині з реального життя, яка активно вирішує свої проблеми. В основі церковного життя мають стояти засади раннього християнства, а саме – демократичні засади рівності, братства, свободи, справедливості, а все негативне в людському житті є результат жадоби, багатства і розкоші, необмеженої влади і свавілля. І.Вишенський сформулював концепцію соборності правління християнською церквою, в основі якої лежить ідея рівності всіх людей (природне право не дає нікому права свавільно ставати вище над іншими). Рівність перед богом не дає права поневолювати і деспотично правити правителям підлеглими. Визначаючи принцип ранньохристиянської рівності основним у визначенні соборності, він виступав за те, щоб всі церкви були рівні між собою і будували свої відносини й управлялися соборно. Виходячи з демократичних засад соборності, полеміст відкидав теорію абсолютного централізму духовної і світської влади папи римського, критикував світську владу, що далека від ідеалу раннього християнства, підкреслював, що Бог дав владу не для того, щоб чинити свавілля, а для того, щоб утверджувати закон і справедливість.

Києво-Могилянська академія. Просвітництво. З переміщенням центру політичного та культурного життя в Київ на базі кількох освітніх осередків створюється Київська школа. В кінці ХУІІ- початку ХУІІІ ст. створюється освітній осередок на Слобожанщині – в Харкові – колегіум. Започатковану в Острозі справу розвитку освіти продовжують братські школи, що виникають в багатьох міста України. В цей період спостерігається посилення Києво-Печерської лаври, навколо якої гуртуються вчені, політичні діячі, духовенство. Культурним осередком стають Київська братська школа та братство вчених при Києво-Печерській лаврі. Тоді ж важливим культурним осередком стало братство зі школою, навколо якого об`єдналися представники різних верств населення.

Київську школу очолювали відомі учені й просвітники. Першим ректором став Іов Борецький. З його ім`ям зв`язаний прогресивний напрям розвитку у педагогічній думці в Україні.

В осені 1631 р. у Києві виникла ще одна школа – Лаврська. Заснував її архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила. Школа створювалася за зразком шкіл підвищеного типу. Лаврська школа згодом об`єдналася з Київською братською. Об`єднана школа почала діяти з 1632 р., отримала назву колегії

Петро Могила (1574-1647). Творча спадщина Петра Могили велика. Значну увагу вчений і політичний діяч відводить соціально-політичним проблемам і вченням. Розглядаючи державу і суспільство, П.Могила не відокремлює їх одне від одного. Держава виникає із необхідності забезпечення природних потреб людей на основі закону, організує господарську діяльність, захищає людей, піклується про виховання та розвиток душі і тіла. В творах П.Могили можна знайди роздуми про світську владу, які далеко не завжди співзвучні з ідеєю верховенства влади церкви. Розкриваючи ідею верховенства православної церкви, П.Могила відмічав, що хоча цесарська, королівська влада і важлива, але ще важливішою є влада священицька, тому що це влада від Бога. Ідеальний володар – це сильний православний цар, який відданий православ`ю, вірі в бога, від якого одержав владу і якому підзвітний.

Погляди П.Могили на взаємини церкви і держави по-різному, неоднаково сприймали і розвивали діячі Києво-Могилянської академії – Стефан Яворський, Феофан Прокопович.

Стефан Яворський – професор Києво-Могилянської академії, в своїх працях відображав події в суспільному житті в Україні та Росії, рішуче протестуючи проти соціального та національного гноблення. Проблему державності та права С.Яворський розглядає під впливом ідей Платона і Аристотеля.

Один з відомих тоді письменників, філософів Феофан Прокопович (1681-1736) пропагував перетворюючу діяльність Петра І, виступав прихильником прогресу та науки, учення Коперніка і Галілея. Значне місце в його творчості належить проблемам держави, захисту ідеї абсолютної монархії, співвідносин світської влади та церковної. В реформаційній діяльності Петра І він вбачає прогресивність. Суть розробленої теорії просвітницького абсолютизму полягала в обґрунтуванні пріоритету світської влади, підпорядкуванні церкви державі, секуляризації, тобто перетворенню церковних і монастирських маєтностей у світські. Модифікуючи теорію природного права і суспільного договору, пристосовуючи її до умов України, Росії, Ф.Прокопович орієнтується на інтереси купців, мануфактурників, дворянства, а інтереси народу ігнорує. За теорією просвітницького абсолютизму монарх – це верховний носій державної влади, який ставиться над усіма громадянами, а всі його дії спрямовані на загальну користь. Зрозуміло, що теорія просвітницького абсолютизму визнавала верховним носієм державної влади лише освіченого, мудрого властителя – філософа на троні. Освіта і розвиток наук розглядалися як основа історичного процесу, сили держави, добробуту народу.

В ХVІІІ ст. філософія просвітництва в Україні відображала зміни в суспільно-політичному і економічному житті в Росії. Проте внутрішні процеси стали джерелом, з якого виростало Просвітництво, формувались соціальна і політична думка, виростали антикріпосницькі, антисамодержавні ідеї, що становлять суть соціально-політичних концепцій. Просвітництво – суспільно-політична течія, представники якої прагнули усунути недоліки функціонуючого суспільства, змінити його звичаї, політику, побут шляхом поширення ідеї добра, справедливості, наукових знань.

Філософія Григорія Сковороди. Серед просвітників чільне місце займає Григорій Савич Сковорода - гуманіст, поет, філософ.

Філософія Г.Сковороди зводилася до основної ідеї, що сутність людини – це дух, думка і серце. Шлях до ідеального суспільства пролягає через серце людини, її мораль, самовиховання, творчу працю. Тема природної людини у творчості Г.Сковороди, як і в західноєвропейських мислителів-просвітників – одна з провідних. У багатьох творах чітко окреслені три аспекти тлумачення теми природи людини: по-перше, пантеїстичний аспект – природність людини як злиття її з первинною природою, тобто натурою; по-друге, соціально-психологічний аспект – природність людини як спрямування життєвої діяльності з її природними нахилами, з внутрішнім законом буття особистості (життя за принципом «хто ти є»); по-третє, природність людини як цілеспрямованість особистості на гармонізацію відносин людина – природа і людина – людина (суспільство). Г.Сковорода палко відстоював рівність між людьми, право кожного незалежно від соціального становища на щастя і свободу, вважав свободу найвищим досягненням людини. Шлях до ідеального суспільства, де всі рівні, вбачав у вихованні через самовиховання, на основі праці відповідно до життєвого покликання. В ліквідації ненависного світу зла, користолюбства, зажерливості, наживи бачив суть методів вирішення соціальних проблем. Його творчість створила міцні передумови для становлення нової української літератури. Між тим, Г.Сковорода бачив, що українському народу загрожувало перетворення в аморфну етнографічну масу, приречену на денаціоналізацію, але не зважав на це, рахуючи, що все саме собою вирішується.

Основні напрями і тенденції розвитку суспільно-політичної думки в ХІХ  – початку ХХ ст.Поступовий розпад і гостра криза феодально-кріпосницьких відносин в Україні і в усій Росії зумовили значне піднесення суспільної думки, що відображала економічні та соціально-політичні процеси, суспільний прогрес світової цивілізації. Початок ХІХ ст. – це період поширення в Україні західноєвропейської філософії і зокрема, німецької.

Значний внесок у розвиток філософії та політичної соціології зробив харківський вчений Андрій Дуборович. Багато років А.Дуборович віддав розробці проблем держави і права, свободи особи. В ученні про державу, він вказує, що суспільство – не штучне утворення, а природне становище людства: рівнозначно держава виникає не з теоретичних вигадок, формулювань, а історично. Держава – така ж спільність, як сім`я, рід, товариство. Особливість і відмінність держави – верховна влада. Основою держави є особа, яка володіє правом верховної влади. Її піддані мають свої права. Однак, що стосується законів і прав підданих, він гадав, що чим таких законів менше, тим краще. Паперові конституції взагалі не потрібні.

Над розробкою проблеми державності і права підданих працював етнограф, історик Михайло Максимович. В принципі історизма М.Максимович бачив тяжіння до дійсності, прагнення розумно ставитися до гармонії життя. Він приділяв основну увагу обґрунтуванню особистої волі, що сприймається як свобода совісті, слова, свобода підприємництва, приватної ініціативи тощо, особливо розрізняв політичну свободу і свободу особистості. Стародавні народи знали лише політичну свободу, що зводилася до права брати участь у здійсненні політичної влади (прийняття законів, участь у відправленні правосуддя, у виборі посадових осіб). Користуючись правом брати участь у здійсненні колективного суверенітету, громадяни античних держав тоді підкорялися державній регламентації і контролю в приватному житті. Сучасні народи зайняті промисловістю, торгівлею, працею і тому вони не тільки не мають часу займатися питаннями управління, але й дуже хворобливо реагують на всяке втручання держави в їх особисті справи. Звідси –зростає самоцінність особистої, громадянської свободи, що стоїть в певній незалежності індивідів до державної влади.

Кирило-Мефодіївське товариство про державно-політичний устрій. Кирило-Мефодіївське товариство – таємна політична організація, що виникла в кінці 1845 – на початку 1846 року, в Києві. Основні ідеї, організаційні та програмні положення викладені в «Книзі буття українського народу» та в «Статуті Слов`янського товариства святих Кирила і Мефодія». Товариство ставило за мету: національне і соціальне визволення України, скасування кріпацтва, станових привілеїв, проголошення свободи совісті. До складу слов`янської федерації мали увійти Україна, Росія, Польща, Чехія, Сербія, Болгарія. Вища законодавча влада мала належати двопалатному сейму, а виконавча – президенту. Члени товариства відтворювали політичний ідеал, здійснення якого принесло б, насамперед, свободу Україні. Але щоб усвідомити необхідність визволення України треба добре осмислити минуле і сучасне.

В «Книзі буття українського народу» викладена історія розвитку України, що з певних історичних обставин втратила державність і попала у неволю до інших «державних» народів. Царі, пани, кріпаки – все це неприродне для українця взагалі. Соціальна нерівність, деспот-цар, монархія, імперський державний устрій прийшло в Україну ззовні, нав`язано народу силою. Українці визнають, люблять єдиного Бога, який є Царем і Паном над небом і землею. Україна не вмерла, вона заснула глибоким сном, але має воскреснути. Коли вона відродиться, то це буде республіка, яка стане складовою частиною всеслов`янської федерації. Кирило-мефодієвцям притаманні три основні ідеї: ідея соціальної і національної рівності, ідея українського визволення і слов`янофільство. В основі світогляду два основних орієнтири – християнство і романтизм. Нація – це духовна єдність, і її основі – народний дух, а не царі, монархи, окремі особистості, вона становить рушійну силу історії. Основа духу українців – серце, почуття, що яскраво проявляються в пісні, поезії, фольклорі.

Звичайно ж, Кирило-Мефодіївське товариство чітко відстоювало ідеал свободи, рівності і братства для українського та інших народів, насамперед, слов`янських народів, які зазнавали соціально-політичного, економічного, національного гніту. Керуючись таким принципом, воно відкидало всі форми гноблення людини людиною.

Ідеї Михайла Драгоманова. Скасування кріпацтва дещо пожвавило ліберальний та демократичний рухи в Україні; одним з ідеологів лібералізму в суспільно-політичному житті виступає Михайло Драгоманов (1841-1895). Його суспільно-політична концепція поєднувала соціалістичні ідеї, ідеї соціальної рівності і справедливості з буржуазно-демократичними ідеями конституційного права, широкого місцевого самоуправління, необхідністю політичної боротьби. Успадкувавши традиції Кирило-Мефодіївського товариства, М.Драгоманов розвивав їх. Це знайшло відображення в програмі «Громади» (1880). В цьому документі він твердо відстоював автономно-федеративні позиції у вирішенні соціально-економічних та державно-правових питань розвитку слов`янських народів. Не заперечуючи певної ролі соціальної революції в історичному розвитку суспільства, віддавав перевагу еволюційним методам дій політичних сил, політичних партій і рухів, вважав, що політичною просвітою і пропагандою можна добитися більшого успіху, ніж кривавими повстаннями.

Визначаючи тенденцію соціокультурного розвитку української нації, М.Драгоманов вважав, що культурні традиції в житті українського народу ніколи не переривались, незважаючи на вчинений татарами погром. Культура, що носить назву «Малоросія» є прямою спадкоємницею Київської Русі – колискою руського світу. На думку М.Драгоманова, творцем високорозвиненої культури України є характер її народу, і, зокрема, чутливість до цивілізації (тут рано виникла писемність, створювалися літописи і та ін.). Високий рівень цивілізації був обумовлений безперервністю освіти і взаємин з освіченими світом Південної Русі з давніх часів і до ХУІІІ ст. М.Драгоманов намагається пояснити причини, чому культура України випереджувала у розвитку культуру Московського царства і вносила свіжій струмінь у його цивілізованість, і знаходить тільки одну відповідь: високий вихідний рівень народної культури, поезії, фольклору, писемності народу Київської Русі, його здатність до культурної творчості, до творчих перетворень культурних надбань, досягнень інших народів, до збереження і трансляції власних соціокультурних традицій.

Одним з приорітетів національного відродження українського народу є завоювання державності. Реально оцінюючи, що Україна міцно інтегрована в Російську імперію, М.Драгоманов розробляє принцип федералізму державних і недержавних слов`янських народів як засіб переходу від імперського репресивно-диктаторського, унітарно-центристського способу правління до демократичних, європейських форм державності. Федерація слов`янських народів мала, на думку М.Драгоманова, передбачити широке місцеве самоуправління; відкрити шлях до соціальних свобод. Такого типу державно-політичне утворення забезпечило б свободу національного розвитку за умови активного спілкування націй між собою. Поряд з політичною програмою М.Драгоманов створював і програму конструктивної діяльності, що підтягувала б культуру України до загальноєвропейського і світового рівня, звертає увагу на той факт, що обрусіння певної частини населення України – результат політико-економічних факторів, наслідок політики Російської імперської держави, а не намагань простого російського народу, або прояву його націоналізму.

У національному питанні М.Драгоманов виходив з того, що вихідним принципом у вирішенні національних проблем лежить «космополітизм в ідеях і меті, а національність в ґрунті і формах культурної праці». Праця для народу вимагає пристосування до місцевих і національних обставин, але ніхто не повинен «бути рабом тих обставин, як якихось святощів, а мусить навіть перероблювати їх відповідно свого ідеалу, що вже давно на світі став вироблятися процесом інтернаціональним, космополітичним».

Виступаючи за пошук провідних суспільно-політичних ідей, М.Драгоманов вважав, що «головне діло – поступ людини і громади, поступ політичний, соціальний і культурний, а національність є тільки ґрунт, форма та спосіб…». Національні права можуть бути осягнуті на ґрунті політичних свобод: чим більше політичних свобод, тим більше національних прав.

Національно-культурна спадщина про відродження та державність. На початку ХХ ст. соціально-політична думка в Україні відображала перехід українського національно-визвольного руху від стадії культурного українофільства і просвітництва до організованого просвітництва народу і активізації боротьби за визволення народу з-під гніту поміщиків та капіталістів. Своєрідним кредо ряду громадських мислителів в Україні ставала підтримка і розвиток національного руху за встановлення державності в Україні, за суверенність в союзі з Росією на автономних засадах.

Проблеми державності в творчості Івана Франка. Проблеми виникнення держави, її розвитку, функцій, соціальної суті займають значне місце в творчості Івана Франка (1856-1916) – українського письменника, громадсько-політичного діяча.

Характеризуючи політичні погляди І.Франка, можна виділити основні напрямки його діяльності як письменника і громадського діяча: вирішення аграрної проблеми в Галичині, загальні принципи розв`язання селянського питання; обґрунтування ролі робітників в боротьбі за соціальне і національне визволення; проблеми суспільства і держави. На ранньому етапі творчості І.Франко – соціаліст, але він не виступав за диктатуру пролетаріату, натомість акцентував увагу на загальнолюдських, а не класових цінностях. Значну увагу приділяв проблемам економічного, політичного і соціокультурного розвитку України. Йому імпонувала ідея російсько-федеративного принципу устрою країни. Кожна громада вільна і ніхто не має нав`язувати їй якісь правила, встановлювати норми, порядок. Федерація – найоптимальніша форма організації суспільства.

Розкриваючи в 70-х роках ХХ ст. зміст революційного перехіда від капіталістичних відносин до соціалістичних, І.Франко відмічав, що «велика, всесвітня революція поволі рознесе теперішній порядок, а постановить новий». Під «всесвітньою революцією» І.Франко розумів «не всесвітній бунт бідних проти багатих, не всесвітню різанину», а «великий ряд таких культурних, наукових і політичних факторів, … які змінюють всі тогочасні поняття і основу розвитку». Вбачаючи в соціальній революції докорінне перетворення всієї системи соціально-економічних і політичних відносин, І.Франко підкреслював і те, що соціальна революція не має обов`язково приводити до насильства, що є результатом тиранії та жорстокості панівних сил, низького рівня матеріального та духовного розвитку суспільства. Далекий від думки, що в умовах ліквідації капіталізму буде усунена будь-яка можливість насильства, кровопролиття у здійсненні революції, І.Франко підкреслював, що така можливість є, але реальність її здійснення може зменшуватися з подальшим матеріальним і духовним прогресом суспільства. І тут І.Франко проводить думку про значення освіти народу, з тим, що тільки вона може відвернути страшний кривавий вибух, який має статися через посилення гноблення, зростання бідності та збільшення пролетаріату.

В умовах же соціалізму держава зникає. На думку І.Франка, державу та політику замінить діяльність самих громад, спільностей. І знову об`єднані великі народності або зв`язки зможуть за власною згодою улагоджувати можливі міжнародні суперечки, вести через обраних представників справи міжнародного обміну. На тому і завершиться вся влада у суспільному устрої. І.Франко стоїть на громадсько-федеративному принципі. Хоча пізніше, він змінює акценти: не відкидаючи федералістські відносини, вважає, що федерація може бути плідною між самостійними державами, підкреслюючи, що пропоновані концепції не можуть бути панацеєю від усіх лих і лихоліть і не можуть бути реалізовані в тому вигляді, в якому пропонуються, але вони сприятимуть пошуку шляхів вирішення проблем.

Розкриваючи зміст «народної держави », І.Франко вказував, що за такою програмою свідомі і організовані робітники за допомогою парламентаризму зможуть перетворити сучасну державу, засновану на пануванні одних і пригнобленні інших, – в народну, що панівне становище займуть представники народу у вирішенні всіх проблем в інтересах народу. Однак, пізніше І.Франко проявляє скепсис до ідеї народної держави і робить висновок, що народна держава і зв`язаний з нею соціалізм соціал-демократів не принесуть щастя народу, не створять рай на Землі.

В контексті виникнення людського суспільства І.Франко розглядав природне право і суспільний договір. Поняття право, писав Франко, використовується найрізноманітніше: для визначення не лише права, а й релігійних догматів, правил моралі, законів природи тощо. Відрізняється і розмежовується етика (сфера оцінок, суджень про добро і лихо), науки про законотворчість (уявлення про те, яким має бути право, суспільство) і власне наука про право. Необхідність держави обумовлюється об`єднанням окремих сил для спільної мети. Уряд підтримує громадську солідарність, перешкоджаючи окремим силам розірвати суспільну цілісність. Значне місце приділяється концепції держави, аналізується і саме виникнення, і розвиток держави, простежуються ступені її становлення від утворення общин, формування суспільних відносин до утворення самої держави.

Важливим стратегічним завданням, що стоїть перед українською громадою є відтворення з величезної української етнічної маси «суцільного культурного організму».

Українська ідея Михайла Грушевського. У вивченні проблем державності і демократії в Україні визначне місце належить Михайлу Сергійовичу Грушевському (1866-1934.).

Концепція М.Грушевського полягає в тому, що суспільно-політичний прогрес однаково визначався біологічними, економічними та психологічними факторами. Суспільний розвиток полягав у певному чергуванні двох протилежних інстинктів – колективістського (солідарності) та індивідуалістського. Політичну владу, джерела, що її визначають (релігійні культи, матеріальний добробут та інше) він розуміє як природне, соціальне явище. Характеризував різні типи і форми влади, механізм завоювання влади та її утримання панівною елітою. На початку 1918 р. М.Грушевський перейшов до ідеї національної незалежності та суверенітету України, її самостійності.

Цікавими були погляди Грушевського на розуміння суспільного процесу і політичного розвитку. Суть його концепції полягає в трьох основних поняттях: народ, держава і герой в історії. Народ – це поняття метафізики романтичного періоду, тоді як держава – це анархо-соціалістичне поняття Прудона-Драгоманова, тільки герой в історії відповідає позитивізму як метод пізнання. М.Грушевський бачив справжню силу історії. Досліджуючи історію українського народу висуває ідею «національної самооборони».

Вся історія українського народу – це розбуджена енергія національного самозбереження перед небезпекою видимої національної загибелі. На такому історичному ґрунті виростають ідеали українського народу: свобода, рівність і народний ідеал справедливості або автономії. Розглядаючи еволюцію так званої класової держави, Грушевський робить висновок, що такий процес характеризується значним загостренням конкурентної боротьби в самій панівній верхівці за владу, відмічає суперечності, що виникають між верствами. І звертає увагу на таку могутню силу, якою виступає національне почуття.

В історичних працях М.Грушевський досить послідовно проводить думку про те, що не Україна вийшла з Київської Русі, а навпаки, Київська Русь стала першою і стародавньою формою українського життя. З особливою чіткістю дослідник визначав в історії дві народності – великоруської і української, двох найбільших народів серед слов`янських племен.

Соціально-політичні вчення в Україні на початку ХХ ст. Політична соціологія В. Липинського. Питання створення суверенної демократичної України стали в центрі досліджень українського історика і соціолога В`ячеслава Липинського. Суть доктрини Липинського зводиться до найважливіших моментів: по-перше, вважалось, що політичний ідеал для України – спадкова монархія на чолі з гетьманом, як символом української національної ідеї. Влада гетьмана обмежується двома законодавчими палатами: нижчою – з`їздом Рад поодиноких земель і вищою – Трудовою Радою держави. Початки української монархічної державності можно знайти, по-перше, у свідомій діяльністі Б.Хмельницького; по-друге, у опорі на диференціацію типів державного будівництва та націоналізму (творчий і руйнівний, звідси – нації поневолені і недержавні). Основні підвалини української монархічної державності, тобто особливий політичний режим влади – класократія , що не заперечувало республіканської парламентської демократії. Шлях до встановлення режиму проходив через завоювання влади. По-третє, суть класифікації – це панування активної меншості – аристократії. В основу концепції аристократії В.Липинський поклав принцип «територіального патріотизму», селекції найкращих людей за їх здібностями, духом та активною діяльністю. За його думкою, аристократія обиралася б з різноманітних класів (хліборобського, комунікаційного, інтелігенції) і станів (організаторів і організованих). Ця обрана меншість мала обмежувати владу, слухатись і підкорятись гетьманові, влада якого обмежувалася законами й законодавчими палатами. По-четверте, реалізація доктрини визначалася поширенням консервативної ідеології, християнської релігії та солідаризму. Солідаризм мав стати противагою соціалізму і націоналізму.

Орієнтація державності України у складі Російської Федерації хоча б на правах повної і суверенності і автономії не може сприяли національному об`єднанню і тому не може бути використана в Україні. Однак він виступав за тісний економічний контакт з Росією.

Заслуга В.Липинського в тому, що він розглядає державність України умовою національного об`єднання, підкреслюючи, що тільки власна держава дасть те об`єднання всіх хліборобів, ремісників, промисловців, що стане міцним творцем українським, хліборобським класом, з`єднає всіх трудівників.

Концепція державності Дмитра Дорошенка. Проблеми державності України стояли в центрі всієї наукової діяльності українського історика Дмитра Дорошенка (1882-1951). Одна з основних тез концепції державності України полягає в тому, що Д.Дорошенко стверджує: державу можна будувати силами провідної верстви населення – аристократії. Та Д.Дорошенко, сповнений ілюзій створення суверенної держави України, забуває про головні рушійні сили національно-визвольного руху, забуває про задоволення інтересів, насамперед, українського селянства, робітничого класу та інших соціальних спільностей. Оцінюючи політичну боротьбу в період демократичної революції в Україні, Д.Дорошенко вважає, що треба будувати не народну, як розуміють соціалісти, а демократичну, буржуазну республіку на зразок європейських держав.

Політичні погляди Володимира Винниченка. Розроблена ним концепція державності України ґрунтується на принципах соціалізму і федералізму. На його думку реальним ідеалом в існуючих умовах є автономія України у складі Російської Федерації на принципах рівності, взаємовигідних економічних зв`язків, збереження державної цілісності Росії та України. Незалежність України неможлива, насамперед, через міжнародне положення України, оскільки, відірвавшись від Росії, може попасти в залежність від іншої сильної держави Заходу. Тому Україна має добиватися не політичної і економічної незалежності від Росії, а ставитись до неї на взаємовигідних умовах, у формі співдружності двох держав. Пізніше Винниченко переглядає свої погляди стосовно союзу України та Росії на основі федерації. Почуття панівної нації, що формувалося століттями у свідомості росіян, в тому числі, у свідомості «простих» людей – великоросів швидко не зникне. Почуття сервіризму, тобто плазування, прислужування у представників, які підкорили українську націю, теж не вмирає одразу. Отже, потрібно створити політичні умови, щоб допомогти позбутися шкідливої спадщини. Такими умовами, доходить висновку Винниченко, має стати політична незалежність української нації.

ЛЕКЦІЯ: ПОЛІТИЧНА ІДЕОЛОГІЯ. ОСНОВНІ ІДЕЙНО-ПОЛІТИЧНІ КОНЦЕПЦІЇ СУЧАСНОСТІ.

Поняття ідеології. Різноманіття соціально-значущіх інтересів в людському суспільстві обумовлює величезну кількість різних поглядів і уявлень щодо сутності життя, ідеального суспільного устрою, політичних, економічних подій тощо. Таким чином, люди по - різному розуміють і пояснюють дійсність, виражають свої прагнення щодо соціальних статусів, благ та ролей. Таку систему уявлень, поглядів і ідей називають ідеологією. Ідеологія є стрижнем політичної свідомості індивідуального, колективного соціального суб’єкта і вирішальною мірою визначає рівень його політичної культури.Ідеологія - це функціональна характеристика суспільної свідомості, що відображує суспільне буття з позицій інтересів тих або інших соціальних груп, класів та спільнот. Політична ідеологія – це систематизована сукупність ідейних поглядів на владу, на форму державного устрою та способи його збереження або знищення, що виражають чи захищають інтереси певної соціальної групи. Політична ідеологія - це односторонній, соціально-зацікавлений відбиток дійсності.

Ідеологія є обґрунтуванням для практичної діяльності політичних сил і виконує, як правило, мотиваційну, нормативну та мобілізаційну функції. Будь- яка ідеологія спрямована на формування певного типу самосвідомості і прагне охопити якнайбільшу частку суспільства.

Цілісні системи ідей виникають вперше в період Нового часу, зокрема в період перших буржуазних революцій. Вони відкидають релігійну форму і намагаються сформувати привабливі для більшості картини майбутього суспільства. Все більше місця в них займають економічні і соціальні вимоги. Найвищого пику розквіт ідеології досягає в ХХ столітті, особливо в період, так званої, „холодної війни” між двома антагоністичними політичними системами. З цього моменту політичні відносини і політичні інститути не можуть обходитись без ідеологічного обґрунтування своєї діяльності. Люба ідеологічна система опирається не тільки на систему різноманітних наукових доказів, але і на елементи фанатичної віри.

В науковий обіг поняття “ідеологія” було введено французським вченим А. Дестютом де Трасі в науковому докладі „Проект ідеології” в 1796 році. Він розглядав ідеологію як систему поглядів, спрямованих на захист конституційної монархії. Вона повинна пояснити механізм світосприяння людини через етику, мораль, політику. За часів Великої Французької революції ідеологію розглядали як реальну силу, що відіграє важливу роль у житті людини і суспільства.

Вчені - громадські діячі ХІХ ст. (О.Конт, Г. Спенсер, К. Маркс, Д. Мілль та іншіи) розглядали ідеологію як метод моделювання дйсностіі, що видається за істину. Моделювання може проводитися за допомогою хибних або недостатньо наукових умов. Таким чином, штучна конструкція – ідеологія, постає в викривленому вигляді і є, по Марксу, різновидом хибної свідомісті. Але вже тоді відмічалось, що ідеологія обов’язково базується на елементах наукового знання. Подвійність поглядів на ідеологію привела до того, що ідеологічні доктрини почали розглядати з позицій „своя” правильна і „чужа” неправильна. В. Ленін і комуністи називали марксизм „науковою ідеологією”, а буржуазні доктрини фальсифікаціями. Та чи може ідеологія бути научною? Існує декілька кутів зору на це питання.

Т.Парсонс визначає ідеологію як універсальну за своєю вагою систему цінностей певного суспільства. К. Маркс та К. Ленк вбачали в ідеології систему цінностей, що легітимують існуючий порядок в суспільстві в інтересах пануючого класу. Е. Шилс розглядав ідеологію як систему поглядів, що виступають в якості політичного світогляду. Ця система спирається скоріше на віру соціально дезорієнтованих мас в періоди суспільних криз. В стабільному суспільстві ідеологія відсувається на другий план. Німецький соціолог К. Маннгейм розглядав ідеологію в двох аспектах. З одного боку, вона виконує позитивну охоронну функцію для суспільства, не дивлячись на те, що вона єформою хибної свідомості. З другого боку, вона несе негативний зміст, коли ми розглядаємо її в якості „революціййної утопії”. В 60-х роках виникла теорія кінця ідеологій. Її автором був Д.Белл, який вказував, що з часом суспільна і політична сфера деідеологізується. Однак поки що ідеологія не зникає. За думкою ряду видатних вчених, в багатьох країнах просто відбувається зміна її форм. У стабільному суспільстві ідеологія є необхідним елементом політичного життя і запорукою політичного плюралізму.

Сучасні вчені відзначають здатність ідеології згуртовувати людей, поєднувати різні види емоційної енергії та спрямовувати їх у політику. Суть політичної ідеології в тому, що будь які панівні верстви у своєї пропаганді проголошують незмінними ті гасла, ідеї і цінності, що найбільше істотні для даного устрою. Політична ідеологія утворює стрижень політичної системи суспільства. Вона обгрунтовує претензії того або іншого класу на владу. Будь-яка ідеологічна система не тільки спирається на систему наукових знань, але і потребує фанатичного служіння ідеї. Питання про співвідношення науки й ідеології вирішується дотепер неоднозначно.

Що є ідеологія і в чому її відмінність від наукової філософської або політичної доктрини, концепції? Ідеологія ототожнюється з процесом діяльності, еднанням теорії і практики, яке підводить маси до перетворення наукових принципів у реальну дійсність. Засобом такого втілення може виступати пропаганда - передача інформації у стислій та доступній формі за допомогою ЗМІ,суспільної думки, буденних пліток. Є ще одна цікава риса ідеології – якщо вона не може існувати без політики, то політика може обходитися без ідеології, наприклад, релігійна або прагматична міждержавна політика.

Таким чином, наука має метою досягнення достовірних академічних знань о природі світа. Ідеологія має на меті формування поведінки людей та маніпуляцію їхньою свідомістю.

Етапи формування і риси ідеології. У своєму розвитку будь-яка політична ідеологія проходить три рівні:

- теоретико-концептуальний, який формує головні положення політичної теорії, обгрунтовує цінності й ідеали. На цьому рівні йде добір і узагальнення ідейного матеріалу, усунення протиріч між різними аспектами. На цьому рівні найбільше тісно відбувається зв'язок між ідеологією і наукою;

- програмно-директивний - принципи й ідеали перекладаються в конкретні політичні програми, гасла і вимоги, формується стратегія і тактика політичної боротьби. Джерелом програм і директив виступають політичні партії і держава

.- поведінський - впровадження в суспільне життя певних ідеологічних установлень у вигляді програм, гасел і вимог призводить до означеного типу політичного поводження. Сила тієї або іншої ідеологічної системи визначається ступенем освоєння громадянами її цілей і принципів, мірою їхнього втілення в практичних справах і вчинках широких прошарків населення. Різні ідеологічні системи можуть співіснувати або знаходиться у антагоністичних відносинах. В багатьох країнах в боротьбі за владу і симпатії виборців активно конкурирують ліберальні та консервативні буржуазні партії. Але різниця між ними існує у доктринальному змісті – на шляхи та медоди досягнення мети. Партії постійно знаходять спільну мову у принципіальних поглядах - на природу демократії, громадянські права, на виборчу систему і на факт існування багатопартійності. В інших странах – Германії 30-х років, Італії, Франції 60-х років між буржуазними, соціалістичними та комуністичними ідеологіями існували непримеренні протиріччя у поглядах на форми власності, устрою держави, демократії та інше. По цій причині боротьба між партіями з різними ідеологіями приймала радикальні форми. Мета ідеологій – корегувати індивідуальну та масову поведінку людей в соціальних відносинах. Всі ідеології використовують невизначені терміни, які не підлягають науковій і логічній перевірці – „національна ідея”, „щастя”, „ єкономіка ринкових відносин”, „пролетарська диктатура” та багато подібних.