Севастопольський інститут банківської справи

Української академії банківської справи Національного банку України

Кафедра правознавства

ЗАТВЕРДЖУЮ

Завідувач кафедри

кандидат юридичних наук, доцент

________________ А.Л. Чернявський

01.09.2011

Курс лекцій з дисципліни «Кримінальне право»

напрямів підготовки 6.030401 «Правознавство»

Укладач: кандидат юридичних наук, доцент _____________ Ю.Б. Оболенський

01.09.2011

Розглянуто та схвалено на засіданні кафедри, протокол від 01.09.2011 № 1

Севастополь – 2011

ПЕРЕДМОВА

Курс лекцій розроблений відповідно до вимог робочої навчальної програми з дисципліни «Кримінальне право» нормативної компоненти освітньо-професійної програми підготовки за напрямом 6.030401 «Правознавство», розробленої відповідно до державних стандартів вищої освіти у галузі знань 0304 «Право», втілює передбачені зазначеними стандартами освітньо-кваліфікаційні характеристики (ОКХ) і входить до нормативної частини освітньо-професійної програми (ОПП).

Курс лекцій містить зміст лекційного курсу, завдання до самостійного вивчення теоретичного матеріалу курсу, що вивчається в позааудиторний час, список рекомендованої літератури і ресурсів Інтернет, ілюстративний матеріал до лекцій.

ЗМІСТ

Тому тільки сукупність вказаних у законі ознак, суттєвих для визначення суспільної небезпеки та характеру певного виду злочину, утворює склад злочину, факт встановлення якого і є підставою для кримінальної відповідальності та кваліфікації злочину за певною статтею КК. 89

Перше питання. Поняття та значення складу злочину 89

Навчальна дисципліна «Кримінальне право» належить до нормативної компоненти освітньо-професійної програми підготовки бакалаврів за напрямами 6.030401 «Правознавство» і складається із Загальної та Особливої частин. Загальна частина передбачає вивчення теоретичних підвалин кримінального права, його основних принципів та інститутів, зокрема, підстав кримінальної відповідальності та загальних ознак складу злочину, системи кримінальних покарань та можливості їх заміни іншими заходами примусового впливу, умов звільнення від кримінальної відповідальності, питання погашення та зняття судимості та інше.

Метою вивчення дисципліни є розкриття значення кримінального права у забезпеченні законності і правопорядку, охороні інтересів особи, суспільства та держави; осмислення студентами положень кримінально правової науки та практики; засвоєнні студентами фахових знань щодо кваліфікації злочинів та захисту від суспільно-небезпечних посягань.

Основними завданнями вивчення дисципліни є формування у курсантів стійкої системи знань чинного кримінального законодавства та відношення до кримінального закону як основи для кримінального судочинства і попередження злочинів; набуття вмінь правильно тлумачити і обгрунтовано застосовувати кримінально правові норми, самостійно поглиблювати свої знання відстоюючи власну правову позицію.

Зміст дисципліни розкривається в наступних темах, наведених у змісту.

Поточний контроль знань та одержаних навиків здійснюється при тестуванні, оцінці виконання практичних завдань та захисту курсової роботи, оцінці виконання домашніх завдань обов’язкового та вибіркового характеру.

Підсумковий контроль знань здійснюється у вигляді підсумкового екзамену і полягає в оцінюванні засвоєння студентами програмного матеріалу, набуття ними вміння та практичних навичок в даній предметній галузі, здатності опрацювання та письмового викладу конкретних питань дисципліни та проведення розрахунків за тематикою курсу.

На вивчення дисципліни навчальним планом передбачено 108 годин, з них 36 відведено на лекційні заняття, 32 на практичні заняття. На самостійне вивчення відводиться 40 годин.

Послідовність вивчення розділів дисципліни задається тематикою лекцій та завдань для самостійної роботи, що доводяться на кожній лекції. Перелік рекомендованої літератури, на яку дається посилання під час вивчення дисципліни, подано у кінці кожної лекції.

ТЕМА №1: Поняття, система і задачі кримінального права.

Наука кримінального права

Навчальні питання:

1. Поняття, завдання та джерела кримінального права України.

2. Завдання, функції, предмет і метод кримінально-правового регулювання кримінального права.

3. Система кримінального права.

4. Принципи кримінального права.

ВСТУП

Зростання злочинності в Україні, особливо організованої, насильницької та корисливої, що спостерігається в останні роки, викликано переломним періодом розвитку України і деякими іншими негативними чинниками. Це ставить перед державою серйозні завдання боротьби з таким явищем. Необхідно добиватися припинення зростання злочинності, а потім й її істотного скорочення. З цією метою вживаються політичні, економічні, організаційні, законодавчі та інші заходи.

Юридичною базою боротьби зі злочинністю є кримінальне законодавство. Щоб це законодавство було досить ефективним, необхідно правильно його застосовувати. Однак для цього слід ґрунтовно вивчати це законодавство, з тим щоб добре знати і застосовувати в практичній діяльності його норми.

Питання 1. Поняття, завдання та система кримінального права України.

Кримінальне право виникає разом з виникненням права в цілому на відповідному етапі розвитку суспільства. Його основним завданням є боротьба з вчинками членів суспільства, які суперечать загальноприйнятим нормам та стандартам, визнаним у конкретній спільності людей на відповідному етапі соціального розвитку.

Кримінальному праву як галузі системи права в цілому притаманні ті самі ознаки, яким характеризуються інші галузі системи права і право в цілому як елемент культури суспільства. Разом із тим воно має і власну, специфічну насиченість, яка визначається характером завдань, що стоять перед цією галуззю права.

Кримінальне право належить до публічних галузей системи права.

Як самостійна галузь права в системі права кримінальне право починає виділятись у Європі у XII ст. Саме в цей період у Болонському університеті вивчаються римське та канонічне кримінальне право.

У Росії виділення кримінального права в самостійну галузь проходить у XVIII ст. і пов'язано з виданням „Військових артикулів” Петра І.

Назва галузі походить від латинського crimen – злочин.

Поняття „ кримінальне право", зазвичай, в теорії розглядається в чотирьох його значеннях:

1) кримінальне право як галузь законодавства, що виявляється в єдиному законодавчому акті - КК України;

2) кримінальне право як галузь юридичної науки;

3) кримінальне право як галузь права;

4) кримінальне право як навчальна дисципліна.

Кримінальне право як галузь законодавства – це сукупність кримінально-правових норм, сформульованих і прийнятих, зазвичай, парламентом України як законів, які визначають підстави та принципи кримінальної відповідальності, а також те, які суспільно небезпечні діяння є злочинними і які покарання слід застосовувати до осіб, що їх вчинили. Основні ознаки кримінального права як галузі законодавства є такі:

• його норми встановлює лише вищий орган законодавчої влади парламент України;

• воно набуває прояву в законах;

• метод реалізації кримінального закону є специфічним, притаманним лише цьому законові - це покарання особи за порушення кримінально-правової заборони.

Предмет кримінального права як галузі законодавства це відносини, що виникають у результаті вчинення злочину та застосування відпо­відного покарання за його вчинення.

Наведене вище дозволяє сформулювати загальне визначення кримінального права України як галузі вітчизняного законодавства.

Кримінальне право - це система взаємопов 'язаних і побудованих на певних принципах юридичних норм, які: мають форму кримінальних законів; прийняті для правового забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності та інших законодавчо визначених суспільних відносин і цінностей; визначають, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили; регулюють суспільні відносини, які виникають у зв’язку із вчиненням злочину¹.

Систему кримінального права складають певним чином упорядковані кримінально-правові норми. У ст. З КК закріплене положення, що законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України.

Кримінальне право як наука - це певна система поглядів, ідей, кон­цепцій щодо теорії кримінального закону, практики його застосування та шляхів реформування, ґенези кримінального права.

Наука кримінального права - це фундаментальна наука. Вона є науковим підґрунтям для інших наук кримінального циклу - кри­мінології, судової психології, судової психіатрії, судової медицини, ста­тистики, криміналістики та ін. Водночас, вона використовує дані цих прикладних наук. Так, кримінологія - це юридична наука, що ви­вчає причини злочинності, особу злочинця, розробляє спеціальні заходи щодо попередження злочинів. Поняття, вироблені в науці кри­мінального права (злочин, форми вини, вік відповідальності за певні види злочинів та ін.), широко використовуються в кримінології. Кримі­нологічні ж дані про динаміку, структуру, стан, коефіцієнти злочинності тощо запозичує кримінальне право.

Основні завдання науки кримінального права:

1) розробка фундаментальних проблем теорії кримінального права;

2) вироблення рекомендацій щодо вдосконалення КК і практики його застосування;

3) подальше вивчення всіх інститутів кримінального права з метою визначити їхню ефективність;

4) зміцнення тісних зв'язків з правотворчими та практичними органами;

5) подальше вдосконалення всієї науково-педагогічної діяльності для підготовки висококваліфікованих фахівців-правознавців;

6) вивчення кримінального законодавства та практики його застосу­вання в країнах близького й далекого зарубіжжя.

Сьогодні важливим завданням науки кримінального права є під­готовка змістовних коментарів до КК.

Наука кримінального права та відповідна юридична дисципліна (курс кримінального права) мають власну систему. Система курсу Загальної частини визначається системою Загальної частини КК. Та система кур­су (науки) Загальної частини кримінального права охоплює більш широ­ке коло питань. До неї належить вступний розділ курсу, в якому розгля­даються поняття кримінального права, предмет його регулювання, з'ясовуються його завдання, місце в системі права. У цьому курсі

також висвітлюються питання історії кримінального права України та його окремих інститутів.

Кримінальне право як галузь права - це сукупність кримінально-правових норм, які визначають злочинність і караність діяння.

Кримінальне право як галузь права (М. Коржанський) - це сукупність суспільних від­носин, які дозволяють і забезпечують особі суспільну можливість жити, володіти, користуватися найціннішими благами суспільного життя та за­бороняють решті членів суспільства шкодити й руйнувати ці можливості.

Кримінальне право як самостійна, окрема галузь права має низку ознак як загальних для всіх галузей права, так і специфічних тільки для неї. Виходячи з цього, кримінальне право:

1) являє собою систему (сукупність) юридичних норм (правил поведінки), встановлених у суспільстві.

Норми кримінального права - це узагальнені правила, що охоплюють безліч відповідних життєвих ситуацій, індивідуальних випадків.

Так, норми про відповідальність за умисне вбивство передбачають всі можливі в реальному житті конкретні випадки вбивств, як би вони одне від одного не відрізнялися. Норми кримінального права загальної дії, крім того, є загальнообов'язковими до виконання, маючи тим самим ознаку загальнообов'язкової нормативності. Ці норми здебільшого виступають як норми-заборони. Вони забороняють певні вчинки людей, а саме злочинні дії або злочинну бездіяльність, під загрозою застосування за їх вчинення особливих примусових заходів - кримінального покарання;

2) його норми (правила поведінки) встановлюються лише вищими органами законодавчої влади і закріплюються у відповідних законах. Це так зване позитивне право, або чинне право. Саме тому кримінальне Право має формальну визначеність - воно точно фіксує в законах у гранично формалізованому вигляді в письмовій формі ознаки злочинів і покарань за них, тобто вимоги, що ставляться до поведінки людей, межі та умови їх вчинків, наслідки протизаконних дій або бездіяльності. Слід спеціально відмітити, що формальна визначеність кримінального права - це не тільки гарантія законності та однаковості застосування його норм, а й одне з невід'ємних прав людини. Визначеність правових приписів, фіксуючи межу між злочинною і незлочинною поведінкою, чітко визначає тим самим можливість людини здійснювати свої права і свободи відповідно до закону, чітко уявляти, що дозволено, а що заборонено кримінальним законом.

Відповідно до Конституції України кримінальні закони видаються лише Верховною Радою України. Ніякі інші державні органи або посадові особи (навіть Президент України) не правомочні видавати норми кримінального права. За цією ознакою кримінальне право відрізняється від інших галузей права (наприклад, норми цивільного права можуть встановлюватися урядом, норми адміністративного права - навіть органами влади на місцях). Отже, кримінальне право знаходить свій вираз тільки в законах. Відтак, основним джерелом кримінального права є кримінальний закон;

3) має свій предмет і метод правового регулювання. Норми кримінального права встановлюють, які суспільне небезпечні діяння є злочинами і які покарання підлягають застосуванню до осіб, що вчинили ці злочини (ч. 2 ст. 1 Кримінального кодексу України). Злочин і покарання - це ті суспільні явища, що визначаються нормами кримінального права. Саме відносини, що виникають у зв'язку із вчиненням злочину і застосуванням за це певних покарань, і становлять предмет кримінального права. Оскільки злочини мають підвищену суспільну небезпечність для суспільних відносин, що склалися в Україні, і правопорядку, держава застосовує за їх вчинення й найбільш гострі примусові заходи - кримінальні покарання. Застосування покарання - це метод правового регулювання відносин, що виникають у зв'язку із вчиненням злочину.

У покаранні, що призначається судом від імені держави за вчинений злочин як санкція за порушення кримінально-правової заборони, передбачена в законі, проявляється і така властивість кримінального права, як його державна забезпеченість.

Отже, можна відзначити, що кримінальне право як система норм (законів) має такі ознаки: загальнообов'язкову нормативність, формальну визначеність і державну забезпеченість, а також властиві йому предмет і метод правового регулювання. Ці ознаки, притаманні праву взагалі, стосовно кримінального права виступають дуже чітко і своєрідно, відображуючи особливості цієї галузі права. Таким чином, кримінальне право як галузь права - це система, сукупність юридичних норм (а по суті-законів), прийнятих Верховною Радою України, що встановлюють, які суспільна небезпечні діяння є злочинами і які покарання підлягають застосуванню до осіб, що їх вчинили.

2. У цьому визначенні містяться основні ознаки кримінального права, що відрізняють його від інших галузей права. Звичайно, кримінальне право передбачає підстави, умови кримінальної відповідальності, випадки звільнення від кримінальної відповідальності і покарання, звільнення від відбування вже призначеного покарання, погашення і зняття судимості. Однак усі ці норми і відносини, що ними врегульовані, підкоряються загальним, вихідним інститутам кримінального права - злочину і покаранню, визначаються ними. Значення цих понять, їх ключова роль настільки великі, що навіть найменування цієї галузі права в багатьох мовах, у тому числі українській, пов'язується з ними. Кримінальне право походить від латинського терміна - злочин. В українській мові іноді цю галузь права називають "карне право" - слово "кара" - це покарання. Також й відповідний кодекс називають Кримінальним кодексом (Кодексом про злочини) чи Карним кодексом (Кодексом про покарання).

Кримінальне право як навчальна дисципліна - це систематизо­вана у певному порядку (у теми, модулі) сукупність знань про теоре­тичні засади кримінального закону та його історичні витоки, про чин­ний КК України та слідчо-судову практику його застосування, про за­кордонне кримінальне законодавство.

Окремо необхідно наголосити про джерела кримінального права

Джерела кримінального права — це система внутрішніх національних кримінальних законів і міжнародних правових актів, що містять норми кримінального права.

Джерелом, що містить норми прямої дії, є Конституція України. Всі кримінально-правові норми повинні їй відповідати. Якщо ж кримінально-правова норма суперечить Конституції, то вона не має юридичної сили. Відповідно до ст. 8 Конституції України в такому випадку норма Конституції повинна застосовуватися як норма прямої дії. Застосовується конституційна норма і тоді, коли яке-небудь положення, не врегульоване кримінальним законом, але передбачено Конституцією України.

Основним національним джерелом кримінального законодавства є Кримінальний кодекс України, прийнятий Верховною Радою України 5 квітня 2001 року і набрав чинності з 01.09.01. В Україні тільки закон про кримінальну відповідальність має значення нормативно-правового акту, який визначає, яке суспільно небезпечне діяння визнається злочином і які покарання можуть бути застосовані за його вчинення. Норми інших галузей законодавства можуть містити принципові положення або окремі визначення, що мають безпосереднє значення для формування норми закону про кримінальну відповідальність, але такі положення або визначення можуть бути тільки нормативною базою для прийняття відповідного закону про кримінальну відповідальність.

Таким чином, джерелами кримінального права виступають:

1. Конституція України як концептуальна база всього законодавства України, в т.ч. і кримінального законодавства.

2. Кримінальний Кодекс України — основний систематизований законодавчий акт, який об'єднує всю сукупність кримінально-правових норм.

3. Укладені та ратифіковані Україною міжнародні договори, що містять кримінально-правові норми, які імплементовані²в національне кримінальне законодавство.

4. Рішення Конституційного Суду України у випадку визнання ним неконституційності кримінально-правових законів (ст. 152 Конституції України.)

Питання 2. Завдання, функції, предмет і метод кримінально-правового регулювання кримінального права

Кримінальне право виконує певні завдання, здійснює свої функції.

Загальне завдання кримінального права – попередження злочинів шляхом загальної та особливої превенції.

Завдання кримінального права полягає в охороні найважливіших суспільних відносин від крайніх форм їх порушення. Виходячи зі специфіки завдань специфічним є і метод, за допомогою якого ця охорона здійснюється, що вже зазначалось раніше.

Визначення кола суспільних відносин, які приймаються під кримінальну правову охорону, є виключною прерогативою вищого органу державної влади України. У загальних рисах воно визначено в ст. Кримінального кодексу України, яка так і названа «Завдання кримінального кодексу України»:

«1. Кримінальний кодекс України має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам».

Слід зазначити, що перелік завдань, визначених у чинному КК України, порівняно з визначеними КК України 1960 р. суттєво змінився. Це зумовлено відомими змінами в соціально-політичній ситуації в нашій країні за цей час, прийняттям Конституції України 1996 p., яка по суті є програмою побудови правової країни. Це в цілому визначило і підходи до побудови переліку об'єктів кримінально-правової охорони, коли на першому місці перебуває людина, ЇЇ особисті, майнові та немайнові права, так як це зафіксовано в Основному Законі України, де затверджено, що «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. ... Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави» (ст. 3).

Серед завдань, що вирішуються Кримінальним законом України, поруч із традиційними з'явились і нові - охорона довкілля.

Раніше визначені завдання одержали подальшу конкретизацію. Це стосується чіткого формулювання завдань охорони конституційного устрою України, громадського порядку та громадської безпеки від злочинних посягань.

Як вже зазначалось, охоронне завдання КК реалізується через регулювання кримінальних правовідносин методом притягнення до кримінальної відповідальності.

Однак зведення охоронної функції лише до регуляції кримінальних правовідносин було б обмеженим поглядом на питання. Наявність загальної заборони скоєння діянь, визначених у кримінальному кодексі, під страхом застосування покарання, має на меті недопущення вчинення цих діянь схильними до вчинення таких дій особами (загальна превенція). Одночасно застосування покарання має на меті і недопущення вчинення повторних злочинів особою, до якої покарання застосовується (спеціальна превенція). У зв'язку з цим КК України 2001 р. серед завдань, які він покликаний вирішувати, вперше зазначає «запобігання злочинам».

Одночасно новий кримінальний кодекс вперше визначив і шлях, за допомогою якого вирішуються завдання, що стоять перед Кримінальним кодексом:

«2. Для здійснення цього завдання Кримінальний кодекс України визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили», (ст. 1 ч. 2 КК)

Як зазначалось, не можна відкидати і чисто регулююче призначення деяких кримінально-правових норм. Наприклад, норми, які визначають види обставин, що виключають кримінальну відповідальність, несуть виключно регуляторне навантаження. На жаль, перелік таких кримінально-правових норм у чинному законодавстві обмежений у порівнянні з напрацюваннями кримінально-правової науки і надалі, сподіваємось, буде розширюватись.

Необхідно зауважити, що завдання кримінального закону може виконуватись виключно при вчасному та законному його застосуванні. Незастосування закону у випадках, коли він повинен бути застосований, незаконне застосування кримінального закону не тільки не служить вирішенню завдань, що стоять перед ним, а, навпаки, призводить до протилежних наслідків.

Серед завдань, що стоять перед кримінальним законом, як вже зазначалось, є і загальна превенція. Тривалий час ЇЇ пов'язували з вимогою повного викорінення злочинності в країні. Слід зауважити, що сама така постановка питання є абсурдною, науково безграмотною. Злочинність не може бути викоренена, оскільки вона є соціальним явищем, притаманним суспільному життю людей. Заклики до повної ліквідації злочинності можуть виходити лише від наївних або від безграмотних людей. Відома теза В. І. Леніна про відмирання злочинності на шляху побудови комунізму - це утопічна мрія, яка не має під собою жодного наукового фундаменту. Як справедливо зазначає М. Й. Коржанський, успіхи в боротьбі із злочинністю, які об'єктивно були притаманні диктаторським режимам Сталіна, Гітлера, Пол Пота та ін., були обумовлені виключно жорстокістю, людиноненависницькою суттю самих цих режимів, супроводжувались мільйонними невинними жертвами.

Злочин - категорія, притаманна суспільству з перших хвилин його існування. М. С. Таганцев писав з цього приводу: «С непокорством Зиждителю мира, с вредоносным посягательством на интересы ближних встречаемся мы на первых же страницах священных преданий веры, и о тех же проявлениях зла и порока говорит нам ежедневная хроника текущей жизни. Оканчиваются кровавые войны, замиряются народы, но нет конца борьбы человечества с этим мелким, но непобедимым врагом, и не предвидится то время, когда карающая государственная власть перекует свои мечи в плуги и успокоится в мире».

Тому кримінальне право, реалізуючи завдання загальної превенції, може лише впливати на рівень злочинності, зменшуючи в тій чи іншій мірі кількість злочинів.

Таким чином, можна констатувати, що основною функцією кримінального права як галузі права – є функція охоронна, оскільки воно охороняє властивими йому заходами ті суспільні відносини, що регулюються іншими галузями права. Ці галузі права, регулюючи певні суспільні відносини, сприяють їх розвиткові і реалізації. Кримінальне ж право охороняє ці відносини від злочинних посягань. Так, норми цивільного права регулюють відносини, що складаються у сфері власності. В кримінальному ж праві внаслідок його охоронної функції встановлюються каральні санкції за злочини проти власності. Наприклад, у розділі VI Особливої частини КК передбачено кримінальну відповідальність за крадіжку, грабіж, розбій, шахрайство, вимагання, знищення і пошкодження майна та інші злочини проти власності. Або ще. У Конституції України та у Законі про вибори в органи влади визначено порядок таких виборів, права виборців, регламент діяльності окружних і дільничних виборчих комісій та ін. У КК з метою охорони цих відносин встановлено покарання за такі злочини, як перешкоджання здійсненню виборчого права, порушення таємниці голосування та ін. (розділ V Особливої частини).

Загальним чином охоронна функція кримінального права виражена в ст. 1 КК, де сказано, що Кримінальний кодекс має своїм завданням охорону від злочинних посягань найбільш важливих соціальних цінностей: прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку і громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам.

Охоронна функція знаходить своє втілення в кримінальній політиці, тобто діяльності органів держави в боротьбі зі злочинністю, реалізації завдань кримінального права. Тут слід виділити два основних напрямки: з одного боку, посилення боротьби, застосування суворих заходів відповідальності до організаторів і активних учасників організованих злочинних груп, осіб, що вчиняють тяжкі і особливо тяжкі злочини, рецидивістів, а з іншого - застосування покарань більш м'яких, не пов'язаних з позбавленням волі, або навіть звільнення від кримінальної відповідальності і покарання осіб, які вчинили злочини невеликої тяжкості.

Проте не можна вважати, що кримінальне право обмежується здійсненням лише своєї основної, охоронної функції. Йому властива й функція регулятивна, яка проявляється, принаймні, в такому:

1) норми кримінального права, забороняючи вчинювати суспільне небезпечні дії (бездіяльність), у той же час вимагають певної правомірної поведінки. Кримінальний закон, який набрав чинності, вже самим фактом свого існування впливає на поведінку людей. Для більшості громадян вимоги кримінального закону цілком відповідають їх уявленням про належну, правомірну поведінку. Частина громадян виконує заборони кримінального закону, боячись відповідальності і покарання. Тим самим здійснюється регулятивна функція кримінально-правових норм, попередження злочинів;

2) виконуючи функцію охорони існуючих у державі суспільних відносин (основ національної безпеки, особи, власності, суспільства і держави) від злочинних посягань, норми кримінального права опосередковано регулюють ці відносини. Так, захищаючи відносини власності нормами, зосередженими в розділі VI Особливої частини КК, кримінальне право сприяє їх правомірному існуванню і розвиткові;

3) деякі норми кримінального права прямо належать до регулятивних. Це, наприклад, норма про необхідну оборону, що виключає відповідальність при правомірному захисті від злочинного посягання (ст. 36), або норми про звільнення від кримінальної відповідальності (розділ IX Загальної частини), норми про погашення і зняття судимості (статті 89-91), про зав­дання шкоди злочинцю при його затриманні (ст. 38), про крайню необхідність (ст. 39) тощо.

Водночас кримінальний закон набуває прояву й у забороні вчинення злочинного діяння, тобто відіграє попереджувальну функцію, (профілактична функ­ція). Яка може полягати у загальній превенції, тобто впливі шляхом кримінально-правової заборони на громадян під загрозою покарання не вчинювати злочин, та у особистій (спеціальній) превенції ─ застосуванні з метою попередження вчинення засудженим нового злочину кримінального покарання та інших примусових заходів.

Закон про кримінальну відповідальність виконує також виховну функцію. Наприклад, звільнення неповнолітнього від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру на підставі ч. 1 ст. 105 КК можливе при вчиненні ним злочину невеликої чи серед­ньої тяжкості за умови, що його щире розкаяння та подальша бездоганна поведінка свідчать про те, що на момент постановлення вироку він не потребує застосування покарання.

Якщо образно уявити сукупність суспільних відносин, які підлягають охороні кримінально-правовими засобами як величезний склад, то кримі­нальне право, на думку М. Ковальова, відіграватиме роль сторожа (варто­вого), готового відбити будь-яке вторгнення на охоронюваний об'єкт. Сторож (вартовий) - досить примітивна модель однієї з основних функцій кримінального права, хоча вона досить точно відображає її суть.

Природно, що зазначені функції нерівнозначні з погляду умовно очіку­ваного соціального результату їхньої реалізації. Одна з них (регулятив­на) вирішує, насамперед, тактичні завдання, інша (охоронна) розрахо­вана на далеку перспективу. Однак, Діючи разом, взаємопов'язано, вони становлять суть механізму кримінально-правового регулювання.

Виходячи із загальнотеоретичного постулату, утворення окремих галузей права можна пояснити й обґрунтувати, насамперед, специ­фікою предмета регулювання.

Предметом правового регулювання кримінального права як га­лузі законодавства є відносини, що виникають у результаті вчинення злочину та застосування відповідного покарання за його вчинення.

Розкриваючи сутність предмета кримінально-правового регулюван­ня, можна виділити дві основні сфери людського буття, в яких активно функціонують норми кримінального права:

1) сфера правомірної поведінки громадян при заподіянні шкоди за наявності обставин, які виключають злочинність діяння (необхідна обо­рона, крайня необхідність, затримання особи, що вчинила злочин та ін.);

2) злочинна поведінка.

Єднальним компонентом цих сфер є кримінально-правове (аномаль­не) відношення, що свідчить про наявність соціального конфлікту, по­родженого злочинним актом однієї зі сторін цих відносин. Власне ці відносини і є предметом кримінально-правового регулювання, тому що тільки наявність цього виду відносин між людьми знімає запобіжник регулятив­ного механізму, що завжди перебуває у стані підвищеної готовності. Зі зникненням цього відношення, регулятивна функція поступається місцем функції охоронній, котра (на відміну від регулятивної функції) не зупиняється. Вона діє безперервно від моменту вступу в чинність відпо­відного кримінального закону й до його повного скасування.

Метод правового регулювання - це сукупність певних засобів, за допомогою яких регламентуються й охороняються відносини між людь­ми, між громадянами та організаціями, між громадянами й державою.

Метод регламентування кримінально-правових відносин примусо­вий і застосовується, зазвичай, лише до особи, що вчинила злочин через покарання. Кримінально-правовий метод застосовується тільки, якщо:

1) учинене діяння є суспільно небезпечним і, відповідно до закону, містить склад конкретного злочину;

2) особа, що вчинила це діяння, була у стані осудності, досягла на час його вчинення встанов­леного законом віку та підлягає покаранню. У деяких випадках, перед­бачених законом (статті 75, 47), суд може відстрочити виконання при­значеного кримінального покарання чи не застосовувати таке покаран­ня взагалі.

Методи науки - це ті способи, прийоми, за допомогою яких пізна­ються явища об'єктивної дійсності, що складають предмет конкретної науки. Існують різноманітні методи, якими користується наука кримі­нального права. Серед них можна виділити основні та допоміжні. Однак усі вони тісно пов'язані між собою, доповнюють один одного.

До основних методів науки кримінального права (як, певно, й усієї юриспруденції) належать: філософський, або діалектичний, метод пізнан­ня; юридичний, або догматичний, метод; соціологічний метод; метод си­стемного аналізу; метод порівняльного правознавства, або компара­тивістський; історичний (генетичний) метод дослідження.

Питання 3. Система кримінального права.

Основні тези визначення системи кримінального права можна звести до наступного:

1. Кримінальне право як сукупність юридичних норм становить собою їх цілісну систему, окремі структурні утворення якої (підсистеми) найтіснішим чином пов'язані між собою. Норми кримінального права не можуть знаходитися в якомусь невизначеному порядку, тому що це може привести до грубих порушень законності, прав громадян. У зв'язку з цим вони піддаються законодавцем певній систематизації. Всі норми кримінального права поділяються на дві частини - Загальну і Особливу. Такий поділ виник у XVIII ст. До цього часу існували відокремлені закони, які передбачали відповідальність за окремі злочини (види злочинів). Однак розвиток науки кримінального права привів до виділення відповідних інститутів, які мали значення для всіх видів злочинів (стадії скоєння злочину, співучасть у злочині, обставини, що виключають кримінальну відповідальність, та ін.). Таким чином, виник поділ на Загальну та Особливу частини. Слід зауважити, що, не зважаючи на відповідну стабільність, Загальна частина кримінального права перебуває в постійному розвитку, збагачуючись на базі теоретичних розробок науковців-криміналістів.

В Загальну частину (статті 1-108) включені норми загального характеру, ті, що визначають завдання, принципи та основні інститути кримінального права. Вони закріплюють підстави кримінальної відповідальності, чинність кримінального закону в просторі і часі, поняття злочину і його види, осудність і неосудність, форми вини, співучасть, покарання і його види, порядок застосування окремих видів покарання, правила їх призначення, регулюють інститути, пов'язані зі звільненням від кримінальної відповідальності і покарання, погашенням і зняттям судимості, особливості відповідальності неповнолітніх.

Система Загальної частини КК складається з 15 розділів:

І. Загальні положення.

II. Закон про кримінальну відповідальність.

III. Злочин, його види та стадії.

IV. Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб'єкт злочину).

V. Вина та її форми.

VI. Співучасть у злочині.

VII. Повторність, сукупність та рецидив злочинів.

VIII. Обставини, що виключають злочинність діяння.

IX. Звільнення від кримінальної відповідальності.

X. Покарання та його види.

XI. Призначення покарання.

XII. Звільнення від покарання та його відбування.

XIII. Судимість.

XIV. Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування.

XV. Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх.

Ця система охоплює всі інститути кримінального права, що складають Загальну частину КК.

Особлива частина кримінального права(статті 109-447, зосередженні у 20 розділах) містить норми, що описують конкретні види злочинів із зазначенням видів покарань і меж, в яких вони можуть бути призначені за вчинення даних злочинів. Це злочини проти основ національної безпеки України, проти особи, її конституційних прав і свобод, проти власності, злочини у сфері господарської діяльності, у сфері охорони довкілля, проти громадської безпеки, безпеки виробництва і транспорту, проти здоров'я населення, громадського порядку і моральності, авторитету органів державної влади і органів місцевого самоврядування, у сфері службової діяльності, проти правосуддя, порядку несення військової служби, проти миру і міжнародного правопорядку та ін.

Ці норми і зосереджені в Особливій частині КК.

2. Норми Загальної і Особливої частин кримінального права як певні підсистеми законодавства знаходяться в тісному, нерозривному взаємозв'язку. Насамперед норми Особливої частини ґрунтуються на нормах Загальної частини. Тому розкриття дійсного змісту норм Особливої частини неможливо без звернення до частини Загальної. Разом з тим всі інститути Загальної частини мають у своїй основі узагальнення тих ознак, що властиві всім злочинам, передбаченим в Особливій частині. Так само неможливо застосування окремих видів покарання за злочини, передбачені в Особливій частині, без урахування положень, закріплених в частині Загальній, щодо мети, видів, меж і порядку призначення всіх покарань. Сама ж система покарань, визначена в Загальній частині, знаходить свій прояв і практичне застосування тільки шляхом призначення конкретних покарань, передбачених за окремі злочини в частині Особливій. Нерозривний взаємозв'язок норм Загальної і Особливої частин кримінального права проявляється і в тому, що при кваліфікації діянь, вирішенні питань, пов'язаних зі звільненням від кримінальної відповідальності і покарання, застосовуються одночасно норми цих частин. Так, при кваліфікації замаху на злочин застосуванню підлягають норма Загальної частини, що регулює відповідальність за замах, і норма Особливої частини, в якій передбачений злочин, на здійснення якого вчинював замах винний.

Єдність Загальної і Особливої частин кримінального права забезпечує внутрішню узгодженість його інститутів та норм і в кінцевому результаті визначає ефективність їх застосування.

Система курсу кримінального права не збігається із системою Кримінального кодексу. Вона є деталізованою в порівняні з КК і включає вивчення тем наближено до правових інститутів, а не розділів КК.

Питання 4. Принципи кримінального права.

Кримінальному праву як галузі права притаманні певні принципи, характерні для кримінального права цивілізованих країн. Принципи кримінального права - це основні, провідні засади, які закріплені в нормах права і визначають побудову всієї галузі права, окремих її інститутів, правотворчу і правозастосовну діяльність. Ці принципи мають важливе значення у здійсненні кримінальної політики держави.

Розгляд принципів кримінального права в сучасній науці кримінального права різними авторами здійснюється по-різному. Саме кримінальне законодавство України, на відміну від кримінально-процесуального, не містить їх визначення.

Всі принципи, які лежать в основі чинного кримінального права, можуть бути поділені на:

• конституційні (загальноправові);

• галузеві (спеціальні).

До перших належать ті, що закріплені в Конституції України, а саме:

• принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6);

• принцип верховенства права (ст. 8);

• принцип справедливості права (ст. 19);

• принцип рівності громадян перед законом (ст. 24);

• принцип забезпечення гідності особи (ст. 28);

• принцип законності (ст.ст. 29,61,62,124);

• принцип гуманізму.

Загальноправові принципи притаманні фактично всім галузям законодавства, оскільки Конституція України є витоком для всіх галузей системи права.

Галузевими (спеціальними) є ті принципи, які визначають структуру, методи реалізації саме кримінального права в світлі завдань, які стоять перед ним.

Загальні принципи притаманні не тільки кримінальному праву, але й іншим галузям права. Це, зокрема: законність, рівність громадян перед законом, невідворотність відповідальності, принципи справед­ливості, гуманізму та демократизму.

• Принцип законності випливає з положень Загальної декларації прав людини: ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину та покараний інакше, ніж за вироком суду й відповідно до закону. Крім того, принцип законності виявляється в тому, що особа може бути засуджена тільки за вчинене нею діяння, що містить склад злочину, передбачений КК.

• Принцип рівності громадян перед кримінальним законом. Злочинець підлягає кримінальній відповідальності незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, майнового стану та посади, місця проживання, ставлення до релігії, переконань, належності до гро­мадських об'єднань, а також інших обставин.

• Принцип демократизму, хоча й не в повному обсязі, виявляється в кримінальному праві в різних формах участі представників громадсь­ких об'єднань і приватних осіб у призначенні покарання, його виконан­ні й, зокрема, у звільненні від кримінальної відповідальності (передача на поруки), звільненні від покарання.

• Сутність принципу гуманізму полягає у визнанні цінності людини (не тільки злочинця, а насамперед, потерпілого). Зокрема, він виража­ється в тому, що покарання, що передбачає істотне обмеження право­вого статусу засудженого, переслідує одну мету - захистити інтереси інших, законослухняних громадян, від злочинних посягань.

• Принцип невідворотності кримінальної відповідальності полягає в тому, що особа, яка вчинила злочин, підлягає покаранню в криміналь­но-правовому порядку. Під останнім варто розуміти й своєчасне притягнення злочинця до відповідальності, й те, що перед криміналь­ним законом ніхто не повинен мати привілеїв. Зневіра людей у справедливість спричиняє факти нерозкриття злочинів. За даними МВС України, у 2003 р. не розкрито: умисних вбивств - 280, умисних тяжких тілесних ушкоджень - 916, крадіжок державного чи колективного май­на - 21 000, крадіжок приватного майна - 89 500, зокрема й із квартир -29 700, грабежів - 18 300, розбійних нападів - 887 тощо.

• Принцип справедливості означає, що кримінальне покарання чи інший захід кримінально-правового впливу, застосовувані до зло­чинця, повинні відповідати ступеню суспільної небезпеки злочину, а також особі злочинця.

До спеціальних принципів кримінального права належать:

• принцип нормативного визначення кола злочинних діянь. Цей принцип має чи не основоположне значення, оскільки визначає і систему кримінального законодавства, і обсяги кримінального регулювання, і межі кримінальної репресії, і підстави кримінальної відповідальності. Він практично скасував притаманний десятиріччями радянському кримінальному праву принцип аналогії кримінального закону, за “допомогою” якого тисячі людей були репресовані в часи тоталітаризму. Принцип походить від латинського nullum crimen, sine lege — немає злочину без вказівки на те в законі. Це один із найважливіших загальних принципів кримінального права. Його визначено в статтях 1, 2, 3 та 11 КК України. Реалізація цього принципу не залишає місця для аналогії кримінального закону, що, до речі, прямо заборонено в ч. 4 ст. З КК.

• принцип відповідальності за власні діяння передбачає можливість притягнення до кримінальної відповідальності виключно за діяння, які вчинені безпосередньо винним. Це випливає із змісту ч. 1 ст. 2 КК України, яка встановлює: „Підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом”³. Ніхто не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за злочин, учинений іншою особою. Цей принцип безпосередньо випливає зі змісту ч. 2 ст. 2 КК „Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду”⁴.

• Принцип винної відповідальності - кримінальна відповідальність настає тільки за наявності вини, тобто лише якщо особа ставиться до злочину та до його наслідків навмисно чи необережно (ст. 23). Невинно спричинена шкода (казус), незалежно від її тяжкості, зло­чином не визнається та за неї не може передбачатися кримінальна відповідальність.

• принцип сукупності відповідальності знаходить свій прояв у притягнені до відповідальності за всі злочинні діяння, які вчинені особою і за які до цього вона до відповідальності не притягалась.

• принцип відповідності покарання тяжкості злочину — ідеалізований принцип кримінального законодавства, який полягає в необхідності співвідношення злочину і призначеного за нього покарання. Цей принцип зафіксовано в ст. 65 ч. 1 п. 3 КК, яка визначає необхідність призначення покарання із врахуванням ступеня тяжкості вчиненого злочину⁵;

• принцип економії кримінальної репресії визначає співвідношення кола діянь, які визнані в суспільстві злочинами загальному рівню економічного та культурного розвитку суспільства.

Слід зауважити, що наведене коло принципів кримінального права – це один з поглядів на це питання. В науці кримінального права висловлювалися й інші думки з цього приводу.

Так наприклад у спеціальній літературі зазначені принципи:

• Принцип суб'єктивної осудності. Кримінальна відповідальність ґрунтується лише на суб'єктивній осудності. Об'єктивна осудність від­хиляється, оскільки вона не бере до уваги, не припускає участі в діях свідомості та волі особи.

Окрім вини як підґрунтя суб'єктивної сторони злочину, кримінальна відповідальність вимагає, щоб винна особа усвідомлювала всі ознаки складу злочину. Найбільш переконливо принцип суб'єктивної осудності діє при ексцесі виконавця. Співучасники не підлягають відповідаль­ності за ті дії виконавця, що не охоплювалися їхнім умислом.

• Принцип повної відповідальності. Повнота осудності означає ви­могу поставити в провину особі все скоєне нею, незалежно від того, якою кількістю кримінально-правових норм цього передбачено. Ніяких обмежень така вимога не має, незалежно від того, створює все вчине­не реальну чи ідеальну сукупність злочинів. У рішеннях вищих судо­вих органів будь-яка неповнота осудності визнається безумовною підставою для повернення кримінальної справи на додаткове досудове слідство.

• Принцип переваги пом'якшуючих відповідальність обставин. При конкуренції обтяжуючих і пом'якшуючих відповідальність обста­вин перевагу мають пом'якшуючі обставини вчинення злочину.

Так, наприклад, при вчиненні навмисного вбивства вагітної жінки з особливою жорстокістю (обтяжуючі обставини - пункти 2 і 4 ч. 2 ст. 115), але в стані фізіологічного афекту (пом'якшуюча обставина ст 116), скоєне кваліфікується лише за ст. 116 КК.

• Принцип більшої караності групового злочину. За невеликим ви­нятком, усі чи переважна більшість правових норм про відповідаль­ність за навмисні злочини містять кваліфікуючі ознаки - вчинення його групою осіб або організованою групою. Крім того, п. 2 ст 67 КК визнає вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою обставиною, що обтяжує відповідальність винної особи.

Принцип більшої караності групового злочину ґрунтується на особ­ливостях спільної злочинної діяльності, що забезпечує порівняно більшу ефективність і прихованість даної діяльності, меншу ймовірність для злочинців бути викритими та покараними.

Можна дійти такого висновку - чим більша ця злочинна група та чим міцніше вона організована, тим більшої кари вона заслуговує.

• Принцип повної компенсації заподіяної злочином шкоди є частко­вою реалізацією нової концепції кримінального закону - концепції за­хисту, заміни каральної функції кримінального закону функцією захис­ту, функцією поновлення порушених прав та інтересів особи.

Кара за злочин може й має бути засобом захисту, а не покарання (ст. 50). Карати - щоб захистити, а не карати - щоб покарати. Принцип повної компенсації заподіяної злочином шкоди відповідає законодав­ству правового суспільства. Можна погодитися з професором М. Коржанським, що норма, в якій містився б цей принцип, могла б мати таку редакцію: "Незалежно від міри та виду призначеного судом покаран­ня, особа, що заподіяла злочином шкоду, зобов'язана відшкодувати заподіяну цим злочином шкоду в повному обсязі, а також всі витрати на проведення дізнання, слідства та суду". Злочинність завдає суспіль­ству великої шкоди. За даними МВС України у 2003 р., матеріальні збитки від злочинів за порушеними кримінальними справами складають 1 млрд. 552 млн. грн., зокрема у сфері економіки - 988 млн. грн. Від насильницьких злочинів потерпіло 351 900 осіб; кожна третя з них - жінка (113 700), Серед потерпілих було 8 600 неповнолітніх, 41 600 - пенсіонерів.

До найважливіших принципів кримінального права, серед інших, належать: відповідальність лише за вчинення суспільне небезпечного діяння, передбаченого законом як злочин; відповідальність лише за наявності вини; особистий характер відповідальності; індивідуалізація кримінальної відповідальності та покарання. Розглянемо ці принципи.

Відповідальність особи за вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого законом як злочин. Цей принцип прийнято виражати - немає злочину без вказівки на це в законі. Тільки кримінальний закон визначає, яке суспільно небезпечне діяння є злочином. Інакше кажучи, кримінальна відповідальність і покарання можуть мати місце лише за те конкретно вчинене особою діяння, що зазначене як злочин в Особливій частині КК. У ч. 1 ст. 2 встановлено, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого кримінальним законом. Тому якщо яке-небудь діяння прямо в КК не передбачено як злочин, його вчинення ні за яких умов не може тягти за собою кримінальну відповідальність і покарання. Застосування кримінального закону за аналогією заборонено (ч. 4 ст. 3).

Керуючись положеннями Конституції України, КК закріплює принцип відповідальності особи лише за наявності її вини. Основний Закон в ст. 62 проголошує, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду відповідно до закону. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Стаття 23 КК передбачає поняття вини та її форм - умислу і необережності, а в статтях 24 і 25 чітко визначені ці форми вини, без наявності яких неможлива кримінальна відповідальність. Тому, які б тяжкі наслідки не були заподіяні в результаті діяння особи, якщо не встановлено, що вона діяла винною (тобто умисно чи з необережності), кримінальна відповідальність виключається. Кримінальне право України виключає так зване об'єктивне ставлення, тобто відповідальність за наслідки, що настали, без наявності вини.

Особистий характер відповідальності як принцип кримінального права полягає в тому, що тільки особа, яка вчинила злочин, може нести за нього кримінальну відповідальність і підлягати покаранню. Якої б тяжкості злочин не був вчинений, ніякі інші особи (в тому числі родичі) не можуть бути притягнуті до відповідальності, крім особи, винної в його вчиненні. Особистий (персональний) характер відповідальності випливає з багатьох норм КК. Так, у ст. 18 прямо зазначається, що суб'єктом злочину, тобто особою, яка може нести кримінальну відповідальність, є лише фізична особа, яка обов'язково є осудною і досягла віку, з якого можлива кримінальна відповідальність. Особистий характер відповідальності полягає також у тому, що саме покарання носить персональний, особистий характер і може застосовуватися лише до конкретної особи, яка визнана судом винною у вчиненні злочину.

Принцип індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання вимагає, щоб кримінальна відповідальність і призначення покарання були максимально конкретизовані, індивідуалізовані, виходячи із конкретних обставин вчиненого злочину з урахуванням особи винного. Чим більш тяжкий злочин вчинено, чим більш суспільне небезпечним є винний, тим більш сувора кримінальна відповідальність настає, тим більш суворим є призначене покарання. І навпаки, при вчиненні злочинів, що не є тяжкими, коли особа вина якого не вимагає суворого покарання, кримінальна відповідальність пом'якшується, призначається менш суворе покарання, а іноді на підставі розглядуваного принципу особа звільняється від кримінальної відповідальності або покарання. У КК цей принцип закріплений у багатьох нормах. Так, у статтях Особливої частини КК, що передбачають відповідальність за окремі злочини, виділені злочини з обтяжуючими і пом'якшуючими ознаками, встановлені досить широкі межі санкцій. Це дає можливість суду враховувати ступінь тяжкості вчиненого особою злочину, особу винного, пом'якшуючі та обтяжуючі обставини при призначенні покарання.

Особлива важливість принципів кримінального права робить доціль­ним їх законодавче визначення в одній із перших статей кримінально­го закону.

ВИСНОВОК

Кримінальне право займає осбливе місце в правовій системі України. Це обумовлено його предметом і методом правового регулювання. В той же час, кримінальне право має певний зв'язок з іншими галузями законодавства, оскільки охороняє від злочинних посягань суспільні відносини і цінності, що регулюються цими галузями законодавства (наприклад, трудовим, цивільним), і які можуть охоронятися також певними галузями права від незлочинних на них посягань (наприклад, адміністративним).

Предметом кримінального права є відносини, які виникають у результаті вчинення злочину і застосування відповідного покарання за його вчинення.

Специфічні, притаманні лише кримінальному праву відносини між особою, яка вчинила злочин проти особистих благ людини, приватних чи публічних прав тощо, і державою, яка охороняє такі блага й інші суспільні цінності, регламентується специфічним, притаманним лише кримінальному праву методом – застосуванням з боку держави до особи злочинця санкції кримінально-правової норми, тобто покарання.

Метод правового регулювання – це сукупність певних засобів, за допомогою яких регламентуються та охороняються стосунки між людьми, між громадянами та організаціями, між громадянами і державою.

Метод регламентування кримінально-правових відносин примусовий і застосовується лише до особи, яка вчинила злочин, як правило, шляхом покарання.

Єдність Загальної і Особливої частин кримінального права забезпечує внутрішню узгодженість його інститутів та норм і в кінцевому результаті визначає ефективність їх застосування.

Тема № 3: ЗАКОН ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ.

Навчальні питання:

1. Поняття закону про кримінальну відповідальність.

2. Структура кримінального закону та статей Особливої частини Кримінального кодексу.

3. Тлумачення кримінального закону

ВСТУП

Відповідно до ч. 1 ст. 3 КК «Законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права».

Це означає, що, по-перше, злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки КК. По-друге, оскільки норми чинного КК ґрунтуються на нормах Конституції України, то й закони про кримінальну відповідальність, схвалені Верховною Радою України після прийняття діючого КК, повинні відповідати її положенням. По-третє, презюмується, що норми нового КК у повній мірі відповідають загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права.

Закон про кримінальну відповідальність складається із Загальної та Особливої частин, кожна з яких, у свою чергу, складається із розділів, а розділи – із статей.

При застосування кримінального закону виникає необхідність у його тлумаченні, тобто у з'ясуванні волі законодавця, усвідомленні змісту закону, у точному поясненні термінів, що вживаються у ньому. Тлумачення закону полягає у знаходженні належного правового рішення для конкретного випадку.

Питання 1. Поняття закону про кримінальну відповідальність.

У юриспруденції та судово-слідчій практиці термін "законодавство" за­стосовується в широкому значенні - сукупність законів й інших норма­тивно-правових актів, які забезпечують правове регулювання суспільних відносин на території держави, та у вузькому значенні - лише як сукупність законів, прийнятих парламентом або референдумом.

1. Кримінальне право України знаходить своє відображення в законодавстві України про кримінальну відповідальність, що являє собою єдину нормативну систему — Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. КК складається із кримінальних законів, що діють в рамках Кодексу як єдина нормативна система з моменту набрання ним чинності. Кожний із кримінальних законів містить певне положення кримінального права, викладене у вигляді норми. Кримінальний закон е свого роду продукт законодавчої діяльності, в якому за допомогою законодавчого веління відображені об'єктивні закономірності розвитку кримінального права. У КК 2001 р. кримінальний закон позначений як «закон про кримінальну відповідальність» (розділ П Загальної частини). Кримінальний закон і закон про кримінальну відповідальність — тотожні поняття, однак через те, що останнє закріплене в КК, ним потрібно користуватися для характеристики чинного кримінального законодавства України.

Кримінальний закон, або закон про кримінальну відповідальність, має відносну самостійність, оскільки його розуміння і застосування можливі тільки у взаємопоєднанні з іншими законами, включеними до Кримінального кодексу. Згідно з ч. 2 ст. З КК закони України про кримінальну відповідальність, прийняті після набрання чинності цим Кодексом, включаються до нього після набрання ними чинності. Вони застосовуються як складова частина КК.

2. Слід зазначити, що поняття «кримінальний закон», яким широко користується теорія кримінального права при характеристиці тих чи інших нормативних положень кримінального кодексу, с дещо умовним, оскільки на відміну від КК або окремо прийнятого Верховною Радою України закону про кримінальну відповідальність не мас всіх атрибутів закону як нормативно-правового акта. Закон в буквальному розумінні - це юридичне цілісний і структурно завершений нормативно-правовий акт, який приймається Верховною Радою України відповідно до її конституційних повноважень.⁶Таку ж частку умовності має і поняття«закон про кримінальну відповідальність», коли за його допомогою характеризуються нормативні положення кримінального кодексу.

Кримінальний кодекс і окремі закони України про кримінальну відповідальність приймаються Верховного Радою України. Останні являють собою одну або декілька кримінально-правових норм, оформлених в статтю чи низку статей КК. Усі закони про кримінальну відповідальність зведені до Кримінального кодексу, де кримінально-правові норми розташовані в певній системі, а статті, в яких вони закріплені, мають відповідний номер. Оскільки законодавство України про кримінальну відповідальність — це Кримінальний кодекс, то кримінально-правові норми, які можуть бути ухвалені окремим законом, повинні бути позначені відповідним номером статті КК. Кримінально-правові норми, що приймаються в доповнення до КК, можуть не тільки міститися в самостійному законі, а й входити як окреме нормативне положення в закон України, яким охоплюється більш широке коло питань, що потребують нормативного регулювання і охорони. Окремі кримінально-правові норми можуть міститися в чинних міжнародних договорах, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Такі норми також повинні бути включені в КК з відповідною нумерацією.

3. Закон про кримінальну відповідальність на відміну від законів інших галузей законодавства має певні специфічні риси, Цей закон є основним джерелом кримінального права. Згідно з ч. З ст. З КК злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом. Вироки, ухвали і постанови судів не визнаються джерелами норми кримінального права. Вони мають обов'язкову силу тільки лише щодо конкретної кримінальної справи. Так само роз'яснення Пленуму Верховного Суду України не створюють норм кримінального права. Вони лише розкривають смисл, дійсний зміст кримінально-правової норми, націлюють судову практику на правильне її застосування. Не створюють норм кримінального права і акти офіційного тлумачення, що даються Конституційним Судом України. Незважаючи па загальну обов'язковість, акти Конституційного Суду приймаються з метою точного визначення смислу юридичної норми, а також правильного і єдиного ЇЇ застосування до правових ситуацій, що виникають.

Тільки закон про кримінальну відповідальність має значення правового акта, котрий визначає, яке діяння визнається злочином і які покарання можуть бути застосовані за його вчинення. У нормах інших галузей законодавства можуть міститися принципові положення або окремі визначення (наприклад, визначення контрабанди в ст. 100 Митного кодексу України), що мають безпосереднє значення для формування норми кримінального права. Однак такі положення або визначення можуть служити тільки нормативною базою для прийняття відповідного закону про кримінальну відповідальність.

Згідно з ч. 1 ст. З КК законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. із ст. 8 Конституції випливає, що закони, в тому числі кримінальні, повинні відповідати Конституції України.

КК і окремі закони про кримінальну відповідальність приймаються Верховною Радою України, що випливає із ст. 85 Конституції України. Відповідно до Закону України від 3 липня 1991 р. «Про всеукраїнські і місцеві референдуми» прийняття законів можливо також шляхом всенародного голосування (референдумом). Незалежно від процедури прийняття закон про кримінальну відповідальність — завжди письмовий документ, який опублікований в установленому законодавством України порядку і має вищу юридичну силу.

Викладене дозволяє зробити висновок про те, що закон про кримінальну відповідальність — це письмовий правовий акт, що має вищу юридичну силу, приймається Верховною Радою України або всеукраїнським референдумом і містить кримінально-правові норми, які встановлюють підстави і принципи кримінальної відповідальності, відзначають, які суспільно небезпечні діяння є злочинами і які покарання належить застосовувати до осіб, винних у їх вчиненні, формулюють інші кримінально-правові наслідки вчинення злочину. Закон про кримінальну відповідальність має відповідати Конституції України і загальновизнаним принципалі та нормам міжнародного права.

4. Всі кримінальні закони України, як вже відмічалося, сконцентровані в КК, Новий КК прийнятий Верховною Радою України 5 квітня 2001 р. і набрав чинності з 1 вересня 2001 р. До набрання ним чинності діяв КК, прийнятий 28 грудня 1960 р. За більш ніж сорокарічний період цей КК зазнав істотних змін. До нього було включено понад 100 нових статей, значна його частина піддана різним корегуванням і доповненням. Особливо інтенсивно доповнювався і змінювався цей КК в останні роки, що зумовлено головним чином радикальними перетвореннями в житті суспільства. Однак це не привело КК в повну відповідність з реаліями, що склалися. Виходячи з цього, Верховна Рада України прийняла в 1992 р. рішення підготувати проект нового КК України. Розпорядженням Кабінету Міністрів України була створена робоча група з провідних вчених і практиків України. До грудня 1993 р. був підготовлений перший варіант проекту КК. У подальшому проект КК неодноразово обговорювався на конференціях і семінарах юристів, у пресі, на телебаченні. На проект постійно надходили пропозиції від наукових і навчальних юридичних установ України, правоохоронних і правозастосовних органів України, окремих юристів. Проект пройшов термінологічні експертизи Інституту української мови НАН України. В 1996 р. у Києві він був обговорений на робочій нараді експертів Ради Європи, де одержав позитивну оцінку. В зв'язку з прийняттям Конституції України, а також необхідністю врахування зауважень і пропозицій, що надходили від практичних працівників, проект КК був обговорений з представниками Верховного Суду України, Генеральної прокуратури України, Міністерства юстиції України, СПУ, Міністерства внутрішніх справ України, а у 1997 р. повторно вивчений експертами Ради Європи. На нараді, яка відбулася в Гаазі (Нідерланди), проект був обговорений з представниками Нідерландів, Італії, Швеції, Португалії та інших країн. Потім, за участю тих же експертів і представників судів і правоохоронних органів України, проект був обговорений на науково-практичних конференціях і семінарах, що відбулися в Харкові. Все це дозволило розробникам проекту надати в 1998 р. до Верховної Ради України досить обґрунтований, такий, що відповідає сучасному рівню юридичної науки і вимогам часу, проект нового КК України.

У період становлення незалежності України було прийнято декілька законів тимчасової дії, що містили кримінально-правові норми, які не були включені до Кримінального кодексу 1960 р., наприклад, Указ Президії Верховної Ради України від 21 січня 1992 р. «Про відповідальність за виготовлення з метою збуту або збут підроблених купонів багаторазового використання». Зараз немає умов, на які були розраховані ці закони, і тому дія їх припинена.

При першому читанні проекту КК, що відбулося 8 вересня 1998 р., Верховна Рада розглянула також альтернативний проект КК, представлений народним депутатом України М. Н. Пилипчуком. Значною перевагою голосів був прийнятий проект, розроблений робочою групою Кабінету Міністрів України. Потім проект був прийнятий у другому читанні і остаточно — 5 квітня 2001 р.

Кримінальний кодекс України - це прийнятий, зазвичай, ВР Украї­ни закон, який містить систему взаємопов'язаних і взаємозумовлених юридичних норм, що розкривають загальні поняття та принципи кримі­нального права України, умови й підстави притягнення до криміналь­ної відповідальності та звільнення від неї і визначають, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання слід застосовувати до осіб, котрі їх вчинили.

Характерна особливість законодавства про кримінальну відпові­дальність є те, що воно фактично складається з одного закону - КК. Що і записано у ч. 1 ст. 3 КК – «законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України, який базується на Конституції України і загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права».

Це означає, що:

По-перше, злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки Кримінальним кодексом.

По-друге, закон про кримінальну відповідальність повинен відповідати положенням Конституції України.

По-третє, норми Кримінального кодексу в повній мірі відповідають загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права.

По-четверте, джерелами кримінального права є чинний кримінальний кодекс, міжнародні правові акти та Конституція України.

Ще можна навести одне визначення Закону про кримінальну відповідальність –це нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України, який містить взаємопов’язані юридичні норми, одні з яких, ґрунтуються на Конституції України та загально визнаних принципах і нормах міжнародного права, закріплюють підстави та принципи кримінальної відповідальності, містять загальні положення кримінального законодавства, інші – визначають, які суспільно небезпечні діяння є злочинами, і встановлюють, які покарання можуть бути застосовані до осіб, що вчинили їх, або ж називають підстави та умови звільнення їх від кримінальної відповідальності⁷.

Таким чином, під законом про кримінальну відповідальність слід розуміти як окремі кримінальні закони, що включають одну або кілька статей, так і весь Кримінальний кодекс у цілому, де усі статті розташовані за визначеною системою.

Окремі кримінальні закони, як і КК у цілому, приймаються вищим органом державної влади – Верховною Радою України, або шляхом проведення всеукраїнського референдуму. Оскільки усі кримінально-правові норми об’єднані в Кримінальному кодексі, то усі знову прийняті норми включаються до Кримінального кодексу та визначаються відповідним номером статі КК.

Характерні риси кримінального закону полягають у тому, що він:

базується на Конституції України та загально визначених нормах міжнародного права;

приймається Верховною Радою України (парламентом) – єдиним органом законодавчої влади в Україні;

регламентує підставу й принципи кримінальної відповідальності та звільнення від кримінальної відповідальності;

містить юридичні норми, які визначають принципи та загальні положення кримінального права;

визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинними та яке покарання чи інші заходи кримінально-правового характеру призначаються за вчинення цих злочинів;

є певним засобом виховного та превентивного впливу на осіб, засуджених за вчинення злочину, а також на інших громадян.

Таким чином, Основними ознаками закону про кримінальну відповідальність є:загальнообо­в'язковість, формальна визначеність, прийняття його тільки парламентом України й тільки цей закон визначає злочинність і караність діяння.

Основним призначенням закону про кримінальну відповідальність є забезпечення правовими засобами охорони прав і свобод людини та громадянина, власності, громадського порядку та громадської без­пеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру й безпеки людства, а також запобігання злочинам.

При цьому, звичайно, кримінальне законодавство ґрунтується на загаль­них принципах і конкретних положеннях норм Конституції, що є основою всього національного законодавства, і жоден нормативно-правовий акт не може їй суперечити. Так, КК дослівно відтворює низку положень Кон­ституції. Водночас суттєве значення для законодавства про кримінальну відповідальність мають загальновизнані принципи та норми міжнарод­ного права. Це зумовлено визнанням Україною пріоритету загальнолюдсь­ких цінностей і загальновизнаних принципів міжнародного права, а та­кож її прагненням долучитися до системи правових відносин між держа­вами на основі взаємної поваги державного суверенітету. Після набрання чинності КК України закони України, що регулюють питання, пов'язані з кримінальною відповідальністю, не можуть застосо­вуватись як самостійні нормативно-правові акти.

Питання 2. Структура кримінального закону та статей Особливої частини Кримінального кодексу.

1. Закони про кримінальну відповідальність систематизовані і поділяються в КК на Загальну і Особливу частини.

У Загальній частині зосереджені норми, що встановлюють принципи і загальні положення кримінального права, а також визначають його основні інститути, наприклад, поняття злочину і його видів, вини та її форм, співучасті в злочині, повторності, сукупності та рецидиву злочину, покарання та його мети, видів покарань та підстав їх застосування. Це норми, які застосовуються до всіх злочинів,

Особлива частина містить норми, що вказують, які конкретно суспільно небезпечні діяння є злочинами і які заходи кримінального покарання можуть бути застосовані до осіб, що їх вчинили.

Загальна і Особлива частини КК пов'язані між собою і утворюють нерозривну системну єдність. Значення цієї єдності найбільш помітно при застосуванні окремих статей КК. Не можна застосувати кримінально-правову норму, що міститься в Особливій частині КК, не звернувшись при цьому до Загальної частини.

Загальна і Особлива частини КК поділяються на розділи, а останні, у свою чергу, — на окремі статті.

Загальна частина чинного КК складається із 15 розділів: «Загальні положення», «Закон про кримінальну відповідальність», «Злочин, його види та стадії», «Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб'єкт злочину)», «Вина та її форми», «Співучасть у злочині», «Повторність, сукупність та рецидив злочинів», «Обставини, що виключають злочинність діяння», «Звільнення від кримінальної відповідальності», «Покарання та його види», «Призначення покарання», «Звільнення від покарання та його відбування», «Судимість», «Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування», «Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх».

Особлива частина включає 20 розділів, систематизованих по групах споріднених суспільних відносин, на які посягають відповідні злочини. Наприклад, статті КК, норми яких передбачають відповідальність за злочини, що посягають на основні цінності української державності, проголошені в статтях 1 і 2 Конституції України, поміщені в розділі 1 «Злочини проти основ національної безпеки України». Статті, норми яких охороняють людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку, розташовані в розділі II «Злочини проти життя та здоров'я особи», розділі III «Злочини проти волі, честі та гідності особи» і розділі IV «Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи». Статті КК, норми яких охороняють основні права і свободи людини, об'єднані в розділі V «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина». Поділ Особливої частини КК на 20 розділів робить її більш зручною для застосування, оскільки надає слідчому, прокурору, судді, адвокату орієнтир в розміщенні тих чи інших статей у КК. Та й для громадян України дуже важливо просто знайти в КК ту чи іншу статтю про відповідальність за окремий злочин.

Фактори, що зумовлюють єдність Загальної та Особливої час­тин сучасного кримінального права України:

1) норми Загальної та Особливої частин кримінального права виражені в одному й тому ж кримінальному законі - КК України;

2) Загальна й Особлива частини мають єдине завдання -опір зло­чинності; у них відображена воля одного й того ж законодавця - вищо­го органу державної влади України;

3) Загальна й Особлива частини виражають єдину кримінально-правову політику держави в боротьбі зі злочинністю.

Основні напрям­ки цієї політики:

- посилення відповідальності за тяжкі та особливо тяжкі злочини, застосування суворих заходів упливу до осіб, які вперто не бажають стати на шлях виправлення;

- пом'якшення чи повне усунення відповідальності за діяння, що не становлять великої суспільної небезпеки, широке застосування покарань, не пов'язаних із позбавленням волі за необережні злочини, до осіб, які вперше та випадково порушили кримінальний закон, учини­ли малозначні злочини;

4) в основу як Загальної, так і Особливої частин покладені одні й ті ж принципи (персональної відповідальності, індивідуалізації відпові­дальності та покарання, економії кари та ін.);

5) норми й Загальної, й Особливої частин застосовуються лише взаємопов'язано. Жодна норма Загальної частини не може бути усвідом­лена та застосована, якщо не конкретизувати її зміст щодо певних видів злочинів положеннями Особливої частини. І навпаки, жодна норма Особливої частини не може бути застосована у відриві від положень, які містяться в нормах Загальної частини кримінального права;

6) структурні елементи кримінально-правової норми виражені і в За­гальній, і в Особливій частинах;

7) зміна змісту норм Загальної частини тягне за собою відповідні зміни в нормах Особливої частини (наприклад, при зміні тривалості виправних робіт, скасування смертної кари).

Відмінність між Загальною та Особливою частинами сучасно­го кримінального права України полягає:

1) у змісті норм: регламентовані положення Загальної частини спільні (загальні) для всіх або більшості злочинів; в Особливій частині -специфічні (особливі) для деяких видів злочинів;

2) у структурі норм: норми Загальної частини, зазвичай, складаються з гіпотези та диспозиції, норми Особливої частини-із диспозиції та санкції (крім норм-дефініцій ("роз'яснювальних") і норм про умови звільнення від кримінальної відповідальності за деякі злочини ("заохочувальних");

3) в умовах подолання прогалин: при застосуванні норм Загальної частини допускається аналогія, в Особливій же частині кримінального права вона повністю виключається.

2. Статті КК пронумеровані арабськими цифрами і мають заголовки, що виражають сутність кримінально-правових норм, які в них містяться. При включенні в КК нової статті вона буде поміщена у відповідний розділ Загальної або Особливої частини. Нова стаття повинна вміщуватися, як правило, вслід за статтею, що є найбільш близькою до неї за змістом. Новій статті мають бути надані номер попередньої статті і додатковий цифровий індекс — 1,2,3 і т. д. Наприклад, у 1977 р. до Загальної частини КК 1960р. було включено статтю «Відстрочка виконання вироку», її було поміщено вслід за ст. 46 «Відстрочка виконання вироку військовослужбовцеві або військовозобов'язаному у воєнний час». Статті був наданий номер 46¹. У 1994р. було прийнято статтю «Відстрочення відбування покарання вагітним жінкам і жінкам, які мають дітей віком до трьох років». Ця стаття була поміщена вслід за ст. 46^і КК 1960 р. під номером 46².

Виключення тієї чи іншої статті із КК також не змінює порядку нумерації статей в КК. Так, у КК 1960 р. зберігається номер етапі 27 з поміткою «Виключена». Ця стаття встановлювала покарання у виді заслання, яке було скасоване Верховною Радою України 6 березня 1992р.

Багато статей КК поділяються на частини, які виділені в окремий абзац. Абзаци забезпечені цифровими позначеннями. Наприклад, стаття 1 КК «Завдання Кримінального кодексу України» має дві частини — 1 і 2; стаття 135 «Залишення в небезпеці» складається із трьох частин — 1,2 і 3. Перед кожною із цих частин стоїть відповідне цифрове позначення.

Зміст окремих частин у статтях, що належать до Загальної частини, характеризується великою різноманітністю. Найчастіше в них розвивається відповідна норма, визначаються особливості її застосування за якихось умов або встановлюються випадки незастосування цієї норми чи виключення її із дії. Наприклад, у ч. 1 ст. 55 вказано строк, на який може бути призначене покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, і зазначено, до яких видів покарань воно належить; у ч. 2 вказані випадки, коли може бути призначене таке покарання як додаткове, якщо воно не передбачене в санкції статті Особливої частини КК; у ч. З встановлено порядок обчислення строків виконання цього покарання як додаткового.

В Особливій частині КК в окремих частинах її статей встановлюється, за загальним правилом, відповідальність за один і той же злочин при наявності особливостей, що відображують тяжкість діяння, ознаки суб'єкта, інші обставини, які впливають на міру покарання. Наприклад, у ч. 1 ст. 190 передбачена відповідальність за заволодіння чужим майном шляхом шахрайства, сформульовані основні ознаки цього злочину; частини 2, 3 і 4 вказують на кваліфікуючі ознаки, встановлення яких посилює (обтяжує) кримінальну відповідальність за цей злочин.

Деякі статті Особливої частини містять положення, якими обмежується їх дія (наприклад, ч. 4 ст. 331 КК), або передбачаються умови і порядок звільнення від кримінальної відповідальності винного у вчиненні зазначеного в статті злочину (наприклад, ч. 2 ст. 255, ч. 5 ст. 258). Цими положеннями регулюється застосування норм про кримінальну відповідальність за окремі види злочинів.

У деяких випадках статті або частини статей КК поділяються на пункти, що мають цифрове позначення. Наприклад, норма ст. 89 «Строки погашення судимості» поділена на 9 пунктів. Частина 1 ст. 49 «Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності» поділяється на пункти 1, 2, 3, 4 і 5. Частина 2 ст. 115 «Умисне вбивство» містить 14 пунктів, які також позначені цифрами.

Окремі статті КК забезпечені примітками, в яких роз'яснюються поняття і терміни, застосовані в цій або в деяких інших статтях. Так, в п. 1 примітки до ст. 185 КК «Крадіжка» сформульовано поняття повторності вчинення злочинів, передбачених статтями 185, 186, 189-191 КК; в абзацах 2, 3 і 4 вказано на те, який злочин проти власності визнається вчиненим у значних, великих або особливо великих розмірах.

3. У зв'язку з тим, що абсолютна більшість норм Особливої частини встановлює кримінальну відповідальність за окремі види злочинів, їх структура характеризується однорідністю складових елементів; у них чітко визначені диспозиція і санкція. Виняток становлять кілька статей, в нормах яких або в примітках до них наведені поняття злочинів певного виду, позначені суб'єкти їх вчинення, сформульовані деякі інші нормативні положення (наприклад, ст. 401 дає поняття військового злочину; визначення службової особи міститься у пунктах 1 і 2 примітки до ст. 364).

Диспозицією називається частина норми Особливої частини, в якій визначається злочинне діяння.

За технікою побудови і способом опису ознак конкретного виду злочину в чинному кримінальному законодавстві України розрізняють диспозиції чотирьох видів:

- просту,

- описову,

- бланкетну,

- відсилочну.

Зустрічаються також змішані диспозиції.

Проста диспозиція називає злочинне діяння без розкриття його ознак.

Наприклад, без вказівки на ознаки діяння сформульована диспозиція у ст. 369 «Давання хабара». Проста диспозиція використовується законодавцем у тих випадках, коли зміст суспільне небезпечного діяння в загальних рисах досить зрозумілий і без опису його ознак у законі. Ознаки злочину, які наводяться в простій диспозиції., розкриваються в слідчо-судовій практиці і теоретичній літературі.

Описовою називається диспозиція, де описуються найбільш істотні ознаки діяння.

Так, у ст. 185 «Крадіжка» наводиться визначення крадіжки як таємного викрадення чужого майна. Точно визначаючи ознаки злочину, описова диспозиція у зв'язку з цим має перевагу перед простою диспозицією.

Бланкетною є диспозиція, котра, не називаючи конкретних ознак злочину або називаючи тільки частину із них, відсилає для встановлення змісту ознак злочину до інших нормативних актів, які не є законами про кримінальну відповідальність (інших законів, інструкцій, статутів, положень, стандартів, правил, вказівок тощо).

Наприклад, бланкетними є диспозиції у ст. 271 «Порушення вимог законодавства про охорону праці», ст. 286 «Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами». Таким чином, бланкетна диспозиція використовується, коли треба встановити кримінальну відповідальність за порушення правил, що містять у собі різноманітні вимоги або заборони, описані або детально розкриті в інших нормативних актах. Ці акти можуть бути видані до набрання чинності закону про кримінальну відповідальність, що містить бланкетну диспозицію, одночасно з ним і після його видання; вони можуть змінюватися, але кримінально-правова норма, що має бланкетну диспозицію, залишається при цьому без змін. Установи і організації, що приймають і затверджують такі нормативні акти, досить різноманітні. Мають вони відмінності і за сферою їх застосування. Ці нормативні акти, як вже відмічалося, не є джерелами норми кримінального права. Відповідно до закону про кримінальну відповідальність (його соціального призначення) вони виконують підпорядковану роль. Вимоги, заборони, що в них сформульовані, сприяють встановленню ознак злочину, в першу чергу суспільно небезпечного і протиправного діяння (дії або бездіяльності). Слід зазначити, що в КК 2001 р. кількість кримінально-правових норм, які мають бланкетну диспозицію, помітно збільшилася. Особливо це характерно для норм розділу VII «Злочини у сфері господарської діяльності».

Відсилочною зветься диспозиція, котра відсилає до кримінально-правової норми або її окремого положення, які містяться в іншій статті або іншій частині цієї ж статті КК, де називається відповідний злочин або описуються його ознаки.

Наприклад, ст. 122 «Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження» відсилає до ст. 121 «Умисне тяжке тілесне ушкодження», вказуючи, що спричинення тілесних ушкоджень середньої тяжкості може мати місце при відсутності ознак тяжкого тілесного ушкодження. Частіше за все відсилочні диспозиції застосовуються при опису другої і подальшої частини відповідної статті, для уникнення повторного опису діяння, яке наведене в частині першій. Для цього у відповідній частині використовуються слова: «те саме діяння», «діяння, передбачене частинами першою або другою цієї статті» і т. под. Досить часто відсилання до іншої або до інших статей використовуються при опису кваліфікуючих ознак. Так, у ч. 2 ст. 309 «Незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів без мсти збуту» вказано на вчинення тих самих дій особою, яка раніше вчинила один із злочинів, передбачених статтями 307, 308,310 і 317 КК і пов'язаних зі злочинним обігом цих засобів або речовин.

У КК зустрічаються норми, диспозиції яких мають змішаний (комбінований) характер. У одній своїй частині це прості або описові диспозиції, в іншій — бланкетні або відсилочні. Наприклад, такою є диспозиція у ст. 231, яка передбачає відповідальність за умисні дії, спрямовані на отримання відомостей, що становлять комерційну таємницю, з метою розголошення чи іншого використання цих відомостей (комерційне шпигунство), а також незаконне використання таких відомостей, якщо це спричинило істотну шкоду суб'єкту господарської діяльності.

3. За вчинений злочин у законі залежно від його суспільної небезпечності встановлено санкцію.

Санкція — це частина статті, яка визначає вид і розмір покарання за злочин, зазначений в диспозиції. За видом і розміром покарання, що міститься в санкції, можна встановити, чи є злочин, наприклад, тяжким чи середньої або навіть невеликої тяжкості.

У КК застосовуються відносно-визначені та альтернативні санкції. Відносно-визначеною є санкція, яка має один вид покарання і вказує його нижчу та вищу межі.

Розрізняють два види відносно-визначених санкцій:

а) з нижчою (мінімумом) і вищою (максимумом) межами покарання (на строк «від» і «до»). У цьому разі в законі передбачені нижча та вища межі певного покарання. Наприклад, хуліганство, передбачене ч. 4 ст. 296, карається позбавленням волі на строк від трьох до семи років;

б) з максимумом покарання (на строк «до»). У цьому разі визначається тільки вища межа покарання, більше за яку суд не може призначити покарання. Такі санкції передбачені, наприклад, у ч. 1 ст. 153,ч. 1 і ч. 2 ст. 266, ч. 2 ст. 323, ст. 355, ст. 395. Нижчою межею санкції тут є нижча межа, встановлена в нормі Загальної частини КК дня даного виду покарання. Наприклад, у ст. 57 встановлена нижча межа для виправних робіт — шість місяців, у ст. 60 для арешту — один місяць, у статтях 61 і 63 для обмеження і позбавлення волі — один рік. Тому за злочин, передбачений, наприклад, у ч. 1 ст. 153, суд може призначити міру покарання у виді позбавлення волі на строк від одного року до п'яти років; за ст. 355 — обмеження волі на строк від одного року до трьох років; за ст. 395 — арешту на строк від одного до шести місяців.

Поряд з основним покаранням відносно-визначена санкція може містити вказівку на одне або декілька додаткових покарань певного виду, котрі можуть бути призначені судом як додаток до основного. Додаткове покарання може бути абсолютно-визначеним (наприклад, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу) або відносно-визначеним (наприклад, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк від одного року до трьох років),

Додаткові покарання в санкціях вказуються або як обов'язкові для застосування (наприклад, ч. 2 ст. 142), або як факультативні (наприклад, ч. 2 ст. 144). У останньому випадку суд залежно від обставин справи вирішує питання про застосування або незастосування цього покарання,

Альтернативною є санкція, в якій міститься вказівка на два або декілька видів основних покарань, з яких суд обирає лише одне. У КК 2001 р. значна частина санкцій є альтернативними.

Прикладом може служити санкція, наведена у ст. 145. Вона надає можливість суду призначити один із таких видів покарання: штраф до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк до двохсот годин, або позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або виправні роботи на строк до двох років.

Альтернативні санкції мають різновиди:

а) в санкції вказані відносно-визначений і абсолютно-визначений види покарання (наприклад, санкція у ст. 112 — «карається позбавленням волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років або довічним позбавленням волі»);

б) в санкції вказані два або більше відносно-визначених видів покарання (наприклад, санкція у ч. 1 ст. 129 — «карається арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до двох років», санкція у ч. 1 ст. 130 — «карається арештом на строк до трьох місяців або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років»).

Як і відносно-визначені, альтернативні санкції можуть містити вказівку на можливість застосування до одного із основних покарань додаткового покарання (наприклад, санкція у ч. 1 ст. 131 — «карається обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той же строк з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років»).

Таким чином, можна констатувати, що статті Загальної частини КК містять норми, що встановлюють принципи і загальні положення кримінального права, ознаки суб’єкта злочину, зміст вини, поняття співучасті, види множині злочинів. Загальна частина складається з 15 розділів, кожен з яких має відповідну назву.

Більшість статей Особливої частини КК складається з одної або декількох частин, кожна з яких є окремою кримінально-правовою нормою, що містить самостійний склад злочину. Особлива частина складається із 20 розділів. Назва кожного з яких відображає певну групу розташованих у ньому злочинів.

Загальна і Особлива частини КК органічно взаємопов’язані та взаємообумовлені і складають собою єдину систему кримінально-правових норм.

Норми Особливої частини закону про кримінальну відповідальність діляться на диспозицію та санкцію.

Питання 3. Тлумачення кримінального закону.

Тлумачення закону полягає у з'ясуванні її і всебічному розкритті його змісту з метою його точного застосування.

Тлумачення не може бути довільним, таким, що виходить за межі волі законодавця, вираженої в тексті закону.

Тлумачення закону поділяється на види залежно від суб'єкта тлумачення, прийомів (засобів) та обсягу тлумачення. В теорії кримінального права існують й інші критерії класифікації тлумачень кримінального закону.

Існує декілька видів тлумачення:

1. за суб’єктом тлумачення;

2. за способом тлумачення;

3. за обсягом тлумачення.

1. Залежно від суб'єкта, який роз'яснює закон, розрізняють легальне (або офіційне), судове і наукове (або доктринальне) тлумачення.

Легальним (офіційним) зветься тлумачення, що здійснюється органом державної влади, уповноваженим на те законом.

Згідно з п. 2 ст. 150 Конституції України правом офіційного тлумачення законів, в тому числі кримінальних, наділений Конституційний Суд України. Це тлумачення — вид правової діяльності високого юридичного рівня, оскільки акти конституційного тлумачення законів мають силу останніх. У цьому тлумаченні можливі елементи розвитку закону, але суворо в межах норми права, що тлумачиться. Положення, що наводяться в акті легального тлумачення, є обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені.

Судове тлумачення — це найбільш поширене і частіше за все застосовуване тлумачення. Воно має два різновиди:

а) казуальне тлумачення, що дається судами при розгляді конкретної кримінальної справи. Цей вигляд тлумачення здійснює суд будь-якої інстанції. Таке тлумачення є обов'язковим тільки по тій справі, у зв'язку з якою воно проводилося. Оскільки судове тлумачення може виходити від вищих судових органів, то одночасно воно може бути взірцем правильного застосування закону для нижчих судів при розгляді аналогічних справ;

б) правозастосовне тлумачення, що дається в рекомендаціях Пленуму Верховного Суду України з найбільш складних питань застосування КК. Внаслідок вивчення і узагальнення судової практики, а також у відповідь на запити судових органів і прокуратури Пленум Верховного Суду України має право давати роз'яснення про правильність застосування того чи іншого закону при здійсненні правосуддя. Такі роз'яснення впливають на практику судів при розгляді ними конкретних кримінальних справ. Ними широко користуються інші суб'єкти застосування норм кримінального права. Прикладом такого роз'яснення може бути тлумачення, яке здійснив Пленум Верховного Суду України з питання щодо поняття попереднього зговору групи осіб при одержанні хабара. В постанові від 7 жовтня 1994 р. № 12 «Про судову практику у справах про хабарництво» Пленум пояснив: «Хабар слід вважати одержаним за попереднім зговором групою осіб, якщо у вчиненні злочину брали участь як співвиконавці дві чи більше службові особи, які домовилися про спільне одержання хабара, як до, так і після отримання пропозиції про дачу хабара, але до її одержання». Однак такі роз'яснення не можуть підміняти закон, звужувати або розширювати його зміст. Пленум Верховного Суду України — не законодавчий орган. Він тільки дає на підставі закону рекомендації, які повинні ґрунтуватися на законі, виходити з його змісту, а іноді усувати виявлені практикою непорозуміння, різночитання чинного законодавства.

Наукове (доктринальне) тлумачення — це тлумачення закону, що дасться науковими і навчальними юридичними установами, окремими вченими і практиками в монографіях, підручниках, навчальних посібниках, статтях, науково-практичних коментарях, експертних висновках.

Це тлумачення не має обов'язкової сили, але відіграє помітну роль у розвитку науки кримінального права, враховується при підготовці нових законів про кримінальну відповідальність, допомагає практиці в правильному застосуванні таких законів.

До прийняття КУ1996 р. парламент нашої держави мав право тлумачити чинні закони та певні їхні положення. Таке тлумачення мало назву - автентичне. Тепер ВР при прийнятті законів за необхідності дає визначення певних понять і термінів у примітці до закону (деяких його частин). У зв'язку з цим автентичне тлумачення, під яким прийнято розуміти роз'яснення закону власне законодавцем (ВР України), не застосовується.

2. Прийоми (засоби) тлумачення законів про кримінальну відповідальність можуть бути різними. Серед них потрібно виділити: граматичне, систематичне та історичне тлумачення.

Граматичне (або філологічне) тлумачення полягає у з'ясуванні змісту кримінально-правової норми шляхом етимологічного або синтаксичного аналізу її тексту, а також з'ясування значення і змісту слів, термінів, понять, застосованих в законі про кримінальну відповідальність.

Так, із змісту ст. 208 «Незаконне відкриття або використання за межами України валютних рахунків» видно, що для притягнення до відповідальності за цією статтею досить встановити в діях особи незаконне, на порушення порядку, встановленого законом, відкриття або використання за межами України валютних рахунків. Для відповідальності за цією статтею досить встановити одну із зазначених у ній дій, оскільки між поняттями «відкриття» і «використання» стоїть роз'єднувальний союз «або».

Систематичне тлумачення полягає у з'ясуванні змісту закону, його окремих положень шляхом зіставлення з іншими положеннями цього ж або іншого закону.

Найчастіше зіставляються положення різних норм КК. Наприклад, поняття «службова особа», використане в ст. 238, з'ясовується шляхом звернення до п. 1 примітки до ст. 364, де дається визначення службової особи. Нерідко норма КК, що тлумачиться, зіставляється з нормами кримінально-процесуального, адміністративного, цивільного, трудового законодавства. Так, для тлумачення змісту ст. 371, в якій використані поняття «затримання», «привід», «арешт», потрібно звернутися до відповідних статей КПК.

Історичне тлумачення закону полягає у з'ясуванні умов, причин, соціальних чинників, що обумовили його прийняття, зверненні до аналогічних кримінальних законів, що були чинними раніше.

Іноді для розкриття змісту закону знайомляться з його проектом, пояснювальними записками, матеріалами обговорення проекту, думками окремих вчених, які брали участь у розробці закону. Цей прийом тлумачення застосовується, як правило, науковцями при дослідженні кримінального законодавства. Історичне тлумачення дає можливість більш точно з'ясувати ті завдання, які ставив законодавець, приймаючи КК або окремі норми, що входять в нього.

3. Тлумачення за обсягом (результатом) може бути буквальним, обмежувальним та поширювальним.

Буквальним (або адекватним) називається тлумачення, згідно з яким дійсний зміст кримінально-правової норми точно (буквально) відповідає її текстуальному вираженню (тексту, букві).

Таке тлумачення має місце у випадках, коли зміст норми закону або якоїсь її частини збігається з її словесним викладенням. Наприклад, диспозиція ч. 1 ст. 114 «Шпигунство» дає точне уявлення про предмет злочину та суб'єкта шпигунства — це іноземець або особа без громадянства. Жодна з цих ознак не може бути витлумачена більш широко або вузько від буквального змісту. Як правило, буквально тлумачаться санкції норм Особливої частини КК.

Обмежувальне тлумачення має місце при неспівпаданні тексту і змісту кримінально-правової норми, коли її значення більш вузьке за словесне вираження.

Обмежувальне тлумачення дає підставу застосовувати закон до більш вузького кола випадків, ніж це виходить з його тексту. Наприклад, у ст. 304 встановлена відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність. За текстом ст. 22 кримінальна відповідальність за цей злочин може мати місце, якщо особа досягла шістнадцятирічного віку. Хоч ніяких винятків з цього положення немовби і немає, однак очевидно, що у ст. 304 маються на увазі випадки втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність дорослими, тобто особами, що досягли вісімнадцятирічного віку.

Поширювальне тлумачення має місце при неспівпаданні тексту і змісту кримінально-правової норми, коли її значення ширше за текстуальне словесне вираження.

Поширювальне тлумачення надає кримінально-правовій нормі більш широкого змісту і дозволяє застосовувати її до більш широкого кола випадків, ніж це буквально вказано в самому тексті статті КК. Наприклад, у ч. 1 ст. 213 вказано на операції з брухтом кольорових і чорних металів, здійснювані без державної реєстрації або без спеціального дозволу (ліцензії), одержання якого передбачено законодавством. У цьому разі поняття «законодавство» охоплює не тільки закони в буквальному значенні, а й підзаконні (нормативно-правові) акти, якими регулюються порядок та умови державної реєстрації або одержання відповідного дозволу (ліцензії).

Обмежувальне і поширювальне тлумачення не «звужують» і не «розширюють» зміст закону, а лише виявляють його дійсний смисл, який може бути або більш вузьким, або більш широким порівняно з текстом цього закону, його буквальним вираженням.

Поширювальне тлумачення закону слід відрізняти від зовні схожого на нього застосування закону за аналогією.

Під аналогією закону розуміють застосування до суспільне небезпечного діяння, що прямо не передбачене законом в момент його вчинення, статті КК, яка встановлює кримінальну відповідальність за найбільш схожий за важливістю і характером злочин.

До 1958 р. аналогія закону допускалася кримінальним законодавством (ч. З ст. З Основних начал кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1924 р., ч. 2 ст. 7 КК Української РСР 1927 р.). На відміну від аналогії закону поширювальне тлумачення засноване на існуванні в КК кримінально-правових норм, де ознаки злочину описані або загальним чином, або не досить чітко, або суперечливо. Тлумачення цих ознак, встановлення їх змісту відповідають дійсному смислу конкретної норми, тобто законодавець «мав на увазі» саме такий ЇЇ зміст. Отже, поширювальне тлумачення нічого до закону не додає, а лише більш точно розкриває його зміст. Аналогія ж має місце тоді, коли дане діяння як злочинне в законі не передбачене, коли в законі є прогалина. КК України 2001 р. у ч. 4 ст. З прямо заборонив застосування закону за аналогією. Кримінальна відповідальність за КК можлива тільки за вчинення суспільне небезпечного діяння, передбаченого статтею Особливої частини, де дається вичерпний перелік злочинів. Неможливо застосування за аналогією і статей Загальної частини КК, що практика іноді використовувала при дії КК 1960.

Підводячи підсумок, можна зазначити, що залежно від критерію, покладеного в основу поділу тлумачення на види, наука кримінального права розрізняє тлумачення закону за суб’єктом, за обсягом та за способом (прийомом). За суб’єктом розрізняють тлумачення: автентичне; легальне; судове; доктринальне. За обсягом тлумачення може бути буквальним, обмежувальним і поширювальним.

Теорія кримінального права знає чотири способи тлумачення кримінального закону: граматичне, логічне, систематичне та історичне.

Література:

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30. – Ст. 141.

2. Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959 рік, та Додатковий протокол 1978 року до Конвенції // Офіційний вісник України. – 1998. – № 13. – С. 346-360.

3. Конвенція про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1950 р. // Голос України. – 2001. – 10 січня.

4. Воробей П.А. Загальне поняття кримінально-правового ставлення в вину // Право України. – 1999. – № 6. – С. 113-115.

5. Кісілюк Є. Кримінальне законодавство доби Центральної Ради // Підприємництво, господарство і право. – 2001. – № 5. – С. 101-103.

6. Яценко С.С. Ніякого покарання без закону (ст. 7 Конвенції про захист прав людини і основних свобод): аспекти реалізації // Вісник Конституційного Суду України. – 2000. – № 5. – С. 79- 88.

Тема № 4: Поняття та ознаки злочину, його види.

Навчальні питання:

1. Поняття злочину та його ознаки.

2. Малозначне діяння, яке формально містить ознаки злочину.

3. Відмінність злочину від інших правопорушень.

4. Класифікація злочинів.

ВСТУП

Поняття злочину є центральним у будь-якій правовій системі. Проте у кримінальних законах ряду країн визначення поняття злочину або зовсім не даються, або є формальними. Формальне визначення поняття злочину дається, зокрема, у КК Іспанії, ФРН, Швеції, США. Формальними, як правило, є доктринальні визначення поняття злочину у зарубіжній теорії права. Злочином визнається діяння, заборонене законом під загрозою покарання.

На відміну від багатьох інших країн, в Україні поняття злочину не лише має значне теоретичне обґрунтування, а й отримало своє законодавче закріплення і містить у собі необхідну і достатню кількість ознак, які дають можливість відмежувати злочин від інших правопорушень та від правомірної поведінки.

Питання 1. Поняття злочину та його ознаки.

Поняття злочину є одним з центральних у кримінальному праві. Всі інші його інститути так чи інакше обертаються довкола нього, розкриваючи зміст окремих елементів, що характеризують його, окремих сторін тощо.

Злочин виникає з появою держави, з початком правової регламентації суспільного життя. У майбутньому з часом, з розвитком суспільства він стає особливим явищем, яке об'єднує найнебезпечніші діяння. При цьому „злочин” є категорією достатньо динамічною — навіть в одному і тому самому суспільстві, протягом невеликого проміжку часу підходи до розуміння злочинного і незлочинного можуть суттєво змінюватись.

Злочин — категорія не тільки правова, а й соціальна. Вона відображає негативну оцінку особи та її поведінки з боку суспільства, яка базується на:

• правовій оцінці поведінки та особи, яка дається обвинувальним вироком суду;

• осудом особи та її поведінки, яка формується в індивідуальній та груповій правосвідомості.

Розуміння поняття злочину протягом історії людства відбувалось поступово.

Злочин, як і будь-яке інше правопорушення, є вчинком людини. Саме тому йому притаманні всі ті об'єктивні і суб'єктивні особливості, що характеризують поведінку людини: фізичні властивості — той чи інший рух або утримання від нього, використання фізичних, хімічних, біологічних та інших закономірностей навколишнього світу; психологічні властивості — прояв свідомості і волі, певна мотивація поведінки, її цілеспрямованість.

Але на відміну від інших вчинків людини злочин за своєю соціальною сутністю є посяганням на ті відносини, що склалися в суспільстві, відображають його найбільш важливі інтереси, внаслідок чого охороняються законом про кримінальну відповідальність. Злочин завжди суперечить основним потребам та інтересам суспільного розвитку. А оскільки саме об'єктивні закономірності розвитку суспільства, його потреби та інтереси виступають критерієм, мірилом цінності чи антицінності людської поведінки, відповідності чи невідповідності її цим потребам та інтересам, злочин завжди є антисоціальною поведінкою.

При цьому, оскільки інтереси і потреби суспільства постійно розвиваються, відповідно змінюється на певному етапі суспільного розвитку й оцінка поведінки людини як антисоціальної, злочинної. Тому поняття злочину не може бути незмінним: воно завжди повинно відповідати конкретному етапу розвитку суспільства, потребам та інтересам, притаманним саме цьому етапу. Це дозволяє зробити два висновки:

1) поняття злочину залежить від соціально-економічних відносин, що існують на певному етапі розвитку суспільства, і тому є історично мінливим;

2) визнання певної поведінки людини злочином (криміналізація діяння) чи виключення її з кола злочинних (декриміналізація діяння) є безперервним процесом оцінки відповідності чи невідповідності цієї поведінки суспільному розвитку.

Поняття злочину в кримінальному праві є універсальною і фундаментальною категорією: воно лежить в основі змісту всіх кримінально-правових інститутів. Саме тому визначенню цього поняття в кримінальному праві надавалося і надається великого значення.

В історії кримінального права поняття злочину визначалося по-різному. Залежно від того, чому надавалось більшого значення — соціальній чи правовій характеристиці злочину, — можна виокремити три визначення цього поняття: формальне, матеріальне і формально-матеріальне.

Формальне визначення — відбиває юридичну природу, юридичні ознаки злочину: злочином визнається таке діяння, яке передбачається законом як кримінальне каране (злочинним є те, що карано, або злочинним є те, що передбачено кримінальним законом).

Матеріальне визначення вирізняє лише соціальну сутність злочину, протиріччя його певним соціальним цінностям (злочин — суспільно небезпечне діяння).

Формально-матеріальне визначення поєднує в собі соціальну і юридичну характеристику злочину (злочин — суспільне небезпечне і передбачене кримінальним законом діяння).

Якщо поставити питання про те, яке з цих визначень є більш обґрунтованим, більш цінним, то насамперед необхідно мати на увазі, що будь-яке визначення того чи іншого поняття тільки тоді може виконувати свої функції, коли воно максимально точно і вичерпно відображає істотні, типові ознаки певного діяння, явища. У цьому розумінні формально-матеріальне визначення має перевагу — воно дозволяє відповісти не лише на питання, які діяння закон визнає злочином, але й на питання, чому закон визнає їх злочинами, що в сукупності відбиває соціальну і правову природу, суть злочину.

Для того щоб конкретне діяння було визнано злочинним, воно повинно містити повний комплекс відповідних ознак, які відрізняють його від інших (можливо, навіть надзвичайно подібних) діянь.

Ознака — це відповідна характеристика явища, яка притаманна тільки цьому явищу і відрізняє його від йому подібних.

КК чітко називає ознаки, які притаманні поняттю „злочин”. У зв'язку з цим спроби деяких вчених розширено тлумачити коло цих ознак є юридичне некоректними.

Чинне кримінальне законодавство визначає його наступним чином:

Відповідно до ч. 1 ст. 11 КК «злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину».

Наведене поняття злочину є формально-матеріальним. Із нього випливає, що злочином є діяння (дія або бездіяльність), якому властиві такі обов'язкові ознаки:

1) це діяння вчинене суб'єктом злочину;

2) воно є винним;

3) вказане діяння є суспільно небезпечним;

4) відповідне діяння передбачене чинним КК. Останнє, крім того, має на увазі, що обов'язковою ознакою поняття злочину є також

5) кримінальна караність.

Відсутність хоча б однієї із цих ознак вказує на відсутність злочину.

Перше, що підкреслюється в визначенні злочину, це характеристика його як діяння: дії чи бездіяльності.

Що стосується діяння, то у кримінально-правовому розумінні, застосованому у ст. 11 КК,- це вольова усвідомлена поведінка (вчинок) особи, безпосередньо спрямована на спричинення певних негативних наслідків.

Відтак, для будь-якого діяння характерною є наявність об'єктивних і суб'єктивних ознак. Перші відображають фізичні рухи, здійснювані тими чи іншими органами людського організму (або утримання від таких рухів). До суб'єктивних належать інтелектуальна та вольова ознаки, а також умотивованість та цілеспрямованість.

Той факт, що злочином є лише діяння, означає, що злочином не можуть бути визнані самі по собі:

а) будь-які почуття, думки, побажання або ідеологічні, політичні, релігійні чи інші переконання особи, навіть і виявлені (наприклад, викладені в особистому щоденнику);

б) вимова, написання чи висловлення іншим способом думки або побажання, якщо таким висловленням не здійснюється посягання на національну безпеку, територіальну цілісність, громадський порядок, здоров'я населення, репутацію або права інших людей, таємницю конфіденційної інформації, авторитет і неупередженість правосуддя (див. ст. 34 Конституції України);

в) належність особи до тієї чи іншої расової, етнічної, національної, релігійної, мовної, політичної, майнової чи іншої подібної групи, навіть і незареєстрованої органами влади в установленому порядку;

г) суб'єктивні якості особи (скажімо, погані риси характеру), наявність у неї судимості у минулому, наявність родинних чи інших зв'язків з особою, яка вчинила злочин, тощо.

Дія, з кримінально-правової точки зору, це вид людської поведінки, яка порушує кримінально-правову заборону, припис утримуватись від вчинення відповідних визначених Кримінальним кодексом актів поведінки.

Під дією у КК розуміється активна поведінка (вчинок) особи, в якій виражена зовні її воля і яка спрямована на спричинення певних негативних наслідків.

Тому дія — це активна форма вчинення злочину (наприклад, ст. 147 КК „Захоплення заручників”, ст. 310 КК „Посів або вирощування снотворного маку чи конопель”, ст. 368 КК „Одержання хабара” та ін.).

Бездіяльність — пасивний з точки зору кримінального закону вид злочинної поведінки.

Вона полягає в невчиненні особою активних дій, які вона повинна була і могла вчинити у відповідній ситуації.

Тому бездіяльність - пасивна форма скоєння злочину, (наприклад, ст. 212 КК „Ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів”, ст. 220 КК „Приховування стійкої фінансової неспроможності”, ст. 389 КК „Ухилення від покарання, не пов'язаного з позбавленням волі” та ін.)

Бездіяльність — це пасивна поведінка, в якій так само виражена зовні воля особи і яка спрямована на спричинення певних негативних наслідків.

Злочином визнається діяння, вчинене суб'єктом злочину, тобто фізичною осудною особою, яка на момент його вчинення досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність (ст. 18 КК).

Не може бути визнане злочином прийняття (або неприйняття) певного рішення не фізичною, а юридичною особою, а так само діяння, вчинене, наприклад, твариною, неосудною особою, а також особою, яка на момент його вчинення не досягла встановленого ст. 22 КК віку.

В науці кримінального права виділяють наступні ознаки злочину:

• суспільна небезпечність;

• винність;

• протиправність;

• караність.

Схема № 1.Ознаки злочину.

Суспільна небезпечність є загальновизнаною ознакою злочину, її прийнято називати матеріальною його ознакою.

Суспільна небезпечність це властивість, притаманна злочину, яка полягає в тому, що він (злочин) спричиняє тяжку шкоду існуючому в суспільстві правопорядку або ставить правопорядок під загрозу заподіяння такої шкоди.

Суспільна небезпечність не залежить від позиції законодавця. Це є об'єктивна характеристика, притаманна відповідній поведінці, скерованій на відповідні суспільні відносини. Суспільна небезпечність не є статичною характеристикою. Залежно від етапу розвитку суспільства вона може або збільшуватись або, навпаки, зменшуватись і навіть взагалі зникати (див. наприклад, декриміналізацію діянь у зв'язку з прийняттям нового КК України 2001 р.).

Суспільна небезпечність як ознака злочину означає об'єктивну його особливу шкідливість, яка розкривається у ч. 2 ст. 11 КК через:

1) узагальнене формулювання об'єктів кримінально-правової охорони, якими визнаються:

а) особа (фізична чи юридична);

б) суспільство;

в) держава, а з урахуванням змісту ст. 1 КК - також і

г) людство;

2) два різновиди наслідків посягання:

а) реальне заподіяння істотної шкоди;

б) створення реальної загрози заподіяння істотної шкоди.

Не є злочином діяння, яке:

а) посягає на об'єкти, що не охороняються КК (особисті відносини між подружжям, благочинність тощо);

б) із необхідністю не заподіює істотної шкоди об'єктам кримінально-правової охорони або принаймні не створює реальної загрози її заподіяння;

в) заподіює шкоду об'єктам кримінально-правової охорони або створює реальну загрозу заподіяння їм шкоди, але ця шкода не є істотною.

Визнання матеріальної (майнової чи фізичної) шкоди істотною, яка заподіяна чи могла бути заподіяна тим чи іншим діянням, часто здійснюється в законі на підставі заздалегідь визначених критеріїв (кількість неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, тяжкість тілесних ушкоджень тощо), а нематеріальної (політичної, організаційної, моральної тощо) - як правило, у межах судової дискреції⁸без урахування вказаних критеріїв.

Створення реальної загрози заподіяння істотної шкоди у випадках, коли мова йде про матеріальну шкоду, визначається за тими самими критеріями, за якими визначається сама фактично заподіяна матеріальна шкода.

Що ж стосується створення реальної загрози заподіяння нематеріальної шкоди, то у багатьох випадках така загроза сама по собі є істотною шкодою.

З огляду на те, що наявність істотної шкоди є обов'язковою властивістю будь-якого злочину, застосування в окремих нормах Особливої частини КК таких формулювань, як, наприклад: «якщо це спричинило істотну шкоду здоров'ю потерпілого» (ч. 1 ст. 137), «якщо це заподіяло істотну шкоду» (ч. 1 ст. 244, ст. 246, ч. 1 ст. 364, ч. 1 ст. 423 та ін.), у т. ч. для характеристики кваліфікуючих ознак (наприклад, ч. 2 ст. 361, ч. 2 ст. 410), слід розглядати скоріше за все як уточнюючі характеристики певних суспільно небезпечних наслідків, а також спосіб акцентування того факту, що суспільно небезпечним наслідком відповідних діянь є реальне заподіяння істотної шкоди, а не створення загрози її заподіяння.

Винність діяння означає, що воно вчинене умисно або з необережності. Застосування ознаки «винність» у законодавчому визначенні поняття злочину має за мету підкреслити той факт, що у КК діє принцип суб'єктивного ставлення у вину, і що діяння, вчинене за відсутністю вини, тобто за відсутністю психічного ставлення особи до дії чи бездіяльності, не може визнаватися злочином. Так, не є злочином:

а) рефлекторні, імпульсні, інстинктивні або інші рухи тіла, які не є результатом вольової поведінки особи;

б) рухи тіла або відсутність таких рухів, що є результатом тільки чужої волі чи впливу непереборної сили;

в) діяння, можливість настання суспільно небезпечних наслідків якого особа не передбачала і не могла передбачати (казус).

Відповідно до ст. 23 КК України: „ Виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності ”.

Вина є внутрішньою суб'єктивною характеристикою злочину. Саме через вину реалізується демократичний підхід до змісту кримінальної відповідальності, яка передбачає можливість її настання лише у випадках наявності суб'єктивних підстав.

Злочином може бути лише діяння, яке вчинене умисно або з необережності.

Невинне діяння (casus) не може тягнути кримінальну відповідальність.

Більш детально зміст, характеристики та інші питання цієї ознаки злочину будуть розглянуті далі при вивченні питання про суб'єктивну сторону складу злочину.

Вимога ст. 11 КК про те, що відповідне діяння повинно бути передбачене (тобто його вчинення заборонене) чинним КК, відображає кримінальну протиправність злочину.

Ця вимога ґрунтується на відомому правовому принципі Nullum crimen, nulla poena sine lege (Немає злочину, немає покарання, якщо немає відповідного закону), безпосередньо випливає з положення п. 22 ст. 92 Конституції України, відповідно до якого діяння, які є злочинами, та відповідальність за них визначаються виключно законами України, і уточнює вказане положення.

Протиправність злочину — це юридична характеристика діяння. Зміст цієї ознаки полягає в тому, що злочином визнається тільки суспільне небезпечне діяння, яке передбачене як таке чинним Кримінальним кодексом.

Відповідно до ст. 92 п. 22 Конституції України злочинність діяння визначається виключно Законами України.

Відтак, не є злочином вчинене суб'єктом злочину винне діяння, для якого характерна фактична суспільна небезпека, на що навіть може існувати пряма вказівка в іншому законі України, але яке не передбачене чинним КК. Наприклад, за КК (див. ст. 440) не є злочином виробництво зброї масового знищення, щодо виробництва якої ще не міститься заборон у міжнародних договорах, або, якщо такі заборони і містяться, але ці міжнародні договори не ратифіковані Верховною Радою України.

КК встановлює вичерпний перелік злочинів. Тому ознака кримінальної протиправності заперечує можливість застосування норм КК за аналогією. Наприклад, особа не може нести відповідальність за шпигунство на шкоду інтересам іншої держави, крім України, за ухилення від сплати аліментів на утримання інших осіб, крім власних дітей і батьків, за інші діяння, які прямо не передбачені КК як злочини.

КК України 2001 року пішов у цьому напрямку набагато далі, ніж попередній кримінальний закон, який чітко не фіксував неможливість визнання злочином діянь, які не передбачені Кримінальним Кодексом. Він закріпив заборону застосування аналогії кримінального закону, що прямо не було зафіксовано в попередніх редакціях КК України.

Визначаючи зміст кримінальної протиправності, слід наголосити, що він не обмежується виключно диспозицією норми особливої частин и Кримінального кодексу, а є синтетичним поняттям. З одного боку, він є нормативною реалізацією, відтворенням суспільної небезпеки, яка притаманна конкретному діянню. З другого, — кримінальна протиправність об'єднує положення як Загальної так і Особливої частин Кримінального Кодексу.

Кримінальна караність є обов'язковою ознакою злочину, оскільки всі статті Особливої частини КК (крім ст. 401) поряд із диспозицією містять санкцію. Караність як ознаку злочину слід розуміти не як реальне застосування покарання, а як загрозу, можливість його застосування у разі вчинення забороненого КК діяння. Той факт, що особа, яка вчинила злочин, відповідно до КК може бути звільнена не тільки від покарання, а й від кримінальної відповідальності, не суперечить вимозі кримінальної караності. Адже кримінальна караність є обов'язковим компонентом кримінальної протиправності, а посткримінальна поведінка особи і посткримінальна оцінка судом її особистості і вчиненого нею діяння не перетворюють фактично вчинений злочин у незлочин.

Під караністю розуміють погрозу застосування покарання за злочин, що міститься в кримінальних санкціях.

Караність за своєю сутністю випливає із суспільної небезпечності і протиправності діяння. Діяння тому і є кримінально караним, що воно суспільно небезпечне і передбачене кримінальним законом як злочин.

ВИСНОВОК:

Відповідно до ч. 1 ст. 11 КК «злочином є передбачене цим кодексом суспільно небезпечне винне діяння, вчинене суб’єктом злочину».

Наведене поняття злочину є формально – матеріальним і містить вказівку на такі обов’язкові ознаки злочину:

а) злочином є лише діяння;

б) це діяння вчинене суб’єктом злочину;

в) воно є винним;

г) вказане діяння є суспільно небезпечним;

д) відповідне діяння передбачене чинним КК;

ж) кримінальна караність.

Питання 2. Малозначне діяння, яке формально містить ознаки злочину.

Повсякденне життя створює ситуації, коли ті чи інші діяння зовні повністю підпадають під ознаки, які з точки зору ч. 1 ст. 11 КК України не можуть розглядатись інакше, як злочин. Однак ні в кого реально „не підніметься рука” притягнути особу, яка вчинила таке діяння, до кримінальної відповідальності у зв'язку з практично відсутньою суспільною небезпекою.

„Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі”. (ч. 2 ст. 11 КК).

Звичайно, за таких обставин ставити питання про притягнення особи до кримінальної відповідальності є юридичним нонсенсом. У таких випадках кримінальна справа підлягає закриттю на підставах п. 2 ст. 6 КПК України — за відсутністю в діях особи складу злочину.

1. Частина 2 ст. 11 КК вказує: «Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі».

2. Згідно з цим визначенням, першою обов'язковою умовою застосування ч. 2 ст. 11 є наявність у вчиненому діянні формально ознак діяння, передбаченого КК, тобто всіх тих юридичних об'єктивних і суб'єктивних ознак, що у відповідній статті Особливої частини КК характеризують певний злочин. Тим самим у вчиненому діянні знаходить своє відображення кримінальна протиправність як формальна ознака злочину, передбаченого законом. Якщо хоча б одна ознака, передбачена в статті Особливої частини, відсутня у вчиненому діянні, то ч. 2 ст. 11 не може бути застосована. Так, якщо при зловживанні владою або службовим становищем (ч. 1 ст. 364) відсутня істотна шкода охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб, і воно не було спрямоване на заподіяння такої шкоди, то таке зловживання службовим становищем не підпадає під ч. 2 ст. 11: у ньому немає однієї з обов'язкових ознак цього складу злочину. Таке діяння за своєю юридичною природою і характером протиправності не належить до злочинів, а є службовим проступком.

Однак вчинене діяння відповідно до ч. 2 ст. 11 КК лише формально містить в собі ознаки діяння, передбаченого в КК, тобто внаслідок всіх конкретних обставин воно не відповідає матеріальній ознаці злочину — його суспільній небезпечності. Відбувається розбіжність між законодавчою оцінкою типової суспільної небезпечності певного виду злочинної поведінки і небезпечністю конкретного випадку такої поведінки. Діяння, передбачене ч. 2 ст. 11, не містить тієї суспільної небезпеки, яка є типовою для злочину, а тому визнається малозначним: не заподіює шкоди охоронюваним законом суспільним відносинам або заподіює їм явно, очевидно незначну шкоду. У цьому і виражається друга обов'язкова умова застосування ч. 2 ст. 11 — малозначність діяння.

Третьою правовою умовою застосування цієї норми слід вважати суб'єктивну характеристику малозначного діяння, яке суб’єктивно не повинно бути спрямоване на заподіяння значної, істотної шкоди.

Тільки сукупність цих умов — формальної протиправності і малозначності — дає можливість визнати діяння малозначним, тобто таким, що не є злочином. Так, правильно було визнано малозначним придбання і збереження особою трьох бойових патронів до пістолета Макарова, хоча ст. 263 формально передбачає відповідальність за такий злочин, як незаконне зберігання, придбання боєприпасів до вогнепальної зброї.

Значення ч. 2 ст. 11 для поняття злочину полягає в тому, що вона конкретизує таку ознаку поняття злочину, як його суспільна небезпечність, тим самим підкреслюючи його матеріальну сутність.

ВИСНОВОК: Значення ч. 2 ст. 11 для поняття злочину полягає в тому, що вона конкретизує таку ознаку поняття злочину, як його суспільна небезпечність, тим самим підкреслюючи його матеріальну сутність.

Питання 3. Відмінність злочину від інших правопорушень.

Злочин — не єдиний вид правопорушення. Тому виникає питання про місце злочину в системі правопорушень, відмежування його від інших правопорушень: адміністративних, дисциплінарних, цивільно-правових. Питання це не лише теоретичне: той або інший вид правопорушень тягне за собою різну за суворістю відповідальність, різні обмеження для особи, яка його вчинила. Тому правильне визначення виду правопорушення має велике практичне значення не лише для охорони суспільних відносин, але й для захисту прав осіб, що їх вчинили.

Аналіз поняття злочину показує, що саме його суспільна небезпечність, її ступінь розкривають сутність злочину як виду правопорушення. Тому в кримінальному праві обґрунтовано визнається, що саме суспільна небезпечність є тим критерієм, що має бути покладений в основу відмежування злочину від інших правопорушень. Однак щодо питання, яким чином вона виконує цю розмежувальну функцію, серед науковців немає єдності.

Існують два різних підходи до вирішення цього питання. Одні юристи, відмежовуючи злочин від інших правопорушень, вважають, що лише злочин має суспільну небезпечність, що це специфічна соціальна властивість лише злочину. Інші правопорушення не є суспільно небезпечними: їм притаманна лише така властивість, як суспільна шкідливість. Тобто відповідно до такої точки зору має місце якісна різниця в соціальній природі злочину й інших правопорушень: злочин за своєю природою — це суспільно небезпечне діяння, а іншим правопорушенням така соціальна властивість не притаманна, вони є лише суспільно шкідливими, тобто здатні заподіювати шкоду окремим державним, суспільним, особистим інтересам. Таким чином, відповідно до цієї точки зору, злочин та інші правопорушення — якісно самостійні види правопорушень не лише за правовою природою, ознакою протиправності, але й за їх соціальним змістом — матеріальною ознакою.

Інша точка зору виходить з єдності соціальної природи всіх правопорушень — їх суспільної небезпечності. Тому відмінність між злочином та іншими правопорушеннями визначають за ступенем суспільної небезпечності. Специфіка злочину виявляється саме в підвищеному ступені суспільної небезпечності: він завжди є більш небезпечним, ніж будь-яке інше правопорушення. А тому відмінність злочину від інших правопорушень відрізняється кількісною, а не якісною характеристикою.

Така точка зору є більш обґрунтованою, оскільки будь-яке правопорушення заподіює шкоду (чи містить у собі загрозу заподіяння шкоди) певним суспільним відносинам, що й визначає його соціальну і правову природу як правопорушення. Але ступінь суспільної небезпечності різних видів правопорушень різна, а злочини в системі правопорушень — найбільш небезпечні. Це обумовлено і важливістю об'єкта, посягання на який визнається злочином, і характером і тяжкістю шкоди, способом вчинення діяння, формою і ступенем вини, мотивами і метою, а також всіма іншими об'єктивними і суб'єктивними його ознаками. Такий висновок підтверджується порівняльним аналізом злочинів та інших правопорушень, зокрема найбільш близьких до злочинів адміністративних деліктів.

Відповідно до ст. 9 Кодексу України про адміністративні правопорушення «адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачена адміністративна відповідальність». Частина 2 ст. 9 КпАП передбачає, що «адміністративна відповідальність за правопорушення, передбачені цим Кодексом, настає, якщо ці правопорушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до чинного законодавства кримінальної відповідальності». Виходячи з цього, можна виділити такі ознаки адміністративного правопорушення:

1) протиправність — правопорушення прямо передбачено в Кодексі України про адміністративні правопорушення;

2) винність — воно повинно бути вчинене умисно або з необережності;

3) правопорушення посягає на охоронювані законом об'єкти;

4) адміністративна караність — адміністративними правопорушеннями можуть бути визнані тільки такі діяння, за які передбачені заходи адміністративного стягнення. Заходами адміністративного стягнення є; попередження, штраф, сплатне вилучення предмета, що є знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, грошей, отриманих внаслідок вчинення адміністративного правопорушення, позбавлення спеціального права, наданого даному громадянину (права керувати транспортними засобами, права полювання), виправні роботи, адміністративний арешт.

Порівняння понять адміністративного правопорушення і злочину дозволяє визначити їхні спільні ознаки. Багато спільного й в характері заходів впливу (штраф, позбавлення спеціального права, виправні роботи — передбачені в ст. 24 КпАП як заходи адміністративного стягнення, а в ст. 51 КК — як види кримінального покарання). Однак порівняння близьких за характером діянь адміністративних правопорушень і злочинів чітко показує їх відмінність у ступені суспільної небезпечності, а відповідно, і різний ступінь суворості однойменних заходів впливу.

Насамперед наголосимо на тій обставині, що особлива важливість ряду об'єктів, наприклад, основ національної безпеки України, життя, здоров'я людини, виключає визнання посягань на них адміністративними правопорушеннями. Тому державна зрада, вбивство, тяжке тілесне ушкодження можуть вважатися лише злочинами. Посягання ж на інші об'єкти, наприклад, власність, громадський порядок, господарську діяльність, можуть бути як злочинами, так і адміністративними правопорушеннями. Однак у цих випадках їх правову природу визначають тяжкість шкоди, небезпечність способів, форма і ступінь вини, мотиви, мета, повторність та інші ознаки. Так, наприклад, ст. 164 КпАП передбачає відповідальність за «заняття господарською діяльністю без державної реєстрації або без спеціального дозволу (ліцензії), якщо його отримання передбачене законом», а стаття 202 КК визнає це діяння злочином, якщо воно було пов'язане з отриманням особою доходу у великих розмірах. Порушення вимог законодавства про працю передбачене в ч. 1 ст. 41 КпАП як адміністративне правопорушення. Якщо ж таке правопорушення було грубим, то воно є злочином і тягне за собою кримінальну відповідальність на підставі ст. 172 КК.

Аналіз поняття злочину показує, що саме суспільна небезпечність є тим критерієм, який відрізняє злочин від інших правопорушень.

Схема № 2. Відмінність злочину від інших правопорушень.

Суспільну небезпечність утворює ряд факторів:

• характеристика (з точки зору важливості) об'єкта злочину;

• характер та розмір заподіяної шкоди;

• характеристика об'єктивної сторони діяння — спосіб вчинення злочину, спосіб, знаряддя та засоби, з допомогою яких його вчинено, час, місце, обстановка, стан його скоєння;

• форми та ступінь вини особи, яка вчинила злочин;

• мотиви злочинної діяльності та мета, досягнення якої переслідувалось винним.

ВИСНОВОК:

Правильне вирішення питання про розмежування злочинів та інших правопорушень має важливе значення для дотримання як загальних, так і галузевих принципів кримінального.

Критеріями відмежування злочинів віл інших правопорушень є: 1) суспільна небезпека; 2) суб’єкт правопорушення; 3) винність; 4) кримінальна протиправність; 5) кримінальна караність.

Питання 4. Класифікація злочинів.

Під класифікацією злочинів розуміють поділ їх на групи залежно від того чи іншого критерію.

Можна виділити такі основні види злочинів:

- за ознаками та вида­ми об'єкта злочину (щонайменше 20 видів за розділами Особливої частини КК: злочини проти життя та здоров'я особи, злочини проти власності й ін.);

- за наявністю чи відсутністю предмета злочину (пред­метні (ст. 185) та безпредметні (ст. 296);

- за формами вини (умисні, необережні та злочини з подвійною формою вини); за мотивами вчинен­ня (з корисливих мотивів, хуліганських, з інших особистих мотивів та ін.);

- за суб'єктом (злочини із загальним суб'єктом і спеціальним); за ступенем тяжкості наслідків та ін.

Однак розвиток кримінального права останнім часом нерозривно по­в'язаний із завданням індивідуалізації кримінальної відповідальності та покарання залежно від тяжкості злочину. Кримінальні кодекси багатьох зарубіжних країн класифікують злочини залежно від їхньої тяжкості.

Саме така класифікація міститься в ч. 1 ст. 12 КК, в основу якої по­кладено ступінь суспільної небезпечності, що виражається в санкціях статей. У КК 1960 р. не було чітко визначеної системи класифікації зло­чинів, що створювало певні труднощі на практиці.

Кримінальні кодекси багатьох держав, прийняті в останні роки, тією чи іншою мірою передбачають спеціальні норми щодо класифікації злочинів залежно від їх тяжкості (ступеня суспільної небезпечності). Це, наприклад, КК Росії, Латвії, Іспанії.

Класифікація злочинів — це розподіл передбачених особливою частиною Кримінального кодексу норм па окремі групи за певними критеріями.

Критерії для здійснення класифікації обираються різноманітні.

Найбільш поширені такі:

• за ступенем суспільної небезпечності (ступенем тяжкості);

• за об'єктом злочинного посягання;

• за формою вини;

• за мотивом вчинення злочину;

• за моментом закінчення злочину.

За ступенем тяжкості (суспільної небезпечності) злочини поділяють на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі (ст. 12 КК).

Схема № 3. Класифікація злочинів за ступенем суспільної небезпеки.

Злочином невеликої тяжкості визнається злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м'яке покарання.

Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років.

Тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років.

Особливо тяжким злочином визнається злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічне позбавлення волі.

Слід зауважити, що запроваджена новим кримінальним кодексом класифікація злочинів дозволила впорядкувати питання застосування норм та інститутів кримінального права (наприклад, інститут умовно-дострокового звільнення від відбування покарання — ст. 81 КК, заміни невідбутої частини покарання більш м'яким — ст. 83 КК та ін.)

За об'єктом посягання злочини поділяють за ознаками родового об'єкта посягання на:

• злочини проти основ національної безпеки України;

• злочини проти життя та здоров'я особи;

• злочини проти волі, честі та гідності особи;

• злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи;

• злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина;

• злочини проти власності та ін.

За формою вини злочини поділяються на такі:

• умисні злочини (крадіжка, розкрадання, заняття проституцією, бандитизм та ін.);

• необережні злочини (вбивство через необережність, службова недбалість, необережне знищення або пошкодження військового майна та ін.)

Деякі злочини можуть вчинятись як умисно, так і необережно.

За мотивом скоєння злочину:

• корисливі (розбій, одержання хабара, втеча з місця позбавлення волі або з-під варти та ін.);

• із хуліганських мотивів (вбивство з хуліганських мотивів, хуліганство);

• вчинене з мотивів помсти (п. 8 ч. 2 ст. 115 КК, ст. ст. 348, 352 КК та ін.)

За моментом закінчення злочину:

• матеріальні — момент закінчення яких співвідноситься з моментом настання шкідливих наслідків (вбивство — ст.115 КК, крадіжка — ст. 185 КК, умисне знищення або пошкодження майна — ст. 194 КК та ін.);

• формальні — момент закінчення яких співвіднесено із вчиненням діянь, що утворює об'єктивну сторону складу злочину (розбій — ст. 187 КК, порушення обов'язків щодо охорони майна — ст. 197 КК, порушення порядку заняття підприємницькою діяльністю — ст. 202 КК та ін.);

• усічені — момент закінчення яких віднесено на ранню стадію розвитку злочинної діяльності (готування, або навіть виявлення умислу: бандитизм — ст. 257 КК, погроза знищення майна — ст. 195 КК та ін.)

Можливі й інші класифікації злочинів залежно від обраного критерію класифікації.

ВИСНОВОК:

Класифікація злочинів передбачає поділ їх на групи залежно від того чи іншого критерію.

Ст. 12 КК таким критерієм карегорізації злочинів називає ступінь їх тяжкості.

Залежно від ступеня тяжкості закон поділяє злочини на чотири категорії: злочини невеликої тяжкості; злочини середньої тяжкості; тяжкі злочини; особливо тяжкі злочини.

За родовим об’єктом посягання можна виділити двадцять видів злочинів – відповідно до назв розділів Особливої частини КК.

За характером суспільно небезпечних наслідків можна виділити злочини з наслідками: а) матеріального характеру (злочини, наслідком яких є майнова чи фізична шкода); б) нематеріального характеру (наслідки полягають у психологічній шкоді).

Форма вини є критерієм поділу усіх злочинів на: а) умисні злочини; б) необережні злочину; в) злочини, які можуть бути вчинені як умисно, так і через необережність; г) злочини з так званою змішаною формою вини.

Суб'єкт злочину може бути критерієм поділу злочинів на: а) злочини із загальним суб’єктом; б) злочини із спеціальним суб’єктом.

Література:

1. Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності: Постанова Пленуму Верховного суду України від 25 грудня 1992р.

2. Санталов А.И. Теоретические вопросы уголовной ответственности - Л., 1982.

3. Сахаров А. Преступления и преступность.// Сов. юстиция. – 1985 – № 11.

4. Чубарев В.Л. Тяжесть преступного деяния. – К.: Вища школа, 1992. – 171 с.

5. Яковлев А.М. Принцип социальной справедливости и основания уголовной ответственности. // Сов. государство и право. – 1983 – №3.

Тема № 5: Кримінальна відповідальність і її підстави

Навчальні питання:

1. Поняття та зміст кримінальної відповідальності.

2. Підстави кримінальної відповідальності.

3. Форми кримінальної відповідальності.

ВСТУП

У кримінальному законі поняття «кримінальна відповідальність» не розкривається, хоча і вживається досить широко. Тільки в Загальній частині КК ці слова вжито в назвах двадцяти статей.

У теорії кримінального права це поняття трактується по-різному. У загальному вигляді позиції криміналістів щодо змісту кримінальної відповідальності можна представити так:

а) як обов’язок особи не вчиняти злочинів;

б) як обов’язок особи відповідати згідно закону за вчинений злочин;

в) як реальний процес такої відповідальності.

Кожна з окреслених точок зору так чи інакше відображає зміст кримінальної відповідальності.

Питання 1. Поняття та зміст кримінальної відповідальності.

Наявність відповідальності базується на суб'єктивній можливості кожної особи обрати лінію власної поведінки в об'єктивно визначених межах (свобода волі), приймати рішення, базуючись на власній системі цінностей, поглядів та установок. Етимологічне розуміння терміна «відповідальність» означає покладений на когось обов'язок відповідати за вчинки, бути відповідальним за щось. Тобто кримінальна відповідальність, як різновид юридичної відповідальності, означає, що особа має бути відповідальною за свою поведінку, яка зумовлена вимогами кримінального закону. Отже, кримінально-правові норми зобов'язують особу поводити себе певним чином. Інакше кажучи, кримінальна відповідальність - це обов'язок особи, покладений на неї кримінальним законом, не вчиняти злочинів.

Така позиція повною мірою узгоджується з філософсько-соціологічним розумінням поняття відповідальності як такого, що відображає об'єктивний, історично конкретний характер взаємовідносин між особою, колективом, державою з точки зору усвідомленого здійснення взаємних вимог, що пред'являються до них. Вона грунтується і на положеннях кримінального закону. Так, вживання в КК терміна «Закон про кримінальну відповідальність» свідчить про те, що кримінальна відповідальність встановлюється (породжується) саме законом (нормами КК).

Відповідальність — категорія адресна, її несе той, хто зобов'язаний її нести або в зв'язку з покладенням обов'язку, або в зв'язку з прийняттям обов'язку відповідати.

Відповідальність є примусовим заходом. Однак ступінь примусу різниться залежно від виду відповідальності.

Через те, що існують різноманітні механізми регулювання суспільних відносин, існують і різноманітні види відповідальності: моральна; громадська; юридична.

Юридична відповідальність – це особливий вид правовідносин, що полягає у застосуванні порядку до правопорушника у встановленому процесуальному передбачених санкцією юридичної норми засобів державного примусу, виражених у формі позбавлень особистого, організаційного або майнового характеру.

Юридична відповідальність, у свою чергу, поділяється на види, які відомі з курсу теорії держави та права, залежно від виду правопорушення розрізняються такі види юридичної відповідальності:

1) кримінальна – настає за вчинення злочину;

2) адміністративна – настає за вчинення адміністративного проступку;

3) цивільно-правова – настає за вчинення цивільно-правового проступку;

4) дисциплінарна – настає за вчинення дисциплінарного проступку;

5) матеріальна – настає за вчинення дисциплінарного проступку, пов’язаного із заподіянням шкоди працівником роботодавцю.

Однак, в науці кримінального права немає єдиного розуміння кримінальної відповідальності одні автори ототожнюють її з кримінальним покаранням; інші характеризують кримінальну відповідальність як певного роду обов’язок особи, що вчинила злочин; треті розглядають її як конкретні кримінально-правові відносини; четверті розуміють кримінальну відповідальність як реалізацію санкції кримінально-правової норми; п’яті вважають кримінальну відповідальність осудом винного обвинувальним вироком суду за вчинений злочин із призначенням покарання або без нього тощо⁹.

Фріс В.П. розглядає кримінальну відповідальність як „покладений на особу державою або суспільством, чи прийнятий особою на себе самостійно обов'язок при порушенні кримінально-правових норм дати відповідь за свою поведінку компетентним органам і прийняти примусові заходи (покарання), адекватні ступеню суспільної небезпечності вчиненого злочину”¹⁰.

Одеські науковці визначають кримінальну відповідальність в своєму підручнику як, ту яка „представляет собой обязанность лица, совершившего преступление, претерпеть определенные лишения личного или имущественного характера за совершенное преступление”¹¹.

Коли ми визначаємо кримінальну відповідальність, необхідно виходити з того, що вона є одним із видів юридичної відповідальності. І хоча остання у правознавстві розуміється по-різному, проте у вузькому, спеціально правовому значенні вона тлумачиться як відповідальність ретроспективна, тобто як відповідна реакція держави на вчинене в минулому правопорушення. З цього погляду юридичну відповідальність можна визначити як вид і міру зазнавання особою, що вчинила правопорушення, певних обмежень прав і свобод людини, передбачених законом.

Таким чином, поняття кримінальної відповідальності відповідає родовим ознакам відповідальності юридичної і водночас характеризується своїми видовими, відмінними ознаками.

Ними є такі:

1. кримінальна відповідальність становить собою реальну взаємодію спеціальних органів держави і особи, визнаної винною у вчиненні злочину, внаслідок чого ця особа зазнає певних обмежень;

2. кримінальна відповідальність — це вид державного примусу, що знаходить своє вираження насамперед в осуді злочинця і його діяння обвинувальним вироком суду, а також у покладанні на винного додаткових позбавлень і обмежень;

3. вид і міра обмежень особистого (наприклад, позбавлення волі), майнового (наприклад, штраф) або іншого характеру (наприклад, позбавлення права обіймати певні посади), визначені тільки в кримінальному законі, перш за все у санкції статті КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;

4. зазнавання таких обмежень завжди носить вимушений, а не добровільний характер, оскільки їх застосування є обов'язком спеціально уповноважених органів держави;

5. кримінальна відповідальність можлива лише за вчинення злочину, що виступає як підстава такої відповідальності.

З урахуванням викладеного кримінальна відповідальність маємо можливість визначити як – вимушене зазнавання особою, яка вчинила злочин, державного осуду; а також передбачених КК обмежень особистого, майнового або іншого характеру, що визначаються обвинувальним вироком суду і покладаються на винного спеціальними органами держави.

Зміст кримінальної відповідальності визначається обсягом повноважень та обов'язків, які мають учасники кримінально-правових правовідносин.

Якщо розглянути їх обсяг стосовно кожного з учасників, то він може бути визначений в наступних межах:

а) для державних правоохоронних органів він визначається наявністю в них таких правових обов'язків:

• порушити кримінальну справу та притягнути особу в якості обвинуваченого;

• здійснити передбачені чинним кримінально-процесуальним законом заходи по збиранню та фіксації доказів, які підтверджують або спростовують вину особи у скоєнні злочину;

• застосовувати заходи для забезпечення реалізації кримінальної відповідальності.

• скласти обвинувальний висновок та передати справу до суду для вирішення питання про вину особи та призначення покарання;

• за наявності визначених законом обставин вирішити питання про можливість звільнення від кримінальної відповідальності;

• об'єктивно та неупереджено перевірити зібрані досудовим слідством докази вини особи в інкримінованому злочині;

• з'ясувати наявність обставин, які пом'якшують або обтяжують відповідальність;

• постановити вирок, виходячи із доведеності вини особи у вчиненні злочину з урахуванням характеристик, що визначають суспільну небезпечність діяння та особи, яка його вчинила;

• за наявності визначених законом обставин вирішити питання про звільнення від покарання або про звільнення від відбування покарання з випробуванням;

• забезпечити безумовну реалізацію вироку та досягнення мети кримінального покарання;

• за наявності визначених законом підстав прийняти рішення про дострокове звільнення від покарання, його заміну більш м'яким, про зняття судимості.

б) особа, яка вчинила злочин, зобов'язана:

• звітуватись перед правоохоронними органами про вчинене діяння;

• при визнанні винною у встановленому порядку отримати передбачене кримінальним законом покарання, прийняти його та відбути.

в) особа, яка вчинила злочин, має право:

• на застосування кримінального закону, який передбачає відповідальність саме за той злочин, який нею було скоєно;

• на призначення покарання, адекватного ступеню суспільної небезпечності вчиненого злочину та особи винного.

Схема № 1. Ознаки кримінальної відповідальності.

Види кримінальної відповідальності та її етапи

Серед завдань КК (ст. 1 КК) названо і запобігання злочинам, яке здійснюється шляхом визначення кола злочинів та покарань за них. Метою покарання (ст. 50 КК) також визначено запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так й іншими особами. Таким чином, закон вимагає від особи бажаної, правомірної поведінки. Невчинення особою злочинів (правомірна поведінка) говорить про реалізацію положень кримінального закону у відповідності до його вимог. Така поведінка особи отримала назву позитивної кримінальної відповідальності.

Порушення кримінально-правових заборон накладає на суб'єкта обов'язок піддатися дії кримінально-правових заходів та реально перетерпіти передбачені в законі міри впливу. Обов'язок суб'єкта бути відповідальним за вчинений ним злочин і перетерпіти передбачені законом міри — це негативна або ретроспективна (відповідальність за минулу негативну поведінку) кримінальна відповідальність.

Негативна (ретроспективна) кримінальна відповідальність характеризується:

• а) наявністю кримінально-правових заборон;

• б) вчиненням діяння, передбаченого КК, що містить склад злочину;

• в) реальним перетерпінням заходів, передбачених КК (об'єктивні ознаки),

• та г) обов'язком особи, яка вчинила діяння, передбачене КК, що містить склад злочину, піддатися заходам кримінально-правового характеру (суб'єктивна ознака).

Початком реалізації негативної кримінальної відповідальності в рамках кримінально-процесуальних відносин є передбачені законом дії відповідної службової особи чи органу щодо суб'єкта злочину, наслідками яких передбачаються його певні, визначені законом, обов'язки і права. Це наступний етап реалізації негативної кримінальної відповідальності в рамках кримінально-процесуальних відносин. Він, зокрема, охоплює собою затримання особи в процесуальному порядку, обрання запобіжного заходу, пред'явлення обвинувачення, винесення вироку й набрання ним законної сили.

Завершується реалізація негативної кримінальної відповідальності в рамках кримінально-процесуальних відносин засудженням особи і набранням законної сили обвинувальним вироком суду.

Після вступу обвинувального вироку з призначенням покарання в законну силу кримінальна відповідальність реалізується в рамках кримінально-виконавчих відносин, тобто під час відбування покарання. Це наступний етап реалізації негативної кримінальної відповідальності. Зазначимо, що на цьому етапі кримінально-правові відносини продовжують своє «життя». Це пов'язано з наявністю в особи судимості. А судимість накладає на особу певні кримінально-правові й загальноправові наслідки. Відбування покарання завершує реалізацію негативної кримінальної відповідальності в рамках кримінально-виконавчих відносин.

Після того, як особа відбула покарання, негативна кримінальна відповідальність реалізується в рамках кримінально-правових відносин за умови, що особа перебуває в стані судимості. І тільки її погашенням чи зняттям негативна кримінальна відповідальність завершується в повному обсязі, вичерпує себе.

Отже, негативна кримінальна відповідальність виникає із вчиненням особою передбаченого КК діяння, яке містить ознаки складу злочину, і завершується погашенням судимості.¹

¹ Щодо початкового моменту виникнення негативної кримінальної відповідальності в літературних джерелах висловлені й інші погляди. Відзначають, наприклад, що негативна кримінальна відповідальність настає з моменту вступу в силу обвинувального вироку суду.

Видається, що початковий момент виникнення негативної кримінальної відповідальності не пов'язаний із вступом у силу обвинувального вироку суду. Взагалі, негативна кримінальна відповідальність не виникає внаслідок констатації її у вироку чи в іншому процесуальному документі. Вона є результатом неправомірної поведінки особи, яка вчинила передбачене Кримінальним кодексом діяння, що містить склад злочину.

Рішення Конституційного Суду України в справі конституційного подання Міністерства внутрішніх справ України у світлі офіційного тлумачення положень ч. З ст. 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність) від 27 жовтня 1999 р. № 9 рп/99 про те, що кримінальна відповідальність настає з моменту вступу в силу обвинувального вироку суду, стосується не стільки моменту виникнення кримінальної відповідальності, скільки офіційної її констатації у вироку (офіційного підтвердження обов'язку винної особи піддатися кримінальній відповідальності) і початку її фактичної реалізації, тобто моменту, з якого починається фактичне перетерпіння винною особою заходів, зазначених у законі про кримінальну відповідальність, або з моменту, коли початі (застосовані) до цього заходи (наприклад, запобіжний захід у виді взяття під варту) були цілком законними.

Такий висновок повною мірою узгоджується з положеннями закону про кримінальну відповідальність. Так, у ч. 1 ст. 2 КК зазначено, що підставою кримінальної відповідальності є здійснення особою суспільно небезпечного Діяння, що містить склад злочину. І тому логічними і законними є дії працівників правоохоронних органів щодо порушення кримінальної справи, атриманні особи, що вчинила злочин, іт. п.

Графічно реалізація негативної кримінальної відповідальності виглядає так:

Етап вчинення злочину	Реалізується в рамках кримінально-правових відносин
Етап процесуальних дій щодо суб'єкта злочину	Реалізується в рамках: а) кримінально-правових відносин; б) кримінально-процесуальних відносин
Етап відбування покарання	Реалізується в рамках: а) кримінально-правових відносин; б) кримінально-виконавчих відносин
Етап судимості	Реалізується в рамках кримінально-правових відносин

Схема № 1. Реалізація негативної кримінальної відповідальності

ВИСНОВОК:

З урахуванням викладеного кримінальна відповідальність — це вимушене зазнавання особою, яка вчинила злочин, державного осуду, а також передбачених КК обмежень особистого, майнового або іншого характеру, що визначаються обвинувальним вироком суду і покладаються на винного спеціальними органами держави.

Серед завдань КК (ст. 1 КК) названо і запобігання злочинам, яке здійснюється шляхом визначення кола злочинів та покарань за них. Метою покарання (ст. 50 КК) також визначено запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так й іншими особами.

Питання 2. Підстава кримінальної відповідальності.

Підставою кримінальної відповідальності с наявність у вчиненому діянні складу злочину, передбаченого відповідною нормою Особливої частини Кримінального кодексу. Це знайшло свій вираз у ч. 1 ст. 2 КК України яка закріпила, що „Підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад злочину”.

Даний вид відповідальності суттєво різниться від інших видів юридичної відповідальності.

Кримінальна відповідальність настає в зв'язку з юридичним фактом, яким є вчинення злочину. Це пов'язано з виникненням з цього моменту специфічних кримінальних правовідносин, суб'єктами яких є, з одного боку, особа, яка вчинила злочин, а іншого, держава в особі органів, на які покладений обов'язок здійснювати боротьбу із злочинністю.

Кримінальні правовідносини знаходять свою реалізацію в кримінальному процесі.

Вона здійснюється в такій послідовності:

• порушення кримінальної справи;

• притягнення особи як обвинуваченого;

• складання обвинувального висновку і направлення справи до суду;

• постановляння обвинувального вироку з призначенням покарання та вступ його в законну силу;

• виконання покарання;

• наслідки відбування покарання — судимість;

• погашення чи зняття судимості.

У цьому положенні закону міститься відповідь на питання, за що і на якій підставі особа підлягає кримінальній відповідальності. Очевидно, що вона підлягає кримінальній відповідальності за вчинення такого суспільне небезпечного діяння, що містить ознаки певного складу злочину, передбаченого Кримінальним кодексом.

Тому і говорять, що єдиною підставою кримінальної відповідальності є

вчинення осо­бою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК України.

В межах єдиної підстави кримінальної відповідальності можна виділити її фактичну і юридичну сторони.

Фактична сторона — це вчинення в реальній дійсності суспільно небезпечного діяння, а юридична — це передбаченість такого діяння в КК.

Підставою кримінальної відповідальності є встановлення судом повної відповідності фактичної і юридичної сторін вчиненого. Відсутність такої відповідності свідчить і про відсутність підстави кримінальної відповідальності, тобто складу злочину.

Частина 3 ст. 2 КК передбачає, що ніхто не може бути притягнений до кримінальної відповідальності за той самий злочин більше одного разу. Це положення відповідає ч. 1 ст. 61 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Як відзначалося, кримінальна відповідальність — це реакція держави на вчинений особою злочин.

Така реакція знаходить своє вираження у певному правозастосовному акті органу держави — обвинувальному вироку суду.

В зв'язку з цим розрізняють матеріальну і процесуальну підстави кримінальної відповідальності.

Матеріальною підставою визнається злочин, а процесуальною — обвинувальний вирок суду.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 КК особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Моментом настання кримінальної відповідальності є момент вступу вироку в законну силу обвинувального вироку суду.

Цей висновок базується на ст. 62 Конституції України яка визнає, що „Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду”.

Існує і рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 р. в справі про депутатську недоторканність, в якому, зокрема, визначено, що „1.1. Кримінальна відповідальність настає з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду”¹².

Таким чином, обов'язок підкоритись кримінальному покаранню виникає лише після визнання особи винною вироком суду, який набрав законної сили. Ніхто не може бути визнаний злочинцем до того, як це визнає суд своїм обвинувальним вироком.

Схема № 2. Підстава кримінальної відповідальності.

ВИСНОВОК:

Серед підстав кримінальної відповідальності виділяють правову та фактичну.

Правовою підставою кримінальної відповідальності КК визначає наявність у вчиненому особою суспільно небезпечному діянні складу злочину, передбаченому КК.

Фактичною підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою діяння, передбаченого в КК, що містить склад злочину.

Особа не підлягає відповідальності, коли діяння вчинене нею за обставин, що виключають його злочинність.

Питання 3. Форми кримінальної відповідальності.

Кримінальна відповідальність реалізується у формах, визначених чинним Кримінальним кодексом.

Основною формою реалізації кримінальної відповідальності є винесення судом обвинувального вироку з призначенням засудженому відповідного виду та строку покарання, яке особою реально відбувається (наприклад, відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк)

Другою за поширеністю формою реалізації кримінальної відповідальності є винесення судом обвинувального вироку з призначенням відповідного виду та строку покарання з одночасним застосуванням звільнення від реального його відбування.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 75 КК, якщо суд при призначенні покарання у виді виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п’яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування з випробуванням.

Третю форму становлять випадки засудження винного без призначення покарання і звільненням від покарання на підставі ст. 74 ч. 4 КК у зв'язку із втратою особою, яка вчинила злочин, суспільної небезпеки або у зв'язку із зміною обстановки, що призвело до втрати діянням суспільно-небезпечного характеру.

ВИСНОВОК:

Кримінальна відповідальність реалізується у формах, визначених чинним Кримінальним кодексом.

Основною формою реалізації кримінальної відповідальності є винесення судом обвинувального вироку з призначенням засудженому відповідного виду та строку покарання, яке особою реально відбувається. Як свідчить статистика, суди України виносять вироки до реального відбування покарання у 46,4% випадків.

Другою за поширеністю формою реалізації кримінальної відповідальності є винесення судом обвинувального вироку з призначенням відповідного виду та строку покарання з одночасним застосуванням звільнення від реального його відбування. Ця форма становить 52,9% у загальній масі випадків притягнення до кримінальної відповідальності.

Третю форму становлять випадки засудження винного без призначення покарання і звільненням від покарання на підставі ст. 74 ч. 4 КК у зв'язку із втратою особою, яка вчинила злочин, суспільної небезпеки або у зв'язку із зміною обстановки, що привело до втрати діянням суспільно небезпечного характеру. На жаль, кількість цих випадків настільки незначна, що навіть не виділяється у судовій статистиці на загальнодержавному рівні.

Література:

1. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положень частини третьої статті 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканість) від 27 жовтня 1999 р. // Офіційний вісник України. — 1999. — №44. — Ст. 2193.

2. Багрий-Шахматов Л.В. Социально-правовые проблемы уголовной ответственности и форм ее реализации: Общая часть: Курс лекций. — Одесса: АТ “Бахва”, 1998. – 192 с.

3. Братусь С.Н. Юридическая ответственность и законность. — М., — 2001. – 203 с.

4. Лесниевская-Костарева Т.А. Дифференциация уголовной ответственности. Теория и законодательная практика. — М., — Норма. — 1998. — 287с.

5. Юриста О. Динаміка правоохоронних відносин // Право України. — 2001. — № 2. — С. 31—34.

Лекція № 6: Склад злочину

Навчальні питання:

1. Поняття та значення складу злочину.

2. Елементи та ознаки складу злочину.

3. Види складів злочину.

4. Кваліфікація злочинів.

ВСТУП

Чинний КК не містить загального поняття складу злочину. Склад злочину – це своєрідна юридична абстракція, що встановлена наукою кримінального права. Її формулювання базується на законодавчому визначенні підстави кримінальної відповідальності (ч.1 ст. 2 КК), матеріально-формальному понятті злочину (ст. 11 КК) та теоретичному узагальненні ознак складів злочинів, що передбачені норами Особливої частини КК.

Тому тільки сукупність вказаних у законі ознак, суттєвих для визначення суспільної небезпеки та характеру певного виду злочину, утворює склад злочину, факт встановлення якого і є підставою для кримінальної відповідальності та кваліфікації злочину за певною статтею КК.

Перше питання. Поняття та значення складу злочину

Історія розвитку кримінально-правової науки свідчить про те, що спочатку поняття «склад злочину» (corpus delicti - лат.) мало не матеріальне, а виключно процесуальне значення. Під ним розумілися лише сліди, що їх залишає злочинне діяння в матеріальному світі: мрець, знаряддя вбивства, знаряддя та засоби вчинення інших злочинів тощо. За таких обставин встановлення складу злочину надавало можливість переконатися в наявності події злочину та являло собою першу стадію процесу. Другою стадією був так званий спеціальний розшук злочинця. В англійському праві термін «corpus delicti» і досі має процесуальний, доказувальний відтінок і служить об'єктивним свідченням вчинення злочину.

Наукова розробка інституту складу злочину обумовила те, що поняття «склад злочину» міцно завоювало позиції у матеріальному праві - передусім кримінальному праві Німеччини, де до середини XIX століття склалося відносно стале вчення про склад злочину.

Завдяки дослідженням німецького вченого Белінга під складом злочину, у вузькому значенні слова, почали розуміти опис у законі індивідуальних ознак злочину, що характеризують притаманний для даного злочину зміст і за якими він відрізняється від інших злочинів.

Відомий російський вчений-юрист М. С. Таганцев визначив склад злочину як сукупність своєрідних рис або ознак, на підставі яких злочинне діяння входить до групи юридичних відносин як кримінально карана неправда¹³.

У сучасному вітчизняному кримінальному праві найбільшого поширення набуло поняття складу злочину, сформульоване А. Н. Трайніним, який визначив склад злочину як сукупність встановлених кримінальним законом об'єктивних і суб'єктивних ознак, що характеризують суспільно небезпечне діяння як злочин¹⁴.

З огляду на це, можна дійти висновку, що злочин являє собою конкретний акт поведінки особи, а склад злочину - юридичну абстракцію, його законодавчу модель, без якої конкретне діяння неможливо визнати злочинним.

Поняття злочину необхідно відрізняти від поняття складу злочину. Вони співвідносяться між собою як антисуспільне явище, котре вносить певні деструктивні зміни в суспільні відносини (злочин), та юридична конструкція, яка встановлює відповідальність за злочин і закріплює її на рівні норм Особливої частини КК.

Склад злочину – це одне з стержневих понять кримінального права України, оскільки в межах вчення про склад злочину розвиваються всі основні інститути кримінального права. Він має велике значення для вирішення питань злочинності або не злочинності діяння, правильної кваліфікації вчиненого, криміналізації (декриміналізації) суспільно небезпечних діянь.

Згідно статті 2 Кримінального кодексу України “підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим кодексом”. Про склад злочину як підставу кримінальної відповідальності чітко говориться в кримінально-процесуальному законодавстві. Так, відповідно до його норм кримінальна справа не може бути порушеною, а порушена підлягає припиненню за відсутністю в діянні складу злочину. Там же встановлено, що найважливіше питання, яке зобов'язаний з'ясувати суд при винесенні вироку – чи містить дане діяння склад злочину. Але в тому випадку, коли буде встановлено, що в діянні підсудного немає складу злочину, суд виносить виправдувальний вирок. Цим визначаються величезна роль і значення складу злочину в кримінальному праві України.

Під складом злочину в теорії кримінального права розуміють сукупність закріплених у кримінальному законі юридичних (об’єктивних та суб’єктивних) ознак, що визначають вчинене суспільно небезпечне діяння як злочинне.

В теорії кримінального права існує нагальна необхідність розмежування термінів склад злочину, поняття злочину, конкретний злочин, диспозиція норми, диспозиція статті та інших - котрими оперує кримінальне право.

Як законодавче так і доктринальне визначення поняття злочину розкриває переважно соціально-політичну характеристику діяння та дозволяє лише відмежувати злочинне діяння від інших правопорушень і діянь, що не є злочинами. Ознаки злочину, передбачені його законодавчим та доктринальним визначенням не дозволяють відмежовувати один злочин від іншого. Так наприклад вбивство буде так само відповідати ознакам суспільної небезпечності, протиправності, винності та вчинення діяння суб’єктом злочину¹⁵як і незаконне заволодіння транспортним засобом. Для того щоб відмежовувати один злочин від іншого існує поняття складу злочину.

Склад злочину представляє собою нормативну модель або шаблон, котрий містить повний набір юридично значимих ознак злочину окремого виду (наприклад вбивства). Така модель дозволяє виявити серед великої кількості ознак фактично вчиненого діяння ознаки злочину певного виду і прийти до висновку що особою вчинений саме цей злочин (вбивство, крадіжка, грабіж чи ін.).

Таким чином і визначення злочину і склад злочину це дві окремі сукупності ознак котрі хоча багато в чому і співпадають але взагалі з різних боків характеризують одне і те ж саме явище – фактично вчинене діяння (конкретний злочин).

Склад злочину не можна ототожнювати із конкретним злочином, оскільки об’єм ознак злочину та складу злочину є різним. З одного боку конкретний злочин має набагато більше ознак ніж склад злочину, а з іншого боку склад злочину містить ознаки не одного конкретного злочину, а усіх злочинів даного виду.

У процесі застосування кримінального законодавства юристам доводиться мати справу з одного боку з обставинами фактично вчиненого діяння (конкретного злочину), а з іншого із кримінально-правовою нормою, закріпленою у статтях Кримінального кодексу, котра визнає злочином подібні діяння. Склад злочину у даному випадку не ототожнюється ні з фактично вчиненим діянням (це вже доводилось вище) ні з кримінально-правовою нормою. Кримінально-правова норма на відміну від складу злочину містить не лише ознаки злочину (у диспозиції) а й встановлює санкцію за його вчинення, а також передбачає умови її застосування (у гіпотезі). Крім того, ствердження, що диспозиція кримінально-правової норми містить ознаки злочину є досить умовним, оскільки змістом будь-якої кримінально-правової норми є не ознаки складу злочину, а вимога про не вчинення негативного діяння.

З’ясуємо чи не співпадає склад злочину із диспозицією статті Особливої частини Кримінального кодексу. Найбільш суттєві та специфічні ознаки складу злочину дійсно описані у тексті диспозиції статті (частини статті) Особливої частини Кримінального кодексу. Але це далеко не всі ознаки; інші – описуються у статтях Загальної частини Кримінального кодексу, оскільки притаманні всім злочинам чи багатьом з них. Так у ст.ст. 19, 20, 22 Кримінального кодексу закріплюється вимоги до суб’єкта злочину (фізична, осудна особа, яка досягла визначеного в законі віку), у ст.ст. 24, 25 розкривається зміст умислу та необережності. Певні ознаки складу злочину з’ясовуються в результаті тлумачення кримінального закону. Таким чином поняття складу злочину не співпадає ні з кримінально-правовою нормою ні з текстом статті Особливої частини Кримінального кодексу.

Важливо зазначити і те, що склад злочину — це реально існу­юча система ознак, а не плід людської фантазії або просто вигадка А якщо це об'єктивна реальність, то п можна пізнати і використати в практичній діяльності

Звичайно, коли ми говоримо, що всі ознаки будь-якого складу включені в той чи інший кримінальний закон, то при цьому врахо­вується, що ці ознаки зовні не завжди очевидні, бо вони певною мірою формалізовані і у самому тексті закону можуть зазначатися як безпосередньо, так і через систему юридичних понять і категорій.

Так, у ст 185 КК досить докладно закріплені ознаки складу кра­діжки, як таємного викрадення чужого майна Тут зазначений пред­мет посягання (чуже майно), описаний характер дії (таємне викра­дення), але в той же час нічого не говориться про суб'єкта злочину, форму вини й інші ознаки цього складу Усі ці ознаки мають загаль­ний характер і тому закріплені в нормах Загальної частини, до яких і потрібно звертатися Наприклад, зі змісту статей 18, 19 і 22 випли­ває, що суб'єктом крадіжки може бути лише осудна особа, якій до вчинення злочину виповнилося чотирнадцять років Порівняльний же аналіз статей 24 і 185 показує, що крадіжка як діяння, свідоме і спрямоване на отримання наживи, може буги вчинена лише з пря­мим умислом Визнаючи місце розташування ст 185 у системі Особ­ливої частини (глава VI «Злочини проти власності»), слід зробити висновок, що об'єктом крадіжки є відносини власності.

Таким чином, склад злочину є єдиною і достатньою підставою кримінальної відповідальності встановлення його ознак у конкретному суспільна небезпечному діянні особи означає, що є все необхідне для криміна­льної відповідальності

Тим самим склад злочину визначає і межі розслідування, тому що основним завданням слідства саме і є встановлення об'єктивних і суб'єктивних ознак складу злочину

Важливе значення складу злочину виявляється і в тому, що він дозволяє провести, по-перше, чітке розмежування між злочином і провиною, тобто незлочинним суспільне небезпечним діянням, по-друге, відмежувати один злочин від будь-якого іншого (наприклад, крадіжку від грабежу, зловживання владою або службовим станови­щем від перевищення влади або службових повноважень)

У законодавчій практиці за допомогою складу здійснюється криміналізація (декриміналізація) суспільне небезпечних діянь Тому склад злочину, як і вчення про нього, утворює той інструмент, за допомогою якого законодавець і здійснює кримінальну політику в галузі криміналізації діянь

ВИСНОВОК:

Викладене дозволяє зробити такі важливі висновки

1) склад злочину являє собою певну сукупність об'єктивних і суб'єктивних ознак, що визначають конкретне суспільно небезпечне діяння як злочинне;

2) тільки в кримінальному законі встановлюється сукупність зазначених ознак;

3) перелік складів злочинів, передбачених законом, є вичерпним;

4) тільки у складі злочину визначається характер та обсяг відповідальності за вчинений злочин.

Друге питання. Елементи та ознаки складу злочину

Як уже зазначалось, склад злочину утворює лише певна кількість ознак, що встановлюється тільки кримінальним законом.

Сам термін «склад» передбачає наявність якоїсь єдності, чогось цілого, що утворюється з певних складових частин.

Наука в багатьох випадках при дослідженні якогось складного явища вдається спочатку до його розподілу на складові, які дослідити простіше, а згодом, складаючи вже досліджені складові до одного цілого, формує уявлення стосовно явища в цілому.

Кримінально-правова наука, досліджуючи інститут складу злочину, вдалася саме до такого прийому, що дало можливість отримати позитивні результати.

Виходячи із законодавчих положень, наука кримінального права визначила, що склад злочину утворюють чотири елементи: об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона.

Саме по змісту ознак, що утворюють ці елементи й у цілому склади можна відрізняти один злочин від іншого (крадіжку від грабіжу, вбивство від хуліганства та ін.) Ознаки, що характеризують об’єкт і об’єктивну сторону прийнято називати об’єктивними, а суб’єкт і суб’єктивну сторону – суб’єктивними ознаками злочину.

Кожен з елементів складу злочину характеризують певні ознаки. Так, до ознак об'єкта злочину, крім суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом, віднесено предмет злочину. Об'єктивну сторону характеризують: дія (бездіяльність), злочинні наслідки, причиновий зв'язок між дією (бездіяльністю) та наслідками, що настали, час, місце, спосіб, обстановка, знаряддя та засоби вчинення злочину. Суб'єкт злочину: осудність, вік, з якого настає кримінальна відповідальність, посадове становище, відношення до військової служби тощо. Суб'єктивну сторону: вина, мотив, мета та емоційний стан.

Об'єкт злочину – це те, на що завжди посягає злочин і чому він завжди заподіює певної шкоди.

Під об’єктом розуміють ті інтереси (блага), яким заподіюється чи може бути заподіяна шкода в результаті злочинного замаху і які охороняються кримінальним законом від цих зазіхань. Інші науковці під об’єктом злочину розуміють певні суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом, існують, також, інші погляди на об’єкт злочину. Кожна з цих позицій має багато переваг та недоліків та до цього часу не була повністю спростованою. Об'єкт, як правило, не вказується законодавцем у диспозиції кримінально-правової норми. Він визначається або по розташуванню даної норми в системі інших норм кримінального права, або шляхом логічного аналізу змісту самої норми чи назви статті Особливої частини Кримінального кодексу, де закріплена ця норма.

Об'єктивна сторона злочину – зовнішня сторона злочину (або зовнішній акт поведінки), що характеризується суспільно небезпечним діянням (дією чи бездіяльністю), суспільно небезпечними наслідками, причинним зв'язком між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місцем, часом, обстановкою, способом, а також засобами вчинення злочину.

Названий акт поведінки заподіює чи створює погрозу заподіяння шкоди об'єкту злочину.

Обов'язковими (необхідними) ознаками об'єктивної сторони як елемента складу злочину є діяння (дію чи бездіяльність), суспіль­не небезпечні наслідки і причинний зв'язок Тому у злочинах з так званим матеріальним складом має бути встановлений причинний зв'язок між дією (бездіяльністю) і суспільне небезпечним наслідком, що настав.

Суб'єкт злочину це фізична, осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до Кримінального Кодексу України може наставати кримінальна відповідальність (ст. 18 КК).

Тому юридичні особи (підприємства, організації, установи, по­літичні партії, громадські організації і тд ) не можуть бути суб'єк­тами злочинів Неприпустимою є колективна відповідальність за вчинені окремими особами злочини.

Відповідно до ст 19 КК суб'єктом може бути тільки осудна осо­ба, тобто така, яка під час вчинення передбаченого кодексом діян­ня, могла усвідомлювати свої ди (бездіяльність) і керувати ними Тому особа, яка під час вчинення суспільне небезпечного діяння перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психіч­ною захворювання, і тимчасового розладу психічної діяльності, не­доумства або іншого хворобливого стану психіки (ч 2 ст 19), не під­лягає кримінальній відповідальності.

У частині 1 ст 22 КК встановлюється, що кримінальна відпові­дальність за загальним правилом настає з шістнадцяти років, а за окремі злочини, вичерпний перелік яких передбачений у ч 2 ст 22 (наприклад, вбивство розбій, зґвалтування), відповідальність вста­новлюється з чотирнадцяти років.

Суб'єктивна сторона злочину – внутрішня сторона злочину, тобто психічна діяльність особи, що відображає ставлення її свідомості і волі до суспільно небезпечного діяння, котре нею вчинюється, і до його наслідків.

Суб’єктивна сторона є внутрішньою (на відміну від об'єктивної сторони) характеристикою змісту злочину. Вона містить внутрішні психічні процеси котрі характеризують свідомість та волю особи в момент вчинення злочину.

Суб’єктивну сторону злочину характеризують такі ознаки як: вина, що проявляється в особливому психічному відношенні суб'єкта до вчиненого ним забороненого кримінальним законом діяння і його наслідкам у формі умислу чи необережності, а також мотив та мета злочину.

Будь-який з вказаних елементів представляє собою складну систему ознак, тому в рамках цього розділу була лише у загальних рисах зазначена їх суть.

З цих ознак, що наповнюють правовий зміст елементів складу злочину, обов'язковими, тобто необхідними, є ознаки складу злочину, що притаманні всім злочинам без винятку. Відсутність таких ознак свідчить про відсутність певного елементу складу злочину і, відповідно, самого складу злочину. До таких обов'язкових ознак складу злочину відносяться:

а) суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом;

б) злочинна дія (бездіяльність);

в) ознаки загального суб'єкта (фізична особа, осудність, вік, з якого настає кримінальна відповідальність);

г) вина (умисел або необережність).

Таким чином, в межах загального поняття складу злочину всі ознаки, що характеризують елементи складу, поділяються на дві групи: уже розглянуті нами необхідні (обов'язкові) ознаки, і другу групу складають факультативні (необов'язкові) ознаки.

Обов’язковими називають ознаки притаманні складам усіх злочинів без винятку.

Вони вивчаються теорією кримінального права при вивченні загального поняття складу злочину. Вчення про загальне поняття складу злочину базується на теоретичному узагальненні усіх типізованих ознак, що належать всій сукупності складів конкретних злочинів. Практичне призначення загального складу злочину полягає у пізнанні, конструюванні та класифікації конкретних складів. До обов’язкових ознак загального складу злочину відносять наступні: для об’єкта злочину – соціальні інтереси чи блага (суспільні відносини), що охороняються кримінальним законом; для об'єктивної сторони – діяння (дія чи бездіяльність); для суб’єкта – фізична особа, осудність, вік; для суб'єктивної сторони – вина. Ці ознаки є обов’язковими для всіх без виключення складів злочину. Конкретний склад злочину, як правило містить інші крім названих ознаки, котрі для нього є обов’язковими, але стосовно загального поняття складу злочину вважатимуться факультативними.

Факультативними називають ті ознаки, котрі є обов'язковими для одних складів і необов'язковими для інших.

До таких ознак відносять час, місце, обстановку та спосіб вчинення злочину, мотив та мету, ознаки, що характеризують спеціального суб’єкта злочину і т. ін. Наприклад для розбою, така ознака цього складу як мета (заволодіння чужим майном) є обов’язковою, а для умисного пошкодження чужого майна мета не впливає на наявність чи відсутність цього складу злочину, і тому є факультативною ознакою. Таким чином, факультативні ознаки у випадках, коли вони передбачені законодавцем як складові частини конкретного складу злочину – вважаються обов’язковими ознаками цього складу. У всіх інших випадках факультативні ознаки знаходяться за межами конкретного складу злочину та враховуються судом при призначенні покарання винному як обставини що обтяжують або пом’якшують відповідальність.

ВИСНОВОК:

Виходячи із законодавчих положень, наукою кримінального права визначено, що склад злочину утворюють чотири елементи: об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт, суб’єктивна сторона.

Кожен з елементів складу злочину характеризують певні ознаки. Так, до ознак об’єкта злочину, крім суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом, відноситься предмет злочину. Об’єктивну сторону характеризують: дія чи бездіяльність, суспільно небезпечні наслідки, причинний зв'язок, місце, час, спосіб, обстановка, знаряддя та засоби вчинення злочину. Суб’єкт злочину: осудність, вік, з якого настає кримінальна відповідальність, посадове становище. Суб’єктивну сторону: вина, мотив, мета, емоційний стан.

Третє питання. Види складів злочину

Виділення окремих видів складів злочинів (їх класифікація) має важливе значення для пізнання окремих складів злочинів і вста­новлення їх істотних ознак, а в кінцевому підсумку — для точної кваліфікації злочину.

Склади можна класифікувати за різними критеріями: за ступенем суспільної небезпечності; за структурою, тоб­то за способом описування ознак складу в законі; за особливістю законодавчого конструювання.

Класифікація складів злочинів має велике значення для пізнання окремих складів злочину та для правильної кваліфікації злочинів.

Найчастіше склади злочину класифікують:

• за ступенем суспільної небезпеки:

• основний (простий)

• кваліфікований (з обтяжуючими, кваліфікуючими ознаками);

• склад з особливо обтяжуючими (особливо кваліфікуючими) ознаками;

• пом’якшуючими ознаками (так званий привілейований склад).

• за способом описання ознак складу в законі:

• прості;

• складні.

• за особливостями законодавчого конструювання:

• матеріальні;

• формальні;

• усічені.

За ступенем суспільної небезпеки.

Основним (простим) визнається склад злочину, що містить сукупність об'єктивних та суб'єктивних ознак, що завжди мають місце при вчиненні цього виду злочину, однак не передбачає додаткових ознак, що підвищують чи знижують рівень суспільної небезпеки вчиненого.

Так у ч.1 ст.186 Кримінального кодексу дається визначення грабежу, як відкритого викрадення чужого майна і не передбачено обставин що обтяжують або пом’якшують відповідальність.

Кваліфікованим визнається склад злочину, котрий містить обтяжуючі вину обставини (кваліфікуючі ознаки), наявність яких тягне підвищене покарання у порівнянні зі злочином, що утворює основний склад.

Так у ч.2 ст.186 Кримінального кодексу передбачається підвищена відповідальність за кваліфікований грабіж (поєднаний з насильством, яке не є небезпечним для життя та здоров’я потерпілого або вчинений повторно чи за попередньою змовою групою осіб і т.д.). У даному випадку такі ознаки як насильство, повторність, попередня змова групи осіб виступають кваліфікуючими обставинами. Також, наприклад, склад злочину, що описаний у ч. 2 ст. 115 КК (умисне вбивство при обтяжуючих обставинах), ч. 2 ст. 186 КК (грабіж, вчинений повторно).

Іноді законодавець, враховуючи особливу ступінь тяжкості вчиненого злочину виділяє різновиди кваліфікованого складу у вигляді складів злочину із особливо обтяжуючими (кваліфікуючими) обставинами, тобто такими, які надають злочину особливої суспільної небезпечності (наприклад, ч. 3, 4 та 5 ст. 186 Кримінального кодексу).

Особливо кваліфікованим є склад злочину з особливо кваліфікуючими обставинами (ознаками). У такому складі міститься вказівка на обставини, що додають злочинові особливої суспільної небезпеки. Такими є, наприклад, склади злочинів, що описані у частинах 3, 4, 5 ст. 185 КК (крадіжка, поєднана з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище або що завдала значної шкоди потерпілому, вчинена у великих розмірах, вчинена в особливо великих розмірах або організованою групою).

Склад злочину з пом'якшуючими обставинами (інколи його ще називають привілейованим) - це склад злочину з обставинами (ознаками), що значною мірою знижують суспільну небезпеку даного виду злочину. До таких складів злочинів належать, зокрема, склади злочинів, описані у статтях 116-118 КК: умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання, умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини, умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця.

За способом опису.

Простий склад злочину характеризується однією формою вини, містить опис одного діяння, що посягає на один об’єкт.

Наприклад: крадіжка (ст.185 КК), умисне вбивство (ст.115 КК), давання хабара (ст.369 КК).

Складним вважають склад злочину із кількома об’єктами або яким передбачено дві чи більше дії або дві різні форми вини.

Складний склад злочину характеризується наявністю:

а) двох і більше безпосередніх об'єктів (наприклад, склад розбійного нападу - ст. 187 КК),

б) двох форм вини - складної (змішаної) (наприклад, склад умисного тяжкого тілесного ушкодження, яке потягло за собою смерть потерпілого - ч. 2 ст. 121 КК),

в) двох або більше дій, що утворюють об'єктивну сторону складу злочину (наприклад, ст. 357 КК - викрадення, привласнення, вимагання офіційних документів, штампів чи печаток або заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання особи своїм службовим становищем, хуліганство, пов’язане з опором представникові влади або представникові громадськості (ч.3 ст.296 КК)..).

До числа складних належать також склади злочинів, об'єктивна сторона яких характеризується різними способами вчинення злочину або настанням різних наслідків.

До складних, також належать альтернативні склади злочину, об’єктивна сторона яких описує не одну злочинну дію чи спосіб дії, або не один злочинний наслідок, а кілька варіантів, наявність хоча б одного з яких є підставою для вирішення питання про кримінальну відповідальність. Так, державна зрада в ст 111 визна­чена як злочин, що може бути вчинений шляхом переходу на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту, шпигунство, надання іноземній державі, іноземній організації або іх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності про­ти України Як видно, кожна з названих дій утворює об'єктивну сто­рону зазначеного злочину У той же час склад злочину зазначений у ч 1 ст 277, передбачає відповідальність за умисне руйнування або пошкодження транспортних засобів за умови настання будь-якого з зазначених у даній статті наслідків аварії поїзда, судна, порушення нормальної роботи транспорту, створення небезпеки для життя лю­дей, настання інших тяжких наслідків

За особливостями конструкції.

Залежно від конструкції об'єктивної сторони розрізняють злочини з матеріальним, формальним та усіченим складом.

У матеріальних складах момент закінчення злочину законодавець пов'язує з настанням злочинних наслідків (злочинного результату).

Тому обов'язковою ознакою об'єктивної сторони у таких складах злочину виступають суспільно небезпечні наслідки. У випадках коли діяння, спрямоване на досягнення злочинного результату, обов'язкового для даного складу, не призвело до його настання, закінченого злочину не буде. Винний у такому випадку буде нести відповідальність за замах на відповідний злочин. Наприклад умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст.122 КК).

Формальними визнаються склади, у яких для наявності закінченого злочину потрібно лише вчинити діяння, зазначене в законі.

Безумовно, що і в злочинах з формальним складом має місце настання певних наслідків, але вони не віднесені законом до числа ознак злочину і перебувають немовби за межами складу злочину. Настання таких наслідків не впливає на кваліфікацію злочину і може враховуватись лише при призначенні покарання. До злочинів із формальним складом віднесені одержання хабара (ст. 368 КК), дезертирство (ст. 408 КК), хуліганство (ст. 296 КК) та інші.

Різновидом злочинів із формальним складом визнаються так звані усічені склади злочинів, які у зв'язку з їх підвищеною суспільною небезпекою визнаються закінченими на більш ранніх стадіях вчинення злочину: готуванні або замаху. Момент закінчення злочину у таких складах переноситься на стадію попередньої злочинної діяльності. Так, розбій (ст. 187 КК) вважається закінченим із моменту нападу, а не з моменту заволодіння майном, а бандитизм (ст. 257 КК) - з моменту організації банди. Іншими словами, закон конструює ці злочини таким чином, що вони вважаються закінченими з моменту вчинення діяння, яке за своїм змістом є попередньою злочинною діяльністю.

У кримінально-правовій літературі йдеться ще й про формально-матеріальні¹⁶склади злочинів. До цих складів С. Д. Шапченко відносить злочини, момент закінчення яких пов'язаний як з часом вчинення діяння, так і з часом настання передбачених у відповідній нормі наслідків. Типовим прикладом, на його думку, є особливо кваліфікований склад зґвалтування (ч. 4 ст. 152 КК). Вважаючи зґвалтування, що спричинило особливо тяжкі наслідки, а також зґвалтування малолітньої чи малолітнього одним юридичним складом злочину, Шапченко С. Д. робить висновок, що це і є формально-матеріальний склад злочину: якщо в специфічну конструкцію особливо кваліфікованого складу зґвалтування входять особливо тяжкі наслідки, він розглядається як матеріальний; якщо ж ця конструкція особливо тяжких наслідків не містить - зґвалтування малолітньої чи малолітнього - цей склад розглядається як формальний.

До цього ж виду складів злочину віднесено й такі злочини, що вважаються закінченими як з моменту настання злочинного наслідку, так і з моменту вчинення замаху на його досягнення (наприклад, посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя,- ст. 379 КК).

ВИСНОВОК:

Побудова складів злочинів підпорядкована певним закономірностям, які залежать від розташування елементів і ознак складу злочину між собою. Виходячи з цих закономірностей, прийнято виділяти види складів злочинів.

За ступенем суспільної небезпеки розрізняють: основний, кваліфікований, особливо кваліфікований та склади злочинів із пом’якшуючими обставинами.

Залежно від способу описання злочину в законі розрізняють простий і складний склади злочинів.

Залежно від конструкції об’єктивної сторони розрізняють злочини з матеріальним, формальним та усіченим складом.

Четверте питання. Кваліфікація злочинів

Кваліфікація злочину є центральним питанням вирішення будь-якої кримінальної справи. Відповіді на питання, який саме злочин вчинено, хто його вчинив, винний він у цьому чи невинний, якого заслуговує покарання, можна одержати тільки в результаті правильної кваліфікації.

Кримінально-правова наука розробила поняття кваліфікації злочинів після Другої світової війни. В 1947 році А. А. Герцензон визначив кваліфікацію як встановлення відповідності конкретного діяння ознакам того чи іншого складу злочину, передбаченого кримінальним законом¹⁷.

Свого подальшого розвитку поняття кваліфікації набуло в наукових працях таких учених-правознавців, як В. М. Кудрявцев, Б. А. Курінов, С А. Тарарухін, В. О. Навроцький, які розглядають кваліфікацію не тільки як процес встановлення точної відповідності між ознаками діяння й ознаками складу злочину, передбаченого кримінальним законом, а ще і як юридичне закріплення в офіційному документі результату встановленої чи невстановленої відповідності.

Сучасна кримінально-правова доктрина України дає декілька визначень поняттю “кваліфікація злочинів”. Найбільш вживаним є таке визначення: кваліфікація злочинів – це встановлення і юридичне закріплення точної відповідності між ознаками діяння, вчиненого суб’єктом, й ознаками складу злочину, передбаченого законом про кримінальну відповідальність.

У широкому розумінні кваліфікація злочинів – це:

1) “результат кримінально-правової оцінки діяння органами дізнання, попереднього розслідування, прокуратури та суду внаслідок чого констатовано, що скоєне є злочином, визначена норма(и) кримінального закону, яка(і) передбачає(ють) відповідальність за скоєне, встановлена відповідність між юридично-значущими ознаками посягання і ознаками злочину, передбаченими законом і процесуально закріплений висновок про наявність такої відповідності” (професор В. Навроцький)¹⁸;

2) “кримінально-правова оцінка вчиненого діяння, вибір і застосування до нього тієї кримінально-правової норми, яка найбільш повно описує його ознаки” (професор М. Коржанський)¹⁹.

Поняття кваліфікації злочину розглядається і як процес встановлення ознак того чи іншого злочину в діях особи і як результат цієї діяльності слідчих та судових органів – офіціальне закріплення у відповідному юридичному акті (обвинувальному висновку, судовому вироку) виявленої відповідності ознак вчиненого діяння кримінально-правовій нормі. В літературі наголошується на невід’ємному зв’язку та єдності цих аспектів.²⁰

Кваліфікація являє собою певний розумово-логічний процес, що здійснюється за законами формальної логіки з використанням таких прийомів і методів, як індукція й дедукція, аналіз і синтез, сходження від абстрактного до конкретного.

Через кваліфікацію дається правильна юридична й соціально-політична характеристика вчиненого суспільно небезпечного діяння.

Необхідною умовою правильної кваліфікації є точне й достовірне встановлення усіх фактичних обставин вчиненого суспільно небезпечного діяння, а також глибоке знання чинного кримінального законодавства. Тобто, глибоке дослідження факту вчиненого діяння має поєднуватися з глибоким знанням закону.

Кваліфікація - це не тільки встановлення фактичних даних про подію злочину, а й відшукання логічного зв'язку між подією злочину і конкретним складом злочину.

Кожен злочин має безліч ознак, але далеко не всі вони враховуються при кваліфікації: необхідно відібрати лише ті юридично значущі об'єктивні й суб'єктивні ознаки, що входять до складу конкретно вчиненого діяння. І якщо їх сукупність відповідатиме сукупності передбачених законом ознак, то це свідчить про наявність у діях винної особи складу певного злочину, а відсутність хоча б однієї з необхідних ознак - про відсутність у діях особи конкретного складу злочину.

Кваліфікація - це, насамперед, певний розумовий процес, що виражається в послідовному встановленні точної відповідності усіх ознак конкретного суспільно небезпечного діяння ознакам складу злочину, закріпленого кримінальним законом.

При цьому встановлення складу злочину як підстави кримінальної відповідальності є головним завданням кваліфікації, а сам склад злочину виступає в якості юридичної підстави кваліфікації.

Процес реалізації кваліфікації проходить ряд етапів, на кожному з яких здійснюється повний цикл пізнання, наслідки якого відображаються в певних процесуальних документах: постановах слідчого та прокурора, ухвалах та вироках суду.

Спрощено кваліфікацію злочину можна описати наступним чином. Наприклад в суді розглядається кримінальна справа по обвинуваченню гр. Іванова у вчиненні крадіжки. Показання свідків та інші матеріали справи детально описують місце, час, спосіб вчинення злочину, прикмети злочинця, особу обвинуваченого та безліч інших ознак вчиненого особою діяння. Із невичерпної кількості цих ознак конкретного діяння для кваліфікації мають значення лише ті юридично значимі об’єктивні та суб’єктивні ознаки, котрі характеризують вчинене як конкретний злочин, передбачений Кримінальним кодексом (наприклад як вчинення гр. Івановим крадіжки, поєднаної із проникненням у житло, передбаченої ч.3 статті 185 Кримінального кодексу). Частина ознак, необхідних для кваліфікації вчиненого, охоплюється поняттям складу злочину. Причому склад утворює лише вся сукупність передбачених законом ознак. Тому відсутність хоча б однієї з необхідних ознак свідчить про відсутність у діях особи складу конкретного злочину. Інші з наведених у прикладі ознаки будуть мати доказове значення, враховуватись при призначенні покарання та інакше впливати на вирішення кримінальної справи або взагалі не будуть використані судом.

Оскільки будь-який злочин проявляється у єдності об’єктивного та суб’єктивного, процес кваліфікації полягає у послідовному встановленні точної відповідності об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта та суб’єктивної сторін фактично вчиненого діяння складу злочину, закріпленому кримінальним законом.

В літературі виділяють наступні передумовами вірної кваліфікації:

• точне і повне встановлення фактичних обставин справи;

• глибоко професійне їхнє вивчення;

• визначення приблизного кола норм, під дію яких може підпадати вчинене діяння;

• порівняння ознак злочинів, названих у диспозиціях виділених для аналізу статей КК, з ознаками вчиненого діяння;

• розмежування суміжних складів злочинів;

• побудова висновку і закріплення в процесуальному документі остаточної кваліфікації, що полягає:

а) у вказівці відповідної статті чи пункту, частини статті Особливої частини КК, що передбачає кримінальну відповідальність за даний вид злочину;

б) у вказівці (у разі потреби) статті Загальної частини КК, що встановлює відповідальність за незакінчену злочинну діяльність, співучасть, множинність злочинів тощо²¹.

Залежно від того, хто здійснює кваліфікацію, розрізняють офіційну й неофіційну кваліфікацію.

Офіційна (легальна) кваліфікація - це кваліфікація, що здійснюється у кримінальних справах уповноваженими на те державою особами (працівниками органів дізнання, слідчими, прокурорами та суддями). Наслідки такої кваліфікації закріплюються в процесуальних документах (постановах, ухвалах, вироках) і мають обов'язковий характер (є юридично значущими).

Неофіційна кваліфікація — це відповідна правова оцінка, що дається окремими громадянами, науковцями у наукових статтях, монографіях, підручниках, навчальних посібниках, у виступах на наукових конференціях тощо. Така кваліфікація не має обов'язкового характеру (не є юридично значущою), вона відображає лише позицію автора, але може враховуватись суб'єктами офіційної кваліфікації.

У процесуальних документах, що складаються за результатами офіційної кваліфікації, висновки останньої закріплюються за допомогою так званої формули кваліфікації.

Формула кваліфікації являє собою скорочену умовну вказівку на статті, частини й пункти статей Загальної та Особливої частин КК, якими передбачена відповідальність за вчинене діяння.

Фактично, це сукупність цифрових та буквених позначень, що вказують на кримінально-правові норми, які підлягають застосуванню.

У правозастосовній діяльності правильна кваліфікація виступає необхідною умовою дотримання законності, забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина, законних інтересів юридичних осіб, відправлення справедливого правосуддя у кримінальних справах.

ВИСНОВОК:

Кваліфікація — це, насамперед, певний розумовий процес, що виражається в послідовному встановленні точної відповідності усіх ознак конкретного суспільно небезпечного діяння ознакам складу злочину, закріпленого кримінальним законом.

При цьому встановлення складу злочину, як підстави кримінальної відповідальності, є головним завданням кваліфікації, а сам склад злочину виступає в якості юридичної підстави кваліфікації.

Залежно від того, хто здійснює кваліфікацію, розрізняють офіційну й неофіційну кваліфікацію.

Література:

1. Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. — 2-е изд., перераб. и дополн. — М.: Юрист, 1999. — С. 57-125.

2. Навроцький В.О. Проблеми кваліфікації злочинів: Конспект лекцій. — Львів: ЛДУ, 1993. — 82 с.

3. Навроцький В.О. Теоретичні проблеми кримінально-правової кваліфікації. — К.: Атіка, 1999. — 418 с.

4. Соловій Я. Щодо визначення меж кримінальної відповідальності // Право України. — 1995. — № 12. — С. 52—54.

5. Токарська А. Культура ділового мовлення юристів: стан і проблеми // Право України. — 1999. — № 11. — С. 58—60.

6. Юриста О. Динаміка правоохоронних відносин // Право України. — 2001. — № 2. — С. 31—34.

Лекція № 7. Об’єкт злочину

Навчальні питання:

1. Поняття та значення об’єкта злочину.

2. Структура суспільних відносин та визначення механізму спричинення шкоди об’єкту злочину.

3. Класифікація об'єктів злочину.

4. Предмет злочину.

ВСТУП

Кожен злочин завжди посягає на певний об’єкт, спричиняє йому шкоду або створює загрозу заподіяння такої шкоди. Будучи одним із чотирьох елементів складу злочину, об’єкт злочину дає можливість визначити суспільно-політичну сутність злочину, з’ясувати його суспільно небезпечні наслідки. Чим більш важливим є об’єкт, тим більш небезпечним є злочин, а отже, тим більш пріоритетною повинна бути кримінально-правова охорона даного об’єкта.

Завдяки об’єкту як суспільним відносинам визначається небезпека протиправної поведінки особи, відокремлюється її соціальний зміст – суспільна небезпека.

Перше питання. Поняття і значення об'єкта злочину

Одним із самих спірних питань існуючих у вітчизняній кримінально-правовій доктрині є вчення про об'єкт злочину. Однак проблема об'єкта злочину ще до кінця не вирішена. Протягом тривалого часу відомі вітчизняні й іноземні вчені підходили до вирішення цієї проблеми з різних позицій. Перші дослідники об'єктом злочину визнавали суб'єктивні права особи (A. Feuerbach), норми права в їх реальному бутті (М. С. Таганцев), цінності, як умови здорового існування суспільства (К. Binding), охоронювані нормами права життєві інтереси (F. Liszt), правові блага (Н. Welzel) тощо²².

Учення про об'єкт злочину в науці кримінального права України є одним із основних.

У науці кримінального права не викликає сумніву, що об'єктом злочину є те, на що посягає особа, яка скоює злочин, і чому заподіюється чи може бути заподіяна шкода.

Однак, питання про те, що саме входить у зміст об'єкта злочину, викликає безліч спорів.

Законодавчий перелік об'єктів кримінально-правового захисту дається в ч. 1 ст. 1 КК України, - це:

• права і свободи людини і громадянина,

• власність,

• громадський порядок та громадська безпека,

• довкілля,

• конституційний устрій України,

• мир і безпека людства.

Крім цього, перелік об'єктів злочинів міститься в назвах усіх розділів Особливої частини КК, а також диспозиціях окремих норм (наприклад: ч. 1 ст. 111 КК України „Державна зрада”).

Визнання суспільних відносин об'єктом злочинних посягань донедавна вважалося в нашій науці єдиною і одностайною точкою зору.

Однак у даний час питання про даний елемент складу злочину носить дискусійний характер. Певна кількість дослідників відмовилися від позиції визнання суспільних відносин об'єктом злочину. Але й у нових поглядах на питання про об'єкт злочину немає єдності думок.

Одні автори розуміють під зазначеним елементом складу злочину правові блага, цінності (П.С. Матишевський, П.П. Андрушко, С.Д. Шапченко), другі - людину, інші - сферу життєдіяльності людини (В.П. Ємельянов) і навіть соціальну оболонку (В.М. Трубніков). Існує і „примирлива” позиція ряду дослідників, що хоча і визнають об'єктом злочину суспільні відносини, але вважають, що в ряді випадків дана теорія “не спрацьовує” і не є універсальної, тому поряд із суспільними відносинами об'єктом злочину необхідно визнавати блага, інтереси охоронювані кримінальним законом (П.Л. Фріс).

У даному випадку протиріччя виникають у зв'язку з різним розумінням самих суспільних відносин, а також їхньої структури.

Так, А.В. Наумов вважає, що „у багатьох випадках трактування об'єкта злочину як визначених суспільних відносин цілком справедливе, наприклад, у випадках визнання об'єктом злочинів відносин власності при крадіжці, грабежі й інших розкраданнях майна. Однак у ряді інших випадків теорія об'єкта злочину як суспільних відносин „не спрацьовує”²³. Особливо це відноситься до злочинів проти особистості, у першу чергу до убивства.

На думку Наумова, розуміння людини як сукупності суспільних відносин явно принижує абсолютну цінність людини як біологічної істоти, життя взагалі як біологічного явища, тобто людина із самостійної абсолютної цінності перетворюється в носія суспільних відносин (трудових, обороних, службових, сімейних, власності і т.д.). У зв'язку з цим теорія об'єкта злочину як суспільних відносин, охоронюваних кримінальним законом, не може бути визнана загальною універсальною теорією. І тому, Наумов пропонує повернутися до теорії об'єкта як правового блага, створеної ще наприкінці минулого століття в рамках класичної і соціологічної шкіл кримінального права. Об'єктом злочину може бути визнано лише те, що терпить шкоду у результаті злочину. Таким чином, об'єктом злочину варто визнати ті блага (інтереси), на котрі посягає злочинне діяння, і які охороняються кримінальним законом.

Якоюсь мірою, визнаючи правильність точки зору на поняття об'єкта, як правового блага В.П. Ємельянов у той же час визнає, що дана теорія не може претендувати на абсолютну універсальність, у яку беззастережно „вписуються” усі без винятку охоронювані кримінальним правом об'єкти, тому що саме поняття „благо” теж далеко не безмежне.

Відповідно до думки В.П. Ємельянова винна особа, що робить злочин безпосередньо посягає на людину або на ті чи інші різновиди, аспекти, прояви життя, діяльності людини, колективів, суспільства, їхньої безпеки, умови існування і функціонування, тобто на охоронювані кримінальним законом конкретні сфери життєдіяльності людей, котрі і виступають в якості безпосередніх об'єктів злочинів як реальних явищ дійсності. Об'єктами злочинного посягання можуть бути життя, здоров'я, достоїнство особистості, природне середовище, суспільні і державні встановлення, їхня діяльність, умови функціонування і т.і., узагалі ж, все що існує в реальній дійсності, конкретно відчутне і чому може бути заподіяний реальний збиток, що піддається достовірному визначенню й оцінці, і що узято під охорону кримінального закону, незалежно від того, яким до цього є відношення тих чи інших прошарків населення. Таке розуміння об'єкта неодноразово виражалося автором у відповідних його публікаціях.

Трохи інакше розглядає об'єкт злочину В.М. Трубніков, пропонуючи суспільні відносини назвати „соціальною оболонкою” і представити їх у виді первинного об'єкта злочинних посягань, а реальні об'єкти у вигляді вторинних об'єктів, що знаходяться усередині соціальної оболонки²⁴.

Однак, чи можна включити, хоча б теоретично, всі об'єкти злочинних посягань у категорію „соціальна оболонка”. В.М. Трубніков представив усередині соціальної оболонки особистість, людину, однак навряд чи можливо, на думку ряду вчених, представити усередині соціальної оболонки такі реально існуючі і життєві реалії, що знаходяться під охороною кримінального закону, як природне середовище, повітряний простір, море, повітря, земля, надра і т.і., що існували задовго до виникнення всякого роду соціальних оболонок і у випадку глобальних катаклізмів в одну мить узагалі можуть знищити всякий соціум.

У підручнику Кримінального права за редакцією П.С. Матишевського, П.П. Андрушко, С.Д. Шапченка об'єкт визначається як цінності, що охороняються кримінальним законом, і на який спрямоване злочинне діяння, що заподіює чи створює загрозу заподіяння шкоди цим цінностям²⁵. При цьому цінності мають наступну структуру: суб'єкти як учасники суспільних відносин, блага, що задовольняють потребам людей, їх інтересам і цілям, і предмети, як речі матеріального світу на котрі впливає суб'єкт злочину. Також про соціально значимі цінності, інтереси, блага як об'єкти злочину говориться й у курсі кримінального права за редакцією Н.Ф. Кузнєцовой і І.М. Тяжкової²⁶. Відповідно до іншої точки зору об'єктом злочину є той, проти кого воно скоюється, тобто окремі особи чи невизначене коло осіб, матеріальні чи нематеріальні цінності, яки будучи поставленими під кримінально-правову охорону, піддаються злочинному впливу, у результаті чого цим особам заподіюється шкода чи створюється загроза заподіяння шкоди²⁷.

В усіх вказаних вище точках зору, на наш погляд, ігноруються суспільні відносини як об'єктивно існуюча категорія, а також не повною мірою враховується структура суспільних відносин.

Крім того, основним аргументом заперечення суспільних відносин об'єктом злочину є, затвердженням деяких учених, те, що суспільні відносини – це визначена форма абстракції. Вони самі по собі не існують, їм не може бути заподіяний фізичний, майновий чи інший збиток. Об'єктом злочину, на їхню думку, повинні визнаватися не якісь абстрактні суспільні відносини, а конкретні людські, суспільні чи державні цінності. Однак суспільні відносини це не абстракція, вони існують реально, у дійсності. Їхня об'єктивність відображається в тім, що вони існують поза залежністю від бажання людей і не можуть бути усунуті. Суспільні відносини невіддільні від діяльності людини, вони встановлюються людьми в процесі їхньої діяльності, тому вони і не можуть існувати або змінюватися поза діяльністю людини. Але у свою чергу, діяльність людини не може обійтися без суспільних відносин, неминуче включаючись в систему цих відносин. Суспільні відносини функціонують як нормативно регульована система. Суспільство визначає межі людської діяльності в інтересах усього суспільства і виробляє загальнообов'язкові правила поведінки. Злочин соціальне явище, тому і шкоду воно може заподіяти соціальному явищу – об'єкту, а саме суспільним відносинам. Поводження людей у суспільстві дійсно визначається, насамперед, їхньою орієнтацією на визначені цінності, тобто людська діяльність здійснюється через систему цінностей. Адже цінності, блага це здатність того чи іншого суспільного предмета, явища задовольняти потреби, бажання, інтереси. Але цінності лише тоді стають соціально значимими, а люди суб'єктами суспільних відносин, коли вони вступають у конкретні зв'язки між собою з приводу цих цінностей. Цінності самі по собі, до того, поки вони не вступили в сферу відносин людей, байдужні для суспільства, а тому і не охороняються (наприклад, заподіяння шкоди при випробуваннях ядерної зброї). Лише після того, як суб'єкти вступають у соціальні відносини з приводу цих цінностей (предмета суспільних відносин), вони стають суспільно значимими, оскільки, впливаючи на них, змінюються відносини між людьми. Тому не сама ізольована цінність чи благо охороняється кримінальним законом, а цінність, як предмет суспільних відносин. Тому і посягання на цінність є посяганням на суспільні відносини.

Суспільні відносини реальні, а не матеріальні. По цим же міркуванням не можна визнати людину об'єктом злочину. Будь-який злочин заподіює шкоду людині, суспільству, державі, але лише через вивчення суспільних відносин, у тому числі суб'єктів цих відносин ми можемо установити межі чинності кримінального закону, а також об'єкт злочину (наприклад, у деяких випадках не є злочином здійснення вбивства при захисті від протиправного посягання). Крім того, визнаючи цінності, блага об'єктом злочину, тим самим нівелюється поняття предмета злочину, він зливається з цінностями, що, на думку деяких авторів, є об'єктом злочину.

Але більшість вітчизняних науковців вважають, що об’єкт злочину це суспільні відносини, на які посягає злочин, завдаючи їм певної шкоди, і які поставлені під охорону закону про кримінальну відповідальність.

Цієї точки зору дотримуються науковці з Одеського Національного університету ім.. І.І. Мечнікова, Національної академії внутрішніх справ України, Національної юридичної академії України ім. Я. Мудрого.

Об'єктом злочину завжди виступає те благо, якому злочином завдається реальна шкода чи створюється загроза заподіяння такої шкоди. В науці кримінального права найбільш визнаною є точка зору, згідно з якою об'єктом будь-якого злочину є охоронювані законом про кримінальну відповідальність суспільні відносини. Висновок про те, що об'єктом злочину є суспільні відносини, ґрунтується і на чинному законодавстві (див., наприклад, статті 1, 293 і 296 КК). Однак у статтях КК найчастіше містяться вказівки не на сам об'єкт злочину, а на окремі елементи охоронюваних законом суспільних відносин (наприклад, статті 185-190, 115-119) або на різні правові норми, що регулюють відповідні суспільні відносини (наприклад, статті 208, 214 та ін.).

Об'єктом злочинів є не будь-які суспільні відносини, а лише ті, які поставлені під охорону закону про кримінальну відповідальність. Тому не тільки безпосереднім і родовим, але й загальним об'єктом усіх злочинів є не вся сукупність суспільних відносин, а тільки ті із соціальне схвалених відносин, які законодавець поставив під охорону кримінального законодавства. Природно, що при цьому йдеться тільки про найважливіші, найзначущі для інтересів суспільства і держави суспільні відносини, яким злочинні посягання можуть завдати значної шкоди.

У свою чергу, загальним об'єктом злочину є не постійна система суспільних відносин (раз і назавжди дана), а рухлива (змінювана), що залежить від закону про кримінальну відповідальність (наприклад, у зв'язку з криміналізацією чи декриміналізацією суспільне небезпечних діянь змінюється і вся система суспільних відносин, яка створює загальний об'єкт кримінально-правової охорони).

Отже, об'єктом будь-якого злочину, зрештою, завжди є об'єктивні відносини між людьми, які існують у суспільстві і охороняються законом про кримінальну відповідальність. Ці відносини досить різноманітні (економічні, соціальні, політичні й ін.) і регулюються в суспільстві різними соціальними нормами (нормами права, моралі, звичаями).

Об'єкт злочину має важливе теоретичне і практичне значення й в основних рисах зводиться до наступного.

Значення об’єкту злочину:

1. Об'єкт злочину — елемент кожного злочинного діяння, тобто будь-який злочин є таким тільки тоді, коли суспільним відносинам охоронюваним кримінальним правом заподіюється чи може бути заподіяна істотна шкода.

Це знаходить підтвердження в такій законодавчо закріпленій ознаці злочину, як суспільна небезпека.

2. Об'єкт злочину — обов'язкова ознака складу злочину.

Юридичне значення об'єкта, насамперед, визначається тим, що він є обов'язковим елементом будь-якого складу злочину.

Не може бути жодного конкретного складу злочину (вбивство, крадіжка, державна зрада й ін.) без безпосереднього об'єкта посягання.

3. Об'єкт злочину має принципове значення для кодификації кримінального законодавства.

За ознакою родового об'єкта злочину будується Особлива частина Кримінального кодексу України.

Безумовно, це найбільш логічний і практично значимий критерій класифікації і систематизації кримінально-правових норм, рубрикації розділів КК. У новому КК України змінена ієрархія цінностей об'єктів кримінально-правової охорони. У КК України 1960 р. (ст.1 і 7) у главу кута ставилися державні інтереси і вже потім інтереси особистості і суспільні інтереси. І хоча Конституція України, а також ч.1 ст.1 КК України найвищою цінністю визнала права і свободи людини, все-таки Особлива частина КК України починається з розділу про злочини проти національної безпеки і лише 2 розділ говорить про злочини проти життя і здоров'я людини.

4. Правильне встановлення об'єкта злочину дозволяє відмежувати злочин від інших правопорушень і аморальних провин. Крім того, при явній малозначності реальної чи можливої шкоди яким-небудь суспільним відносинам, навіть охоронюваним кримінальним правом, не може йти мова про злочин (ч. 2 ст. 11 КК — малозначне діяння), тому що об'єкт не перетерпає тієї шкоди, що передбачається від злочину.

5. Об'єкт злочину дозволяє визначити характер і ступінь суспільної небезпеки злочинного діяння, тобто, яким саме суспільним відносинам, охоронюваним кримінальним правом, і в якому ступені (наскільки серйозно) заподіяна чи могла бути заподіяна шкода.

6. Об'єкт злочину має важливе значення для правильної кваліфікації діяння й відмежування одного злочину від іншого.

Наприклад, головним чином по об'єкту посягання можна розмежувати між собою такі злочини, як вбивство в зв'язку зі здійсненням потерпілим службового чи громадського обов'язку, посягання на життя судді, посягання на життя співробітника правоохоронного органа і терористичний акт (п. 8 ч. 2 ст. 115, ст. 379, 348 і 258 КК); диверсія і терористичний акт (ст.ст. 113 і 285 КК). Неприйняття до уваги специфіки об'єкта посягання, неправильне його встановлення приводять на практиці до судових помилок.

Так, наприклад, Печерським районним судом м. Києва 19 січня 1999 р. О. був засуджений по ч. 2 ст. 206 КК України за злісне хуліганство. Злочин був скоєний при наступних обставинах. 10 лютого 1996 р. у 10-й годин 30 хвилин, гр. О. грубо порушуючи громадський порядок, виявляючи явну неповагу до суспільства й особливу зухвалість, руками сильно штовхнув Я., від чого остання впала, ударилася головою і при цьому одержала легкі тілесні ушкодження з короткочасним розладом здоров'я. Зазначені дії О. зробив у зв'язку з тим, що Я. і Т. прийшли до нього додому, щоб підписати лист на підтримку референдуму. Коли Я. і Т. спробували повернути передплатний лист, що забрав О., останній кілька разів вдарив обох ціпком по руках і спині, заподіявши їм фізичний біль.

Заступник Голови Верховного Суду України порушив питання про перекваліфікацію дій засудженого на ч. 1 ст. 106 і ч. 1 ст. 107 КК України в зв'язку з неправильною кваліфікацією дій засудженого.

Судова колегія по кримінальних справах Верховного Суду України 10 серпня 1999 р. протест задовольнила по наступним підставам. З матеріалів справи видно, що дії О. були викликані саме його незгодою з проведенням референдуму, тобто були скоєні на ґрунті особистих неприязних стосунків між ним і потерпілими, а не з хуліганських мотивів, як зазначено у вироку. У справі відсутні дані про порушення їм суспільного порядку. Під час виникнення конфлікту на місці події, крім його учасників нікого не було, а тому не можна вважати, що в даному випадку був порушений громадський порядок.

Таким чином, намір О. був спрямований не на порушення громадського порядку, а на заподіяння шкоди здоров'ю на ґрунті особистих неприязних стосунків. При таких обставинах дії засудженого підлягають перекваліфікації на ч. 1 ст. 106 і ч. 1 ст. 107 КК України як навмисне заподіяння легких тілесних ушкоджень, в наслідок яких настав короткочасний розлад здоров'я гр. Я, а Т. – побої.

Як видно з приведеної ілюстрації, через неправильне встановлення об'єкта посягання злочин проти здоров`я був помилково кваліфікований як злочин проти громадського порядку.