Визначає характер суспільної небезпеки злочину

Схема №1. Значення об’єкту злочину

Наявна рівнобіжність тлумачення поняття об'єкта злочину в криміналь­но-правовій науці як в нашій країні, так і за її межами.

Досить сказати, що цій проблемі в науці зарубіжних країн приділяєть­ся мало уваги. Цьому сприяє те, що в Загальних частинах криміналь­них кодексів низки країн або в розділах, які містять загальні положен­ня кримінального законодавства, відсутні вказівки на об'єкт злочину (Японія, Австралія).

Загальні частини кримінальних кодексів низки країн містять норми, що вказують на об'єкт злочину. Наприклад, ст. 1 КК Франції визначає об'єкт злочину як "діяння, яке закони карають болісним або ганебним покаранням". Як бачимо, об'єктом злочину закон зарубіжних країн на­зиває власне злочин, а в деяких випадках правові норми.

Зарубіжне кримінальне право в більшій частині не придає настільки важливого значення поняттю об'єкта злочину, як це характерно для вітчизняного кримінального права.

Пов'язано це почасти і з тим, що більшості зарубіжних кримінальних кодексів притаманне формальне визначення злочину (діяння, передбачене кримінальним законом під погрозою покарання). У більшості кодексів взагалі відсутнє поняття злочинного діяння, теорія ж у їхніх випадках спирається в основному знов-таки на формальний критерій — "діяння, що порушує кримінальний закон". Лише невелика частина зарубіжних теоретиків кримінального права (наприклад, так званий реалістичний напрямок в англо-американській юридичній літературі) згадує в якості одного з ознак злочину "кримінально-карану шкоду", розглядаючи її, як несприятливі наслідки злочинного діяння у виді втрати суспільних цінностей. При цьому під останніми розуміються: справедливість і правопорядок; життя, воля, честь гроші; загальна безпека; соціальні, сімейні і релігійні формування; загальна мораль; соціальні ресурси; загальний прогрес; особисте життя і т.і. В зарубіжному кримінальному праві не прийнято також використовувати об'єкт злочину як важливий критерій класифікації і кодификації кримінально-правових норм (так, наприклад, федеральний КК США 1948 р. являє собою викладене за абеткою збірник норм, що містяться у федеральних кримінальних законах)²⁸.

ВИСНОВОК:

Отже, об’єктом злочину є суспільні відносини між людьми, що існують у суспільстві та охороняються нормами кримінального законодавства. Зрозуміло,що при цьому йдеться тільки про найважливіші для інтересів суспільства і держави відносини, яким злочинні посягання завдають або можуть завдавати значної шкоди.

Вчення про об’єкт злочину є одним із ключових у кримінально-правовій науці.

Друге питання. Структура суспільних відносин і визначення механізму заподіяння шкоди об'єкту злочину

У роботах по філософії і праву є різні визначення поняття суспільних відносин, але незважаючи на їхнє різноманіття, всі автори обґрунтовано виходять з того, що суспільні відносини – це визначені зв'язки між суб'єктами відносин, що складаються в процесі їхньої матеріальної і духовної діяльності.²⁹Систему суспільних відносин утворюють різні суспільні відносини: економічні, політичні, ідеологічні й ін. Однак кримінальним правом охороняється не вся сукупність цих відносин, а тільки деякі з них, поставлені законодавцем під охорону кримінального закону. Тому об'єктом усіх злочинів є не вся система суспільних відносин, а тільки ті з них, що поставлені під охорону кримінального законодавства. У свою чергу загальний об'єкт злочину – не постійна система суспільних відносин, а система мінлива, залежна від кримінального закону.

Щоб з'ясувати сутність об'єкта злочину і механізм злочинного посягання на нього, важливо визначити структуру суспільних відносин і взаємодію, систему зв'язків між різними елементами його складових частин.

У результаті досліджень А.В. Дроздова найбільш широке поширення у філософській і правовій літературі з 60-х років одержала концепція тричленної структури суспільних відносин.

Структурними елементами суспільних відносин є:

1) суб'єкти (носії) відносини;

2) предмет, із приводу якого існують відносини;

3) соціальний зв'язок (суспільно значима діяльність) як зміст відносин.

При цьому важливо відзначити, що структура будь-яких суспільних відносин завжди незмінна.

Суспільні відносини складаються самі по собі в процесі існування суспільства будь-якої соціально-економічної формації. Вони не створюються законом, хоча закон, у тому числі кримінальний, може сприяти і сприяє їхньому утворенню, розвитку і зміцненню відповідно до інтересів особистості, суспільства і держави. Суспільні відносини існують об'єктивно. Також необхідно відзначити, що структура суспільних відносин являє собою не просту суму складових його частин, а цілісну систему утворюючих його елементів, відповідним чином взаємозалежних і взаємодіючих один з одним, будь-який з її елементів будучи витягнутим з даної системи, сам по собі не може досить точно відображати сутність цього відношення. Більш того, соціальна сутність кожного елемента суспільних відносин не може збігатися із самим відношенням не тільки за обсягом, але і за змістом. Тільки суспільні відносини, як цілісна система, а не які-небудь його складові частини можуть бути визнані об'єктом злочину.

Розглянемо кожний з елементів суспільних відносин:

Суб'єкти суспільних відносин.

До складу будь-яких суспільних відносин входять його суб'єкти (учасники відносин). Безсуб'єктних відносин у реальній дійсності не існує. Якщо немає учасників відношення, то немає і самого відношення, що являє собою визначений соціальний зв'язок між його учасниками. Як суб'єкт суспільних відносин можуть виступати фізичні і юридичні особи, колективи, об'єднання, а також сама держава.

Суспільні відносини завжди виступають як визначені зв'язки між людьми в процесі їхнього матеріального і духовного життя, тобто між суб'єктами цих відносин. З'ясування учасників суспільних відносин, а також соціальних функцій самих суб'єктів у цих відносинах дозволяє правильно визначити саму сутність і обсяг тих суспільних відносин, що поставлені під охорону кримінального закону.

Що дозволяє встановити механізм заподіяння шкоди об’єкту?

Визначення суб'єктного складу охоронюваних суспільних відносин і їхніх соціальних функцій дозволяє також установити механізм заподіяння шкоди об'єкту. В одних випадках шкода об'єкту заподіюється шляхом безпосереднього впливу на самого суб'єкта суспільних відносин (наприклад, вбивство, тілесне ушкодження, зґвалтування), в інших – таку шкоду заподіює сам суб'єкт, що є безпосереднім учасником охоронюваних суспільних відносин, шляхом виключення себе з цього корисного й охоронюваного кримінальним законом відношення. Винний не виконує, або неналежно виконує покладені на нього обов'язку, тим самим і розриває цей соціальний зв'язок (наприклад, ухилення від призову на строкову військову службу, ухилення від призову за мобілізацією, недбалість). Тут злочин скоюється як би „зсередини”. Такий механізм заподіяння шкоди можливий тільки зі спеціальним суб'єктом.

Таким чином, правильне встановлення суб'єктного складу і соціальної ролі особистості в ньому сприяє встановленню кола тих відносин, що охороняються конкретною кримінально-правовою нормою, а також з'ясуванню їхнього змісту.

Предмет суспільних відносин.

Предметом суспільних відносин, що виступає об'єктом злочину, справедливо називається все те, із приводу чого чи в зв'язку з чим існує саме це відношення.

Предметом відносин завжди є все те, що входить у коло людських потреб, що й обумовлює виникнення і функціонування самих відносин. Тому предметом суспільних відносин можуть виступати, насамперед, фізичні тіла, речі (природні об'єкти, різні товари чи предмети, які не мають ознак товару), а також сама людина.

Такі відносини прийнято називати речовими чи матеріальними. Однак існують і нематеріальні відносини. Тут функції предмета виконують інші соціальні цінності (наприклад, духовні блага, діяльність яких-небудь установ).

Всі суспільні відносини, що є об'єктом злочину, у залежності від особливостей їхнього предмета необхідно підрозділяти на:

• матеріальні;

• нематеріальні.

До матеріальних треба віднести ті з них, у яких предметом виступає та чи інша матеріальна річ (наприклад, майно в злочинах проти власності).

У нематеріальних відносинах функції предмета виконують вже інші соціальні цінності ( наприклад, державна влада або духовні блага).

Правильне визначення предмета охоронюваних суспільних відносин сприяє встановленню механізму заподіяння шкоди об'єкту злочину, а також точному визначенню шкоди, що заподіяна.

Так у матеріальних відносинах шкода може бути заподіяна шляхом знищення, пошкодження (ст. 194 КК - знищення чи пошкодження чужого майна), видозміни, вилучення (крадіжка, грабіж) чи заміни предмета об'єкта злочину. Аналогічний механізм заподіяння шкоди і при злочинному впливі на предмет у нематеріальних відносинах. Тут ті соціальні цінності, що виступають предметами суспільних відносин, також можуть знищуватися, чи ушкоджуватися, видозмінюватися (наприклад, коли порушується порядок функціонування якого-небудь соціального встановлення).

Таким чином, точне встановлення предмета відносин і «механізму» злочинного впливу на нього сприяє з'ясуванню характеру і розміру заподіяної шкоди в результаті скоєння злочину.

При здійсненні одних злочинів завжди відбувається посягання на предмет суспільних відносин і йому заподіюється та чи інша шкода або він вилучається із суспільних відносин (в основному це відбувається в матеріальних відносинах); в інших випадках предмет суспільних відносин не піддається безпосередньому злочинному впливу, а шкода об'єкту заподіюється шляхом безпосереднього посягання на суб'єктів відносин або на сам соціальний зв'язок. Так більшість злочинів проти особистості відбуваються шляхом посягання і заподіяння шкоди суб'єктам охоронюваних суспільних відносин. У той же час, такі, наприклад, злочини, як незаконна підприємницька діяльність, заподіяння майнової шкоди шляхом обману чи зловживання довірою заподіюють шкоду об'єкту за допомогою посягання на соціальний зв'язок, а такі злочини, як крадіжка, грабіж, шахрайство посягають на предмет охоронюваних суспільних відносин.

Соціальний зв'язок між учасниками суспільних відносин.

Під соціальним зв'язком найчастіше розуміють визначену взаємодія, взаємозв'язок суб'єктів. При з'ясуванні об'єкта злочину необхідно визначити той соціальний зв'язок, ту діяльність людей, що поставлена під охорону кримінального закону. Це у свою чергу дає можливість розкрити і зміст порушеного відношення. Важлива ознака соціального зв'язку – обов'язок визначеної поведінки взаємозалежних, взаємодіючих суб'єктів відносин.

Тому обов'язок визначеної поведінки в суспільно корисних соціальних зв'язках „закріплюється в соціальній нормі, що являє собою веління, вироблене масовим, багаторазово повтореним відношенням і, що закріплюється у виді правила”³⁰.

Соціальний зв'язок як елемент суспільних відносин завжди знаходиться у взаємозалежності з іншими структурними елементами суспільних відносин, виникає й існує в зв'язку з тими чи іншими предметами суспільних відносин. Соціальний зв'язок завжди носить предметний характер. Безпредметного соціального зв'язку бути не може. Соціальний зв'язок, як і суспільні відносини в цілому, завжди носить об'єктивний характер. Об'єктивність соціального зв'язку свідчить про те, що вона існує в реальному житті незалежно від поводження окремих індивідів.

Соціальний зв'язок у багатьох випадках виступає як предмет злочинного впливу. Тоді безпосередньому впливу піддаються не суб'єкти і предмет відносини, а взаємозв'язок між суб'єктами охоронюваного відношення.

Наприклад, при здійсненні такого злочину, як заняття незаконною підприємницькою діяльністю, шкода об'єкту заподіюється не шляхом посягання на предмети і суб'єктів відношення, а шляхом порушення порядку заняття підприємницькою діяльністю.

Соціальний зв'язок є предметом злочинного впливу і при здійсненні таких злочинів, як заподіяння майнового збитку шляхом обману чи зловживання довірою, приховування злочину, ухилення від призову за мобілізацією. Шкода заподіюється шляхом, як розриву (знищення) соціального зв'язку, так і його зміни. У даних злочинах особа, що є суб'єктом відносин, діє як би «зсередини» на шкоду схваленого соціального зв'язку, розриваючи його в конкретній ситуації, тим самим заподіюючи шкоду самому відношенню. Трохи інший «механізм» заподіяння шкоди об'єкту в тих випадках, коли посягання на соціальний зв'язок здійснює особа, що не є учасником охоронюваних суспільних відносин. Тут злочин відбувається як би ззовні. Наслідки ж такого діяння точно такі ж.

ВИСНОВОК:

Суспільні відносини складаються самі по собі в процесі існування суспільства будь-якої соціально-економічної формації. Вони не створюються законом, хоча закон, у тому числі кримінальний, може сприяти і сприяє їхньому утворенню, розвитку і зміцненню відповідно до інтересів особистості, суспільства і держави. Суспільні відносини існують об'єктивно.

Об'єктом усіх злочинів є не вся система суспільних відносин, а тільки ті з них, що поставлені під охорону кримінального законодавства.

При розгляді структури суспільних відносин був встановлений і розглянутий «механізм» заподіяння шкоди суспільним відносинам. Як було сказано, суспільні відносини це взаємозалежна і неподільна система, що складається з трьох елементів. Посягання ж заподіює шкоду суспільним відносинам шляхом впливу на один чи кілька елементів суспільних відносин, тим самим, заподіюючи їм збиток. Але тому що елементи суспільних відносин знаходяться в тісній взаємодії і являють собою єдину систему, тому і шкода заподіяна одному з елементів, заподіює шкоду і самим суспільним відносинам. Тому, не можна заперечувати правильність сформульованого А.А. Піонтковським положення, що при здійсненні злочину винний впливає безпосередньо не на суспільні відносини в цілому, а насамперед на його окремі структурні елементи.

Третє питання. Класифікація об'єктів злочину.

Суспільні відносини, на які посягають злочини і які є об'єктами таких злочинів, дуже різноманітні. Тому з'ясування усіх видів об'єктів та їх наукова класифікація є необхідними, адже вони сприяють більш повному розкриттю сутності, а також соціально-правової значущості об'єктів, дають змогу визначити їхній вплив на розвиток кримінального законодавства і вдосконалення практики його застосування.

Вітчизняне кримінальне право класифікує об'єкти злочину, умовно кажучи, «по вертикалі» і «по горизонталі».

По вертикалі.

Перша класифікація традиційно виділяє загальний, родовий і безпосередній об'єкти злочину. Вони співвідносяться між собою подібно філософським категоріям „загальне”, „особливе”, і „одиничне” („окреме”).

Загальний об’єкт – це сукупність усіх суспільних відносин, охоронюваних кримінальним правом від злочинних посягань.

Загальний об'єкт злочину, як відзначалося, в узагальненому виді представлений у ст.1 КК України – це права і свободи людини і громадянина, власність, громадський порядок та громадська безпека, довкілля, конституційний устрій України, мир і безпека людства.

Загальний об'єкт – це ціле, на яку-небудь частину якого посягає кожен злочин. Загальний об'єкт злочину дає цілісне представлення про ті блага, інтереси, цінності, що сучасне суспільство і держава вважають настільки соціально значимими, що передбачають кримінальну відповідальність у випадку заподіяння чи можливості заподіяння їм істотної шкоди.

Таким чином, загальний об'єкт охоплює різноманітні суспільні відносини, які значною мірою різняться між собою за своєю соціальною значущістю, сферою дії тощо. Загальний об'єкт злочину має важливе значення для визначення природи і сутності злочинів, ступеня їх суспільної небезпечності, відмежування від незлочинних діянь та ін.

Родовий об'єкт — це об'єкт, що охоплює визначене коло тотожних чи однорідних по своїй соціально-політичній чи економічній сутності суспільних відносин, що у силу цього повинні охоронятися єдиним комплексом взаємозалежних кримінально правових норм.

Представлення про родові об'єкти злочинів дає рубрикація Особливої частини КК по розділах, оскільки саме родовий об'єкт злочину покладений в основу кодифікації і класифікації норм Особливої частини. Цим у першу чергу визначається його принципова значимість.

До родових об'єктів злочинів відносяться, наприклад, життя, здоров'я, власність, громадська безпека, національна безпека, інтереси правосуддя, інтереси і порядок військової служби й ін.

Родовий об'єкт злочину має значення для кваліфікації злочинів — він дозволяє визначити, якій саме групі, сфері однорідних інтересів заподіяна чи може бути заподіяна шкода в результаті здійснення злочинного діяння (так, наприклад, здійсненням вибуху може супроводжуватися і диверсія, і тероризм, і вбивство загально небезпечним способом, і навіть розбійний напад).

Необхідно визначити, на що власне кажучи, на яку сферу соціальних інтересів спрямоване зазіхання.

Родовий об'єкт злочинів найчастіше вказується в назвах розділів КК. Наприклад, розділ VI має назву "Злочини проти власності"; розділ II -"Злочини проти життя та здоров'я особи".

Деколи родовий об'єкт описано в нормі кримінального закону. Наприклад, у ст. 401 КК України родовий об'єкт вказано при описанні поняття військового злочину.

Таким чином, родовий об'єкт являє собою менш високий (усереднений) рівень узагальненості суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом. Причому, як це випливає зі сформульованого поняття, групування суспільних відносин здійснюється не довільно, а на підставі об'єктивно існуючих критеріїв, які обумовлюють їх тотожність або однорідність. Такими критеріями є різні елементи суспільних відносин, які охороняються, їх соціальне призначення в них (суб'єкти або предмети відносин, зміст і особливість соціального зв'язку). Основою ж такої класифікації суспільних відносин справедливо визнається та чи інша сфера державного або громадського життя. Тому родовими об'єктами слід визнавати відносини власності, систему господарювання, відносини, що забезпечують належний суспільний порядок і моральність та ін.

Значення родового об'єкта злочину полягає насамперед у тому, що він дає можливість провести класифікацію всіх злочинів і кримінально-правових норм, які встановлюють відповідальність за їх вчинення.

Безпосередній об'єкт злочину має найбільше істотне значення для правотворчої і правозастосовчій діяльності.

Під ним варто розуміти ті конкретні суспільні відносини, що поставлені законодавцем під охорону визначеного кримінального закону і яким заподіюється шкода злочином.

Безпосереднім об'єктом злочину також як і загальним, і родовим є суспільні відносини, а не які-небудь блага, цінності, у тому числі і сама людина. Безпосередній об'єкт злочину має важливе практичне значення для кваліфікації діяння. Правильне його встановлення є іноді вирішальним фактором при розмежуванні одного злочину від іншого (як, наприклад, у приведеній раніше ілюстрації із судової практики, при відмежуванні злочину проти здоров`я — заподіяння шкоди здоров'ю від злочину проти громадського порядку — хуліганства).

В даний час усе більше учених висловлюється в підтримку чотирьохчленної класифікації об'єкта злочину. На думку деяких вчених, між родовим і безпосереднім об'єктом слід виділяти ще й видовий об'єкт (груповий) (суспільні відносини одного виду), тобто об'єкт певного окремого виду злочину - крадіжки, вбивства, хуліганства тощо.

Так, М. Коржанський вважає, що всі об'єкти необхідно розділити на чотири групи: загальний, родовий, видовий, безпосередній. Відповід­но до таких поглядів, під родовим об'єктом слід розуміти окрему групу однорідних суспільних відносин, які складають певну галузь суспільного життя (власність, особа).

Оскільки стаття КК передбачає (описує) не конкретний злочин, а його вид, то пропонується визнавати об'єктом цього виду злочину не безпосередній (конкретний), а видовий об'єкт, тобто об'єкт певного виду. Безпосередній об'єкт у такому разі є лише частковим випадком прояву, буття видового (окремого) виду суспільних відносин³¹.

Груповим об'єктом варто визнати менш високий рівень, у порівнянні з родовим об'єктом, узагальнення групи однорідних чи тотожних суспільних відносин охоронюваних єдиним комплексом взаємозалежних кримінально-правових норм, але в його рамках. Відповідно до думки проф. А.І. Рарога, груповим об'єктом злочину визнається відносно вузьке коло охоронюваних законом суспільних відносин одного виду.

Крім того груповий об'єкт співвідноситься з родовим як частина з цілим, чи по-іншому, як вид з родом. Так, у розділі V КК України родовим об'єктом варто визнати особисті права і свободи людини і громадянина, а груповим уже більш конкретну групу прав – трудові, виборчі.

Видовий об'єкт - це суспільні відносини одного виду (життя, приватна, державна власність).

У теорії кримінального права широко відома також і класифікація безпосередніх об'єктів злочинів «за горизонталлю». Сутність цієї класифікації полягає в тому, що на рівні безпосереднього об'єкта виокремлюють основний (головний) і додатковий об'єкти. Необхідність такої класифікації виникає тоді, коли один і той же злочин одночасно завдає шкоди кільком суспільним відносинам. Наприклад, при розбої — ст. 187, — страждає власність і життя або здоров'я людини; при перевищенні влади або службових повноважень, якщо воно супроводжувалося насильством над особою — ч. 2 ст. 365, — об'єктами виступають відносини власності і особа потерпілого.

Такі злочини мають кілька безпосередніх об'єктів, з яких законодавець, як правило, вирізняє один, найбільш важливий, що зрештою і визначає суспільну небезпечність цього злочину, структуру відповідного складу і його місце в системі Особливої частини КК. Такий об'єкт традиційно називають основним безпосереднім об'єктом. Цей об'єкт завжди входить до складу родового об'єкта злочину. Тому з'ясування цього об'єкта дає змогу правильно визначити місце тієї чи іншої кримінально-правової норми в системі Особливої частини КК³².

З іншого боку, встановлення цього об'єкта в конкретно вчиненому злочині дозволяє визначити ту кримінально-правову норму, за якою повинне кваліфікуватися скоєне суспільне небезпечне діяння. Тому цей об'єкт є визначальним як при виборі місця для тієї чи іншої норми в системі Особливої частини, так і для кваліфікації вчиненого «багатооб'єктного» (назвемо його так умовно) злочину.

Необхідно також зазначити, що основним безпосереднім об'єктом є ті суспільні відносини, які насамперед і головним чином прагнув поставити під охорону законодавець, приймаючи закон про кримінальну відповідальність. Звідси випливає, що основний безпосередній об'єкт відображає й основний зміст того чи іншого злочину, його антисоціальну спрямованість. Він більшою мірою, ніж інші об'єкти, визначає ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину і тяжкість наслідків, що настали або могли настати.

Додатковим безпосереднім об'єктом є тільки ті суспільні відносини, яким поряд із основним об'єктом завдається або виникає загроза заподіяння шкоди. Таким об'єктом можуть бути лише відносини, поставлені законодавцем під охорону закону, або, іншими словами, відносини, визначені як такий об'єкт самим законодавцем.

Додатковий безпосередній об'єкт може бути двох видів: обов'язковий (необхідний) і необов'язковий (факультативний).

Додатковий обов'язковий об'єкт — це такий об'єкт, що в даному складі злочину страждає завжди, у будь-якому випадку вчинення певного злочину. Цьому об'єкту, як і основному, завжди заподіюється шкода внаслідок вчинення злочину. Так, у складі розбою основним безпосереднім об'єктом є власність, а додатковим — життя або здоров'я людини.

Додатковий факультативний об'єкт — це такий об'єкт, який при скоєнні певного злочину може існувати поряд з основним, а може бути відсутнім (наприклад, відносини власності і здоров'я громадян при хуліганстві). Встановлення того, що внаслідок певного злочинного посягання заподіяно шкоди також і факультативному об'єкту, за всіх інших рівних умов, є свідченням більшої суспільної небезпеки скоєного діяння і повинне враховуватися при визначенні міри покарання винному.

Додатковий об'єкт, так само як і основний безпосередній об'єкт, має важливе значення для визначення соціальної сутності вчиненого злочину, для встановлення тяжкості наслідків, що настали чи могли настати. Ця властивість додаткового об'єкта часто використовується законодавцем для виокремлення кваліфікованих складів, наприклад, вимагання, поєднане з насильством, небезпечним для життя чи здоров'я особи (ч. З ст. 189), або для утворення самостійних складів злочинів (наприклад, бандитизм — ст. 257).

ВИСНОВОК:

Проведення обґрунтованої класифікації об’єктів кримінально-правової охорони допомагає більш точному розкриттю ролі та значення кожного з них, визначенню місця конкретного об'єкта в загальній системі суспільних відносин, а також з’ясуванню суспільної небезпеки злочинного посягання.

Четверте питання. Предмет злочину.

Поряд із предметом суспільних відносин необхідно виділяти і предмет злочину як самостійну ознаку складу злочину. У кримінально-правовій літературі існує велика кількість думок щодо визначення власне предмета злочину.

Від об'єкта злочину слід відрізняти предмет злочину. Якщо об'єкт завжди виступає в якості суспільних відносин, завжди є обов'язковим (необхідним) елементом кожного складу злочину, то предмет - це речі (фізичні утворення) матеріального світу, з приводу яких чи у зв'язку з якими вчиняється злочин; це - факультативний елемент складу, який виявляється не в усіх злочинах. Наприклад, при крадіжці об'єктом злочину є право власності, а предметом - майно, речі та інші цінності; при порушенні порядку здійснення операцій з металобрухтом об'єктом злочину є встановлений порядок здійснення операцій з металобрухтом, а предметом — металобрухт; при незаконному носінні зброї об'єктом злочину виступає громадська безпека, а предметом - зброя. Однак предмет відсутній у таких, наприклад, злочинах, як умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125 КК), розбещення неповнолітніх (ст. 156 КК), ухилення від призову за мобілізацією (ст. 336 КК).

Якщо злочин має свій предмет, його називають предметним злочином. Оскільки предметом злочину може виступати, як правило, певна річ, то він є речовою (матеріальною) ознакою злочину. В законі ознаки предмета злочину описуються по-різному:

а) предмет може чітко зазначатися в самому законі (наприклад, у ст. 245 КК міститься вказівка на такий предмет, як лісові масиви або зелені насадження);

б) предмет може безпосередньо випливати з диспозиції кримінально-правової норми (наприклад, за статтями 368-370 КК предметами хабарництва можуть бути як будь-які матеріальні цінності - гроші, продукти, предмети побутової техніки та інші речі, так і майнові блага);

в) предмет може визначатися різними нормативними актами, якщо певна диспозиція має бланкетний характер (наприклад, перелік наркотичних засобів, про які йдеться у ст. 305 КК, встановлюється не безпосередньо у КК, а в іншому нормативно-правовому акті).

Кримінально-правове значення предмета злочину проявляється у таких аспектах:

1) включення предмета злочину в комплекс ознак конкретного складу злочину забезпечує повноту його конструювання, що сприяє успішному вирішенню завдань кваліфікації;

2) предмет злочину може виступати критерієм розмежування суміжних злочинних діянь.

Наприклад, предметом шахрайства (ст. 190 КК) є майно, яке на момент вчинення злочину перебувало у власності держави, колективу або приватних осіб, а предметом заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою (ст. 192 КК) є майно, яке лише повинно було перейти у цю власність від інших суб'єктів;

3) предмет посягання може бути також одним із критеріїв розмежування злочинного та незлочинного діянь.

Наприклад, за предметом розрізняють кримінально карану контрабанду (ст. 201 КК) і контрабанду як адміністративне правопорушення;

4) ті чи інші ознаки предмета посягання можуть бути пом'якшуючими або обтяжуючими обставинами злочину.

Наприклад, викрадення офіційного документа утворює склад злочину, передбаченого ч. 1 ст. 357 КК, а викрадення особливо важливих документів кваліфікується за ч. 2 ст. 357 КК) тощо.

Предмет злочину необхідно відрізняти від знарядь і засобів вчинення злочину.

Якщо предмет злочину - це те, посягаючи на що особа заподіює шкоду об'єкту злочину, то знаряддя та засоби - це ті предмети, які використовуються нею для виконання об'єктивної сторони складу злочину.

Так, при квартирній крадіжці можуть бути використані такі знаряддя злочину, як відмичка, ключі, лом, а також засоби злочину - автомобіль, на якому можна вивести викрадене майно. Предметом же крадіжки можуть бути різні чужі речі та майно (одяг, їжа, побутова техніка та ін.). Іноді предмет, знаряддя та засоби можуть переходити, так би мовити, «одне в інше». Наприклад, зброя при її викраденні є предметом злочину, а при вбивстві за допомогою цієї зброї - знаряддям вчинення злочину; документ при його підробленні є предметом злочину, а при використанні його для заволодіння чужим майном шляхом обману - засобом вчинення шахрайства.

Відмінності об'єкта від предмета злочину: об'єкт - обов'язковий елемент складу злочину, а предмет - факультативна ознака об'єкта зло­чину; об'єктові злочин завдає шкоди, а предметові - ні; об'єкт - це тільки суспільні відносини, а предмет - річ матеріального світу.

Предмет злочину відрізняється від предмета злочинного впливу та предмета суспільних відносин.

Предмет злочину - факультативна ознака об'єкта злочину, а предмет злочинного впливу та предмет су­спільних відносин - це одні з елементів суспільних відносин; предмет злочину - це річ матеріального світу, а предмет злочинного впливу та предмет суспільних відносин можуть бути не тільки річчю, а й соці­альною цінністю. Іноді вони можуть збігатися (майно при крадіжці).

Предметом злочину варто вважати будь-які речі матеріального світу, з визначеними властивостями яких кримінальний закон пов'язує наявність у діях особи ознак конкретного складу злочину.

Предмет злочину існує поряд з об'єктом, є самостійною, факультативною ознакою складу злочину. Кожний з цих предметів має різне правове призначення.

З цього випливає, що до предмета злочину необхідно відносити тільки визначені речі, а не будь-які інші цінності.

Законодавець найчастіше вказує саме на визначені речі, а точніше, їхні ознаки, властивості при описі того чи іншого злочину. Законодавець різним способом описує ознаки предмета злочину в Кримінальному кодексі. Обрання того чи іншого способу опису багато в чому залежить від характеру злочину, а також від індивідуальних властивостей самого предмета. Так, у законі може бути зазначено лише на визначений вид предметів, і тим самим будь-який предмет даного виду має однакове значення для кримінальної відповідальності. Так предметом хабарництва можуть бути будь-як матеріальні цінності, а також майнові блага. У цих і інших випадках немає необхідності давати в КК вичерпний перелік можливих предметів злочину. Іноді законодавець у самому законі безпосередньо вказує зразковий чи вичерпний перелік предметів злочину, прагне з максимальною точністю обрисувати його в диспозиції кримінально-правової норми.

Предмет відносин – це структурний елемент суспільних відносин.

Предмет злочинного впливу – це елемент охоронюваного кримінальним правом суспільного відношення (суб'єкти суспільних відносин, предмет суспільних відносин чи соціальний зв'язок), що у першу чергу піддається безпосередньому злочинному впливу.

Установлення предмета злочинного впливу необхідно для з'ясування «механізму» заподіяння шкоди самому об'єкту.

Визначення предмета злочину має важливе практичне значення для відмежування його від засобів і знарядь скоєння злочину. Одна й та ж річ може бути як предметом, так і знаряддям злочину (ніж, різно­манітні інструменти тощо).

Якщо предмет злочину - це те, посягаючи на що особа заподіює шкоду об'єкту злочину, то знаряддя та засоби - це ті предмети, які використовуються нею для виконання об'єктивної сторони складу злочину.

Так, при квартирній крадіжці можуть бути використані такі знаряддя злочину, як відмичка, ключі, лом, а також засоби злочину - автомобіль, на якому можна вивести викрадене майно. Предметом же крадіжки можуть бути різні чужі речі та майно (одяг, їжа, побутова техніка та ін.). Іноді предмет, знаряддя та засоби можуть переходити, так би мовити, «одне в інше». Наприклад, зброя при її викраденні є предметом злочину, а при вбивстві за допомогою цієї зброї - знаряддям вчинення злочину; документ при його підробленні є предметом злочину, а при використанні його для заволодіння чужим майном шляхом обману - засобом вчинення шахрайства.

ВИСНОВОК:

Предмет злочину – це речі матеріального світу, з приводу яких чи у зв’язку з якими вчиняється злочин; це - факультативний елемент складу, який виявляється не в усіх злочинах.

Якщо злочин має свій предмет, то його називають предметним злочином. Оскільки предметом злочину можуть виступати, як правило, певна річ, то він є речовою ознакою злочину.

Література:

1. Курс уголовного права. Общая часть. Т.1. Учебник для вузов. Под редакцией Н.Ф. Кузнецовой и И.М. Тяжковой. М., 1999. – 592 с.

2. Уголовное право: Часть общая. Часть Особенная. Учебник. Под редакцией Л.Д.Гаухмана, Л.М.Колодкина, С.В.Максимова. М., 1999. -

3. Российское уголовное право. Т.1. Общая часть. Под редакцией проф. А.И. Рарога. М., 2001.

4. С.Б. Гавриш. Теоретические предпосылки исследования объекта преступлений // Право и политика. - № 11. - 2000. – С. 4-15

5. Трубников В.М. Новый взгляд на объект преступления // Право и безпека. 2002. № 1. - с. 81-87.

6. Емельянов В.П. Терроризм и преступления с признаками терроризирования: уголовно-правовое исследование. СПб.: Юридический центр Пресс, 2002. –291 с.

7. Вісник Верховного Суду України, 2000 р.

Тема №8: Об’єктивна сторона злочину

Навчальні питання:

1. Поняття, ознаки та кримінально-правове значення об’єктивної сторони складу злочину.

2. Суспільно небезпечне діяння (дія чи бездіяльність) як обов’язкова ознака об’єктивної сторони.

3. Факультативні ознаки об’єктивної сторони складу злочину.

3.1. Суспільно небезпечні наслідки злочину.

3.2. Причинний зв’язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками.

3.3. Місце, час, обстановка, спосіб та засоби вчинення злочину.

ВСТУП

Кримінальне законодавство України встановлює кримінальну відповідальність тільки за конкретні суспільне небезпечні винні діяння (дію або бездіяльність), передбачені законом як злочин (ч. 1 ст. 2, ч, 1 ст. 11 КК). Як і будь-який акт вольової поведінки людини, злочин являє собою єдність його зовнішніх (об'єктивних) і внутрішніх (суб'єктивних) властивостей і ознак. Зовнішня сторона злочину утворює його об'єктивну сторону, а внутрішня — його суб'єктивну сторону.

Визнаючи нерозривний зв'язок об'єктивних і суб'єктивних ознак злочину, наука кримінального права в той же час вивчає їх окремо, що необхідно для їх більш глибокого розуміння. Такий підхід дозволяє глибше пізнати об'єктивну і суб'єктивну сторони злочину, що складають у реальній дійсності єдиний і неподільний акт злочинної поведінки.

Перше питання. Поняття, ознаки та кримінально-правове значення об’єктивної сторони складу злочину.

При виявленні злочину ми насамперед стикаємося з його об'єктивними ознаками, конкретним актом поведінки суб'єкта у виді дії чи бездіяльності, що завжди здійснюється у певній об'єктивній обстановці, у певному місці і в певний час. Цей акт поведінки завжди відбувається відповідним способом, наприклад, крадіжка з об’єктивної сторони виражається в таємному викраденні чужого майна (ст. 185), грабіж — у відкритому викраденні такого майна (ст. 186) Злочин завжди тягне за собою певні суспільне небезпечні наслідки, тому що в результаті його вчинення завдається істотна шкода суспільним відносинам, охоронюваним кримінальним законом (наприклад, вбивство своїм наслідком має смерть людини — статті 115—119, крадіжка, грабіж, шахрайство — статті 185, 186, 190 — заподіюють майнову шкоду власнику) Причому діяння (дія чи бездіяльність) перебуває у причинному зв'язку із суспільне небезпечними наслідками Ці ознаки притаманні будь-якому злочину як явищу реальної дійсності Без цих ознак злочину бути не може Вони мають місце завжди, у всіх випадках, коли вчиняється злочин.

Объект - объективная сторона (последствия): взаимообусловленность.

Объективная сторона преступления – это внешняя, физическая (в отличие от внутренней, психической) сторона процесса общественно опасного посягательства.

Викладене дозволяє зробити висновок, що, об’єктивна сторона складу злочину – це зовнішня сторона (зовнішнє вираження) злочину, що характеризується суспільно небезпечним діянням (дією чи бездіяльністю), суспільно небезпечними наслідками, причинним зв’язком між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місцем, часом, обставиною, способом, а також засобами вчинення злочину.

Об’єктивна сторона – обов’язків елемент кожного конкретного складу злочину. Вона є характеристикою зовнішніх ознак злочинного діяння. Об’єктивна сторона характеризує особливість злочину як зовнішнього акту суспільної поведінки винного і ті умови, за яких скоюється цей злочин, тобто місце, час, спосіб, обставини, з якими пов’язане злочинне посягання.

Об’єктивна сторона полягає у виясненні того, як і за яких умов скоюється злочин.

Наприклад, крадіжка з об’єктивної сторони полягає у таємному викраденні чужого майна (ст. 185 КК), грабіж – у відкритому викраденні чужого майна ( ст. 186 КК), зґвалтування – у статевих зносинах із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосуванням або з використанням безпорадного стану потерпілої особи (ст. 152 КК), об’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 379 КК, полягає у вбивстві або замаху на вбивство судді, народного засідателя чи присяжного або їх близьких родичів у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя.

Кримінальне право України передбачає відповідальність лише за вчинення суспільно небезпечного діяння, тобто дії чи без дії, які посягають на права і свободи людини і громадянина, власність, громадський порядок та громадську безпеку, довкілля, конституційний устрій України. Із змісту ст.ст. 1, 2 та 11 КК України випливає, що за хід думок, настрій, тобто голий умисел кримінальна відповідальність не настає.

Усі ознаки об’єктивної сторони складу злочину з погляду їх описування у диспозиціях статей Особливої частини КК можна поділити на дві групи: обов’язкові (необхідні) і факультативні.

Ознаки об’єктивної сторони:

• обов’язкові (необхідні);

• факультативні.

До обов’язкових ознак належить діяння у формі дії або бездіяльності.

Суспільно небезпечна дія або бездіяльність – найважливіша, основна і обов’язкова ознака об’єктивної сторони будь-якого складу злочину. Відсутність цієї ознаки виключає склад злочину.

Діяння завжди або безпосередньо вказується в диспозиції статті Особливої частини КК, або однозначно випливає з її змісту і, таким чином, виступає обов'язковою ознакою об'єктивної сторони складу злочину Тому встановлення ознак такого діяння (дії чи бездіяль­ності) є обов'язковим у кожній кримінальній справі.

До факультативних ознак об’єктивної сторони складу злочину належать: суспільно небезпечні наслідки, причинний зв’язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місце, час, обстановка, спосіб та засоби вчинення злочину.

Ці ознаки, фактично притаманні злочину як явищу реальної дійсності, далеко не завжди вказуються у законі як ознаки конкретного складу злочину. Так, диспозиції складів зґвалтування (ст. 152), хуліганства (ст. 296), одержання та давання хабара (ст.ст. 368, 369) та інші не містять вказівок на конкретні суспільно не безпечні наслідки, які необхідно було б встановлювати при вирішенні питання про притягнення особи до кримінальної відповідальності. Але слід зазначити, що суспільно небезпечні наслідки злочину і причинний зв’язок у так званих матеріальних складах злочину виступають як обов’язкові ознаки. Так само далеко не завжди в статтях Особливої частини КК вказано на спосіб, місце, час, обстановку, знаряддя чи засоби вчинення злочину. Отже, зазначені ознаки об’єктивної сторони складу злочину є не обов’язковими, а факультативними.

Однак якщо факультативні ознаки (суспільно небезпечні наслідки, місце, час, спосіб, обстановка, знаряддя і засоби вчинення злочину) прямо вказані у диспозиції статті Особливої частини КК або однозначно випливають з її змісту, то вони набувають значення обов’язкових ознак об’єктивної сторони складу злочину і їх встановлення у такому випадку є обов’язковим.

Форми закріплення ознак об’єктивної сторони в диспозиціях Особливої частини КК України:

а) вказується лише суспільно небезпечна дія чи бездіяльність;

Наприклад, у статтях КК України, які передбачають відповідальність за шпигунство (ст. 114), залишення в небезпеці (ч. 1, ч. 2 ст. 135), створення злочинної організації (ст. 255), втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність (ст. 304). Причому за такий засіб можуть бути описані як диспозиції статей у формальних, так і матеріальних складах. Наприклад, крадіжка (ст. 185) або грабіж (ст. 186 КК).

б) йдеться про суспільно небезпечні наслідки;

Наприклад, це такі, які передбачають відповідальність за вбивство через необережність (ст. 119), умисне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст.ст. 121, 122). У цих випадках вчинення суспільно небезпечного діяння, яке призвело до вказаних наслідків, є зрозумілим саме по собі.

в) вказуються як на дії чи без дії, так і на суспільно небезпечні наслідки.

Це ч. 3 ст. 135 КК, яка передбачає відповідальність за залишення в небезпеці, якщо воно спричинило смерть особи або інші тяжкі наслідки; ч. 1 ст. 194 КК, яка передбачає відповідальність за умисне знищення чужого майна, що заподіяло шкоду у великих розмірах; ч. 1 ст. 365 КК – перевищення влади або службових повноважень, якщо вони заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб та деякі інші.

Значення об’єктивної сторони складу злочину:

• об’єктивна сторона є обов’язковим елементом складу злочину і тому входить до юридичної підстави кримінальної відповідальності;

Таким чином, особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності лише тоді, коли у вчиненому нею діянні встановлені всі ознаки складу злочину.

• ознаки об’єктивної сторони багато в чому визначають суспільну небезпечність злочину і тому об’єктивні ознаки діяння враховуються передусім при рішенні питання про криміналізацію тих чи інших, тобто визнанні їх злочинними і караними самим законодавцем;

• об’єктивна сторона має важливе значення для правильної кваліфікації злочину;

Так за об’єктивними ознаками суспільно небезпечного діяння, за характером поведінки особи можна встановити інші елементи й ознаки складу злочину: об’єкт, якому заподіюється шкода, відповідну форму вини, мотив, мету злочину, які не завжди вказуються в диспозиціях статей Особливої частини КК, і, таким чином, правильно кваліфікувати вчинене.

• об’єктивна сторона має значення для розмежування злочинів, а також відмежування злочинних діянь від незлочинних;

• врахування ознак об’єктивної сторони складу злочину дозволяє в кожному конкретному випадку правильно визначити ступінь тяжкості вчиненого злочину і відповідно до цього призначити покарання, що відповідає вчиненому (ст. 65).

ВИСНОВОК:

Об’єктивна сторона є важливим показником ступеню суспільної небезпеки злочинного діяння, визначає характер заподіяної шкоди об’єкту кримінально-правової охорони.

Важливість об’єктивної сторони полягає і в тому, що вона дає можливість відмежовувати один злочин від іншого.

Друге питання. Суспільно небезпечне діяння (дія чи бездіяльність) як обов’язкова ознака об’єктивної сторони.

Поведение человека во внешнем мире проявляется в виде деяния. Никто не подлежит наказанию за свои мысли без их воплощения в жизнь.

Остальные признаки объективной стороны ничто другое как дальнейшая конкретизация определенных свойств деяния.

Деяние как признак объективной стороны содержит ответ на вопрос: «Что вредное делается объекту, находящемуся под охраной уголовного закона?»

Термін «діяння» вживається в КК, теорії і судовій практиці в подвійному значенні:

а) у статті 11 за допомогою цього терміна визначається поняття злочину, що, таким чином, охоплює всі ознаки, властиві злочину, тобто вживається як синонім терміна «злочин»,

б) термін «діяння» застосовується тільки для характеристики однієї з ознак об'єктивної сторони, тобто дії або бездіяльності.

При аналізі цієї ознаки складу злочину має йтися саме про друге значен­ня терміна «діяння».

Діяння є обов'язковою ознакою кожного складу злочину Стат­тя 2 встановлює, що підставою кримінальної відповідальності є вчи­нення особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад зло­чину, передбаченого кодексом Формами вираження такого діяння згідно зі ст 11 є дія або бездіяльність.

Поняття «діяння» визначається такою сукупністю ознак діяння повинне бути:

- суспільно небезпечним

- протиправним,

- конкретним

- свідомим

- вольовим актом поведінки людини.

Суспільна небезпечність як ознака діяння полягає в тому, що ді­яння, яке визнається злочином, спричиняє істотну шкоду суспільним відносинам, охоронюваним кримінальним законом, або створює реальну загрозу заподіяння такої шкоди.

Протиправність як ознака діяння згідно зі ст. 11 означає, що злочином визнається тільки те діяння, що передбачене криміналь­ним законом. Тому для наявності об'єктивної сторони злочину не­обхідно, щоб діяння (дія або бездіяльність) було зазначено в диспо­зиції конкретної статті Особливої частини КК, тобто заборонено кри­мінальним законом під загрозою покарання.

Діяння завжди має конкретний характер. Воно являє собою конкретний акт поведінки людини, що відбувається у певній обста­новці, місці і часі і завжди виявляється в конкретній дії чи бездіяль­ності.

Діяння — це свідомий акт поведінки людини, який завжди є наслідком пізнавальної діяльності, відображенням у свідомості лю­дини об'єктивного світу. Тому не є діянням у кримінально-правовому значенні такі рухи тіла, що не контролюються свідомістю, навіть якби наслідки таких рухів були б суспільне небезпечними.

Суспільна небезпечне діяння, як ознака об'єктивної сторони складу злочину, має бути вольовим, тобто проявом волі особи. Діяння, в якому немає прояву волі, вчинене, наприклад, внаслідок нездолан­ної сили, фізичного примуса тощо, не може утворити об'єктивну сторону складу злочину.

Деяние предполагает две формы преступного поведения – активную (действие) и пассивную (бездействие). Большинство преступлений совершается путем действия.

За своїми об’єктивними властивостями будь-який злочин є суспільно небезпечне діяння, тобто дія чи бездіяльність.

Переважна більшість злочинів скоюються шляхом дії.

Наприклад, бандитизм (ст. 257 КК ), зґвалтування (ст. 152 КК ), хуліганство (ст.296 КК) тощо.

Деякі злочини скоюються шляхом бездіяльності.

Наприклад, залишення в небезпеці (ст.135 КК), ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139 КК) та ін.

Об’єктивна сторона певних складів злочину може скоюватись як шляхом дії, так – і бездіяльності.

До таких злочинів належать:

• розголошення державної таємниці (ст.328 КК),

• порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами (ст.286 КК) та ін.

Дія – це активний, вольовий, свідомий акт зовнішньої поведінки суб’єкта, який відображається у скоєнні суспільно небезпечного посягання, визначеного кримінальним законом.

Така дія, безумовно, є не тільки суспільно небезпечною, а й протиправною, оскільки її здійснення карається кримінально-правовою нормою, тобто конкретною статтею Особливої частини Кримінального кодексу України.

Бездіяльність – це суспільно небезпечна пасивна поведінка особи (суб’єкта), тобто невиконання дій, які особа повинна була і могла вчинити, чи не попередила настання суспільно небезпечних наслідків, які була зобов’язана і могла попередити.

У кримінальному праві бездіяльність може бути злочинною тільки тоді, коли на особу покладено обов’язок у певній ситуації діяти певним способом.

Так мати повинна годувати свою новонароджену дитину, лікар зобов’язаний лікувати хворого, працівники міліції – припиняти злочинні дії. Бездіяльність у всіх цих випадках, якщо особа мала реальну можливість діяти відповідно до своїх обов’язків, і утворює форму злочинної поведінки людини.

Таким чином, кримінальна відповідальність за злочинну бездія­льність настає лише за таких умов:

а) на особу був покладений спеціальний обов'язок вчинити ак­тивні дії, якими було б відвернене настання суспільне небезпечно­го наслідку,

б) у особи була реальна можливість у даній конкретній ситуації вчинити відповідні активні дії і запобігти заподіянню суспільне не­безпечних наслідків

Дія чи бездіяльність є вчинком, який виражає волю особи. Саме вольова дія (бездіяльність) людини завжди свідчить про наявність певних цілей у її свідомості, які і визначають напрям її волі, яка втілюється в тому чи іншому вчинкові. Тобто можна стверджувати, злочинна поведінка, як і всяка діяльність людини, - це завжди єдність психічного і фізичного. А через це рефлекторні і імпульсні рухи людини, які не усвідомлюються, не спрямовуються її волею, не розцінюються як прояв злочинної поведінки, якщо цими рухами навіть завдано шкоди.

Наприклад, під час різкої зупинки тролейбусу гр. К. для збереження рівноваги рефлекторно замахнув рукою і, падаючи, потягнув за собою іншого громадянина, який через це отримав травму, тому відповідальність гр. К. виключається через відсутність кримінально-правової дії і вини.

Злочинне діяння, як зазначалось, є вольовою поведінкою, здійснюваною під контролем свідомості, тому діяння особи, не здатної усвідомити суспільну небезпечність скоєного і проявити свою волю не є злочином. Через це діяння неосудної особи чи малолітньої не розцінюється як злочин, навіть якщо цими діяннями і завдано істотної шкоди.

Трапляються ситуації, коли у вчинених особою дії або без­діяльності н воля не виявляється, а тому психофізична єдність діяння відсутня. У таких випадках через наявність певних обставин вчинене діяння (дія чи бездіяльність), в якому відсутній прояв волі самого діяча, втрачає свій кримінально-правовий характер. Отже, тут від­сутнє і саме діяння (дія чи бездіяльність) як ознака об'єктивної сто­рони злочину До таких обставин належать:

1) непереборна сила,

2) непереборний фізичний примус (насильство),

3) психічний примус, що відповідає вимогам крайньої необхід­ності

Під непереборною силою слід розуміти таку дію сил природи, механізмів, устаткувань, людей, звірів, інших об’єктивних факторів, через які особа позбавляється можливості діяти як належить у відповідності зі своєю волею і свідомістю (хвороба, стихійне лихо тощо).

Наприклад, немає складу відхилення від призову на строкову військову службу, якщо призовник не з’явився у зазначений термін на призовний пункт внаслідок тяжкої хвороби або через порушення нормального руху транспорту.

Фізичний примус – це, так би мовити, один із різновидів непереборної сили. Під фізичним примусом розуміють фізичну дію на особу. Це можуть бути: побої, зв’язування, тортури, мордування, позбавлення волі й подібні дії, мета яких – примусити особу скоїти злочин.

Немає складу злочину, який передбачає відповідальність за порушення обов’язків щодо охорони майна, якщо сторож комори був побитий і зав’язаний злочинцями, тому й не чинив їм опору. Немає складу пошкодження чужого майна в діях особи, яку навмисно штовхнули, щоб вона, падаючи, пошкодила це майно. У кожному конкретному випадку, коли йдеться про фізичний примус, необхідно встановити, що такий примус за деяких конкретних обставин справді був непереборним.

Так, якщо особа, яка охороняла об’єкт, була зв’язана злочинцями і на цьому об’єкті вчинено диверсію, то охоронець не може бути притягнутий до відповідальності, бо він був примушений до невиконання професійного обов’язку. Треба уяснити. Що для того, аби фізичний примус виключав кримінальну відповідальність, необхідно, щоб скоєне особою в результаті фізичного примусу не було виразом волі цієї особи. Через це, якщо, наприклад, особа скоїла якесь діяння під впливом побоїв, то це не може звільнити її від кримінальної відповідальності. Ця обставина розцінюється судом як така, що пом’якшує покарання, згідно з п. 6 ч. 1 ст. 66 КК України.

Дещо інакше вирішується питання при психічному примусі, в результаті якого особа може скоїти злочинне діяння. Вчинення злочинного діяння під впливом психічного примусу, який виражається в погрозі вбивством, завданні тілесних ушкоджень, знищенні майна, шантажі й подібних діях не виключає, як правило, відповідальності особи, що вчинила злочинні дії під впливом цього примусу, оскільки тут є реальна можливість не виконувати дії, до яких примушують. Так, якщо службова особа під загрозою видає явно неправдивий документ, то вона не звільняється від кримінальної відповідальності за службове підроблення (ст. 366 КК), бо у неї була можливість утриматися від вчинення злочину. Однак споєння злочину під загрозою буде розцінено судом як пом’якшуюча обставина.

Кримінальна відповідальність за дію чи бездіяльність, вчинені під впливом психічного примусу, може бути виключена лише тоді, коли буде визнано, що їх вчинено в стані крайньої необхідності, з метою захисту більш важливих інтересів (ст. 39, ч. 2 ст. 40 КК). Наприклад касир не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за розтрату грошей, коли він їх віддав під загрозою негайної смерті. Шофер, який доставив злочинців, що погрожували йому негайною смертю, до місця вчинення розбійного нападу, також не буде притягнутий до кримінальної відповідальності.

ВИСНОВОК:

Суспільно небезпечне діяння є обов’язковою, стержньовою ознакою по відношенню до інших ознак об’єктивної сторони. Без суспільно небезпечного діяння нема злочину.

Поняття «діяння» містить у собі дві форми поведінки особи, що вчиняє злочин, - дію та бездіяльність.

Переважна більшість злочинів вчиняється дією.

Третє питання. Факультативні ознаки об’єктивної сторони складу злочину.

Суспільно небезпечні наслідки.

Найважливіша соціальна властивість злочину — його суспільна небезпечність полягає в тому, що діяння (дія або бездіяльність) посягає на суспільні відносини, охоронювані кримінальним законом, викликає в них певні негативні зміни (шкода, збиток).

Суспільне небезпечні наслідки, залежно від характеру і обсягу шкоди, заподіяної діянням об'єкту, можуть бути поділені на наслідки у вигляді реальної шкоди і наслідки у виді створення загрози (небез­пеки) заподіяння шкоди.

Суспільна небезпечність заключається у завданні чи можливості завдання істотної шкоди об’єктам, який охороняються законом. Саме характер і розмір шкоди в першу чергу визначають ступінь суспільної небезпеки злочину. Шкода, яка завдається чи може бути завдана злочином, у кримінальному праві називається злочинним чи суспільно небезпечним наслідком.

Таким чином, суспільно небезпечні наслідки або злочинні насліди можна визначи­ти як шкоду (збиток), що заподіюється злочинним діянням суспіль­ним відносинам, охоронюваним кримінальним законом, або як реа­льну небезпеку (загрозу) заподіяння такої шкоди.

Злочин тому і є суспільно небезпечним діянням, що він неминуче завдає ті чи інші шкідливі наслідки. Але, як зазначалося, при конструюванні складів злочину наслідкам відводиться не одне і те саме місце. В одних випадках наслідки включаються до необхідних елементів складу, в інших – опиняються за його межами.

Наслідки злочину можуть бути поділені на дві великі групи:

• наслідки матеріального характеру;

• наслідки нематеріального характеру.

До матеріальних наслідків належать два різновиди наслідків.

Перш за все це наслідки фізичного характеру.

Наприклад, до такого виду наслідків можна віднести тілесні ушкодження різної ступені тяжкості (статті 121-125), смерть людини при вбивстві (статті 115-119).

По-друге, до матеріальних наслідків відноситься майнова шкода.

Наприклад, у злочинах проти власності, у деяких господарчих злочинах.

Причому наслідки майнового характеру можуть виражатися у:

• позитивній шкоді;

• в упущеній вигоді (неодержані доходи).

Позитивна майнова шкода полягає у тому, що майно, яке перебувало у власності чи володінні потерпілого, протиправно вилучається чи знищується або ж пошкоджується, наприклад при вчиненні крадіжки або грабежу (статті 185, 186), умисному чи необережному знищенні або пошкодженні чужого майна (статті 194, 196).

У разі упущеної вигоди потерпілий не отримує тієї майнової вигоди, яку він мав право отримати за законом, угодою на іншій правовій підставі. Наприклад, цей різновид майнової шкоди має місце при заподіянні майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою (ст. 192), ухиленні від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів (ст. 212).

Нематеріальними наслідками є негативні зміни в об’єкті посягання, які поєднанні з порушенням інтересів учасників суспільних відносин та мають нематеріальний характер.

Це може бути шкода політичним інтересам (злочини проти основ національної безпеки України), соціальним (злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина, організаційним (злочини у сфері службової діяльності, злочини проти правосуддя та деякі інші).

У теорії кримінального права виділяють ще декілька критеріїв класифікації суспільно небезпечних наслідків.

Так, залежно від виду безпосереднього об’єкта наслідки можуть бути поділені на основні і додаткові. У той же час додаткові наслідки можуть бути вказані як обов’язкові, тобто такі, які мають місце завжди, у всіх випадках при вчиненні злочину, наприклад, фізична шкода при кваліфікованому грабежі (ч. 2 ст. 186), та як факультативні, що можуть мати місце, але можуть бути і відсутніми при вчиненні злочину, наприклад, шкода особі чи власності при вчиненні хуліганства.

Залежно від законодавчого прийому опису злочинних наслідків у складі злочину, можна виділити вказівку на один (єдиний) наслідок, що має кримінально-правове значення (наприклад, при конструюванні складу крадіжки (ст. 185), умисного вбивства (ст. 115), та вказівку на два і більше можливих (альтернативних) наслідків, що виступають обов’язковою ознакою складу злочину (наприклад, у кваліфікованому складі умисного пошкодження або знищення майна (ст. 194).

Залежно від конкретизації злочинних наслідків у диспозиції статті Особливої частини КК, можна виділити конкретно визначені наслідки, наприклад, смерть потерпілого при умисному вбивстві (ст. 115), та наслідки, для визначення яких застосовуються оціночні терміни і поняття, з’ясування обсягу і змісту яких вимагає уточнення і конкретизації по кожній справі (наприклад, указівка на „тяжкі наслідки”, „особливо тяжкі наслідки”, „великий збиток” тощо).

Залежно від впливу на кваліфікацію злочину є наслідки, які виступають необхідною ознакою основного (простого) складу закінченого злочину, наприклад, шкода у великих розмірах при умисному знищенні або пошкодженні чужого майна (ч. 1 ст. 194), та наслідки, які виступають кваліфікуючою обставиною, наприклад, майнова шкода в особливо великих розмірах, загибель людей чи інші тяжкі наслідки при тому ж умисному знищенні або пошкодженні чужого майна (ч. 2 ст. 194).

Крім того, деякі норми кримінального закону можуть вказувати на наслідки, як обов’язкову ознаку об’єктивної сторони злочину, тобто злочинність і караність діяння обов’язково пов’язані із настанням суспільно небезпечних наслідків (ч. 1 ст. 364). В інших нормах об’єктивна сторона злочину може передбачати як фактичне настання наслідків, так і можливість їх настання (ч. 1 ст. 274).

Залежно від того, чи включено суспільно небезпечні наслідки в диспозицію статті Особливої частини КК як обов’язкову ознаку складу злочину чи ні, всі злочини поділяються на дві групи:

• злочини з матеріальним складом

• злочини з формальним складом.

Злочини з матеріальним складом – це такі злочини, в яких суспільно небезпечні наслідки передбачаються як обов’язкова ознака об’єктивної сторони злочину.

Тобто це такі злочини, для встановлення об’єктивної сторони складу яких необхідно встановити не тільки суспільно небезпечні наслідки, але й відповідно суспільно небезпечні наслідки та причинний зв’язок. Наслідками в злочинах з матеріальним складом, як правило, є шкода майнового або фізичного характеру. До таких злочинів належать, наприклад, крадіжка, грабіж, вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень тощо. Ці злочини вважаються закінченими з моменту настання зазначених у законі суспільно небезпечних наслідків. Так, вбивство вважається закінченим злочином, коли настала смерть потерпілого, крадіжка – з моменту заволодіння чужим майном з метою використання його у своїх цілях.

Злочини з формальними складами – це такі злочини, в яких сам факт вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого законом, утворює закінчений злочин.

Тобто настання суспільно небезпечних наслідків у таких злочинах виходить за рамки їх складу та не є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони цих складів злочину. Наприклад, погроза вбивством, зґвалтування, давання та одержання хабара. Якщо при вчиненні злочину з формальним складом фактично настали які-небудь наслідки, що перебувають за межами складу, вони не впливають на вирішені питання про встановлення підстави кримінальної відповідальності і враховуються лише при призначенні покарання.

ВИСНОВОК:

Будь-який злочин тягне за собою суспільно небезпечні наслідки, які виражаються у спричиненні шкоди об’єкту кримінально-правової охорони.

Шкода може бути: а) фізичною; б) майновою; в) моральною; г) політичною.

Шкідливі наслідки настають як від злочинів, що вчиняються шляхом активних дій, так і злочинів, які з об’єктивної сторони характеризуються бездіяльністю.

Причинний зв’язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками.

Теорія і практика кримінального права виходять з основного принципу, відповідно до якого суспільне небезпечні наслідки можуть бути поставлені у вину особі лише за умови, що вони перебу­вали в причинному зв'язку з його дією або бездіяльністю. Встано­вити причинний зв'язок між дією і суспільне небезпечними наслід­ками — означає дати відповідь на питання: чиє діяння викликало цей наслідок і кому цей наслідок може бути поставлений в вину. Потріб­но, таким чином, констатувати, що в об'єктивній дійсності шкідли­вий наслідок, що настав, викликаний діями даної особи, а не діями третіх осіб чи яких-небудь інших зовнішніх сил.

У матеріальних складах злочинів обов’язковою ознакою об’єктивної сторони є не тільки саме діяння і вказані в законі злочинні наслідки, а й причинний зв’язок між ними. Проте в чинному кримінальному законодавстві немає норм, які прямо і безпосередньо вирішували б питання причинного зв’язку. Ці питання вирішуються наукою кримінального права та судовою практикою.

Встановити причинний зв’язок – це означає, що необхідно встановити об’єктивний зв’язок між суспільно небезпечним діянням і настанням суспільно небезпечного наслідку, при якому діяння є безпосередньою причиною наслідку, що настав. Отже, як причина розцінюється суспільно небезпечна дія чи бездіяльність, а як наслідок – суспільно небезпечний результат, викликаний цим діянням. Оскільки причинний зв’язок – обов’язкова ознака об'єктивної сторони, то в даному разі наявність причинного зв’язку виступає як необхідність.

З філософських положень ви­пливає, що під причинним зв'язком у кримінальному праві слід розуміти об'єктивно існуючий зв'язок між діянням — дією або без­діяльністю (причиною) — і суспільна небезпечними наслідками (на­слідком), коли дія або бездіяльність викликає (породжує) настання суспільне небезпечного наслідку.

Причинний зв’язком це – об’єктивно існуючий зв’язок між діянням (дією або бездіяльністю) тобто причиною і суспільно небезпечними наслідками, коли дія або бездіяльність викликає (породжує) настання суспільно небезпечного наслідку.

В одних випадках причинний зв’язок між злочинними діяннями і наслідками очевидний і не викликає сумнівів (постріл – і миттєва смерть, заволодіння майном – майнова шкода). Коли між діянням і суспільно небезпечними наслідками є значний проміжок часу і за цей період мало місце якесь втручання інших осіб чи сил природи, потрібний глибокий аналіз з усіх обставин справи.

Наприклад, водій, порушивши правила безпеки руху, збив потерпілого. Скориставшись тим, що це сталося вночі, водій втік, свідомо залишивши потерпілого в зимову морозну ніс без допомоги. В результаті дорожньо-транспортної події потерпілому були завдані середньої тяжкості тілесні ушкодження. Але він рухатися самостійно не міг, знепритомнів і, як встановила експертиза, смерть його настала від переохолодження організму.

Проаналізуємо дану ситуацію. Основне питання, на яке слід дати при цьому відповідь, це: чи були дії водія в причинному зв’язку зі смертю потерпілого, або, інакше кажучи, чи стали його дії безпосередньою причиною смерті. Як ми зазначали, через порушення правил дорожнього руху водій збив потерпілого, завдавши йому середньої тяжкості тілесні ушкодження, тобто скоїв злочин, передбачений ч. 1 ст. 286 КК. Безумовно, що, збивши морозної ночі на безлюдній вулиці людину, водій своїми діями поставив потерпілого в небезпечне для життя становище і повинен був, згідно з кримінальним законом (ст. 135 КК), попіклуватися про надання йому допомоги. Оскільки він цього не зробив, залишивши непритомну людину напризволяще, яка й померла від переохолодження організму, то ми кажемо, що між діянням (збив потерпілого, втік з місця події – це злочинні дії, не надав допомогу – злочинна бездіяльність) водія і смертю потерпілого причинний зв’язок очевидний. А отже, водій буде відповідати як згідно з ч. 1 ст. 286 КК, так і за настання смерті потерпілого згідно з ч. 3 ст. 135 КК.

При вирішенні питання про наявність чи відсутність причинного зв'язку між суспільно небезпечним діянням та суспільно небезпечним наслідком по-перше необхідно встановити, чи скоєно при цьому суспільно небезпечне діяння, що містить ознаки відповідного складу злочину.

Цю обставину необхідно в першу чергу враховувати в тих випадках, коли ознакою об'єктивної сторони складу злочину є порушення визначених правил та інструкцій. Наприклад, якщо в результаті наїзду водія настала смерть пішохода, то не можна відразу ж вирішити питання про наявність причинного зв'язку між діями водія (наїздом) та наслідком, що настав, (смерть потерпілого). Необхідно з'ясувати, чи порушив шофер якісь спеціальні правила (правила безпеки руху та експлуатації транспортних засобів), тому що смерть пішохода могла настати і не через порушення цих правил. В усіх таких випадках порушення відповідних правил входить до об'єктивної сторони злочинного діяння, і при відсутності такого порушення відповідний склад злочину також відсутній.

По-друге, суспільно небезпечна поведінка особи може бути визнаною причиною настання злочинного наслідку тільки тоді, коли вона у часі передувала фактові настання цього наслідку. Якщо діяння було вчинено після настання наслідків, то ніякої мови про причинний зв’язок не може бути.

Причина завжди передує наслідкові. Наприклад, потерпілий йшов по вулиці, раптово у нього стався інфаркт міокарду і мертвий впав на проїжджу частину вулиці. Водій автомобіля, який рухався у напрямку руху потерпілого, загальмував, але гальмовий шлях автомобіля був більший, ніж відстань до лежачого на проїжджій частині пішохода. Автомобіль, переїхавши пішохода, зупинився. Результати судово-медичної експертизи засвідчили, що смерть його настала від інфаркту міокарда, а наїзд стався після смерті. Тобто причинного зв’язку між наїздом автомобіля на пішохода і його смертю не існує.

Проте для вирішення питання про наявність причинного зв'язку між двома явищами недостатньо встановити лише їх зовнішню послідовність. Необхідно, щоб одне з них певним чином вплинуло на настання іншого.

У процесі встановлення причинного зв'язку необхідно з'ясувати, що суспільно небезпечне діяння, яке ставиться у провину особі як причина настання злочинного результату, було необхідною умовою, без якої цей наслідок не міг настати. Разом з тим слід зауважити, що зазначена обставина (як і встановлення зовнішньої послідовності подій діяння та наслідку) є лише необхідним етапом встановлення причинного зв'язку в процесі діяльності слідчого або суду при розслідуванні і судовому розгляді кримінальної справи.

У судовій практиці мав місце випадок, коли водій у порушення правил дорожнього руху посадив вантажників до кузову самоскида. У процесі руху один з них вистрибнув з машини, потрапив під колесо і був роздавлений на смерть. Суд правильно визнав відсутність причинного зв'язку між фактом порушення водієм правил руху на автотранспорті і настанням смерті потерпілого, хоча ці порушення і були необхідною умовою настання злочинного результату (якби водій не порушив зазначених правил, смерть потерпілого не настала б).

Причиною подія є лише тоді, коли встановлено, що відповідний наслідок викликаний саме цим, а не іншим явищем. Останнє ж вирішується на підставі визначення того, чи є зв'язок між розглянутими подіями необхідним чи випадковим.

Необхідним зв'язок є в тому випадку, коли він обумовлений внутрішнім розвитком цього діяння, властивими йому особливостями і тією конкретною ситуацією, у якій він відбувається.

Випадковим зв'язок буде визнаний тоді, коли наслідки не є результатом внутрішнього розвитку певного діяння, а викликаються іншими причинами та обставинами.

Злочинний результат у цих випадках настає тому, що до відповідного діяння приєднуються якісь побічні обставини.

Наприклад, одна особа заподіяла іншому легку шкоду здоров'ю (див. 125 КК). У нанесену ранку потрапили інфекційні бактерії, хвороба була запущена, і потерпілий помер. У цьому випадку необхідний причинний зв'язок існує лише між діями особи і заподіянням легкої шкоди здоров'ю потерпілого. Із настанням смерті потерпілого його дії не мають причинного зв’язку, тому що цей наслідок не випливає з внутрішньою необхідністю з поведінки особи, яка спричинила легку шкоду здоров'ю потерпілого, а викликаний приєднанням до нормального ходу розвитку причинного зв'язку побічних обставин. Смерть потерпілого наступила не через заподіяння легкої шкоди здоров'ю, а через влучення в ранку хвороботворних бактерій. У зв'язку з цим у розглянутому випадку особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності лише за заподіяння легкої шкоди здоров'ю.

У теорії кримінального права виділять наступні різновиди необхідного причинного зв’язку:

1) безпосередній (прямий) причинний зв’язок (наприклад, настання смерті внаслідок ножового поранення);

2) опосередкований необхідний причинний зв’язок, коли суб’єкт злочину для заподіяння суспільно небезпечних наслідків застосовує різні механізми, пристосування, поводження тварин, інші засоби вчинення злочину чи використовує поведінку інших осіб, котрі виступають як своєрідний „засіб” вчинення злочину, наприклад, неосудні особи, які не досягли віку кримінальної відповідальності, перебували у стані крайньої необхідності, виконували наказ чи розпорядження або діяли у силу фактичної помилки;

3) необхідний причинний зв’язок при співучасті, коли дії співучасників (організатора, підбурювача, посібника) перебувають у причинному зв’язку зі злочином, вчиненим виконавцем;

4) необхідний причинний зв’язок за наявності особливих умов на боці потерпілого. Ці умови виступають каталізаторами (прискорювачами) настання наслідків (наприклад, стан сп’яніння, хвороба потерпілого тощо). Дійсно, іноді результат буває викликаний винятковими особливостями чи властивостями потерпілого або предмета посягання, або специфічними особливостями обстановки вчиненого суспільно небезпечного діяння. Але якщо результат наступив саме в цих специфічних умовах, то слід визнати наявність необхідного причинного зв'язку. Наприклад, внаслідок нанесення відносно легкого удару рукою по голові наступила смерть потерпілого, тому що незадовго до цього він переніс хворобу мозку. Якщо причинність тлумачити із суб'єктивістських (ідеалістичних) позицій, то слід було б визнати, що причинний зв'язок тут відсутній. Саме на таких позиціях стоять представники поширеної в зарубіжному кримінальному праві адекватної теорії причинності. Ця теорія вважає причиною настання злочинного результату тільки такі дії, що взагалі, а не тільки в даному конкретному випадку здатні спричинити настання даних злочинних наслідків. Настання ж смерті від легкого удару не є типовим, смертельний результат не відповідає легкому удару, не адекватний йому. Прихильники теорії адекватної причинності таким чином заперечують об'єктивний характер причинного зв'язку і замінюють його суб'єктивним уявленням про типовість чи нетиповість результату, що наступив, вчиненим особою діям.

Встановлення причинного зв’язку між суспільно небезпечним діянням та суспільно небезпечним наслідком ще не є достатньою підставою для притягнення особи до кримінальної відповідальності. Обов’язково потрібно встановити, що особа передбачала чи могла передбачити розвиток цього причинного зв’язку, тобто необхідно довести суб’єктивну сторону злочину – вину особи у формі умислу чи необережності щодо наслідку, який настав.

ВИСНОВОК:

Причинний зв’язок між діянням і суспільно небезпечним наслідком – обов’язкова ознака об’єктивної сторони в злочинах із матеріальним складом. Якщо в цих злочинах відсутній такий зв’язок, кримінальна відповідальність за настання суспільно небезпечного наслідку виключається.

У кримінальному праві як причина виступає факт, тобто вчинення суспільно небезпечного діяння людиною, іншими словами, скоєння злочину, а в якості наслідку – результат – суспільно небезпечна шкода.

Місце, час, обстановка, спосіб та засоби вчинення злочину.

До факультативних ознак об'єктивної сторони складу злочину належать місце, час, обстановка, спосіб, знаряддя і засоби вчинення злочину.

Як вже зазначалося, вказані ознаки називаються факультативними через те, що включаються не до усіх складів злочинів. Дійсно, є чимало складів злочинів, коли ці обставини не впливають на юридичну кваліфікацію вчиненого діяння. Але якщо такі ознаки прямо вказані у диспозиції статті Особливої частини КК або однозначно випливають з її змісту, то вони набувають значення обов’язкових ознак об’єктивної сторони складу злочину і їх встановлення у такому випадку є обов’язковим.

Місце вчинення злочину – це певна територія або інше місце, де вчинюється суспільно небезпечне діяння і настають його суспільно небезпечні наслідки.

Так, ст. 392 КК встановлює відповідальність за дії, що дезорганізують роботу виправних установ, тобто місцем злочину є місце позбавлення волі. Ч.1 ст. 248 КК передбачає кримінальне покарання за незаконне полювання в заповідниках або на інших територіях та об’єктах природно-заповідного фонду. У деяких випадках місце вчинення злочину виступає як кваліфікуюча ознака. Це, наприклад, розбій, вчинений щодо населення в районі воєнних дій (ч. 2 ст. 433 КК).

Час вчинення злочину – це певний проміжок часу, протягом якого вчинюється суспільно небезпечне діяння і настають суспільно небезпечні наслідки.

Наприклад, такі злочини, як перешкоджання здійсненню виборчого права (ст.157), неправомірне використання виборчих бюлетенів, підлог виборчих документів або неправильний підрахунок голосів чи неправильне оголошення результатів виборів (ст. 158), порушення таємниці голосування (ст. 159) можуть бути вчинені під час проведення виборів, а також під час підведення їх результатів.

Обстановка вчинення злочину – це конкретні об’єктивні умови, в яких вчиняється злочин.

Так, ст.342 встановлює відповідальність за опір представникові влади, працівникові правоохоронного органу, члену громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовцеві під час виконання ними службових обов’язків, ч. 3 ст. 411 – за умисне знищення або пошкодження військового майна. Обстановка вчинення злочину іноді істотно підвищує ступінь суспільної небезпеки вчиненого діяння і виступає як кваліфікуюча ознака (наприклад, військовий злочин у бойовій обстановці). В інших випадках вона створює привілейований склад злочину. Це вбивство або нанесення тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборони (статті 118, 124), де обстановка – посягання з боку того, хто посягає, - визначає необхідність захисту від суспільно небезпечного посягання.

Під способом вчинення злочину розуміють ті прийоми та методи, що використовував злочинець для скоєння злочину.

Спосіб вчинення злочину як ознака об'єктивної сторони злочину має відрізнятися з точки зору криміналістики і від поняття способу злочину, тому що для неї важливо зафіксувати сліди злочину і злочинця, а для цього необхідно досліджувати не тільки те, як виконавець вчинив злочин, але і як він його приховував або намагався приховати.

Необхідно сказати, що спосіб, тобто обраний метод чи прийом, характерний для умисних злочинів. При необережному злочині спосіб сам "приходить у руки" винному, оскільки він його не вибирає, не шукає і не оцінює. Тому можна сказати, що в необережних діяннях спосіб як визначений юридичний феномен відсутній.

Слід відзначити, що спосіб виступає як обов’язкова ознака об'єктивної сторони складу злочину у випадках, коли він:

1) прямо зазначений у законі, наприклад, насильство, небезпечне для життя чи здоров’я особи, яка зазнала нападу, або погроза застосування такого насильства в складі розбою (ст. 187), обман чи зловживання довірою в складі шахрайства (ст. 190);

2) однозначно випливає із змісту закону, про що свідчить характер дії, опис якої містить диспозиція статті. Так способом погрози вчинити вбивство є психічне насильство (ст. 129), способом завідомо неправдивого показання (ст. 384) – обман.

Засоби вчинення злочину – це предмети матеріального світу, що застосовуються злочинцем при вчиненні суспільно небезпечного діяння.

Засоби вчинення злочину можна поділити на знаряддя та інші засоби.

Знаряддя – це предмети, використовуючи які особа вчиняє фізичний вплив на матеріальні об’єкти (вогнепальна і холодна зброя, вибухові пристрої, інструменти, транспортні засоби).

Інші засоби мають допоміжний характер та забезпечують успішне здійснення посягання на об’єкт кримінально-правової охорони (підроблені документи, формений одяг тощо).

ВИСНОВОК:

Спосіб, час, місце, знаряддя, засоби й обстановка вчинення злочину є факультативними ознаками об’єктивної сторони. Вони складають умови скоєння злочину.

Названі ознаки називаються факультативними, тому що вони законом можуть передбачатися як ознака об’єктивної сторони складу злочину, а можуть і не передбачатися в кримінально-правових нормах.

Література:

1. Конституція України, 1996 // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30.

2. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради (ВВР). 2001. № 25-26.

3. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. – 2-ге вид., переробл. та доповн. / Відп. ред.. С.С. Яценко. – К.: А.С.К., 2002. – 968 с. – (Нормативні документи та коментарі).

4. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів юрид. спец. вищ. закладів освіти / М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов та ін.; За ред. професорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – Київ – Харків: Юрінком Інтер – Право, 2001;

5. Кримінальне право України. Загальна частина / Під ред. Я.Ю. Кондрат’єва. Атака, Київ, 2002.

6. Бондаренко Н.А., Мирошниченко Н.А., Терентьєв В.И. Уголовное право Украины. Общая часть. Конспект лекций. – Одесса, ЧП „Ризографика”, 2001, 83 с.

Тема № 9: Суб'єкт злочину

Навчальні питання:

1. Поняття та ознаки суб'єкта злочину.

2. Поняття неосудності та її критерії, обмежена осудність.

3. Вік і його вплив на кримінальну відповідальність.

4. Спеціальний суб'єкт злочину.

ВСТУП

Суб’єкт злочину в кримінальному законодавстві – це один з обов’язкових елементів складу злочину. У кримінально-правовій теорії суб’єктом злочину визначається особа, яка володіє сукупністю ознак, що дають підстави для її притягнення до кримінальної відповідальності. КК 1960 р. не передбачав законодавчого визначення цього елемента складу злочину. КК 2001 р. не лише визначив поняття суб’єкта злочину, але й передбачив у Загальній частині окремий розділ IV.

Перше питання. Поняття та ознаки суб'єкта злочину.

Питання про суб'єкта злочину, по суті справи, є питанням про особу, яка вчинила злочин і підлягає кримінальній відповідальності. Це випливає і з назви розділу IV Загальної частини КК «Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб'єкт злочину)»

Частина 1 ст 18 визначає, що «суб'єктом злочину є фізична осуд­на особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримі­нальна відповідальність» Отже, суб'єкт злочину як елемент складу злочину характеризується трьома обов'язковими ознаками:

• це осо­ба фізична,

• осудна,

• яка досягла певного віку

Суб'єкт злочину – фізична, осудна особа, що досягла до моменту вчинення злочину віку кримінальної відповідальності.

Суб'єкт злочину – це джерело суспільно небезпечного впливу на суспільні відносини. Поняття суб'єкта злочину тісно пов’язано з особою злочинця, але поняття «суб’єкт злочину» охоплює тільки вік особи та її осудність.

Факультативна ознака: т.з. спеціальний субъект.

На даний час суб’єктом злочину вважається людина - фізична особа. Однак у ряді країн, протягом багатьох століть, це питання вирішується і вирішувалося неоднозначно, тому що суб’єктом злочину поряд з фізичними особами визнавалися юридичні особи, а також предмети, тварини, комахи.

У древніх Афінах, наприклад, суд розбирав справи про смертельні випадки, які були заподіяні предметами, після чого особливі жреці викидали ці предмети за межі поліса. В Англії майже до середини ХІХ в. існувало положення, яким передбачалося, що предмет, що заподіяв смерть, конфісковувався на користь короля.

У середні століття феодальне кримінальне право суб’єктом злочину часто визнавало тварин. У світських судах ХІ і ХV сторіч, писав відомий російський юрист Н.С. Таганцев, нерідко зустрічалися випадки, коли переслідували тварин, що заподіяли смерть людині, особливо биків – за лють і свиней, які загризли дітей. Цих тварин страчували, як правило, через повішення. В історії канонічного кримінального права зустрічаються процеси проти комах і тварин, що винищували посіви, плодові дерева, виноградники і т.п. Останні подібні процеси відбулися у Франції. У 1710 р. судили пацюків і мишей за нанесення значного збитку хлібним полям, а в 1740 р. – корову. Кримінальна відповідальність тварин, комах і речей була не стільки відповідальністю за винне діяння, скільки покаранням за небезпечні і шкідливі дії, незалежно від кого чи чого вони виходили. Злякане населення в зв’язку з заподіяною шкодою або погрозою заподіяння шкоди зверталося до духівництва, або влаштовувало самосуди проти «правопорушників».

Таким чином, визнання суб'єктами злочинів предметів, тварин, комах у рабовласницькому і феодальному кримінальному праві визначається пануванням містичних поглядів на злочин як на діяння, що ображає бога й охоронюваний їм світ на підставі принципу: відповідальність настає в будь-якому випадку і для всякого, хто спричинив шкоду.

Потрібно відзначити, що кримінальна відповідальність юридичних осіб також була відома феодальному праву, і зокрема кримінальному праву не тільки англо-саксонських країн (Англії, США й ін.), але і державам європейського континенту.

Так, наприклад, у французькому ордонансі 1670 р. спеціальна стаття передбачала відповідальність і покарання за злочини, зроблені громадами і корпораціями, тобто юридичними особами.

Кримінальна відповідальність юридичних осіб у закордонному кримінальному праві існує і в даний час.

Так, по англійському кримінальному законодавству допускається застосування до юридичних осіб штрафів як міри кримінального покарання, але до них не можуть застосовуватися кримінальні покарання, що призначаються фізичній особі за вчинений злочин. Помітимо, однак, що кримінальна відповідальність юридичних осіб не виключає відповідальності конкретних громадян за ті ж дії.

Кримінальне право в США формувалося і довгий час розвивалося на основі системи англійського загального права. У сучасному кримінальному праві США питання притягнення до кримінальної відповідальності юридичних осіб регламентовані як у федеральному кримінальному законодавстві, так і в кримінальних законах штатів.

Так, у ст. 2.07. Кримінального кодексу США (1962 р.) передбачається відповідальність корпорацій, некорпорованих об'єднань і осіб, що діють чи зобов'язаних діяти в їхніх інтересах. У ч. 1 даної статті говориться, що корпорація може бути засуджена за здійснення посягання, що є порушенням і складається в невиконанні покладеної законом на корпорацію спеціального обов'язку робити позитивні дії. Кримінальне законодавство деяких штатів, і зокрема КК штату Огайо, передбачає кримінальну відповідальність організації, під якою розуміється корпорація, створена з метою одержання прибутку або без такої, товариство з обмеженою відповідальністю, спільне ризиковане підприємство, неінкорпорована асоціація і т.д.

На кримінальну відповідальність корпорацій вказує також КК штату Нью-Йорк.

Основним покаранням, загальним для юридичних осіб як на рівні штатів, так і на федеральному, є, як правило, штраф. Так, КК штату Огайо присвячений визначенню розмірів штрафів, що накладаються на організації за здійснення фелоній (злочинів) різних класів, а також місдимінорів (кримінальних злочинців). Однак кримінальне покарання, що накладається на юридичну особу у вигляді штрафу за різні злочини, не виключає можливість застосування до нього цивільних санкцій. Отже, по кримінальному законодавству США караними вважаються не тільки фізичні, але і юридичні особи, відповідальність яких найчастіше використовується в інтересах держави.

У кримінальному законодавстві Франції – батьківщини так званої континентальної системи права, що зберегла багато рис середньовічного французького права, так само як і в кримінальному законодавстві Англії і США, юридична особа визнається суб’єктом злочину. Кримінальна відповідальність юридичних осіб не виключає відповідальності конкретних громадян за винні дії, що пов'язані з порушенням діючого кримінального законодавства.

Проект КК Франції 1989 р. допускав кримінальну відповідальність юридичних осіб, і дане положення знайшло своє законодавче закріплення в новому КК Франції 1992 р., що прийшов на зміну КК 1810 р., прийнятому в період правління Наполеона Бонапарта. Робота над новим КК Франції велася з 1974 р. У ст. 121-2 даного кодексу вказано, що, за винятком держави, юридичні особи несуть кримінальну відповідальність. При цьому кримінальна відповідальність юридичних осіб не виключає кримінальної відповідальності фізичних осіб, що зробили ті ж дії. Система кримінальних покарань, які можуть бути застосовані до юридичних осіб, досить розроблена. Так, наприклад, ст. 131-39 КК Франції містить перелік видів покарань, що застосовуються до юридичних осіб: ліквідація юридичної особи; заборона – остаточна або на деякий термін професійної чи суспільної діяльності; конфіскація предмета, використаного для здійснення злочину; афішування прийнятої судової постанови; закриття – остаточне чи на термін відповідних підприємств і закладів, і ін. Найчастіше за вчинені злочини до юридичних осіб застосовується кримінальне покарання у вигляді штрафу, що передбачений у ст. 131-37 даного КК. При цьому ст. 131-38 передбачає максимальний розмір штрафу для юридичних осіб, він дорівнює п'ятикратному розміру штрафу, передбаченому законом для фізичних осіб.

Діюче кримінальне законодавство ФРН базується на Німецькому кримінальному кодексі 1871 р., у редакції від 2 січня 1975 р. і також передбачає кримінальну відповідальність юридичних осіб. Правда, ці питання, у порівнянні з кримінальними кодексами США і Франції, менш пророблені; мабуть, позначається відсутність повної кодификації кримінального законодавства ФРН і суперечливість численних кримінальних законів, що діють паралельно з КК. Наприклад, § 75 КК ФРН передбачає особливі розпорядження для органів і їхніх представників, що вчинили дії, що тягнуть застосування норм, встановлених КК.

Японське кримінальне законодавство, а точніше, КК Японії 1907 р. зі змінами, що вносилися в 1921 р., 1941, 1947, 1953, 1954, 1958, 1960, 1964, 1968 і 1980 р., не передбачає відповідальності юридичних осіб.

По швейцарському кримінальному праву суб'єктом злочину може бути тільки фізична особа. Однак деякі спеціальні закони як фіскального, так і господарського права встановлюють кримінальну відповідальність юридичних осіб за злочинні діяння їхніх органів.

У кримінальному законодавстві Румунії малася спеціальна постанова, у якій були передбачені кримінально-правові санкції у відношенні юридичної особи з наступною ліквідацією її майна. Що ж стосується кримінального законодавства інших колишніх соціалістичних країн – Польщі, Болгарії, Угорщини, Югославії та ін., – то відповідно до принципу особистої відповідальності, суб'єктом злочину в даних державах визнавалася тільки фізична особа, що вчинила суспільно небезпечне діяння, у зв'язку з чим виключалася кримінальна відповідальність юридичних осіб (установ, підприємств, організацій і т.п.). Аналогічно вирішувалося питання про суб'єкта злочину в республіках СРСР, а нині – у кримінальному законодавстві України і країн ближнього зарубіжжя (СНД).

Хоча проблема визнання суб'єктом злочину юридичних осіб у кримінальному законодавстві багатьох держав залишається відкритою, переважна більшість закордонних юристів схиляються до того, що кримінальну відповідальність за злочинні діяння може нести тільки осудна фізична особа – людина. Цей висновок фактично закріплений у статтях 6, 7 і 8 КК, де говориться, що нести кримінальну відповідальність можуть громадяни України, іноземці й особи без громадянства. Тому не можуть бути визнані суб'єктом злочину юридичні особи (підприємства, установи, громадські організації і т ін ). Якщо на якомусь підприємстві внаслідок порушення певних правил вироб­ництва, правил охорони праці загинули люди, кримінальній відпо­відальності підлягає не підприємство, а конкретно винні в цьому службові особи. Це передбачено багатьма статтями КК, зокрема статтями 172, 223, 271 та ін.. Пропозиції, які зустрічалися в юридичній літературі, стосовно передбачення в новому КК кримінальної відповідальності юридич­них осіб, не дістали підтримки законодавця

Ознаки суб'єкта злочину:

1. Фізична особа – КК України відповідальність юридичних осіб не передбачена, хоча в деяких країнах вона існує.

2. Осудність – здатність особи усвідомлювати свої дії, їх суспільне значення і керувати ними, а також здатність відповідати за вчинені дії.

3. Вік – особа повинна досягти передбаченого в законі віку (ст.22 КК України).

ВИСНОВОК:

Відповідно до ч. 1 ст. 18 КК суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці,з якого відповідно до КК може настати кримінальна відповідальність. Це законодавче визначення дає можливість виділити три обов’язкові групи ознак, що характеризують суб’єкта злочину. Він повинний бути: 1) фізичною особою; 2) осудним; 3) досягти віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність.

Друге питання. Поняття неосудності та її критерії, обмежена осудність.

Як зазначено в ч 1 ст 18, обов'язковою ознакою суб'єкта зло­чину є осудність особи. У частині 1 ст 19 вказано, що «осудною ви­знається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними»

Отже, осудність — це здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними.

Чинне кри­мінальне законодавства виходить з того, що лише осудна особа може вчинити злочин і, отже, може підлягати кримінальній відповідаль­ності. Злочин завжди є актом поведінки свідомо діючої особи.

Здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) означає правильне розуміння фактичних об'єктивних ознак злочину (об'єкта, суспільне небезпечного діяння, обстановки, часу і місця, способу його вчинення, його суспільне небезпечних наслідків) Здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) повинна бути пов'язана зі здатністю контролювати, керувати своїми вчинка­ми Тут свідомість і воля взаємозалежні і лише в сукупності визна­чають характер поведінки особи в конкретній ситуації.

У ч.2 ст.19 надається поняття неосудності: “Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого цим Кодексом, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру”.

Таким чином, у зв’язку з вчиненням злочину виникає питання щодо осудності особи, коли необхідно з’ясувати, могла особа правильно оцінювати суспільно небезпечний характер вчинюваної дії, її суспільно небезпечні наслідки та керувати своїми діями (бездіяльністю).

На практиці питання про встановлення осудності виникає тільки тоді, коли є сумніви щодо психічної повноцінності особи, що вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння, іншими словами, у разі присутності у особи психічних розладів.

Відповідно до цього, поняття «осудності» та «неосудності»знаходяться на межі двох наук: кримінального права та психіатрії. У кримінальному праві поняття «осудності» особи пов’язано з поняттям кримінальної відповідальності. Не дивлячись на те що особа, яка визнана неосудною, не підлягає кримінальній відповідальності незалежно від тяжкості вчиненого нею суспільно небезпечного діяння, до неї, на підставі ч. 2 ст. 19, можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру, передбачені ст. 94 КК. Тому неосудність особи стає центральним питанням в вирішенні важливих проблем кримінального права.

Так, вирішення співвідношення осудності та неосудності дуже важливо для вирішення спірного питання про зменшену (обмежену) осудність, яка може бути констатована у осіб, які мають аномалії психіки.

Поняття «осудність» та «неосудність» також пов’язано судово-психіатричною експертизою, із задачами і компетенцією експерта-психіатра, слідчого та суду під час розслідування та розгляду справ та вирішення питання про кримінальну відповідальність цієї категорії осіб. Особливе значення встановлення осудності особи обумовлено тим, що осудність є передумовою вини, а без доказу вини не може бути кримінальної відповідальності і покарання.

Наведену в законі сукупність ознак, що характеризують неосудність, називають формулою неосудності. Причому до цієї формули включені як медичні, так і юридичні ознаки (критерії). У науці кримінального права така формула дістала назву змішаної формули неосудності.

Взагалі осудність — це нормальний стан психічно здорової людини. Існує презумпція психічного здоров'я: кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах і в порядку, передбачених законом.

Закон вказує на два критерії, сукупність яких дає підстави для визнання особи неосудною. Як і при визнанні особи осудною ними є медичний (біологічний) і юридичний (психологічний) критерії.

Медичний (біологічний) критерій неосудності має на увазі наявність у особи всіх можливих психічних захворювань, що істотно впливають на свідомість і волю людини.

У частині 2 ст. 19 КК України визначено чотири види психічних захворювань:

а) хронічна психічна хвороба;

б) тимчасовий розлад психічної діяльності;

в) недоумство;

г) інший хворобливий стан психіки.

Хронічна психічна хвороба — це захворювання, що мають тенденції до прогресування, у тому числі і ті з них, що протікають приступообразно, але під час ослаблення зберігають ознаки повільного плину чи процесу дефекту психічних функцій. До цих захворювань належать: шизофренія, епілепсія, параноя, прогресивний параліч, маніакально-депресивний психоз та ін.

Тимчасовим розладом психічної діяльності визнається гостре, нетривале психічне захворювання, що відбувається у вигляді нападів. Це захворювання раптово виникає (часто як наслідок тяжких душевних травм) і за сприятливих обставин раптово минає. До таких захворювань належать різного роду патологічні афекти, патологічне сп’яніння, алкогольні психози, біла гарячка та ін.

Недоумство (олігофренія) — найтяжче психічне захворювання (психічне каліцтво). Воно є постійним, природженим видом порушення психіки, що вражає розумові здібності людини.

Існують три форми слабоумства:

• ідіотія (найбільш глибокий ступінь розумового недорозвитку),

• імбецильність (менш глибокий),

• дебільність (найлегша форма).

Таким чином, ці захворювання різняться між собою різною тяжкістю вираження хвороби.

Під іншим хворобливим станом психіки розуміють такі хворобливі розлади психіки, що їх не охоплюють раніше названі три види психічних захворювань. До них належать важкі форми психостенії, явища абстиненції при наркоманії (наркотичне голодування) та ін. Це не психічні захворювання в чистому вигляді, але за своїми психопатичними порушеннями вони можуть бути прирівняні до них.

Для наявності медичного критерію неосудності досить встановити, що на час вчинення суспільне небезпечного діяння особа страждала хоча б на одне із зазначених захворювань.

Встановлення медичного критерію ще не дає підстав для висновку про неосудність особи на час вчинення суспільне небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом. Наявність медичного критерію є лише підставою для встановлення критерію юридичного, який остаточно визначає стан неосудності.

Юридичний критерій неосудності включає відсутність у особи здатності усвідомлювати свої дії (інтелектуальна ознака) чи керувати ними (вольова ознака).

Важливість врахування обох критеріїв при визначенні осудності особи, що вчинила злочин, є безапеляційним. Про це свідчить чимала кількість реальних кримінальних справ.

Юридичний критерій неосудності виражається в нездатності особи під час вчинення суспільне небезпечного діяння усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними саме внаслідок наявності психічного захворювання, тобто критерію медичного.

У частині 2 ст.19 КК України юридичний критерій неосудності виражений двома ознаками:

1. інтелектуального - особа не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність);

2. вольового - особа не могла керувати ними.

Під «своїми діями» (бездіяльністю) мають на увазі не будь-яку поведінку психічно хворого, а тільки ті його суспільно небезпечні дії (бездіяльність), що передбачені певною статтею КК.

Інтелектуальна ознака критерію неосудності знаходить свій вияв:

- по-перше, в тому, що особа вчинивши те чи інше діяння, небезпечне для суспільства, “не усвідомлювала фактичну сторону, своїх дій або не могла розуміти їх суспільний зміст” (не розуміє, що скоює вбивство, підпалює будинок і т. ін.), а тому не може розуміти і його суспільну небезпечність.

Так, душевнохвора мати під час купання своєї малолітньої дитини вводила їй в тіло звичайні швейні голки, думаючи, що таким чином вона вилікує її від тяжкої недуги. Зрештою це призвело до смерті дитини, а в її тілі було знайдено понад сорок голок.

- По-друге, інтелектуальна ознака знаходить свій вияв ще і в тому, що особа не здатна усвідомлювати того, що її дія має суспільно небезпечний характер. У ряді випадків це не виключає того, що особа при цьому розуміє фактичну сторону своєї поведінки.

Так, хворий, який страждає на олігофренію, підпалив у вечірній час сарай сусіда для того, щоб освітити вулицю, де розважалася молодь. Тут він розумів фактичну сторону своїх дій, однак внаслідок психічного захворювання не усвідомлював їх суспільної небезпечності.

Вольова ознака критерію неосудності свідчить про такий ступінь руйнування психічною хворобою вольової сфери людини, коли вона не може керувати своїми діями (бездіяльністю).

Відомо, що вольова сфера людини завжди органічно пов'язана зі сферою свідомості.

Однак можливі й інші ситуації, коли особа усвідомлює фактичну сторону свого діяння, може усвідомлювати суспільну небезпечність своїх дій та їх наслідків, проте не може керувати своєю поведінкою.

Такий стан спостерігається в піроманів, клептоманів, наркоманів у стані абстиненції та ін. Ці хворі можуть цілком зберігати здатність усвідомлювати фактичну сторону діяння, що вчиняється, і навіть розуміти його суспільну небезпечність, однак вони втрачають здатність керувати своїми вчинками.

Піроман, наприклад, під час підпалу житлового будинку розуміє фактичну сторону своєї поведінки, правильно оцінює суспільну небезпечність діяння і його наслідків, однак він не може керувати своїми діями. Також не може утримати себе і клептоман, коли трапляється нагода, від спокуси вчинити крадіжку чужого майна.

Зазначені особливості інтелектуальної і вольової ознак зумовили те, що в кримінальному законі (ч.2 ст.19 КК України) вони розділені між собою сполучником «або». У такий спосіб законодавець підкреслив не тільки їх відносну самостійність, але, головне, він закріпив їх рівне значення при визначенні неосудності особи. З іншого боку, нездатність усвідомлювати характер своїх дій завжди свідчить про втрату здатності керувати ними.

Отже, юридичний критерій містить у собі ознаки, що визначають тяжкість захворювання, глибину враження психіки, ступінь впливу психічного захворювання на здатність усвідомлювати характер вчинюваного діяння, його наслідки і керувати своїми вчинками. Це свідчить про нерозривний зв'язок медичного і юридичного критеріїв, що й обумовило необхідність у ч. 2 ст. 19 КК України закріпити змішану формулу неосудності.

У літературі зазначається, що юридичний критерій неосудності відіграє подвійну роль:

1) визначає справжній зміст неосудності, бо тільки він дозволяє визначити, чи усвідомлювала особа в момент вчинення суспільне небезпечного діяння свої дії (бездіяльність) і чи могла вона в цей момент керувати ними;

2) встановлює межі дії медичних критеріїв і таким чином проводить межу між осудністю і неосудністю.

Якщо звернутися до законодавства інших країн, то можна побачити, що критерії осудності та їх використання мають трохи інше трактування. А саме, наприклад, у Франції неосудність визначається медичним критерієм (“наявність психічного чи нервово-психічного розладу”) і психологічним критерієм (“відсутність здатності усвідомлювати чи контролювати свої дії”), тобто включає вольовий критерій (ст. 122).

У Кримінальному кодексі ФРН § 20 визначається, що “безвинно діє той, хто при здійсненні діяння, унаслідок хворобливого психічного розладу, глибокого розладу свідомості, чи слабоумства іншого важкого психічного відхилення не здатний усвідомлювати протиправність чи діяння діяти зі свідомістю його протиправності”. Таким чином, неосудна особа не визнається винною і не карається, хоча вольовий критерій (здатність контролювати свої дії) може і не виповнюватися в конкретному випадку.

Таким чином, неосудність, так само, як і осудність, — юридичне поняття.

У зв'язку з цим висновок про осудність чи неосудність особи по конкретній справі робить суд (а в процесі попереднього розслідування — орган дізнання, слідчий чи прокурор), спираючись на результати судово-психіатричної експертизи. Згідно з кримінально-процесуальним законодавством для визначення психічного стану підозрюваного чи обвинуваченого за наявності у справі даних, що викликають сумніви стосовно їх осудності, обов'язково призначається експертиза. Однак цей висновок, як і будь-який висновок експерта взагалі, не є обов'язковим для органів попереднього розслідування, прокурора і суду, а підлягає оцінці. Вони можуть не погодитися з-висновком судово-психіатричної експертизи, але така незгода має бути вмотивована у відповідному процесуальному документі.

Розглядаючи питання про обмежену осудність треба звернути увагу на те, що законодавчому закріпленню інституту обмеженої осудності передували тривалі спори: дослідники не були одностайні у своїх поглядах на включення останнього до кримінального законодавства України. В неї були свої супротивники, як підкреслює Д. Бараненко, вони використовували такі аргументи:

• важко відшукати будь-яку конкретну міру для визначення критеріїв цього поняття, межі обмеженої осудності на цей час занадто слабко окреслені;

• обліку наявності психічних недоліків достатньо як обставини, що пом'якшує відповідальність;

• наявність категорії обмеженої осудності може призвести до помилок та зловживань; наслідком визнання обмеженої осудності буде зниження покарання злісним злочинцям, які заслуговують на найсуворіше покарання;

• особа, визнана обмежено осудною, може бути поставлена у кращі порівняно зі здоровими злочинцями умови відбуття покарання;

• визнання обмеженої осудності неприйнятне тому, що її можна перенести на будь-яку, навіть здорову людину; обмежена осудність може призвести до механічного тлумачення хворобливих розладів психіки;

• такої осудності не може бути, тому що немає підвищеної осудності для осіб, які особливо добре орієнтуються; обмежена осудність зв'яже руки суду. Звертаючись до законодавчого закріплення “обмеженої осудності” ми бачимо, що ч. 1 ст. 20 КК України передбачає, що підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину через психічний розлад повною мірою не здатна була усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і (або) керувати ними.

Зі змісту закону, посилаючись на В.Я. Тація, можна зробити такі висновки:

1) обмежена осудність пов'язана з наявністю в суб'єкта певного психічного розладу, психічної аномалії;

2) внаслідок цього психічного стану особа не повною мірою здатна усвідомлювати фактичні ознаки і суспільну небезпечність вчиненого діяння. Однак, на відміну від неосудної особи, здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і (або) керувати ними не виключається;

3) обмежена осудність не виключає осудності як обов'язкової ознаки суб'єкта, а отже, не виключає і кримінальної відповідальності за вчинене.

Значення обмеженої осудності, як вказано в ч. 2 ст. 20 КК України, полягає в тому, що вона враховується судом при призначенні покарання і є підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.

Адже ця стаття кримінального кодексу ще не має довершеного вигляду, наукові розробки ще тривають.

Тому, інститут обмеженої осудності є новелою українського кримінального законодавства.

Обмежена, осудність — це психопатологічний стан людини, за якого вона під час вчинення злочину через наявний у неї психічний розлад не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та/або керувати ними. Обмежена осудність не виключає кримінальної відповідальності.

Обмежена осудність, так само як осудність та неосудність, характеризується двома критеріями — медичним (біологічним) і юридичним (психологічним), сукупність яких і дає підстави для визнання особи обмежено осудною.

Медичний критерій обмеженої осудності вказує на наявність у винного певного психічного розладу: різного роду психопатії, невротичні розлади, розлади особистості, залишкові явища черепно-мозкових травм, розумова відсталість.

Юридичний критерій обмеженої осудності складається із двох ознак — інтелектуальної (нездатність особи повною мірою усвідомлювати свої дії чи бездіяльність) та (або) вольової ознаки (нездатність особи повною мірою керувати ними). Наявність такого психопатологічного стану, як обмежена осудність, безумовно, значно ослаблює здатність особи до розуміння характеру вчинюваного нею діяння і контролю за своєю поведінкою.

На від­міну від неосудної особи, здатність усвідомлювати свої дії (бездія­льність) і (або) керувати ними не виключається. Обме­жена осудність не виключає осудності як обов'язкової ознаки суб'єк­та, а отже, не виключає і кримінальної відповідальності за вчинене.

Особа визнається судом обмежено осудною з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи. Відповідно до ч. 2 ст. 20 визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання. Очевидно, це означає, що вчинення злочину у стані обмеженої осудності може пом'якшити покарання.

ВИСНОВОК:

Стан неосудності є протилежним стану осудності. Кримінально-правове поняття «неосудність» вказує на неможливість покладання на неосудного вини і, отже, притягнення його до кримінальної відповідальності.

Законодавча формула неосудності складається з трьох критеріїв: юридичного, психологічного, медичного.

Вчинення злочину обмежено осудною треба визнавати вчиненим при пом’якшуючих покарання обставинах, хоча з тексту закону це не випливає.

Третє питання. Вік і його вплив на кримінальну відповідальність.

Ознакою суб'єкта злочину, що визначає адекватність його поведінки, є вік особи.

Згідно з ч 1 ст 18 суб'єктом злочину може бути тільки фізич­на осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК може наставати кримінальна відповідальність Цей вік визначаєть­ся саме до часу вчинення злочину Тому дуже важливо при розслі­дуванні і розгляді кримінальної справи встановити точний вік особи (число, місяць, рік народження). У тому ж разі, коли від­сутні документи, що підтверджують вік, необхідне проведення судово-медичної експертизи.

Скоєння суспільне небезпечного діяння особою, яка не досягла на час вчинення злочину визначеного законом віку, свідчить про від­сутність суб'єкта злочину, а, отже, про відсутність складу злочину, внаслідок чого виключається і кримінальна відповідальність.

Наприклад, кримінальна відповідальність малолітніх, не розуміючих, що може відбутися від їхніх дій, була б безглуздою жорстокістю. Тому встановлення вікових меж відповідальності за свою поведінку припускає, що по досягненні визначеного віку неповнолітні вже розуміють, що добре і що погано, що робити не можна, у яких випадках їхні дії можуть заподіяти шкоду.

В основі визначення віку, як правило, лежить рівень свідомості неповнолітнього, тобто здатність даної особи практично усвідомлювати що відбувається в об'єктивному світі і відповідно до цього осмислено і цілеспрямовано робити ті чи інші дії, а також вчинки.

Отже, С какого возраста нужно устанавливать уголовную ответственность?

Внедрение возрастных пределов уголовной ответственности обусловлено существующими в конкретном обществе представлениями о получении большинством его членов способности осознавать общественный характер своих действий и/или их последствий (в том числе их общественную опасность) с момента достижения определенного возраста.

Під віком людини розуміють певний період її розвитку, якісно своєрідний ступінь формування її особистості.

Подходы к установлению минимального возрастного предела являются разнообразными:

10 лет – Австралия;

11 лет – Турция;

12 лет – Израиль, Нидерланды, Сан-Марино;

13 лет – Узбекистан, Эстония, Франция;

14 лет – Южная Корея, Болгария, Таджикистан, Молдова, Казахстан, Беларусь, Армения, ФРГ, Азербайджан, Литва, Латвия, Киргизия, Грузия, Таиланд, Аргентина;

15 лет – Дания, штат Техас, Швеция, Польша,

16 - 17 років (США, Англія, Данія, Бельгія і ін.).

18 лет – Испания.

!!! Лицо считается достигшим возраста уголовной ответственности, начиная с нуля часов суток, следующих за днем рождения.

!!! Из-за отсутствия документов, которые бы подтверждали возраст лица необходимо проведение судебно-медицинской экспертизы. Если эксперт устанавливает возраст несовершеннолетнего лица, то при определении его года рождения, например, «обвиняемый родился в 1994 году», днем рождения будет считаться последний день в этом году – 31 декабря 1994 года. Если же судебно-медицинская экспертиза определила возраст несовершеннолетнего лишь минимальным и максимальным количеством лет, например, возраст несовершеннолетнего 14 – 15 лет, то днем его рождения также будет последние сутки более раннего года рождения.

Кримінальна відповідальність у віці 7 років допускається в Єгипті, Лівані, Іракові і ряді інших держав.

Встановлення однакового віку (14-16 років), з настанням якого особа, що вчинила злочин, визнавалася суб'єктом злочину, у кримінальних кодексах країн СНД пояснюється їхнім прийняттям у 1960-1961 р. у період активної систематизації і кодификації кримінального законодавства в СРСР. Так, у ч. 1 ст. 22 КК України передбачається настання загальної кримінальної відповідальності у віці 16 років, а у ч. 2 за злочини, що представляють підвищену суспільну небезпеку – з 14 років.

В основу зниження віку кримінальної відповідальності, як відзначає В.Я. Таций, покладені такі критерії:

- рівень розумового розвитку, свідомості людини, що свідчать про можливість вже в 14 років усвідомлювати суспільну небезпеку і протиправність злочинів, перерахованих у ч. 2 ст. 22 КК;

- значна поширеність більшості з цих злочинів серед підлітків;

- значна суспільна небезпека (вага) більшості з цих злочинів.

Однак тут виникають деякі проблеми, оскільки кожна людина унікальна у своєму розвитку. Зупинитися саме на цьому віці вирішили тільки через гуманність, по-гарному, треба було б знизити вік кримінальної відповідальності на кілька років, оскільки в нас у країні спостерігається зріст «малолітньої злочинності», а ефективних заходів застосувати не можна - закон не дозволяє. Значення має і 18-річний вік: повна кримінальна відповідальність настає саме з цього віку, оскільки ряд злочинів може бути вчинений тільки особами які досягли цього віку: військові злочини; злочину проти правосуддя, вчинені суддями і прокурорами; залучення неповнолітніх у злочинну діяльність.

Обмеження мінімального віку кримінальної відповідальності (14—16 роками) пов'язано з тим, що саме у цьому віці відбувається " становлення підлітка як особистості, перехід від дитячого стану до дорослого. У цьому віці неповнолітні вже можуть розуміти й оцінювати свої вчинки, хоча психіка їх ще не зовсім сформована. Вони не завжди критично ставляться до своїх дій, схильні до наслідування, можуть вчинити правопорушення із помилкових уявлень про товариство, нерідко неспроможні протистояти негативному впливові їх оточення. Підліткам притаманні бурхлива енергія, емоційність, імпульсивність, сприйнятливість. Вони, як правило, довірливі, люблять фантазувати. У цьому віці проявляється інтерес до пригод, подорожей, виникають різні захоплення, прагнення продемонструвати свою самостійність тощо. Враховуючи все це, КК передбачає певні особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх (розділ XV Загальної частини КК).

Таким чином, встановлення загального віку кримінальної відповідальності з 16 років, а за окремі злочини — з 14 років, обумовлено тим, що з досягненням цього віку особа повною мірою здатна оцінювати свою поведінку, у т.ч. злочинну.

Оскільки вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність, має правове значення, органи досудового слідства і суди повинні вживати заходів щодо встановлення віку неповнолітнього — дати його народження. У разі притягнення неповнолітнього до кримінальної відповідальності його вік встановлюють відповідно до документів про народження (число, місяць, рік народження). Особа вважається такою, що досягла певного віку, не в день народження, а починаючи з 0 годин наступної доби. При цьому враховуються місце народження особи і місце вчинення злочину, якщо вони знаходяться в різних часових поясах. За відсутності документів про народження вік особи встановлюється на підставі висновку, судово-медичної експертизи. При цьому днем народження особи є останній день названого експертом року, а при визначенні віку мінімальною і максимальною кількістю років слід виходити із пропонованого експертами мінімального віку цієї особи.

Хоча за загальним правилом кримінальна відповідальність настає при досягненні особою 16 років, суб'єктами окремих злочинів (більшість військових злочинів, втягнення неповнолітнього у злочинну діяльність тощо) можуть бути лише особи, яким виповнилося 18 років. Суб'єктом злочинів проти правосуддя, що вчиняються, наприклад, суддями, може бути лише особа, яка досягла 25-річного віку.

Вчинення злочину неповнолітнім визнається обставиною, яка пом'якшує покарання (п. З ч. 1 ст. 66).

Кримінальне законодавство України не визначає максимального віку кримінальної відповідальності, тобто будь-яка людина похилого віку у разі вчинення нею злочину визнається суб'єктом злочину

Говорячи про верхню границю віку кримінальної відповідальності, потрібно відзначити, що довічне позбавлення волі не призначається особам, у віці до 18 років і що досягли 65-річного віку на момент винесення вироку. Виправні роботи й обмеження волі не призначаються жінкам та чоловікам, що досягли пенсійного віку.

ВИСНОВОК:

Важливою і невід'ємною ознакою суб'єкта злочину є вік осудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння. Зазначимо, що як теорія кримінального права, так і кримінальне законодавство різних правових систем, пов'язують із віком суб'єкта злочину настання кримінальної відповідальності. Приміром, згідно ст. 18 КК, кримінальній відповідальності підлягає особа, що вчинила злочин після досягнення встановленого законом віку (14 чи 16 років).

Кримінальний закон не містить спеціальної норми, що визначає поняття віку, він тільки вказує на вікові межі настання кримінальної відповідальності.

Отже, виходячи з вимоги кримінального закону, випливає положення про те, що особа, яка не досягла встановленого законом віку, та вчинила злочинне діяння, не може бути притягнута до кримінальної відповідальності і, таким чином, не є суб'єктом злочину.

Будучи однією з основ проблеми суб'єкта злочину, вік кримінальної відповідальності як у нашій державі, так і в багатьох країнах світу досить динамічний. Ця обставина, як видається, пояснюється, передовсім, волею законодавця, який виходить із відповідних історичних умов розвитку суспільства і кримінальної політики держави по боротьбі зі злочинністю на відповідних етапах його розвитку. При цьому, встановлюючи вік кримінальної відповідальності, законодавець враховує дані медицини, психології, педагогіки та інших наук, а також виходить з типових для більшості підлітків умов їхнього розвитку і формування на різних стадіях життєвого шляху.

Четверте питання. Спеціальний суб'єкт злочину.

Поряд з поняттям загального суб'єкта КК передбачає і понят­тя спеціального суб'єкта. Частина 2 ст. 18 визначає, що спеціальним суб'єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа.

Таким чином, спеціальний су­б'єкт — це особа, яка крім обов'язкових загальних ознак (фізична осудна особа, яка досягла певного віку) має додаткові спеціальні (особливі) ознаки, передбачені в статті Особливої частини для су­б'єкта конкретного складу злочину. Ознаки спеціального суб'єкта доповнюють загальне поняття суб'єкта злочину, виступаючи як до­даткові. Ці спеціальні ознаки можуть бути різними, наприклад, слу­жбове становище, професія (лікар), певна діяльність (підприємець), родинні відносини (мати новонародженої дитини) та інші.

Ця особа, може вчинити такі дії, до яких звичайні люди не мають доступу. Звичайні люди, що не володіють спеціальними якостями (ознаками), не можуть бути суб'єктом злочину. Наприклад, суб'єктом державної зради не може бути іноземець.

Різні категорії осіб, що є спеціальними суб'єктами, можна класифікувати на визначені групи в залежності від спеціальних ознак, що визначають суб'єкта конкретних видів злочинів:

• громадянство визначає відповідальність за державну зраду (ст.111) і шпигунство (ст.114);

• посадове положення визначає суб'єктів значного числа злочинів, таких, як злочини у сфері службової діяльності (Розділ XVII), ряд злочинів проти правосуддя;

• професійна діяльність є необхідною ознакою суб'єкта таких злочинів, як ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст.139);

• військова служба визначає коло суб'єктів злочинів проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини) (Розділ XIX);

• особливе відношення до потерпілого характеризує суб'єктів таких злочинів, як залишення в небезпеці (ст.135), втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність (ст. 304);

• особливий правовий статус характерний для визнання суб'єктом засуджених, що втекли з місця позбавлення волі або з-під варти, чи дії, що дезорганізують роботу виправних установ (ст. 393, 392);

• особливий стан визначає суб'єкта таких злочинів, як зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст.130) чи зараження венеричною хворобою (ст.133).

У передбачених законом випадках спеціальні ознаки суб'єкта можуть впливати на характер кримінальної відповідальності і кваліфікацію злочину.

ВИСНОВОК:

Спеціальним суб'єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа (ч. 2 ст. 18 КК).

Ознаки спеціального суб'єкта завжди доповнюють обов'язкові ознаки загального суб'єкта. Такими ознаками, наприклад, є ознаки громадянства для суб'єкта державної зради (ст. 111 КК); ознаки службової особи для суб'єкта одержання хабара (ст. 368 КК).

Ці додаткові ознаки можуть прямо вказуватися в тексті диспозиції конкретної статті або безпосередньо випливати з тексту відповідної кримінально-правової норми. Наприклад, у ч. 1 ст. 371 КК, яка передбачає відповідальність за завідомо незаконне затримання або незаконний привід, не зазначено, хто є суб'єктом цього злочину. Однак зі змісту цієї статті можна встановити, що ним можуть бути працівники правоохоронних органів, які наділені правом затримувати осіб чи здійснювати їх привід.

У деяких випадках, ознаки спеціального суб'єкта можуть бути вказані тільки в частині статті КК, що передбачає кваліфікуючі ознаки злочину. Так, за ч. З ст. 206 КК склад протидії законній господарської діяльності може бути кваліфікованим, коли це діяння вчинюється службовою особою з використання службового становища, тобто спеціальним суб'єктом.

Ознаки спеціального суб'єкта, доповнюючи ознаки загального суб'єкта злочину, звужують коло осіб, які можуть підлягати кримінальній відповідальності.

Література:

1. Конституція України, 1996 // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30.

2. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради (ВВР). 2001. № 25-26.

3. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів юрид. спец. вищ. закладів освіти / М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов та ін.; За ред. професорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – Київ – Харків: Юрінком Інтер – Право, 2001;

4. Кримінальне право України. Загальна частина / Під ред. Я.Ю. Кондрат’єва. Атака, Київ, 2002.

5. Бондаренко Н.А., Мирошниченко Н.А., Терентьєв В.И. Уголовное право Украины. Общая часть. Конспект лекций. – Одесса, ЧП „Ризографика”, 2001, 83 с.

Тем № 10: Суб’єктивна сторона складу злочину

Навчальні питання:

1. Поняття суб'єктивної сторони складу злочину.

2. Вина як головна ознака суб'єктивної сторони зло­чину. Форми та види вини.

3. Мотив та мета складу злочину: поняття, види, значення.

4. Помилка в кримінальному праві: поняття, види, особливості кримінальної відповідальності.

ВСТУП

Суб’єктивна сторона злочину являє собою психологічний зміст злочину, його внутрішню сторону. Вона нерозривно пов’язана з іншими елементами складу злочину, оскільки в психіці суб’єкта знаходять відображення усі об’єктивні якості злочинного діяння.

1. Поняття суб'єктивної сторони складу злочину.

Суб'єктивна сторона - чи не найскладніший для дослідження та кримінально-правового аналізу елемент складу злочину. При цьому її значення важко переоцінити. Конституція України в ст. 62 встановила, що «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду».

Щоб здійснити це, слід поринути у внутрішній світ особи - визначити систему ЇЇ ціннісних орієнтирів, мотивацію вчинків, емоційний стан тощо. Це переслідує мету здійснення глибинного аналізу суб'єктивної сторони злочину, встановлення наявності вини, її форми та виду.

Концепція вітчизняного кримінального права передбачає можливість притягнення до кримінальної відповідальності лише за вчинене суспільно небезпечне діяння (дію або бездіяльність).

Лише на підставі аналізу взаємозв'язку внутрішнього ставлення особи до вчиненого діяння із зовнішнім його проявом можна зробити висновок про наявність вини особи.

Кримінальне право приділяє проблемі вини особливу увагу, оскільки найменше відхилення від принципу винної відповідальності призводить до порушення законності, притягнення до кримінальної відповідальності невинного.

Г. С Фільдштейн, висловлюючи думки з цього приводу, наголошував, що «учение о виновности и его большая или меньшая глубина есть как бы барометр уголовного права».

Недостатня увага до аналізу суб'єктивної сторони складу злочину автоматично призводить до помилкового визначення виду та форми вини, що становить від 20 до 50% всіх суддівських ПОМИЛОК.

Перші, звичайно досить обмежені спроби диференціації злочинів залежно від форми вини зустрічаються ще в «Руській правді», яка розрізняла вбивство умисне - вбивство при вчиненні розбою, яке вважалось чи не найтяжчим злочином (ст. 3), від убивства випадкового, «в ссоре или на пиру» (ст. б).

Все більшого значення при визначенні кримінальної відповідальності набувають питання визначення форми вини при вчиненні злочину в епоху «Судебников» (XV-XVI ст.).

«Соборное Уложение» царя Олексія Михайловича 1649 р. вже детально відрізняє вину умисну і вину необережну, пов'язуючи з наявністю тої чи іншої її форми у діях винного кримінальну відповідальність.

«Артикул воинский» Петра І визначав такі форми вини - умисну «в сердцах, в намерении» (арт. 24, арт. 144 та ін.) і необережну «без упрямства, злости и умыслу» (арт. 28 та ін.).

Подальше кримінальне законодавство Російської імперії продовжувало диференційований підхід до оцінки суспільної небезпечності залежно від форми вини, яка характеризувала суб'єктивну сторону складу вчиненого злочину.

У ч. 2 ст. 2 КК України закріплено один із найважливіших принципів кримінального права - можливість відповідальності лише за наявності вини: "Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду". Чітке законодавче формулювання цього принципу є важливою гарантією дотримання законності в діяльності правоохоронних органів.

Суб'єктивна сторона – це внутрішня сторона злочину. Інакше кажучи, це психічна діяльність особи в момент вчинення суспільно небезпечного діяння (дії чи бездіяльності), передбаченого діючим КК, що виражає його відношення до злочину та його наслідків.

До обов'язкових ознак суб'єктивної сторони належать: вина у формі умислу чи необережності;

• до факультативних: мотив зло­чину, мета злочину, емоційний стан.

Вина - це психічне ставлення осудної особи до скоєного нею су­спільно небезпечного діяння, а в злочинах із матеріальним складом -і до його наслідків у формі умислу чи необережності (ст. 23).

Мотив злочину - усвідомлене спонукання особи, що викликало в неї рішучість вчинити злочин; інтегральне психічне утворення, що спо­нукає особу до вчинення суспільно небезпечного діяння та є його під­ставою. Мотиви злочину можна поділити на три види (А. Савченко):

1) суспільно-негативні;

2) суспільно-нейтральні;

3) суспільно-позитивні.

Мета злочину - уявлення про бажаний результат, досягнути якого прагне особа.

Умисел поділяється на прямий і непрямий.

Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпеч­ний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки та бажала їх настання (ч. 1 ст. 24).

Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпеч­ний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні на­слідки й хоча не бажала, та свідомо припускала їх настання (ч. 2 ст. 24).

Умисел у формальному складі злочину, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння та бажала вчинити його.

Необережність поділяється на злочинну самовпевненість і злочин­ну недбалість.

Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа перед­бачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, та легковажно розраховувала на їх відвернення (ч. 2 ст. 25).

Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбача­ла можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діян­ня, хоча повинна була й могла їх передбачити (ч. З ст. 25).

Практичне значення суб'єктивної сторони злочину:

• вона є еле­ментом складу злочину та входить до підстави кримінальної відпо­відальності;

• ознаки суб'єктивної сторони визначають суспільну небез­печність злочину;

• від визначення її ознак залежить правильна кваліфі­кація злочину;

• вона допомагає розмежувати злочини, а також відмежу­вати злочинні діяння від незлочинних;

• впливає на призначення покарання.

Значення суб'єктивної сторони:

а) вона впливає на кваліфікацію злочину;

б) дає можливість відмежувати один злочин від іншого;

в) дає можливість відмежувати злочинне від незлочинного;

г)

д) впливає на рішення питання про звільнення від кримінальної відповідальності і покарання.

ВИСНОВОК:

Повне і всебічне встановлення ознак, що характеризують суб’єктивну сторону злочину є необхідною умовою правильної кваліфікації злочину, визначає ступінь суспільної небезпеки діяння й особи, яка його вчинила, впливає на застосування покарання.

2. Вина як головна ознака суб'єктивної сторони зло­чину. Форми та види вини.

Кримінальне право України заперечує об'єктивне ставлення в вину, тобто відповідальність за наслідки, що настали в результаті будь-якого діяння, без встановлення вини. Згідно з КК кримінальна відповідальність особи ґрунтується на суб'єктивному ставленні ввину — умові правильної соціально-політичної оцінки людської поведінки взагалі і злочинної зокрема.

Вина — це обов'язкова ознака суб'єктивної сторони будь-якого злочину, яка визначає його психологічний зміст і є необхідною умовою кримінальної відповідальності.

Поняття вини характеризується змістом, сутністю, формою і ступенем вини.

Вина – психічне відношення особи до вчиненого нею суспільно небезпечного діяння (дії чи бездіяльності), передбаченого діючим КК, і його наслідків, виражене у формі умислу чи необережності (ст.23 КК).

Часто в теорії кримінального права ставиться питання про співвідношення вини і суб'єктивної сторони, вини і винності. Необхідно відзначити, що ці поняття ототожнювати не можна. Не можна ставити знак рівності між виною і суб'єктивною стороною злочину. Вина ознака суб'єктивної сторони, а значить є її невід'ємною складовою, тобто її характеристикою. З цього випливає, що суб'єктивна сторона більш широке поняття. Даний висновок підтверджує і той факт, що поряд із виною суб'єктивну сторону характеризують мотив і мета, а також емоції особи. Ці ознаки (вина, мотив і мета) тільки в їхній сукупності дають відповідь про наявність чи відсутність в діянні особи суб'єктивної сторони складу злочину.

Складніше обстоїть питання з розмежуванням понять вини і винності. Ці поняття тісно взаємозалежні, але значення їх розкривається в різних площинах. Вина - ознака суб'єктивної сторони складу злочину. Винність – ознака злочину поряд із суспільною небезпекою, протиправністю і караністю. Коли особа скоює суспільно небезпечне діяння, передбачене КК, то говорять, що вона винна в здійсненні злочину. Установлення ж наявності вини ще не дає достатніх підстав вважати особу, винною у вчиненні злочину, а дозволяє тільки зробити висновок, у залежності від конструкції суб'єктивної сторони злочину, про її наявність чи відсутність. На додаток до вищевикладеного можна додати і те, що винність особи в здійсненні злочину означає, що вона діяла в даній ситуації при наявності вини, умислу чи необережності.

З викладеного випливає, що винність більш широке поняття, чим вина. Можна умовно говорити, що винність – це наявність у поводженні людини складу злочину, чого не можна сказати при встановленні вини.

У визначенні вини міститься вказівка на форми вини і на те, що вони виявляються в чиненому особою діянні. У теорії кримінального права формула вини була дана задовго до прийняття нового КК України.

Елементи вини:

• зміст вини,

• сутність вини,

• форми вини,

• ступінь вини.

Зміст вини – це є відображення в психіці (свідомості) особи об'єктивних ознак вчиненого діяння, тобто фактичних ознак, що характеризують об'єкт і об'єктивну сторону.

Зміст вини обумовлений сукупністю свідомості (інтелектуальний момент), волі (вольовий момент) та їх співвідношенням.

При вчиненні злочину свідомістю особи охоплюються фактичні обставини, які характеризують об'єкт злочину, ознаки предмета, спеціального суб'єкта, об'єктивну сторону — характер вчинюваних дій (бездіяльності), а в матеріальних складах — і суспільне небезпечні наслідки (можливість їх настання). Стосовно різних обставин інтелектуальне ставлення суб'єкта може бути різним. Одні обставини можуть бути ним усвідомлені більш повно, інші — приблизно; одні відображаються у свідомості правильно, адекватно, інші — помилково.

Таким чином, зміст вини визначається змістом об'єктивних ознак конкретного складу. Немає злочинів однакових по змісту вини.

У правозастосовній практиці вимагається встановлювати конкретні ознаки умислу та необережності і, як правило, йдеться про зміст конкретної форми вини, а не вини взагалі.

Сутність вини визначає соціальну природу вини і полягає в негативному ставленні особи до тих інтересів, цінностей, благ (суспільних відносин), що охороняються КК.

Сутність вини визначає соціальну природу вини, оскільки вина проявляється в злочинному діянні.

Отже, соціальна сутність вини складається в негативному відношенні особи до суспільних відносин, тим цінностям, благам, що охороняються нормами права. При необережності ж сутність провини складається в зневажливому відношенні до цих благ.

Форма вини — це описане у КК (ст. 24 і 25) поєднання певних ознак (елементів) свідомості і волі особи, яка вчиняє суспільне небезпечне діяння.

Форми вини – умисел і необережність.

Якщо зміст визначається конкретними обставинами кожного злочину, то форми це узагальнені поняття, які у цілому характеризують відношення особи до злочину (безвідносно до конкретного діяння). Через це форми вини і вивчаються в Загальній частині кримінального права.

У кожному конкретному випадку вимагається встановити саме ту форму вини, яка передбачена кримінально-правовою нормою. Відповідно до КК вина — це завжди умисел або необережність. Умисел може бути прямим або непрямим (сг. 24), а необережність поділяється на злочинну самовпевненість і злочинну недбалість (ст. 25).

Поділ вини на форми має велике практичне значення. Зокрема форма вини:

а) визначає ступінь суспільної небезпеки діяння і дає змогу відмежувати злочинне діяння від незлочинного;

б) визначає кваліфікацію злочину;

в) завжди враховується при індивідуалізації покарання і визначенні умов його відбування;

г) враховується в інших випадках реалізації кримінальної відповідальності і покарання (зокрема для визначення умов кримінальної відповідальності за попередню і спільну злочинну діяльність, при умовно-достроковому звільненні від відбування покарання).

Ступінь вини – це категорія кількісна. Вона визначає вагу скоєного злочинного діяння.

Ступінь вини означає кількісну характеристику вини, відображає тяжкість провини особи перед суспільством, є сукупністю форми і змісту вини з урахуванням всіх особливостей психічного ставлення особи до обставин злочину.

Це поняття широко використовується в теорії кримінального права і судовій практиці. Як оціночна категорія ступінь вини визначається об'єктивними обставинами злочину, характером суспільне небезпечного діяння, особливостями психічного ставлення до дії (бездіяльності), мотивом і метою злочину, обставинами, що характеризують особу винного, причинами та умовами, які вплинули на формування умислу чи обумовили зміст необережності, тощо.

Хоча закон про кримінальну відповідальність прямо про ступінь вини нічого не говорить, вона впливає на юридичну оцінку вчиненого. Наприклад, навмисна вина більш небезпечна, за загальним правилом, чим вина необережна. Умисел, що раптово виник, у принципі, завжди менш небезпечний, чим умисел заздалегідь обміркований (навмисний) і т.д. Ступінь вини головним чином впливає на визначення ступеня суспільної небезпеки злочину й особистості винного, а також на призначення покарання.

Значення вини:

1. Вина особи в злочині обов'язково повинна бути встановлена, причому, вина – це об'єктивне явище, поза свідомістю судді і слідчого, психічне відношення особи до вчиненого.

Вину треба установити, виходячи з об'єктивних обставин справи. Вина входить у зміст предмета доказування по кожній справі. Наше право виходить з того, що вина - це прояв психічної діяльності особи при вчиненні злочину. Вітчизняним кримінальним правом відкидається так названа "оціночна концепція вини", відповідно до якої виною вважається не дійсний, умисел чи необережність, а той докір, та оцінка, що дає суддя поведінці особи. Ця теорія дає в руки судді широкі можливості визнавати наявність вини, виходячи зі своєї правосвідомості, розсуду, у той час як він повинний спиратися на закон.

2. Вітчизняне право виходить із принципу суб'єктивного ставлення в вину, тобто відповідальності за скоєне діяння і його наслідки лише при наявності вини.

Воно виключає об'єктивне ставлення в вину, тобто відповідальність за наслідки безвинно. Така теорія далека від цивілізованої системи права. Однак порушення цього принципу іноді зустрічаються в практиці, коли, лише виходячи з тяжкості наслідків, і, не установивши меж вини, особу притягають до кримінальної відповідальності.

3. Відсутність вини означає відсутність суб'єктивної сторони і, отже, складу злочину, кримінальної відповідальності і покарання.

Немає вини – немає і цього ланцюжка, він переривається.

4. Вина має велике значення для правильної кваліфікації злочину і для визначення міри покарання за вчинене.

Форми вини.

У діючому праві передбачені дві форми вини: умисел і необережність. Ці форми відображають саме ті психічні процеси, що роблять діяння злочинним.

У нашому праві поняття умислу та необережності (їхніх видів) закріплені в законі (КК), що виключає різні підходи до рішення даного питання. Кожна форма вини містить у собі ознаки, що характеризують свідомість (інтелект) особи і його волю. Тому перші з цих ознак називаються інтелектуальними ознаками (моментами, елементами), а другі – вольовими ознаками. Різне співвідношення інтелектуальної і вольової ознак психічної діяльності особи і дає можливість конструювати різні форми вини і їхні види.

Умисел і його види (ст. 24 КК).

Злочин визнається скоєним умисно, якщо особа, яка його що вчинила, усвідомлювала суспільно небезпечний характер вчиненого їм діяння ( дії чи бездіяльності), передбачала суспільно небезпечні наслідки та бажала чи свідомо допускала настання цих наслідків. (ч.1 ст. 24 КК.)

З цього формулювання видно, що закон знає два види умислу:

• умисел прямий

• непрямий (евентуальний).

Прямий умисел має місце там, де особа усвідомлює суспільно небезпечний характер вчиненого їм діяння, передбачає можливість чи неминучість настання суспільно небезпечних наслідків цього діяння і бажає настання цих наслідків.

Непрямий умисел має місце там, де особа усвідомлює суспільно небезпечний характер вчиненого їм діяння, передбачає тільки можливість настання суспільно небезпечних наслідків цього діяння, не бажає цих наслідків, хоч свідомо допускає їхнє настання.

Дані формулювання в більшій мері відповідають поглядам на цю проблему, що склалася в теорії кримінального права. Розходження між ними і формулюваннями, закріпленими в ч.ч. 2 і 3 ст. 24 КК лежить у більш точному розкритті характеру передбачення настання суспільно небезпечних наслідків.

Переважна більшість умисних злочинів вчиняється лише з прямим умислом. Але є і такі, котрі можуть скоюватися не тільки з прямим, але і з непрямим умислом (наприклад, убивство, тяжке тілесне ушкодження й ін.).

Якщо звернутися до визначення прямого умислу, то можна побачити, що воно сконструйоване стосовно матеріальних складів злочину. А як же бути зі складами формальними? Адже там закон не вимагає настання наслідку і, стало бути, певного (психічного) відношення до них.

У злочинах з формальним складом умисел визначається лише відносно до суспільно небезпечного діяння, тому що наслідки лежать за рамками складу злочину. Прямий умисел в злочинах з формальним складом складається з усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру скоюваного їм діяння й у бажанні вчинити це діяння. Тому злочини з формальним складом можуть скоюватися лише з прямим умислом, тому що всі інші форми вини обов'язково передбачають відношення до наслідків і, стало бути, неможливі у формальних складах. Відсутність прямого умислу наявність формального складу цілком виключає.

Умисел складається з інтелектуальної і вольової ознак (моментів). Інтелектуальний момент прямого умислу полягає:

а) в усвідомленні особою суспільно небезпечного характеру вчиненого їм діяння;

б) у передбаченні можливості чи неминучості настання суспільно небезпечних наслідків цього діяння.

Усвідомлення суспільної небезпеки вчиненого діяння означає:

1. особа усвідомлює фактичні ознаки вчиненого діяння, а значить і його соціальну небезпеку; це значить, що усвідомлюються фактичні ознаки, що характеризують об'єкт і предмет злочину, діяння, а в залежності від виду складу і наслідки, причинний зв'язок між діянням і наслідком, спосіб, знаряддя, засоби здійснення злочину, місце, обстановку, час, тобто всі ознаки об'єктивної сторони. А при бездіяльності особа усвідомлює, що на неї лежить обов'язок діяти певним чином, та усвідомлює також, що вона може діяти;

2. лише при усвідомленні фактичних ознак особа розуміє суспільну небезпеку вчиненого діяння, тобто, що дане діяння заподіює чи створює реальну загрозу заподіяння шкоди цінностям, благам, охоронюваним законом про кримінальну відповідальність.

Чи потрібно для наявності умислу усвідомлення протиправності діяння? Переважна більшість злочинів - це злочини "звичайного розуміння", тобто їх злочинність (протиправність) розуміє кожен. Таким чином, у переважній більшості випадків (убивство, зґвалтування, крадіжка) усвідомлення суспільної небезпеки означає й усвідомлення протиправності. Однак це не означає, що не може бути випадків, коли не усвідомлюється ознака протиправності, наприклад, у злочинах, що близько стоять до адміністративних деліктів.

Усвідомлення соціальної небезпеки діяння означає, що особа, скоюючи злочин, розуміє неминучість його негативної оцінки з боку суспільства і держави, а значить розуміє можливість настання для себе несприятливих кримінально-правових наслідків.

Передбачення особою суспільно небезпечних наслідків свого діяння містить у собі уявлення про майбутнє. Особа представляє для себе, що відбудеться від вчинених нею дій, які наслідки можуть мати місце. Що ж собою представляє передбачення при прямому умислі:

1. це передбачення самих наслідків. Особа передбачає ці наслідки в тих загальних рисах, у яких вони змальовані у відповідній диспозиції статті Особливої частини КК;

2. особа передбачає розвиток причинного зв'язку між діянням і наслідком у загальних родових рисах.

Передбачення при умислі є конкретним, носить визначений конкретизований характер. Це значить, що особа передбачає, що саме від його дії чи бездіяльності (від його діяння) у даній ситуації, обстановці наступить чи може наступити суспільно небезпечний наслідок.

Передбачення при прямому умислі містить у собі як передбачення неминучості наслідків свого діяння, так і передбачення можливості настання наслідків. Так, стріляючи в жертву в упор, особа передбачає неминучість смерті потерпілого, стріляючи ж на великій відстані – лише можливість такого наслідку.

Вольова ознака (момент) прямого умислу визначається в законі словами – особа бажає настання суспільно небезпечних наслідків. Що значить бажати наслідку – це значить хотіти їхнього настання, прагнути до їхнього настання. Причому, бажання може означати:

а) прагнення досягти мети свого вчинку (особа з помсти убиває потерпілого – смерть потерпілого – це той наслідок, до якого особа прагне);

б) але бажання може означати і прагнення до кількох цілей, коли в особи маються і цілі проміжні (при розбої особа нападає на потерпілого і заподіює йому поранення з метою заволодіння майном, отже, заподіяння поранення – проміжна мета).

Таким чином, бажання є і там, де особа досягає своєї кінцевої мети через мету проміжну (найближчу).

Таким чином, прямий умисел, з точки вольового моменту (бажання настання певних наслідків), означає або прагнення до визначеної мети, або прагнення до кінцевої мети шляхом досягнення мети проміжної.

Непрямий (евентуальний) умисел.

Непрямий умисел має місце там, де особа усвідомлює суспільно небезпечний характер вчиненого їм діяння, передбачає тільки можливість настання суспільно небезпечних наслідків цього діяння, не бажає настання цих наслідків, однак свідомо їх допускає (свідомо допускає їхнє настання).

Інтелектуальна ознака складається з двох елементів:

а) особа усвідомлює суспільно небезпечний характер вчиненого діяння;

б) передбачає можливість настання наслідків цього діяння.

Перший елемент інтелектуальної ознаки при непрямому намірі той же, що і при умислі прямому (вони збігаються). Другий елемент інтелектуальної ознаки – передбачення наслідків тотожно з передбаченням при прямому умислі за одним виключенням.

При непрямому умислі передбачення складається лише в передбаченні можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння. Якщо особа передбачає неминучість настання наслідків – це вже тільки прямої умисел. Однак і прямий, і непрямий умисел можуть тут збігатися – в обох випадках може мати місце передбачення лише можливості настання наслідків свого діяння.

Тому головна відмінність цих видів наміру друг від друга у вольовій ознаці (моменті).

Вольова ознака непрямого умислу виключає бажання настання наслідків, а характеризується їхнім свідомим допущенням.

Що значить свідомо допускати наслідки, який механізм вини при непрямому умислі?

Наслідки при непрямому умислі завжди виступають як побічний результат діяння винного, тому що його прагнення завжди спрямоване на досягнення інших результатів. Наслідки при непрямому умислі виступають як побічний результат. Мета дії може означати прагнення як до злочинних, так і до незлочинних результатів, наприклад, особа, бажаючи показати своє молодецтво, вчиняє безладну стрілянину в місці великого скупчення людей, і куля на кінці льоту убиває кого-небудь із присутніх.

Тому свідоме допущення наслідків передбачає:

а) даний наслідок виступає як побічний результат поведінки суб'єкта;

б) особа при цьому прагне до досягнення якихось інших наслідків, до інших бажаних цілей – вони можуть бути злочинними і незлочинними;

в) свідоме допущення означає або надію "на либонь" або байдуже відношення до злочинних наслідків.

Відмінність непрямого умислу від прямого.

Цю відмінність варто проводити як по інтелектуальному, так і по вольовому моментах, а саме:

а) по характеру передбачення: при непрямому умислу особа передбачає лише можливість настання наслідків свого діяння, а при прямому – як можливість, так і неминучість наслідків вчиненого їм діяння. Дуже часто на практиці виникають ситуації, коли особа передбачає неминучість настання наслідків свого діяння, а вольовий момент чітко не вдається установити (наприклад, нанесення в бійці глибокого ножового поранення в груди, від чого потерпілий помер). Коли особа передбачає неминучість наслідків, варто вважати, що має місце прямий умисел. Передбачення неминучості наслідків означає наявність прямого умислу;

б) по вольовій ознаці: при прямому умислі особа бажає настання наслідків, а при непрямому умислі, навпаки, не бажає, а настання наслідків нею лише свідомо допускається, вони виступають як можливий побічний результат діяння винного.

Спеціальні види умислу.

У теорії кримінального права розрізняють так названі спеціальні види умислу. Крім прямого і непрямого, передбачених безпосередньо в законі, теорія і практика знає інші види умислу, що впливають на кваліфікацію злочину й індивідуалізацію покарання.

Спеціальні види умислу розрізняються за критеріями:

а) за часом виникнення і формування:

• заздалегідь обміркований;

• раптово виниклий умисли:

• афектований умисел

б) у залежності від ступеня передбачення суспільно небезпечних наслідків:

• конкретизований (визначений):

• простий

• альтернативний

• неконкретизований (невизначений).

При заздалегідь обміркованому умислі між виникненням умислу вчинити злочин і його реалізацію є певний, іноді дуже тривалий період часу.

Даний вид умислу варто сприймати в сукупності з іншими обставинами справи: характером і ступенем суспільної небезпеки злочину, що готується, способом здійснення, засобами і знаряддями вчинення злочину, прийомами, що застосовуються особою для подальшого приховування злочину, і т.п. Тривалий період підготовки злочину може в одних випадках свідчити про великий ступінь його суспільної небезпеки (наприклад, при підготовці терористичного акта, створенні банди і т.д.), а в інших – про сумніви особи, що готує, наприклад, убивство людини з ревнощів, а в іншій ситуації з почуття жалості до потерпілого і т.п. Лише всебічна оцінка всіх обставин у справі дозволить суду правильно визначити значення такого умислу.

Заздалегідь обміркований умисел, у принципі, може бути як прямим, так і непрямим. Перший зустрічається частіше, тому що тривала підготовка звичайно свідчить про те, що особа не тільки поставила певну мету, але і бажає настання наслідків.

Раптово виниклий умисел характерний для тих випадків, коли між виникненням і реалізацією наміру на здійснення злочину практично немає розриву чи в часі цей розрив украй незначний.

Даний вид умислу притаманний неврастенікам, особам зі схильністю до істеричних реакцій, неповнолітнім, особливо з такими аномаліями в психіці, як невротія. Він притаманний також рецидивістам, у яких виробився в процесі багаторазового здійснення злочинів і відбування покарання в місцях позбавлення волі стійкий стереотип поводження – прагнення вчиняти тотожні або однорідні злочини (квартирні і кишенькові крадіжки, шахрайство при азартних іграх і т.п.) аби тільки вдало складалися для цього обставини. Раптово виниклий умисел характерний також для осіб з низьким загальноосвітнім і культурним рівнем, у яких у конфліктних ситуаціях "кулак випереджає думку". Сюди відносяться всі різновиди хуліганів, а також убивць, здатних позбавити життя людину, яка не дала їм закурити чи зробила зауваження.

Різновидом раптово виниклого умислу є афектований умисел, до ознак якого відносяться раптовість виникнення, короткочасність протікання.

На відміну від інших видів цей умисел виникає як реакція на неправомірність поводження потерпілого у відношенні винного чи його близьких. Раптово виникаюче сильне щиросердечне хвилювання служить спонукальним мотивом до злочинного акта. Афектований умисел оцінюється законодавцем як обставина, що істотно впливає на зниження суспільної небезпеки злочину і, відповідно, на зниження покарання.

Конкретизований – це такий вид умислу, при якому особа чітко і ясно представляє наслідки свого діяння. Цей вид умислу підрозділяється у свою чергу на простий і альтернативний.

При простому конкретизованому умислі винний передбачає, що в результаті вчиненого їм діяння наступить один конкретний (певний) наслідок – наприклад, смерть жертви від сильного удару сокирою по голові.

При альтернативному конкретизованому умислі особа передбачає, що в результаті скоєного їм діяння може наступити або один або інший цілком визначений наслідок. Кожен з них йому однаково бажаний.

Наприклад, вдаряючи обухом сокири по голові потерпілого, винний передбачає, що від цього удару може наступити смерть чи тяжкі тілесні ушкодження. Кожен з цих наслідків злочинцю однаково бажаний, тому що здатен задовольнити почуття помсти, що є спонукальним мотивом даної дії. Злочини, скоєні з альтернативним умислом, варто кваліфікувати в залежності від наслідків, що фактично наступили.

Неконкретизований умисел необхідно встановлювати й аналізувати по тим кримінальним справам, де винний, задовольняючи почуття помсти, ненависті, ревнощів шляхом здійснення протиправних дій, взагалі передбачає настання суспільно небезпечних наслідків, але не представляє, у чому вони конкретно проявляться.

Свідомість винного в цьому випадку охоплює комплекс наслідків від найважчого до незначного, кожен з який йому однаково бажаний. Разом з тим у нього немає прямого умислу на досягнення якого-небудь конкретного наслідку. Даний вид умислу найчастіше зустрічається в злочинах проти життя і здоров'я і дає значний відсоток помилок при кваліфікації злочинів.

Варто мати на увазі, що при неконкретизованому (невизначеному) умислі винний відповідає за наслідок своєї дії, що фактично наступили, але при обов'язковій умові, що він цей наслідок усвідомлював, бажав або свідомо допускав.

Необережність та її види (ст. 25 КК).

Злочин визнається вчиненим з необережності, якщо особа його що вчинила передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків вчиненого їм діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення, або хоч і не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але повинна була і могла їх передбачати.

Необережних злочинів скоюється менше, однак вони займають велику питому вагу в сфері, де діяльність людини з'єднана з різними технічними засобами, механізмами . У принципі, вони в порівнянні з навмисними злочинами менш небезпечні.

Види необережності:

1. Злочинна самовпевненість (ч. 2 ст. 25 КК).

2. Злочинна недбалість (ч.3 ст. 25 КК).

Злочинна самовпевненість має місце там, де особа передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків вчиненого їм діяння, але легковажно розраховує на їх відвернення. Ознаки: інтелектуальні та вольові.

Злочинна недбалість має місце там, де особа не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків вчиненого їм діяння, хоча повинна була і могла їх передбачати.

Злочинна самовпевненість містить у собі дві ознаки (моменти) – інтелектуальний і вольовий.

Інтелектуальна ознака виражена в законі в словах: особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (крім цього, у теорії карного права враховується той факт, що при самовпевненості особа усвідомлює суспільно небезпечний характер діяння, але це усвідомлення нейтралізується розрахунком особи на конкретні обставини, що не допустять настання шкідливих наслідків). Вольова ознака – особа легковажно розраховувала на їх відвернення (на відвернення наслідків).

Інтелектуальна ознака при самовпевненості містить у собі:

а) передбачення фактичних ознак вчиненого особою діяння;

б) передбачення можливості настання суспільно небезпечних наслідків;

в) передбачення розвитку причинного зв'язку.

Передбачення – це представлення про майбутнє, погляд на перспективу, погляд на те, як будуть розвиватися події.

Але для передбачення при самовпевненості важливо те, що це передбачення носить абстрактний характер – це як би загальне передбачення. Інакше кажучи, абстрактність передбачення означає, що особа, діючи певним чином, розуміє, що від подібного роду дій, в інших осіб можуть наступити суспільно небезпечні наслідки. Однак у нього, у даному конкретному випадку ці наслідки не наступлять. Особа діє з упевненістю, що в нього в даній конкретній ситуації, у цих умовах суспільно небезпечні наслідки не наступлять, їх вдасться уникнути.

Так, водій, перевищуючи швидкість, не допускає, що від його дій можуть наступити шкідливі наслідки, вважаючи себе професіоналом, але розуміючи, що взагалі від подібного роду дій такі наслідки можливі.

Вольова ознака при самовпевненості – легковажний розрахунок на відвернення наслідків. Інакше, при самовпевненості особа спирається на певні обставини, що з його погляду не допустять, відвернуть можливі наслідки. Ці обставини (на які сподівається винний) дуже різноманітні: вони можуть носити суб'єктивний характер (досвід людини, уміння мати справу з певними предметами, наявність певної кваліфікації і т.п.), можуть бути обставинами об'єктивного характеру (розумне поводження потенційного потерпілого, відповідна обстановка, безвідмовна робота механізмів і т.і.). У тому ж прикладі водій розраховує, що зуміє застосувати гальма і запобігти небажаним наслідкам.

Вина особи полягає в тому, що його розрахунок виявляється легковажним (помилковим), поверхневим. Вольовий момент складається, таким чином, у тім, що розрахунок саме і виявляється легковажним, помилковим. Той же водій не розрахував гальмового шляху і збив пішохода, заподіявши йому тяжку травму.

Інакше кажучи, з одного боку, особа недооцінює свої дії в конкретній обстановці, що можуть привести до суспільно небезпечних наслідків, а з іншого, – переоцінює ті конкретні обставини, що, на його думку, повинні запобігти наслідку.

Відмінність злочинної самовпевненості від непрямого умислу.

1. Відмінність по характеру передбачення (по інтелектуальному моменту) – при непрямому умислі передбачення завжди конкретне, а при самовпевненості – абстрактне (не плутати з конкретним розрахунком при самовпевненості на ненастання наслідків).

2. При непрямому умислі через конкретне передбачення особа свідомо допускає настання наслідку, а при самовпевненості особа легковажно розраховує на відвернення наслідків.

Злочинна недбалість.

Злочинна недбалість це вид необережної форми вини, при якій особа не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків вчиненого їм діяння, хоч повинна була і могла їх передбачати.

Злочинна недбалість містить у собі два елементи: інтелектуальний і вольовий.

Інтелектуальна ознака (момент) злочинної недбалості в законі чітко не сформульований, але його наявність передбачається:

а) у свідомому недотриманні правил обережності, у свідомій зневазі до існуючих, установлених (писаних чи неписаних) правил обережності;

б) інтелектуальна ознака злочинної недбалості може проявлятися й у неусвідомленому чи в недостатньо усвідомленому порушенні правил обережності.

Ці порушення правил не досягають можливості передбачення наслідків (вони доходять, так сказати, до меж, при яких особа не передбачає можливості настання наслідків свого діяння). Так, суб'єкт чистить зброю, не переконавшись у тому, що вона не заряджена. У результаті такої безтурботності, пострілом позбавляється життя присутній при цьому сусід.

Самі правила, що порушуються, можуть бути різними. У більшості це писані правила, встановлені в різних нормативних актах. Але можливе порушення і чисто життєвих правил. Наприклад, залишили по безпам'ятності в загальній кухні в кружці для питва хімічну отруйну речовину, призначену для травлі тарганів. Сусідський хлопчик, зайшовши на кухню, випиває цю отруту, вважаючи, що п'є воду, і отруюється.

При недбалості відсутнє будь-яке передбачення наслідків, як конкретне, так і абстрактне, тому що особа діє без належної уважності, передбачливості, обережності. Причому, завжди мова йде про наслідки тільки можливі. Сама ж діяльність може носити корисний характер.

Вольовий момент недбалості виражений у законі теж своєрідно. Він заключається в тому, що особа не напружує своєї волі, не конкретизує своєї уваги на вчиненому діянні. Інакше, вольовий момент складається у відсутності певної поведінки, спрямованої на організацію своїх дій.

У законі вольовий момент злочинної недбалості сформульований за допомогою критеріїв цієї недбалості. У цих критеріях і закладаються ті вимоги, що ми пред'являємо до винної особи. Інакше кажучи, якби він діяв з більшою обережністю, уважністю, то наслідки не наступили б.

Особа повинна була і могла передбачати наслідки свого діяння – у цих словах закону і містяться критерії (масштаби, мірила) злочинної недбалості. Цих критеріїв два: об'єктивний і суб'єктивний.

Об'єктивний критерій виражений у законі в словах – особа повинна було передбачати можливі наслідки своїх дій.

Суб'єктивний критерій – особа могла передбачати такі наслідки.

Що таке взагалі критерії? Під критеріями злочинної недбалості розуміють ту суму вимог, що ми вправі пред'явити до даної особи, що діє в конкретній ситуації.

Здебільшого наявність об'єктивного критерію означає і наявність суб'єктивного (тому, і у формулі злочинної недбалості застосований сполучний союз "і"). Однак усе-таки можливий і розрив у цьому ланцюжку. Є ситуації, коли мається об'єктивний критерій, а суб'єктивний відсутній. Це виняткові випадки і тоді злочинна недбалість відсутня (має місце казус).

1. Об'єктивний критерій злочинної недбалості. Чому він іменується об'єктивним – насамперед тому, що його можна установити без серйозного вивчення особистості даної винної особи – це та сума вимог передбачливості, що ми можемо пред'явити до будь-якої особи, що займає певну посаду, що займається певною професійною діяльністю, що має певний життєвий досвід. Тобто, та сума вимог, що ми вправі пред'явити, так сказати, до усередненої людини, безвідносно до його конкретних особистісних особливостей. Наприклад, до будь-якого водія ми вправі висунути ті вимоги, що випливають із правил дорожнього руху й експлуатації транспорту.

2. Суб'єктивний критерій містить у собі ті вимоги передбачливості, що ми вправі пред'явити саме до даної конкретної особи, виходячи вже з його особистісних особливостей, здібностей, професійних якостей і т.п.

Особливо важливо те, що усе, що визначає ці критерії можна назвати обставинами справи. Саме вони дають можливість сказати, що особа повинна була і могла передбачати наслідки. Їхній ретельний аналіз тому дуже важливий.

Казус (випадок) – це невинне заподіяння шкоди суспільним відносинам, що виключає притягнення до кримінальної відповідальності особи, що вчинила дане діяння.

Казус полягає в тому, що особа не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків вчиненого їм діяння, і по обставинах справи не могла і не повинна було їх передбачати.

У російському кримінальному праві допускається можливість існування казусу в поведінці людини, коли особа не передбачала настання суспільно небезпечних наслідків діяння, повинна була їх передбачати, але не могла в силу розумової перевтоми ( КК Росії).

Першою своєю ознакою казус збігається зі злочинною недбалістю: в обох випадках особа не передбачає можливості настання наслідків. Однак казус відрізняється від недбалості тим, що при казусі особа не могла передбачати (а якщо не могла, так значить і не повинна була передбачати наслідки, що наступили,). Казус – це невинне заподіяння суспільно небезпечних наслідків. При казусі відсутня суб'єктивна сторона злочину – немає ні умислу, ні необережності, зокрема недбалості, з якою, як бачимо, казус конкурує. Оскільки казус – невинне заподіяння наслідків, притягнення особи до кримінальної відповідальності було б об'єктивним ставленням. Відмінність недбалості і казусу проводиться тільки при ретельному аналізі всіх конкретних обставин справи.

Подвійна (складна) чи змішана форма вини.

У діючому праві маються склади злочинів, кваліфіковані по наслідках. Це такі склади, де як кваліфікуюча ознака фігурує якийсь наслідок, що обтяжує відповідальність (кваліфікацію). Прикладами можуть служити, зокрема, ч.2 ст. 121 КК, ч.3 ст. 133 КК, ч. 2 ст.134 КК.

У цих складах злочинів певну складність має об'єктивна сторона, а слідом за нею і сторона суб'єктивна. Якщо сам основний злочин відбувається навмисно, то до обтяжуючого наслідку встановлюється необережність. Так, з "змішаною" формою вини відбувається навмисне тяжке тілесне ушкодження, що потягло з необережності смерть потерпілого.

ВИСНОВОК:

Встановлюючи вину, необхідно виходити із її об’єктивного існування в реальній дійсності. Відсутність вини означає відсутність суб’єктивної сторони, а отже – складу злочину.

Розглянуті види умислу впливають або на кваліфікацію злочину, або на ступінь його суспільної небезпечності, і тому повинні враховуватися при призначенні покарання.