86. Прийняття Конституції України

Тільки в 1996 р. Верховна Рада приймає Конституцію України. Прийняття Конституції завершило період державного становлення, закріпило правові основи незалежної України, яка стала невід'ємною частиною європейського та світового співтовариства. З прийняттям конституції завершилося

116

формування законодавчої , виконавчої і судової влади в Україні. Главою держави є президент, який виступає гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання її Конституції, прав і свобод громадян. Конституція визначає всі основні засади та напрямки внутрішньої і зовнішньої політики України, орієнтири подальшої її розбудови як демократичної, соціальної і правової держави. Остаточно змінено було політичні і соціально-економічені основи нашого суспільства.

87. Альтернативні варіанти геополітичної орієнтації України

Поступове усвідомлення національних інтересів, пошуки оптимальної концепції безпеки в умовах боротьби різних політичних сил зумовили багатовекторність української зовнішньої політики в перші роки незалежності. Фахівці називають п´ять імовірних зовнішньополітичних сценаріїв, що могли бути покладені в основу політичного курсу нашої держави в першій половині 90-х років:


1. неприєднання до будь-яких воєнних блоків і політичних союзів, побудова зовнішньої політики на основі багатьох угод з різними країнами;


2. швидка інтеграція із західними країнами з надією на інвестиції, нові технології, прилучення до західного способу життя;


3. утворення блоку з країнами Балтії та деякими державами Центральної Європи (Балто-Чорноморський союз, або Міжмор´я);


4. блокування з країнами Причорноморського басейну;


5. союз із Росією та іншими країнами СНД.


Політиками і науковцями на різних етапах державотворення робилися спроби зондування ґрунту у всіх п´ятьох напрямах. Характерним для зовнішньої політики України в перші роки незалежності було формування її значною мірою під впливом організацій націонал-демократичного спрямування. Саме тому в цей період прийнято за орієнтир першу модель. її мета — звільнення, а потім дистанціювання від воєнно-політичного впливу Москви. Основи української концепції нейтралітету були закладені ще в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, у якій зазначалося: «Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у воєнних блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї». 24 жовтня 1991 року Верховною Радою України було прийнято рішення ліквідувати ядерну зброю, дислоковану в республіці. Це пояснювалося тим, що ядерна зброя вважалася небезпечною радянською спадщиною та загрозою національному суверенітетові, оскільки контроль над нею здійснювався із Москви.


Згодом принцип неприєднання, що вже виконав свою функцію, поступово трансформується, втрачаючи вагу в зовнішньополітичному курсі України. Так, у схвалених 2 липня 1993 року Верховною Радою «Основних напрямах зовнішньої політики України» зазначається: «З огляду на кардинальні зміни, які відбулися після розпаду СРСР і які визначили сучасне геополітичне становище України, проголошений нею свого часу намір стати в майбутньому нейтральною та позаблоковою державою має бути адаптований до нових умов і не може сприйматися за перешкоду для її повномасштабної участі в загальноєвропейській структурі безпеки».


Необхідність трансформації проголошеного нейтрального статусу України диктувалася не тільки зміною зовнішньополітичної ситуації. Значною мірою вона була зумовлена тим, що послідовну позаблокову позицію може займати лише країна, яка має внутріполітичну стабільність, міцні традиції державності, органічно вписується у світові економічні відносини, не маючи при цьому монопольної

117

залежності від жодної іншої держави. Україна цим вимогам не відповідала.
 Не виправдала себе і модель швидкої інтеграції із західними країнами. В «черзі за інтеграцією»

попереду України стояли більш близькі до Заходу територіально, економічно та історично країни Центральної Європи.


Певний час у політичних колах активно обговорювалася ідея створення Балто-Чорноморського союзу, тобто організації, що могла б стати альтернативою об´єднання у межах СНД. Однак, як зазначає більшість експертів, така модель нежиттєздатна, оскільки вона, не задовольняючи національних інтересів України у сировині, енергоносіях, ринку збуту, перетворює країну на ланку «санітарного кордону» між Росією та Західною Європою.


Після того, як у червні 1992 р. 11 країн Причорноморського басейну підписали «Босфорську заяву», а в липні 1993 р. у Бухаресті відбулася перша, а у листопаді — грудні в Києві — друга сесії Парламентської Асамблеї Чорноморського економічного співробітництва (ПАЧЕС), все чіткіше в українській зовнішній політиці став виявлятися південний вектор. На думку прибічників блокування з країнами Причорноморського басейну, реалізація цієї моделі дала б можливість забезпечити вільний вихід із замкнутого континентального Чорного моря в більш відкрите Середземне через Босфор і Дарданелли; певною мірою розв´язати енергетичні проблеми, адже в перспективі більшість шляхів енергоносіїв з Каспію, Середньої Азії, а можливо, і Близького Сходу пролягатимуть через Туреччину.


Однак це утворення не всі вважають життєздатним і перспективним, адже між його членами існують значні протиріччя. П´ята модель — союз з Росією та іншими країнами СНД — у перші роки незалежності, особливо в 1991—1993 pp., мала дуже незначні шанси на практичну реалізацію. Крах СРСР відкрив для України світ і світу відкрив Україну. Поява перспективи інтеграції із західними країнами зумовила розгляд СНД з моменту його утворення українським керівництвом лише як механізму «цивілізованого розлучення», як тимчасової міждержавної структури без будь-яких керівних можливостей.


Отже, протягом 1991—1994 pp. українська дипломатія зондувала ґрунт, певною мірою випробовувала на життєздатність різні моделі геополітичної орієнтації. За всієї невизначеності, характерної для цього періоду, цілком очевидно, що основною в зовнішній політиці України стала вісь «Схід—Захід», по лінії якої простежується домінування двох тенденцій: поліваріантний пошук форми інтеграції із західними країнами і послідовне дистанціювання від Росії та СНД.

88. Основні тенденції розвитку сучасної української культури

• умовах, коли Україна стала незалежною державою, набирає сил : національно-культурне відродження. Відомо, у якому стані знаходилась сфера культури внаслідок багатолітньої дії всіляких залишкових принципів. Але останнім часом немало робиться, щоб вийти з кризової ситуації. Розвитку української культури надається державна підтримка. «Основи законодавства України про культуру», прийняті.

Верховною Радою на початку 1992 р., намітили відрахування 8 відсотків національного прибутку на ії розвиток. Життя показало нереальність цих планів. Не реалізовані також положення про пільгове оподаткування спонсорства.

В умовах національного відродження зростає роль художньої творчості. В літературно-мистецькому процесі дедалі активніше утверджується плюралізм. Він передбачає відмову від притаманного тоталітарній системі однотипного художнього відтворення суспільних явищ і процесів. У цьому плані принциповою є відмова від соціалістичного реалізму як єдиного, що має право на існування.

118

Процеси оновлення широко охопили українську літературу. Опубліковано твори ще донедавна заборонених письменників — В. Винниченка, Є. Плужника, О. Олеся, Б. Грінченка, Б. Лепкого, М. Зерова, О. Теліги та інших. В літературній творчості розширюється тичний діапазон прозових, поетичних і драматичних творів, урізноманітнюються їх стильові форми. В літературний процес вступила значна група молодих майстрів. «Паростками нового» назвав Олесь Гончар появу на літературному просторі України часопису «Тернопіль», журналів «Борисфен» на Дніпропетровщині, «Степ» на Кіровоградщині, «Холодний Яр» у Черкасах, «Хортиця» у Запоріжжі.

Плюралізм, багатогранне художнє відтворення світу неможливі без визнання новаторських форм, зокрема тих, що дістали назву «авангард». Нарешті стало доступним людям те нетрадиційне, що запроваджувалося в художній творчості ще на початку XX ст. і від чого через догматичну ідеологію тоталітарної системи вони були відсторонені вподовж значного часу.

Одним із зачинателів нового напряму в монументальному живописі під назвою «українська національна колористична школа» став художник Г. Синиця. Він залишився вірним ідеям школи М. Бойчука, ідеям відродження українського монументального живопису на основі традицій мистецтва Київської Русі, її фресок, настінного живопису.

Досить активно новаторський стиль утверджується також в музичному мистецтві. Цьому сприяє те, що українська національна музична школа має традиції, пов’язані з іменами таких композиторів-новаторів, як Б. Лятошинський, а також його послідовників — Г. Таранова, І. Белзи та інших, які свого часу за модернізм у музиці зазнали не тільки жорстокої критики, а й переслідувань з боку офіційних інституцій. У концертних залах, театрах, на радіо й телебаченні все частіше звучать музичні твори різних жанрів і стилів — від рок і поп-музики до класичної.

В Україні започатковано велику кількість фестивалів та конкурсів — оперного мистецтва, органної та фортепіанної музики, піаністів та скрипачів. Крім згадуваної вже «Червоної рути», популярність здобули такі фестивалі, як «Пісенний вернісаж», «Зірки світового балету», «Чумацький шлях», «Всі ми діти твої, Україно». З новими піснями виступають О. Білозір, М. Гнатюк, І. Дворський, Т. Петриненко, Н. Матвієнко, І. Білик, Т. Повалій, В. Шпортько, С. Ротару, В. Зінкевич, А. Кудлай, В. Білоножко, П. Зібров, інші майстри естрадного мистецтва.

Поступово відроджується українське кіно. Однак на екранах України сьогодні на 90 відсотків — американські стрічки. Українські фільми становлять 0,3 відсотка і займають вони всього один відсоток кіновідеотелеекранного часу. Пропаганда жорстокості та насильства, еротичних сцен та низькопробних фільмів західного виробництва негативно впливає на психіку людей, деформує їх свідомість та шкалу моральних цінностей, сприяє розвитку агресивності в суспільстві.

Стрімко розвивається телебачення. В 1992 р. вийшла в ефір перша передача Житомирського телецентру. Обнадійливі процеси відбуваються в театрі. Про його популярність в Україні свідчить те, що на приблизно 40 тисячах щорічних вистав буває майже 20 мільйонів глядачів. Світове визнання і славу здобув своєю творчістю театральний режисер-новатор Р. Віктюк, який, по суті, визначає театральну естетику XX століття.

За умов відсутності ефективної системи державного фінансування культури Указом Президента України в липні 1994 р. було створено фонд сприяння мистецтву України. Ініціаторами цієї організації стали представники творчої інтелігенції, політики, вчені, підприємці, ті, хто вбачав майбутнє України у творенні культури, підтримці таланту і майстерності діячів мистецтва. Вже перші кроки його діяльності показали, що дії фонду ефективно впливають на реалізацію багатьох художніх проектів, сприяють духовному відродженню суспільства.