60.Створення та діяльність Києво-Могилянської академії.

Виникненню Києво - Могилянської Академії передував культурно - національний рух, що в умовах посиленого наступу на соціальні і духовні інтереси українців, який чинився правлячим колами Речі Посполитої, швидко набрав характерних особливостей. Свідомі громадяни, світські й духовні, інтелігенція і козацтво об'єдналися до справи захисту духовних та національних інтересів України. Найголовнішим завданням вони вважали виховання громадян, гідних своєї історії і відповідальних за майбутнє вітчизни. Поступово центром духовного життя стає Київ. Ось чому до Києва потягнулись культурно - освітні діячі за різних земель України, особливо з тих, де польсько - католицький гніт ставав нестерпним. Києво-Могилянська академія була першим вищим навчальним закладом, що відповідав запитам і потребам духовного життя українського народу в період радикальних світоглядних і суспільно-політичних змін, народно-визвольної боротьби, формування національної церкви і держави. Києво - Могилянська академія довгий час була єдиним вищим загальноосвітнім всестановим навчальним закладом України, Східної Європи, всього православного світу. Заснованна на принципах гуманізму і просвітництва Академія поширювала освіту, знання. Її вихованці відкривали школи, фундували бібліотеки, сприяли розвитку культури, мистецтва, літератури, музики, театру. Академічні наставники і професори свято вірили в те, що освічений розум справляє благотворний вплив на характер і вчинки людини, долю суспільства. Повний курс навчаня в Києво - Могилянській академії тривав 12 років. Але зважаючи на те, що вона була вищою школою, студенти мали право вчитися в ній стільки, скільки бажали без вікового обмеження. Студентів і початкових, і середніх, і старших класів (курсів) ніколи не карали і не і відчисляли за те, що вони не вивчили уроків, не підготувались до диспуту чи взагалі не можуть опанувати належний матеріал, бо причиною цьому могли бути і хвороба, і голод, і холод, нестача одягу, підручників і т. ін. Більше того, всім надавалась можливість при бажанні залишатися на другий чи навіть на третій рік в тому ж класі "підтверджувати навчання". Всього в академії було 8 так званих ординарних класів, але кількість предметів сягала до 30 і більше. Руська або українська літературна (книжна) мова з часом завойовує все більший простір в Академії і в суспільстві. Нею писали твори, вірші, наукові, художні й політичні трактати, літописи, листи, судові акти, гетьманські універсали, укладали проповіді й повчання. Згодом в Академії зростає інтерес до європейських мов. З 1738 р. до навчального курсу вводиться німецька, а з 1753р. - французька мова. З середини 18ст. вивчається російська мова, а також староєврейська. Остання - з метою поглибленого вивчення християньських першоджерел. За статутом Академії, в ній мали право навчатись всі бажаючі. Навчались діти української аристократії, козацької старшини, козаків, міщан, св'ященників і селян. Із започаткуванням Академії уже не в закордонні університети, а до Києва направляли своїх дітей відомі українськї сімї. Вихованцями Києво - Могилянської академії були майбутні гетьмани Юрій Хмельницький, Іван Виговський, Петро Дорошенко, Павло Тетеря, Іван Брюховецький, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Данило Апостол, Іван Скоропадський, наказний гетьман Павло Полуботок. В Академії формувалась генерація козацьких старшин, кадри провідної української верстви, в їх числі - писарі, судді, осавули, полковники, сотники, військові канцеляристи, а також - правники, дипломати, петекладачі. це були освічені державці, світські діячі, значення й роль яких особливо піднялись за часів гетьмування Івана Мазепи.

61.Полемічна література в Україні в козацьку добу. В кінці XVI - на початку XVII ст. в Україні поширилась полемічна література. Українські письменники-полемісти боролись з католицькою церквою, наступ якої на народ. його релігію, права й мову посилився після Люблінської унії 1569 р., а в часи підготовки і підписання Брестської унії 1596 р. досяг кульмінації. Полеміка між православними і католиками велася не стільки навколо розходжень, які існували у віровченні, скільки навколо важливих питань громадського і культурного життя українського народу. Письменники-полемісти (Герасим і Мелетій Смотрицькі. Іван Вишенськнй, Василь Суразький, анонімні автори «Перестороги», Клірик Острозький, Христофор Філарет, Захарія Копистенський) обстоювали право українського народу на свою віру, звичаї, мову. Одночасно в полемічній літературі значна увага приділялася питанням розвитку освіти, книгодрукування. Більшість письменників-полемістів усвідомлювали необхідність розширення освітніх програм, підвищення ролі школи у вихованні молоді. Першим визначним полемістом був вихованець, а згодом ректор Острозької школи Герасим Смотрицький.Брестська унія 1596 р. ще більше поглибила релігійні суперечки між українськими православними і католиками. Найсильнішого удару по творцях і оборонцях унії завдав твір острозького шляхтича М. Броневського «Апокрисис», який писав під псевдонімом Христофор Філалет. У цьому полемічному творі викривалося підступництво греко-католицьких єпископів, підтверджувалася законність проведеного у Бресті собору православної церкви. У вогненному наступі православної полеміки виділяється анонімний твір «Пересторога», автор якого викриває ті егоїстичні мотиви, якими керувалися греко-католицькі єпископи. З боку греко-католиків виступив Іпатій Потій. Найяскравішим українським письменником даного періоду був Іван Вишенський (між 1545-50—1620 рр.), який зарекомендував себе фанатичним оборонцем православних традицій. У своїх прозових творах, таких, як «Послання єпископам — відступникам від православ'я», «Короткослівна відповідь П. Скарзі», він безжалісно таврує греко-католиків. Одночасно І. Вишенський критикує і православних, підкреслюючи егоїзм, любов до розкошів та розтлінність їхньої знаті, заможних міщан та духовенства, відповідальних за сумне становище церкви. Твори письменників-полемістів сприяли піднесенню рівнів національної свідомості українців, розуміння ними свого місця в навколишньому світі Полемічна література дала поштовх розвитку української культури, протягом багатьох десятиліть надихала українських патріотів на боротьбу за свою віру і свободу.

62.Просвітницька та історична література в Україні в козацьку добу. Важливим жанром літератури того часу була просвітницька література. Українське просвітництво на відміну від західноєвропейського було народним просвітництвом. Українські просвітителі на перше місце ставили освіту народу, її розповсюдження, особливо серед простого народу. Просвітителі вважали, що освіта (звідси їх назва – просвітителі) є основним рушієм розвитку. Серед укр. просвітителів були: Ф.Прокопович (доктор математики Києво-Могилянської Академії, працював I радником Петра I, будучи теоретиком його реформ), В.Каразін (творець Харківського університету), В.Капніст (автор знаменитої поеми проти кріпацтва «Ода на рабство»), Я.Козельський, а особливо, Г.Сковорода (народний філософ, який все життя присвятив простому люду). Сковорода є першим у світі, хто розробив теорію «Щастя людини у праці, але не кожна праця приносить людині щастя, а тільки та праця, для якої людина народилась» (його термін – «сродна» праця). Також важливим жанром літератури козацької доби була історична література, зокрема знаменита «Історія Русі», яка будучи написана в рукописі, була заборонена до друку в Росії, тому що відкрито писала про глибокі державницькі традиції українців, проте, що договір Хмельницького з Москвою, - це був договір двох рівноправних держав. До цієї літератури ще належать так звані «козацькі літописи»,- це літопис самовидця, літопис Г.Граб’янки та літопис С.Величка. Останній є важливий тим, що автор використовував уже інші твори та документи. Сюди належать перша історія України, написана І.Гізелем під назвою «Синопсис». У 1798 р. у Петербурзі на кошти мецената було видано у складі 3 глав без відома автора поему «Енеїда» І.Котляревського. Друк «Енеїди» означав початок нової української літератури, яка друкувалась, писалась зрозумілою, народною, розмовною українською мовою.

63.Літературна творчість та культурно – просвітницька діяльність Т.Г.Шевченка та І.Я.Франка. Великий  український  поет, художник,  мислитель Т. Г. Шевченко залишив глибокий слід в історії духовної культури українського народу, реалістично відобразив у своїх творах життя і побут українського народу, висловив його мрії та сподівання. Вихід у світ «Кобзаря» (1840 р.), поеми «Гайдамаки» (1841 р.) та збірки «Три літа» (1843— 1845 рр.) вивели поета до вершин української літератури. Т. Г. Шевченко, насамперед, повернув зі сфери небуття історичну пам'ять українців. Його твори пройняті ідеями соціального та національного визволення України. Таким чином, національна ідея є однією з провідних і визначальних ідей світогляду Т. Г. Шевченка. Шлях її втілення в життя поет вбачав у народній революції та побудові Соборної Української держави. Під впливом творчості Т. Г. Шевченка проходила літературна діяльність цілої плеяди відомих українських поетів і прозаїків, творчість яких пройнята ідеями гуманізму, демократизму та народності. У цей період в діяльності передових діячів української культури спостерігається поєднання культурно-просвітницьких та політичних ідей, серед яких провідне місце займала українська національна ідея. У галузі духовної культури цей час позначений плідним розвитком науки, літератури, публіцистики, на нього припадає діяльність такого корифея української культури, як І. Я. Франко. Яскраву сторінку в національно-культурне та духовне відродження українського народу вписав І. Я. Франко (1856—1916 рр.) - видатний український письменник, філософ, історик, економіст, мовознавець, фольклорист та етнограф, визначний громадський та культурний діяч. 1. Франко продовжив традиції своїх попередників, зокрема Т. Шевченка, на ниві духовної культури, вніс вагомий вклад у розвиток національної і соціальної свідомості українського народу. Своєю науковою, публіцистичною та перекладацькою діяльністю він вказував на широкі горизонти національно-культурного відродження українського народу.

64.Культурно – просвітницька діяльність князя К.Острозького та Острозького культурного осередку. Вже у першій своїй монографії про історію української культури Огієнко підкреслював роль кн. В.-К. Острозького у культурно-просвітницькому процесі. Кн. Острозький пильнував, щоб його школа стала університетом і звалася академією. Створення культурно-освітнього осередку в Острозі мало стати, за задумом кн. В.-К. Острозького, як це відзначив І. Огієнко, здійсненням плану «освіти для України». І князь Костянтин почав закладати школи по різних містах, а при тому заклав десь у другій половині 1570-х років і вищу школу в самому Острозі». І.Огієнко розкрив цілий комплекс напрямків діяльності острозьких вчених другої половини XVI – початку XVII ст. їх характерна риса — нероздільний зв'язок просвітництва та друкарства: викладання в Академії, переклад творів Святих Отців на церковно-слов'янську, мову, підготовка біблійних текстів, друкування богослужбових книг, полеміка проти наступу на православ'я католиків та уніатів. Саме в Острозі розпочалась велика літературна продукція. Побачила світ 12 серпня 1581 р. «славна, навік незабутня), як писав I. Огієнко, Острозька Біблія, що була «взірцем культурної праці не тільки кн. Костянтина Острозького і його Академії, але й вінцем всієї культурної праці на Волині за XVI вік. Острозька Біблія має віковічну славу, вона була поширена по всьому слов'янському світі і здобула велику пошану». Остріжська друкарня працювала більше 35 років і видала понад 26 книжок. Увесь той час Остріг був найсвітлішим центром української культури,іта його діяльність - це окрема доба в нашій історії. Підкреслюючи роль та значення Острозької Академії І. Огієнко писав, що вона «набула собі правдиво велике значення в історії української освіти й культури та в історії Української церкви. Це була перша висока наша школа, школа «вільних наук» в Україні... Академія була вища своєю наукою над усі інші школи, які тільки були випадком до того часу». Необхідно підкреслити, що саме І. Огієнку — митрополиту Іларіону належить честь популяризації Острозького культурно-освітнього осередку серед широких громадських кіл, населення, студентства Києва, Кам'янця-Подільського ще в часи УНР та Директорії, Варшави, а також в західній українській діаспорі. Перевидання в наш час у незалежній Українській державі великими накладами праць Івана Огієнка стало важливим явищем, зокрема у поширенні справді наукових знань про Острог, Острозький культурно-освітній осередок, Острозьку Академію XVI-XVII ст.,князя Василя-Костянтина Острозького.

65.Культурно – просвітницька діяльність митрополита Петра Могили. П.Могила почав свою культурно-просвітницьку діяльність у Церкві виданням книг на базі Печерської друкарні та засну­ванням школи у Києво-Печерській лаврі восени 1631 року. Він зібрав талановитих молодих людей і послав їх за кордон учитися на його кошти; потім вони стали високопрофесійними викла­дачами Могилянської школи. П.Могила як архімандрит поновив Успенський собор, печери, побудував у Голосієвому під Києвом монастир, а також притулок для жебраків; і все це — на свої власні кошти. Захищаючи пра­ва Києво-Печерської лаври чи інших православних церков, він діяв сміливо і наполегливо. Велика заслуга П.Могили в тому, що він домігся зрівняння у правах Право­славної Церкви з Греко-Католицькою. Тим часом П.Могила розгортав свою діяльність у лаврі, зміцнюючи та поширюючи її друкарню, засновану у 1615 році архімандритом Єлисей Плетенецьким. Це була перша друкарня в Києві. За часів керування П.Могили у 1629 році тут було видано "Літургіаріон", або "Служебник", і священнослужителі Ук­раїнської Православної Церкви вперше одержали потрібну для них книгу. У 1631 році в цій же друкарні було надруковано "Тріодь Цвітну", яка містила всі церковні служби, починаючи від Великодня і аж до свята Всіх Святих. За п'ять років його керівництва у лаврській друкарні було надруковано п'ятнадцять різних книжок. У 1636 році було надруковано книгу під назвою "Анфологіон", це був збірник моральних і життєвих повчань. П.Могила дбав про книгодрукування не лише в Києві та Україні, а й за її межами.

Колегіум і Богоявленський монастир, чен­цями якого були виключно викладачі колегіуму, утримува­лися на кошти Петра Могили. 1634 року він організував філіал Київського колегіуму у Вінниці, згодом, у 1639 році, цей філіал було переведено на Волинь, у місто Гощу. З 1636 року існував філіал колегіуму і в Кременці. Більше того, П.Могила заснував освітні заклади нового спрямування навіть за межами України. За його допомогою було організовано слов'яно-греко-латинську академію в столиці Молдови Яс­сах, куди було направлено чотирьох київських викладачів. У 1638 році Петро Могила передав дбайливо зібрані ним повісті про чудеса печерських угод­ників Афанасію Кальнофойському, який уклав книгу. Останньою великою працею Петра Могили став Треб­ник, що його було випущено у світ за два тижні до його смерті, тобто 16 грудня 1646 року. Це величезний том на 1700 сторінок, у якому докладно описано таїнства і обряди Православної Церкви.

66.Культурно – просвітницька діяльність гетьмана І.Мазепи. Іван Мазепа (1644-1709) — один з видатних і найсуперечливіших політичних діячів України. Одним з найважливіших напрямків загальної державної політики Мазепи була культурно-просвітницька діяльність. У розвиток української освіти, науки, мистецтва, архітектури, літератури, книгодрукування гетьман вкладав величезні гроші з державної скарбниці та власні кошти, справедливо вважаючи, що лише в такий спосіб Україна може зрівнятися з європейськими державами. Промовистим є факт, що лише під його безпосереднім наглядом і керівництвом споруджувалося 12 храмів. За гетьманування Мазепи було відновлено багато старовинних храмів княжої доби. Внесок Мазепи розвиток архітектури й будівництва настільки значний, що навіть тогочасний архітектурний стиль дослідники називають "мазепинським бароко". Інша царина культурницької діяльності Мазепи - друкарська справа. І. Мазепа заснував багато шкіл і друкарень для того, щоб "українська молодь могла в повну міру своїх можливостей користуватися благами освіти". Видання Мазепинської доби були одними а кращих українських книгодруків. До речі, сам гетьман мав чи не найкращу в Україні книгозбірню й обдаровував книжками з цієї бібліотеки монастирі, церкви, окремих осіб. Не менш, ніж церквами й монастирями, опікувався Мазепа Києво-Могилянською академією: збудував перший поверх нового будинку академії, домігся підтвердження статусу академії, надавав у володіння села й землі матеріально підтримував студентів. Академію стали навіть називати Могилянсько-Мазепинською.. Дбає Мазепа й про виникнення нових осередків культури, одним з них була Чернігівська академія. Він сприяв перетворенню Чернігівської колегії на вищу

школу-ліцей. Цілеспрямована і всеосяжна культурницька діяльність Івана Мазепи дає підстави говорити про неї не просто як про меценатство, а як про сплановану й далекоглядну державну політику.

67.Церковні братства в Україні: їх створення та культурно – просвітницька діяльність. Перша згадка про братства в Україні сягає ще 15 століття . Тоді ремісники в містах створювали цехові товариства ( кравців, ткачів, ковалів тощо,) - фахові об'єднання, які відстоювали свої виробничі інтереси. З часом діяльність братств набула релігійно-благодійних ознак. Серед основних завдань братств було опікування братською церквою, а також забезпечення її матеріальних потреб, піклування про хворих ,надання допомоги вбогим. Саме релігійно - національна ситуація в Україні після Люблінської унії 1569 р. і Берестейської унії 1596 р. породила нову форму братської діяльності. Відтепер першочерговим завданням братств була охорона українського православ'я від латинізації і наступного ополячення українського народу. Стаючи на захист Православної церкви, братства взаємодіяли між собою та поширювали зі своїх друкарень потрібну протиунійну літературу. Перше відоме нам православне братство було засноване 1453 р. у Львові при храмі Успіння Божої Матері. На той час воно було суто релігійно - благодійним і лише наприкінці 16 ст. основною його діяльності стає оборона православної віри і рідного народу. Саме у Львові постала гостра потреба захисту рідної культури, бо тут українці, і міщанство зокрема, найбільше потерпали від чужого поневолення. Тим часом посилились утиски та обмеження українського міщанства, яке протягом 16 ст. дуже збільшилося і зміцніло. Потреба у культурно - освітній праці для піднесення національного життя зумовила долучення найбільш активної частини братчиків до просвітництва, письменської роботи та оборони рідної школи. Вони доводили, що церква без освіти, а отже і без школи - безсила. До найбільш діяльних церковних братств належали :Київське Богоявленське, Віленське, Свято-Духівське, Св. Миколая в Бресті, Острозьке, Пинське,Кремьянецьке, Гощанське а також братства у містах Володимирі, Нільську, Замості, Степанське при соборній церкві Св. Трійці у містечку Степані на Волинському Поліссі. Не менш плідною була діяльність Луцького Хрестоздвиженського братства. Слід зазначити, що опікуном Луцького Хрестоздвиженського братства був великий митрополит Київський Петро Могила. Окремою сторінкою діяльності братств в Україні і на Волині зокрема були так звані молодечі братства, або як їх названо в грамоті єпископа Львівського Гедеона Балабана від "9 грудня 1606 року", "братство младечеське". Молодече братство Св. Юрія постало в Луцьку при Чеснокресному братстві в 1632 ому р. благословення Київського митрополита Ісаї Косинського. Благословив молодече братство і Константинопольський патріарх. Тогочасна освітня діяльність займала чільне місце в праці об'єднаних в молодечі братства юнаків та дівчат. Молодечі братства разом зі старшими опікувалися хворими, каліками, вбогими, братськими бібліотеками, займались мисійною діяльністю. Молодечі братства створювались і діяли і при інших православних старших братствах, зокрема при Київському та Львівському. Велика кількість тогочасних хроністів засвідчує значне духовне і культурне піднесення в Україні у 1 пол. 17 ст. чому безпосередньо сприяли православні церковні братства.

68.Створення університетів в Україні а 19ст.:їх культурно – просвітницька діяльність. Вивчаючи розвиток культури першої половини XIX ст., потрібно звернути увагу на посилення антиукраїнської політики царизму. Цій меті мала бути підпорядкована мережа освітніх закладів, що створювались на початку XIX ст. царським урядом. На Лівобережній Україні був створений Харківський навчальний округ. Його центром став Харківський університет, заснований зусиллями місцевого дворянства ( Росія не виділила ні рубля) на чолі з Василем Каразіним у 1805 р. З 1804 р. заборонено навчання українською мовою, дедалі суворішого переслідування зазнавали українські пісні, звичаї, народний епос. Справі посилення русифікації мав служити і відкритий у 1834 р. Київський університет, першим ректором якого став відомий український вчений — М. Максимович. Він заохочував і особисто брав участь у збиранні українського фольклору, вивченні пам'яток старовини. Університети перетворюються в центри наукових досліджень. Першим ректором Київського університету став М.Максимович - відомий природознавець; історик, етнограф. Він був автором більше сотні наукових праць у різноманітних галузях знання. Особливою популярністю користувались видані ним 1827 р. "Малороссійскія песни". Провідну роль відіграв Максимович у створенні в 1835 р. Тимчасового комітету для розшуку старожитностей навколо якого поступово об'єднались кращі спеціалісти, здібні історики М.Костомаров, І.Іванишев, М.Берлинський. В результаті їх роботи 1852 р. при університеті був створений Архів давніх актів, який містив багато цінних документів з історії України. В київському університеті працював також талановитий економіст та історик І.Вернадський. Могутня плеяда науковців існувала при Харківському університеті. І. Срезневський, який очолював кафедру слов'янознавства, видав ряд праць з історії давньоруської мови. Своїми дослідженнями він намагався вести боротьбу „проти шовіністичної теорії Погодіна, яка заперечувала право на існування української мови. В.Каразін винайшов новий спосіб виробництва за допомогою електроенергії натрієвої селітри для удобрювання полів. У 1865 р. відкрився новоросійський університет у Одесі. На західноукраїнських землях основними центрами науки були Львівський (1784 р.) і Чернівецький (1875 р.) університети, заняття в яких велися польською і німецькою мовами. У1849 році у Львівському університеті була створена кафедра укр. мови та літератури, але навчання йшло на польській мові. Тому укр. студенти до I Світової війни постійно боролися за створення укр. університету.

69.Культурно – просвітницька діяльність українських громадян у 19ст. Період із кінця XVIIIст. до поч. XIX ст. в історії відродження називається Просвітницьким періодом. В цей час формується нова укр. література на народній, зрозумілій мові; друкуються збірки укр. фольклору та перші праці з історії України. Активно розгортається дискусія про укр. мову, у 1800 р. друкується «Слово о полку Ігоревім». В цей час працювали Котляревський, Каразін, Полятика, Гулак-Артемовський, Рубан, Маркевич та ін. Другий етап наз. романтичний. Він охоплює 20-40 рр. XIX ст. Цей етап характерний швидким формуванням укр. нації, укр. національної ідеї, створенням активних українофільських уже організацій, особливо Кирило-Мефодіївського братства. Саме в цей час Костомаров науково довів той факт, що є дві нації: українська та російська. Звідси, дві культури, які подібні, але самобутні та історично різні. В цей час важливе місце починає займати в укр.. культурі Т. Шевченко. У 1840 р. виходить перше видання його «Кобзаря». Третій етап охоплює 50-80 рр. XIX ст.. Він наз. етап боротьби за збереження укр. культури. Причина в тому, що Росія у 1863-1876 рр. прийняла небачені в історії інших народів світу жорстокі рішення про абсолютну заборону укр. мови в друці та на сцені. Передова укр. інтелігенція була піддана репресіям. Такі каральні акції царизму призвели до того, що не була сформована соціальна структура укр. нації, що є основою державності. Крім того, укр. інтелігенція, яка очолила процеси відродження, була змушена в значній мірі або відмовитися від боротьби, або емігрувати в Галичину, яка перебувала у складі Австро-Угорщини. В результаті в історії відродження розпочинається четвертий етап, який тривав із 80-х років до поч. I Св. війни, і наз. переміщення центру відродження у Галичину. Галичина у політичному відношенні була демократичною європейською державою, чим тоді відрізнялася від тодішньої Росії. Однак, економічно цей край був відсталим, тому з цієї причини процеси відродження тут розпочалися пізніше, ніж на сході України. По-друге, в Галичині була відсутня через відсталість укр. національна інтелігенція. З цієї причини процеси відродження розпочала та очолила УГКЦ, яка замінила галичанам державність, і своєю діяльністю зберегла тут укр. мову, звичаї та обряди. Із Перемишля центр відродження переміщається у 30-х роках XIX ст. до Львова(«Руська трійця»), де перебував аж до I Св. війни. У 1868 р. у Львові створено першу «Просвіту». Ці організації відіграли величезну роль в історії культури. Коли почалася міграція зі сходу, в 1873 р. у Львові утворюється літературне товариство ім. Шевченка, яке у 1895 р. завдяки Грушевському це товариство було реорганізовано у Наукове Товариство ім. Шевченка, тобто фактично у першу укр. академію. В результаті цих змін в Галичині на кінець XIX ст. вона перетворилась у Всеукраїнський центр національно-культурного відродження.