4 Картина

Декілька разів пролунав дзвінок у двері. Потім почулося шур­хотіння ключа в замку і рипіння дверей. З’явилася ТАНЯ, роздягаю­чись на ходу.

ТАНЯ. Мамо! Ма... Я вже прийшла. Ти вдома? (Знаходить на своєму столі записку. Читає). <<Не чекай на мене, я буду

пізь о. Двері на ланцюжок не зачиняй. Цілую, мама». Все ясно. (Дивиться у холодильник). Доведеться пиво купувати. (Всю­ди шукає гроші. Трохи знайіила). Мало. Що ж робити? Стар- цюьати піти, чи що? Уявляю собі!.. (Накинула на себе старе ган'іір’я). Громадяни, люди добрі, подайте, хто скільки може. В мене мати алкоголічка, батько нас покинув... Пожалійте нешасну! А я вам за це пісеньку заспіваю. «Розлуко ти, роз­лук»...» Ех, шкода, шарманки немає! «Нерідна сторона...» По­дайте, громадяни! «Ніхто не приголубить...» Пожалійте мене, бідну! «Лиш матінка-земля!» Не дайте загинути таланту, лю­доньки добрі! «Ніхто не приголубить, лиш матінка-земля!»

З’являється МІЛІЦІОНЕР.

МІЛІЦІОНЕР. Ану, дуй звідси!

'"АНЯ. Дядечку-міліціонере, не проганяйте! В мене мати алкоголічка, батько нас покинув... *

МІЛІЦІОНЕР. Пішла звідси, кажу! Засмічуєш тут собою територію, розумієш ти.

ТАНЯ. Дядечку ріднесенький, дайте на життя заробити!

МІЛІЦІОНЕР. Іди по-доброму. Бо я тебе швидко в прий­мальник розподілю!

ТАНЯ. Ментяра поганий! Козел смердючий! Гнида позор­на!.

МІЛІЦІОНЕР (насуваючись на ТАНЮ). Що-о-о-о?!

'ГАНЯ (верещить щосили). Пробі! Ґвалтують! Рятуйте! Перевищення службових повноважень!..

МІЛІЦІОНЕР (оторопівши). Здуріла дівка!.. Я ж до тебе не торкався! Та тобі у божевільні місце!..

ТАНЯ (кидаючись до нього на шию). А казав — одружиш­ся! Як тепер дитиночка без батька буде?

МІЛІЦІОНЕР. Відчепись, ненормальна! Я зараз наряд ви- кліну. (Сюрчить у свисток).

'ГАНІІ (піднявши руки вгору). Добре, добре, я іду. Розійде­мося друзями! Ти свищик з рота витягни, а то проковтнеш.

МІЛІЦІОНЕР. Чума...

Лунає дзвоник у двері. МІЛІЦІОНЕР зникає. На його місці біля дверей з’являється МАРІЯ ІЛЛІВНА.

ІЛЛІВНА. Танюшко, я тобі дзвоню, а ти не відчиняєш... Я за ручку взялася, а двері відчинені. Думаю: чи не трапилося чого? Зайшла...

ТАНЯ. Доброго дня, Маріє Іллівно!

ІЛЛІВНА (роздивляючись дівчину). Ти так незвично вдя­гнута...

ТАНЯ. Це я для шкільного вечора репетирую... «Блиск та злидні нашого життя» називається.

ІЛЛІВНА. Як справедливо підмічено... То, виходить, у тебе в школі все налагодилось?

ТАНЯ (непевно). Еге ж...

ІЛЛІВНА. От і добре. А я вам пиріжки принесла. Ще теплі,

їж!

ТАНЯ. Дякую.

З апетитом їсть.

ІЛЛІВНА. Танюшко, ти до магазину підеш?

ТАНЯ. Та треба...

ІЛЛІВНА. Візьмеш мені кефіру?

ТАНЯ. Візьму.

ІЛЛІВНА. Я тобі гроші дам.

ТАНЯ. Це добре, бо в мене немає.

ІЛЛІВНА. Якщо тобі треба, я можу позичити. Скажи, скільки?

ТАНЯ. А скільки не шкода!

ІЛЛІВНА. Мені для тебе, Танюшко, нічого не шкода. Ви з мамою мов рідні мені стали. Можна, я сяду?

ТАНЯ. Так, будь ласка. Звичайно, сідайте!

ІЛЛІВНА. Ти знаєш: в мене дома багато старовинних ре­чей. Вони дуже дорогі для мене. Але я готова продати їх усі, заради вас, якщо це знадобиться. В могилу із собою все одно ж не заберу! Але я б хотіла, щоб вони перейшли до вас. Нехай це будуть ваші родинні реліквії. Уяви собі, деякі з цих речей набагато старші за мене. їм стільки всього довелося пережити!.. Колись у нашому домі бували академіки, профе­сори, військові... Пристойні, інтелігентні люди! Я тоді була зовсім маленька, але пам’ятаю все. А потім батька розстріляли, нас репресували... Мало що пощастило врятувати.

ТАНЯ. То ви що, князівського роду будете?

ІЛЛІВНА. Була. В засланні мені доводилося і ями копати, і камінь довбати. А ще війна... Частину свого майна я витрати­ла на те, щоб знову повернутися в цей будинок. Колись він був нашим. Батько був його власником.

ТАНЯ. Та ну?!

ІННА. Я тобі телефоную, а ти слухавку не береш...

ТАНЯ. Я не чула. Може, у ванній була...

ІННА. Слухай, ти з малою посидиш? Ми з Вадимом у «Трспікану» йдемо. Йому нову роботу пропонують.

ТАНЯ. В ресторані?

ІННА. Темнота! Зараз всі справи через ресторан вирішу­ються.

ТАНЯ. А тобі чого гуди пертися?

ІННА. Так ресторан же ж... Та й Вадим не хоче мене вдо­ма одну лишати. Весь час йому зрада ввижається! Ти ж знаєш, він у мене навіжений...

ТАНЯ. Та бачу. Синець чим замащувати будеш?

В.іНА (удавано). Який синець?

ТАНЯ. За дурненьку мене маєш?

ІННА. Ой, на себе подивись!..

ТАНЯ. Я впала...

ІННА. Я теж послизнулася. А що, помітно? Я його вже замазала... Напевно, доведеться окуляри взяти!

ТАНЯ. Візьми, візьми. За розумну зійдеш.

ЕТНА. І навіщо я, дурна, так рано заміж вийшла? Лише самі проблеми.

ТАНЯ. Батьки мовчать?

ІННА (зітхнувши, після мовчанки). Добре, що є хоч де жит і.

ТАНЯ. Добре, ідіть. Я догляну малу. Тільки ви недовго! (ІННА з докором дивиться на ТАНЮ). Не дуже довго. Мені завтра до школи рано...

ІННА. Домовились! Я зараз.

Хутко виходить. ТАНЯ прибирає в кімнаті. Підходить до теле­фон) , але подзвонити не наважується. Чується дитячий плач. Вбігає ІННА з дитиною.

ІННА. Ну, це ж треба - невчасно прокинулась!.. Вадим чекає, а я погодувати її не встигаю. Погодуєш?..

ТАНЯ. А що робити!

Забирає дитину, кладе її на канапу.

ІННА. Ось пляшечки, суміш... Здається, все. Ой, пампер- си! Взагалі-то, я недавно перевдягала, може, вистачить. Але, раптом що, знайдеш пелюшечку якусь?

ТАНЯ. Та знайду, іди вже!

ІННА. Дякую тобі, Танюхо! Що б я без тебе робила?

ТАНЯ. От тільки не треба зразу руки цілувати!..

ІННА. Жартівниця! (Поцілувала маленьку). Ну, бувайте, побігла!

ІННА йде. ТАНЯ колише дитину на руках, годує маленьку з пляшечки.

ТАНЯ. Сирітки ми з тобою, сирітки. Всі нас покинули, і нікому ми не потрібні. Хочеш, я розповім тобі добру казку про щасливих людей? Ось послухай! В одному казковому палаці жили собі король і королева. І була в них донька - принцеса. Вони дуже любили одне одного! їм було добре і радісно всім разом...

Розповідь ТАНІ припиняє несподівана поява її батьків. МАТИ у весільному вбранні з букетом квітів, БАТЬКО з вусами і у гусарсь­кому мундирі. їхні обличчя світяться від щастя.

МАТИ. Танюшко, донечко, привітай нас - ми одружили­ся! (Батьки цілуються). Ми такі щасливі! Іди до нас!.. Ну, йди ж. Ми дуже любимо тебе!.. Все у нас буде добре...

Батьки ваблять ТАНЮ рукою. Вона зачаровано йде до них. Вони закидають її квітами, чіпляють їй каблучки, кліпси, намисто і таке інше. Це дійство перетворюється на очманілий танок. БАТЬКО підхоплює ТАНЮ на руки і кладе її у підвісну дитячу колиску. Колиска ТАНІ, вочевидь, замала. Смішно звисають руки і ноги ТАНІ. Батьки розгойдують колиску, наспівуючи колискову пісню.

Раптом чується страшний гуркіт у двері. Батьки розбігаються в різні боки, театрально тягнучи руки одне до одного. ТАНЯ випадає з колиски і навкарачки повзе до дверей. Ледве отямившись, відчиняє їх. У кімнату ввалюється ВАДИМ з ІННОЮ, брутально відштов­хнувши ТАНЮ, він тягне дружину за руку до дитини.

ВАДИМ. А з цим що ти будеш робити? Куди дінеш? (Дає дружині ляпаса). Повія!

ТАНЯ. Припини! Дитину розбудиш. Свої особисті стосун­ки з’ясовуйте поза моєю квартирою!

ВАДИМ (до ТАНІ). Закрий рота! Тебе ніхто не питає.

ІННА (забираючи дитину). Ми вже йдемо, Таню...

ВАДИМ (до дружини). Сука!

ІННА. Не бий мене!

ІЛЛІВНА. Не віриться? Мені теж.

ТАНЯ. Чому ви раніше про це не розповідали?

ІЛЛІВНА. А навіщо було? Але тепер...

ТАНЯ. Що тепер?

ІЛЛІВНА. Прийшла моя пора! Вже скоро...

Т АНЯ. Що ви, Іллівно! Ви ж ще ого-го! Пиріжки такі сма^і ні печете...

ІЛЛІВНА. Затрималася я на цьому світі, Танюшко. З моєї рідні нікого вже не лишилося. Одна лише пам’ять живе. Збе­реже її, якщо зможеш.

Дарує дівчині старовинну каблучку.

ТАНЯ. Маріє Іллівно...

ІЛЛІВНА. Ой, та ти ж гроші просила. Ось, візьми.

ТАНЯ. Дякую... Я зразу віддам, як тільки зможу.

ІЛЛІВНА. Вважай - це мій подарунок на день народження.

ТАНЯ. У мене день народження навесні.

ІЛЛІВНА. От і добре! А то, може, потім не встигну...

ТАНЯ. Ви не хвилюйтеся! Я зараз миттю в магазин і назад! А яг що вам прибрати треба допомогти, абощо - я будь ласка!

ІЛЛІВНА (цілує ТАНЮ в голову). Хороша ти дівчинка, Танюшо. Лишайся такою!

Дзвонить телефон.

Т АНЯ. Пробачте! (Підходить до телефону. ІЛЛІВНА тихо виходить). Алло... Так, мамо, читала. Що в тебе сьогодні: виставка, презентація?.. З батьком?! Знову?.. Ні, стосується!.. До чого тут школа? Хай вона пропаде!.. Так... Так, Іллівна далг... Куплю. Але краще б ти не напивалася... Мамо, будь ласка... Хіба нам погано удвох?.. Навіщо ти взагалі мене наро­дил: ?!

Кидає слухавку.

ТАНЯ знервовано ходить по квартирі, збираючись до магазину. Відчиняє шафу, щоб переодягнутися, і знаходить старий тюль. Вона робить з тюля пишну сукню, уявляючи себе князівною. Знайшовши мале тький дзвіночок, дзвонить ним. Несподівано з’являється ЛАКЕЙ.

/ АКЕЙ. Чого бажаєте?

ТАНЯ. Послухай, люб’язний, накажи послати когось у молочарню по кефір. І принеси мені, заразом, карафку вина і келгх, відповідно.

ЛАКЕЙ. Чим закушувати будете?

ТАНЯ. Не твоя печаль. Іди собі!

ЛАКЕЙ вийшов. ТАНЯ репетирує перед дзеркалом шляхетні же­сти і постави. З’являється ЛАКЕЙ з тацею.

ЛАКЕЙ. Ось, ваша ласка.

Наливає вино у келих.

ТАНЯ. Іди геть. Я сама. Накажи нікого не приймати. (ЛА­КЕЙ виходить). За славне князівство! (П’є і знову наливає). За повернення із забуття! (П’є і наливає). За родинне гніздо! (Випила. Налила ще і п’є дрібними ковтками). За маму. За тата? За бабусю! За дідуся?! За мир! За труд! За травень! (Хоче випити ще, але карафка порожня. Хапає карафку, як гранату і біжить з нею на уявний дзот). За Батьківщину-у-у-у!

З’являється ЛАКЕЙ.

ЛАКЕЙ. Княгиня Володимирська, з візитом!

ТАНЯ. Я наказала нікого не приймати!

ЛАКЕЙ. Вона не хоче йти. Каже: ви їй кефір обіцяли.

ТАНЯ (миттєво отверезівши). От чорт, як я могла забу­ти? (ЛАКЕЮ). Згинь! (Він зникає). Ну й дурна! Іллівна че­кає, а я тут... (Дивиться на годинник). Овва! Може, ще не пізно?.. Може, ще встигну!

Скидає з себе зайві речі, хапає сумку і вибігає.