Іі.3.6 Каркас
Каркас проектують, як правило, збірним залізобетонним, Розрізка рам залізобетонного каркасу на збірні елементи здійснюється у відповідності з розрахунковою схемою. Для рамного каркасу використовують розрізку на Г-, Т-, Н-подібні площинні або просторові елементи, що дозволяє забезпечити заводське виготовлення вузлів рам і стиковку збірних елементів у зонах нульових згинаючих моментів. Така розрізка має серйозні статичні переваги, але вона не є технологічна у зв’язку з тим, що для виготовлення такого каркасу необхідні форми складної конфігурації і великі виробничі площі.
Для в’язевого каркасу використовують розрізку на прямолінійні елементи з відсіканням ригеля від стійки у вузлі рами, тому що при сприйнятті горизонтальних навантажень діафрагмами жорсткості з’єднання ригеля зі стійкою може бути шарнірним. На практиці в цьому з’єднанні виникає часткове защемлення ригеля в колоні у зв’язку з необхідністю використання стальних в’язів, що забезпечують монтажну стійкість ригеля. В’язева система дає можливість уніфікувати ригелі за висотою будівлі і з’єднань ригелів з колонами.
При в’язевому каркасі розрізку колон по висоті виконують на висоті 0,7 м над рівнем підлоги. Для з'єднання колони з ригелем в ній передбачають «потайні» консолі, які закладними деталями зварюються з опорними частинами ригелів. Поперечний переріз ригеля – тавр з поличкою в стиснутій зоні для спирання настилів перекриттів, що забезпечує зменшення конструктивної висоти перекриття. Висота ребра приймається рівною висоті панелі перекриття. Стик колон по висоті – жорсткий. Стикування здійснюється через центруючу стальну прокладку зі зварюванням випусків кутових стержнів поздовжньої арматури колон з наступним обетонуванням самого стику.
Іі.3.7 Зовнішні стіни та їх елементи
Зовнішні стіни – найбільш складна конструкція будівлі. Вони піддаються багаточисельним і різнотипним силовим і несиловим впливам. Несучі стіни сприймають власну вагу та тимчасові навантаження від опертих на стіни перекриттів і дахів, впливів від вітру, нерівномірних деформацій основи, сейсміки і т. ін. З зовнішньої сторони зовнішні стіни піддаються дії сонячної радіації, атмосферних опадів, змінних температур і вологості зовнішнього повітря, вуличного шуму, а з внутрішньої – впливу теплового потоку і потоку водяних парів.
Зовнішня стіна як несуча конструкція повинна відповідати вимогам міцності, довговічності будівлі, забезпечувати необхідний температурно-вологісний режим внутрішнього об’єму будівлі. Зовнішні стіни , залежно від конструктивної схеми будівлі, можуть виконуватися із різних матеріалів: із крупних блоків, із крупних стінових панелей і бути одно-, дво- або тришаровими, а також із інших непрозорих або прозорих матеріалів.
З точки зору статичної функції зовнішні стіни ділять на несучі, самонесучі і ненесучі (по поверхах передають власну вагу не несучі конструкції).
Несучііненесучізовнішні стіни використовують в будівлях любої поверховості,самонесучі – в будівлях середньої поверховості.
Зовнішні стіни можуть бути одношаровими або багатошаровими (2, 3): одношарові стіни виконують, як правило, з цегли або бетону. Багатошарові: несучі шари – із бетону, для теплоізоляції – ефективні утеплювачі, для декоративного опорядження – бетон, розчин чи пофарбування.
Загальна товщина зовнішньої стіни призначається рівною максимальній величині, отриманій із статичного (конструктивного) та теплотехнічного розрахунків. Товщини цегляних стін 1 (250), 1 ½ (380), 2 (510), 2 ½ (640), 3 (770) цеглини (мм). В повнозбірному бетонному домобудуванні розрахункові товщини зовнішніх стін – 300.350.400 мм.
Конструкції зовнішніх стін надзвичайно різноманітні.
При двошарових панелях несучий шар із важкого або з конструктивного бетону розташовується з середини, а теплоізоляційний шар ззовні.
В тришарових панелях внутрішній і зовнішній шари виконуються із важкого або полегшеного конструктивного бетону, середній – із утеплювача (пінопласт або інший матеріал).
Жорсткість і стійкість конструкцій панельної будівлі при дії горизонтальних навантажень та нерівномірними деформаціями основи забезпечуються поперечними і поздовжніми стінами, з’єднаними між собою із перекриттями в єдину просторову систему. В об'єднанні всіх конструкцій будівлі в єдину систему основна роль належить конструкціям в'язів між панелями, які перешкоджають розвитку деформацій у стиках.
Вікно є найбільш розповсюдженим типом світлопрозорої огорожі. Розміри вікон призначають у відповідності з вимогами природного освітлення, архітектурної композиції, економії одноразових і експлуатаційних витрат (рис.ІІ.8). Необхідність обмеження площі вікон пояснюється їх високою вартістю, збільшенням витрат на опалення і т. ін.
У зовнішніх стінах, крім вікон і дверей, влаштовують також балкони, лоджії та еркери.
Рис.ІІ.8 – Номенклатура стандартних вікон:
а – для житлових; б – для громадських будівель; габарити з індексом С – для віконних блоків зі спареними стулками, з індексом Р – для роздільних стулок
.Балкони і лоджіїявляють собою відкриті приміщання, що зв’язують внутрішній простір будівлі із зовнішнім, збагачують об’ємно-просторову композицію споруди і покращують її експлуатаційні якості. Балкон – відкрита площадка, що примикає з однієї сторони до зовнішньої стіни, а з інших - замкнута огорожею висотою не менше 1 м. Лоджія – площадка, з трьох сторін обмежена стінами і тільки з однієї сторони має огорожу. Ширина балкону рідко перевищує 1 м, а його протяжність і форма вибираються з урахуванням функціональних, композицій них і конструктивних вимог.
Еркер – винесена за площину фасадної стіни частина кімнати прямокутної, трикутної, трапецієвидної, напівкруглої або іншої форми. У зв’язку з тим що функціональним призначенням еркера є покращення умов інсоляції приміщень та сектору огляду, він має на вертикальних гранях вікна або суцільне засклення. Залежно від об’ємно-планувального рішення будівлі та його конструктивної схеми еркери проектують несучими або ненесучими.